Первинні фонологічні одиниці в системі консонантизму давньогерманьких мов

Размещено на http://www.allbest.ru/

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ЛІНГВІСТИЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

УДК 811.11'344 (34 + 4)“0/14”

ПЕРВИННІ ФОНОЛОГІЧНІ ОДИНИЦІ В СИСТЕМІ КОНСОНАНТИЗМУ ДАВНЬОГЕРМАНСЬКИХ МОВ

Спеціальність 10.02.04 - германські мови

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора філологічних наук

ВАСЬКО Роман Володимирович

Київ - 2007

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі граматики та історії англійської мови Київського національного лінгвістичного університету, Міністерство освіти і науки України.

Науковий консультант доктор філологічних наук, професор Бєлова Алла Дмитрівна, Київський національний університет імені Тараса Шевченка, МОН України, завідувач кафедри англійської філології, заступник директора Інституту філології

Офіційні опоненти: доктор філологічних наук, професор Стеріополо Олена Іванівна, Київський національний лінгвістичний університет, МОН України, кафедра німецької філології, професор

доктор філологічних наук, професор Полюжин Михайло Михайлович, Закарпатський державний університет, МОН України, проректор з навчальної роботи та міжнародних зв'язків

Провідна установа Харківський національний університет імені В.Н.Каразіна, Міністерство освіти і науки України, кафедра ділової іноземної мови і перекладу, м. Харків

Захист відбудеться 17.05. 2007 року о 10 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.054.02 Київського національного лінгвістичного університету (03680, МСП, Київ-150, вул. Червоноармійська, 73). З дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці Київського національного лінгвістичного університету.

Автореферат розіслано 13.04. 2007 р.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради,

професор О.М.Кагановська

АНОТАЦІЯ

Васько Р.В. Первинні фонологічні одиниці в системі консонантизму давньогерманьких мов. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філологічних наук за спеціальністю 10.02.04 - германські мови. - Київський національний лінгвістичний університет. - Київ, 2007.

Дослідження присвячено питанням парадигматики й синтагматики первинних фонологічних одиниць у системі давньогерманського консонантизму. Реконструкція звукових змін ґрунтується на розумінні еволюції фонологічної системи мови як єдиного динамічного процесу.

Окремі звукові зміни в давньогерманській фонемній історії розглядаються як ланки в перебудові системи фонем і системи фонематичних опозицій готської, давньоісландської, давньоданської, давньоанглійської, давньосаксонської й давньоверхньонімецької мов. Доведено, що складна взаємодія мовних підсистем, а також функціональних, структурних і субстантних факторів фонологічної еволюції визначають шляхи й результати діахронічних процесів. У дисертації здійснено аналіз синтагматичних відношень первинних фонологічних одиниць у ініціальних і фінальних консонантних групах приголосних фонем давньоанглійської, давньосаксонської й давньоісландської мов, установлено комплекси модальних і локальних кінакем двофонемних ініціальних і фінальних консонантних груп, визначено їх частоту й продуктивність у формуванні звукових оболонок морфем і слів. Kонструктивною основою консонантних груп слугують модальні перепонні, модальні тональні й локальні контрасти, а також модальні й локальні гомогенності позитивних і негативних кінакем.

Ключові слова: давньогерманські мови, кінакема, опозиція, комплекс модальних (локальних) кінакем, парадигматика, синтагматика, консонантна група, кінакемний контраст, кінакемна гомогенність, продуктивність.

АННОТАЦИЯ

Васько Р.В. Первичные фонологические единицы в системе консонантизма древнегерманских языков. - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени доктора филологических наук по специальности 10.02.04 - германские языки. - Киевский национальный лингвистический университет. - Киев, 2007.

В диссертации в контексте кинакемной теории предложен новый подход к рассмотрению процесса интеграции общеиндоевропейской фонематической системы в общегерманскую, в результате которого общегерманская система согласных фонем качественно отличалась от общеиндоевропейской. В основу возникшей системы фонем положен иной набор первичных фонологических единиц - кинакем, синтагматика которых порождала новые фонемы, которые отличались своей внутренней структурой от однотипных им общеиндоевропейских фонем.

Исследование сосредоточено на изучении причин, механизмов и путей формирования парадигматических систем первичных фонологических единиц древнегерманских языков, фонологическая эволюция которых в ранний период их развития отличалась общностью субстантной базы. В структурном плане решение накопившихся проблем в отдельных древнегерманских языках было неодинаковым.

Установлены тенденции развития ситемы древнегерманского консонантизма. Доказано, что в период самостоятельного существования древнегерманских языков дивергенция эволюционных линий приводила к накоплению субстантных отличий между фонематическими системами этих языков. Отличия в темпах и отдельных реализациях диахронических процессов в языковых системах обусловили выдвижение перед фонологическими системами отдельных древнегерманских языков неодинаковых функциональных задач.

Своеобразие путей развития парадигматических систем первичных фонологических единиц является результатом взаимодействия языковых подсистем (фонологической, грамматической, лексической) на каждом историческом этапе развития древнегерманских языков в период этнического размежевания их носителей.

Прослежены закономерности линейной сочетаемости кинакем в группах согласных фонем в начале и конце древнегерманского слова. В диссертации проведен анализ синтагматики первичных фонологических единиц в консонантных группах древнеанглийского, древнесаконского и древнеисландского языков. Доказано, что конструктивную основу инициальных и финальных консонантных групп в исследуемых древнегерманских языках составляют преимущественно кинакемные комплексы модальных преградных, модальных тональных, активнолокальных и пассивнолокальных положительных и отрицательных кинакем, в которых реализованы фонологические контрасты. Гомогенные объединения модальных и локальных кинакем возможны, их продуктивность чрезвычайно низка. фонема звуковий мова консонантний

Закономерности линейной (межфонемной) сочетаемости модальных кинакем в инициальной позиции допускают возможность реализации тональной гомогенности шумность / шумность и не допускают использование тонального контраста сонорность / шумность. Такая особенность объединения модальных тональных кинакем объясняется тем, что в результате реализации позитивной кинакемы тона в первом сегменте сочетания согласных, после которой следует еще одна реализация позитивной тональной кинакемы шумности во втором сегменте сочетания согласных, неминуемо приводит к затуханию сонорности перед ударной гласной, что недопустимо.

Позиция конца слова представлена такими синтагматическими типами модальных кинакем, которые не были и не могли быть реализованы в начале слова. Конструктивную основу двухфонемных финальных консонантных групп составляют все возможные комбинаторные типы модальных преградных кинакемных объединений: контрасты непроточность / проточность и проточность / непроточность, гомогенности проточность / проточность и непроточность / непроточность. Наиболее продуктивными способами линейной синтагматики модальных преградных кинакем в финальной позиции является преградный контраст непроточность / проточность и гомогенность преградных модальных кинакем проточность / проточность. Такие объединения преградных кинакем, как контраст проточность / непроточность и гомогенность отрицательных преградных кинакем непроточность / непроточность в древнегерманских языках значительного распространения не получили.

Комбинаторика модальных тональных кинакем в двухфонемных финальных консонантных группах характеризуется тональными контрастами шумность / сонорность и сонорность / шумность, а также тональными гомогенностями шумность / шумность и сонорность / сонорность. Распространены среди консонантных групп в финальной позиции контрасты сонорность / шумность и гомогенность шумность / шумность.

Анализ синтагматики локальных (активных и пассивных) кинакем в двухфонемных инициальных и финальных консонантных группах древнеанглийского, древнесаксонского и древнеисландского языков определил наиболее продуктивные кинакемные локальные комплексы: равно- и разнознаковые контрасты активных и пассивных кинакем.

В трех-, четырех- и пятифонемных финальных консонантных грyппах реализованы модальные преградные, модальные тональные, активнолокальные и пассивнолокальные равно- и разнознаковые контрасты, гомогенности позитивных и негативных кинакем, характерные для двухфонемных кононантных групп, что дает возможность выделить в их структуре две и более консонантных групп.

Ключевые слова: древнегерманские языки, кинакема, оппозиция, комплекс модальных (локальных) кинакем, парадигматика, синтагматика, консонантная группа, кинакемный контраст, кинакемная гомогенность, продуктивность.

RESUME

Vasko R. V. The Ultimate Phonological Units in the Consonantal System of the Old Germanic Languages. - Manuscript.

Dissertation for a Doctoral degree in Philology: Speciality 10.02.04 - Germanic Languages. - Kyiv National Linguistic University. - Kyiv, 2007.

Thе research deals with the problems of the ultimate phonological units' paradigmatics and syntagmatics in the Old Germanic consonantal system. The reconstruction of the sound changes is based on understanding the phonological evolution of language as a dynamic process.

Particular sound changes in the Old Germanic phonological history are viewed as links in restructuring the system of phonemes and the system of phonological oppositions in Gothic, Old Icelandic, Old Danish, Old English, Old Saxon and Old High German. The complex interplay of the language subsystems (phonemic, grammatical, lexical) as well as functional, structural and anthropophonic factors of the phonological evolution are proved to determine the ways and results of diachronic processes.

The analysis of the ultimate phonological units' syntagmatics in the initial and final consonantal clusters in Old English, Old Saxon and Old Icelandic has been made. The complexes of modal and locational kinakems of biphonemic initial and final consonantal clusters have been established, their frequency and productivity in the sound shape formation of morphemes and words have been determined. The modal obstructional, modal tonal and locational contrasts of kinakemes and homogeneities of modal / locational positive / negative kinakemes serve as the constructive basis for the consonantal clusters.

Key words: phoneme, kinakeme, opposition, complex of modal (locational) kinakemes, paradigmatics, syntagmatics, consonantal group, kinakemic contrast, kinakemic homogeneity, frequency.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Сучасний етап розвитку фонетичних і фонологічних студій характеризується посиленням інтересу до проблем, пов'язаних із природою звукового складу мови як у синхронічному, так і в діахронічному аспектах. Пріоритет у фонетиці й фонології відводиться аналізові взаємовідношень фонологічних і фонетичних властивостей мовних одиниць (Л.В.Бондарко, Л.О.Вербицька, Л.Р.Зіндер, А.А.Калита, Н.Д.Свєтозарова, О.І.Стеріополо, H.Basbшll, Th.Vennemann), установленню фонемних інвентарів, кількісних і якісних характеристик фонемних систем окремих мов або груп мов (Л.Г.Зубкова, В.Б.Касевич, В.І.Перебийніс, Р.К.Потапова, Ю.О.Тамбовцев, В.В.Шеворошкін, J.Greenberg, P.Ladefoged), що дозволило вийти на якісно вищий рівень узагальнень для пояснення процесів, що відбуваються у звукових системах різних мов. Використання новітніх теорій діахронічної фонології (Т.В.Ґамкрелідзе, Вяч.Вс.Іванов, Ю.К.Кузьменко, В.В.Левицький, Е.А.Макаєв, Г.П.Мельников, В.Я.Плоткін, М.І.Стеблін-Каменський, А.Ю.Степонавичюс, В.Г.Tаранець, K.Бrnason, A.Calabrese, E.Fischer-Jшrgensen, J.Fisiak, W.P.Lehmann, J.D.Voyles) та залучення великої кількості даних різних мов уможливили отримання вірогідних результатів у дослідженні шляхів еволюції фонемних систем окремих мов і груп споріднених мов, у виявленні механізмів і причин фонологічних змін на різних етапах розвитку мов, у відтворенні процесів становлення систем фонем і систем фонематичних опозицій мов на певних синхронних зрізах упродовж їхнього історичного розвитку.

Звернення до первинних фонологічних одиниць передбачає, насамперед, визначення мовного статусу цих одиниць, важливість дослідження яких зумовлена фактором поєднання у них двох функцій (конститутивної, або конструктивної, і дистинктивної, або розрізнювальної), а також двох характеристик (артикуляційної й акустичної).

Існує декілька фонологічних концепцій, у яких їх автори залежно від орієнтації на субстантний, структурний чи функціональний аспекти визначають базову одиницю фонології: психофізіологічна теорія фонеми І.О.Бодуена де Куртене й Л.В.Щерби (Казанська лінгвістична школа, Петербурзька фонологічна школа), структуральна (Празький структурний функціоналізм, Французький системний функціоналізм, Американський дескриптивізм, Копенгагенська глосематика, Московська фонологічна школа, дихотомічна фонологія Р.Якобсона, двоступенева теорія фонології С.К.Шаумяна), генеративна, стратифікаційна та ін.

Найактуальнішою проблемою членування фонеми було й залишається питання про її розкладність, тобто про виділення в її структурі елементарних компонентів. Теоретичні засади фонологічних досліджень було закладено І.О.Бодуеном де Куртене, подальшого розвитку теорія фонеми та первинних фонологічних одиниць отримала в працях його учнів та послідовників: М.В.Крушевського, Є.Д.Поліванова, Л.В.Щерби. Вперше про розкладність фонеми на дрібніші фонологічні одиниці, що наділені здатністю смислорозрізнення, але не реалізуються лінійно, заявили Є.Д.Поліванов і Й.Вахек.

Через скептицизм у сучасному мовознавстві щодо плідності пошуку причин звукових змін залишається поза увагою дослідників і розгляд сукупності звукових змін у системі приголосних фонем кожної окремої давньогерманської мови як єдиного динамічного процесу із причиново-наслідковим механізмом.

На противагу традиційній, структурна й генеративна фонологія використовують формалізований апарат дослідницьких процедур. Найважливішими здобутками цих фонологічних шкіл є положення про те, що фонологічні закономірності пояснюються не дією фонологічних правил, а певними властивостями внутрішньої будови фонеми, яка є пучком розрізнювальних ознак. Розрізнювальні (дистинктивні, диференційні) ознаки, що є первинними, зводяться до універсальних інвентарів (R.Jakobson, G.Fant, M.Halle, N.Chomsky, P.Ladefoged).

У рамках системної лінгвістики первинні фонологічні одиниці - кінакеми - набувають мовного статусу (В.Я.Плоткін). Принципова різниця між статусом розрізнювальної ознаки як засобу ідентифікації фонем і кінакеми як самостійної мовної одиниці виявляється в трактуванні парадигматичної організації їх сукупності. Розрізнювальні ознаки зводяться до інвентарів, а кінакеми об'єднуються в унікальні для кожної мови парадигматичні системи.

Синтагматика первинних фонологічних одиниць - кінакем вирізняється високою специфічністю від мови до мови. Сполучуваність кінакем у фонемі визначається закономірними регулюваннями кількісного характеру та обмеженнями на приєднання до певного кінакемного сполучення цілісних опозицій. Міжфонемна синтагматика кінакем уможливлює сусідство фонем, що мають у своєму складі ті чи інші кінакеми. Правила міжфонемної синтагматики кінакем надзвичайно різноманітні й специфічні для мов світу, вони певною мірою залежать від типологічної характеристики мови.

Актуальність дисертації визначається загальною спрямованістю сучасних фонетичних і фонологічних студій на вивчення проблеми функціонування й становлення системи фонем і системи фонематичних опозицій, що передбачає певний рівень формалізації дослідницьких процедур. Теоретична нечіткість і термінологічна невизначеність питань, пов'язаних із механізмами звукових змін, відсутність єдиного інтегрованого підходу до дослідження консонантизму давньогерманських мов, у тому числі дописемного періоду його історії, зумовлюють необхідність дослідження фонологічної еволюції парадигматичної та синтагматичної системи консонантизму давньогерманських мов, визначальними моментами яких є складна взаємодія функціональних, структурних і субстантних факторів.

Зв'язок роботи з науковими темами. Дисертацію виконано в межах комплексної теми “Мова, текст, дискурс у синхронії та діахронії” кафедри граматики та історії англійської мови Київського національного лінгвістичного університету, затвердженої вченою радою Київського національного лінгвістичного університету (протокол № 2 від 27 вересня 2004 р.). Проблематика реферованої дисертації вписується в коло питань, досліджуваних згідно з держбюджетною науковою темою Міністерства освіти і науки України “Функціональні моделі тексту та дискурсу в синхронії та діахронії: когнітивний, комунікативний та емотивний аспекти” № 0106U002115, затвердженою вченою радою Київського національного лінгвістичного університету (протокол № 6 від 30 січня 2005 р.).

Метою роботи є визначення шляхів становлення та тенденцій розвитку парадигматичної системи консонантних первинних фонологічних одиниць у давній період історії германських мов (І-ХV ст. н.е.), аналіз їх міжфонемної синтагматики з урахуванням особливостей гото-скандинавського та західногерманського мовних ареалів.

Поставлена мета передбачає необхідність вирішення таких завдань:

- окреслити основні підходи до інтерпретації природи первинних фонологічних одиниць;

- охарактеризувати загальний напрям розвитку системи консонантизму від спільноіндоєвропейської мови-основи до спільногерманської мови-основи;

- реконструювати процеси становлення системи приголосних фонем окремих давньогерманських мов;

- відтворити парадигматичні системи первинних фонологічних одиниць і системи фонематичних опозицій консонантизму давньогерманських мов;

- установити інвентар дво-, три-, чотири- і п'ятифонемних ініціальних і фінальних консонантних груп давньоанглійської, давньосаксонської й давньоісландської мов;

- виявити міжфонемну синтагматику первинних фонологічних одиниць - кінакем, що є конструктивними елементами ініціальних і фінальних консонантних груп питомих слів давньоанглійської, давньосаксонської й давньоісландської мов;

- систематизувати комбінаторні типи модальних і локальних первинних фонологічних одиниць в ініціальних і фінальних консонантних групах давньогерманських мов;

- розкрити механізми, що уможливлюють сполучуваність і несполучуваність приголосних фонем давньогерманських мов;

- визначити продуктивність кожного синтагматичного типу модальних і локальних первинних фонологічних одиниць ініціальних і фінальних консонантних груп давньогерманських мов;

- виокремити ареальні особливості й встановити типологічні ознаки синтагматики первинних фонологічних одиниць у системі консонантизму давньогерманських мов.

Об'єктом дослідження є система консонантизму в давній період розвитку германських мов.

Предметом дослідження є становлення парадигматичної системи первинних фонологічних одиниць і їх міжфонемна синтагматика в консонантизмі давньогерманських мов.

Гіпотеза дослідження ґрунтується на припущенні про динаміку становлення парадигматичної системи первинних фонологічних одиниць консонантизму давньогерманських мов як єдиного діахронічного процесу, що підпорядковується структурним, функціональним і антропофонічним факторам фонологічної еволюції, взаємодія яких детермінує розвиток фонематичної системи. Припускається, що міжфонемна синтагматика консонантних первинних фонологічних одиниць ґрунтується на реалізації модальних перепонних, модальних звукових, а також локальних контрастів.

Матеріалом дослідження слугують дво-, три-, чотири- і п'ятифонемні консонантні групи, що займають ініціальну й фінальну позиції в 37297 словах давньогерманських мов: у 16691 слові давньоанглійської, 1008 словах давньосаксонської, 19598 словах давньоісландської мов. Інвентар консонантних груп давньоанглійської мови складено на базі лексики Словника давньоанглійської мови Дж.Бозворта й Т.Толлера. Інвентар консонантних груп давньосаксонської мови складено на базі лексики Повного словника до давньосаксонських текстів Heliand'a й Genesis'a Е.Г.Зерта. Інвентар консонантних груп давньоісландської мови встановлено на базі давньоісландсько-англійського словника Р.Клізбі, Ґ.Віґфусона й У.Крейґі.

Методи дослідження зумовлені метою, завданнями та специфікою фонематичного аналізу лексики давньогерманських мов. Відтворення еволюційних процесів у фонології давньогерманських мов ґрунтується на прийомах порівняльно-історичного аналізу. Застосування методу дистрибутивного аналізу надає можливість виявити й врахувати всі синтагматичні типи первинних модальних і локальних фонологічних одиниць, що слугують конструктивними елементами ініціальних і фінальних консонантних груп давньогерманських мов, а також описати їх у термінах модальних перепонних і звукових, локальних рівнознакових і різнознакових контрастів, а також гомогенностей модальних і локальних, активних і пасивних, позитивних і негативних кінакем. Визначення структурних взаємовідношень первинних фонологічних одиниць ґрунтується на принципі бінарності, який онтологічно притаманний системі мовних одиниць і чітко втілений у системі лінгвістичних одиниць, що належать до нижчого рівня макросистемної ієрархії. Метод кількісного аналізу уможливлює виявлення частоти окремих комбінаторних типів модальних і локальних первинних фонологічних одиниць, і тим самим визначення їх функціонального навантаження в окремих давньогерманських мовах.

Методологічною основою дослідження є системний підхід до інтерпретації мовних явищ. Теоретичним підґрунтям роботи слугують фундаментальні положення загального, порівняльно-історичного, германського й слов'янського мовознавства, фонетики, синхронічної й діахронічної сегментної фонології, морфофонології, лексикології, розроблені в працях вітчизняних і зарубіжних учених. Передусім це теорія звукових змін, положення кінакемної теорії, теорії розрізнювальних ознак, типології фонемних систем.

Наукова новизна дослідження полягає в тому, що в ньому вперше з позицій кінакемної теорії проведено системний аналіз становлення парадигматичних систем первинних фонологічних одиниць і виявлення шляхів розвитку давньогерманського консонантизму в період, що бере свій початок із часу спільногерманської мовної єдності до етнічного розмежування носіїв давньогерманських мов. Новим у дослідженні є встановлення за єдиною методикою інвентарів приголосних фонем давньогерманських (давньоанглійської, давньосаксонської, давньоверхньонімецької, давньоісландської й давньоданської) мов. На їх базі вперше відтворено системи фонематичних опозицій і кінакемні матриці приголосних фонем давньогерманських мов. Новизну становить реконструкція динаміки системи давньогерманського консонантизму в дописемний період. Новизною відзначено також і виявлення визначальних факторів фонемної еволюції консонантизму давньогерманських мов. У роботі вперше встановлено інвентар дво-, три-, чотири- і п'ятифонемних ініціальних і фінальних консонантних груп давньоанглійської, давньосаксонської й давньоісландської мов. Уперше проаналізовано міжфонемну синтагматику первинних фонологічних одиниць, що є конструктивними елементами ініціальних і фінальних консонантних груп питомих слів давньоанглійської, давньосаксонської й давньоісландської мов; уперше систематизовано комбінаторні типи модальних і локальних первинних фонологічних одиниць в ініціальних і фінальних консонантних групах давньогерманських мов; уперше розкрито механізми, що визначають можливості сполучуваності й несполучуваності приголосних фонем давньогерманських мов.

Теоретичне значення дослідження зумовлене новим підходом до розгляду становлення парадигматичної систем первинних фонологічних одиниць - кінакем і систем фонематичних опозицій у консонантизмі давньогерманських мов, у застосуванні дистрибутивного методу щодо аналізу лінійної синтагматики первинних фонологічних одиниць. Результати дослідження є внеском у порівняльно-історичне, загальне й германське мовознавство й системну типологію мов. Виявлення шляхів еволюції системи консонантизму давньогерманських мов сприяє подальшій розбудові теорії діахронічної фонології, теорії універсалій і варіативності мовних одиниць. Системний підхід до фонологічних фактів уможливив пояснення дивергенцій в еволюції консонантизму, визначення ролі структурних, функціональних і антропофонічних факторів, а також взаємодії мовних підсистем (фонемної, граматичної та лексичної).

Запропонована методика, результати й висновки реферованого дослідження можуть бути використані в подальших теоретичних розробках у царині синхронічної й діахронічної фонології індоєвропейських мов, а також у роботах із проблематики системної типології мов, загальної теорії мовної еволюції та механізмів розвитку мовних систем.

Практичне значення одержаних результатів полягає в можливості використання концептуальних положень і висновків дослідження в теоретичних курсах “Вступ до германського мовознавства” (розділ “Фонетика й фонологія давньогерманських мов. Абсолютна й відносна хронологія фонетичних змін”), “Історія англійської мови” (розділ “Розвиток системи фонем англійської мови”), “Готська мова” (розділ “Порівняльна фонетика готської, давньоанглійської, давньосаксонської, давньоверхньонімецької, давньоісландської й давньоданської мов”), “Теоретична фонетика англійської мови” (розділи “Система фонем і система фонематичних опозицій сучасної англійської мови”, “Теорія розрізнювальних ознак”, “Фонотактика”), “Порівняльна граматика індоєвропейських мов” (розділи “Типологія фонемних систем”, “Фономорфологія”), “Історична граматика германських мов” (розділ “Шляхи фонологічної еволюції германських мов”), “Історія лінгвістичних учень” (розділ “Фонологічні школи”), а також у спецкурсах з актуальних проблем діахронічної фонології германських мов.

Апробація результатів дослідження. Отримані результати та основні положення дослідження були викладені у виступах на восьми міжнародних конференціях: Міжнародна конференція асоціації викладачів англійської мови як іноземної (IATEFL) (Київ, 1998 р.); Міжнародна наукова конференція “Актуальні питання слов'янської філології” (пам'яті О.О.Потебні та Л.А.Булаховського) (Київ, 1998); 30-а Познаньська лінгвістична конференція (Познань, Республіка Польща, 1999 р.); Міжнародна наукова конференція ЛІНГВАПАКС-VIII “На межі тисячоліть: через вивчення мов і культур - до культури миру, злагоди і співпраці” (ЮНЕСКО, Київ, 2000 р.); 31-а Познаньська лінгвістична конференція (Познань, Республіка Польща, 2000 р.); 37-а Познаньська лінгвістична конференція (Познань, Республіка Польща, 2006 р.); Конференція Міжнародної асоціації університетів “Інтернаціоналізація вищої освіти: нові напрями, нові виклики” (ЮНЕСКО, Пекін, Китайська Народна Республіка, 2006 р.,) на ІІІ Симпозіумі Українського товариства дослідників англійської мови (Київ, 2005 р.); на п'яти міжвузівських науково-практичних конференціях Київського національного лінгвістичного університету: “Актуальні проблеми вивчення мов і культур” (Київ, 2002 р.); “Мови і культури в сучасному світі” (Київ, 2003 р); “Мова, освіта, культура у контексті Болонського процесу” (Київ, 2004 р); “Лінгвістична наука і освіта у європейському вимірі” (Київ, 2005 р); “Актуальні проблеми лінгвістики та лінгводидактики у контексті євроінтеграції” (Київ, 2006 р.).

Публікації. Отримані результати й основні положення дисертації висвітлено в монографії “Давньогерманський консонантизм: парадигматика й синтагматика” - 29,64 др. арк., у 21 статті, виконаних одноосібно, у фахових наукових виданнях ВАК України (14, 95 др. арк.), у матеріалах міжнародних, Всеукраїнських і міжвузівських конференціях (13 доповідей). Загальний обсяг публікацій - 44,7 др. арк.

Загальний обсяг роботи. Обсяг тексту дисертації - 404 сторінки, загальний обсяг роботи разом із бібліографією становить 473 сторінки. Список використаної літератури включає 800 джерел, із них 454 іноземними мовами; лексикографічних джерел - 26, джерел ілюстративного матеріалу - 5, додатків - 5.

Структура дисертації. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів із висновками до кожного з них, загальних висновків і списку використаної наукової літератури.

У вступі обґрунтовано вибір й актуальність теми дисертації, сформульовано мету, завдання дослідження, гіпотезу, визначено його об'єкт і предмет, фактичний матеріал та використані методи аналізу, надано перелік положень, що виносяться на захист, розкрито наукову новизну, теоретичне та практичне значення роботи, наведено дані про апробацію результатів і публікації.

У першому розділі розглянуто та проаналізовано теоретичні джерела й підходи до інтерпретації природи первинних фонологічних одиниць, вироблено методику аналізу системи консонантизму давньогерманських мов у контексті положень кінакемної теорії В.Я.Плоткіна.

У другому розділі досліджено становлення парадигматичних систем первинних фонологічних одиниць і систем фонематичних опозицій у консонантизмі давньогерманських мов. Установлено, що спільногерманська система шумних приголосних фонем є якісно новим явищем порівняно з відповідною спільноіндоєвропейською системою. Шляхи фонемної еволюції, що намітилися в спільногерманську епоху, виявилися неоднаковими в окремих підгрупах германської групи мов.

У третьому розділі проаналізовано синтагматику первинних фонологічних одиниць - кінакем в ініціальних і фінальних консонантних групах давньогерманських (давньоанглійської, давньосаксонської, давньоісландської) мов, установлено й систематизовано синтагматичні типи модальних кінакем, що відображають спосіб творення перепони та звуку, і локальних кінакем, що вказують на участь активних і пасивних органів мовлення в артикуляційному процесі. Лінійну синтагматику кінакем описано в термінах контрастних і гомогенних кінакемних об'єднань.

У загальних висновках підведено підсумки роботи, окреслено перспективи подальших дослiджень.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

Розділ 1. “Мовний статус первинних фонологічних одиниць”. У реферованій дисертації здійснено аналіз існуючих підходів до інтерпретації природи первинних фонологічних одиниць. Особливу увагу приділено здобуткам класичної фонології (І.О.Бодуен де Куртене, М.В.Крушевський, Є.Д.Поліванов). Для класичної фонології 30-х років ХХ століття притаманний фонемоцентризм; фонему одностайно визнавали найменшою фонологічною одиницею, а існування одиниці меншої, ніж фонема, заперечувалося.

У другій половині ХІХ століття в працях І.О.Бодуена де Куртене, Й.Вінтелера, Г.Суїта було висунуто функціональний підхід, при якому на передній план виходить смислорозрізнювальна функція фонеми, що здатна об'єднати субстантно різні звуки.

У цей час у лінгвістику ввійшло наукове поняття фонеми як функціонально єдиної звукової сутності, а потім і як структурної одиниці звукової системи. Для фонології як лінгвістичної дисципліни, що склалася в першій половині ХХ століття, це поняття стало ключовим. У період становлення фонологія й фонетика не змогли уникнути різкого розмежування та протиставлення. Перша й головна розбіжність фонології й фонетики полягала в їх ставленні до цілісності фонеми, до її неподільності чи, навпаки, множинності її втілень. Найбільш актуальним було питання про виділення в її структурі фонологічних елементарних компонентів.

І.О.Бодуен де Куртене вибудував першу в світовій науці про мову теорію фонеми. Він установив, що фонема, залишаючись на рівні звучання одиницею цілісною й неподільною, є в той же час сумою окремих антропофонічних уявлень; з одного боку, фізіологічних артикуляційних дій - кінем, з іншого боку, акустичних результатів цих робіт - акусм; “фонеми становлять собою не окремі ноти, а акорди, що складаються з кількох елементів”. І.О.Бодуен де Куртене дійшов висновку про нероздільність звукотворення та звукосприйняття як двох аспектів однієї фонаційної діяльності. Він визнав кінеми й акусми двома реалізаціями однієї й тієї ж двосторонньої артикуляційно-перцептивної роботи й створив із цих двох термінів узагальнену назву одиниці такої роботи - кінакему. Фонему, на думку І.О.Бодуена де Куртене, можна розкласти на найпростіші елементи - кінакеми, тобто уявлення фізіологічних робіт органів мовлення - кінеми та уявлення акустичних фізіологічних робіт - акусми. І.О.Бодуену де Куртене не вдалося розвинути цю ідею, можливо тому, що на той час ще не були розроблені методи виділення фонологічних одиниць.

Не прийнявши кінакемної теорії Бодуена де Куртене, фонологія зробила крок назад у питанні про розкладність фонеми на субфонемні фонаційні компоненти. Висунення фонеми на центральну роль єдиної базової фонологічної одиниці неминуче надавало цим компонентам підпорядкований статус ознак фонеми, засобів для її ідентифікації, розрізнення. Так закріпилася й досі залишається загальновживаною відповідна такому статусові назва - “розрізнювальні (диференційні, диференціальні, дистинктивні) ознаки фонеми”. Це поняття було введено в фонологію як інструмент для опису відношень між фонемами в термінах опозицій, що спиралися на розрізнювальні ознаки фонем.

Реакцією на кризу лінгвістики, філософії та культурології кінця ХІХ століття стала структурна лінгвістика, або лінгвістичний структуралізм, в основі якого було поняття структури як способу організації системи мовних елементів. З іншого боку, структурна лінгвістика відіграла в ХХ столітті особливу методологічну роль, оскільки культурно-філософська орієнтація ХХ століття була мовною орієнтацією: ми дивимося на світ через мову, і саме мова визначає те, якою ми бачимо дійсність (гіпотеза Сепіра - Уорфа, або теорія лінгвістичної відносності). Залежно від течій можна виділити декілька фонологічних шкіл у структурній лінгвістиці.

Перша школа структурної лінгвістики представлена Празьким лінгвістичним гуртком, очолюваним М.С.Трубецьким та Р.Якобсоном, до складу якого входили Б.Трнка, І.Крамський, Й.Вахек, які заявили, що найменшими фонологічними одиницями є не фонеми, а розрізнювальні ознаки фонем.

Друга течія структурної лінгвістики - Французька школа функціональної лінгвістики зародилася в період між двома світовими війнами, її розквіт припадає на 60 - 70 роки ХХ століття. На думку А.Мартіне, процедурі ідентифікації фонеми передує ідентифікація мінімальних сегментів (диференційних ознак), яка передбачає зіставлення фонетичної природи певного сегмента з фонетичною природою інших сегментів, здатних виступати в такому ж контексті.

Третій напрям структурної лінгвістики - американська лінгвістична школа Л.Блумфільда та Е.Сепіра. Концепцію фонеми Л.Блумфільда як звукової ознаки, що повторюється в усіх своїх позиціях, розвивали У.Туоделл, Б.Блок, Дж.Трейджер, Ю.Найда, Ч.Хоккетт, М.Суодеш. Ч.Хокетт уже в постблумфільдіанський період висунув ідею “декомпозиції фонем на дистинктивні ознаки”.

Четвертою школою структурної лінгвістики була данська глосематика - повна протилежність американському дескриптивізмові (Л.Єльмслев, Х.Ульдалль, Е.Фішер-Йоргенсен). Л.Єльмслев уважав, що фонеми можуть вивчатися лише методом дистрибутивного аналізу. У зв'язку з цим предмет фонології звужується таким чином, що за його межі виводиться дослідження диференційних елементів, оскільки останні належать нібито фізичній субстанції мови.

З 1939 року членування фонеми обстоював засновник дихотомічної фонології Р.Й.Якобсон, який так визначав фонему: “Фонема є складною єдністю, яка на осі одночасності без залишку розкладається на розрізнювальні властивості. Ці суто опозитивні якості є надалі нерозкладними статичними базовими одиницями фонологічної системи”. Р.Й.Якобсон розрізняє дистинктивні та недистинктивні ознаки; дистинктивні (диференційні) елементи можуть функціонувати самостійно. Він назвав їх квантами, на які розкладається фонема. Важливою особливістю субфонемного кванта є нелінійність його синтагматики. Теоретично обґрунтована й розроблена Р.Й.Якобсоном та його однодумцями Г.Фантом і М.Халле теорія диференційних (дистинктивних) ознак дозволяє ототожнювати фонеми парадигматично, а не синтагматично.

Критичне висвітлення одержала дихотомічна теорія в працях С.К.Шаумяна, який пропонує розмежовувати два ступені абстракції - ступінь спостереження й ступінь конструктів. На ступені спостереження розрізнюються індивідуальні субстрати диференційних елементів і класи індивідуальних субстратів диференційних елементів. Для позначення перших С.К.Шаумян уводить термін “конкретні диферентоїди”, для позначення других - термін “абстрактні диферентоїди”. На ступені конструктів розрізнюються індивідуальні диференційні елементи й класи індивідуальних диференційних елементів. Перші С.К.Шаумян називає терміном “конкретні диферентори”, другі - терміном “абстрактні диферентори”. В рамках двоступеневої теорії фонеми й диференційних елементів С.К.Шаумяна різниця у встановлених різними дослідниками системами фонем та системами диференційних елементів певної мови може залежати від того, конкретні чи абстрактні фонеми / диференційні елементи маються кожним із них на увазі при встановленні системи фонем та системи диференційних елементів певної мови (В.І.Перебийніс).

Наступним важливим етапом розвитку фонологічної теорії взагалі та теорії дистинктивних ознак зокрема є початок розвитку генеративної фонології. У рамках цього напряму склалося дві школи: лінійна генеративна фонологія (Linear Generative Phonology), нелінійна генеративна фонологія (Non-Linear Generative Phonology). Найважливішими принципами генеративного аналізу є виведення всіх спостережуваних аломорфів кожної морфеми із стандартних морфонологічних форм, відмова від фонемного рівня структурної лінгвістики і, як наслідок, визнання мовного статусу дистинктивної ознаки (Н.Хомський, М.Халле).

Радикального перегляду теоретичних положень генеративна модель взагалі й теорія дистинктивних ознак зокрема зазнали в працях Т.Веннемана, Дж.Хупер і П.Ладефогеда, які пропонують використовувати у фонетичному аналізі два види ознак: prime-ознаки (первинні) та cover-ознаки (покривальні). Кожна первинна ознака описує якусь окрему властивість сегментів, яку можна фізично виміряти; покривальні ознаки уможливлюють опис певних фонетичних процесів у вигляді правил.

У рамках нелінійної генеративної фонології виділилося декілька лінгвістичних шкіл, які, як і лінійна теорія генеративної фонології, успадкували від структуралізму положення про те, що фонема та її алофони є пучками неупорядкованих диференційних ознак: автосегментна фонологія (Autosegmental Phonology), геометрія ознак (Feature Geometry), теорія неповної специфікації (Underspecification Theory), теорії гармоній (Harmony Theories), теорія оптимальності (Optimality Theory).

Наступним кроком у розв'язанні проблеми дихотомії “фонетика - фонологія” і, відповідно, проблеми протиставлення фонетичного рівня фонологічному, а також в аналізі відношень, що існують між морфемами (або аломорфами), морфофонемами, фонемами та їхніми ознаками, є теорія стратифікаційної фонології (Stratificational Phonology) С.Лема, згідно з якою звуковий склад мови складається з двох рівнів (strata) - гіпофонемного (фонетичного) і фонемного. Фонеми реалізують морфони (мінімальну одиницю морфології) і реалізуються фононами. Стандартні блоки фононів, що складають фонеми на гіпофонемному рівні, розглядаються як фонетичні ознаки, яким не приписується властивість бінарності. Подібні ідеї підтримували Х.Ґлісон, Ч.Хокетт і Д.Локвуд.

Вагомий внесок у розробку теорії розрізнювальних ознак зробили представники Санкт-Петербурзької (Ленінградської) фонологічної школи, які зберегли відданість концепції І.О.Бодуена де Куртене: Л.В.Щерба, Л.Р.Зіндер, М.І.Матусевич, І.П.Сунцова, Л.В.Бондарко, Л.О.Вербицька, М.В.Гордіна, Н.Д.Свєтозарова, О.І.Стеріополо та їх послідовники. Одним із небагатьох лінгвістів, які підтримали концепцію І.О.Бодуена де Куртене, був Л.В.Щерба, який визнавав первинність фізіологічних робіт і похідність звуків. На думку Л.В.Щерби, кожна фонема визначається, перш за все, тим, що відрізняє її від інших фонем тієї ж мови, і завдяки цьому всі фонеми кожної окремої мови утворюють єдину систему протиставлень, де кожен елемент системи визначається серією різноманітних протиставлень як окремих фонем, так і груп фонем.

Проблема розкладності та нерозкладності фонеми розв'язувалася також і в Московській фонологічній школі, представники якої Р.І.Аванесов, О.О.Реформатський, Н.Ф.Яковлєв, А.М.Сухотін, П.С.Кузнєцов, М.В.Панов уважали, що здатність фонем розрізнюватися й розрізнювати спирається на наявність тих ознак, за якими фонеми протиставляються в системі даної мови. Ці протиставлення, або опозиції, які пронизують увесь звуковий склад мови, бувають двох типів (корелятивні та некорелятивні) і базуються на диференційних ознаках. Не всі ознаки в складі фонеми відіграють однакову роль, одні з них є розрізнювальними (або диференційними), коли лише за певною ознакою фонема відрізняється від іншої, інші ознаки - не розрізнювальні, а лише такі, що „наповнюють” склад фонем (інтегральні). Внутрішня структура фонеми даної мови - це сукупність смислорозрізнювальних ознак у її складі, завдяки чому однакові звуки різних мов представляють різні фонеми. Однією з важливих обставин, що ускладнює фонологічне дослідження, є визнання диференційних ознак як конститутивних, одні з яких є релевантними, інші - нерелевантними.

Найбільш придатним для найменування первинної фонологічної одиниці є, на думку В.Я.Плоткіна, термін, створений І.О.Бодуеном де Куртене ще на початку 20-х років минулого століття - кінакема. Він містить пряму вказівку на дві сумісні сфери дії даної одиниці - звукотворення (у корені “кін”) та звукосприйняття (у корені “ак”), тим самим відмежовуючи її від суміжної одиниці - фонеми, чия сфера дії (звук) перебуває між обома сферами й об'єднує їх у двоєдину сферу артикуляційно-перцептивної діяльності. Афіксальний маркер “-ема”, спільний для обох термінів, указує на їхню рівноправність як позначень мовних одиниць. Термін І.О.Бодуена де Куртене відроджується В.Я.Плоткіним для позначення первинних фонологічних одиниць і використовується ним із певними модифікаціями в значенні: кінакема як одиниця фонології не тотожна одиницям артикуляційно-перцептивної діяльності. Кінакема (одиниця мови) є сукупністю кількох артикуляційних рухів і акустичного образу, який ці рухи створюють.

Сполучуваність кінакем у фонемі (нелінійна синтагматика) регулюється закономірними обмеженнями кількісного характеру. Міжфонемна (лінійна) синтагматика кінакем визначає можливість сусідства фонем, що мають у своєму складі ті чи інші кінакеми. Правила її надзвичайно різноманітні й високо специфічні для мов світу, вони прямо пов'язані з граматичною будовою мови.

Поділяючи погляди В.Я.Плоткіна, кінакеми -- диференційні (розрізнювальні) елементи - інтерпретуються як первинні фонологічні одиниці, що об'єднуються в кожній мові в парадигматичну систему й здатні вступати в синтагматичні відношення.

Таким чином, у реферованій дисертації використано синтез ідей та методичного інструментарію вищезазначених фонологічних традицій, що забезпечує вірогідність отриманих результатів. Застосування положень класичної, структурної, дихотомічної фонології, двоступеневої теорії фонеми, кінакемної теорії дозволяє реконструювати процеси становлення та тенденції розвитку парадигматичних систем первинних фонологічних одиниць і систем фонематичних опозицій у консонантизмі давньогерманських мов. Визнання принципу бінарності в побудові фонематичних опозицій уможливило здійснення аналізу їхньої міжфонемної синтагматики.

Розділ 2. “Становлення парадигматичних систем первинних фонологічних одиниць і систем фонематичних опозицій у консонантизмі давньогерманських мов”. У роботі еволюція системи приголосних фонем спільногерманської мови-основи й окремих давньогерманських мов представлена як єдиний динамічний процес, визначальним моментом якого є складна взаємодія функціональних, структурних і субстантних факторів. Окремі діахронічні зміни на рівні фонем і первинних фонологічних одиниць - кінакем розглядаються як складові частини перебудови парадигматичної системи фонематичних опозицій.

Спільногерманська система консонантизму склалася в результаті перебудови спільноіндоєвропейської системи. У цій перебудові були задіяні всі модальні класи фонем: шумні (дзвінкі й глухі зімкнені, дзвінкі придихові зімкнені) і сонорні.

Становлення системи шумних приголосних у процесі інтеграції спільноіндоєвропейської фонематичної системи в спільногерманську, що в науковій літературі називається законом Раска - Грімма, представлене як процес оптимізації співвідношення між зімкненими й щілинними приголосними.

Спільноіндоєвропейські зімкнені глухі фонеми /p/ /t/ /k/ /k⁰/ стали в спільногерманській прамові щілинними /f/, /q/, /X/, /X⁰/, крім того була ще успадкована щілинна приголосна /s/, дзвінкий алофон якої [z] фонологізувався й став самостійною фонемою /z/. Після цих змін у спільногерманських щілинних приголосних, які в спільноіндоєвропейській прамові не брали участі в локальних кореляціях, налічувалося п'ять локальних рядів: лабіальний /f/, дентальний /q/, постдентальний /s/, велярний /X/, лабіовелярний /ч^o/.

Лише один із трьох модальних класів спільноіндоєвропейських зімкнених приголосних фонем зберіг зімкненість - дзвінкі /b/, /d/, /g/, /g⁰/, які під час інтеграції в спільногерманську фонемну систему втратили дзвінкість і стали новими глухими фонемами /p/, /t/, /k/, /k⁰/.

Третій спільноіндоєвропейський модальний клас, дзвінкі придихові /b^h/, /d^h/, /g^h/, втратив у спільногерманській прамові не лише придиховість, а й зімкненість: у новому модальному класі дзвінких приголосних зімкненість і щілинність були виведені на алофонічний рівень, і фонеми /b/, /d/, /g/ реалізувалися відповідно як [b~b (v)], [d~р(р)], [g~g(V)].

Розрізнення за зімкненістю / щілинністю було для спільногерманських [b~b(v)], [d~р (р)], [g~g(V)] нерелевантним. Спільноіндоєвропейські /b^h/, /d^h/, /g^h/ y прагерманській мові відповідали щілинним y всіх позиціях, а зімкнені рефлекси виникли пізніше в позиції після носового як результат часткової асиміляції за зімкненістю: *mb > mb; *nр > nd; *ng > ng та в анлауті (М.М.Гухман, Ю.О.Жлуктенко, Т.А.Яворська, Б.М.Задорожний, В.В.Левицький, Г.Пауль). Для спільноіндоєвропейського шумного консонантизму були властиві розрізнення за придиховістю й дзвінкістю. У спільногерманському шумному консонантизмі кінакема придиховості не є релевантною. Фонологічно значущими ознаками модального характеру, на яких побудована система шумних приголосних фонем спільногерманської мови-основи, є розрізнення між дзвінкими й глухими, з одного боку, і зімкненими й щілинними, з іншого. Кінакеми дзвінкості й глухості в комбінації з кінакемою щілинності супроводжує ще одна, поки фонологічно нерелевантна кінакема артикуляційної слабкості. З іншого боку, модальну кінакему глухості в комбінації з модальною кінакемою зімкненості супроводжує поки фонологічно нерелевантна кінакема артикуляційної сили.

Дзвінкі шумні фонеми у спільногерманській мові опинилися в подвійній опозиції: глухим зімкненим фонемам вони протиставлялися як дзвінкі зімкнені, а глухим щілинним фонемам - як дзвінкі щілинні, порівн., напр., позиції після носового: двн.-англ. lеmbor < * lambaz “ягня”, але двн.-англ. limpan < *limpan “траплятися, відноситися”, двн.-в.-нім. singan < *sing?an “співати”, але двн.-в.-нім. sinkan < *sink?an “опускатися”.

Незважаючи на те, що всі три серії германських шумних були взаємопов'язані тією чи іншою опозицією, наявність у системі трьох серій шумних приголосних фонем при двох опозиціях (дзвінкості та зімкненості) є ознакою можливого подальшого розвитку системи, оскільки ці дві опозиції за умови повного втілення потенційних можливостей можуть реалізуватися в чотирьох серіях шумних приголосних фонем. Повна реалізація можливостей, закладених у системі такого типу, як спільногерманська, передбачає появу чотирьох серій шумних приголосних фонем: двох серій щілинних і двох серій зімкнених.

Фонемні системи всіх германських мов розвинули кожна в шумних приголосних чотири серії фонем, у результаті чого як підсистема зімкнених, так і підсистема щілинних приголосних фонем складаються із двох серій кожна. В англійській і верхньонімецькій мовах - це серії напружених і ненапружених шумних; в африкаанс, фризькій, нідерландській мовах - це серії дзвінких і глухих шумних. Таке ж становище характерно й для шведської й норвезької (букмола) мов. У данській, ісландській і фарерській мовах - це серії придихових і непридихових зімкнених приголосних фонем і сильних та слабких щілинних фонем.

Сучасні германські мови істотно відрізняються одна від одної ступенем використання наявних у них опозицій, тобто за ступенем реалізації можливостей, що містилися в кожній консонантній системі.

Еволюція фонематичних систем шумних приголосних фонем германських мов свідчить про те, що в більшості випадків можливості розвитку, закладені в системі, найбільше використовуються в підсистемі зімкнених, де, як правило, не буває “лакун”, і, навпаки, у підсистемі щілинних у більшості випадків ці можливості використовуються неповністю, оскільки підсистемі щілинних притаманна, як правило, мінімум одна “лакуна”.

Система шумних приголосних фонем спільногерманської мови-основи з усією її недостатністю (незбалансованістю, асиметрічністю підсистеми шумних проривних і щілинних приголосних фонем) існувала в різних давньогерманських

діалектах упродовж тривалого часу, перш ніж відбулися процеси, що згодом значно змінили й розгорнули її якісно й кількісно. Причиною такого фонематичного “затишшя” в давньогерманському консонантизмі є особливий характер фонетичних реалізацій дзвінких шумних фонем /b/,/р/, /g/, тобто наявність у них як зімкнених [b], [d], [g], так і щілинних [b], [р], [g] реалізацій.

Саме тому, на наш погляд, видається більш доцільним відмовитися від жорсткого членування системи шумних приголосних фонем на підсистеми за якоюсь однією ознакою для всієї спільногерманської епохи. Необхідно брати до уваги складний характер взаємозв'язків між серіями спільногерманських шумних приголосних, а також ураховувати системні відношення між різними серіями шумних приголосних фонем на початку й у кінці германської мовної спільності.