Осмислення проблеми розвитку і стану української мови у наукових пошуках Степана Сірополка

Размещено на http://www.allbest.ru/

Осмислення проблеми розвитку і стану української мови у наукових пошуках Степана Сірополка

Григорій Васянович

Тетяна Стопець

Мова - душа нації, найкращий і найбільший витвір і скарб її культури. В історії українського народу питання мови завжди було і залишається бути надзвичайно актуальним. Це пояснюється не стільки філологічними смислами її розвитку й утвердження, скільки політичними викликами: тривала полонізація і русифікація століттями чинили неабиякий тиск на самі основи української мови, нищили її животворне коріння. Не лише у ХIХ столітті міністр царської Росії у своєму циркулярі наголосив, що «украинского языка нет, не было и не может быть», але навіть нині, у ХХI столітті в Росії знаходяться так звані політики, які намагаються заперечувати сам факт існування української мови. Не відстають від них представники й інших держав, зокрема Угорщини, Румунії та ін., які практично не визнають факт необхідності вивчення державної української мови громадянами України національностей названих країн. Особливо гостро це питання постало з прийняттям Закону України «Про освіту» (вересень 2017), і набирає нових негативних обертів навколо нашої держави, її суверенного права будувати своє власне життя.

Аналіз останніх публікацій і досліджень. Мовній проблематиці присвятили свої фундаментальні праці М. Грушевський [3], І. Огієнко [4; 5], А. Потебня [6], І. Франко [8; 9] та ін. українські вчені. Це питання останнім часом активно досліджують: С. Вдович, Н. Волошина, В. Кононенко, Л. Мацько, О. Матвієнко, Г. Сагач, О. Семеног, Г. Філіпчук, С. Яценко та ін.

Творчий доробок відомого вченого, патріота України С. Сірополка, безпосередньо досліджували: Г. Артемчук, Т. Беднаржова, М. Євтух, С. Ільницький, Т. Ківшар, Р. Кіра, С. Наріжний, Т. Самоплавська, М. Семенченко та ін.

Метою статті є аналіз наукових пошуків С. Сірополка в царині української мови на різних етапах її розвитку.

Аналіз праць С. Сірополка засвідчує, що вчений досліджував походження й становлення рідної мови ще з давніх часів. Першим етапом цього процесу був час до хрещення України-Русі. На цьому етапі слов'яни вживали не лише слов'янські, а й латинські та грецькі літери, отже, самобутньої слов'янської мови, у сучасному її розумінні, ще не було. Слов'янське письмо з 38 літер склав св. Костянтин-Кирило (855 рік після народження Ісуса Христа). У цій Божій справі йому допомагав брат Мефодій. Абетка, яку склав Костянтин-Кирило, передавала всі звуки слов'янської мови [7, с. 28].

З часу хрещення Київської Русі (988 рік) помітно розвивається шкільна освіта, і саме вона вимагає розвитку, удосконалення мови. Особливо активно до цієї справи долучився князь Ярослав Мудрий, який був освіченою людиною, знав декілька іноземних мов та приділяв велику увагу розвитку освіти і культури. Він відкривав школи не лише в Києві, а й в інших містах князівства.

У своїй авторській книзі «Педагогічний пантеон», ми присвячуємо великому князеві такі рядки:

Ярославе, мудрий княже,

Ти розвіяв військо враже,

Храм Софії сотворив,

Школи мудрості відкрив! [2, с. 5].

Безумовно, що освітній процес того часу сприяв утвердженню християнської віри, а це було вкрай необхідним для зміцнення держави. Найулюбленішими книгами для читання були в той час Псалтир і Євангеліє.

Щодо оригінального письменства, то, як зазначає С. Сірополко, це були повчання проповідника і першого українського митрополита Іларіона, проповіді Т. Печерського, К. Туровського, повчання В. Мономаха. Але найславнішою пам'яткою оригінального письменства того часу є «Слово о полку Ігоревім» - поетичний переказ про похід Новгород-Сіверського князя Ігоря Святославовича 1185 р. на половців.

Як зазначає С. Сірополко, наші предки ще перед хрещенням України-Русі знали чужі мови. Після прийняття християнства, вивчення чужих мов поширилася ще більше. Натомість після татарської навали, українська освіта і культура зазнали значних втрат. Але вже за часів литовського владарювання українська мова стає мовою управи, законодавства та суду. Діялося, на жаль, так недовго. Захоплення Польщею наших земель мало негативний вплив і на розвиток української мови. Настав час тотальної полонізації. Як писав С. Сірополко: «Захоплення польською культурою, презирство до своєї рідної мови й віри були звичайним наслідком навчання українського панства в чужій школі» [7, с. 50].

Отже, українська мова все більше потрапляла під вплив польської. З цією ситуацією не могли миритися найбільш освічені і патріотичні кола українського народу, до яких належали: П. Могила, І. Вишенський, Ю. Русин, Г. Смотрицький, М. Смотрицький, З. Копистенський, К. Острозький, П. Беринда, Л. Зизаній, К. Транквіліон, К. Сакович та ін. Так, Герасим Смотрицький - перший ректор Острозької академії, разом із І. Федоровим працювали над виданням Острозької Біблії. Він послідовно наполягав на розвиткові української культури, освіти і науки на основі рідної мови. Найбільшим здобутком Герасима Смотрицького є твір «Ключ царства небесного». Книга була спрямована на захист української культури й освіти, проти окатоличення. На думку мислителя, поширення знань мало охоплювати не лише чоловічу, а й жіночу стать.

В авторській книзі «Педагогічний пантеон», Герасиму Смотрицькому, присвячуємо такі рядки:

Ключ царств небесних і земних,

Приймав завжди завзято,

Острог і Біблію беріг,

Неначе рідний тато [2, c. 12].

Як відомо, син Герасима Смотрицького - Мелетій, блискучий знавець латинської, грецької, польської та церковнослов'янської мов, історії і творів європейських гуманістів написав і видав у 1619 році «Граматику», що було надзвичайно великою подією у розвитку української мови і культури взагалі.

Омив ти очі розуму свого,

Відкинув камінь лінощів недбальства,

І ніс «Граматику», неначе корогво -

Це злото мудрості, любові і друкарства [2, c. 17].

Вчений, як і багато інших освічених українців, зазнав жорстоких утисків від царської влади Росії. Хоча загальновідомо, - наголошує С. Сірополко, - що освіта в Московії повстала саме з часу переходу київських учених до Москви [7, c. 100-101]. Значна кількість книг українських вчених, за наказом царя була знищена, у тому числі й «Граматика» М. Смотрицького. На жаль, цей вандалізм, з боку російської влади, продовжується і в наш час, не дивлячись на те, що скоро вже промине перша чверть ХХI століття…

Значного розвитку українська мова набуває у стінах Києво-Могилянскій академії. У цьому закладі викладалися такі мови: латинська, грецька, єврейська, польська, російська, німецька і французька. Серед них найбільш визначне місце посідала латинська мова. Другорядними були грецька і польська мова. Російська мова спочатку викладалася незадовільно, але під орудою митрополита С. Миславського, вона все більше почала завойовувати собі місце серед інших мов, і то в таких обширах, що дуже скоро це призвело до русифікації українства. Але українська мова все-таки знаходила своє поширення серед студентів, завдяки «піїтиці». Віршуванням, як відомо, займалися визначні ієрархи та викладачі: Дмитро Туптало, Степан Яворський, Теофан Прокопович, Іван Максимович, Лаврентій Горка, Митрофан Довгалевський, Юрій Кониський та багато інших. Вони подавали хороший приклад своїм учням в опануванні рідною мовою, доводили її великі можливості у розвиткові почуттєвої сфери особистості. Такі вчені мужі, як Лаврентій Зизаній, Кирило Транквіліон, Касіян Сакович, Стефан Косов стояли в обороні української мови, хоч і потерпали за неї. Наприклад, «Лексикон» Лаврентія Зизанія, з наказу царя, був спалений, переслідувань зазнав за свої праці й Кирило Транквіліон. Варто додати, що там, де нищилася українська книга, все ж незнищенним залишалося українське слово. Названі діячі були справжніми риторами, що не поступалися своїми промовами Цицерону та Демосфену. Лаврентія Зизанія, за його неперевершене красномовство, називали першим українським «казнодієм».

Йому присвячуємо такі поетичні рядки:

Преславний муж еллінських мов й слов'янських,

Неперевершений у справі - «казнодій»,

Твій Дух високим був - українсько-спартанським,

Не плакав, хоч палив тебе московський цар-вітій [2, с. 18].

Доля української освіти, української мови, ще більш погіршилася підчас царювання Катерини II. Як доводить С. Сірополко, неодноразові звернення з українського боку про підтримку української культури й освіти постійно наражалися на ще більші утиски царського двору Росії. Навіть, коли наш земляк, вихованець Київської академії П. Завадовський став першим міністром освіти Російської імперії й фаворитом «цариці-блудниці», як її називали в народі, то і на його звернення вона давала зазвичай негативну відповідь. А комісія під проводом П. Завадовського щодо розвитку освіти в Україні мала справді далекоглядні плани. Згідно з цими планами мали відкритися два факультети - математичний і медичний при Київській академії,, відкритися вища військова школа в Глухові, в Катеринославі планувалося відкрити університет з академією мистецтв та музики і т. ін. «Проте, - як писав С. Сірополко, - ні один з тих проектів не діждався здійснення за Катерини II, бо централістична політика її російського уряду взагалі була спрямована на те, щоб не допустити на Україні існування університету, може бути з тих міркувань, що саме український народ мав «особенную склонность к наукам» [7, с. 215]. І все-таки, будучи міністром освіти Росії П. Завадовський попри всі перепони царського двору спромігся відкрити перше головне народне училище у Новгород-Сіверську, сприяв українському народові у розвиткові безплатної освіти. Він відкрив доступ до навчання в училищах і гімназіях вихідцям із різних суспільних верств.

Цій «розумній українській голові», як називали сучасники Петра Васильовича Завадовського, наша присвята:

Із бідних козачат ти став величним графом,

Був Катерини любий фаворит,

В міністри першим ти, Петро потрапив,

Освічував людей до скону своїх літ [2, с. 42].

С. Сірополко, на основі детального аналізу тогочасного стану в Російській імперії доходить висновку, що українське питання, пов'язане з мовою, освітою, наукою і культурою взагалі дедалі ставало нестерпним. Анафемі і спаленню підлягали такі книги: «Великий Требник» і «Служебник» П. Могили, «Катехизис» і «Екзегис» С. Косова, «Виклад про церкву» Теодосія Сафоновича, «Мир з Богом» І. Гізеля», Меч» і «Труби словес» Л. Барановича, «Ключ розуміння» і «Мессія Праведний» І. Галятовського та ін. Конфісковувалися друкарні, які друкували українські книжки. Навіть, коли архімандрит Києво-Печерської лаври звернувся до Св. Синоду з проханням видрукувати звичайний буквар, то йому було відмовлено з суворим приписом: «Впредь таковыхъ представлений не чинить» [7, с. 217].

І все-таки українська видавнича справа завершує ХVIII століття виданням «Енеїди» І. Котляревського, що становить новий період розвитку української мови і літератури. І. Франко справедливо називав І. Котляревського батьком української мови і літератури. Великий Каменяр писав, що від часу Котляревського українське письменство «приймає характер новочасної літератури, стає чимраз ближче реального життя, чимраз відповідніше до його потреб. І мовою, і способом вислову воно наближується чимраз більше до живого народу, обхоплює всі його верстви, входить чимраз глибше в душу народу, двигає думку, піднімає ідеали, збільшує засоби духовної сили для боротьби за ті ідеали» [9, с. 123].

У вірші «На вічну пам'ять Котляревському» Тарас Шевченко називаючи письменника «праведною душею», пророкував невмирущу славу його імені:

Будеш, батьку, панувати,

Поки живуть люди,

Поки сонце з неба сяє,

Тебе не забудуть.

Поезія І. Котляревського - це не лише факт історії літератури, - наголошував С. Сірополко, - а живе явище сучасної культури, яке допомагає нам відчувати безперервність буття в його історичному і логічному розвитку, збагачує наші уявлення про світ у просторі і часі, примножує особистий досвід членів нашого суспільства, дає їм естетичне задоволення, пробуджує і розвиває в них патріотичні почуття і громадянськість. Пройнята глибокою любов'ю до народу, несучи в собі його життєстверджувальну енергію, його глибоку віру в перемогу добра над злом, справедливовості над несправедливістю, творчість І. Котляревського дорога нам своїм гуманістичним смислом, загальнолюдським змістом і художньою довершеністю.

Новий потужний поштовх розвиткові української мови і літератури надав Тарас Григорович Шевченко. Його знаменитий «Кобзар» пророче заявив на увесь світ про незламну боротьбу за волю і кращу долю рідного народу. Пісні і думи поета увійшли в душу кожного небайдужого українця до власного життя і життя України. Варто принагідно зазначити, що твори Т. Шевченка так і не змогли появитися без цензурних купюр протягом цілого ХIХ століття. Вперше «Кобзар» без купюр вийшов у Празі 1876 р. коштом київської «Старої громади» за редакцією Олександра Русова і Федора Вовка. «Кобзар» вийшов у двох томах: перший том призначався для поширення на Україні, а до другого тому увійшли поезії, заборонені цензурою.

С. Сірополко акцентує увагу на тому, що питання здобуття освіти українською мовою зайняло особливе місце у програмі Кирило-Мефодіївського братства [7, с. 341]. Уже в 1857 р. вийшла в світ «Граматка» П. Куліша, що її з захопленням привітав Тарас Шевченко, перебуваючи у засланні. Сам же Т. Шевченко підготував і видав «Буквар Южнорусскій» (1861 р.), як посібник для навчання грамоти українською мовою в недільних школах. Він прагнув полегшити народові шлях до здобуття знань.

Як ти у Моринцях вродився,

Як віщий голос свій подав,

Весь світ у радощах світився,

Бо ти титаном Духа став ! [2, c. 53].

С. Сірополко наводить вражаючі факти ненависті, «україножерства» з боку російських можновладців того часу, (різного роду Бібікових, Ширинських, Толстих, Богатинових, Делянових та легіону інших держиморд від освіти і не освіти…), які нищили усе українське. Натомість з великою симпатією вчений пише про гуманність Голови управління Київською шкільною управою, геніального вченого і хірурга М. Пирогова, який віддав багато сил і здоров'я заради розвитку українського шкільництва. З не меншим піїтетом С. Сірополко відзивається про педагогічну творчість К. Ушинського, який послідовно відстоював ідею навчання рідною мовою, за що, як і М. Пирогов, переслідувався царським урядом.

Ушинському уклін і слава!

Бо рідне слово - то закон.

А для невігласів - забава:

Толь «малорос»? Толь русский он ?... [7, с. 56].

Активну роботу проводив М. Костомаров щодо впровадження української мови у навчальний процес. Він не лише постійно писав про це в різних журналах, вісниках, а й організував збір коштів на видання науково-популярних книг українською мовою. З цього приводу міністр внутрішніх справ П. Валуєв звертався до міністра освіти О. Головіна, де у своєму листі з обуренням писав, що «прибічники української національності звернули увагу на неосвічену масу», і під виглядом поширення грамотності переслідують свої політичні цілі [7, с. 382]. Пропозиція міністра була цілком виразною: усе українське - заборонити! І це з дивовижною поспішністю було зроблено. У 1863 р. був виданий так званий «Валуєвський циркуляр», яким заборонялося видання книг українською мовою.

На початку 70-х років ХIХ століття, писав С. Сірополко, «повіяло трохи вільнішим духом», але недовго тривала національна відлига. 18 травня 1876 р. цар Олександр II, перебуваючи в Ємську, підписав таємний наказ, що ним заборонялося не лише видання українських книжок, за винятком творів красного письменства, а й театральні вистави, публічна декламація українських творів та друкування українського тексту до музичних творів. До того ж, наказ 1876 р. ще встановив, щоб в українських друках не було жодного відступу від загальновживаного російського правопису [7, с. 388]. Наслідки цього драконівського наказу для українського народу були вкрай негативними. Достатньо сказати, що вже наступного, 1877 р. не вийшло жодної української книги на усьому просторі царської Росії! Цензура не дозволила М. Лисенкові надрукувати текст до опер «Чорноморці» і «Тарас Бульба», П. Кулішеві не дозволено друкувати в перекладі драми Шекспіра, П. Ніщинському заборонено друкувати переклад «Одіссеї» й «Іліади» Гомера, хоча, за цензурним статутом, переклад не потребував попередньої цензури. На однім збірнику дитячих оповідань, - писав С. Сірополко, - Головне управління в справах друку зробило такий напис: «Написано, очевидячки, для дітей, але вони повинні вчитися по-російському. Заборонити!» [7, c. 389]. Під заборону навіть підпадали байки Гребінки, значна кількість творів Гоголя, Короленка, Грінченка, Глібова, Старицького, Коцюбинського та багатьох інших відомих українських письменників. Коли В. Науменко подав до цензури «Досвід граматики малоросійської мови», то отримав заборону друкувати свій твір з тієї причини, що «не можна дозволити друкувати граматику мови, що приречена на забуття» [7, с. 390].

Принагідно зазначимо, що не кращою для В. Науменка, як і для величезної кількості української інтелігенції виявилася і радянська влада. Під її «червоні колеса» потрапили тисячі справжніх патріотів України, таких, яким був учитель-практик, методист, історик, публіцист, державний і громадський діяч - В. Науменко.

Ти вмер за рідну Україну

Від більшовицької орди,

Хоч працював ти без упину,

Не відчуваючи біди.

Вкладав красу в дитячі душі,

Бо знав сучасність й давнину,

І тверде слово не порушив -

Зберіг Тарасову труну! [2, с. 86].

І все-таки навіть у ті неймовірно тяжкі часи, Б. Грінченко, перебуваючи в Чернігові, спромігся протягом шести років (1894-1900) видати 50 книжок для народу. Неймовірною працею він підготував і видав чотиритомний «Словник української мови». За цю працю автор отримав премію М. Костомарова - чотири тисячі карбованців, (на той час це була надто велика сума, яку Б. Грінченко потратив на загальні українські справи).

Ти значно більше працював , ніж жив

І пам'ятник лишив собі у «Словникові»,

Бо рідну Україну так любив,

Що йти у бій за неї - був готовий [2, с. 74].

Отже, зазначимо, що навіть попри усі утиски і заборони, кращі сини і доньки нації не хилилися долу, а вперто і чесно робили свою справу. Якщо не можна було друкувати українські книги в царській Росії, то значна кількість їх друкувалася за її межами, зокрема в Галичині, Буковині, Закарпатті, де умови для цього були дещо кращими. Хоча і тут українці багато терпіли від полонізації, румунізації, мадяризації та онімечення.

Досліджуючи різноманітні джерела, С. Сірополко наводить переконливі факти непримиренної боротьби західних українців за рідну мову, рідне слово, і добилися того, що вже шкільним статутом від 22 березня 1787 р. визнано «руську» мову в Галичині за крайову. Цю боротьбу розпочав ще перемиський єпископ Михайло Левицький, але особливо гострою ця боротьба була на початку ХIХ століття. Вона увійшла в історію українського народу, як «азбучна війна». Особливу роль у цій війні відіграла «Руська Трійця» на чолі з Маркіяном Шашкевичем, народним будителем, священиком, учителем, поетом.

Приводом до «азбучної війни» стала стаття так званого «реформатора мови» Й. Лозинського «Про впровадження абецадла польського до руського письменства». Й. Лозинський та його прихильники намагалися перевести українське письмо на польський алфавіт, так звану латинку. Така невинна на перший погляд, реформа приховувала в собі серйозну небезпеку. «Прийми галичане в 1830 р. польське абецадло, - казав сподвижник М. Шашкевича, Я. Головацький, - пропала б українська індивідуальність».

М. Шашкевич дав рішучу відсіч посяганням на українську азбуку. В полемічній брошурі «Азбука і абецадло», що вийшла в Перемишлі1836р. польською мовою, він аргументовано, пункт за пунктом, розбив проект Лозинського, висловлюючи прагнення галичан «не віддалятися від східних слов'ян», ні письмом, ні культурою взагалі. Заперечуючи Лозинському М. Шашкевич писав: «… Література будь-якого народу є відображенням його життя, його способу мислення, його душі; отже повинна вона зародитись, вирости з власного народу і зацвісти на тій же самій ниві, щоб не була подібною до того райського птаха, про якого розповідають, що він не має ніг, а тому постійно висить у повітрі». І далі: «Література є постійною потребою усього народу. Основна мета її і завдання - ширити освіту серед всього народу аж до окремих його представників. Отже, якщо будемо впроваджувати до слов'янської літератури чужі звороти і чужий спосіб висловлювання, …то будем втручатися в тіло, що має свою душу, іншою, чужою душею, яка не прихилиться до народу, і, таким чином, література належатиме лише декільком, так званим європейським літературам, через що розминеться зі своєю головною метою» [10, с. 126].

З такою наснагою М. Шашкевич пише про українську народну літературу і в праці «Руськоє веселіє», де дорікає Лозинському за те, що він відкинувши азбуку українську, прийняв букви ляцькі, котрі зовсім не характерні нашій мові. «Чи годиться безчестити святиню? Чи потручати ногою сивенького старця, що ся нами від молодості нашої опікував, заступав від бурі, хоронив перед жагучим вогнем, придержував душу в тліннім тілі? Чи годиться відвертати азбуку святого Кирила, любомудрця великоумного що ся так добре вдивив в язик словянський, що бистрим соколиним оком проймив го наскрізь, що сильним, думаючим духом обняв всі голоси величного, дзвенячого язика словян, а, знаючи добре, що їх ні гречеськими, ні римськими буквами нельзя писати, явся подати нам сукромі знаки письмені, сотворити азбуку народно-слов'янську, і звів діло піднебесноє, з котрим, окрім греческой і латинськой, ні одна правопись з-помеж так многа язиків рівні придержувати не здужат!? Азбука святого Кирила була нам небесною, незборимою, твердею перед довершиним знидінням, була найкріплющим стовпом несхолибимою скалою, на котрій Русь святая, через тілько столітій люто печалена, крепко стояла. Є то діва райськая звіздострійна, озорена добродійною силою, що нас теплим, солоденьким духом овіває; єї то чудне діло, що ми досі русинами!» [10, с. 136].

За самовідданість, навіть жертовність рідному народові М. Шашкевич достойно наречений Будителем і Духовним Провідником галичан.

Ти став Будителем народу,

А «Руська Трійця» - твій вінець.

І українська міцність коду

Живе в «Русалці» - пан-отець [2, с. 52].

Боротьба за розвиток й утвердження української мови, і в Західній Україні, ніколи не припинялася. Її організовували: товариство «Просвіта», «Руське Педагогічне Товариство», «Учительська Громада», Товариство «Рідна школа», «Наукове товариство ім. Шевченка у Львові», «Товариство українських наукових викладів ім. П. Могили» та багато інших.

13 березня 1907 р. українські професори І. Бартошевський, М. Грушевський, С. Дністрянський, О. Комарницький, О. Колесса, Т. Мишковський, П. Стебельський і К. Студинський заявили в сенаті, що домагаються виділення існуючих українських кафедр в окреме автономне тіло в цілі утворення українського університету у Львові [7, с. 572].

На Буковині до справи розвитку й утвердження української мови активно долучилися: Ю. Федькович, С. Смаль-Стоцький, О. Попович, І. Карбулицький, О. Кобилянська, О. Маковей, о. Є. Семака, о. Є. Федорович. С. Сірополко зазначає, що незважаючи на факт більшості українського населення в Буковині, тут панувала румунська мова. «Сталося так через те, що старші українські селяни називали себе людьми «волоськими, себто православними, а військові адміністратори сплутали релігійну ознаку з національною. Отож румунська мова стала викладовою у всіх школах Буковини, і лише релігія для руських дітей викладалася в школах руською мовою» [7, с. 609]. Тому створені різноманітні громадські культурно-освітні, релігійні організації повели боротьбу за утвердження в краї рідної мови. Особливо активно до цієї справи долучилися «Просвіта», «Руська Школа», «Руська Бесіда», «Союз», «Молода Україна», «Товариство учителів вищих шкіл ім.. Г. Сковороди в Чернівцях» та ін.

С. Сірополко доводить, що своєрідно відбувався процес становлення, розвитку і впровадження української мови у навчальний процес у Закарпатському краї. Перетворення у 1867 році Австрійської багатонаціональної держави в дуалістичну Австро-Угорщину було спрямоване, передусім, проти незалежності національних меншин (українців, сербів, хорватів, чехів, румунів, поляків). Мета австрійської панівної верхівки полягала в тому, щоб надати всі формальні й фактичні права угорцям і з їх допомогою безмежно грабувати й пригноблювати інші національності і народності. Цій меті відповідав і створений апарат влади, який все більше набирав рис жорсткої авторитарності. Будь-які ліберальні принципи управління скасовувалися. Націоналістичний психоз досяг свого апогею навесні 1879 року, під час обговорення першого шкільного законопроекту міністра освіти А. Трефорта. Законопроект про обов'язкове викладання угорської мови в усіх народних школах вимагав звільнення тих вчителів, які не володіли угорською мовою настільки, щоб могли викладати її в школах. Прийняття цього закону означало відкритий перехід угорської влади до примусової мадяризації.

Другий шкільний закон Трефорта (1883 р.) заставив усі неугорські школи включати у свої навчальні програми в якості обов'язкового предмета не лише угорську мову, а й літературу. Цей останній захід викликав велике обурення пригнічених народів. Проте уряд робив своє. За двадцятирічний період - з 1875 по 1895 рік - на Закарпатті було ліквідовано 239 шкіл з українською мовою викладання, отже, щороку закривалося 12 українських шкіл. Водночас кількість мадярських шкіл збільшилася на 262 школи.

У 1907 році було ухвалено закон, пізніше названо його «Законом Аппонія» (за іменем міністра культу й освіти Угорщини), який ліквідував останні 30 шкіл з українською мовою навчання, перетворивши їх у так звані мішані» мадярсько-рутенські», які згодом перестали існувати.

С. Сірополко зазначає, що на захисті української мови в Закарпатті твердо стояли: О. Духнович, А. Волошин, Є. Фенцик, І. Раковський, О. Бокшай, І. Панькевич та ін. Наприклад, О. Духнович видав перший підручникз педагогіки для вчителів, який називається «Народная педагогія в пользу училищ і и учителей сельских» (1857 р.). Великий патріот України започаткував 71 школу. Йому присвячуємо такі слова:

Ти - сіль землі, ти - честь народу,

Ти - чиста совість, праці син,

Служив не за винагороду,

А як Учитель, і - Русин! [2, c. 54].

Президент Карпатської України, священик, педагог, публіцист - Августин Волошин, поклав своє життя за Україну, її культурну самобутність і незалежність.

Ти мріяв жити в краї вільнім,

І вів до світлої мети

Нужденний люд, їх порух спільний,

Тебе ж замучили кати [2, c. 130].

С. Сірополко констатує той печальний факт, що до 1917 року в Україні не існувало жодної середньої україномовної школи. Зі встановленням радянської влади почали відкриватися школи з українською мовою навчання. Особливо сприятливими у цьому відношенні були двадцяті роки минулого століття. В Постанові ВКПб (1920 р.) «Про запровадження української мови в школи й радянські установи» більшовицька влада підкреслює, що «українська мова, як мова більшості населення України, та мова російська, як загальна союзна, мають в УСРР. загальнодержавне значення і їх треба вчити в усіх навчально-виховних закладах Української Соціалістичної Радянської Республіки». Щодо мови викладання, то її встановлює - як вказує ця Постанова - Народний Комісаріат Освіти. Достатньо сказати, що під час керівництва народною освітою М. Скрипником (1927-1933), 97 % учнів навчалися українською мовою. Видатний вчений, культурно-освітній діяч - М. Скрипник вважав українізацію школи і всього життя найміцнішою підвалиною майбутньої України. На жаль, процес українізації продовжувався недовго. З початку 30-х років радянська влада розпочала тотальний наступ на все українське, і, передусім на українську мову. М. Скрипник був звинувачений в націоналізмі, «викривленні лінії партії», і не витримавши партійного тиску 7 липня 1933р. покінчив з собою.

Ти - будівничий України,

Її розвою і онов.

Тобі б міністром бути нині -

Воскресла би освіта знов![2, с. 109].

Процес русифікації української школи фактично відбувався до розпаду СРСР й утворення вільної, незалежної України. Особливо цей процес посилився з кінця 50-х років минулого століття. Восени 1958р. у Москві опубліковано проект семирічного плану розвитку народного господарства СРСР. У п. 19 цього проекту друга мова в національній школі була віднесена до числа дисциплін за вибором. Це означало, зокрема щодо України, таке: якщо навчання в школі ведеться російською мовою, то українська мова і література стають факультативними. Наслідком цього нововведення стало б звуження сфери вживання української мови, передусім у шкільній мережі.

Варто зазначити, що навіть серед державних і партійних діячів України високого рангу цей документ викликав невдоволення. Проте ЦК КПРС та його політбюро у цьому питанні не збиралися іти на поступки.

У жовтні 1959 року у Києві відбувся з'їзд учителів України. На ньому з пристрасним словом на захист рідної мови виступив Максим Рильський. До його голосу ніхто з високих керівників, звичайно ж, не прислухався. Більше того, текст виступу видатного українського поета був вилучений із матеріалів з'їзду, опублікованих незабаром окремою книжкою. Це було продовження широкомасштабного, добре спланованого наступу партійно-ідеологічного центру на національні мови. Отож виявилося, що російська мова на українській землі є обов'язковою для всіх, а українська мова та мова інших народів, що проживають в Україні, мають вивчатись у школі якщо батьки учнів або ж самі учні обрали їх для вивчення. Наслідки для України були надто негативними. У 1987 р. в столиці України - Києві, із 301 тис. учнів лише 70 тис. навчалося українською мовою. Із 274 шкіл столиці лише в 34 навчання велося українською мовою. 88 шкіл були українсько-російськими, а 152 російськими. У містах України : Донецьку, Луганську, Сімферополі, Миколаєві, Чернігові на цей час не було жодної української школи, а в Запоріжжі - 1 українська школа, Харкові - 2 [1, с. 207-219].

За 26 років незалежності України зроблені певні кроки щодо зміни ситуації на краще: відкрита значна кількість українських шкіл, удосконалюється процес підготовки вчителів української мови, покінчено зі шкідливою практикою звільнення учнів від вивчення української мови тощо. Водночас залишається надто багато нерозв'язаних проблем, і головним чином тому, що не виконується належним чином ні Закон України «Про мови…», ні Конституція України.

На підставі викладеного можна зробити такі висновки:

Творча спадщина видатного українського вченого - Степана Сірополка є надзвичайно вартісною і цікавою як у педагогічному, так і мовному аспектах.

Значною заслугою С. Сірополка є те, що вчений здійснює аналіз мовних питань, починаючи із самих початків розвитку рідної мови, досліджує її злети і падіння на тих, чи інших етапах становлення.

Основними перешкодами на шляху розвитку української мови були її полонізація і русифікація, а також непослідовність можновладців у справі мовної політики.

Література

український мова сірополко

1. Алексюк А.М. Педагогіка вищої освіти України. Історія. Теорія: Підручник / А.М. Алексюк. - К.: Либідь, 1998. - 1998. - 560 с.

2. Васянович Г.П. Педагогічний пантеон / Г.П. Васянович. - Львів: Норма, 2016. - 328 с.

3. Грушевський М. Історія української літератури. В 6 т. 9 кн. Т. 1 / Михайло Грушевський // Упоряд. В.В. Яременко; Авт. передм. П.П. Кононенко; Приміт. Л.Ф. Дунаєвської. - К.: Либідь, 1993. - 390 с.

4. Огієнко І. Наука про рідномовні обов'язки / Іван Огієнко. - Львів: Фенікс, 1995. - 46 с.

5. Огієнко І. Українська літературна мова: Граматичні основи літературної мови / Іван Огієнко. - Вінніпег: Sascatooh The vospelpres, 1951. - 520 с.

6. Потебня А.А. Мысль и язык / А.А. Потебня. - К. : СИНТО, 1993. - 192 с.

7. Сірополко С. Історія освіти в Україні / Степан Сірополко. - Київ: Наук. думка, 2001. - 912 с.

8. Франко І.Я. Літературна мова і діалекти / І.Я. Франко // Зібрання творів у п'ятдесяти томах. Т. 37. - К.: Наукова думка, 1986. - С. 205-211.

9. Франко І.Я. План викладів історії літератури руської. - «Радянське літературознавство», 1958. - № 3. - С. 123.

10. Шашкевич М. Твори / Упоряд. М.Й. Шалата. - К. : Дніпро, 1993. - 190 с.

Размещено на Allbest.ru