Персуазивні інтенції в політичній комунікації

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Інститут філології КНУ імені Тараса Шевченка

Персуазивні інтенції в політичній комунікації

Екшмідт В.Р., асп.

Розглянуто поняття політичного дискурсу як політичної комунікації представників влади та суспільства, визначено поняття персуазивності і персуазивних інтенцій і їхній вплив на адресата мовлення.

Ключові слова: персуазивність, політична комунікація, політичний дискурс, персуазивні інтенції.

Экшмидт В.Р.

ПЕРСУАЗИВНЫЕ ИНТЕНЦИИ В ПОЛИТИЧЕСКОЙ КОММУНИКАЦИИ

Рассмотрено понятие политического дискурса как политической коммуникации представителей властей и общества, определено понятие персуазивности и персуазивных интенций, их влияние на адресата речи.

Ключевые слова: персуазивность, политическая коммуникация, политический дискурс, персуазивные интенции.

Ekshmidt V.R.

PERSUASIVE INTENTIONS IN THE POLITICAL COMMUNICATION

The article examines the notion of political discourseaspolitical communication between public authority and society.The terms persuasion an persuasive intention havebeen defined, as well as their influence on the recipient of the speech.

Keywords: persuasion, political communication, political discourse, persuasive intentions.

Розвиток суспільства й засобів масової інформації, інтенсивний розвиток політичних технологій і театралізація політичної діяльності сприяють підвищенню зацікавленості до теорії та практики політичної комунікації. Поява нових досліджень у сфері політичної лінгвістики й дослідження нових аспектів політичної комунікації зумовлені постійною динамікою суспільних явищ.

В епоху постійних суспільно-політичних змін політичний дискурс є одним із видів комунікації представників влади та суспільства. Зважаючи на значну зацікавленість суспільства політичною ситуацією не лише у власній країні, а й у цілому світі, лінгвістичні дослідження політичного дискурсу не втрачають актуальності.

Аспект виникнення, історичного розвитку та сучасного стану політичної лінгвістики розглядався в працях А. Н. Баранова, І. В. Вольф- сона, М. В. Гаврилової, Л. О. Кудрявцевої, І. Р. Корольова, В. І. Карасика, А. А. Романової, А. П. Чудинова, О. Й. Шейгал, П. Б. Паршина, В. Є. Чернявскої, М. Гайса, Д. Ф. Хана, П. Чилтона й ін.

На противагу численним дослідженням дискурсу немає єдності тлумачення поняття й методів його дослідження. Як справедливо зауважив відомий дослідник дискурсу Т. ван Дейк, поняття дискурсу таке ж неоднозначне, як поняття мови, суспільства, ідеології, і, зазвичай, найбільш неоднозначні поняття, які мають безліч дефініцій, стають найпопулярнішими [4, с. 36].

Насамперед звернемося до визначення дискурсу. У широкому значенні Т. ван Дейк визначає дискурс як комунікативну подію, відтворену учасниками спілкування у процесі комунікативної діяльності в певному часовому, просторовому й інших контекстах, подію, у якій задіяна не лише мова у її фактичному використанні, але й ті ментальні процеси, які неминуче супроводжують процес комунікації [9, с. 121]. Ця комунікативна діяльність може бути усною або письмовою, містити вербальні й невербальні складові. Типовими прикладами можуть бути звичайна розмова з другом, діалог між лікарем і пацієнтом, читання газети. Дискурс у вузькому значенні ван Дейк пояснює як письмовий або усний вербальний продукт комунікативної діяльності [4, с. 38].

У лінгвістичному енциклопедичному словнику Н. Д. Арутюнова тлумачить дискурс так: "Дискурс (від. фр. discours - мовлення) - зв'язний текст у його сукупності з екстралінгвістичними - прагматичними, соціокультурними, психолінгвістичними й іншими факторами; мовлення, що розглядається як цілеспрямована соціальна дія, як компонент, який бере участь у взаємовідносинах людей і в механізмах їхньої свідомості (когнітивних процесах). Дискурс - це мовлення, "занурене в життя" [12, с. 136-137].

В. І. Карасик пояснює дискурс як "занурений" у ситуацію спілкування текст. Із позицій прагмалінгвістики дискурс можна розглядати як інтерактивну діяльність учасників спілкування, встановлення й підтримку контакту, інформаційний та емоційний обмін, взаємовплив один на одного, переплетення комунікативних стратегій, які моментально змінюються, і їхніх вербальних і невербальних проявів в практиці спілкування [7, с. 5-10].

Чернявська В. Є. пояснює поняття дискурсу, з одного боку, як конкретну комунікативну подію, яка фіксується в письмових текстах та усному мовленні й здійснюється в певному когнітив- но та типологічно зумовленому комунікативному просторі [16, с. 75]. З іншого - дискурс - сукупність тематично співвіднесених текстів: тексти, об'єднані так чи інакше спільною темою. Зміст дискурсу розкривається не окремим текстом, а інтертекстуально, у комплексній взаємодії багатьох окремих текстів [16,с. 76].

Корольов І. Р. розуміє поняття дискурсу як складне комунікативне явище, як усну мовленнєву дію, ураховуючи соціальний контекст, що дає відомості про учасників комунікації та їхні характеристики, а також процеси виробництва та сприйняття повідомлення [9, с. 291].

Отже, виходячи з розглянутих визначень, можна зробити висновок, що під поняттям "дискурс" слід розуміти комунікативну діяльність в усній чи письмовій формі, тісно пов'язану із ситуативним контекстом, у якій синтезуються екстралінгвістичні фактори (соціальні, культурно-історичні, ідеологічні, психологічні) і система комунікативно-прагматичних ікогнітивних намірів автора.

У сучасній лінгвістиці існує численна кількість класифікацій типології дискурсу за критеріями ситуації, формальності спілкування, каналу інформації, типу носія інформації, протиставлення усного та письмового. Російський мовознавець Карасик В. І. виділяє за соціолінгвістичним критерієм два особливітипи дискурсу - персональний та інституційний. У першому випадку дискурс ін- дивідуально-орієнтований, і мовець розглядається як особистість із багатим внутрішнім світом, а в другому випаду дискурс статус- но-орієнтований, і мовець виступає як представник тієї або іншої соціальної групи [9, с. 6]. Учений виділяє в персональному дискурсі два різновиди: побутовийта буттєвий. Побутове спілкування відображається в розмовному мовленні. Буттєве спілкування характеризується переважно в монологічному мовленні та творах художньої літератури. Інституційний дискурс обмежений певними рамками ситуативно-рольових відносин і виділяється на основі двох ознак: мета та учасники спілкування [9, с. 14, с. 294].

Мовознавець виділяє такі типи інституційного дискурсу: політичний, юридичний, адміністративний, педагогічний, дипломатичний, військовий, релігійний, містичний, медичний, науковий, рекламний, діловий, сценічний і масово-інформаційний. Сам учений вказує на те, що цей список може бути змінений і розширений.

Розглянемо детальніше політичний дискурс. Політичний дискурс, на відміну від інших дискурсивних форм, стосується всіх громадян. Основна тематика політичного дискурсу - політика, політична боротьба, що передбачає використання політичної лексики (парламент, депутат, президент, голосування, мер, опозиція й ін.). Слід розрізняти політичну лексику (тематичне об'єднання загальновживаних слів), яка зрозуміла всім громадянам, і політичну термінологію, яка в повній мірі зрозуміла лише вузькому колу спеціалістів.

У лінгвістичних роботах політичний дискурс розглядається в двох поняттях - у широкому і вузькому. У широкому сенсі це поняття включає в себе такі форми комунікацій, у яких хоча б одна складова (адресант, адресат або зміст повідомлення) стосується політичної сфери.

А. Н. Баранов визначає політичний дискурс як сукупність дискурсивних практик, які ідентифікують учасників політичного дискурсу та формують конкретну тематику політичної комунікації [1, с. 245-246].

О. Й. Шейгал вважає, що терміни "політичний дискурс" і "політична комунікація" є синонімічними. Політичний дискурс, на думку вченої, трактується як інституційне спілкування, яке, на відміну від особистісно-орієнтованого, використовує визначену систему професійно-орієнтованих знаків (спеціалізовані вербальні (політичні терміни, антропоніми та інші), спеціалізовані неверба- льні (політичні символи) і неспеціалізовані знаки, які раніше не були орієнтовані на цю сферу спілкування, але з часом набули змістової специфіки (особові займенники) [17, с. 32-35].

Багато вчених, а серед них і відомий дослідник Т. ван Дейк, розглядають політичний дискурс як явище виключно публічної сфери. Погоджуємось із думкою вченого, який розглядає політичний дискурс як актуальне використання мови в соціально- політичній сфері спілкування. Деякі контексти жанрів політичного дискурсу (парламентських дебатів, законів, пропаганди, міжнародних договорів, мирних переговорів та інше) можуть мати набагато важливіше значення, ніж їхні тексти. Політичний дискурс залежить, насамперед, не від теми і стилю, а від того, хто говорить, кому, що, у якій ситуації та з якою метою. Отже, політичний дискурс євласне політичним, оскільки його функція реалізується безпосередньо в ході політичного процесу [4, с. 77].

Думки вчених щодо трактування поняття "політичний дискурс" дещо розходяться, проте всі вони погоджуються, що основною метою політичного дискурсу, який використовується як інструмент політичної влади, є боротьба за владу: агітація за владу, заволодіння нею та її утримання. Як зазначає В. З. Демьянков, суспільна значимість політичного дискурсу полягає в тому, щоб спрямувати громадян до "політично правильних" учинків чи оцінок, оскільки це вигідно тим, хто прагне до влади. Отже, основна мета політичного дискурсу не описати (тобто не референція), а переконати, спонукати адресата до певних намірів, переконати та спонукати до дії [6, с. 38].

Промова політиків оперує символами, а успіх промови визначатиметься тим, наскільки ці символи відповідають масовій свідомості громадян, численним думкам та оцінкам адресатів. Як правдиво зазначає дослідник, процес переконування не завжди супроводжується аргументацією: при спробі переконати слухачів не завжди використовуються логічно зв'язані аргументи. Інколи достатньо дати зрозуміти, що позиція, яку представляє політичний діяч, збігається з інтересами слухачів. Також часто використовується свідомий вплив на емоції слухача: завдяки апеляції допочуття обов'язку, патріотизму й іншихморальних принципів [6, с. 38-39].

Отже, виходячи із вищесказаного, вважаємо, що особливо важливу роль у політичному дискурсі відіграє персуазивність. Сучасні політичні діячі мають вміло використовувати арсенал мовних засобів переконання потенційних виборців, від чого може залежати прихильність суспільства до тієї чи іншої політичної партії, а також перемога на наступних виборах.

Персуазивність розглядаємо як вплив автора усного чи письмового повідомлення на адресата з метою його переконання, спонукання до здійснення чи нездійснення певних дій. Під пер- суазивними інтенціями ми розуміємо спрямованість свідомості мовця на повідомлення, його комунікативні наміри, прагнення переконати аудиторію та спонукати до певної діяльності.

Використання типових для політичної сфери займенників "ми", "наш" вказує на групову самоідентифікацію мовця. Створення семантичного поля ”свої” досягається за допомогою займенника 1 особи однини - ми. Мовець цим об'єднує себе в одну групу зі слухачем, переконує у єдності мети й інтересів, створює враження, що мислить так само, як слухач.

Наведемо декілька прикладів. "Звісно, ми все будемо робити для того, щоби побудувати якісну роботу всередині парламенту". Тут спікер Верховної Ради України В. Б. Гройсман об'єднує займенником "ми" всіх представників парламенту й закликає до налагодженої співпраці.

У промові Ерла Блуменауера, члена демократичної партії та представника третього виборчого округу Орегону, прослідкову- ється часте використання займенника 1 особи множини "we": "We must be prepared to make the diplomatic efforts and demonstrate commitment and resolve wherever it is necessary". Політик спонукає всіх присутніх до здійснення дипломатичних зусиль і виявлення прихильності, щоб вирішити необхідні питання.

Папа римський Франциск у своїй парламентській промові в Конгресі США закликає слухачів об'єднатися та діяти як одне ціле - "We must move forward together, as one, in a renewed spirit of fraternity and solidarity, cooperating generously for the common good'. Цю думку об'єднаності підсилюють лексичні одиниці: такі як cooperate, as one, common. Використання ключових слів, таких як братерство (fraternity), солідарність (solidarity), взаємодіяти (cooperate), спільне благо (common good), несенеабиякий персуазивний потенціал, зокрема викликає асоціацію взаємодопомоги, небайдужості один до одного, переконує в потребі об'єднатись і спільними зусиллями подолати перешкоди.

Для того, щоб встановити контакт із групою "своїх", нерідко вказується коло адресатів. Зазвичай таке звернення містить позитивну складову. Наведемо приклад із промови голови Державної Думи, представника фракції "Единая Россия" Наришкіна С. Є.: "И просил бы вас, дорогие мои коллеги, до конца созыва следовать этой линии, сотрудничать на благо наших граждан и вести последовательную и профессиональную работу..". Звернення "дорогі мої колеги" конкретно вказує на групу людей, на кого спрямована ця промова. Принцип об'єднання мовця та слухачів проявляється у використанні лексичних одиниць колеги (об'єднані спільною професійною діяльність), співпрацювати (об'єднані спільним завданням) і наших громадян (об'єднаних громадянами тієї ж країни).

Отже, політичний дискурс єспособом спілкування влади та громадян. Підводячи підсумки, можемо сказати, що політичний дискурс здійснюється не лише з інформативною метою, а й з метою переконання слухачів у намірах мовця, для чого політичні діячі використовують мовленнєвий вплив, а саме персуазивність. Створення семантичного поля "свої" діє як об'єднуючий фактор, переконує у правильності намірів мовця, спонукає до дії.

персуазивний інтенція політичний

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Баранов А. Н. Введение в прикладную лингвистику: учеб. пособие / А. Н. Баранов. - М.: Едиториал УрСс, 2003.

2. Будаев А. В. Зарубежная политическая лингвистика: учеб. пособие / В. Будаев, А. П. Чудинов. - Екатеринбург: УрГПУ, 2006.

3. Вольфсон И. В. Язык политики. Политика языка: (формы манипуляции общественным мнением через СМИ и СМК) / И. В. Вольфсон; под ред. С. И. Барзилова. - Саратов: Изд-во Сарат. ун-та, 2003.

4. Дейк ван Т. А. Дискурс и власть: Репрезентация доминирования в языке и коммуникации / Т. А. ван Дейк. - М.: Книжный дом "Либроком", 2013.

5. Дейк ван Т. А. Макростратегии / Т. А. ван Дейк, В. Кинч // Язык. Познание. Коммуникация. - М.: Прогресс, 1989.

6. Демьянков В. З. Политический дискурс как предмет политологической филологии / В. З. Демьянков // Политическая наука. Политический дискурс: История и современные исследования. - М.: ИНИОН РАН, 2002. - № 3. - С. 32-43. - Режим доступу: http://www.infolex.ru/PolDis.html.

7. Карасик В. И. О типах дискурса / В. И. Карасик // Языковая личность: институциональный и персональный дискурс: сб. науч. тр. - Волгоград: Перемена, 2000. - С. 5-20.

8. Карасик В. И. Языковой круг: личность, концепты, дискурс / И. Карасик. - Волгоград: Перемена, 2002.

9. Корольов І. Р. Поняття дискурсу в сучасному мовознавстві: визначення, структура, типологія / І. Р. Корольов // Studia Linguistica. - К.: ВПЦ "Київський університет", 2012. - Вип. 6. - С. 285-305.

10. Кудрявцева Л. А. Массмедийный политический дискурс Украины: особенности "послемайданного" периода // Язык и дискурс средств массовой информации в XXI веке: монография; под ред. М. Н. Володиной. - М.: Академический проект, 2011. - С. 30-43.

11. Левшенко Ю. И. Политический дискурс: аналитический обзор теоретикометодологических подходов / Ю. И. Левшенко // Исторические, философские, политические и юридические науки, культурология и искусствоведение. Вопросы теории и практики. - Тамбов: Грамота, 2012. - № 7 (21), ч. П. - C. 100-108.

12. Лингвистический энциклопедический словарь. - М: Сов. энциклопедия, 1990.

13. Одинадцяте пленарне засідання Верховної Ради України [Електронний ресурс]. Режим доступу від 23.02.2016: http://iportal.rada.gov.ua/meeting/stenogr/show/5992.html.

14. Сычева Е. В. К проблемам понимания термина "дискурс" / Е. В. Сычева // Молодой ученый. - Чита: Формат, 2011. - № 3. Т. 2. - С. 42-46.

15. Стенограмма заседаний 15 сентября 2015 Государственной думы Российской Федерации [Електронний ресурс]. Режим доступу від 24.02.2016: http://transcript.duma.gov.ru/node/4321/.

16. Чернявская В. Е. Дискурс власти и власть дискурса: Проблемы речового воздействия / В. Е. Чернявская. - М.: Флинта-Наука, 2006.

17. Шейгал Е. И. Семиотика политического дискурса / Е. И. Шейгал. - Волгоград: Перемена, 2000.

18. Dijk T. A. van. Introduction: Discourse Analysis as a New Cross-Discipline // Handbook of Discourse Analysis. - L.: Academic Press, 1985. - Vol. 1. - P. 1-10.

19. Proceedings and Debates of the 114th Congress, First Session [Електронний ресурс]. Режим доступу від 24.02.2016: https://www.congress.gov/ crec/2015/09/09/CREC-2015-09-09.pdf.

20. Proceedings and Debates of the 114th Congress, First Session https://www. congress.gov/crec/2015/09/24/CREC-2015-09-24.pdf.

Размещено на Allbest.ru