Президент України – глава української держави

67

Міністерство освіти України

Львівський національний університет імені Івана Франка

Юридичний факультет

Кафедра конституційного, адміністративного та фінансового права

КУРСОВА РОБОТА

На тему:

„ПРЕЗИДЕНТ УКРАЇНИ - ГЛАВА УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ”

Виконав:

студент правничого факультету

заочної форми навчання

Науковий керівник:

доц. Чушенко В.І.

Львів 2005

План

Вступ

1. Поняття, правова природа та призначення інституту глави держави

1.1 Поняття та особливості інституту президентства як форми глави держави

1.2 Конституційно-правовий статус Президента України

2. Інститут президентства в українській історико-політичній традиції

3. Конституційно-правові основи обрання Президента України

4. Строк та припинення повноважень Президента України

4.1 Строк повноважень Президента України

4.2 Дострокове припинення повноважень Президента України

4.3 Виконання обов'язків Президента України у разі дострокового припинення повноважень Президента України

5. Функції та компетенція Президента України

5.1 Загальна характеристика поняття та класифікація функцій Президента України

5.2 Повноваження Президента України

6. Акти Президента України (укази та розпорядження)

6.1 Форма актів Президента України

6.2 Порядок оприлюднення актів Президента України

7. Апарат Президента України

7.1 Характеристика апарату Президента України та правова основа діяльності і склад Адміністрації Глави Держави

7.2 Завдання і функції та повноваження Адміністрації Президента України

7.3 Конституційний статус Ради національної безпеки і оборони України як координаційного органу при Президентові України

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

Проголосивши свою незалежність 24 серпня 1991 р., Україна стала на шлях побудови власної держави і громадянського суспільства, ця подія створила умови для радикальних демократичних перетворень у нашому суспільстві і державі. Змінилась організація державної влади -- відбувся поділ її на законодавчу, виконавчу і судову, виникли нові інститути, властиві суверенній демократичній правовій державі, зокрема, інститут Президента України. Українська держава стала входити у світове співтовариство як повноправний і рівноправний суб'єкт.

На сучасному етапі розвитку української державності одним з головних напрямів становлення та розвитку України як демократичної, соціальної, правової держави є визначення ролі і місця Президента України у механізмі здійснення державної влади. Адже нині в Україні розпочато політико-правову реформу, якою передбачено значні зміни щодо правового статусу Президента України та його місця в системі державної влади. Здійснення реформи спричиняє перерозподіл функцій та повноважень органів державної влади, насамперед, створення фундаментальних засад інституту Президента України.

Отже, актуальність цієї теми випливає з необхідності створення цілісної теорії інституту президентства в Україні. Водночас, слід зауважити, що теоретичні проблеми інституту президентства в Україні ще не стали об'єктом спеціальної уваги дослідників,

Інститут президента в Україні має бути не лише гарантом конституційних засад і державного ладу, а й стати інтеграційним інститутом у системі органів державної влади.

Тенденція становлення держав - колишніх республік СРСР, а також зарубіжний досвід свідчать про загальне зростання конституційно-правових інститутів, створення різних їх варіантів, породжених історичними та національними умовами розвитку конституціоналізму, практикою включення у систему державної влади глави держави (президента). Водночас для України є характерними історичні традиції республіканської форми правління, наявність ідей інституту президентства в українській історико-політичній думці середини XIX - початку XX ст., нетривале існування практики конституційного закріплення цього інституту.

Інститут президентства, сформований у відповідності до Конституції України та чинного законодавства, став відображенням суспільних відносин, що склалися в 1992 - 1996 рр. та врахував міжнародний досвід функціонування подібних інститутів державної влади. Різні точки зору, що існують у науковій літературі та політичному житті навколо інституту президентства в Україні, свідчать про певну дискусійність. Серед українських науковців помітні різні підходи до характеристики цього інституту і, насамперед, його місця у конституційно визначеному механізмі здійснення державної влади. У зв'язку з цим політиками не відкидається можливість скасування інституту президентства.

1. Поняття правова природа та призначення інституту глави держави

1.1 Поняття та особливості інституту президентства як форми глави держави

Інститут президентства як один із найважливіших інститутів сучасних політичних систем багатьох країн світу має свою давню історію виникнення та довгий шлях розвитку. Слово "президент" походить з латинської мови і означає: 1) голова товариства, спілки; 2) верховний голова виконавчої влади в республіці [1; 3].

В юриспруденції, як і в будь-якій іншій науці, завдання визначення поняття як логічної операції полягає в тому, щоб розкрити зміст шляхом визначення основних, суттєвих, специфічних ознак, які вирізняють це поняття з низки інших суспільних явищ і виділяють із переліку правових [2; 86].

Вперше інститут президента виник у США як результат прагнення громадян до встановлення сильної, але дійсно демократичної державної влади і держави в цілому на противагу монархії [3; 469].

На думку провідного російського вченого В.Е. Чіркіна, глава держави - це конституційний орган і водночас вища посадова особа держави, яка представляє державу ззовні і всередині країни, є символом державності народу [4; 268].

Російські вчені А.Е. Ковлер, В.Е. Чіркін та Ю.А. Юдін вважають, що глава держави - це одноосібний орган загальної компетенції, один з вищих органів державної влади [5; 590].

Главою держави прийнято називати офіційну особу, яка займає формально юридично вище місце в ієрархії державних інститутів і здійснює верховне представництво країни у внутрішньополітичному житті і у відносинах з іншими державами [6; 76].

Б.А. Страшун вважає, що глава держави - це посадова особа або орган, які займають вище місце в ієрархічній системі органів держави [7; 564].

Провідний російський фахівець у галузі конституційного права В.В.Лазарєв главою держави розуміє державний орган або посадову особу, яка займає вище місце в ієрархії інститутів влади [8; 112].

Ю.М.Коломієць визначає главу держави як конституційний орган і одночасно вищу посадову особу держави, яка представляє державу зовні і всередині, є своєрідним символом державності народу [9; 9].

Глава держави - це вищий орган державної влади (або офіційна особа), яка виступає в якості носія верховної виконавчої влади всередині країни, а також в якості вищого представника держави у всіх його міжнародних зносинах [10; 140].

Отже ці визначення поняття глави держави можна звести до загального, а саме - це одноособовий орган державної влади, який займає центральне місце в системі органів державної влади та наділений функціями і повноваженнями, визначеними конституціями та окремими органічними законами.

Від форми правління і характеру державного режиму залежить правовий статус глави держави і його реальна роль в процесі здійснення влади. В країнах, де глава держави наділений одночасно широкою представницькою владою, він здійснює реальне керівництво державними справами, формує політичний курс і забезпечує його втілення в життя. Отже, інститут глави держави у кожній державі залежно від форми її правління може набувати форми або інституту президента або інституту монарха, що дає можливість у конституційному праві розрізняти інститут президентства і інститут монархії.

Також інститут глави держави може бути колегіальним, що зустрічається досить рідко, і, як правило, тимчасово (наприклад, регентська рада, яка виконує функції монарха до досягнення наступником повноліття). Як правило, має місце розподіл повноважень між колегіальним органом і його головою [10; 301].

В колишніх соціалістичних країнах роль глави держави також виконували постійно діючі колегіальні органи (президії) верховних представницьких органів державної влади. У переважній частині зарубіжних країн главою держави залишається монарх. Інститут монархічного глави держави продовжує відігравати значну роль у багатьох країнах Сходу. Для цих країн є характерною активна роль монарха в керівництві й управлінні справами держави. В його руках зосереджена і виконавча влада. Він також наділений значними повноваженнями в законодавчій і судовій галузях. В переважній більшості молодих зарубіжних країн спостерігається відмова від монархічної форми правління і заміна спадкового глави держави виборним Президентом.

Характеризуючи правовий статус монарха слід зазначити, що монарх - це глава держави і одночасно глава виконавчої влади [11; 121].

В монархіях глава держави повинен здійснювати свої повноваження лише з дозволу Уряду. Формально така залежність встановлюється інститутом контрастигнатури (скріплення) актів глави держави підписами окремих міністрів. Монарх наділений рядом почесних прав та особистих прерогатив. До почесних прав монарха відноситься право на титул („імператор”, „король”), інколи з указанням територіального складу володінь. Другим почесним правом монарха є право на корону, мантію, трон та жезл, які є символами монархічної влади.

Наступною формою глави держави є інститут президентства, який виступає складовою правового статусу президента, елементами якого є: місце у суспільстві і державі, соціально-політична роль і призначення; загальна правоздатність, яка по відношенню до органів держави полягає у їх правосуб'єктності; права і обов'язки чи компетенцію і відповідальність; гарантії стійкості і реальності правового стану суб'єктів конституційного права [12; 3].

Главою держави в республіканських країнах є, як правило, президент, реальний статус і політична роль якого залежить від різновиду республіканської форми правління і особливостей державного режиму в країні. В президентській республіці глава держави відіграє більшу роль, ніж в парламентській, а в багатьох молодих національних країнах з однопартійною системою президент, будучи лідером правлячої партії, наділений повноваженнями, які на практиці виходять за окреслені Конституцією межі. Президент парламентської республіки не наділений урядовою владою і активної участі в управлінні державними справами не бере. Він виконує переважно представницькі функції, хоча в залежності від конкретної політичної ситуації, а особливо якщо він належить до керівництва правлячої партії, то він може здійснювати значний вплив на стан державних справ.

В юридичній літературі поняття „президентство” визначається через поняття „інститут президента” [13; 11-12].

Це означає, що „президент” виступає як правовий інститут. Відомий український вчений доктор юридичних наук, професор Н.Р. Нижник зазначає, що інститут президента забезпечує стійкість і динамізм механізму державної влади [14; 11].

Інститут президента - це широко розповсюджене явище. Більше, ніж в 130 країнах світу, що знаходяться на різному рівні суспільного розвитку, цей інститут функціонує протягом тривалих історичних періодів [15; 3].

Поступово у державознавчій літературі утверджується позиція, згідно з якою статус президента за республіканської форми правління визнається майже аналогічним статусу монарха при монархічній формі правління. А.С. Алексєєв вважав, що у всіх сучасних державах, якою б не була їх форма правління, ми можемо констатувати існування на чолі управління одноособового органу з однорідним колом відання [16; 17].

Деякі вчені-юристи вважають, що при утворенні демократичної республіки заснування інституту глави держави було результатом поваги до корони.

Зокрема, В. Топорін вважає, що навіть президент - це конституційний монарх, позбавлений зовнішніх атрибутів влади. Його реальне значення настільки нікчемне, що практично він бере незначну участь в управлінні державою[17; 240].

Професор Ю.І. Мігачев та кандидат юридичних наук В.І. Семенов висловлюють протилежну точку зору. Вони визначають президента як виборну посадову особу, яка здійснює функції глави держави [10; 147].

Провівши порівняльно-правовий аналіз компетенції глав у конституційних монархіях та президентських республіках можна зробити висновок про їх аналогічність у багатьох рисах. За даних умов термін „глава держави” почав розповсюджуватись і на президента республіки, ставши загальною назвою для одноосібних органів державної влади, що уособлювали державу в цілому. Далі для визначення статусу конституційного монарха поряд з терміном „носій державної влади” почав застосовуватись термін „глава виконавчої влади”, оскільки монарх за цієї форми правління визнавався своєрідним одноосібним органом, якому належить уся повнота виконавчої влади. Оскільки президент у президентській республіці у сфері виконавчої діяльності виконував ті ж повноваження, що й конституційний монарх, то термін „глава виконавчої влади” був поширений і на нього.

Напівпрезидентська республіка вперше була оформлена Конституцією Франції 1958 року, ставши державно-правовою відповіддю на істотні зміни суспільно-політичних реалій. „Французький варіант” фактично перекреслив усталені конституційно-правові традиції і уявлення про місце глави держави в державному механізмі. Будучи формально виведеним за рамки законодавчої, виконавчої та судової гілок влади, Президент Франції наділявся настільки могутніми повноваженнями, що міг цілком вважатися складовою частиною кожної з них. Отже, з певним ризиком для демократії досягалося одразу кілька позитивних результатів: консолідація державної влади, збільшення її міцності і водночас підвищення її ефективності та оперативності. При цьому цікавим є той факт, що з кінця XVIII ст. з проміжком у 80-90 років світова політико-правова теорія і практика дарували світові нову модель республіканської форми правління: 1787 рік - президентська республіка (США), 1875 рік - парламентська республіка (Франція), 1958 рік - напівпрезидентська республіка (Франція). У президентській республіці президенту ввіряється уся повнота виконавчої влади, а також представницькі та номінаційні повноваження. В США ефективність здійснення ряду повноважень залежала від здатності глави держави домогтися підтримки своїх заходів з боку Конгресу. В президентських республіках „третього світу” державний механізм діяв досить специфічно. Наприклад, в руках президента багатьох африканських країн лідером правлячої партії був президент, в руках якого концентрувалася влада, що дозволяла йому одноособово вирішувати питання державного значення [18; 401].

Президентська модель створює умови для стабільного функціонування політичної системи. Главу президентської республіки не можна відправити у відставку з політичних мотивів. Дана модель створює можливості для ефективного контролю парламенту за виконавчою владою внаслідок нездатності глави держави розпустити парламент.

Досить чітко суть парламентарної республіки та її відмінність від президентської визначив російський державознавець К.Н.Соколов, який вважав, що, у той час, як у дуалістичній державі монарх чи президент вільно призначає своїх міністрів, хоч і відповідальних перед органами народного представництва, але які реалізують особисту його - глави держави політику, в державі парламентарній знову ж таки монарх чи президент зв'язаний у виборі міністрів вказівками парламенту [19; 54].

У напівпрезидентській республіці президент отримує найбільш широкі повноваження, що стосуються майже усіх сфер суспільного життя і всіх гілок влади, однак функціонально тяжіє до виконавчої гілки влади. Провідний фахівець у галузі конституційного права Н.І. Палієнко писав, що кожний орган, незважаючи на принципове надання йому якоїсь однієї функції, додає до неї в інтересах своєї політичної влади певною мірою й інші функції і таким чином їх усіх поєднує [20; 14].

Характеристика вищезазначеного дозволяє стверджувати, що президент може займати різне положення в системі органів державної влади. Він може бути лише главою держави (Німеччина), одночасно главою держави і виконавчої влади (Бразилія та США), главою держави і фактичним керівником уряду при наявності особливої посади адміністративного прем'єр-міністра (Єгипет, Франція) [3; 273].

Отже, в результаті аналізу визначень поняття глава держави, правового статусу монарха чи президента ми дійшли висновку, що кожній формі державного правління відповідає певний тип глави держави (монарха чи президента) з його особливими рольовими функціями. В результаті можна констатувати, що реальна влада глави держави залежить від обсягу належних йому конституційних повноважень, від форми правління, характеру політичного режиму, історичних традицій та співвідношення політичних сил у країні в той чи інший період. Статус глави держави у кожній з країн визначається обраною формою правління та усталеними політико-правовими традиціями.

1.2 Конституційно-правовий статус Президента України

Конституційно-правовий статус Президента України виник і дістав своє нормативно-правове закріплення, після проголошення незалежності України.

Законом "Про Президента Української РСР" від 5 липня 1991 р. в Україні було запроваджено посаду Президента України, який згідно зі ст. 1 Закону визнавався найвищою посадовою особою Української держави і главою виконавчої влади.

Згаданий правовий статус Президента України було уточнено ст. 19 Конституційного договору між Верховною Радою України та Президентом України "Про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України" від 18 червня 1995 p., за якою Президент України визнавався главою держави і главою державної виконавчої влади в Україні.

Нарешті, Конституція України 1996 р. визначила, що Президент України є главою держави і виступає від її імені [21; 357].

Проте зміну конституційного статусу Президента України не можна розглядати як його відлучення від виконавчої влади, обмеження його ролі в організації та функціонуванні системи органів виконавчої влади. Водночас формальне виведення Президента України з виконавчої гілки влади, його конституювання як «глави держави» не означає також i створення нової - четвертої, «представницької» - за Б. Констаном, гілки влади, яка стояла б над законодавчою, виконавчою та судовою гілками влади. Конституційно-правовий статус Президента України встановлюється нормами Конституції України, які визначають місце та роль Президента України в системі органів державної влади та його взаємовідносини з іншими органами державної влади; закріплюють порядок заміщення поста Президента України; передбачають конституційно-правову відповідальність за державну зраду та інші злочини; визначають функції та повноваження Президента України [22; 290].

Глава держави -- це або конституційний орган, або водночас і вища посадова особа держави. У першому випадку глава держави відповідно до Конституції розглядається як невід'ємна складова парламенту, тобто законодавчої влади, оскільки без його підпису закон є недійсним (Велика Британія). У другому він є главою виконавчої влади і водночас главою держави (США). У третьому лише главою держави, який не входить до будь-якої гілки влади: законодавчої, виконавчої та судової (ФРН) [21; 357].

Главою держави звичайно є особа, яка посідає вище місце в ієрархії державних інститутів і яка здійснює верховне представництво як у внутрішньо економічному житті, так і на міжнародній арені. Нарешті, це символ державності народу. Напівпрезидентська модель відповідає правовому статусу Президента України. Сутність напівпрезидентської моделі зводиться перш за все до міцної президентської влади, яка здійснюється в умовах нежорсткого поділу влади, як це спостерігається у президентських республіках. Глава держави звичайно відповідає за розв'язання загальних стратегічних питань, контролюючи при цьому певні сфери діяльності уряду, в той час як прем'єр-міністр несе безпосередню відповідальність за здійснення державного управління [21; 358].

Надання Президентові статусу глави держави пояснюється перш за все необхідністю підвищити рівень представництва держави всередині країни і за її межами в період проголошення і становлення України як незалежної держави, а здійснення цих функцій у всіх країнах з напівпрезидентською формою правління завжди притаманне Президентові країни.

Виходячи з цього, слід визнати, що здіснення ним представницької функції і функції гаранта державного суверенітету, територіальної цілісності, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина дає можливість Президентові України посідати особливе місце в системі органів державної влади і не входити до жодної з її гілок.

У процесі здійснення представницької функції Президент України визначає основні напрями внутрішньої і зовнішньої політики держави відповідно до Конституції і законів України, виходячи з передвиборної програми Президента, в якій визначено стратегічні напрями побудови держави, суспільства, їх економічного, соціального і культурного розвитку. Він представляє Україну всередині країни і в міжнародних відносинах. Президент вживає відповідних заходів, пов'язаних з охороною суверенітету України, її територіальною цілісністю, використовуючи при цьому лише визначені Конституцією його власні повноваження. А також несе персональну відповідальність за додержання Конституції України, захистом прав і свобод людини і громадянина.

Здійснення Президентом України цих функцій не дає підстав стверджувати, що його влада поширюється на всі гілки державної влади.

У Конституції України закладено загальні засади системи стримувань і противаг, які покликані сприяти взаємодії і взаємозалежності законодавчої, виконавчої та судової влади. При цьому Президент України забезпечує погоджене функціонування і взаємодію всіх органів державної влади, виступаючи як своєрідний арбітр [21; 359].

Конституція України передбачає систему гарантій, мета яких - виключити можливість узурпації всієї повноти влади Президентом України, перетворення його в авторитарного правителя. До них можна віднести:

- обмеження терміну повноважень Президента України п'ятирічним строком (ч. 1 ст. 103);

- його обрання на загальних прямих виборах (ч. 1 ст. 103);

- заборона мати Президентові України інший представницький мандат, обіймати посаду в органах державної влади або в об'єднаннях громадян (ч. 4 ст. 103);

- заборона займати пост Президента України однією й тією ж самою особою більше ніж два строки підряд (ч. З ст. 103);

- можливість усунення Президента України з поста в порядку імпічменту в разі вчинення ним державної зради або іншого злочину (ст. 111);

- можливість визнання Конституційним Судом України актів Президента неконституційними, через що вони втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України відповідного рішення.

Президент України на час виконання повноважень користується правом недоторканності (ст. 105 Конституції України). Це означає, що до усунення Президента з поста проти нього не можна порушити кримінальної справи, його не можна арештувати тощо. За посягання на честь і гідність Президента України винні особи притягаються до відповідальності на підставі закону. Звання Президента України охороняється законом і зберігається за ним довічно, якщо тільки Президент України не був усунутий з поста в порядку імпічменту [22; 291].

2. Інститут президентства в українській історико-політичній традиції

Становлення і розвиток інституту президентства має свої особливості в кожній країні. На жаль, до світової політичної думки ще не занесено результатів інтелектуальної діяльності української провідної верстви XVIII -- XX ст. Натомість, досвід, набутий протягом цього часу, є надзвичайно важливим і унікальним [1; 5].

Конституційно-правова ідея президентства в Україні пройшла декілька етапів розвитку. Перший - з 1900 до 1917рр., другий 1917 - 1920рр., третій - радянський період, четвертий - етап становлення України як суверенної незалежної держави (1990 - 1996рр.), п'ятий - сучасний період, коли поставлено завдання переходу України від президентсько-парламентської форми правління до парламентсько-президентської.

Однією з перших Конституцій України (у сучасному розумінні) були "Пакти й Конституції законів та вольностей Війська Запорозького" Гетьмана Пилипа Орлика, ухвалені 5 квітня 1710 р. як результат спільного договору між новообраним Гетьманом та Військом Запорозьким. У цьому документі закладено не лише ідею вільних виборів Гетьмана, а й принцип розподілу влад, що свідчить про приналежність України XVIII ст. до західної традиції політичної думки. В цілому, Конституція Пилипа Орлика запровадила модель, дуже близьку до президентської республіки [1; 6].

Перші теоретичні розробки проблеми інституту глави держави з'явились в середині ХІХ століття. Г.Андрузський у своїй праці „Очерки Конституции Республики” охарактеризував ідею конфедерації, яка складається із семи штатів зі своїми президентами [ 23; 570].

В кінці ХІХ ст. представник політико-правової думки України М. Драгоманов розробив проект перебудови Російської імперії в децентралізовану федеративну державу. Він мав назву „Проект оснований устава украинского общества „Вольный союз” - „Вільна спілка”. В п.25 цього документу зазначалося, що главою держави може бути як спадковий імператор, так і обраний на визначений термін глава всеросійського державного союзу [24].

У розробку положень української державності значний внесок зробили члени української народної партії (УПН), яку очолював М. Міхновський. Вони підготували конституційний проект „Основной закон самостоятельной Украины” - „Союза народа украинского”, в основу якого була покладена ідея незалежності України та передбачалося утворення президентської республіки й обрання парламенту на основі загальних виборів [25].

За часів Української Центральної Ради інститут президентства вперше зустрічаємо у проекті Конституції УНР Михайла Грушевського. Повноваження президента в цьому документі більше відповідають ідеям парламентської республіки. Проект містить положення про Голову Української Республіки, який обирався Всенародними Зборами і представляв державу у відносинах з іншими країнами. Документ спирався на засади автономного входження України до Російської демократичної федеративної республіки. Доопрацьований комісією варіант уже не містив положення про інститут президентства. Проте, саме в період діяльності Центральної Ради 29 квітня 1918 р. обрано Першого Президента України -- Михайла Грушевського [1; 7].

Вивчаючи згаданий документ, В. Шаповал та В. Головатенко дійшли висновку про відсутність в ньому положення про главу держави, що є певним юридичним нонсенсом [26; 175].

Дещо послідовніше статус президента було закріплено в Конституції ЗУНР, автором якої був юрист, громадський діяч і засновник національно-державного напряму української політичної науки С. Дністрянський. В даному проекті закріплювалась думка про те, що президент є главою держави і виконавчої влади [27; 54].

В еміграції діяв Державний центр і уряд УНР в екзилі, що намагався зберегти традиції української державності з часів Центральної Ради та Директорії. За цей період змінилося п'ять президентів: Симон Петлюра (1921--1926), Андрій Лівицький (1926--1954), Степан Витвицький (1954--1965), Микола Лівицький (1965--1989) та Микола Плав'юк, який обіймав цю посаду з грудня 1989 р. по грудень 1991 p., коли було обрано першого Президента сучасної України. Найважливішим спадком української історико-політологічної традиції є принцип обрання глави держави шляхом прямого голосування і легітимне правове закріплення його ролі [1;8].

Тривалий час в Україні (колишній Українській РСР) функції глави держави виконували переважно Верховна Рада, яка вважалась найвищим органом державної влади України, її Президія, як постійний діючий орган державної влади, та її голова [7; 24]

Нинішній інститут президентства в Україні склався не відразу. Спочатку Президент за своїм статусом і назвою був найвищою посадовою особою в державі, потім главою держави і главою виконавчої влади, а нині, за чинною Конституцією, є главою держави [28; 474].

Започаткувала процес реформування державної влади в Україні Декларація про державний суверенітет України від 16 липня 1990 року, яка проголосила, що державна влада в республіці здійснюється за принципом її поділу на законодавчу, виконавчу і судову. Це зумовило введення інституту президентства. 25 червня 1991 року Верховна Рада України ухвалила Постанову „Про вибори Президента Української РСР”, якою визнала за доцільне заснувати пост Президента України до прийняття нової Конституції і провести вибори Президента у 1991 році.

Оскільки інститутові Президента України належало перетворитись із символічного колективного внутріпарламентського інституту в реальний одноособовий позапарламентський інститут і Президент мав обиратися не парламентом, а громадянами України, цей інститут об'єктивно мав отримати необхідну конституційно-правову основу перш, ніж стати реальністю. Тому 5 липня 1991 року було прийнято закони України „Про заснування поста Президента Української РСР і внесення змін і доповнень до Конституції (Основного Закону) Української РСР” („Про Президента Української РСР”) і „Про вибори Президента Української РСР”[29].

Перед прийняттям цих законів відбулося внесення відповідних змін і доповнень до чинної на той час Конституції. А саме було доповнено главою, що була присвячена посаді Президента України. У відповідних положеннях Конституції і названих законах визначався статус Президента, його функції, повноваження та порядок обрання.

1 грудня 1991 року відбулися вибори Президента, під час яких було вперше на конституційній основі шляхом прямих виборів обрано Президента України.

Становлення інституту президентства продовжувалося у ході процесу підготовки нової Конституції України і внесення ряду змін та доповнень до чинної на той час Конституції. Про це свідчать, зокрема, проекти Конституції України в редакціях 1992, 1993, 1995 років та Конституційний Договір, укладений між Президентом і Верховною Радою 8 червня 1995 року., який суттєво посилив повноваження Президента

Можна констатувати, що інститут президентства в Україні на сьогодні є гіпертрофованим, що у своїй поточній діяльності значно виходить за межі своїх і без того широких повноважень, фактично виконуючи роль вищого органу виконавчої влади. Сам термін „глава держави”, особливо у поєднанні із запозиченим із французької та російської конституцій ще більш розпливчатим за змістом терміном „гарант Конституції”, набув викривленого тлумачення. Нечіткість конституційних норм, що закріплюють правовий статус Президента України, та їх певна суперечність з проголошеним принципом поділу влади дали підстави деяким авторам навіть стверджувати, що обрана в Україні форма правління - змішана республіка - є „неправильною” [30; 51-61].

Отже, виходячи з особливостей започаткування та становлення інституту президентства в Україні, можна констатувати, що запровадження інституту президентства в Україні має велике значення для політико-правового розвитку України як суверенної, незалежної, демократичної та правової держави, оскільки закріплення на законодавчому рівні посади Президента України свідчить про врахування Україною міжнародного досвіду функціонування посади президента як одноособового глави держави з республіканською формою правління.

Слід погодитись із точкою зору представника української школи конституційного права Н.Г. Плахотнюк, що інститут президентства - це сукупність правових норм, які регулюють суспільні відносини, змістом яких є діяльність президента України. Це передусім політико-правові відносини, які можуть носити як паритетний, так і субординаційний характер, вони врегульовані конституційним, адміністративним, кримінальним і цивільним правом. Автор виділяє наступні елементи інституту президентства: порядок виборів, вступ на посаду, відповідальність, припинення повноважень та компетенція. Під „елементами інституту президентства” Н.Г. Плахотнюк вбачає групу норм, що упорядковують суспільні відносини, учасником яких є Президент України [31; 3]. На її думку, до підстав введення інституту президентства в Україні відносять наступні: 1) наявність в Україні історичних традицій республіканської форми правління; 2) наявність історичних традицій розподілу влад; 3) існування в політичній історії України створення інституту президентства; 4) відображення в партійних документах початку ХХ ст. положень про організацію влади в Українській державі з можливістю включення в його органи посади президента; 5) недоцільність виконання президентських функцій „колегіальним главою держави” під час перебування УРСР в складі СРСР; 6) інституціоналізація поста президента СРСР в 1990 році і неможливість керівництва СРСР зупинити процес розпаду СРСР; 7) проголошення в УРСР в липні 1990р. принципу розподілу влад; 8) суб'єктивні підстави введення інституту президентства і обрання Президента України були пов'язані із зіткненням інтересів окремих політичних сил, котрі були не в змозі на початку 90-х років отримати більшість в парламенті, але мали можливість впливати на конкретну особу - президента [31; 9].

С.Г. Серьогіна зазначає, що інститут президента в нашій державі є сучасником незалежної України і за ці роки зумів довести свою життєздатність і необхідність в державному механізмі [32; 7].

Інститут президентства є формою глави держави. Цей інститут складається з певних норм, які регулюють порядок виборів президента, умови, які застосовуються до кандидатури на пост президента, термін виконання повноважень, його конституційно-правову відповідальність, а також повноваження та норми, що регламентують діяльність допоміжних органів і установ при президентові.

3. Конституційно-правові основи обрання Президента України

Характер виборів Президента зумовлюється насамперед його статусом: глави держави, глави держави і глави виконавчої влади або іншим статусом. Якщо Президент є лише главою держави, то він обирається, як правило, її парламентом. Якщо ж Президент є главою держави і главою виконавчої влади, то він обирається народом, тобто громадянами відповідної держави. Разом з тим, у змішаних, напівпрезидентських (парламентсько-президентських) державах, де Президент є лише главою держави, він може обиратися народом шляхом прямих виборів [3; 476].

Порядок обрання Президента України визначається Конституцією України (ст. 103) та Законом України «Про вибори Президента України» в редакції Закону від 18 березня 2004 р.

Відповідно до ст.103 Конституції України, вибори Президента України проходять на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування. Право обирати надається громадянам, які досягли 18 років [33; 36].

Згідно ч.5 ст.103 Конституції України чергові вибори Президента проводяться в останню неділю жовтня п'ятого року його повноважень. У випадку дострокового припинення повноважень Президента України вибори проводяться у період 90 днів з дня припинення повноважень.

Право висування кандидата на пост Президента України належить громадянам України, які мають право голосу, і реалізується ними через політичні партії та їх виборчі блоки, а також шляхом самовисування.

Виборчий процес включає такі етапи: 1) утворення територіальних виборчих округів; 2) утворення виборчих дільниць; 3) утворення територіальних та дільничних виборчих комісій; 4) формування списків виборців, їх перевірка та уточнення; 5) висування та реєстрація кандидатів; 6) проведення передвиборної агітації; 7) голосування у день виборів Президента України; 8) підрахунок голосів виборців та встановлення підсумків голосування і результатів виборів Президента України [34].

У разі необхідності виборчий процес може включати також такі етапи, як повторне голосування та підрахунок голосів виборців і встановлення підсумків повторного голосування та результатів виборів Президента України.

Виборчий процес завершується офіційним оприлюдненням Центральною виборчою комісією результатів виборів Президента України або офіційною публікацією подання ЦВК до Верховної Ради України щодо призначення повторних виборів Президента України.

Стаття 11 вищезгаданого Закону проголошує, що виборчий процес здійснюється на засадах: 1) законності та заборони незаконного втручання будь-кого у цей процес; 2) політичного плюралізму та багатопартійності; 3) публічності та відкритості виборчого процесу; 4) рівності всіх кандидатів на пост Президента України; 5) рівності прав партій (блоків) - суб'єктів виборчого процесу; 6) свободи передвиборної агітації, рівних можливостей доступу кандидатів на пост Президента України до засобів масової інформації; 7) неупередженості органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, закладів, установ і організацій, їх керівників, інших посадових і службових осіб до кандидатів на пост Президента України, партій (блоків).

Верховна Рада України призначає чергові вибори Президента України не пізніш, як за сто тридцять днів до дня виборів та забезпечує опублікування рішення про призначення чергових виборів Президента України у засобах масової інформації. Виборчий процес чергових виборів Президента України розпочинається за сто двадцять днів до дня виборів. Позачергові вибори Президента України відбуваються в останню неділю дев'яностоденного строку з дня дострокового припинення повноважень Президента України.

Повторні вибори Президента України відбуваються в останню неділю дев'яностоденного строку з дня прийняття постанови Верховної Ради України про призначення повторних виборів. Постанова Верховної Ради України про призначення повторних виборів приймається не пізніше, як на п'ятнадцятий день після дня внесення до Верховної Ради України відповідного подання Центральної виборчої комісії. Виборчий процес повторних виборів Президента України розпочинається наступного дня після офіційного опублікування постанови Верховної Ради України про їх призначення.

Вибори Президента України проводяться по єдиному загальнодержавному одномандатному виборчому округу, який включає в себе всю територію України.

Для проведення виборів територія України поділяється на 225 територіальних виборчих округів. Територіальний виборчий округ включає в себе один або кілька районів, міст, районів у містах [34].

Для проведення голосування та підрахунку голосів по виборах Президента України територія сіл, селищ, міст, районів у містах, що входять до складу територіального виборчого округу, поділяється на виборчі дільниці, які класифікуються на звичайні, спеціальні та закордонні [34].

Для підготовки та проведення голосування виконавчі органи сільських, селищних, міських (у містах, де немає районних у місті рад), районних у містах рад або органи (посадові особи), які відповідно до закону здійснюють їх повноваження, а також консульські установи та інші офіційні представництва України за кордоном до 1 липня року проведення чергових виборів Президента України складають загальний список виборців, які постійно проживають на території відповідного села, селища, міста, району в місті, з використанням відомостей, які мають місцеві органи Міністерства внутрішніх справ України, Міністерства юстиції України, Державної податкової адміністрації України про місце постійного проживання громадян, за формою, встановленою Центральною виборчою комісією [34].

До загального списку виборців включаються громадяни України, які досягли або на день виборів досягнуть вісімнадцяти років і мають право голосу та які на день складання списку постійно проживають на відповідній території. Після утворення виборчих дільниць складаються списки виборців по кожній звичайній виборчій дільниці за формою, встановленою Центральною виборчою комісією. Виборець може бути включений до списку виборців тільки на одній виборчій дільниці.

Стаття 44 вищезгаданого Закону зазначає, що висування кандидатів на пост Президента України партіями (блоками) та самовисування розпочинається за сто дев'ятнадцять днів і закінчується за дев'яносто п'ять днів до дня виборів. Кандидата на пост Президента України може висувати партія, яка зареєстрована в установленому законом порядку не пізніше, як за рік до дня виборів, або виборчий блок партій за умови, що до його складу входять партії, зареєстровані не пізніше, як за рік до дня виборів, що є принципово новим положенням у виборах Президента України і в його майбутньому статусі.

Громадянин України, який відповідно до згаданого Закону може бути обраним Президентом України, особисто подає до Центральної виборчої комісії засвідчену в установленому законом порядку заяву про самовисунення кандидатом на пост Президента України. У цій заяві мають міститися згода на оприлюднення біографічних відомостей і декларації про майно та доходи, зобов'язання в разі обрання передати у порядку, встановленому законом, протягом місяця після офіційного оприлюднення результатів виборів в управління іншій особі належні йому підприємства та корпоративні права і припинити діяльність чи скласти представницький мандат, які, відповідно до Конституції України та законів України, несумісні з зайняттям поста Президента України.

Центральна виборча комісія реєструє кандидата на пост Президента України за умови отримання таких документів: 1) анкети кандидата на пост Президента України за формою, встановленою Центральною виборчою комісією (заповнюється кандидатом особисто); 2) автобіографії особи, висунутої кандидатом; 3) передвиборної програми кандидата, викладеної державною мовою; 4) документа про внесення грошової застави; 5) декларації про майно та доходи; 6) фотографій кандидата за розмірами та у кількості, встановленими Центральною виборчою комісією (ст.51 згаданого Закону).

Для реєстрації кандидатом у Президенти України особи, висунутої партією (блоком), крім вищезазначеного переліку документів, додатково подаються також такі документи: 1) подання про реєстрацію кандидата, підписане керівником партії та скріплене печаткою партії; 2) копії свідоцтва про реєстрацію партії та її статуту, засвідчені безоплатно Міністерством юстиції України після початку виборчого процесу; 3) витяг з протоколу з'їзду кожної партії, що увійшла до складу виборчого блоку, про утворення виборчого блоку, засвідчений підписом керівника партії та скріплений печаткою цієї партії - у разі висунення кандидата блоком; 4) угода про утворення виборчого блоку; 5) витяг з протоколу з'їзду партії, про висунення кандидата на пост Президента України від партії; 6) заява особи, висунутої кандидатом, про згоду балотуватися кандидатом на пост Президента України від цієї партії та у зв'язку з цим на оприлюднення біографічних відомостей та декларації про майно та доходи, зобов'язання в разі обрання передати у порядку, встановленому законом, протягом місяця після офіційного оприлюднення результатів виборів в управління іншій особі належні йому підприємства та корпоративні права та припинити діяльність чи скласти представницький мандат, які відповідно до Конституції України та законів України несумісні з зайняттям посту Президента України [34].

ЦВК приймає рішення про реєстрацію кандидата на пост Президента України або відмову у реєстрації кандидата на пост Президента України протягом 5 днів з дня прийняття документів, передбачених цією статтею. У випадку, передбаченому ч.8 цієї статті, рішення про реєстрацію кандидата на пост Президента України приймається ЦВК у 5-й термін з дня отримання рішення Верховного Суду України. ЦВК закінчує реєстрацію кандидатів на пост Президента України не пізніше, ніж за вісімдесят п'ять днів до дня виборів.

ЦВК відмовляє у реєстрації кандидата на пост Президента України у разі порушення встановленого законом норм та вимог а також не відповідності програми чи особи кандидата до закону. Рішення про відмову в реєстрації кандидата повинно містити вичерпні підстави відмови. Копія цього рішення, не пізніше наступного дня після його прийняття, видається уповноваженому представнику відповідної партії (блоку) або кандидата. Відмова у реєстрації кандидата не виключає можливість повторного подання партією (блоком) чи кандидатом заяви про реєстрацію кандидата. Повторна заява про реєстрацію кандидата разом з виправленими відповідно до вимог цього Закону документами може бути подана до ЦВК не пізніше, як за 88 днів до дня виборів (ст.52) [34].

Статтею 53 згаданого Закону на підтримку кандидата на пост Президента України має бути зібрано не менше, як 500 тисяч підписів виборців, які мають право голосу, в тому числі не менше, як по 20 тисяч підписів у кожному з двох третин регіонів України.

Стаття 55 Закону України „Про внесення змін та доповнень до Закону України „Про вибори Президента України” передбачає порядок збирання та врахування підписів на підтримку кандидата на пост Президента України. В ній зазначається, що підписи виборців на підтримку кандидата на пост Президента України за письмовим дорученням кандидата або його довіреної особи можуть збирати громадяни України, які на час збору підписів мають право голосу.

Участь органів виконавчої влади, виконавчих органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб, власників чи керівників підприємств, установ, організацій або уповноважених ними органів у збиранні підписів виборців на підтримку кандидатів на пост Президента України забороняється.

Перелік кандидатів на пост Президента України, зареєстрованих ЦВК, із зазначенням прізвища, імені, по-батькові, року народження, освіти, місця постійного проживання, основного місця роботи (заняття), партійності, суб'єкта висування у п'ятиденний строк після закінчення реєстрації кандидатів оприлюднюється ЦВК в газетах „Голос України” та „Урядовий кур'єр”.

Наступною стадією виборчого процесу є стадія передвиборної агітації.

Кандидат на пост Президента України може розпочинати проведення передвиборної агітації наступного дня після його реєстрації ЦВК. Передвиборна агітація закінчується о 24 годині останньої п'ятниці перед днем виборів. Агітація перед повторним голосуванням розпочинається з дня, наступного після призначення повторного голосування, і закінчується о 24 годині останньої п'ятниці перед днем повторного голосування.

Передвиборна агітація у період виборчого процесу поза строками, встановленими у законі, забороняється. Передвиборна агітація може здійснюватися у будь-якій формі та будь-якими засобами, що не суперечать Конституції України та законам України. Передвиборна агітація з використанням засобів масової інформації усіх форм власності проводиться з дотриманням принципу рівних умов та в порядку, передбаченому зазначеним Законом.

Голосування проводиться у спеціально відведених та облаштованих приміщеннях, в яких обладнуються кабіни (кімнати) для таємного голосування та визначаються місця видачі виборчих бюлетенів і встановлення виборчих скриньок.

Голосування закінчується о 20.00 [50].

Підрахунок голосів виборців на виборчій дільниці здійснюється відкрито і гласно членами дільничної виборчої комісії на її засіданні, яке проводиться у тому ж приміщенні, де відбувалося голосування. ЦВК на своєму засіданні на підставі протоколів територіальних виборчих комісій про підсумки голосування в межах відповідних територіальних виборчих округів не пізніше, як на десятий день з дня виборів встановлює результати голосування у день виборів Президента України, про що складає протокол.

Обраним у день виборів Президентом України вважається кандидат, який одержав на виборах більше половини голосів виборців, які взяли участь у голосуванні. Повідомлення про результати виборів Президента України публікуються ЦВК у газетах „Голос України” та „Урядовий кур'єр” не пізніше, як на третій день після підписання протоколу про результати виборі [34].

Обраним вважається кандидат, який отримав більше половини голосів виборців, які взяли участь у голосуванні.

Новообраний Президент України вступає на посаду не пізніше, як через 30 днів після офіційного оголошення результатів виборів ЦВК. При вступі на посаду Президент складає присягу народові України, текст якої міститься в Конституції України. Приведення президента до присяги здійснює Голова Конституційного Суду України [ 50].

4. Строк та припинення повноважень Президента України

4.1 Строк повноважень Президента України

Законодавством України встановлено що, строк повноважень Президента України - п'ять років, даний термін повноважень, встановлений Основним Законом України, є найбільш розповсюдженим у світі. На думку М. Сахарова, встановлення терміну повноважень президента є проявом демократичності цього інституту, що відрізняє його від монарха, який перебуває при владі довічно [35; 42].

Новообраний Президент України вступає на пост не пізніше ніж через 30 днів після офіційного оголошення результатів виборів, з моменту складення присяги народові на урочистому засіданні Верховної Ради України, після чого Центральна виборча комісія вручає новообраному Президентові України посвідчення Президента України. Урочиста церемонія вступу на посаду глави держави отримала назву інавгурація. Президент України, обраний на позачергових виборах, складає присягу в п'ятиденний строк після офіційного оголошення результатів виборів. Приведення Президента України до присяги здійснює Голова Конституційного Суду України.

Текст присяги Президента України встановлено в ст. 104 Конституції України.

Президент України припиняє свої повноваження в строк - по закінченню 5-річного терміну перебування на посаді у зв'язку із вступом на посаду новообраного Президента України [21;374].

4.2 Дострокове припинення повноважень Президента України

Конституція України (ст. 108) передбачає можливість дострокового припинення повноважень Президента України: 1)відставка; 2)неможливості виконувати свої повноваження за станом здоров'я; 3)усунення з поста в порядку імпічменту; 4)смерті.

Слід розрізняти припинення повноважень Президента України у разі об'єктивних причини і усунення його з поста як вищу форму персональної відповідальності Президента (імпічмент) [21;374].

-- Відставка Президента України

Відставка Президента - добровільне припинення ним своїх повноважень і заява про відставку повинна проголошуватись особисто ним на засіданні Верховної Ради України. Відставка Президента набуває чинності з моменту її проголошення. Дане конституційне положення є наслідком врахування світового досвіду дострокового припинення повноважень Президента за відставкою [3; 493].