Мовні особливості пастирських послань і морально-пасторальних праць митрополита Андрея Шептицького

Мета статті - схарактеризувати особливості мови та стилю пастирських послань і морально-пасторальних праць Митрополита Андрея Шептицького і на їх основі визначити лексико-семантичні, стилістичні та граматичні особливості функціонування української мови в Східній Галичині.

Виклад основного матеріалу. Мова відображає не тільки соціальну історію народу, але й усі найважливіші етапи його культурного розвитку. Більше того, рівень культури народу визначається ступенем розвиненості мови. Мова - це та система, стверджує Г. Степанов, яка є засобом передачі різної інформації у конкретному територіальному та соціальному середовищі (лінгвосоціумі, мовному колективі, соціальній групі, суспільстві), а тому мови (які функціонують на певній території / діалекти, регіолекти/), індивідуальні мови (окремих людей /ідіолекти/, груп людей /жаргони, арго, соціолекти/) не варто розглядати осібно, а лише у їх взаємозв'язку і стосовно мовної норми і літературної мови як взірця національної мови, її об'єднавчого стрижня. Вивчення й аналіз лінгвістами фрагментів мови - діалектів, стилів, кодів, субкодів, соціолектів, ідіолектів - виправдані, оскільки дають змогу побачити конкретну мову в часовій, просторовій і соціальній перспективі [2: 81]. Мова і народ перебувають у тісному взаємозв'язку, вони постійно взаємодіють і впливають на розвиток один одного. Усе це дає підстави говорити про нерозривний зв'язок між життям мови і поступом людського суспільства. Досліджуючи мову певного історичного періоду, ми так чи інакше вивчаємо впливи соціального середовища на мову і на мовленнєву поведінку людей. З цього погляду наша розвідка буде здійснюватися в межах соціолінгвістичних досліджень, оскільки свої пошуки ми спрямували на встановлення того, як використовувала мовний знак інтелігенція на зламі ХІХ - ХХ ст. у Східній Галичині.

Мовна ситуація Галичини була достатньо складною, оскільки українська мова одночасно використовувалася і як офіційна мова, тобто літературна мова у її західноукраїнському варіанті, і як мова міжгрупового неофіційного й офіційного спілкування, і як мова спілкування в сім'ї або вузькому колі друзів і колег. Названі варіанти мови мали свої особливості й відрізнялися від мовного еталона [3]. Ось чому об'єктом нашої уваги став соціолект - мова освіченої верстви Галичини кінця ХІХ - початку ХХ ст. та ідіолект її окремих представників, оскільки особливості використання мови цією соціальною верствою впливали на формування норм української літературної мови кінця ХІХ - початку ХХ ст.

Оскільки ідіолект (у широкому розумінні) - це реалізація певної мови в устах індивіда, сукупність текстів, породжуваних мовцем і досліджуваних лінгвістом, тільки специфічні мовленнєві особливості певного носія мови (у вузькому значенні), - зазначає Л. Ставицька, то стає очевидним той факт, що термін ідіолект має соціальну природу й підпорядковується, зокрема такому терміну, як соціолект [4: 34]. Відтак індивідуальне мовлення представників певної суспільної верстви з притаманними їй особливостями й породжувані нею тексти і складають "індивідуальний діалект”, "ідіолект” окремого носія цієї мови, що є складовою соціолекту і має виразну соціальну природу.

Соціальний діалект представників освіченої верстви Галичини характеризується специфікою у формуванні, доборі й використанні певної частини лексико-фразеологічних, а також фонетичних, морфологічних та синтаксичних мовних засобів. Тексти різних стилів і жанрів, створені українською інтелігенцією кінця ХІХ - початку ХХ ст., дають змогу виявити й проаналізувати специфічні ознаки інтелігентського соціолекту, а відтак розкрити роль галицької інтелігенції у процесі становлення норм української літературної мови. пастирський шептицький мовний одиниця

Мовлення представників освіченої верстви ми розглядаємо як окремий соціальний діалект (соціолект), а тому своє завдання вбачаємо у виявленні та характеристиці лексичних, фразеологічних та інших мовних одиниць, що з погляду сучасного мовознавства можуть розглядатися, зазначає Інна Черкез, ''як специфічні для мовлення інтелігентної верстви і визначені як інтелігентські соціолектизми" [5: 68]. Дослідниця зазначає, що ''аналіз лексико-семантичних та стилістичних характеристик слів, що їх можна кваліфікувати як специфічні для інтелігентського соціолекту, засвідчує тематичну різноманітність інтелігентського мовлення. Ознак соціолектизмів набули різні за походженням слова, проте основою формування соціолекту української інтелігенції була народнорозмовна лексика, яка вживалася на позначення подій та обставин суспільно-політичного, культурного, громадського життя зазначеного періоду. Це зумовлювало збагачення семантичного змісту багатьох слів, яке відбувалося через переосмислення значень, що, своєю чергою, сприяло розширенню стилістичних функцій цих одиниць'' [5: 71-72]. Отже, професійна діяльність українського інтелігента була важливим чинником, що впливав на мовні навички людини й оформлення її текстів.

Галицька інтелігенція спиралася не тільки на тогочасну літературну практику, а й насамперед, на власний мовний досвід, укорінений у народну основу. Через те маємо підстави стверджувати, що на становлення ідіолекту галицького інтелігента впливали територіальні, соціальні, психологічні та інші чинники, які й створювали особистісні передумови мовотворчості інтелігенції, були тим джерелом, що живить мову, тоді як мовостиль представників інтелігентської верстви впливав на формування норм української літературної мови того часу.

Українське інтелігентське середовище Східної Галичини кінця ХІХ - початку ХХ ст. представляли вчителі, науковці, лікарі, священики, юристи, чиновники, видавці та ін., які професійну діяльність поєднували з літературною, науковою, видавничою, громадсько-політичною й культурно-просвітницькою. Ось чому ''вузькоспеціалізовані терміни разом зі словами-професіоналізмами з різних галузей [...] формують групу слів, уживання яких соціально зумовлене інтелігентським середовищем. Адже тодішню культурну верству характеризував і високий культурно-освітній рівень, що формувався під впливом гімназійної та університетської освіти з обов' язковим вивченням класичних мов, і відповідна професійна діяльність" [5: 72].

Підтверджують наші міркування положення Р. Смаль-Стоцького, який доводив, що саме завдяки тому, що у житті мови є динаміка, оцей "безнастанний рух" носіїв різних говорів і наріч, ці говори, наріччя, територіальні й соціальні діалекти й інші, що суттєво різняться між собою, згодом роблять усе для того, щоб мова стала об' єднавчим чинником і засобом порозуміння різних представників одного народу. Представники різних територіальних груп (діалектів), різних соціальних прошарків суспільства об' єднують свої зусилля в ділянці мовотворення і витворюють єдиний мовний стандарт, який із плином часу під впливом різних суспільно-політичних, економічних, культурно-просвітницьких та інших чинників знову змінюється. Саме говір вищого, культурного прошарку народу, що утворює культурні, політичні, релігійні осередки в краю, - наголошує Р. Смаль-Стоцький, - ''той говір, говорений і писаний, поширюється і стає з часом літературною мовою всього краю-народу. Ось у цьому процесі й є колиска всякої літературної мови нашої доби'' [6: 13].

Однак, як тільки з'являється ''геніальна творча особистість", вона відразу стає ''справжньою вирішною силою в розвитку літературної мови" [6: 14]. Мовленнєва діяльність творчої особистості здатна впливати на мовлення представників різних соціальних груп, у тому числі й нижчих верств населення, а це всезагальне поширення й використання згодом призводить до створення літературної мови, яка поширює свій вплив на всю ''націю-державу'' і стає мовою культури й літератури.

Важливою у контексті нашого дослідження є заувага вченого: ''Гострої гряниці між літературною мовою й говорами властиво немає. Між мовою чисто-літературною й говорами та підговорами стоїть мова щоденного вжитку культурного середняка, що в одну і другу сторону має свої місцеві переходи" [6: 16].

Мова загалом, і літературна мова зокрема, - це складне духовне явище, "дзеркало історично-культурного розвою нації' [7: 43], "витвір людського духа, й без людей мова немислима!" [6: 17] [розріджений шрифт мій - Г. С. ]. Мова, як і будь-яке психічно-фізично-суспільне явище, постійно видозмінюється, а ці зміни й є запорукою розвитку як самої мови, так і народу (її носія). Проте, незважаючи на всі зміни, що відбуваються в суспільно-політичному житті народу, мова у певні періоди свого розвитку підпорядковується певним правилам і законам, які ми називаємо граматикою і які діють ''не тому, що їх граматики установили, а тому, що установила їх сама мова. Вирішне у цих питаннях є вживання” [6: 17].

''Мова - живий процес буття людей і кожної окремої особистості зокрема'' [8: 77], саме у мові виявляється особистість, її думки, почуття, світобачення. ''Справді, якщо треба було би назвати постать, котра у бурхливому ХХ столітті відігравала найважливішу роль у церковному, суспільно-політичному та культурному відродженні Української Церкви й українського народу, то цією постаттю, без сумніву, варто було би назвати Митрополита Андрея Шептицького", - наголошує Богдан Дзюрах [9: ХІІІ]. Ця особистість своїми ідеями значно випередила дух свого часу, а його творча спадщина все ще продовжує впливати не тільки на розвиток Церкви, а й на розвиток філософії, теології, мовознавства. ''Найважливішим полем апостольської діяльності Митрополита був його ''апостолят пера": численні монографічні праці, десятки послань, декретів і листів, багата кореспонденція з відомими церковними та суспільно-політичними діячами свого часу - всі ці писання стали тим живим словом Митрополита, над яким не має влади ''тлінна минущість часу та обставин'' і яке, переживши його зовнішню діяльність, зберегло для нас свідоцтво величі духа та глибини думки найбільшого Пастиря в історії УГКЦ'' [9: ХІІІ].

Пастирські послання і морально-пасторальні праці Митрополита - це цікава й багата церковна література, аналіз якої дасть нам змогу глибше зрозуміти особливості використання української мови освіченою верствою на західноукраїнських землях, а також показати як окремі постаті за допомогою слова спричинилися до розвитку й утвердження статусу української мови в Східній Галичині на початку ХХ ст.

Писання Андрея Шептицького вражають безпосередністю вислову, простотою і щирістю. Іван Франко назвав стиль писань Галицького Владики ''великим новаторством'' і зазначав: ''Митроп[олит] Андрій іще в однім пункті явився новатором. Він не промовляє так, як його попередники, звисока, авторитетно, напушеним і ніби маєстатичним тоном, не ходить на ходільницях і не ''возвіщає'', а говорить попросту як рівний до рівних. Як чоловік до людей, радить, упоминає, іноді й полає, не лякаючись ужити енергійного слова, де річ того вимагає. Він любить ілюструвати свою промову прикладами з життя, фактами з власної обсервації, і се все дає його посланням те ''живе дихання'', без якого всяка моралізація завсіди лишається мертвою'' [10: 378-379].

Т. Біленко стверджує: ''Мова церкви, релігійно-культової практики не ізольована від цілісного контексту народного життя, її не можна вилучити з нього'' [8: 76], а тому в творах Митрополита знаходимо релігійну лексику, яка є характерним елементом мови та стилю Андрея Шептицького, а також говіркові елементи, архаїзми і запозичення, що входять до складу загальновживаної лексики. Митрополит, звертаючи своє слово до вірних єпархії (українців, поляків та ін.), промовляє до них їх рідною мовою, оскільки ''глибока християнська наука найлегше пізнається тільки у національному рівномовнім переломленні, тому і Христос, розставшись із своїми учнями, поспішав післати їм Духа Святого, що найперше навчив їх рідних мов тих народів, де мали проповідувати'' [11: 412].

Андрей Шептицький говорив як свій до своїх, він розумів той глибокий та нерозривний зв'язок між мовою і вірою, оскільки був переконаний, що через мову Боже слово найкраще і найшвидше доходить до душі народу. Саме тому в пастирських посланнях Митрополита ми знаходимо мовні особливості, притаманні українській мові Галичини початку ХХ ст. Окреслимо окремі з них:

* активне використання полонізмів, які були однією з істотних ознак галицького варіанта української мови: жадна, закрысъ, марность, надъужш^, небезпеченьство, отпустъ, попертє, позволенє, потрафити, толєранція, послушенство, розказъ, сегорочный, цОха, поверхово, становиско, зложена, забракне, толєраційньїй, згоршенє й інші. Вживання значного масиву лексики власне польського походження або іншомовної лексики, запозиченої за посередництва польської мови, у пастирських посланнях Андрея Шептицького не було випадковим, оскільки в рідному домі Митрополита розмовляли польською, німецькою і французькою мовами, він закінчив польську гімназію.

• росіянізмів: великолепный, внОшнй, востокъ, восточный, западъ, западный, защита, именно, клевета, клятва, неодолимый, неустрашимо, писатели, пламенный, посОтити, сколько, условОє, верствы, вОрныхъ, лОкарство, лОчити й ін.;

• церковнослов'янізмів: блудъ, благодать, благословеніє, благославити, власть, глаголы, глядОти, днесь, премного, сотворенный, совершенство та інші.

• Отож, росіянізми та церковнослов'янізми - це ті лексичні елементи, які часто використовувалися у мові галицької інтелігенції як відгомін культурних впливів на Галичину першої половини ХІХ ст. російської культури. Використання цих лексичних одиниць вносить додаткове стилістичне забарвлення у мову текстів послань Андрея Шептицького, а саме: додають їм піднесеності.

• латинізмів: вікарій, візитація, деканъ, деканальный, кардиналъ, офщалъ, папа, папскый, протестантъ, едиктъ, цензура, паломництво, колегія, провінція, юрисдикція й ін.;

• галицьких говіркових лексем: газдовство, доперла, єю, завізвати, здоровлє, застати, кормъ, лично, него, оденъ, отвертый, безхосенне, хибна, оперта, помочи й ін.

Оскільки пастирські послання Андрея Шептицького - це, передусім, тексти релігійного змісту, то очевидним є й той факт, що у цих творах священика чимало місця займатиме релігійна лексика (імена святих, пророків, назви осіб, які виконують різні функції у церкві, назви церковних предметів, назви свят, обрядів, назви місць перебування людей у нематеріальному світі, духовні стани людини, богословська термінологія, назви релігійних об'єктів та церковних організацій [12] (а це також, здебільшого, запозичення з латинської і грецької мов), як-от: Авраамъ, Ангель, Отецъ, Бог/Богъ, Господь, 1исусъ Христосъ, Спаситель, Богородиця, ДОва Марія, Яковъ, пропов Одникъ, Новый ЗавОтъ, Йорданъ, Проводна неділя, віра, вОрный, грОшникъ, недовОрокъ, рабъ, агнець, жертвенникъ, престолъ, свічка, спов Одальниця, вОчность, провидОніє, дОянія апостольскО, обОтъ, грОхъ, гнОвъ, заздрость, побожность, святость, проповОдъ, сповОдь, священод Ойствіє та чимало інших.

У пастирських посланнях Андрея Шептицького знайшли своє відображення явища, що були характерними для тогочасної української мови в Галичині. З цього приводу Іван Франко писав: "Митрополит Андрій Шептицький від самого свого вступлення на єпископство почав призвичаювати нас до іншого тону, інших форм, іншого характеру, який панує в його посланіях. Почати з того, що замість запліснілої псевдоцерковщини, якою промовляли його попередники, тобто дивоглядної мішанини церковнослов'янської лексики з новочасною морфологією, він пише свої листи чистою галицько- руською народною мовою'' [10: 378].

Андрей Шептицький писав такою мовою, якою в Галичині в той час говорили. Митрополит уживає:

• букву ї не тільки для позначення йотованої /і/, а й для позначення /і/ після м'яких приголосних /д/,/т/,/з/,/ц/,/с/,/л/,/н/, тому після твердих звуків писалася літераі,а післям'яких -ї:їхав //дїло, інтелїґенціи;

• ъ у кінці слів: потребъ, духомъ, миръ, неписьменныхъ, впливомъ, важныхъ, впливъ;

• для передавання українського звука /и/ використовує дві букви и, ы: высше, важныхъ, близше, христіяньскои, доктрина, особистый, впливъ;