Лінгвостилістика творення образу України в українській поезії другої половини ХХ століття

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Автореферат

дисертації на здобуття

наукового ступеня

кандидата філологічних наук

Лінгвостилістика творення образу України в українській поезії другої половини ХХ століття

ШАПОШНИКОВА Ірина Василівна

1. Актуальність теми дослідження

Зміна ідеології, що позначилась на витлумаченні естетичних категорій з принципово інших поглядів, зумовлює потребу вивчати повернуту читачеві творчу спадщину багатьох талановитих поетів по-новому.

Дослідження української художньої мови другої половини ХХ століття є однією з актуальних проблем української лінгвостилістики як з еволюційного аспекту, так і в зв'язку з виробленням принципо нового погляду на естетичні процеси. В умовах тоталітарного режиму відбулося штучне вилучення з національної культури поетичних творів багатьох поетів цього періоду, навішування ідеологічних ярликів, унаслідок чого вагомий мовноестетичний пласт значною мірою лишався поза увагою дослідників.

У другій половині ХХ століття традиційна поетична тема України стала особливо актуальною. Образ України можна вважати ключовим для поезій цього періоду.

Проблеми вивчення традиційної поетичної лексики знайшли глибокевисвітленняупрацях В. Виноградова, Г. Винокура, Г. Гуковського, Л. Булаховського, В. Жирмунського, Б.Ларіна, А. Григор'євої, М. Шанського, С. Єрмоленко, В. Чабаненка, Л. Ставицької та інших.

Тема України у поезії другої половини ХХ століття у плані мовного її вираження є недостатньо висвітленою. Особливості розкриття цієї теми ґрунтовно не проаналізовані й у літературознавстві.

Існує лише невелика кількість робіт, присвячених спостереженням над окремими лінгвістичними аспектами художніх текстів, у яких головною є тема України (Л. Ставицької, І. Левандовської, В. Буди).

Питання про загальномовне та поетичне вживання слова Україна і функціонально еквівалентних йому слів розглянуто у небагатьох роботах. Про слова Україна, український, про історичні зміни у їх лексичному значенні йдеться у працях С. Шелухіна, О. Братко-Кутинського, Миро Подума. У ряді робіт звертається увага на особливості семантики слів, що означають Україну в індивідуальному поетичному мовленні (Л. Ставицька, Г. Сюта).

Не порушувалася проблема й естетичного потенціалу мовних одиниць, що означають Україну. Ці одиниці аналізувалися як засіб художнього узагальнення та мовно-образної конкретизації. Все це обумовило основні напрямки нашого дослідження.

Джерела фактичного матеріалу становлять поетичні тексти І. Драча, М. Вінграновського, Д. Павличка, В. Симоненка, В. Стуса, П. Мовчана, Л. Костенко, Яра Славутича, М. Руденка, П. Осадчука, у яких структурно-семантичне окреслення образу України знайшло найвиразніше і найяскравіше вираження.

Об'єктом аналізу слугували рослинні номінації та власні назви (топоніми й антропоніми), введені до мови поетичних творів другої половини ХХ століття. Кожен народ зберігає у пам'яті свою неповторну картину світу і, щоб не втратити національне коріння, відображає її у назвах певних реалій.

Мета роботи полягає у виявленні та аналізі семантики лексичних засобів, традиційно пов'язаних в українській поезії з темою Вітчизни, та лексики, яку можемо поєднати з цією темоюв ідіолектах письменників, чия творчість припадає на другу половину ХХ століття.

У зв'язку з цим у дисертації висуваються такі завдання:

1) виявити найбільш повний склад мовних одиниць - назв рослинних реалій, пов'язаних в українській поезії з темою України, та основні зміни, що відбулися уконнотативній системі цих лексем у другій половині ХХ століття;

2) простежити за особливостямифункціонування онімів, що позначають власні назви, і є традиційними для української поезії символами образу України;

3) проаналізувати групу лексики на позначення часопросторових реалій, що набула символічного значення у мові поетичних творів другої половини ХХ століття;

4) дослідити, як функціонують назви часопросторових реалій у стилях окремих письменників при створенні образу України;

5) визначити структурні особливості побудови образу України у мові аналізованих поезій;

6) скласти реєстр ключових слів у структурі образу України у мові поезій другої половини ХХ століття.

Методи дослідження. У роботі застосовувалися методи компонентного, стилістичного, статистичного аналізу; функціональний, контекстологічний методи та метод лінгвістичного спостереження.

Методологічну основу дослідження становлять загальні положення теорії пізнання, що передбачають розуміння мови як системи взаємозумовлених та взаємопов'язаних одиниць. Основоположною у роботі є думка про єдність форми і змісту поетичного твору про зв'язок та взаємопов'язаність історії кожної мови з історією народу, який є творцем цієї мови та її носієм, а також про мови як особливу форму збереження і накопичення психічної енергії нації; як елемент національного характеру, відображення етнічної ментальності народу; як складову національної пам'яті, що зберігає глибинні риси мовного вираження всіх аспектів світосприйняття.

Наукова новизна дисертації. У роботі вперше зроблено спробу комплексного аналізу лексико-семантичної структури образу України у мові поезії другої половини ХХ століття. Визначені семантичні комплекси та мікрообрази, які є складовими макрообразу України у системі лексичних засобів поетичної мови аналізованого періоду.

Теоретична і практична цінність роботи полягає у тому, що комплексний лексико-семантичний аналіз номенів на позначення часопросторових реалій у структурі образу України розширює уявлення про лінгвостилістичні особливості аналізованих творів. Матеріали та висновки, що містяться у дослідженні, можуть бути використані при написанні праць узагальнюючого характеру з лінгвостилістики та при укладанні Словника образів і символів української поезії другої половини ХХ століття.

Практичне значення. Результати дисертаційного дослідження можуть бути використані при викладанні курсів стилістики, лінгвостилістичного аналізу тексту, лексикології сучасної української мови, а також при написанні рефератів, курсових та дипломних робіт.

Особистий внесок. Уперше в українському мовознавстві проаналізовано лексико-симантичну структуру образу України у поетичній мові другої половини ХХ століття, виділено семантичні поля, комплекси і паралелі, які входять до складу макрообразу країни.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Тема дисертації входить до плану науково-дослідної роботи кафедри загального мовознавства Запорізького державного університету “Східнослов'янські мови в їх історичному розвиткові”.

Апробація роботи. Матеріали дослідження обговорювалися на засіданнях кафедри загального мовознавства Запорізького державного університету, були предметом виступів на наукових конференціях: Всеукраїнській науково-теоретичній конференції “Поетика художнього тексту” (Київ - Херсон, 1996), Всеукраїнській науковій конференції, присвяченій пам'яті професора С.П. Самійленка (Запоріжжя, 1996), Всеукраїнській конференції “Проблеми розбудови національної освіти” (Херсон, 1997), Міжнародній науково-практичній конференції “Україна, українці, українознавство в джерелах і документах ХХ ст.” (Київ, 1998), Регіональній науково-практичній конференції “Передаймо нащадкам наш скарб - рідну мову” (Херсон, 1998). Основні положення дисертаційної роботи відображені у 10 публікаціях (3 з яких - статті). Структура дисертації. Дисертаційне дослідження складається зі вступу, двох розділів, висновків, списку бібліографічних джерел та умовних скорочень, списку літератури, додатків. Обсяг роботи становить 166 сторінок.

2. ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовується актуальність теми дисертації, характеризується стан вивчення проблеми, визначається предмет дослідження, мета й завдання, його новизна, формулюються основні положення, що виносяться на захист, аналізуються різні аспекти поглядів на мову художнього твору та розглядається історія питання про словесну символіку.

Перший розділ - “Лінгвостилістичні особливості використання номінацій рослин при створенні образу України у мові поезії другої половини ХХ століття” -- присвячений аналізу лексичної групи на позначення реалій пейзажу у структурі образу України. Серед назв рослин виділяються семантичні комплекси “дерева”, “кущі”, “квіти”, “трави”, “злакові”, “городина”, “мохи”.

У першому підрозділі “Семантичні зрушення в естетиці рослинних символів” відзначено, що активне функціонування назв рослин у мові поезії другої половини ХХ століття є закономірним наслідком впливу фольклорної мови. В аналізованих поетичних творах назви реалій - художні символи - не звичайні атрибути ліричного пейзажу. Поряд із традиційними у мові усної народної творчості символічними образами калини, тополі, верби, рути-м'яти, терену, барвінку, полину, жита, хмелю та інших, мегаобраз країни у мові поезії другої половини ХХ століття включає такі назви осокор, черемха, акація, горобина, клен, чебрець, жоржина, конвалія, соняшник, материнка.

У другому підрозділі “Динаміка змін символічних значень номенів дерев” проаналізовано роль номінацій дерев при змалюванні образу України. Виділено семантичну паралель “Україна-сад”, яка включає в себе не тільки назви дерев, але й квітів, кущів.

Символічна структура образу саду включає у себе, крім номенів реально існуючих рослин, і образ світового дерева. Одиниці, що потрапляють у його асоціативне поле, забезпечують конкретизацію, а значить і еволюцію образу в цілому.

Архетипність світового дерева як моделі внутрішнього світу змінюється його стійким асоціюванням із простором рідної батьківщини, міста, села. Світове дерево перетворюється на міфологізований образ української дійсності, так само як ідеологічним змістом наповнюється протиставлення живе-мертве: “Всесвітнє дерево струснулося дощами” (Кост., Вибр., с.546), “Колись ти деревом тут був і листям всю блакить промацав, що чув, що бачив - не забув” (Мов., В день..., с.10), “Бач, деревоне втримаєш в руках, воно росте й крізь пальці протікає” (Мовч., Голос, с.9).

Цікавих образно-лексичних трансформацій зазнає символічна паралель “верба - Україна”. Узагальнено-символічне наповнення стихії води розгортається у поезії другої половини ХХ століття. Образ верби набув значної популярності у поезії аналізованого періоду за рахунок експлуатації позитивної оцінності, що надало уявленню виразної ідеологічно коннотованості.

Семантичні зрушення естетики слова у поетичній мові другої половини ХХ століття позначались на трансформації знакового образу “України-тополі”.

Але як стрижневий елемент образу зорового сприйняття цей символ також характерний для поезій, що аналізуються: “Тополі там у небо відгули” (Драч, т.2, с.273), “Отут, де сумно опустили віти Стрункі тополі на твердий обліг” (Сим., Л.М., с.57).

У словесно-асоціативний комплекс “ліс” потрапляє назва сосна. У поетичному словнику другої половини ХХ століття цей номен як елемент символізованого простору може бути метафорою буття: “Тихо вітер латає сітки заметілі, Що розвішані в лісі на крислатій сосні” (Павл., т.1, с.469), “Стрункі, червоні сосни на снігу, мов скупані дівчата в ополонці” (Павл., Сон., с.56).

Лексема дуб набуває ідейно-політичних коннотацій, де образний компонент “презентативний час” актуалізується впливом на соціальну свідомість актуальних історичних подій та реалій політичної ситуації: “Раменувато монолітом дуба Росте наш дух - витає, мов орли” (Яр Сл., т.1, с.126), “Я дуб, а не сосна! Рука сліпа мене крутила й корчила безліку. Помру чи житиму, але стовпа із мене не змайструє до віку” (Руд., Поез., с.81).

Статусу ключових у поезії аналізованого періоду набувають видові назви, пов'язані з усіма рівнями мегаобразу країни. Такі назви, як смерека, липа, осокор, горобина, горіх, акація, граб, бук та інші, ставши національно коннотованими, при переході з лексико-поетичної системи в підсистему “образ країни”, утворюють конструкції, у яких простежується їх зв'язок з національним простором, складовими якого є назви різних регіонів. Словесний образ українського пейзажу створюється за допомогою таких назв як береза, яблуня, груша, каштан, терен, черемха, липа, клен.

У тертьому підрозділі “Номінації кущів, включені в асоціативне поле “пейзаж України” аналізуються виражально-зображальні можливості таких назв як бузина, бузок, бульдонеж, виноград, глід, калина, ліщина, малина, ожина, суниця, хміль, черемшина, шипшина.

У суб'єктному плані поборника національної ідеї виникає образ калини як символ свободи, один з політичних аргументів у боротьбі. Типізованими ознаками національного художнього простору постають лексеми, що формально не були активними у поетичній мові аналізованого періоду. Це бузина, ожина, малина, бульдонеж, хміль, суниця.

У четвертому підрозділі “Мікросистеми “квіти”, “трави” у структурі образу України” відзначено, що у віршованій мові аналізованого періоду значне місце посідає мікросистема “квітка”. У поезії другої половини ХХ століття родова назва квітка поступається перед видовими назвами цього поняття.

Специфіка квіткових номінацій, їх семантичної структури у мові поезії другої половини ХХ століття полягає у називанні реальноіснуючих рослин, які охоплюють простір країни, створюючи національну художню картину світу. Крім ключових образів аналізованої мікросистеми (жоржина, волошка, конвалія, барвінок, мальва), мовно-естетичні цінності у контексті української поезії творять і назви, що перебувають на периферії цієї системи (ромашка, пролісок, лілея, рожа, ромен, красоля, нагідка).

Художню семантику образу України у просторі та часі в мові поетичних творів другої половини ХХ століття формують лексеми на позначення трав.

Ідея національного відродження та емоційно піднесений мотив національної романтики, що стали органічною складовою духовного життя українського суспільства останнього десятиліття другої половини ХХ століття, визначили мовно-естетичну підсистему “образ країни”, яка несе на собі відбиток відповідної ієрархічної струкрури.

Трансформування фольклорних значень назви ковила у мові аналізованих поезій відбувається у двох напрямках. Перший - на рівні фразеологізму Т. Шевченка “заснула Вкраїна, Бур'яном укрилась” - сприяє закріпленню негативної оцінності цієї номінації у рамках мегаобразу країни: “Невибаглива ковила На пеньки, на каміння лягла” (Ос., Зак., с.116), “Ковила із пустельного степу Наступає на ліс нестерпно” (Ос., Зак., с.116); другий репрезентує сему відродження рідної землі: “Пісню хоробрим шуми, ковило!” (Яр Сл., т.1, с.140), “... І блиском перетнуть дамаскним свої жалі, як ковилі” (Стус, т.1, кн.1, с.101).

Трансформація лексем на позначення трав відбувається не тільки на рівні частотності їх використання. Такі популярні у фольклорі назви, як материнка, рута, кропива, ряст перебувають на периферії творення образу країни у поетичній мові другої половини ХХ століття. Семантична окресленість цих назв, перебуваючи на рівні мікросистеми “пейзаж країни”, набуває мінорної стильової орієнтації.

Образ України у поезії другої половини ХХ століття включає мікросистему “плавні”, яка репрезентується номінаціями латаття, осока, комиш, очерет.

У мегаобраз країни на рівні систем степ, сад, квітник, ліс включаються підсистеми поле та город, які репрезентують етноаграрний шар лексики аналізованих поезій. Серед них жито, пшениця, сонях, кукурудза як репрезентанти одного.

У поетичному словнику другої половини ХХ століття виділяються назви різної городини, що позначені позитивною емоційно-експресивною забарвленістю у межах асоціативного поля “пейзаж країни”.

Характерною особливістю фукціонування рослинних номінацій є те, що деякі традиційно популярні у народнійпоезії словесні символи (ряст, шипшина, ясен та ін.) не мають широкого використання у мові аналізованих поезій.

Другий розділ - “Реалізація семантико-стилістичного потенціалу власних назв у мові поезій другої половини ХХ століття при створенні образу України” - містить опис лінгвостилістичних особливостей ономастичної лексики у структурі образу України.У першому підрозділі - “Виражально-зображальні можливості топонімії” -виділяються такі семантичні комплекси, як хороніми, гідроніми, ойконіми та оніми семантичного комплексу “ландшафт країни”.

У мові поезій другої половини ХХ століття до назв, що символізують малу батьківщину, відносимо назви географічних регіонів України (адміністративних та природних). До цієї ж групи онімів відносимо і назву нашої країни, яка зустрічається у мові аналізованих поезій для змалювання часо-просторових реалій образу України.

У мові аналізованих поезій топоніми об'єднуються у групи залежно від природних об'єктів, які вони називають і виконують роль орієнтира у часі та просторі. Таким чином, простір України, представлений ВН-топонімами таких розрядів: гідроніми, ороніми, хороніми, ойконіми, урбаноніми.

При створенні художнього образу України важливу роль відіграє символізація. Назва “Україна” може символізувати образ вітчизни, образ держави, у якій людина народилася, а також місце народження (місто, село, область).

Перше значення більш абстрактне, що зумовило велику частотність вживання слова “Україна” як символу вітчизни: “І щось мені таке болить, Що це і є, напевно, Україна” (Кост., Вибр., с.209), “Над Україною небо, як материнська душа, Змучена, розіп'ята на перехресті віків” (Руд., Поез., с.93).

У поетичних творах другої половини ХХ століття слово “Україна” досить часто вживається як символ місця народження людини, таким чином розширюється уява про просторове безмежжя рідної землі: “Коли переді мною Всесвіт і політ Думок і почуттів у верхови ну, - Я раптом надивляю Україну” (Вінгр., Київ, с.6), “А я гортаю фото з України - Від тих, кого не бачив десять літ” (Руд.,Поез., 374).

В українську поезію другої половини ХХ століття повертається і починає широко використовуватися поряд з назвою “Україна” і назва “Русь-Україна”. Дуже часто вона є поетичним символом України, має узагальнено-просторове значення, характеризується позитивним емоційним забарвленням. Невипадково те, що назви “Україна” та “Русь-Україна” можуть вживатися у сучасній поезії як повні поетичні синоніми. Ці дві назви означають єдине, злите поняття, але частіше “Русь-Україна” вживається у контекстах, де важливим є історичний аспект поняття України, де йде мова про витоки українського характеру: “Ти - Русь: Пізніша назва - Україна. Терпи, голубко, Вічна удова!” (Руд., Поез., с.223), “І досі ходить по Русі-Вкраїні Скорботний князь - Шукає талісман” (Руд., Поез., с.255).

Відображення хронотопу України у поетичних текстах аналізованого періоду виступають такі хороніми: Буковина, Волинь, Верховина, Гуцульщина, Гуцулія, Галичина, Донбас, Крим, Кубань, Луганщина, Побужжя, Поділля, Подніпров'я, Придоння, Полісся, Посулля, південь України, Підкарпаття.

При формуванні мовно-естетичної коцепцій образу України у мові поезії другої половини ХХ століття назви історико- етнографічних та географічних регіонів набувають підвищеної емоційності, створюють психологічний світ поетичного відчуття свого коріння та родоводу - від куточків, де пройшли дитинство та юність, до глибокого усвідомлення болів і потреб всієї України.

Мікрообраз “водний простір України” у мові поезії другої половини ХХ століття реалізується використанням таких ВН: Дніпро, Сула, Дністро, Збруч, Рось, Дунай, Ірпінь, Десна, Буг, Либідь, Ятрань, Тиса, Ворскло, Лугань, Інгул, Донець, Саксагань, Віта, Дін, Інгулець, Черемош, Супій, Чорне море, Карташинський лиман, Білозерський лиман, також оніми Славутич, Борисфен.

Символічні формули у складі одиниць на позначення водного простору об'єднані у більшості випадків навколо оніма Дніпро. Ця ВН повною мірою віддзеркалює простір України та її історію.

Символічна паралель “світ - водний простір” реалізується у мові аналізованих поезій метафоричними сполуками, що групуються навколо ВН Славутич. Цей поетичний синонім ВН Дніпро не зазнає трансформацій і вживається у досліджуваних контекстах із традиційно символічним значенням “батьківщина”.

Водний простір у мові аналізованих поезій сприймається у двох планах. Перший план метафоризований простір душі, що переповнюється мажорними мотивами любові до рідної землі: “Сказав, що обрій - це усмішка простору і що ім'я цій річечці - Супій” (Кост., Вибр., с.485), “Ранком двоє ми йшли по лузі, Де хлюпоче Сула в береги” (Сим., Л.м., с.75).

Другий план сприймання водного простору - місце проживання - показника економічного, соціального і культурного середовища людини і суспільства. Географічно цей простір конкретний і чітко окреслений - Україна: “Тобі співають Ворскло і Лугань, Ряхтять Інгул, Донець і Саксагань, Дністер і Збруч блискочуть золотаво” (Яр Сл., т.1, с.266).

Другий підрозділ - “Лінгвостилістика антропонімів” - присвячено аналізу функціонування власних імен осіб, згрупованих за семантичними комплексами “українське язичництво”, “Київська Русь”, “українське козацтво”,“український Ренесанс та розвиток культури до другої половини ХХ століття”, “імена політиків та діячів культури сучасної України в лінгвостилістичній системі поетичної мови”.

При розглядіу поетичному тексті семантико-естетичних якостейВН-антропонімів, що активно використовуються у загальнонародній мові, необхідно враховувати,що склад цих імен не є однорідним. У процесі вживаннябудь-яка ВН-антропонім може набувати різних значеннєвих прирощень.

Не враховуючи змістових прирощень такого типу, виділимо дві основні гупи ономастичного матеріалу, що використовується у дослідженні.

1. ВН-антропоніми, які у процесі свого функціонування не набули будь-яких стійких коннотацій і сприймаються носіями мови як чисто номінативні одиниці.

2. ВН-антропоніми, які, крім функціі називання, несуть додаткову інформацію про особу, ім'я якої означає.

У широкому контексті - контексті строфи, речення, всього тексту ВН героїв поетичних творів другої половини ХХ століття умовно можна поділити на три групи:

1. ВН- імена язичницьких богів (теоніми), міфічних героїв та князів Київської Русі.

2. ВН- імена історичних осіб, пов'язані з епохою козацтва, українського ренесансу та розвитку України до першої половини ХХ століття.

3. ВН - імена сучасників.

Семантичні комплекси “українське язичництво” та “Київська Русь” у мові аналізованих поезій представлені іменами так званих поганських богів, які були кумирами слов'янських племен, а пізніше жителів Київської Русі. З українським язичництвом пов'язані імена князів Київської держави, які попри християнізацію зберегли звичаї, світогляд та обрядовість предків, та міфоніми Кий, Хорив, Щек, Бож, Боян.

Боги Київського пантеону у мові аналізованих творів представлені такими теонімами Дажбог, Стрибог, Перун, Ярило. Величезнуісторичну інформацію несуть у собі імена київських князів Володимир, Святослав, Ярослав, Олег, Данило, Мстислав, Ізяслав, Мономах, Ігор, Ростислав, Всеволод, Мал, Ольга, Євпраксія, Анна, Рогніда. Своєрідність цих імен у мові поезій, що аналізуються, полягає у тому, що в них мовби спочатку закладена їхня вторинна функція: називаючи особу, одночасно символізувати властиві цій особі якості, риси характеру, зовнішній вигляд, вчинки, сферу діяльності.

У процесі довготривалого розвитку поетична мова накопичила велику кількість образів-символів для означення різних явищ суспільного та духовного життя людини. З усіх різновидів індивідуалізуючих номінативних знаків-символів ВН- теоніми потребуюють реабілітації у художньому тексті. Цей процес, повернення імен ”своїх” богів, активно відбувається через художні тексти поетичних творів другої половини ХХ століття. Адже найменування язичницьких богів наділені найбільшими можливостями для символізації. Саме ці оніми внаслідок наявності у їх семантиці широкого культурного та естетичного компонента, закладеної в них вторинної функції, здатні служити для узагальненого означення якостей людського характеру: “З-за топонімічної гробової дошки визирає лукава парсуна Ярила!” (Драч, т.1, с.194), “- Зоглянись, Дажбоже, Позич одваг” (Яр Сл., т.1, с.61), “...тоді, як Стрибог сердитий Заметіллю продме довкілля” (Яр Сл.,т.1, с.60). У таких контекстах виявляється нова семантико-поетична якість імен Київського пантеону - символізувати особливу форму збереження і накопичення енергії нації. Широкий діапазон темпоральної лексики забезпечує образне відтворення невмирущості країни через генітиви “нерви століть”, “весла століть”, “час душі”, значення яких підсилюється використанням міфонімів: “На нервах століть правлю жилаві гуслі. Це ж Боянові метастази- Вибухають під серцем загуслі Староруські полинні екстази” (Драч, Теліж, с.73), “На весла століть налягає Хорив” (Драч, Вірші.., с.85), “...тремоло Хорива, учителю воно й сьогодні в нас. Наш час душі з того усього плива, Наш час душі неперебутній час” (Вінгр., Київ, с.14).

Семантичний комплекс “Київська Русь” у складі макрообразу України представлений багатим та різноманітним антропонімічним матеріалом, що у мові творів аналізованого періоду вимальовує фрагмент мовної картини світу, коли українці-русичі змушені були прийняти чуже розуміння святості як відречення від світу та одвічної мудрості предків.

Імена князів, що зустрічаються у мові аналізованих поезій, є відтворенням картин життя країни періоду від Аскольда до Володимира. “Сім разів протягом століття міняється державна політика, пов'язана з релігією..: від язичництва - до християнства і навпаки”. Тому на функціонуванні імен князів у мові аналізованих поезій лежить відбиток не тільки епохи відходу від язичництва, але й відображення суспільних подій у новій Русі-Україні. Повнокровний художній образ часу, таким чином, на всіх мовних рівнях вплітається у макрообраз України і пов'язується з художнім задумом письменників.

Через міфічні імена найточніше відображається локально-просторовий та темпоральний дейксис образу України у мові поезії Яра Славутича та Івана Драча: “Це нащадки анта Божа Меч наводять на улуси” (Яр Сл., т.1, с.83), “На острів Козачий пливи мені, Щек” (Драч, Вір., с. 85).

Одним із важливих засобів експресивного вираження думки, оновлення і збагачення ресурсів для створення образу України у мові поезії другої половини ХХ століття є реабілітація того лексичного шару антропонімічної лексики, який презентує хронологічні віхи передхристиянського релігійно-світоглядного коріння духовного світу українців. В українській поезії аналізованого періоду імена язичницьких богів, міфічних героїв та князів використовуються частіше, ніж у класичній поезії. Це пояснюється послідовною демократизацією поетичної мови.

Для багатьох поетів історичне минуле народу є джерелом поетичного бачення світу.

Таким джерелом для поетів аналізованого періоду є історизми в широкому розумінні цього слова. Це, зокрема, імена історичних постатей представників українського козацтва Богдана Хмельницького, Мазепи, Богуна, Нечая, Байди, Конашевича, Виговського, Небаби, Гонти, Морозенка, Кривоноса, Сірка, Івана Сулими, Самійла Кішки.

Уведені в поетичний контекст імена реальних історичних осіб підкреслюють сміливість, витривалість, волелюбність козаків-воїнів, що відстоювали державність України: “Хвала многоуста борцеві, Мазепі” (Яр Сл., т.1, с.259), “І вгору, як шабля, злітає Богдана важка булава” (Яр Сл., т.1, с.263).

Таким чином, антропоніми, що є складовими семантичного комплексу “українське козацтво”, фіксують мінливий образ епохи козаччини, утворюють лексичну мікросистему, яка у своєму естетичному перетворенні підпорядковується загальнохудожнім принципам образного слововживання.

Поглиблення філософського рішення при змалюванні образу України та звернення поетів до дослідження особистості відкрили шлях у поезію іменам героїв з національної культурної спадщини, в цих символічних іменах концентруються роздуми про долю України.

Мотиви та способи використання імен-символів культурної спадщини у поезії другої половини ХХ століття такі:

по-перше, ці символічні імена не знаходяться у центрі поетичного твору, а допомагають у розв'язанні деяких проблем при створенні образу України, наприклад, відродження національної духовності: “Вийшовши в поле, молюсь, як завжди, силі, що землю в долонях тримає - Доброму богові Сковороди” ( Руд., Поез., с.79), “Тарасові провісні птиці - слова шугають над Дніпром” ( Стус, Дорога.., с.19 ), “- Народе, ти в слові Тараса воскрес” (Мовч., Голос, с.55 ); допомагають виражати певну ідею невмирущості пам'яті борців за незалежність України: “І ти на ній, самопосвятна Лесю, Посланка штабу, точний вістовий” (Яр Сл., т.1, с. 473 ), “Я побачив у Львові Кривоносові плечі й Франкове чоло” ( Сим., Леб. матер., с. 67), “Ми чуємо тебе Кобзарю , крізь століття, І голос твій нам душі окриля” ( Сим., Леб. матер., с. 79).

по-друге, рідше, але все ж зустрічаються вірші, у яких ці імена, будучи у центрі твору, символізують узагальнений образ всієї країни: “Плаче Марко Черемшина біля хреста кам'яного” (Павл., т. 1, с. 313 ), “І скеля Довбуша, і теплий кримський камінь” ( Ос., Зак., с.37).

При створенні образу України у мові поезій другої половини ХХ століття автори активно використовують форми звертань. У поетичному контексті такі ВН виконують емоційно-експресивну функцію з розрізненням стилістичних відтінків ласкавості, ніжності, інтимності, гніву. Для створення образів борців за волю та незалежність України поети знаходять позитивно-оцінні форми. У звертаннях до відомих діячів визвольного руху передається конкретно-історичний зміст. Вони надають поезії більшої інтонаційної виразності та емоційності: “Збирай, Збирай, кмітливий В'ячеславе (Чорновіл ), Тебе вінчає твій старанний труд” (Яр Сл.т.,1, с.454 ), “Як тобі ведеться там, Василю (Симоненко)! Під землею,під ріллею - там” (Драч, Вір. та поем.,с.54 ), “Мужній Світичу (Світличний )! В темінь Росії Ти грядеш із тюремних доріг” (Яр Сл.,т.1,с.459 ).

Смислотворчим “центром” окремих часових відрізків у структурі образу України є мікросистеми “час репресій” та “застійна дійсність”, подані у негативному оцінному ракурсі. Цей період у мові поезій другої половини ХХ століття ототожнюється для авторів з іменами друзів, товаришів, політв'язнів.

Використання у мові поезій другої половини ХХ століття імен людей, відомих у політиці та літературі для створення образу України підвищує багатомірність ліричного тексту, збільшує експресію, сприяє образно-мовній конкретизації у зображенні часового відрізку близького як поету, так і читачам аналізованих творів.

У Висновках сформульовано загальні підсумки дослідження лінгвістилістичних особливостей лексико-семантичної структури образу України у поетичній мові другої половини ХХ століття.

У другій половині ХХ століття традиційна поетична тема України стала особливо актуальною. Образ України можна вважати ключовим для цього періоду.

Значне місце при створенні образу країни належить традиційній поетичній лексиці. При переході з віршованої системи в підсистему “образ країни” на естетику мовного матеріалу впливають два фактори: метонімічна закріпленість слів-тем за національним простором, побутом та оцінна здатність мегаобразу, що диктує вибір з-поміж ключових образів тих, які здатні передати цю оцінку.

Асоціативні можливості слова активізує контекст твору. Тому для аналізу семантики художнього слова звичайно потрібен широкий контекст, а також екстралінгвістичний фон.

У мові української поезії другої половини ХХ століття привертає увагу такий тип абстрагування, як символ. Кожен образ-символ у світогляді народу не був однозначним.

Найбільш часто повторювана група лексики у поетичній мові аналізованого періоду - це номени, що означають назви рослин, що не мало на меті створення реалістичної картини української дійсності. Репертуар рослинних номінацій у поезії аналізованого періоду надзвичайно широкий та різноманітний. Ці лексеми правлять не лише за ботанічні показники, а й за топографічні та поцінювальні.

ВН-хороніми, набуваючи властивостей елементів поетичного словника, органічно вплітаються у складний метафоричний образ України. Виконуючи функції експресем, ці поняття збагачують символіку громадянської лірики другої половини ХХ століття, набувають підвищеної емоційності, створюють психологічний світ поетичного відчуття свого коріння та родоводу.

Особливістю використання гідронімів при змалюванні образу України у поетичних творах, які аналізуються, є введення цих ВН у контекст, що містить лексику на позначення сучасних понять і пов'язаних з ними дій. У цих випадках створюються індивідуальні символи з метою осмислити сучасну дійсність через посередництво традиційних поетичних образів-символів.

Мотив відродження духовності в Україні, що став одним з провідних у поезії другої половини ХХ століття, набуває нового осмислення і словесного втілення. У багатьох творах назви міських об'єктів, церков та храмів, наприклад, площа Контрактова, Лавра, Подол, Золоті Ворота, Байкове кладовище виступають символами України, її минулого, матеріальної культури батьківщини.

У поетичних текстах другої половини ХХ століття ВН-ороніми зберігають не лише частину свого символічного значення, його узагальнюючий зміст. Але разом з тим ВН семантичного комплексу “ландшафт країни”: Холодна балка, Дике поле, Савур-могила, Бабин Яр, Кам'янські тераси, Карпатські гори, Тарасова гора, Чорногора, Великий Луг, Чорний шлях, Карпати створюють не тільки картини географічних особливостей простору України, а й виступають носіями символічних значень історичних та духовних витоків народу.

У мові поезій другої половини ХХ століття найчисельнішу групу становлять історичні імена. Вони вживаються не тільки в історичних творах, а й в публіцистично-декларативних, соціально-побутових, інтимних. Історичні ВН охоплюють минуле України, зокрема доби язичництва, Київської Русі, козаччини, українського Ренесансу та розвитку України аж до другої половини ХХ століття. З історичним колоритом поетичних творів пов'язані імена міфічних героїв та язичницьких богів Дажбога, Стрибога, Перуна, Ярила, Сварога, Кия, Хорива, Щека, Божа, Бояна, вжиті відповідно до контексту та ВН-імена князів Київської Русі Володимира, Святослава, Ярослава, Олега, Данила, Мстислава, Ізяслава, Мономаха, Ігоря, Ростислава, Всеволода, Мала, Ольги, Євпраксії, Анни, Рогніди.

Літературно-художні імена семантичного комплексу “Український Ренесанс та розвиток України до другої половини ХХ століття”, відтворені письменниками, мають тенденцію до актуалізації всіх елементів своєї лексико-семантичної структури. Відродження таких імен спричинене прагненням поетів до створення концептуальних символів. Адже саме твори класичної літератури були завжди невичерпним джерелом ідей, сюжетів, образів та зображальних засобів.

Окремою лексико-семантичною одиницею у структурі образу України є імена сучасників, відомі читачеві в зв'язку з подіями суспільно-політичного життя України другої половини ХХ століття.

Створений митцями образ України став неповторним і оригінальним явищем у процесі збагачення й розвитку виражально-зображальних засобів поетичної мови другої половини ХХ століття.

РЕЗУЛЬТАТИ ДИСЕРТАЦІЙНОГО ДОСЛІДЖЕННЯ ВИКЛАДЕНО У ТАКИХ ПУБЛІКАЦІЯХ

лексичний семантичний поезія

Словесна символіка - як засіб виховання учнів (на матеріалі роману О. Гончара “Собор”) // Зб. тез і доповідей Всеукраїнської науково-теоретичної конференції, присвячної 75-річчю від дня народження О. Т. Гончара - Херсон, 1993.

Вплив національної символіки на формування громадянської свідомості молоді // Матеріали науково-практичної конференції “Шляхи реалізації Закону про мови в південно-східному регіоні України”. - Херсон, 1994.

Полісемія образів-символів у творчості Д. Марковича // Дивослово, 1995. - № 12. - С. 49-50.

Своєрідність символіки поетичних образів Ліни Костенко / на матеріалі Циклу “Коротко -- як діагноз” // Матеріали Всеукраїнської науково-теоретичної конференції “Поетика художнього тексту”. АН вищої школи України. Інституту українознавства Київського ун-ту ім. Т. Г. Шевченка. -- Київ - Херсон, 1996. - С. 284-286.

До проблеми мовного символу // Зб. наукових праць, присвячених пам'яті професора С. Б. Самійленка. Ч. І. - Запоріжжя, 1996. - С. 25-27.

Образ України у мові поезій для молодших школярів // Науково-методичний збірник “Проблеми розбудови національної освіти”. Ч. І - ІІІ. - К., 1997. - С.91-95.

Специфіка поетичної мови в аспекті лінгвостилістики //Науково-методичний збірник “Проблеми розбудови національної освіти”. Ч. І. - К., 1997. - с. 242-244.

Формування духовності молодого покоління символами правіри українського народу // Зб. наукових праць ХДПУ. Бюллетень ВАК України 1997 р. - № 4. - Херсон, 1998. - С. 231-234. (у співавторстві).

Ойконімія поетичниї творів другої половини ХХ століття як складова образу України: Зб. наукових праць “Південний архів” (філологічні науки). - Вип. І. - Херсон, 1998. -- Бюлетень ВАК України 1997 р., № 4 - С. 99--105.

Хороніми у семантиці образу України (на матеріалі поезії другої половини ХХ століття): Зб. наукових праць “Південний архів” (філологічні науки).- Вип. І. -Херсон, 1998. - Бюлетень ВАК України 1997 р., № 4 с. 108--113.

Размещено на Allbest.ru