Видатні богослови київської духовної академії: Михайло Скабалланович (за матеріалами архівних студій)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Видатні богослови київської духовної академії: Михайло Скабалланович (за матеріалами архівних студій)

Ткачук М. Л.

У статті здійснено спробу наукової реконструкції життя і діяльності одного з найвидатніших представників київської богословської школи, випускника (1892-1896) і професора (1907-1919) Київської духовної академії М. М. Скабаллановича, чиї праці з біблієзнавства, літургіки та історії православного богослужіння досі не втратили науково-богословського, церковно-практичного та історико-культурного значення. На підставі архівних джерел, уведених до наукового обігу переважно вперше, автор аналізує загальнопоширені відомості щодо біографії М. М. Скабаллановича, доводячи помилковість більшості усталених уявлень про віхи його життя і творчості. Значну увагу приділено аналізу матеріалів кримінальної справи М. М. Скабаллановича (1931), що проливають світло на фактично невивчений радянський період його життя і діяльності (1920-ті рр.), обставини арешту і засудження в 1931 р. у рамках сфабрикованої органами ОДПУ справи «Весна». богословський скабалланович православний професор

Ключові слова: М. Скабалланович, Київська духовна академія, богослов'я, літургіка, біблієзнавство, історія Церкви, еортологія, християнські свята, православне богослужіння.

Серед учених-богословів, чиї імена асоційовані з Київською духовною академією початку ХХ ст., особливе місце належить Михайлу Миколайовичу Скабаллановичу - видатному літургісту та біблеїсту-екзегету, талановитому історику Церкви, відомому церковному педагогу і журналісту. Однак попри те, що фундаментальні праці М. М. Скабаллановича з біблієзнавства, літургіки та історії православного богослужіння, його численні статті, проповіді, промови, рецензії та бібліографічні огляди, що друкувалися в церковній періодиці Росії кінця ХІХ - початку ХХ ст. , досі перебувають у науково-богословському і церковно-практичному обігу, його багатогранна спадщина залишається майже не вивченою, а загальнопоширені біографічні відомості хибують не лише на фрагментарність, в 1961 р. (А. Н., с. 76). Друга стаття, що належить викладачеві Київської православної богословської академії Української Православної Церкви Київського Патріархату протоієрею Петру Бойко, вийшла друком в академічних «Трудах» у 2011 р., однак у своїй біографічній частині (Бойко, 2011, с. 185-186) є, фактично, україномовним відтворенням публікації А. Н. майже сорокарічної, на той час, давнини. Остання стала своєрідною «матрицею» і для численних коротких біографічних довідок щодо М. М. Ска- баллановича, розміщених як у друкованих виданнях (зокрема й у відомому словнику протоієрея Олександра Меня (Мень, 2002, с. 122-123)), так і на інформаційних ресурсах відкритого доступу (Википедия; Древо; Официальный сайт Московского Патриархата й ін.). Тож під «загальнопоширеними» матимемо на увазі біографічні відомості про київського богослова, наявні у зазначених друкованих та електронних публікаціях.

Практично невідомою широкому загалу (принаймні на пострадянських теренах) залишилася англомовна стаття греко-католицького канадського теолога (українського походження), засновника і почесного директора Інституту літургійних наук Українського католицького університету протоієрея Петра Ґаладзи (Galadza, 2001) «Київський сучасник Баумштарка Михайло Скабалланович (1871-1931[?]): начерк його життя та еортології», надрукована у збірнику матеріалів Міжнародного конгресу «Порівняльна літургіка через 50 років після Антона Баумштарка», що відбувся у вересні 1998 р. у Римі. Дотримуючись загальноприйнятої біографічної канви, окресленої у публікації А. Н., о. П. Ґаладза залучив до розгляду деякі додаткові джерела, у тому числі й кілька архівних документів, що дало йому змогу зробити певні уточнення і доповнення до усталених відомостей щодо життя і діяльності М. М. Скабаллановича, які, втім, досі не ввійшли до наукового обігу в Україні, не кажучи про Росію. Досить сказати, що наше нещодавнє знайомство із зазначеною статтею трапилося майже випадково, причому на завершальному етапі узагальнення результатів дослідження, нині пропонованого читачеві. За браком нових для нас біографічних відомостей щодо М. М. Скабаллановича у статті о. П. Ґаладзи, який, вочевидь, не вдавався до спеціальних архівних пошуків і, на жаль, оминув увагою переважну частину навіть доступних друкованих джерел, ми не маємо потреби спиратися на його розвідку як на «першоджерело», однак мусимо доповнити свій виклад як вказівками на зроблені ним, свого часу, слушні уточнення, так і ремарками щодо допущених помилкових і недостатньо обґрунтованих тверджень.

Тож пропонована розвідка є спробою усунути певні прогалини у вивченні життя і творчості видатного київського богослова, ґрунтованою на віднайдених архівних документах і залучених до аналізу офіційних (передусім протоколи засідань Ради КДА) і неофіційних (мемуари, епістолярій тощо) джерелах.

Згідно із загальнопоширеною інформацією, М. М. Скабалланович народився 11 листопада 1871 р. у с. Субота Гродненської губернії . Нібито нічого надзвичайного, якщо не задатися, здавалося б, природними для будь-якого дослідника запитаннями: за яким стилем («новим» чи «старим») подано цю дату й чи збереглася донині «мала батьківщина» видатного церковного вченого? Сумніви у правдивості зазначених відомостей з'являються вже після марних спроб відшукати с. Субота на сучасних або старих мапах, адже, виявляється, села з такою назвою (принаймні на теренах колишньої Гродненської губернії) ніколи не існувало. Інтриги додають і спроби деяких джерел на кшталт «Википедии» пов'язати київського богослова узами синівства з іншим відомим богословом і візантологом, професором Санкт-Петербурзької духовної академії Миколою Афанасійовичем Скабалановичем (1848-1918), що нібито також народився у Гродненській губернії. Однак навіть попри майже однакове прізвище й, можливо, спільні «гродненські» корені, уявити останнього в ролі батька Михайла Скабаллановича вкрай важко, адже станом на 1871 р. майбутній візантолог жив не в селі, а в Петербурзі, й навчався у духовній академії, де одружених студентів у ті часи не могло бути «за визначенням» .

Отже, коли і де народився Михайло Скабалланович? Світло на це питання проливають архівні джерела, що збереглися у фондах Центрального державного архіву України, м. Київ (Копии дипломов, арк. 29; Дело об избрании, арк. 10) та Галузевого архіву Служби безпеки України (Следственный материал, арк. 3, 4).

Згідно з віднайденими документами, справжньою датою народження М. М. Скабаллановича є 29 жовтня (тобто 10 листопада за новим стилем) 1871 р., а «малою батьківщиною» - с. Топилець (польською - Topilec) колишнього Біло- стоцького повіту Гродненської губернії, що нині входить до складу сільської ґміни Туроснь-Косьцельна (польською - Turosn Koscielna) в Під- ляському воєводстві Республіки Польща. Батько майбутнього професора КДА, етнічного білоруса, був звичайним православним сільським священиком, який служив у Топилецькій церкві Св. Миколая (збереглася до наших часів).

Помилковими, на жаль, є й загальнопоширені відомості про початкову освіту М. М. Скабаллановича, здобуту буцімто у Гродненському духовному училищі *****, яке, зауважимо, було закрито задовго до досягнення ним шкільного віку - в 1872 р. (Mironowicz, 2012, s. 874). Насправді, його училищні та семінарські роки минули в губернському м. Вільні (нині - м. Вільнюс, Литовська Республіка). Завдяки неабияким інтелектуальним здібностям і відмінному навчанню у Віленському духовному училищі (1882-- 1886) ****** та Литовській духовній семінарії (1886-1892), М. М. Скабалланович був відряджений до Київської духовної академії, куди вступив на початку вересня 1892 р. (як «казеннокоштний») на підставі успішно складених іспитів (у підсумковому рейтингу 43 абітурієнтів виявив третій результат) (Извлечение, 1893, с. 11, 19).

Варто зазначити, що серед його однокурсників не бракувало талановитих і яскравих осіб (з-поміж них згадаймо, наприклад, майбутніх православних церковних ієрархів - архієпископів Агапіта (Вишневського), Гавриїла (Чепура), Димитрія (Абашидзе, у схимі - Антонія) або відомих згодом українського державного, політичного і громадського діяча Олександра Лотоцького та чорногорського педагога, історика і філософа Лазаря Поповича), стійких у вірі християн (маємо на увазі канонізованих Українською Православною Церквою преподобносповідника Антонія (Абашидзе) і священномученика Димитрія Ігнатенка) і просто сумлінних відмінників (як-от Дмитро Покровський та ієромонах Філарет (Зорин), які вибороли омріяне всіма річне професорське стипендіатство, подовживши своє перебування у стінах КДА ще на рік). Однак і на цьому яскравому тлі постать

Скабаллановича привертала до себе особливу увагу викладачів: кажучи словами професорів М. І. Петрова і В. З. Завитневича, з-поміж однокурсників він вирізнявся «совмещением в своем лице глубокой религиозности и богословской пытливости с выдающимися дарованиями», а також неабияким знанням давніх і нових мов (вільно володів латиною, давньогрецькою, єврейською, німецькою, французькою й англійською) (Извлечение, 1907, с. 57). Недарма кандидатський твір М. М. Скабаллановича «Изложение содержания Книги пророка Иезекииля» (загальнопоширена назва «Изъяснительное изложение Книги пророка Иезекииля» є, як бачимо, ще одним перекрученням), що увиразнив у його авторі «мысль самостоятельную, сильную и вдумчивую», був оцінений Радою КДА на підставі схвальних відгуків доцента В. П. Рибінського і професора Я. О. Олесницького на «відмінно» (Извлечение, 1896, с. 287-290, 306). Визнавши цей твір найкращим на курсі, ухвалою від 29 листопада 1896 р. академічна Рада відзначила М. М. Скабаллановича премією імені митрополита Литовського Йосифа (Семашка) (Извлечение, 1897, с. 69).

Закінчивши Київську духовну академію зі ступенем кандидата богослов'я й отримавши право на здобуття ступеня магістра на підставі захисту друкованої дисертації без додаткових іспитів (відповідну ухвалу Ради КДА від 6 червня 1896 р. затверджено митрополитом Київським і Галицьким Йоаникієм (Руднєвим) 26 червня 1896 р.), М. М. Скабалланович, тим не менш, не отримав призначення на викладацьку посаду в одній із семінарій, гарантовану йому доволі високою сьомою позицією у рейтингу («розрядному списку») випускників (Извлечение, 1896, с. 308-310). Перепоною на шляху до викладання став, як засвідчують архівні документи (Копии представлений, арк. 11), «недостаток произношения» (виявляється, що М. М. Скабалланович мав вади мовлення, яких значною мірою позбувся в подальші роки, працюючи над собою). Цих відомостей, які багато чого пояснюють, годі шукати в загальнопоширених версіях його біографії .

Жоден із біографів не дає відповіді й на запитання, чим же займався М. М. Скабалланович після закінчення КДА, - період між 1896 і 1898 рр. в оповідях про його життя досі залишається цілковитою «прогалиною». Усунути її допомагає, знову таки, звернення до архівних джерел (Дело об избрании, арк. 10-14): виявляється, що, не отримавши синодального призначення (із зазначених вище причин), влітку 1896 р. новоспечений кандидат богослов'я повернувся до Віленської єпархії, де вже 31 серпня 1896 р. обійняв, за розпорядженням архієпископа Литовського і Віленського Ієроніма (Екземплярського), першу у своєму житті посаду - вчителя підготовчого класу рідного для нього Віленського духовного училища. Однак, мабуть, вади мовлення виявилися сильнішими за бажання викладати, адже вже за кілька тижнів (15 вересня 1896 р.) М. М. Скабаллановича було переведено, за власним бажанням, на посаду наглядача за вихованцями Віленського духовного училища. Тим не менш, згодом йому було доручене тимчасове викладання географії, яке тривало з кінця жовтня 1897 р. до початку квітня 1898 р.

Попри те, що відомості про наступний, майже десятирічний, період діяльності М. М. Скабаллановича зазвичай обмежуються вкрай загальними констатаціями того, що в 1898-1907 рр. він обіймав посади помічника інспектора Подільської духовної семінарії та помічника доглядача Маріупольського духовного училища, а також захистив у КДА в 1905 р. магістерську дисертацію, звернення до архівних джерел і офіційних синодальних та єпархіальних документів дають змогу внести до них суттєві уточнення і доповнення. Справді, згідно з наказом обер-прокурора Св. Синоду з 16 липня 1898 р. М. М. Скабалланович служив помічником інспектора Подільської духовної семінарії (Приказы, 1898). Саме під час служби в м. Кам'янці-Подільському (тоді - Подільської губернії, нині - Хмельницької області) він вперше виявив фахове зацікавлення літургікою й еортологією, свідченням чого є більше ніж десяток статей, опублікованих у церковній періодиці, переважно - в журналі «Подольские епархиальные ведомости» (Скабалла- нович, 1889, 1901, 1902, 1902a та ін.), а також став батьком - з 1901 р. разом із дружиною Оленою Аполлонівною (у дівоцтві - Іствицькою), виховував доньку Любов (Дело об избрании, арк. 14). Восени 1902 р. подружжя переїхало до м. Маріуполя (на той час - Катеринославської губернії, нині - Донецької області) у зв'язку з переведенням М. М. Скабаллановича (з 2 листопада 1902 р.) на посаду помічника доглядача місцевого духовного училища (Приказы, 1903).

Невідомим широкому загалу досі залишається той факт, що після закінчення КДА М. М. Скабалланович, не припиняючи своїх богословських студій, упродовж кількох років наполегливо працював над магістерською дисертацією «Первое видение пророка Иезекииля», рукопис якої подав на розгляд академічної Ради не пізніше 1898 р. Однак, заслухавши 23 березня 1899 р. офіційні рецензії фахівців (В. П. Рибінського та Я. О. Олесницького), Рада КДА відхилила цю працю, ухваливши протокольне рішення повернути її автору «для пересмотра и исправления» (Извлечение, 1899, с. 108-118). Головною причиною відмови Ради у рекомендації дисертації М. М. Скабаллановича до захисту стали «крупные недостатки», зазначені в рецензії Я. О. Олес- ницького, який, тим не менш, визнав і «несомненные достоинства» твору - зокрема «самостоятельную разработку автором своего вопроса, делающую честь его уму и его знанию Св. Писания» (Извлечение, 1899, с. 114). Чи справді такими вже значними були недоліки першого варіанта магістерської дисертації Скабаллановича - сказати сьогодні важко, адже серед рукописів, що збереглися в дисертаційному фонді КДА, його нема. Однак замислитися над цим питанням спонукають спогади Володимира Рибін- ського, наукового керівника Скабаллановича зі студентських часів. Високо шануючи Якима Олесницького як видатного вченого-біблеїста і непересічного знавця старозавітних текстів, на схилку років він зауважував у своєму старшому колезі, в якого сам писав, колись, кандидатський твір, таку рису: «...стремясь к оригинальности в своих работах, он не особенно покровительствовал оригинальности у других» (Рыбинский, арк. 59). На підтвердження цього спостереження В. П. Рибінський згадував саме прискіпливу й упереджену, на його думку, реакцію визнаного авторитетного вченого на перспективного початківця, виявлену Я. О. Олесницьким у відгуку на «хорошо обоснованное и очень оригинальное объяснение» першої глави Книги пророка Єзе- кіїля, подане в дисертації М. М. Скабалланови- ча: «Я, - писав Рибінський, - признал сочинение достойным магистерской степени, но А[ким] А[лексеевич], бывший другим рецензентом, довольно сухо отклонил сочинение, не переговорив со мной и даже не придя на заседание, на котором зачитывались рецензии. По-моему, талантливость М. Н. Скабаллановича очень ясно выступала в названном сочинении, и оригинальность его мышления требовала поддержки и поощрения. Если А[ким] А[лексеевич] и находил недостатки в сочинении, то оригинальность его и общая талантливость автора требовали более внимательного отношения к нему... Не без некоторой гордости вспоминаю я, что я, хотя и сам только начинал преподавательскую деятельность, распознал талантливость М. Н. Скабаллановича и, невзирая на мнение А[кима] Алексеевича], убедил М[ихаила] Н[иколаевича] вновь подать сочинение, введя в него новую главу о тексте 1-й главы» (Рыбинский, арк. 59-59 зв.).

Щоправда, доопрацювання магістерської дисертації М. М. Скабаллановича виявилося процесом довготривалим - у переробленому і доповненому вигляді її текст із оновленою назвою «Первая глава Книги пророка Иезекииля. Опыт изъяснения» вийшов друком лише в 1904 р. (Скабалланович, 1904). Захист цієї праці, що містила тлумачення і коментар одного з найскладніших старозавітних текстів, насичених образами і символами, специфічними граматичними побудовами, лексемами із втраченим значенням тощо, і була результатом ретельного аналізу давньоєврейського оригіналу та порівняння текстуальних розбіжностей у єврейських і грецьких кодексах Книги, відбувся на публічному засіданні Ради КДА 3 травня 1905 р. (Извлечение, 1905, с. 276277). Цього разу офіційні рецензенти-опонен- ти М. М. Скабаллановича - доцент священик О. О. Глаголєв і професор В. П. Рибінський - були одностайні у своїх висновках, визнавши його дисертацію оригінальною, змістовною і по-справжньому дослідницькою роботою, а також переконливим свідченням грунтовного знання її автором біблійних першоджерел, принципів і методів біблійної критики (Извлечение, 1905, с. 263-268).

За загальнопоширеними версіями біографії М. М. Скабаллановича, невдовзі після здобуття ступеня магістра богослов'я він розпочав свою педагогічну діяльність у Київській духовній академії на посаді викладача кафедри Старого Завіту, і сталося це чи то в 1906 (А. Н., с. 76; Мень, с. 122; Википедия), чи то в 1907 (Бойко, с. 185; Официальный сайт Московской Патриархии; Древо) році.

Насправді, як засвідчують архівні документи і протоколи засідань Ради КДА, шлях М. М. Скабаллановича до академічної кафедри, так само як і до магістерського ступеня, не був простим і безхмарним. Свою першу спробу обійняти посаду в КДА він здійснив 31 серпня 1906 р., балотуючись на вакантну кафедру догматичного богослов'я разом із М. П. Інсарським, М. Е. Посно- вим та О. І. Чекановським (Извлечение, 1907, с. 65-66). Однак попри блискучу рекомендацію, надану М. М. Скабаллановичу професорами М. І. Петровим і В. З. Завитневичем (Там само, с. 56-60), які високо оцінили його наукові здібності та доробки й водночас зауважили наявність необхідних лекторських даних , Рада КДА віддала перевагу випускнику (1900-1904) і професорському стипендіату (1904-1905) КДА, кандидату богослов'я Митрофанові Павловичу Інсар- ському (на момент обрання - викладач Св. Письма Вологодської духовної семінарії). Однак, як засвідчують архівні документи (О перемещении, арк. 2, 8), вже 12 січня 1907 р. останній відмовився від посади, де-факто її не заступавши, а 15 липня 1907 р. звільнив її де-юре (був переведений до Тифліської семінарії). Тож кафедра догматичного богослов'я КДА знову виявилася вакантною. Цього разу М. М. Скабалланович виявився успішнішим за інших претендентів (М. Е. Поснова, О. І. Чекановського і Д. В. Зна- менського): 6 вересня 1907 р. Рада КДА обрала його доцентом кафедри догматичного богослов'я, а вже за місяць, 6 жовтня 1907 р. Св. Синод затвердив його на посаді й у вченому званні (Дело об избрании, арк. 2, 4, 7-7 зв., 14). Наведені дані, як бачимо, переконливо спростовують загальнопоширене хибне уявлення про те, що викладацька діяльність М. М. Скабаллановича у КДА розпочалася з кафедри Старого Завіту, а також помилкове й водночас суперечливе твердження о. П. Ґаладзи про те, що його повернення до Академії сталося в 1906 р., а отримання кафедри догматичного богослов'я - в 1908 р. (Galadza, 2001, p. 763).

Певним «бойовим хрещенням» М. М. Ска- баллановича у перший навчальний рік, проведений на посаді доцента (1907-1908), стало відвідання його лекцій архієпископом Волинським і Житомирським Антонієм (Храповицьким) під час ревізії КДА, здійсненої за дорученням Св. Синоду в березні - квітні 1908 р. Варто зауважити, що попри доволі критичну оцінку лекторських якостей Скабаллановича (викладач, «к сожалению, довольно монотонно читающий с рукописи свой курс») і його «мистического» тлумачення християнських догматів («самое содержание догмата он считает безусловно непонятным, несочувственно относясь даже к святоотеческому его истолкованию»), загальна характеристика, надана архієпископом Антонієм у звіті, була цілком позитивною: «глубоко верующий и трудящийся религиозный мыслитель»; має «огромное достоинство убежденного церковного богослова, который будет высоко держать знамя православия и церковности на занимаемой им кафедре» (Антоний [Храповицкий], 1909, с. 55).

Переконливим свідченням прозірливості цього спостереження є доволі стрімка й успішна кар'єра М. М. Скабаллановича у стінах КДА. Розважлива і поміркована людина, захоплена науково-богословськими студіями, він знаходив спільну мову і з «лівими» і з «правими» професорами, хоча тяжів безумовно до перших. Тим більше показовим видається той маловідомий факт, що під час балотування на вакантні посади штатних екстраординарних професорів (28 серпня 1910р.) кандидатуру М. М. Скабаллановича підтримали саме «праві» професори на чолі з С. Т. Голубєвим (Извлечение, 1911, с. 46), перейняті, щоправда, не так долею свого висуванця, як прагненням будь-що не надати екстраор- динатури ненависному для них відверто «лівому» І. П. Четверикову (Ульяновський, 2007, с. 120-121). Попри обрання абсолютною більшістю голосів (12 проти 5) І. П. Четверикова, чий стаж на посаді доцента КДА на той момент був більшим, ніж у інших претендентів, невгамовний С. Т. Голубєв, звернувшись через митрополита Київського Флавіана (Городецького) до Св. Синоду з черговим «особым мнением», добився таки синодальної ухвали від 30 вересня 1910 р. про призначення на посади екстраординарних професорів одностайно обраного священика М. С. Гроссу і підтриманого виключно «правими» М. М. Скабаллановича (Извлечение, 1911, с. 46-48, 115116). Щоправда, останній вочевидь не оцінив цієї «послуги» належним чином, адже 16 травня 1910р. у складі групи «лівих» професорів звернувся до Ради КДА з ініціативою припинення запровадженої С. Т. Голубєвим згубної практики вирішення академічних справ на підставі втаємничених «отдельных мнений», перейнятих «тенденциозным рекламированием одних членов Совета и опорочением других», а також приведення процедури подання «отдельных мнений» у відповідність до норм академічного статуту і визначень Св. Синоду (Извлечение, 1911, с. 363-370).

А втім, хоч би якими запеклими були суперечки «лівих» і «правих» професорів КДА передреволюційної доби, обидва табори одностайно визнавали богословський талант і видатні наукові досягнення М. М. Скабаллановича, фаховий авторитет якого зростав з року в рік. Високу оцінку колег здобули, зокрема, його екзегетичний нарис «Таинственный храм пророка Иезекииля» (Скабалланович, 1908а) , відзначений Радою КДА другою ювілейною премією імені митрополита Московського Макарія (Булгакова) у 200 рублів (Извлечение, 1910, с. 112) , та «Комментарий на Книгу пророка Иезекииля» (Скабалланович, 1909), удостоєний, згідно з ухвалою Ради від 21 вересня 1910 р., повної ювілейної Макаріївської премії (800 рублів) (Извлечение, 1911, с. 82-95). 31 січня 1912 р. Рада КДА ухвалила одностайне рішення про присудження М. С. Скабаллановичу ступеня доктора церковної історії (затверджене Св. Синодом 11 квітня 1912 р.) (Извлечение, 1912, с. 379) за перший випуск фундаментальної праці «Толковый Типикон. Объяснительное изложение Типикона с историческим введением» (Скабалланович, 1910), що підсумовувала його багаторічний досвід вивчення історії богослужбового уставу Православної Церкви. Ґрунтовний фаховий аналіз цієї праці, здійснений за дорученням академічної Ради в. о. доцента В. Д. Прилуцьким і професором Ф. І. Міщенком (Извлечение, 1912, с. 230287), переконливо засвідчив той безперечний факт, що в особі М. М. Скабаллановича «русская литургическая наука приобрела новую весьма крупную силу», а «книга его - выдающийся труд в русской литературе», «почти первый шаг по пути широкого обобщения в области истории православной литургики» (Извлечение, 1912, с. 261, 263). Гідну оцінку київської духовно-академічної спільноти отримав згодом і другий випуск «Толкового Типикона» (Скабалланович, 1913), з якого власне й розпочинається послідовне тлумачення богослужбового уставу: керуючись змістовною рецензією В. Д. Прилуцького, на той час - уже екстраординарного професора у священному сані, за висновком якого зазначена праця «представляет весьма солидный и ценный вклад в литургическую ученую литературу» й водночас є «капитальнейшим практическим руководством» до богослужбового використання Типікону, 13 грудня 1913 р. Рада КДА удостоїла М. М. Скабаллановича (вже вдруге) повної ювілейної Макаріївської премії (Извлечение, 1914, с. 145-163) . Як відомо, продовжуючи роботу над «Толковым Типиконом», у 1915 р. він видав третій випуск цієї праці (Скабалланович, 1915), а в 1917 опублікував деякі фрагменти і план-проспект четвертого випуску, який передбачав тлумачення 4-6 глав богослужбового Уставу (Скабалланович, 1917a), однак із цілком зрозумілих причин його творчі задуми залишилися нереалізованими.

Варто уваги, що своє справжнє захоплення богословсько-літургічними студіями М. М. Ска- балланович реалізовував поза межами безпосередньої викладацької діяльності: до грудня 1907 р. кафедру літургіки і церковної археології КДА обіймав професор О. А. Дмитриєвський (18561929), видатний вчений-богослов, засновник оригінальної школи історичної літургіки *, а після завершення ним терміну духовно-педагогічної діяльності цю кафедру фактично успадкував його учень В. Д. Прилуцький (1883-1936), заступивши її у серпні 1908 р. Що ж до Скабаллановича, то 21 січня 1912 р., незадовго до присудження докторського ступеня, він ініціював своє переведення на вакантну кафедру латинської мови, мотивуючи це «сильнейшим желанием» спеціалізуватись у «святоотеческой отрасли» богословської науки і краще ознайомитись із західною (зрозуміло, латиномовною) патрологією (Извлечение, 1912, с. 229) *. Цю ініціативу було підтримано більшістю членів Ради КДА (31 січня 1912 р.) і схвалено Св. Синодом (13 березня 1912 р.). Тож із початку наступного навчального року (з 16 серпня 1912 р.) і до закриття КДА М. М. Скабалланович обіймав кафедру латинської мови на посаді й у званні ординарного професора (обраний Радою КДА 18 травня 1912 р.; затверджений з дня обрання ухвалою Св. Синоду від 8 червня 1912 р.) (Извлечение, 1912, с. 358, 394; 1913, с. 3-4). З 1915 р. викладав також історію Церкви та історію Візантії на Київських вечірніх вищих жіночих курсах А. В. Жекуліної (Киевские вечерние, 1914, с. 7).

Висвітлюючи академічну діяльність М. М. Ска- баллановича у передреволюційні роки, не можна оминути увагою його спільної з колегою-священиком В. Д. Прилуцьким ініціативи звершення т зв. ідеальної всенощної, відповідної повному чину і всім вимогам Типікону (церковного уставу). Попри всі складнощі в організації такої події, не знаної на теренах Росії після XVII ст., завдяки ентузіазму обох викладачів і натхненних ними студентів КДА, після напружених двомісячних співок «ідеальну всенощну» було звершено у Свято-Духівській церкві Києво-Братського Богоявленського монастиря. Ця видатна подія в духовно-академічному і церковному житті Києва, що мала значний резонанс у різних кутках Російської імперії, сталася в ніч з 10 на 11 листопада 1912 р. Правили службу студенти КДА ієромонах Антоній (Романовський) та ієродиякон Нектарій (Трезвинський) - майбутні митрополит і єпископ Російської Православної Церкви. Безпосередню участь в «ідеальній всенощ- ній» брав і М. М. Скабалланович, який керував уставними читаннями (Из академической жизни, 1912, с. 676). Цій події він присвятив окрему главу «Практическая осуществимость всего устава всенощной (примечание)», що ввійшла до другого випуску «Толкового Типикона» (Скабалланович, 1913, с. 330-336). Однією з його мрій було повторення історичної всенощної «в более грандиозных размерах. Грандиозных - в том смысле, чтобы это было не редкое и случайное явление, а более или менее постоянное и всегдашнее», хоча б «для важнейших праздников и в одном каком-либо месте» (Скабалланович, 1917, с. 18). Однак реалізувати цю мрію М. М. Скабаллановичу не судилося.

Не вивченою і майже невідомою широкому загалу залишається нині релігійно-просвітницька діяльність М. М. Скабаллановича у Києві передреволюційної доби: маємо на увазі, зокрема, виконання ним функцій редактора щомісячного духовного журналу «Проповеднический листок». Це видання, засноване в липні 1881 р. професором КДА М. О. Олесницьким і припинене у зв'язку з його смертю в березні 1905 р., було відновлене М. М. Скабаллановичем і А. Д. Троїцьким , який узяв на себе функції видавця, з 1 квітня 1913 р. Із появою в 1914 р. додаткового відділу «Пастырское чтение» до 1917 р. журнал виходив під назвою ««Проповеднический листок» с «Пастырским чтением»« (друкувався двоми пагінаціями), вміщуючи поряд із проповідями, позабогослужбовими бесідами, помісячними церковно-уставними настановами статті з богослов'я, біблієзнавства, літургіки, а також актуальних питань церковного і суспільного життя. Поряд із значною кількістю статей, опублікованих М. М. Скабаллановичем (із підписом і без) у цьому журналі, саме під його егідою в 1915 р. він розпочав реалізацію свого давнього задуму видання книжкової серії «Христианские праздники» (виходила як безкоштовний журнальний додаток), що мала за мету всебічне висвітлення кожного з великих християнських свят та відповідного йому богослужіння . Із запланованих 13 книг у 1915-1916 рр.

М. М. Скабалланович встиг видати тільки 6 (1915a, 1915b, 1916--1916c), висвітливши історико-археологічне підґрунтя, ідейно-богословський зміст і особливості богослужбового чину Різдва Пресвятої Богородиці, Воздвижения Хреста Господнього, Введення у храм пресвятої Діви Марії, Різдва Христового, Дня Св. Трійці й Успіння Богородиці. Неодноразово перевидані згодом, ці праці київського професора досі не втратили свого науково-богословського і практичного значення, залишаючись «особой жемчужиной литургической науки» (Киприан (Керн), 2000, с. 15).

Переконаний у тому, що «для Православной Церкви назрела пора полного и совершенного, до самых корней и основ, преобразования (преображения)» (Скабалланович, 1918, с. 3), у революційні роки київський богослов долучився до реформування церковного життя. У червні - липні 1917 р., на запрошення Св. Синоду, він був членом Передсоборної Ради, скликаної у м. Петрограді для підготовки Всеросійського Помісного Собору, що відбувся в Москві в серпні 1917 - вересні 1918 рр. (увійшов до складу членів Помісного Собору, але участі у його засіданнях не брав (Священный Собор, 1918, с. 6, 29-30, 88)). У березні - квітні 1918 р. був долучений до роботи Приватної комісії з православно-церковних справ Департаменту сповідань Української Центральної Ради (Ульяновський, 1997, с. 62, 64).

Виразним свідченням активної участі в церковному оновленні є, на наш погляд, редакційно-видавнича діяльність М. М. Скабаллановича у революційні роки. За його ініціативою, восени 1917 р. ««Проповеднический листок» с «Пастырским чтением»« було трансформовано у духовний щомісячник «Свободное слово христианина» (січневий номер за 1918 р. вийшов у листопаді 1917 р. разом із додатком - укладеним за редакцією М. М. Скабаллановича «Христианским календарем на 1918 г.»), а саму редакцію - у «Книгоиздательство христианского содружества». Ці зміни було зумовлено прагненням привести журнал у відповідність до запитів «строительства новой жизни», зробити його «органом свободного от всякой партийности христианского жизнепонимания и христианского жизнеощущения, провозвестником вечной Христовой правды» (Объявление, 1918, с. 71). Адресований и основательное объяснение всего праздничного богослужения. Предпринимаемое редакцией издание - первый опыт такого руководства. Иметь такую книжку под рукою, полагаем, будет в высшей степени полезно сколько пастырю, столько и образованному мирянину» (Скабалланович, 1915a, с. ІІІ-IV).

раніше переважно пастирям Церкви, оновлений щомісячник мав «промовляти» до всіх співвітчизників-християн, а отже, планував публікувати поряд із проповідницькими матеріалами статті християнськи-повчального змісту, розвідки, присвячені тлумаченню Св. Письма і православного богослужіння, питанням догматичного і морального богослов'я, церковно-суспільного життя, а також огляди духовної і світської періодики, бібліографічні матеріали тощо. На сторінках оновленого журналу М. М. Скабалланович ділився думками і з приводу злободенних церковних питань - зокрема щодо необхідності реформування монастирського життя шляхом відновлення повного уставного богослужіння, яке вважав першим кроком до церковного оновлення (1918a, 1918b), запровадження у богослужінні «национальных украинских напевов и прежде всего лаврских» на противагу заміні церковнослов'янської мови українською (ґрунтуючись на переконанні в тому, що головним у богослужінні є не слово, а музика, саме такий підхід розглядав як запоруку справжньої українізації богослужіння) (1918c) тощо.

Чи не найвразливішим місцем загальнопо- ширених версій біографії М. М. Скабаллановича є її пореволюційний період, відомості про який вкрай побіжні та сповнені перекручень . Підставою до такого висновку є низка віднайдених архівних документів, що дають змогу відтворити бодай загальну канву його життя у 1919-- 1931 рр.

Зокрема, як свідчать джерела з фондів Державного архіву м. Києва, після остаточного припинення діяльності КДА її колишній професор і поважний науковець мусив задовольнитися скромною посадою приват-доцента кафедри класичної філології Університету Св. Володимира, на яку був обраний Радою історико-філологічного факультету 16 грудня 1919 р. Однак його викладацька діяльність в університеті тривала лише упродовж одного (весняного) семестру 1920 р. Попри намір факультетської Ради закріпити за ним читання нормативного курсу «истории постклассической латинской литературы», у травні 1920 р. М. М. Скабалланович із обуренням дізнався, що його прізвище вилучено зі списків співробітників університету, як такого, що був обраний на посаду «при прежней правительственной власти» (Протоколы заседаний, 1919, арк. 86, 97 зв., 119; 1919a, арк. 23, 2525 зв.; Удостоверения, 1919-1920, арк. 34, 44). А невдовзі (влітку 1920 р.) Київський університет припинив своє існування, зазнавши реорганізації у Вищий інститут народної освіти.

Залишившись без засобів до існування, з літа 1920 р. колишній професор мусив разом із сім'єю рятуватися від голодної смерті та злиднів десь на селі, де, ймовірно, служив псаломщиком (Богданова & Клементьев, 2015, с. 136, 158, 171). Повернувшись до Києва навесні 1921 р. (Богданова & Клементьев 2015, с. 181), він долучився до діяльності Київської православної богословської академії (КПБА) - приватного навчального закладу, у статусі якого в 1920-1924 рр. продовжувала своє існування Київська духовна академія. Поки що нам невідомі джерела, які підтверджують факт безпосередньої викладацької діяльності М. М. Скабаллановича у КПБА, статут якої не передбачав вивчення мов, у т. ч. і латинської (Ткачук, 2012, 53-54), однак маємо достеменні відомості про його участь у рецензуванні творів на здобуття богословських ступенів, поданих до академічної Ради: зокрема, за свідченням ректора КПБА єпископа Василія (Богдашевського), не пізніше червня 1921 р. він розглянув маґістерську дисертацію випускника Казанської духовної академії протоієрея Олександра Голосова «Церковная жизнь на Руси в половине XVII века и изображение ее в записках Павла Алеппскаго», яку оцінив негативно, і так само маґістерську роботу протоієрея Івана Богдановича, вихованця КДА (1915-1919), присвячену римському історику Емілію Пробу, яку «восхвалил» (Богданова & Клементьев, 2015, с. 184). За даними архівних джерел, 8 (22) лютого 1922 р. М. М. Скабалланович ініціював присудження Радою КДА докторського ступеня академічним ветеранам - професорам-протоієреям О. О. Глаголєву та І. М. Королькову, а також бібліотекарю А. С. Криловському (Мнения профессоров, арк. 9-10 зв.), однак цю ініціативу, за браком формальних підстав, було залишено без наслідків.

Зауважимо, що згодом, перебуваючи під слідством у Київському ДОПРі, колишній професор не згадував, із цілком зрозумілих причин, ані своєї причетності до КПБА, ані періодичних виступів із лекціями з літургіки перед членами православної молодіжної общини священика Анатолія (Жураковського) (Проценко, 1984, с. 217), яка діяла у Києві в 1921-1930 рр., ані роботи у Лаврському відділі Всенародної бібліотеки

України, який опікувався у 1923-1925 рр. збереженням книгозбірень митрополита Флавіана (Городецького, 1840-1915), Києво-Печерської лаври, Києво-Видубицького та Києво-Михайлів- ського монастирів . Згідно з наданими показами, після закриття університету він був професором педагогічних курсів, перетворених на Інститут народної освіти; працював у канцеляріях Ліквідаційної комісії колишньої Міської думи та Управління водного транспорту; служив перекладачем радіотелеграфа; співпрацював із етнографічною комісією ВУАН як позаштатний співробітник (Следственный материал, арк. 15-15 зв.). Ці відомості, що вимагають додаткового документального підтвердження, видаються важливими для подальших архівних пошуків з метою з'ясування життєвих перипетій М. М. Скабалла- новича за радянських часів .

Натомість слідчі матеріали, що зберігаються у фондах ГДА СБУ, дають змогу скласти повне уявлення про обставини його арешту і засудження в 1931 р. - найтрагічнішу сторінку життя київського богослова, досі невідому широкому загалу . Виявляється, колишній професор КДА проходив за груповою «справою церковників», відгалуженою від сумнозвісної за своїми масштабами і наслідками справи «Весна», що була спрямована проти кадрових військових «старої формації» (попри очевидну штучність буцімто встановлених т. зв. слідством зв'язків між служителями культу й армійськими генералами та офіцерами, в рамках справи «Весна» було репресовано чимало осіб, причетних до Київської духовної академії, а деяких - як-от випускника КДА ієрея Віталія Богдана (Ткачук, 2015) - розстріляно).

М. М. Скабаллановича було заарештовано за ордером Київського оперативного сектора ДПУ

УСРР 17 січня 1931 р. На момент арешту 59-річ- ний пенсіонер мешкав на Подолі по вул. Іллін- ській, 5, кв. 4 *. Як свідчить постанова про початок слідства, колишньому дійсному статському раднику і професору «из духовенства» інкримінувалося членство у «контрреволюционной организации, ставящей себе цели вооруженного свержения соввласти», що передбачало обрання мірою запобіжного заходу запроторення до Київського ДОПРу (Следственный материал, арк. 3/а).

Як засвідчують матеріали справи, підставою для арешту М. М. Скабаллановича стали покази його сусіда Івана Васильовича Волошина від 13 січня 1931 р. такого змісту (орфографію і пунктуацію зберігаємо): «Со Скоболлонович Михаил Николаевичем я пилил дрова. Помогали друг другу. В моем сарае, во время пилки дров разговорились и Скоболлонович вступил в организацию» (арк. 9). Як випливає із ще одної, не датованої, виписки з показів І. В. Волошина, вміщеної у справі (арк. 10), «организация», про яку йшлося, буцімто «возникла в 1920 г. и имела своей целью поддержку поляков в их борьбе с советской властью». Нібито ставши членом «организации» взимку 1926 р., він займався створенням своєї «ячейки», до якої, з його слів, приблизно у березні 1927 р. завербував і М. М. Ска- баллановича. На зборах учасників «ячейки», що, буцімто, відбулися в оселі І. В. Волошина на Масляну 1928 р., перед присутніми виступив його куратор Турчинський, який «сообщил, что организация растет, что завербовано уже большинство военщины, что идея интервенции на Западе крепнет, что вот-вот разразится война и что необходимо ширить среди населения идею интервенции, вовлекая в организацию новых членов для пропаганды против советской власти», а також запропонував присутнім «путем вербовки формировать свои ячейки». Періодичні збори членів осередка І. В. Волошина відбувалися, за його показами, упродовж 1928 р., причому «в разговоре подвергались критике те или иные мероприятия советской власти». Як бачимо, стилістика «показів» сусіда Скабаллановича доволі промовисто увиразнює їхнє справжнє авторство, що належало слідчим НКВС - особам із переважно початковою освітою, під диктовкою і примусом яких у 1930-х було написано десятки тисяч «стандартних» показів і зізнань у «контрреволюційній» та «антирадянській» діяльності.

Звичному сценарію і «динаміці» подальшого слідства у таких сфабрикованих справах відповідають, зауважимо, і власноручні покази М. Н. Скабаллановича, вміщені у слідчих матеріалах. Так, під час першого допиту від 19 січня 1931 р. він не повідомляє жодної інформації щодо суті обвинувачення (про яку, як випливає з показів, ще не здогадується), подаючи лише загальну інформацію про свої життєві обставини і коло спілкування у пореволюційний час. Як випливає з наданих ним показів, упродовж останніх років перед арештом колишній професор жив самотнім життям на пенсію у 30 рублів і періодичні перекладацькі підробітки. «Круг знакомых у меня, - писав М. М. Скабалланович, - в среде духовенства, среди которого есть мои слушатели, и среди жильцов дома, в котором живу. Близких знакомых, которые бывали бы у меня и у которых я бывал бы, не имею после смерти близкого друга (эконома б[ывшей] Духовной академии Даби- жи ); вести знакомства не позволяет крайняя материальная нужда. Со всеми священниками Киева поддерживаю уличное знакомство, как и с жильцами дома, напр[имер] [с] семьей Крыловского (недавно умершего) , Волошиновым. О последнем знаю, что он живет уроками немецкого языка и состоит в церковном совете церкви б[ывшего] Братского монастыря (я состою в совете бывшего Флоровского монастыря). Со своими знакомыми разговоров на политические темы не вел, но они мне представлялись корректно относящимися к власти; чего-либо предосудительного в последнем отношении не замечал, иначе стал бы отдаляться от них, так как считаю корректное отношение к власти нравственною обязанностью, как [к] власти, обеспечивающей мне средства к жизни. Арест их объяснял слухами о каком-то движении среди домовладельцев (сред[и] последних не имею и шапочных знакомств); свой арест объясняю знакомством моим с заподозренными в чем-либо преступном» (арк. 15 зв. - 16).

На цьому, мабуть, М. М. Скабалланович вважав свої покази вичерпаними, адже після наведених слів стоїть його підпис. Однак того ж дня слідчий Бабич спонукає професора до «зізнань»: «С Волошиновым я действительно часто пилил дрова, и мы друг другу поверяли свои думы о[бо] всем, выражали иногда и недовольство существующим строем. Помнится, была речь о возможности занятия Киева поляками. Точно не помню, что говорилось. Возможно, что была речь и об организации, и я мог сказать слово-два в возбужденном состоянии, которые в нормальном состоянии никогда не сказал бы. Выражаю свое искреннее раскаяние в допущенных неосторожных выражениях, которых теперь не мог бы повторить» (арк. 16).

Але й після цього допит не припиняється, хоча арештант ще відчайдушно намагається переконати слідчого у непричетності до «організації», пишучи у черговому фрагменті своїх показів: «При пилке дров с Волошиновым приходилось говорить о безверниках; я не одобрял их полемической тактики против религии, находя, что полемика направлена против малосущественных сторон веры, а не против, напр[имер], художественной ее стороны, ее поэзии и музыки. Не запомню (так у тексті. - М. Т.), чтобы мне Волошинов или кто-либо другой предлагал участи[е] в подпольной организации, по крайней мере, прямо; может быть, это делалось какими- либо неясными намеками, о которых я забыл по старческой памяти (я иногда забываю названия окружающих меня вещей, не говоря об именах и фамилиях знакомых). Выразить свое согласи[е] на участие в организации я психологически был неспособен, так как всегда считал себя неспособным к политической деятельности; но возможно, что какое-либо мое слово или фраза были истолкованы в этом смысле. Вернее же, субъективное мнение о[бо] мне какого-либо участника, как о человеке, почему-либо представлявшемся ему подходящим для него, воображением его превращено было в выраженное мною согласие. Если что-либо подобное было, то так давно, что конкретнее не могу припомнить» (арк. 17).

Але вже на п'ятий день перебування М. М. Ска- баллановича в ДОПРі слідчий, як свідчить протокол продовження допиту від 22 січня 1931 р., добивається від нього бодай часткового зізнання своєї «провини»: «В связи с некоторыми стеснениями церковной жизни со стороны власти (запрещение крестных ходов в Киеве, антирелигиозные манифестации, сокращение праздников) и слухах о польской интервенции, в церковных кругах года 2-3 тому назад начались разговоры о благовременности поднятия интенсивности церковной жизни и организации подпольного союза приходов помимо официального объединения вокруг церковной власти. Эта организация, как оказалось, преследовала политические цели, ориентируясь на интервенцию. Впервые я узнал об этой организации от Волошинова и он предлагал мне вступить в нее, на что я полного согласия не дал. Вербовки новых членов в нее я не производил и с другими по этому вопросу не говорил. С этого времени мое отношение к этому вопросу стало совершенно отрицательным, так как задач и целей этой организации я не знал и мне ни от кого более не пришлось слышать о ней подробно, и я выражаю искреннее раскаяние в тогдашнем отношении к этому вопросу» (арк. 14-14 зв.) .

Як свідчать матеріали справи, наведених вище показів І. В. Волошина та М. М. Скабалла- новича, підсилених відомостями про «ворожі» походження і діяльність останнього («...является сыном священника, по окончании духовной академии он был избранным профессором последней, читал лекции и вообще работал на духовном поприще» (арк. 19)), а також вирваної з контексту фрази одного з листів, вилучених у нього при обшуку («Из отобранной переписки у обвиняемого, в особенности из письма священника Мазура М., видно, что духовенство относилось с большой надеждой к деятельности Скабалано- вича (так у тексті. - М. Т.), указывая, что [она] «в столь трудное для церкви православной, иску- сительное время, особенно важна»« (арк. 19)), виявилося цілком достатньо для того, аби вважати належність арештанта до «контрреволюційної організації» доведеною. Більше того, співробітники Київського оперативного сектора ДПУ Екгауз, Арбутський та Іванов, причетні до підготовки заключної постанови з обвинувачення М. М. Скабаллановича за статтею 54-4 («надання допомоги міжнародній буржуазії») Кримінального кодексу УСРР від 11 лютого 1931 р., звернулися, за згоди прокурора Вазонова, до Судової трійки при Колегії ДПУ УСРР із клопотанням про застосування до обвинуваченого вищої міри соціального захисту - розстрілу (арк. 20). Однак рішення Судової Трійки, ухвалене 17 березня 1931 р., виявилося «гуманнішим», хоча й не менш абсурдним по суті:

М. М. Скабаллановича було засуджено за статтями 54-2 («збройне повстання»), 54-11 («участь у контрреволюційній організації») Кримінального кодексу УСРР на 5 років заслання до Північного краю (арк. 21).

Згідно з загальнопоширеними відомостями, у серпні 1931 р. (тобто приблизно через 5 місяців після засудження) М. М. Скабалланович помер у м. Архангельську. Інше питання, на чому ґрунтується ця інформація, подана без жодних посилань на її джерела? І чи можна їй довіряти, якщо взяти до уваги виявлену вище помилковість значної частини відомостей щодо життя і діяльності київського богослова? Додатковим приводом для сумнівів у її достовірності є довідка від 22 липня 1998 р., надіслана на запит Архівно-облікової служби СБУ керівництвом Центрального архіву Федеральної служби безпеки (ФСБ) Російської Федерації: згідно з цим документом, перевірка, здійснена в червні-липні 1998 р. у Центральному архіві

ФСБ і Головному інформаційному центрі Міністерства внутрішніх справ Росії, відомостей про перебування М. М. Скабаллановича на засланні не виявила (арк. 27). Тож, як бачимо, питання про долю видатного київського богослова після засудження, дату й обставини його смерті, місце поховання тощо поки що залишаються без достовірної відповіді. Єдине, що можна стверджувати з певністю, - це те, що 7 червня 1989 р. М. М. Скабаллановича було реабілітовано Прокуратурою м. Києва, яка не виявила у справі жодних доказів його злочинної діяльності (арк. 22-23).

Сподіваємося, що здійснені в цій розвідці перші кроки у відтворенні достеменної біографії М. М. Скабаллановича привернуть увагу до постаті та спадщини одного з найвидатніших богословів Київської духовної академії й стимулюватимуть дослідницький пошук документальних джерел, спроможних усунути з його життєписів усі «білі плями».

Список посилань