Предмет і завдання риторики як науки і навчальної дисципліни

Передумови виникнення риторики. Комунікативні якості мови. Поняття істини, моралі, краси й гармонії у риториці. Основні вимоги до оратора в аудиторії. Мовленнєвий етикет та інші мовні формули в риториці. Основні роди і види промов. Вчення про тропи.

Рубрика Иностранные языки и языкознание
Вид курс лекций
Язык украинский
Дата добавления 16.12.2013
Размер файла 55,8 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти і науки України

Дніпропетровський національний університет

Опорний конспект лекцій з курсу «Риторика»

Л.І. Байсара

Дніпропетровськ

РИТОРИКА ЯК НАУКА І НАВЧАЛЬНА ДИСЦИПЛІНА. СТАТУС РИТОРИКИ І ЇЇ ЗВЯЗКИ З ІНШИМИ НАУКАМИ

Термін „риторика” ніколи в історії не відзначався однозначним тлумаченням. У глибокій давнині чітко визначились два підходи до сприйняття риторики: з одного боку, Платон, Сократ, Сократ. Аристотель, Цицерон розвивали концепцію змістовної риторики, де одним із головних компонентів була ідея (логос); а з другого боку, школа Квінтіліана розглядала риторику як мистецтво прикрашання мовлення. Звідси отримала свій розвиток формальна, схоластична риторика, де знання предмета мовлення не було обов'язковою умовою.

Нове розуміння риторики ґрунтується на традиціях Аристотеля, у працях якого концепція змістовної риторики представлена у найбільш цілісному виді, на працях М. В. Ломоносова, Ф. Прокоповича, М. М. Сперанського, О. Ф. Мерзлякова, М. Ф. Кошанського, К. П. Зеленського, які продовжили і розвинули арістотелевський напрямок у риториці, а також на традиціях сучасних вчених - В. В. Одінцова, Є. Щ. Ножина, А. Ю. Міхневича,

Ю. В. Рождественського, С. П. Іванової та інших, у працях яких відновлено цінний риторичний досвід, накопичений нашими предками, одержала свій дальший розвиток концепція риторики як науки, спрямованої на формування в людини ефективної мисленнєво-мовленнєвої діяльності.

ЗМІСТ РИТОРИКИ, СУТНІСТЬ І КОМПОНЕНТИ ПОНЯТТЯ „РИТОРИЧНА ФОРМУЛА”

Змістовий план риторики, виражений у риторичній формулі, запропонованій Г. М. Сагач [1] як цілісній системі семи взаємообумовлених законів риторики, розташованих у строгій логічній послідовності:

Р = К + А + С + Т + М + ЕК + СА

Позначення:

Р - риторика

К - концептуальний закон

А - закон моделювання аудиторії

С - стратегічний закон

Т - тактичний закон

М - мовленнєвий закон

ЕК - закон ефективної комунікації

СА - системно-аналітичний закон

РИТОРИЧНІ ЗАКОНИ

Перший закон (концептуальний) формує і розвиває в людини уміння всебічно аналізувати предмет дослідження і вибудовувати систему знань про нього (задум і концепцію).

Другий закон (закон моделювання аудиторії) формує і розвиває в людини уміння вивчати в системі три групи ознак, які позначають „портрет” будь-якої аудиторії:

· соціально-демографічні,

· соціально-психологічні,

· індивідуально-особистісні.

Третій закон (стратегічний) формує і розвиває в людини уміння розробляти програму діяльності на основі створеної концепції з урахуванням психологічного портрета аудиторії:

· визначення цільової установки діяльності (навіщо?);

· виявлення і дослідження суперечностей у досліджуваних проблемах;

· формування тези (головної думки, власної позиції).

Четвертий закон (тактичний) формує і розвиває в людини уміння працювати з фактами та аргументами, а також активізувати мисленнєву діяльність співрозмовників (аудиторії), тобто створити атмосферу інтелектуальної й емоційної співтворчості.

П'ятий закон (мовленнєвий) формує і розвиває в людини вміння володіти мовленням (одягати свою думку в дієву словесну форму).

Шостий закон (закон ефективної комунікації) формує і розвиває в людини уміння встановлювати, зберігати й закріплювати контакт з аудиторією як необхідну умову успішної реалізації продукту мисленнєво-мовленнєвої діяльності.

Сьомий закон (системно-аналітичний) формує і розвиває в людини уміння рефлексувати (виявляти і аналізувати власні відчуття з метою навчитися робити висновки з помилок і нарощувати цінний життєвий досвід) і оцінювати діяльність інших, тобто визначатися, як допомогти іншому ефективніше здійснювати його діяльність, а також навитися вбирати в себе цінний досвід іншого.

Закони риторики, представлені у риторичній формулі, відбивають системність мисленнєво-мовленнєвої діяльності (що, навіщо, як) що головним чином визначає результативність цієї діяльності, від чого багато в чому залежить успіх будь-якої іншої діяльності людини.

Отже, риторика - комплексна наука, тобто її місце - на стику, пересіченні ряду наук (філософії, логіки, психології, лінгвістики, етики, сценічної майстерності). Вона начебто вбирає в себе з інших наук ті компоненти, які в системі визначають риторику як науку про закони ефективної мисленнєво-мовленнєвої діяльності. Таким чином, це не просто сума різних змістовних компонентів, а наука, яка інтегрує в себе необхідні знання.

ЗВ'ЯЗОК РИТОРИКИ З ІНШИМИ НАУКАМИ

Размещено на http://www.allbest.ru/

Риторика - комплексна наука, тобто її місце - на стику, пересіченні (причому багаторівневому) ряду наук. Інакше кажучи, риторика начебто вбирає в себе з інших наук такі змістовні компоненти, які в системі визначають риторику як науку про закони ефективної мисленнєво-мовленнєвої діяльності. Риторика - це не просто сума різних змістовних компонентів, а наука, яка інтегрує в себе необхідні знання.

Сучасна риторика - це наука переконання засобами мови. У сучасному мовознавстві з'явилось поняття „дискурсивна риторика”, тобто риторика дискурсу як щоденного мовного спілкування в соціумі. Залежно від того, що говорити і кому, риторика відповідає на питання: як говорити, для чого і де.

Предмет риторики формувався у кількох вимірах. У вертикальному вимірі - це вивчення і опис усіх видів риторичної діяльності від задуму, ідеї до породження тексту, виголошення його і релаксації. Все це є предметом п'яти розділів класичної риторики: інтенції, диспозиції, елокуції, меморії та акції.

У горизонтальному вимірі - це риторика трьох основних родів промов: судових, дорадчих, епідейктичних (похвальних) та кількох їх жанрових видів.

Спрямованість на переконання

Судові промови

Дорадчі та гомілетичні промови

Епідейктичні промови

Академічні промови

ОСНОВНІ ПОНЯТТЯ КЛАСИЧНОЇ РИТОРИКИ

Найпростіше визначення класичної риторики - мистецтво переконувати - реалізується через такі основні поняття риторики, що мали назви в античній науці: логос, етос, пафос, топос.

Логос. У давньогрецькій мові слово логос означало такі дві групи понять:

· слово, мова, мовлення

· поняття, думка, роздум

Це значення відбилось в семантиці сучасних слів з коренем „лог”, які зосереджені в основному у сферах логіки та мовознавства:

логічна граматика, логічне мовлення, логічний наголос, логічне судження, логотип, логограма тощо. Логос як основна категорія класичної риторики покликаний був воєдино представляти думку і слово: слово має зміст, думку, воно має йти від розуму й апелювати до нього.

Етос. У древньогрецькій мові слово „етос” означало звичай, звичка, характер, норов (від цього походить сучасне слово „етика”). В античній риториці слово спочатку вживалось як ознака до слова „оратор”, а потім закріпилось в риторичній науці як моральний принцип її. Етос є основою формування риторичного ідеалу.

Як одна з основних категорій класичної риторики етос визначав зразкову суспільну і особисту морально-етичну поведінку оратора, інакше промовець не зможе переконувати і впливати. Без етосу (морального кодексу) риторика самознищується, перетворюється не в істину думок і почуттів, а в самообман.

Пафос (гр. пристрасть, почуття) - це інтелектуальне, вольове, емоційне устремління мовця (автора), яке виявляється і в процесі мовної комунікації, і в його продукті - тексті. Пафос є категорією естетики.

Проблема пафосу як поняття риторики постає в розмежуванні самого мовця, тобто його особистих почуттів, що виливаються в промові, і того пафосу, який досягається мовними засобами, який іде до слухачів від тексту, а не від промовця.

Ці три основоположні категорії класичної риторики можна визначити як три важливі наукові критерії, успадковані й іншими філологічними (і не тільки) науками, що розвинулися дотично до риторики: критерій істинності (логос), критерій щирості (етос) та критерій відповідності мовної поведінки (пафос).

Топос (гр. місце) - топіки - це риторичне поняття, що означає загальні місця у промові. До них належать часо-просторові мовні ситуації та їх описи, які легко запам'ятати і які майже у всіх мовців однакові (Моя сім'я, У магазині, У транспорті тощо). Антична риторика любила топоси і розробляла заголовки для них (логограми) та схеми, які легко можна було пристосувати до аналогічних ситуацій. Цій меті значною мірою служили і зразки промов з певних тем і для певних ситуацій. У повсякденному житті ми спілкуємось у межах топосів різних моделей: театр, гості, робота, навчання - вони дають нам багато звичних ситуацій, у яких не постає питання „як запитати?, що відповісти?” Проте кожний з нас колись та потрапляв у ситуацію невідомої нам мовної поведінки, де відомих нам загальних місць мало, а є більше невідомих, які ми маємо уже самі витворити, заповнити можливостями свого інтелекту (наприклад, перший прийом у посольстві, зрада тощо). У риториці використовуються вирази „детальний топос” (широкий набір правил і формул мовної поведінки), „техніка топосу” (вміння швидко пристосуватись до мовного спілкування, ввійти в рамки топосів, вдало поставити запитання, точно відповісти). Людина, яка не орієнтується в топосі, ставить зайві, недоречні або некоректні запитання.

якість мова оратор аудиторія

ОСНОВОПОЛОЖНІ РОЗДІЛИ КЛАСИЧНОЇ РИТОРИКИ

Інвенція (лат. inventio - винахід, вигадка) - це перший розділ класичної риторики, в якому розробляються етапи задуму, намірів, ідей, формулювання гіпотези майбутнього виступу. На цьому етапі промовець має системазувати власні знання про реальні предмети промови, явища чи абстракції в обраній галузі, що стануть предметом промови, потім зіставити їх зі знаннями про інші і визначитись, який предмет і у якому обсязі промовець може представити у промові.

Основне в інвенції - доречно вибраний предмет розмови і намір представити і розкрити його так, щоб досягти здійснення задуму.

Диспозиція (лат. dispositio - розташовую, розміщую) - це другий розділ риторики, в якому формулюються основні поняття про предмет виступу і визначаються правила оперування поняттями.

Основне призначення гарної диспозиції, тобто на етапі побудови промови - запропонувати цілий набір положень і в такій послідовності, щоб вони не суперечили одне одному, а переміщувались з однієї частини в іншу аж до закономірного висновку. Диспозиція пропонує також логічні операції, якими знімається суперечливість визначень.

Елокуція (лат. eloquor - висловлююсь, викладаю) - третій розділ класичної риторики, в якому розкриваються закони мовного вираження предмета спілкування. Основний зміст елокуції з класичної риторики перейшов у сучасну стилістику (вчення про стилі і вчення про тропи і фігури).

Розробка першого і другого етапів - інвенції та диспозиції - в елокуції набувають мовного фігурального вираження, і в результаті - додаткових змістових, оцінних, емоційних, вольових ефектів. Якщо перший і другий етапи підготовки промови підпорядковані суворій логіці операцій, то на третьому етапі - елокуції - зміст промови входить в зону паралогіки, яка допускає використання слів, виразів у переносному (фігуральному) значенні. Елокуція - це використання мовних засобів, що здатні трансформувати основні значення слів у переносні (тропи), і мовних засобів, які здатні трансформувати значення синтаксичних структур та елементів думки. На етапі елокуції розвинулось вчення про стилі. Тому цей розділ риторики називають найкрасивішим і найефективнішим. Саме він приводить мовця до мети.

Елоквенція - підрозділ елокуції - найближчий до розділу риторики, в якому досліджуються фігури слова (тропи) і фігури думки (риторичні фігури). Отже, цю частину можна назвати серцевиною красномовства.

В класичній давньогрецькій риториці від часів Горгія, в римській риториці часів Цицерона, в традиційній ренесансній, в просвітницькій, бароковій і особливо в шкільній риториці за тропами і фігурами закріплювалась прикрашальна функція. Це усолоджувало промови, але часто прикривало примітивний зміст і цим викликало у 19-20 століттях іронічні напади на риторику як на пусту забавку. Нині утверджується погляд на тропи і фігури як на творчі елементи мови, що відбивають специфіку творчого мислення, художнього бачення предмета мовлення, а не пусті прикраси.

Тропи і фігури виникають в результаті складних семантико-синтаксичних процесів між словами і словосполученнями і це свідчить про те, що вони не є простими засобами прикрашання.

Меморія - (лат. memoria - пам'ять, загадка) - це наступний розділ риторики, призначення якого - допомогти оратору запам'ятати зміст промови, щоб не розгубити не тільки фактичну інформацію, а й образність, цікаві деталі. Його можна назвати тренуванням пам'яті. По-сучасному це можна визначити як збагачення і впорядкування „банку даних”.

Акція - (лат. actio - дія, дозвіл) - п'ятий розділ класичної риторики, призначення якого - підготувати оратора зовнішньо і внутрішньо до виступу. Це - найважливіший і найвідповідальніший етап риторичної діяльності оратора, адже за короткий час має реалізуватись вся тривала попередня робота і привести до очікуваної мети. Оратор має зовнішньо добре виглядати, справляти приємне враження дикцією, силою звучання голосу, тоном, вмінням тримати паузу, мімікою, жестами, кінетикою.

Після виступу настає етап релаксації, розслаблення, спад фізичного та інтелектуально-психологічного напруження. Гарний оратор використовує цей стан, щоб „по свіжих слідах” проаналізувати свій виступ, виділивши вдалі і невдалі місця, знайти їм пояснення.

РИТОРИКА І ВОЛЯ ДО ВЛАДИ

Бажання, щоб інша людина прийняла якесь положення, здійснила якийсь вчинок, співвідноситься з такою філософською категорією, як „воля до влади”. Вона набула значного поширення завдяки роботам відомого німецького філософа Фрідріха Ніцше. „Воля до влади” - потужний стимул людської поведінки, наявний у кожної людини. Людина прагне підкорити собі оточуючий світ, до складу якого входять і інші люди. Існують вчинки, які нічим не вмотивовані, окрім бажання утвердити себе серед людей. Однак шляхи реалізації цих стимулів підлягають моральній оцінці. Підкреслення значимості мистецтва впливу знаходимо у романі видатного англійського письменника О.Уайльда „Портрет Доріана Грея”:

„... Ах, до чого ж це захоплююче - здійснювати вплив на інших людей!

Хіба можна що-небудь порівняти з цим? Вкласти свою думку в чиюсь досконалу форму хоча б на недовгий час; чути відгук своїх власних думок і поглядів, збагачених музикою палкої молодості й юної пристрасті; передати іншому свій настрій і душевний стан, наче це були найтонші флюїди або екзотичні пахощі, - все це дає невиразну радість, можливо, найбільшу радість, яку може відчути людина у наш меркантильний, вульгарний час із його брутальними чуттєвими насолодами й приземленими ідеалами”.

Риторика дає можливість будь-якій людині цивілізовано реалізувати свою „волю до влади”. Саме в процесі публічних виступів людина може домогтися переваги над іншими людьми.

Розглядаючи ораторську діяльність, можна зафіксувати два випадки:

· аудиторії невідомий предмет промови; тоді мета оратора - інформування. Він повинен зацікавити слухачів, аби уникнути ситуації „не знаю, і знати не хочу”.

· в аудиторії є певні погляди на предмет промови; тоді мета оратора - переконати слухачів у слушності, прийнятності власної позиції.

У будь-якому випадку результатом успішного публічного виступу є те, що аудиторія бачить предмет „очима” оратора.

Серед інших шляхів реалізації „влади до волі” (примус, маніпулювання, навіювання тощо) переконання характеризується такими відмітними рисами:

· Переконання є свідомим впливом з боку оратора на аудиторію. У слухачів є можливість протистояти йому. Ситуація переконуючої кумуляції враховує факти існування оратора і аудиторії.

· Переконанням оратор формує волю людини. Аудиторія діє відповідно волі оратора, але вважає при цьому, що діє на свій розсуд.

· Переконання є „владою над розумом”.

Переконувати складно. Чому? Справа в тому, що людський інтелект прагне до самозбереження. Спочатку чиниться опір тому, що намагається нав'язати інша людина. Заперечення нового - це прагнення економити власні зусилля. Психологами відмічено, що енергетично значно легше відстоювати власну точку зору, ніж спробувати дослухатись до іншої думки і засвоїти її.

Перш ніж переконувати, потрібно, якщо не спростувати, то хоча б похитнути точку зору іншої людини. Це перший крок, тобто виклик сумніву щодо слушності позиції, якої дотримується дана людина.

ЗАКОНИ РИТОРИКИ

Концептуальний закон.

Базовим законом риторики є концептуальний закон, який полягає у винайденні задуму, ідеї, створенні концепції. За своєю суттю цей закон передбачає пошук істини шляхом всебічного аналізу предмета.

Повноцінна, нормальна мисленнєво-мовленнєва діяльність людини починається з оволодіння нею концептуальним законом, за допомогою якого вона вчиться вираховувати наслідки своїх дій як найближчим часом, так і у перспективі, визначатися з метою своєї діяльності, виділяти головне і другорядне, логічно вибудовувати свою діяльність. Знання даного закону дає можливість людині виробити в себе дуже важливу якість - повагу до думки (інтелекту), а це, в свою чергу розвине в ній розуміння того, що без розвитку інтелекту неможливий прогрес суспільства, неможливе розв'язання сучасних проблем, неможливо вийти з найпростішого глухого кута.

Яким чином можна навчитись грамотно створювати задум - концепцію?

Концепція, за визначенням Г.М.Сагач, це - система знань про предмет, виражена у стислій, короткій формі. Таке розуміння концепції найбільш відповідає її функціональному призначенню - бути першоосновою мисленнєво-мовленнєвої діяльністі.

Процес розробки концепції складається з такої послідовності дій:

1. Своє бачення суб'єктом предмета (теми).

2. Аналіз предмета (теми), тобто вибір проблем для вивчення.

3. „Привласнення” суб'єктом чужого досвіду по вивченню обраної проблеми (прилучення до цінностей людського досвіду).

4. Пропускання чужого досвіду крізь призму свого бачення і навпаки (чуже + своє) і формування позиції.

Такий підхід до розробки концепції відбиває природний процес пізнання людиною навколишнього світу. Будь-яку одержувану зовні інформацію людина перш за все пропускає через власне „я” (відчуття, уявлення), створює своє бачення, свою картину того чи іншого предмета. Саме на цьому етапі починає формуватися індивідуальний особистісний підхід людини до пізнання світу, джерелом якого є життєвий досвід, здоровий глузд, професійний досвід.

На даному етапі цілком можливий двоякий результат: не виключено, що людина може виявитись дилетантом, мати досить поверхове уявлення про предмет і звідси викривлене бачення його, а може запропонувати більш-менш повне уявлення про предмет, яке наближає людину до пізнання істини про цей предмет. Перевірити істинність своїх уявлень людина має можливість далі - на наступних етапах пізнання.

Далі, коли суб'єкт уже отримав своє бачення предмета, він починає усвідомлювати неможливість охоплення усього предмета і опиняється перед необхідністю вибору з предмета певних граней (проблем) - другий етап розробки концепції. Критеріями підбору проблем виступають інтерес та компетентність самого суб'єкта, актуальність проблем, їх громадська значущість - проходження цього етапу дозволяє суб'єкту відійти від поверхового підходу до вивчення предмета (про все й ні про що). Д. Карнегі писав: „Не робіть властивої майже всім помилки - не робіть спроби торкатися у невеликій промові надто великого кола питань! Візьміть один чи два аспекти теми й спробуйте висвітлити їх ґрунтовно”.

Лише після того, як суб'єкт здійснив вибір проблем, він може звернутися до вивчення того людського досвіду, який накопичено з матеріалу, що його зацікавив. Такий підхід сприяє, по-перше, ширшій цілеспрямованості й поглибленню в роботі з літературою, ніж коли людина одразу починає вивчення чужого досвіду, як це практикується. По-друге, це допомагає людині позбавитись почуття розгубленості перед величезним обсягом літератури і знімає нервозність у процесі роботи, що дозволяє зекономити час.

Четвертий етап створення концепції характеризується тим, що тут суб'єкт провадить складну операцію по критичному осмисленню двох досвідів - свого і чужого - на основі чого й формує власну позицію. Таким чином, суб'єкт начебто знову повертається до свого бачення предмета, але це бачення є вже якісно іншим, бо завдяки способу розвитку за спіраллю воно є збагаченим, поглибленим, конкретизованим і навіть переосмисленим.

Отже, процес створення концепції - це досить складна й напружена мисленнєво-мовленнєва діяльність людини, але не зробивши цієї досить нелегкої роботи, вона впадає в дилетантизм, що виражається в нездатності розв'язувати суперечності, сприяє появі і накопиченню безвихідних ситуацій.

Після того, як розроблено задум, починається наступний етап діяльності - „запуск” задуму в суспільство. Першим законом цього етапу є закон моделювання аудиторії, знання й застосування якого дозволяє досить повно вивчати тих, на кого треба орієнтувати загальний задум.

Закон моделювання аудиторії передбачає системне вивчення аудиторії, тобто тих, на кого розраховується викладення концепції (один суб'єкт чи ціла соціальна група), на основі соціально-демографічних, соціально-психологічних та індивідуально-особистісних ознак.

Соціально-демографічні ознаки становлять собою перший ступінь вивчення аудиторії, спрямований на розкриття „зовнішньої оболонки” людини. До цієї групи можна віднести такі ознаки: стать, вік, національність, освіту. Професію, склад сім'ї тощо. Для того, щоб ці ознаки не перетворились на формальні характеристики, необхідно не лише займатися фіксацією цих ознак, але й співвідносити ознаки одну з одною, займатися їх аналізом, вичитувати ту інформацію, яка стоїть за тією чи іншою ознакою.

Соціально-психологічні ознаки характеризують поведінку декількох суб'єктів одночасно, тобто це ознаки, властиві одразу декільком суб'єктам. До них можна віднести такі: мотиви поведінки, потреби, ставлення до предмета мовлення та суб'єкта, який його викладає, рівень розуміння предмета.

Мотив поведінки розглядається як фактор, який зумовлює дії суб'єктів (відповідає на запитання: що збудило суб'єкта до дії). Охарактеризуємо три мотиви:

· Морально-дисциплінарний мотив (зовнішній, примусовий фактор спонукання), не підкріплений бажанням суб'єкта;

· Емоційно-естетичний мотив (фактор, заснований на цікавості, але не підкріплений волею суб'єкта; звідси „скороминучість” цього мотиву);

· Інтелектуально-пізнавальний мотив (фактор, зумовлений бажанням і волею суб'єкта до пізнання). Стійкий інтелектуально-пізнавальний мотив виводить людину на рівень саморозвитку, тобто запуску в ній активного внутрішнього фактора.

Потреби розуміються як категорія, яка визначає вибір суб'єкта (відповідає на питання: що це мені дає? Навіщо це мені? що я від цього отримаю?). Можна виділити два види потреб: усвідомлені та неусвідомлені. Усвідомлена потреба буває:

· Особистісна (суб'єкт отримує інформацію тільки для себе, з урахуванням власного інтересу, тобто „замикає” інформацію на собі);

· Професійна (суб'єкт сприймає інформацію з урахуванням професійних інтересів, тобто збагачує свій професійний досвід, турбується про тих, на кому відбивається його рівень компетентності);

· Громадська (суб'єкт піднімається до рівня усвідомлення вкладу в суспільство як основної умови нормального, повноцінного життя людини: чим більше я вкладу в суспільство, тим більше отримаю від нього і навпаки). Громадська потреба розвиває в людини розуміння того, що усі члени суспільства (хочуть вони цього чи не хочуть) є взаємозалежними.

Ставлення до предмета мовлення та суб'єкта, який його викладає, - це реакція суб'єкта, котрий сприймає інформацію. Цю реакцію можна класифікувати за такими типами:

· Байдужа чи інфантильна реакція, що характеризується невключенням суб'єкта в предмет обговорення. Причина - незачеплений інтерес суб'єкта.

· Угодовська реакція, яка характеризується тим, що суб'єкт легко, без сумнівів, стає на точку зору іншого, так само легко від неї відмовляється й стає на точку зору третього і т.п. Даний тип реакції зумовлений відсутністю у суб'єкта свого погляду через слабку компетентність у предметі. Угодовська реакція може з'явитися ще в одному варіанті: суб'єкт лише вдає, що слухає, а насправді він зосереджений на своїх проблемах. Така реакція дуже близька до байдужого ставлення. Відмінність лише в тому, що при байдужому ставленні у суб'єкта і зовнішній вигляд (очі, міміка) відповідний, байдужий.

· Конфліктна реакція, яка характеризується спалахом негативних емоцій суб'єкта(ів) на дії іншого суб'єкта(ів); як наслідок - позиція конфронтації: небажання розуміти іншого.

Конфліктна реакція існує в двох формах:

відкритий конфлікт (негативні емоції виявляються у вигляді грубих, некоректних реплік, запитань, коментарів);

прихований конфлікт (суб'єкт явно не виражає своїх емоцій, але усім своїм виглядом - очі, міміка, жести - виявляє неприйняття точки зору).

· Конструктивна реакція, яка характеризується створенням у суб'єкта установки на розуміння іншого; як наслідок - між людьми з'являється атмосфера інтелектуального та емоційного співпереживання (емпатія), співтворчості.

Рівень розуміння предмета мовлення зумовлює підготовленість суб'єкта (закладена база): загальна культура, світогляд, розвиток інтелектуальних здібностей, професійна підготовка тощо. Стосовно різних предметів можуть бути різні рівні розуміння. У інтерпретації Г.М.Сагач, „розуміння” означає адекватну передачу першоджерела (книга, точка зору людини) шляхом переведення на внутрішній код (власна мова), тобто переказ першоджерела своїми словами без викривлення.

Відповідно до існуючої у соціальній психології шкали рівнів розуміння виділяються такі рівні?

1. „Про що” (суб'єкт, знаходячись на цьому рівні, має дуже туманне уявлення про предмет, бачить його лише у самих загальних рисах). Частіше всього це лише сприйняття назв предмета, звідси людина має викривлене, неістинне судження про предмет в цілому.

2. „Про що + що” (на цьому рівні суб'єкт уже проникає в зміст предмета, тобто одержує інформацію про нього з літератури та інших джерел, але своєї позиції не має, залишаючись поки що на сходинці запам'ятовування чужих думок).

3. „Про що + що + як” (суб'єкт виходить на рівень осмислення змісту предмета, чужих думок, тобто пропускає їх через себе, виробляючи власну позицію відносно предмета обговорення, підносячись тим самим на наступну сходинку - роздуми).

4. „Про що + що + як + навіщо” (знаходячись на даному рівні, суб'єкт здатний поставити собі запитання: „Навіщо мені потрібно знати цей предмет, де і коли я можу використати ці знання?” Інакше кажучи, суб'єкт виходить на рівень застосування одержаних знань про предмет, проектуючи їх на свою діяльність, досвід).

Необхідно відзначити, що два перші рівні розуміння є досить поверховими за своїми характеристиками, тому саме в цих рівнях найбільш ймовірна можливість спотвореного розуміння. Третій рівень закладає перший ступінь до розуміння у власному розумінні цього слова, і на четвертому рівні процес розуміння досягає своєї глибини.

Індивідуально-особистісні ознаки становлять собою наступний крок у вивченні внутрішнього світу людини, який направлений на розкриття особливостей кожного суб'єкта зокрема, тобто на дослідження будови внутрішнього світу суб'єкта: типу нервової системи, типу й способу мислення, особливостей характеру, типу темпераменту, ступеня розвитку основних функцій - інтелектуальної, емоційної, рухливої, інстинктивної тощо.

Соціально-демографічні та соціально-психологічні ознаки аудиторії необхідно вивчати ще на підготовчому етапі (до безпосереднього спілкування), тобто прогнозувати хз, якщо відомий конкретний адресат. Індивідуально-особистісні ознаки вивчаються в процесі безпосереднього спілкування.

Закон моделювання аудиторії дозволяє побудувати наступний крок „запуску” концепції - виробити стратегію її реалізації.

Стратегічний закон передбачає системну побудову програми впливу на конкретну аудиторію.

Стратегія (програма дій) характеризується такими ознаками: динамічністю, гнучкістю, варіативністю (порівняйте: концепція є щось універсальне, загальне, більш або менш стабільне). Інакше кажучи, та сама концепція може мати декілька стратегій залежно від аудиторії (на кожну аудиторію вибудовується своя програма дій) та етапів реалізації концепції (скільки етапів, стільки й стратегій).

З яких компонентів складається стратегія? Перш за все слід виділити цільову установку, заради якої готується виклад концепції. „Цільова установка” складається з двох компонентів: завдання, спрямованого на роз'яснення тих чи інших факторів, аргументів. Позицій і, зрештою, на переконання аудиторії у чомусь, та надзавдання, яке має емотивно-спонукальний характер. Термін „надзавдання” ввів К.С.Станіславський в теорію театрального мистецтва; він означає ту приховану пружину дії, яка, за задумом режисера, повинна протягом усього спектаклю утримувати емоції глядачів у руслі режисерського задуму. Над завдання у переконуючому мовленні - це також елемент мистецтва, бо без нього стратегія мовлення буде направлена тільки на свідомість, „головне” сприйняття слухачами позиції мовця. Але без „людських емоцій” ніколи не було, немає і біти не може шукання людського шукання істини.

Завдання - це є плановий результат впливу на аудиторію (що пояснити, розтлумачити, аргументувати і в чому переконати), над завдання - це спонукання аудиторії до певної дії, включення її в діяльнісний режим по реалізації завдання. Таким чином, між переконанням та спонуканням до дії немає знака рівності: людина може сприйняти ідею іншої людини, але практично нічого не робити для її реалізації.

Після того, коли визначена цільова установка (що я хочу зробити, чого домагаюсь від тієї чи іншої аудиторії), необхідно вичленувати з концепції коло запитань. Орієнтованих на аудиторію, проаналізувати їх і сформулювати власний підхід до пошуку відповідей на них. Свої міркування на заключному етапі роботи по формуванню стратегії суб'єкт повинен побудувати у вигляді тези.

Теза розглядається як головна думка або згусток думок, що розгортається суб'єктом у ході спілкування з аудиторією. Наявність тези дозволяє уникнути беззмістовного викладу концепції. Інакше кажучи, теза виконує роль синтезатора усіх компонентів мовлення: концепції, запитань, цільової установки, аудиторії.

Отже, стратегія дій становить собою таку послідовність кроків:

· визначення цільової установки;

· ви членування з концепції запитань, розрахованих на певну аудиторію, і їх аналіз;

· формулювання тези (система коротких відповідей суб'єкта на поставлені запитання).

Стратегія, хоча і становить собою певну конкретизацію концепції, все-таки є поки що досить загальним явищем, яке потребує подальшої конкретизації: розгортання тези та її обґрунтування, залучення з аудиторії однодумців, нейтралізація противників, схиляння на свою сторону тих, хто сумнівається. Для цього необхідний наступний крок „запуску” концепції, роль якого відведена черговому закону риторики - тактичному.

Тактичний закон передбачає систему дій по підготовці ефективної реалізації стратегій. До складових цього закону належать аргументація і активізація мислення та почуттєво-емоційної діяльності аудиторії.

Аргументація розглядається як нежорсткий засіб впливу одного суб'єкта на погляди та поведінку іншого суб'єкта. Нежорсткий означає, що аргументатор визнає реципієнта (аудиторію) вільною особистістю, визнає його інтелектуальне і моральне право відкинути аргументацію. (Порівняйте: фізичний вплив, наказ, команда, погроза).

Аргументація, на думку Г.М.Сагач, є явищем комунікативним, яке включає в себе два аспекти: гносеологічний (пізнання предмета, поглиблене його розуміння, пошук істини, поширення істинних думок та їх захист) та етичний (аргументатор визнає себе та реципієнта людьми, які мають рівне право вільного пізнання істини).

Класифікація аргументів, запропонована Г.М. Сагач:

Сильні

Слабкі

Неістинні

„доказ від факту” (доказ, побудований на аналізі факту, тобто на вивченні причинно-наслідкових зв'язків, які випливають з факту).

„Доказ від сумніву” (доказ, зумовлений особистими сумнівами переконуючого субєкта);

„доказ від авторитету” (доказ, який визначається загальною вірою переконуючого та переконуваного в авторитет „третьої сторони”);

„доказ від впевненості” (доказ, який випливає з особистої впевненості переконуючого).

„Доказ від загрози” (доказ, заснований на загрозі аудиторії);

„Доказ від обіцянки” (доказ, заснований на обіцянці аудиторії з боку переконуючого);

„доказ від засудження” (доказ, заснований на засудженні мовця і аудиторії третьою стороною).

У процесі роботи суб'єкт може накопичувати достатню кількість аргументів, але всі одразу він використати не зможе. Існують критерії відбору аргументів, до яких належать:

· орієнтація на певну аудиторію;

· раціональність, зв'язок з тезою, тобто всі аргументи повинні працювати на головну думку;

· зваженість (використання як аргументів „за”, так і аргументів „проти”);

· образність, яскравість як психологічна умова засвоєння матеріалу; слід у мисленнєвий процес включати не тільки ліву, а й праву півкулю головного мозку.

Аргументація як частина тактичного закону спрямована головним чином на реалізацію завдання (переконання, переконання у протилежності), тобто для досягнення теоретичної мети (вплив на свідомість), а тому передбачає активну діяльність суб'єкта, при цьому аудиторія знаходиться у більш-менш пасивному стані (сприйняття нової інформації). Для повного досягнення цільової установки необхідно, щоб аудиторія не тільки вбирала інформацію, але й активно її переробляла, тобто проектувала на себе, свою діяльність, свій досвід. Інакше кажучи, щоб виходила на рівень застосування одержаних знань.

Для здійснення цього необхідно звернутися до другої частини тактичного закону - активізації мисленнєвої та почуттєво-емоційної діяльності аудиторії, яка спрямована на реалізацію над завдання, тобто досягнення практичної мети - збудження до дії.

Активізація передбачає таку послідовність дій:

· зацікавити аудиторію;

· викликати аудиторію на роздуми;

· вивести аудиторію на рівень обговорення.

Перший крок - зацікавити аудиторію - призначений для включення емоційно-естетичного впливу в адресата, яке досягається використанням:

· аудіовізуальних прийомів (графіки, таблиці, малюнки, схеми, відеоматеріали);

· психологічних прийомів (реклами);

· шокової терапії (створення несподіваного ефекту, який дозволяє переключати увагу аудиторії, концентрувати її на потрібних мовцеві аспектах);

· прийому „опудало опонента”, що становить собою змодельовану типову думку з обговорюваного питання, яке може бути домінуючим в даній аудиторії. Суб'єкт повинен ретельно проаналізувати цю думку (виявити всі плюси і мінуси) і потім запропонувати свій погляд. Цей прийом допомагає активно підтримувати інтерес аудиторії;

· прийому проблемного введення матеріалу, який дозволяє суб'єкту з перших хвилин спілкування оволодіти увагою аудиторії за допомогою проблемних питань.

Суть наступного кроку активізації - викликати аудиторію на роздуми - полягає в тому, щоб створити у слухачів потребу обмінятись думками з приводу обговорюваних питань, що досягається логічними та психологічними прийомами.

До логічних прийомів відносяться способи розгортання тези:

· спіральний спосіб (багаторазове повторення тієї самої думки, але кожного разу при цьому збагаченої новою інформацією), який можна застосувати для непідготовленої, конфліктної аудиторії. Спіральний спосіб становить собою процес поступового прирощення до старого знання нового.

· Ступеневий спосіб (кроковий рух думки від загального до конкретного і навпаки). Розгортання тези від загального до конкретного орієнтоване в основному на підготовлену аудиторію, розгортання в зворотному порядку - на менш підготовлену аудиторію.

· Пунктирний спосіб (розгортання тези шляхом розчленування її на відносно незалежні рівноправні частини, які в кінці знову об'єднуються в тезу). (Для аудиторії з високим рівнем підготовки, здатної самостійно поєднувати всі частини одна з одною, знаходити зв'язки між ними).

· Контрастний спосіб (розгортання тези шляхом протиставлення різних точок зору на той самий предмет). Можна використати для будь-якої аудиторії.

· Асоціативний спосіб (розгортання тези у вигляді поєднання в свідомості різних образів). Для аудиторії, в якій домінують люди з образним мисленням.

До психологічних прийомів другого кроку активізації належать:

· „опудало опонента”;

· „запитання - відповідь” - хід роздумів, суть якого полягає в тому, що суб'єкт у процесі спілкування може будувати своє мовлення у вигляді запитань та відповідей на них (відповідь може йти й з боку аудиторії);

· психологічна пауза (спеціальний час, даний аудиторії для осмислення певного положення або поставленого запитання);

· аналогія (прийом використання подібності між об'єктами у деякому відношенні).

Третій крок активізації - виведення аудиторії на рівень обговорення та прийняття рішення - передбачає пошук загальних точок зіткнення, який досягається логіко-психологічними, психологічними та аудіовізуальними прийомами.

До розряду логіко-психологічних прийомів входить перш за все аналіз раніше виявлених різних думок, поглядів, точок зору з приводу питання, що розглядається. Аналіз складається з двох етапів: перший - виявлення протилежностей з метою створення атмосфери можливого співіснування різних підходів. Наступний етап аналізу - зіставлення протилежностей (вияв загального та протилежного у поглядах). Далі можна здійснити перехід до другого логіко-психологічного прийому - синтезу (поєднання протилежних сторін).

Розглянемо форми синтезу:

· компроміс можливий тоді, коли декілька позицій принципово не збігаються і протистоять одна одній як відносно самостійні сутності. Компроміс досягається шляхом взаємних еквівалентних поступок за наявності певної спільної основи;

· перемога прогресивної сторони характеризується переважанням найбільш розумної сторони, а друга набуває підпорядкованого значення. Ця форма можлива тоді, коли не спостерігається різкого (принципового) протистояння позицій;

· консенсус становить собою вищу форму поєднання протилежностей, коли досягається оптимальне узгодження позицій одна з одною. Умови консенсусу - позиції в основі своїй не протистоять одна одній, вони доповнюють одна одну. Розбіжності стосуються лише частковостей, наприклад, той самий предмет називається різними словами.

Третій крок активізації (обговорення) сприяє закріпленню інтелектуально-пізнавального мотиву, розв'язанню конфліктних стосунків та встановленню конструктивних стосунків, розвитку громадської потреби і досягненню глибинного рівня розуміння (про що + що + як + навіщо).

Отже, активізація мисленнєвої та почуттєво-емоційної діяльності аудиторії - це система дій, завдяки якій суб'єкт забезпечує аудиторії найглибший рівень пізнання того чи іншого питання, тобто піднімає аудиторію на декілька порядків вище у пізнанні певної проблеми. В результаті створюється повноцінний двосторонній процес спілкування.

Після того, як суб'єкт пройшов усі етапи винайдення та організації думки, він починає працювати над другою стороною мисленнєво-мовленнєвої діяльності - мовленням як найбільш універсальним засобом вираження думки. Навіть найцінніші думки можуть бути втрачені, якщо вони не оформлені в дієву словесну форму.

Мовленнєвий закон передбачає вираження думки в дієвій словесній формі (ДСФ). ДСФ становить собою систему комунікативних якостей мовлення (правильність, виразність, ясність, точність, ємність, стислість, доцільність).

Зупинимось на характеристиці комунікативних якостей мовлення.

Правильність - це володіння нормами літературної мови (орфоепічними, орфографічними, граматичними, лексичними). Цицерон писав так: „... вміти правильно говорити... ще не заслуга, а не вміти - вже ганьба, тому що правильне мовлення, по-моєму, не стільки достоїнство вправного оратора, скільки властивість кожного громадянина”.

Основними шляхами, які сприяють розвитку правильного мовлення, є тренінги (власні вправи), робота з різними словниками та спеціальною лінгвістичною літературою, написання листів, слухання та аналіз взірцево правильного мовлення, про що писали класики риторичного мистецтва, зокрема Феофан Прокопович, М.В.Ломоносов.

Специфіка правильного мовлення полягає в тому, що воно покликане перш за все впливати на свідомість людини, активізуючи роботу лівої півкулі головного мозку. Однак для того, щоб мовлення стало дієвим, воно повинне бути виразним.

Виразність - це така комунікативна якість, завдяки якій здійснюється вплив на емоції, на почуття аудиторії, тобто за допомогою якої включається права півкуля головного мозку.

До засобів виразності можна віднести засоби художньої образності (порівняння, епітети, метафори і под.), фонетичні засоби (інтонація, тембр голосу, темп мовлення, дикція), приказки, прислів'я, цитати, афоризми, крилаті слова та вирази, а також не літературні форми національної мови (територіальні, соціальні діалекти, просторіччя), якщо вони вживаються суб'єктом усвідомлено та доцільно, оживлюючи, а не спотворюючи мовлення, синтаксичні фігури (звертання, риторичне запитання, інверсія, градація, повтор, період).

Дієва форма виявляється і в такій мовленнєвій якості, як ясність.

Ясність - це така комунікативна якість яка забезпечує адекватне розуміння сказаного (без деформацій), не вимагаючи від співрозмовника особливих зусиль при сприйнятті.

Причини, що зумовлюють неясність мовлення:

· порушення мовцем норм літературної мови;

· перенасиченість мовлення термінами, іноземними словами тощо;

· індивідуальне слововживання.

Основний шлях розвитку ясності мовлення - сам процес спілкування.

Ясність мовлення багато в чому зумовлена точністю мовлення.

Точність - це комунікативна якість мовлення, яка виявляється у використанні слів у повній відповідності з їх мовними значеннями. Дана якість виробляє в людини звичку називати речі своїми іменами.

Точність мовлення зумовлена цілим рядом причин як екстралінгвістичного, так і лінгвістичного характеру (знання суб'єктом предмета мовлення, його політичні установки - вигідно чи невигідно називати речі своїми іменами, багатство чи бідність активного словникового запасу мовця).

Точність найтісніше пов'язана з наступним комунікативним аспектом - стислістю.

Стислість - це така комунікативна якість мовлення, яка виявляється у відборі мовних засобів для вираження головної думки, тези, тобто стислість формує вміння говорити суттєво. На це уміння давні греки звертали особливу увагу: „Все, що ви сказали спочатку, нами забуте, бо це було давно. А кінець вашого мовлення нам незрозумілий, бо забутий початок”. Багатослів'я деформує процес комунікації, перетворює його у демагогію, в результаті чого дискредитується саме слово як найважливіший спосіб спілкування.

Нарешті, дієвість словесної форми визначається її доцільністю.

Доцільність - це особлива організація мовних засобів, яка зумовлює відповідність мовлення цілям та умовам спілкування. Основний спосіб розвитку доцільності - виступ з однією й тією самою темою в різних типах аудиторій. Ця якість, як жодна інша, відточує, шліфує мовне чуття суб'єкта, допомагає ефективно управляти поведінкою аудиторії.

Отже, кожна із названих комунікативних якостей мовлення становить собою обов'язків компонент системи ДСФ, тобто виражає ту чи іншу сторону мисленнєвого процесу: створення концепції передбачає орієнтацію на правильність, точність, стислість мовлення; моделювання аудиторії - на ясність та доцільність мовлення; побудова програми реалізації концепції - на правильність, точність, стислість, доцільність мовлення; тактичне обґрунтування стратегії - на правильність, виразність, ясність, доцільність, стислість мовлення.

Отже, специфіка мовленнєвого закону риторики полягає в тому, що цей закон фокусує в собі цінний досвід різних лінгвістичних дисциплін (стилістика. Прагматика, основи культури мовлення, лінгвістика тексту та ін.) по створенню повноцінної комунікації і завдяки цьому стає тією базою, яка дозволяє людині оволодіти грамотним процесом говоріння і навіть піднятися до рівня мистецтва живого слова.

Мовленнєвий закон завершує стадію організації мисленнєво-мовленнєвої діяльності (підготовчий етап) і відкриває наступний етап - управління мисленнєво-мовленнєвим процесом.

Закон ефективної комунікації передбачає систему дій суб'єкта з метою налагодження контакту на всіх етапах комунікації як необхідну умову ефективної реалізації продукту мисленнєво-мовленнєвої діяльності.

Контакт - це спілкування без перешкод, тобто контакт становить собою вищий рівень спілкування, який характеризується взаємодією двох поведінок - суб'єкта і аудиторії.

З метою встановлення і збереження контакту необхідна така система дій:

- корекція продукту підготовчого етапу під час спілкування;

- управління поведінкою аудиторії;

- управління власною поведінкою.

Системно-аналітичний закон передбачає аналіз якості та ефективності продукту мисленнєво-мовленнєвої діяльності.

Аналіз якості (як зроблений продукт) здійснюється на всіх етапах мисленнєво-мовленнєвої діяльності: підготовчому, виконавському, наслідковому.

Аналіз ефективності (результативності), ступеня реалізації цільової установки, співвідношення задуманого результату (мети) і одержаного результату проводиться на наслідковому етапі діяльності.

Системно-аналітичний закон базується на двох етапах критичної діяльності: на самоаналізові (суб'єкт аналізує свій продукт, свої дії) та аналізові інших (суб'єкт аналізує чужий продукт і дії іншого суб'єкта).

У підсумку відзначимо, що хоча системно-аналітичний закон завершує риторичну формулу, однак він не робить її замкненою завдяки тому, що сам по собі символізує вічний процес удосконалення всього існуючого на землі.

Терміни, які треба запам'ятати:

Аудиторiя - це група людей, у думках чи поведінці яких мають відбутися зміни, до яких прагне оратор.

Академічне красномовство - різновид публічного мовлення, майстерність наукової доповіді, повідомлення, вузівської лекції або навчальної бесіди.

Аргумент - підстава, доказ, які наводяться для обґрунтування, підтвердження судження, посередництвом якого обґрунтовується істинність якогось іншого судження.

Вплив - це дія на стан, думки, почуття i вчинки іншої людини за допомогою вербальних i невербальних засобів, у результаті якої відбуваються зміни в поглядах чи поведінці.

Гомілетика - вчення про майстерність церковної проповіді, бесіди священика з віруючими.

Девіації у спілкуванні - різноманітні типи комунікативних невдач, помилок, обмовок, описок тощо, пов'язані з мовною та комунікативною компетентністю учасників спілкування.

Дискурс - зв'язний текст у контексті багатьох конституйованих та фонових чинників: соціокультурних, психологічних тощо.

Елоквенція - красномовство.

Етос - це засоби впливу, що апелюють до моральних принципів, до норм людської поведінки.

Класична риторика - це перший етап у розвитку риторики, тривав з У ст. до н. е. до середини ХХ ст., засновником iї був давньогрецький софіст Горгiй.

Комунікація - обмін знаковими повідомленнями, інформацією в різноманітних процесах спілкування.

Логос - це засоби впливу, що апелюють до розуму.

Мовлення - процес використання людиною мови для спілкування з іншими людьми. Мовлення не існує відірвано від мови. Воно здійснюється певною мовою з дотриманням законів і правил цієї мови.

Мовлення внутрішнє - різновид мовленнєвої діяльності, що виступає в ролі механізму мовного мислення. „Внутрішнє мовлення - це живий процес народження думки в слові” (Л.Виготський).

Неориторика -- це другий стан у розвитку риторики, триває з середини ХХ ст. до нашого часу, засновником її с бельгійський вчений Х. Перельман.

Оперативна пам'ять - особливий вид пам'яті, функціонування якого побудовано на сполученні інформації, що доходить із довгочасної і короткочасної пам'яті при розв'язанні певного завдання.

Оратор - це людина, яка переконує iнших прийняти певнi твердження або виконати певнi дії.

Пафос -- це засоби впливу, що апелюють до почуттiв.

Переконання - це свiдома аргументована дiя на iнших людей з метою прийняття ними певних тверджень або намiрiв.

Предмет риторики -- це публiчний виступ у процесi комунікації.

Промова - це мовленнєве повiдомлення, з яким оратор звертається до аудиторії.

Риторика - це наука про способи пiдготовки та виголошення ораторської промови з метою певного впливу на аудиторiю.

Риторичні (стилістичні) фігури - конструкції, що сприяють виразності промови: анафора (повторення однакового слова на початку речень), епіфора (повторення однакового слова у кінці речень), паралелізм, антитеза (зіставлення протилежних явищ), градація (розподіл однорідних понять, предметів за ступенем якості або кількості), інверсія, умовчування, риторичні запитання, звертання тощо.

Теза - один з елементів доказу; положення, істинність якого обґрунтовується в доказі; коротко сформульоване положення підготовленої доповіді, виступу.

Зразки тестів з курсу

Тест 1

1. Риторику як «мистецтво переконання» визначав:

А) Арiстотель;

Б) Квiнтiлiан.

2. Риторику як „мистецтво говорити витончено” визначав:

А) Арiстотель;

Б) Квiнтiлiан.

3. Предмет риторики -- це публiчний виступ:

А) так;

Б) ні.

4. Публiчний виступ i презентацiя -- це синоними:

А)так;

Б) нi.

5. Компонентами риторичного трикутника є:

А) оратор, промова, аудиторiя;

Б) етос, логос, пафос.

6. Метою ораторськоi промови є:

А) вплив або iнформування;

Б) iнформування або переконання;

В) витонченiсть виразу думки або вплив.

7. Модусами публiчного виступу є:

А) оратор, промова, аудиторiя;

Б) етос, логос, пафос.

8. Етос -- це засоби впливу, що апелюють до:

А) норм людської поведiнки;

Б) почуттiв;

В) розуму.

9. Логос -- це засоби виливу, що апелюють до:

А) норм людської поведiнки;

Б) почуттiв;

В) розуму.

10. Пафос -- це засоби впливу, що апелюють до:

А) норм людської поведiнки;

Б) почуттiв;

В) розуму.

11. Риторика - це наука, яка вивчає:

А) способи ефективного мовлення;

Б) способи пiдготовки та виголошення ораторських промов;

В) способи переконання пiд час публiчних виступiв.

12. Переконання є способом реалiзацiї „волi до влади”:

А) так;

Б) нi.

13. Ораторська дiяльнiсть складається з етапiв:

А) трьох;

Б) чотирьох;

В) п'яти.

14. Засновником класичноi риторики є:

А) Арiстотель;

Б) Горгiй;

В) Квiнтiліан

15. Засновником неориторики є:

А) Ф. ван Есмерен;

Б) Х. Перельман;

В) С. Тулмiн.

ТЕСТ 2

1. Iнвенцiя -- це роздiл риторики, який вивчас:

А) засоби виразностi ораторської промови;

Б) розробку предметної царини ораторської промови;

В) структуру ораторської промови.

2. Мета промови -- це:

А) результат, до якого прагне оратор;

Б) враження, яке вiн намагасться справити на аудиторiю.

3. Бiльш критично до промови оратора налаштованi аудиторії:

А) великі;

Б) малі.

4. Найбiльш складною для оратора є аудиторiя:

А) байдужа;

Б) конфлiктна;

В) прихильна.

5. У риторицi видiляють таку кiлькiсть типiв пiдготовки до промови:


Подобные документы

  • Лінгвістичні, психологічні та методичні умови формування умінь і навичок ділового мовлення на уроках української мови. Основні закони сучасної риторики. Способи створення руху в промові. Основні правила дискусії. Розподіл ролей та проведення дебатів.

    реферат [25,3 K], добавлен 18.09.2014

  • Становлення мовного впливу як науки. Функції вербальних і невербальних сигналів у спілкуванні. Напрями впливу на супротивника в суперечці. Аналіз концептуального, стратегічного і тактичного законів риторики. Ефективність виступу в різних аудиторіях.

    контрольная работа [45,3 K], добавлен 07.10.2013

  • Предмет, задачи и виды риторики, лексические и стилистические нормы речи. Назначение и особенности развлекательной, информационной и убеждающей речи. Аргументы и виды споров. Правила и приемы композиции. Мастерство оратора и понятие ораторской этики.

    шпаргалка [25,0 K], добавлен 01.07.2010

  • Развитие и составляющие элементы классической риторики. Трактование риторики греками, римлянами и в период Средневековья, ее определение Ширяевым. Разделы риторики как науки. Ораторские приёмы убеждения слушателя, логичность изложения материала.

    реферат [16,0 K], добавлен 21.12.2011

  • Аристотель - основоположник риторики. Период зарождения риторики и ее особенности в античности. Адресат судебной речи. Соблюдение правил риторики в речах Ф.Н. Плевако. Анализ этапов на пути от мысли к слову, отраженных в классическом риторическом каноне.

    контрольная работа [24,0 K], добавлен 15.01.2012

  • Основний зміст понять і всіх розділів класичної риторики. Неориторика, стилістика, поетика, прагматика та теорія комунікації. Зразки ораторської майстерності. Методи риторичного аналізу текстів різних типів промов. Засвоєння теоретичних основ риторики.

    учебное пособие [1,0 M], добавлен 13.11.2012

  • Предмет, об’єкт, завдання та напрями досліджень психолінгвістики. Передумови появи та періодизація розвитку даної науки. Дослідження особливостей процесу оволодіння іноземною мовою. Загальне поняття білінгвізму, психолінгвістичні аспекти перекладу.

    дипломная работа [62,2 K], добавлен 23.09.2012

  • Рождение риторики в древности и ее развитие. Структура современного публичного выступления и украшение его содержания. Импровизированная речь, мимика и жестикуляция оратора. Основные характеристики делового общения. Ошибки проведения беседы и переговоров.

    методичка [477,4 K], добавлен 12.01.2011

  • Необходимость риторики для успешной самореализации человека. История возникновения и развития риторики, ее задача как учебного предмета. Рассмотрение современной публичной речи, базирующейся на достижениях современных гуманитарных наук, каноны риторики.

    реферат [21,1 K], добавлен 12.01.2011

  • Рождение риторики в древности и ее развитие. Софисты. Их роль в становлении риторики: Сократ, Платон, Аристотель. Современная риторика. Первый закон риторики и принципы диалогизации речевого общения. Речи. Деловая риторика. Беседа. Переговоры.

    учебное пособие [473,9 K], добавлен 05.12.2007

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.