Двомовність як чинник національної самосвідомості діаспорних українців

Размещено на http://www.allbest.ru/

Інститут міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Двомовність як чинник національної самосвідомості діаспорних українців

Михайленко Т.В.

Анотації

У статті розглядається проблема двомовності діаспорних українців, функціонування української мови у канадській діаспорі на сучасному етапі, аналізується її вплив на національну самосвідомість та самовизначення діаспорних українців. Визначається специфіка мовних контактів та екстралінгвістичні причини українсько-англійського білінгвізму.

Ключові слова: двомовність, білінгвізм, міжкультурна комунікація, лінгвістична інтерференція, національна самосвідомість, діаспорні українці.

В статье рассматривается проблема двуязычия диаспорных украинцев, функционирования украинского языка в канадской диаспоре на современном этапе, анализируется его влияние на национальное самосознание и самоопределение диаспорных украинцев. Определяется специфика языковых контактов и экстралингвистические причины украинско-английского билингвизма. двомовність діаспорний екстралінгвістичний

Ключевые слова: двуязычие, билингвизм, межкультурная коммуникация, лингвистическая интерференция, национальное самосознание, диаспорные украинцы.

The problem of bilinguism of the Ukrainian people of diaspora, functioning of Ukrainian language in the Canadian diaspora at present time and its impact on the national self-consciousness and self-determination of the Ukrainian people of diaspora are considered in this article. The specificity of languages contacts and extra linguistic causes of Ukrainian and English bilinguism are determined in this article.

Key words: bilinguism, intercultural communication, linguistic interference, national self-consciousness, the Ukrainian people of diaspora.

Метою нашого дослідження є вивчення двомовності діаспорних українців, які зберігають українську мову у англомовному середовищі в канадській діаспорі, що є однією з найчисленніших українських діаспор у світі, та вплив української мови на національну самосвідомість діаспорних українців.

Мова зарубіжного українства, зокрема явище білінгвізму, є актуальним питанням сучасної лінгвістики, а вивчення мови української діаспори є актуальною проблемою соціолінгвістичного характеру. Через те, що в сучасному світі практично немає етнічно "чистих" держав, білінгвізм (функціонування й співіснування двох мов у межах однієї держави) отримав велике поширення. Джерелом білінгвізму, як правило, виступає етнічний склад суспільства, наприклад, існування в одній державі двох або більше етносів, що користуються різними мовами.

Вивчаючи мовне середовище, що склалося в Канаді, ми стикаємося з таким поняттям як неофіційний білінгвізм. Неофіційний білінгвізм відповідає ситуації, коли офіційно визнана (знову таки внаслідок законів) лише одна з двох мов, що найбільш часто використовується населенням цієї держави. Разом з тим, невизнана на рівні офіційної, друга мова продовжує вживатись значною частиною населення достатньо широко.

На сучасному етапі українська мова діаспорних українців продовжує розвиватися не зважаючи на оточення інших мов та культур та виникнення специфічний комунікативних ситуацій, хоча вона є складним та неоднорідним організмом із великою кількістю запозичених елементів та схильністю до інтерференції. Як результат формується варіант мови, що значно відрізняється від тієї, якою сьогодні говорять в Україні.

Оскільки мова завжди обслуговує певні потреби людей як в професійній сфері, так і на сімейно-побутовому рівні, зі зміною місця проживання змінюється і зміст та частково мовна реалізація, а носії мови починають відчувати вплив іншомовного оточення, а саме стикаються з необхідністю адаптації до нового середовища. Жити за межами країни - означає адаптуватися та асимілюватися в новому суспільстві, що призведе до того, що носії мови або забудуть з часом рідну мову повністю, або прилаштують її структуру та лексику до нових соціокультурних умов, або використовуватимуть рідну мову диференційовано до певних ситуацій та потреб.

Наявність розбіжностей та відмінностей на граматичному, лексичному та фонетичному рівнях призводить до того, що українська мова діаспори сприймається мовцями з України як щось абсолютно відокремлене, незнайоме. Але слід взяти до уваги той факт, що саме українська мова діаспорних українців, яку їхні предки привезли в Канаду понад сто років тому, завдяки ізоляції від змін, що відбуваються з українською мовою в Україні протягом останніх десятирічь, зберегла в собі специфіку української мови кінця 18 століття.

Процеси розвитку двомовності в середовищі канадських українців є двобічними, тобто впливають не тільки на українську мову, змінюючи її, але й призводять до змін в англійській мові, виникає значна кількість українізмів, що в свою чергу не знижує загального рівня мовної культури діаспорних українців [11].

Як ми вбачаємо, в умовах діаспори при впливових процесах культурної асиміляції та максимальної інтеграції в мовне середовище суспільства родинні традиції щодо збереження рідної мови відіграють найважливішу роль у національному самовизначенні українських дітей та молоді. Двомовні сім'ї, де члени сім'ї рівноправні у сімейно-побутовому та мовному відношенні, створюють сприятливі умови для виховання білінгва. Добре відомий факт, що саме родина виступає тим виховним осередком, який відповідає за мовне виховання в етнічних групах, що проживають поза межами Батьківщини. Практиці народного, говіркового мовлення властива величезна кількість емоційно забарвлених, благородних, величавих слів, стійких зворотів, образних порівнянь, ідіом. Втім у родині завжди привчали до високої культури мови, логічного мислення, коректності у висловлюваннях, стриманості та зваженості, чіткості й доступності [10].

Як відмічає дослідник Б. Ажнюк [0, с. 46-84], представникам української діаспори відомий традиційний "український" зміст виразу рідна мова: українська мова - це мова батьків, дідів, а отже, мова роду. Вона є перша після народження мова, в якій справжній українець почуває себе найвигідніше, бо він найкраще володіє нею і з якою почуває найбільшу емоційну спорідненість; це, зрештою, основна мова нації, яка представляє відмітну ознаку члена етнічної групи. Розуміння рідної мови як мови держави, лояльним громадянином якої він себе вважає, і якою він розмовляє в будь-якій ситуації, є несуперечливим тільки для "українських" українців, але для представників української громади в Канаді воно містить у собі принаймні сім змістовних блоків:

перша в житті мова;

мова матері (батьків);

мова роду з дідів-прадіді, в генетико-антропологічна спадщина;

мова, з якою людина ідентифікує себе у плані культурної спадщини;

мова, з якою людина зберігає емоційний зв'язок;

мова, в якій дана людина почуває себе комунікативно найвигідніше;

основна мова держави, лояльним громадянином якої є дана людина [2].

Якщо для більшості українців неважко ідентифікувати себе з усіма пунктами цього багатовимірного поняття, то для більшості українців діаспори це досить складне завдання. Адже, використання української мови в більшості випадків обмежене переважно спілкуванням в сім'ї, де вона використовується залежно від мовної ситуації та тематики бесіди. Зокрема, відзначається диференційоване використання української або англійської мови у сімейно-побутовому спілкуванні між дорослими та молодшими членами сім'ї. У бесіді з дітьми дорослі, що є носіями української мови, частіше використовують саме її, а під час читання спеціальної, наукової, навчально-методичної літератури дорослі члени сім'ї переважно користуються англійською, яка є більш уживаною на такому рівні спілкування. Як наслідок, молодше покоління знає українську мову в дуже обмеженому варіанті, якій призначений для побутового та ситуативного спілкування, та не є достатнім навчання або спілкування в професійному середовищі. Українська мова, що обслуговує насамперед родинні потреби, стає все менш придатною для розмови про життя країни поселення, для обговорення соціально-політичних, інтелектуальних, професійних тем тощо. Відчувається брак термінології, ідіоматики; потужний тиск на мовців справляють і граматичні моделі домінуючої мови. Усе це лягає важким тягарем на свідомість і підсвідомість мовців, втрачається спонтанність, безпосередність мовлення, раціональне роздумування над кожним словом породжує страх перед мовою. Українські батьки відчувають це не лише на власному досвіді, а й через сприйняття конфлікту між мовою та їхніми дітьми.

Навчання дітей мови, якою не користуються поза сім'єю та українською громадою, потребує пояснення і мотивації. Спонукальними чинниками для вивчення рідної мови можуть виступати прагматичні (наприклад, екзамен з іноземної мови в коледжі, перспективи працевлаштування, поїздка в Україну тощо), родинні (одруження з особою українського походження) та інші мотиви. У багатьох випадках батьки пояснюють необхідність знання мови майбутніми відвідинами України. Проте, основною спонукою до збереження мови був і нині залишається моральний обов'язок перед своїм родом і нацією. Інтелектуальний розвиток та інші практичні міркування є лише супутніми обставинами, але сам факт їхнього проникнення у сферу, яка монопольно регулювалася ідеалістичними чинниками, - це прикмета світоглядної вестернізації закордонного українства [7].

Спостереження над мовною ситуацією у міжетнічних сім'ях засвідчують, що українська або англійська мова, якими спілкуються члени родини, сприяють національному самовизначенню дітей, вибір дітьми національної приналежності та їхня самоідентифікація. За словами В. Овсянико-Куликовського: "Мова народу, народності чи діаспори - то генетичний код національної культури, запорука самобутності та самозбереження" [4]. Національна самосвідомість дітей формується під впливом таких чинників, як етнічне середовище, етнокультурна близькість та тривалість міжетнічних контактів народів, до яких належать батьки, характер культурно-побутового ладу та мовна ситуація, традиції, що склалися у родині. У ході опитування, проведеного Б. Ажнюком, переважна більшість діаспоритів, народжених в Україні (95%), без особливих вагань назвали своєю рідною мовою українську, дві мови - українську й англійську одночасно - 5%, англійську мову не назвав жодний з опитуваних. Разом з тим, майже половина представників цієї групи (45%) вважають, що людина може мати дві рідні мови, решта (55%) переконані, що слід вибирати щось одне - рідною може бути тільки одна мова. Цікаво, що серед тих, хто не визнає двох рідних мов, 27% становлять люди, в яких родинне життя не є монолітним в етномовному вимірі. Серед них є ті, в кого один з батьків є не українцем, ті, в кого неукраїнського походження чоловік або жінка, ті, чиї діти зовсім не знають української мови тощо [2].

Інакший розподіл лояльностей у представників українства, народжених поза Україною. Українську мову за рідну визнає лише половина опитаних - 51%, вважає рідними обидві мови - 36%; ті, хто ідентифікує себе насамперед з англійською мовою, становлять 13%. Ще ліберальнішими є погляди щодо можливості співіснування двох рідних мов. Позитивну відповідь на це запитання дали 90% опитаних, негативну - тільки 10%. Із цих останніх 25% походять з етнічно неоднорідних сімей [2].

Як ми бачимо за результатами проведеного дослідження, мови, з якими відчувають емоційну спорідненість представники діаспори, можуть не завжди збігатися з тими етнонаціональними спільнотами, з якими вони себе ідентифікують. Особливе значення для мовного самовизначення має ступінь володіння тією чи іншою мовою. Від мовної компетенції залежить, наскільки вільно й органічно почуває себе дана особа у тій чи іншій мовній стихії. Рівень мовної компетенції в кожній з мов протягом життя конкретного індивіда зазнає змін. Мова дитинства у зрілому віці нерідко занепадає. Іноді, навпаки, завдяки відвідинам історичної Батьківщини або через якісь інші обставини (одруження) володіння мовою відновлюється.

Як свідчать дослідники, в змішаних родинах, коли спілкуються і українці, і канадці, то є необхідність для порозуміння використовувати зрозумілу для всіх мову - англійську. У етнічно однорідних сім'ях непоодинокі випадки, коли з батьком та матір'ю дитина спілкується різними мовами. Це може викликатися належністю кожного з батьків до різних еміграційних поколінь, а також індивідуальними уподобаннями батьків і дітей. Навіть якщо обоє батьків належать до того самого еміграційного покоління, їхній до еміграційний та поеміграційний стаж має суттєво впливати на моделі мовної поведінки.

Мовний режим у переважній більшості випадків зумовлений не тільки особою співрозмовника, а й обговорюваною тематикою. Інтелектуально вибагливіші теми, що потребують знання спеціальної термінології, стилістичних нюансів мови, володіння значним словниковим запасом і складним синтаксисом, зручніше для багатьох обговорювати по-англійськи. Також, однією з головних причин переходу дітей і молоді на мову оточення виступає етикет, бо зрозуміло, що в спілкуванні є дуже важливий аспект - розуміння одним співрозмовником іншого.

Отже, на сьогодні в українській громаді Канади залишилося мало тих, хто приїхав з України і володіє сучасною українською мовою в повному обсязі, але сприятливі умови для її вивчення існують. Українська мова, обмежена рамками виключно домашнього вжитку в англомовному середовищі, значно послабила зв'язки з більшою частиною лексики, що не становила активного щоденного словникового мінімуму. Склалася ситуація, за якої, будучи дітьми, нащадки емігрантів з України, хоча і вивчали насамперед мову предків, проте, живучи, навчаючись та працюючи у середовищі з першорядною англійською мовою так і не опанували значного лексичного запасу української мови.

Як свідчать літературні джерела, сьогодні розраховувати на повномасштабне відновлення української мови зі збереженням всіх етносоціальних мовних функцій серед дітей канадських українців не можливо, йдеться хоча б про поверхове її розуміння та відродження якихось символічних функцій. На подібний результат розраховане й навчання в школах українознавства тих дітей, чиї батьки вже не користуються, чи тільки зрідка користуються в родинному спілкуванні українською мовою [9].

Дослідниця Зеленська Л. зазначає, що серед батьків спостерігається і тенденція покладатися на школу в усьому, що стосується мови. Батьки посилають дітей до суботньої школи або в Пласт чи інші організації і потім мають претензії до вихователів чи вчителів, що дитина не оволоділа мовою [6].

Але чимало хто з батьків стурбовані питанням, які методи застосовувати, щоб дітей заохотити спілкуватися українською мовою. Першочерговим завданням канадських українців є боротьба з асиміляцією, культурний розвиток громад. Зокрема, наголошується на важливості вивчення молоддю українського походження української мови; необхідності забезпечення перекладів англійською мовою історії України, історії української літератури, історії української музики та інших важливих українознавчих матеріалів з метою ознайомлення широких кіл громадськості Канади з нашою країною, її традиціями, здобутками та ін.

Продуктивним методами роботи у цьому напрямку є створення літніх молодіжних таборів для української молоді, організація спільних українсько-канадських заходів, що сприяє збереженню української мови в англомовному середовищі. У багатьох українських громадах Канади можна почути регулярні радіопередачі українською мовою, а також україномовні релігійні радіотрансляції, які оплачуються українськими церквами. В 70-х роках у деяких містах Канади було розпочато показ телепрограм для українських громад та створено україномовну передачу для дітей.

Важлива роль у протистоянні процесам культурної та мовної асиміляції, запобіганню зникненню українського етносу в Канаді (на кінець ХІХ століття український етнос у Канаді представляє п'яту по кількості етнічну групу після англійців, французів, італійців і німців) відводиться до актуалізації білінгвізму серед діаспорних українців, до збереження української мови, що сприяє національному відродженню українців, бо лише завдяки рідній мові можна глибше пізнати психологію і національний дух українців.

Список літератури

1. Абулова Е. Иностранные языки в современном мире / Е.А. Абулова, Г.Г. Лобжанидзе // Сим. № 16. Коммуникациология и риторика в поликультурном контексте. - 2004 // http://pn.pglu.ru/

2. Ажнюк Б. Мовна єдність нації: діаспора й Україна / Б. Ажнюк. - К.: Рідна мова, 1999. - 451 с.

3. Вівчарик М. Українці в світі: східна і західна діаспора / М. Вівчарик // Український історичний журнал. - 1993. - № 11, 12. - 57-67

4. Голубничий В. Суть української культури й українська культура в діаспорі: Доповідь на підготовчій сесії для справ культури в Торонто 30-го березня 1964 року / В. Голубничий. - Торонто: Об'єднання укр. педагогів Канади, 1965. - 51 с.

5. Дробижева Л. Национальное самосознание: база формирования и социально-культурные стимулы развития / Л. Дробижева // Советская этнография. - 1985. - № 5. - С. 3-16.

6. Зелеська Л. Аспект збереження українськості / Л. Зелеська // Пластковий шлях. - Торонто. - 1979. - № 3. - С. 47.

7. Кафарський В., Савчук Б. Етнологія. Підручник / В. Кафарський, Б. Савчук. - К.: Центр навчальної літератури, 2006. - 432 с.

8. Мечковская Н. Социальная лингвистика / Н.Б. Мечковская. - 2-е изд., испр. - М.: Аспект-Пресс, 2000. - 208 с.

9. Саварин П. Двомовні садочки та українсько-англійські школи в Едмонтон / П. Саварин // Західноукраїнський збірник. - Ч. 2. - Едмонтон, 1975. - С. 280-286.

10. Школьняк В. Украинская диаспора: проблемы и перспективы / В. Школьняк // Философская и социологическая мысль. - 1991. - № 10. - С. 37-44.

11. Diebold A. The Consequences of Early Bilingualism in Cognitive Development and Personality Formation / А. Diebold // The Study of Personality. An Interdisciplinary Appraisal. - New York, 1966. - P. 218-245.

12. Inglehart R. Culture Shift in Advanced Industrial Society / R. Inglehart. - New Jersey: Princeton University press, - 1990. - 482 p.

Размещено на Allbest.ru