Аналіз морфологічної системи української мови

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

Вступ

Розділ 1. Основні питання морфології

1.1 Історія виникнення та предмет морфології

1.2 Частини мови як основні морфологічні одиниці

1.3 Поняття морфологічних норм

1.3.1 Особливості використання іменників

1.3.2 Особливості вживання прикметників

Розділ 2. Принципи класифікації частин мови

2.1 Гомогенна та гетерогенна класифікація частин мов

2.2 Порівняльна характеристика поглядів вчених на класифікацію частин мов

Висновок

Список використаної літератури

Вступ

морфологія класифікація частина мова

Актуальність. Морфологія (від грецького мпсцз morphe -- форма, лпгЯб logia -- слово, вчення) -- розділ граматики, в якому вивчають явища, що характеризують граматичну природу слова як граматичної одиниці мови. Це вчення про будову та граматичні класи слів (частини мови), граматичні категорії і систему словозміни їх. Основною одиницею морфології є слово, але в аспекті граматичної будови, особливостей змінювання і творення, вираження властивих слову граматичних значень.

У порівнянні з іншими областями мовознавства морфологія по праву

вважається найбільш дослідженою галуззю. Тому в завершальне десятиріччя нашого століття закономірна поява цілого ряду фундаментальних публікацій підсумкового характеру, що вийшли з-під пера відомих вчених, таких як Вихованець І.Р., Леонова М.В., Потебня О.О., Ванндрієс Ж., ТеньєрЛ. Своїми працями й статтями вони зробили вагомий внесок у розв'язання цього актуального питання.

Обсяг поняття «морфологія» в різних концепціях визначається неоднаково. При вузькому підході воно визначається як розділ науки про мову, що займається вивченням форм словозміни. Існує і розширене розуміння морфології як науки про форми, що охоплює будь-які, а не тільки внутрішньослівні, засоби вираження, що розглядаються в їх формальному (зовнішньому) аспекті, поширюючись навіть на службові слова, порядок слів, інтонацію.

У сучасному мовознавстві під частинами мови розуміють певні класи слів, які виділяються за тими чи іншими ознаками. Говорячи про частини мови, мають на увазі угрупування лексичних одиниць мови, тобто виділення у лексиці мови певних груп розрядів, що характеризуються тими чи іншими ознаками.

За лексико-граматичними ознаками всі слова поділяються на дві групи: повнозначні (самостійні) і не повнозначні (службові). Такий підхід ґрунтується на протиставленні: повнозначні мають лексичне значення, службові, як правило, не мають, повнозначні виступають членами речення, службові виконують суто граматичну роль. За цими ознаками в українській мові, наприклад, виділяються сполучники, прийменники, частки.

Таким чином, ми можемо сказати, що вже досить багато зроблено в дослідженні даної теми, однак досі залишаються невизначеними деякі питання, які ми спробуємо висвітлити в даній роботі.

Мета роботи: проаналізувати морфологічну систему української мови.

Завдання:

висвітлити предмет морфології української мови

розкрити завдання морфології

дослідити принципи класифікації частин мови

Об'єктом дослідження: є морфологічна система української мови.

Предмет дослідження: структурні елементи морфологічної системи

Методи: зіставлення, порівняння, аналіз.

Новизна дослідження. У даному дослідження ми проаналізували морфологічну систему української мови, а також порівняли погляди вчених таких як О.О. Потебня, А.М. Мухін, О.П. Суник, В.В Виноградова Л.Б. Щерби на класифікацію частин мови.

Ппрактичне значення. Матеріали роботи можна використовувати на лекційних та практичних заняттях зі вступу до мовознавства. Також вона може допомогти студентам, які пишуть наукові роботи. Праця буде корисною всім, хто займається дослідженнями в мовознавстві.

Розділ 1. Основні питання морфології

1.1 Історія виникнення та предмет морфології

Морфологія як розділ описової граматики почала формуватися у надрах античної мовознавчої традиції. Було сформульовано основи традиційної класифікації частин мови і граматичних категорій, протиставлення «субстанції» (вихідної форми слова) і «акциденції» (парадигми слова), явищ аналогії. В епоху Відродження з'являється система понять, що стосуються структури слова (корінь, афікс, суфікс).

Термін «морфологія» пов'язують з іменем Й. В. Гете, який називав ним розділ біології про форми живих організмів. У 19 ст. цей термін поширюється і в мовознавстві на означення тієї галузі науки про мову, яка вивчає форми слова. У лінгвістичному значенні його вперше ввів Август Шлейхер.

Морфологія -- це одна з частин граматичної будови мови, яка охоплює граматичні класи слів (частини мови), граматичні (морфологічні) категорії цих частин мови та їхні форми, а також менші за слово одиниці (власне-морфеми, аналітичні морфеми й слова-морфеми для вираження морфологічних і синтаксичних значень). Морфологія як наука являє собою вчення про граматику слова, про його граматичні класи (частини мови) і граматичні (морфологічні) категорії частин мови, про словозміну, про власне-морфеми, аналітичні морфеми і слова-морфеми для вираження морфологічних і синтаксичних значень.

Термін "морфологія" іноді застосовують для позначення власне морфології і словотвору. Проте частіше до морфології зараховують тільки словозміну. Тому термін "словозміна" нерідко вживають як синонім терміна "морфологія" у вузькому розумінні слова, без словотвору, розглядаючи останній як окремий рівень (підсистему) граматичної будови мови.

Слово як одиниця мови стосується кількох рівнів мови -- лексики, словотворення, морфології, синтаксису, а також є об'єктом розділів науки про мову -- лексикології, словотвору, морфології, синтаксису. На противагу лексикології морфологія вивчає не індивідуальні, а загальні властивості слів, їхні загальні значення, які набувають у мові спеціального узагальненого вираження. На ґрунті цих загальних властивостей слова як морфологічні одиниці та їхні видозміни формують морфологічні класи, підкласи, типи.[3]

Морфологія як наука передбачає розв'язання таких завдань:

1) визначення принципів розчленування лексем на словоформи та об'єднання словоформ у лексеми;

2) з'ясування частини семантики слова як морфологічної;

3) обґрунтування переліку морфологічних категорій та їхньої природи;

4) опис сукупності формальних засобів, закріплених за відповідними частинами мови та їхніми морфологічними категоріями.

Морфологія стосується як значеннєвих, так і сполучувальних властивостей словоформ. Це означає, що морфологія в деяких своїх особливостях прилягає до словотвору, саме до тієї його частини, об'єктом якої є змістова природа морфем, а в інших особливостях -- до синтаксису, до тієї його частини, об'єктом якої є формальна структура синтаксичних одиниць-конструкцій -- речення і словосполучення. [1]

Відмінність між морфологією і словотвором полягає в тому, що морфологічні одиниці-слова звичайно структурує флексія, а словотвірні явища -- інші типи морфем (суфікси, префікси, постфікси тощо). Крім того, морфологічні значення у словоформах обов'язкові й регулярні, тоді як словотвірним значенням така ознака не притаманна.

Словотвір з'єднує морфологію з лексикою і є важливою ланкою структурування мови. Словотвірні засоби слугують поповненню лексичного складу мови новими словами, формуванню лексичного значення похідних слів, групуванню їх у лексичні розряди і граматичні класи. Наприклад, словотворчі суфікси іменників указують на належність похідного слова до певного граматичного роду і типу відмінювання. Визначальною прикметою і словотвору, і морфології є наявність спеціалізованих морфем, адже найчастіше афікси передають словотвірні й морфологічні значення. Отже, морфемна будова мови (морфеміка) є найголовнішою характеристикою як морфології, так і словотвору. [15]

Морфологія тісно пов'язана також із лексикою. Морфологічні закономірності впливають на лексику та її сполуки, з одного боку, а лексичні особливості слів -- на їхні морфологічні характеристики, з іншого боку. Семантика слова істотно відображається, зокрема, на його словозміні, на його здатності структурувати чи не структурувати морфологічні протиставлення тощо.

1.2 Частини мови як основні морфологічні одиниці

Основними морфологічними одиницями є частини мови (морфологічні слова). Саме в частинах мови найпоказовіше відображаються особливості морфологічного ладу української мови, зокрема сукупність морфологічних категорій та їхніх грамем, словозмінна морфеміка, співвідношення синтетизму й аналітизму в морфологічній структурі мови. За комплексним (семантичним, морфологічним, синтаксичним, а для похідних слів і словотвірним) критерієм вирізняються п'ять частин мови в таких ієрархічних стосунках: іменник та дієслово як центральні частини мови і прикметник, числівник та прислівник як периферійні частини мови. Центральність іменника й дієслова виявляється в сукупності притаманних тільки їм визначальних морфологічних категорій і виконанні основних функцій у структурі синтаксичних одиниць-конструкцій. Іменник і дієслово протиставляються власним структуруванням морфологічних категорій: категоріями відмінка, числа і роду (іменник) і категоріями часу, способу, виду і валентності (дієслово). У дієслові морфологічно закріплені категорії роду, числа й особи не є власне-дієслівними, а синтагматично зумовленими опорним іменником у позиції підмета. [5]

Частини мови -- це найбільші морфологічні класи слів, що характеризуються такими чотирма ознаками:

1. узагальненим (категорійним) граматичним значенням, абстрагованим від конкретних лексичних значень слів;

2. структурою морфологічних категорій;

3. системою форм словозміни або її відсутністю;

4. спільністю синтаксичних функцій.

За семантико-граматичними ознаками слова поділяються на п'ять частин мови. Вони називають:

1. предмети (іменник);

2. дії, процеси, динамічні стани (дієслово);

3. ознаки предметів (прикметник);

4. кількість (числівник);

5. ознаку ознаки (прислівник).

Серед частин мови протиставляються один одному з семантичного погляду іменник як частина мови, що називає предмет, і дієслово, прикметник, числівник і прислівник, які по-різному називають ознаки. Сукупність "ознакових" частин мови диференційована так: прикметник позначає статичну (не процесуальну) ознаку предмета; дієслово -- процесуальну (дії, процесу, динамічного стану) ознаку; числівник -- кількісну ознаку предмета; прислівник -- статичну (не процесуальну) ознаку іншої ознаки. Вказані п'ять частин мови протиставлені за всією сукупністю розрізнювальних частиномовних ознак -- семантичних, морфологічних і синтаксичних.

Частини мови позначають тільки предмети, статичні ознаки предметів, дії, процеси, динамічні стани, кількісну ознаку предметів, ознаку ознаки. Граматичні елементи з іншою семантикою перебувають поза частинами мови. З цього погляду не частиномовними одиницями виступають слова-морфеми (прийменники, сполучники, частки, зв'язки). До того ж вони позбавлені притаманних словам кореневих морфем та типової для слів двоморфемної структури, не виконують синтаксичних функцій членів речення і функціонально зближуються з власне-морфемами. Не належать до частин мови і слова-речення, оскільки вони звичайно займають позицію речення і передають реченнєву семантику, зокрема емоційну реакцію мовця на ситуацію (вигукові слова-речення).

У внутрішній структурі частини мови виокремлюються менші від них угруповання -- лексико-граматичні розряди. Це такі угруповання слів, яким властиві певна однотипність узагальненого лексичного значення, наявність тих або тих особливостей в утворенні граматичних форм і у вираженні морфологічних категорій. Наприклад, з-поміж іменників вирізняються розряди власних і загальних назв, конкретних і абстрактних іменників. Прикметники розподіляються на розряди якісних і відносних прикметників, перші з яких можуть виражати градацію ознаки. [1;4]

В українській мові наявні не лише самостійні, а й службові частини мови.

Службові частини мови не мають лексичного значення, не є членами речення, не змінюються за родами, числами, відмінками, особами, тощо. Наприклад: у, під, до(прийменники);і, а, або(сполучники);б,ж(частки)

Вигук не належить ні до службових, ні до самостійних частин мови.

Спільними ознаками всіх службових частин мови є те, що вони:

не називають предметів, ознак, дій, кількості і не мають, отже, лексичного значення;

не мають властивих повнозначним (самостійним) частинам мови морфологічних ознак;

не змінюють своєї форми;

не бувають членами речення.

Варто зазначити, що є слова, які можуть втрачати свої морфологічні ознаки, набувати нового змісту й переходити з однієї частини мови в іншу. Іменник, наприклад, може переходити в прийменник або прислівник: намалював коло(іменник) - ходити коло хати(прийменник); літнім ранком(іменник)- зустрінемося ранком(прислівник). [11] (Див. Додаток А)

1.3 Поняття морфологічних норм

Морфологічні норми - це загальноприйняті правила вживання граматичних форм слів, що вивчає розділ мовознавства - морфологія.

За кожною граматичною категорією закріплена певна система відмінкових закінчень. Так, категорія роду представлена закінченнями -а(я), -о, нульовим в чол.р., -а(я), нульовим в жін.р., -о, -е, -а(я) в сер.р., категорія числа - закінченнями слів певного роду в однині і закінченнями -и, -і, -а(я) у множині. Оформлення граматичних категорій стабілізоване й усталене в українській мові. Інша річ, коли мова йде про варіантність у засобах вираження граматичних категорій. Варіанти на морфологічному рівні представляють собою видозміни форми однієї і тієї ж мовної одиниці у межах певної граматичної категорії, напр., у давальному відмінку - учителю й учителеві.

Морфологічні норми регулюють вибір варіантів граматичної форми висловлювання. Від вибору найдоцільнішої морфологічної форми, особливо коли в мові налічується кілька способів висловлення, залежить смислова точність, логічна послідовність, чіткість, багатство і різноманітність викладу думки. При цьому причиною появи помилок, особливо в офіційно-діловому стилі, є невластиве для нього використання певних морфологічних форм іменників, прикметників, числівників та інших частин мови. [8]

Особливості використання іменників

Граматичними значеннями іменника є рід (чоловічий, жіночий, середній і спільний), число (однина і множина), відмінок (сім відмінкових форм.

Відмінювані іменники належать до одного з трьох родів або до спільного роду. Невідмінювані слова характеризуються певними закономірностями щодо розподілу за родами. Загальні назви неістот належать до середнього роду, напр.: депо, бюро, кіно, метро. Назви осіб відповідно до позначення іменником особи чоловічої або жіночої статі, напр.: кюре, рантьє, буржуа - чол. р.; фрау, міледі, місіс - жін. р. Назви істот з не особовим значенням мають чоловічий рід, напр.: поні, кенгуру, шимпанзе, але можливий їх поділ на роди залежно від статі. Власні невідмінювані іменники розподіляються з урахуванням роду загальних слів на зразок країна, ріка, острів, напр.: місто Франкфурт-на-Майні, озеро Іссик-Куль.

Більшість іменників в українській мові вживаються в однині і множині. Деяким словам властива тільки однина або множина. В однині виступають збірні, абстрактні, матеріально-речовинні іменники, деякі власні назви, напр.: студентство, добро, цемент, Дніпро. Форму множини мають назви сукупностей істот, предметів, часові поняття, назви свят, дій, процесів, станів, почуттів, емоцій, назви одиничних, парних чи симетричних предметів, слова із загальним матеріально-речовинним значенням, окремі власні назви, напр.: люди, гроші, канікули, іменини, вибори, змагання, обійми, куранти, ласощі, Карпати.

Переважна частина іменників відмінюється, крім незмінних слів, до яких належать іншомовні слова, напр.: авеню, таксі; українські жіночі прізвища на кінцевий приголосний основи та -о, іншомовні прізвища на -аго, -акі, -их та з іншими закінченнями, напр.: Гальчук, Яценко, Живаго, Таракі, Романових; чоловічі й жіночі іншомовні власні імена з кінцевим голосним та жіночі з кінцевим приголосним, напр.: Асабе, Аксилу, Мерилін; іншомовні географічні назви з кінцевим голосним, напр.: Баку, Капрі, Марокко; слова числівникового типу, напр.: півверстви, півдороги; складноскорочені слова, напр.: НАТО, але із жеком і под.; назви іноземних часописів, напр.: “Таймс”, “Юманіте”.

У родовому відмінку іменники чол.р. ІІ відміни мають закінчення -а (я) або -у (ю). Закічення -а (я) характерне для назв істот (промовця, менеджера), конкретних предметів (стола, олівця), мір довжини, ваги, площі, часу, одиниць напруги (метра, грама, квадрата, тижня, вольта), місяців і днів (вересня, вівторка), грошових одиниць (долара, фунта), машин та їх деталей (автомобіля, мотора), населених пунктів (Львова, Києва) та інших слів.

Закінчення -у (ю) мають назви речовин, маси, матеріалу (асфальту, водню), збірних понять (капіталу, кодексу), будівель, споруд, приміщень та їх частин (заводу, поверху), установ, закладів, організацій та їх підрозділів (інституту, деканату), процесів, станів, властивостей, ознак, абстрактних понять, течій (конфлікту, достатку, толку, прогресу, реалізму); назви річок, озер, гір, країн, областей (Дунаю, Байкалу, Ельбрусу, Донбасу, Сибіру) та інші слова.

У давальному відмінку іменники чол.р. ІІ відміни мають закінчення -ові, -еві (-єві) та -у (-ю). Закінчення -ові, -еві (-єві) вживаються здебільшого у назвах істот (директорові, учителеві), а закінчення -у (-ю) - в назвах неістот (процесу, принципу). У діловому стилі перевага надається закінченню -у (-ю). При нанизуванні однакових відмінкових форм можлива варіантність закінчень (деканові професору докторові). Для уникнення двозначності при використанні слів, які мають в Р. і Д.в закінчення -у (-ю), слід вживати у Д.в. закінчення -ові, -еві (-єві), н-д: допомога заводу (Р.в.) і допомога заводові (Д.в.).

Різні закінчення характерні для іменників у К.в. Слова І відміни мають закінчення -о (тв.гр.), -е (-є) (м'як. і міш. гр.) (Миколо, Софіє). Іменники ІІ відміни мають закінчення -у (чол.р., тв. і міш. гр.), -ю (м'як. гр.), -е (безсуфіксні слова тв. гр., слова на -ець, власні назви на шиплячий, загальні назви з основою на -р, -ж і географічні назви на -ів, -ов, -ев, -ин) (слухачу, добродію, Петре, хлопче, школяре, Харкове). Іменники ІІІ відміни у К.в. мають переважно закінчення -е (спільносте, гідносте). Іменники ІV відміни у К.в. мають таку форму, як у Н.в. У множині форма К.в. іменників усіх відмін збігається з формою Н.в.

Офіційно-діловий стиль характеризується вживанням переважно однозначних, абстрактних іменників; слів у чоловічому роді на позначення професій, звань, статусу осіб; збірних іменників; форм кличного відмінка тільки у звертанні до осіб; узгодженням іменників з числівником, займенником чи прикметником у родовому відмінку без прийменника; вживанням іменників чоловічому роді ІІ відміни у знахідному відмінку з нульовим закінченням; використанням в орудному відмінку множини іменників ІІ відміни та множинних іменників із закінченнями -ами (-ями), -има. [7]

Особливості вживання прикметників

Прикметники поділяються на якісні, відносні і присвійні, що змінюються за родами, числами і відмінками.

Якісні прикметники утворюють просту й складену форми вищого і найвищого ступенів порівняння. Проста форма вищого ступеня формується внаслідок додавання до основи звичайного прикметника суфіксів -ш-, -іш-, -ч-, напр.: інтенсивний - інтенсивніший, дорогий - дорожчий, а складена форма - шляхом приєднання слів більш, менш до звичайних прикметників, напр.: більш інтенсивний, менш дорогий. Проста форма найвищого ступеня утворюється додаванням префікса най- до простої форми вищого ступеня (з метою підсилення приєднуються префікси що, як), напр.: найінтенсивніший, найдорожчий, а складена форма найвищого ступеня - внаслідок сполучення слів найбільш, найменш зі звичайними прикметниками, напр.: найбільш інтенсивний, найменш дорогий.

Не утворюють ступенів порівняння якісні прикметники із префіксами ультра-, архі-, пре-, напр.: архіважливий, предобрий; що позначають сталі ознаки, напр.: сліпий, глухий; слова віддієслівного творення з префіксом не-, напр.: неплатіжний, неліквідний; прикметники дієслівного походження, напр.: проданий, куплений; складні слова, напр.: платоспроможний, самофінансований та інші. [9]

Використання прикметників у ділових документах відзначається такими особливостями: перевага надається прикметникам книжного походження, аналітичним формам прикметників; присвійні прикметники замінюються іменниками або відповідними прикметниковими формами; у М.в. одн. чол. та сер.р. прикметників використовується закінчення -ому; для визначення часу за роком вживаються відповідні прикметники у Р.в. без прийменника у (в) або прислівник.

Розділ 2. Принципи класифікації частин мов

2.1 Гомогенна та гетерогенна класифікація частин мови

У мовознавстві багато уваги присвячували й присвячують описові основних принципів розподілу слів за частинами мови і питанням недосконалості традиційної класифікації. Ідеться тут передусім про застосування гомогенної (за одним критерієм) чи гетерогенної (за кількома різними критеріями) класифікації.

Традиційну класифікацію частин мови критикували за її непослідовність і відсутність чітких класифікаційних критеріїв. Ще 1921 року Ж. Вандрієс підкреслював, що "класифікувати частини мови настільки важко, що дотепер ніхто задовільної класифікації їх не створив" [10]. Пізніше набагато критичніше висловився про традиційну класифікацію частин мови Л. Теньер: "Ця класифікація, що ґрунтується на туманному й безплідному емпіризмі, а не на точній і плідній теорії, не витримує жодної критики".

Існує два види класифікації:за одним критерієм (гомогенної класифікації) і класифікації за кількома різними критеріями (гетерогенної класифікації) також спостерігаємо внутрішні відмінності. Застосування гомогенної класифікації (за одним критерієм), безперечно, не забезпечує послідовної класифікації частин мови, оскільки саме в цих одиницях перетинаються і взаємодіють морфологічний, словотвірний, синтаксичний і лексичний рівні мови. Тільки гетерогенна класифікація, тобто комплексний критерій (семантичний, синтаксичний, морфологічний і для похідних слів словотвірний), дає змогу здійснити всебічну класифікацію слів. Проте сукупність трьох перших критеріїв поширюється на ядро частин мови, периферія ж характеризується неповним (одним або двома) набором критеріїв. До того ж слід зазначити, що оскільки частини мови є семантико-граматичними класами, то граматична спеціалізація відіграє тут показову роль. [6]

За гетерогенної класифікації частин мови як найперспективнішої щодо охоплення об'єктивних мовних показників треба зважати на ієрархію критеріїв, їхню підпорядкованість одному визначальному критерієві. Таким виступає, звичайно, семантичний критерій, що вказує на глибинні семантичні чинники, на яких формуються синтаксичні й морфологічні ознаки слів. Семантичний критерій кваліфікують по-різному. До сфери його застосування входить, зокрема, прямий зв'язок слів певного класу з позамовною дійсністю. Такий зв'язок стосується ядра (центру) лексико-граматичного класу, не будучи застосовним щодо периферійних компонентів останнього, оскільки периферійні компоненти класу співвідносяться не безпосередньо з предметним значенням слів, а з їхнім узагальненим значенням. Узагальнене значення, яке витворилося на ґрунті предметного, лексико-денотативного значення ядра лексико-граматичного класу і яке поширюється також на новосформовані компоненти з іншим предметним значенням, але в тотожній синтаксичній позиції, функціонує в ролі категорійного значення частини мови. Категорійне значення, охоплюючи ядро лексико-граматичного класу і його периферію (деривати), характеризує синтаксичні потенції слова. Отже, видається доцільним розглядати семантичний критерій у трьох вимірах:

а) у площині найменування, позначення певних об'єктів довкілля;

б) у плані лексичного значення слова;

в) в аспекті категорійного значення частини мови.

Найтісніше пов'язаними в семантиці слова виявляються перші два виміри, що вказують на спрямованість окремих частин мови до окремих об'єктів позамовного світу та своєрідність відображення останніх у мові.

Усі слова, виражаючи відповідне лексичне значення, у мові граматично спеціалізуються. Основу такої спеціалізації створює семантика слова, адже вона коригує вживання слова у певних граматичних функціях. Вирішальну роль щодо граматичної спеціалізації слів відіграють їхні синтаксичні параметри. Завдяки рухливості синтаксичних функцій частин мови виникають синтаксичні деривати частин мови, тобто словоформи з вторинною функцією. Отже, синтаксичний критерій у структурі мови можна розглядати як другий після семантичного критерію. Його, як і семантичний, варто кваліфікувати з різних боків. Часто під синтаксичною функцією розуміють конкретну формально-синтаксичну позицію в реченні або у словосполученні, яку визначають на базі відповідних синтаксичних зв'язків. Повнішу кваліфікацію слова дає розуміння синтаксичного критерію у двобічній інтерпретації, застосування якого передбачає виділення компонентів, що виокремлюються на основі синтаксичних зв'язків, та компонентів, які характеризуються семантико-синтаксичними ознаками, окреслюваними з урахуванням синтаксичних зв'язків. Перші компоненти формують поверхневу структуру синтаксичних конструкцій, другі -- їхню глибинну структуру. [2]

На синтаксичну спеціалізацію нерідко вказує морфологічний критерій, який поширюється на формальні ознаки частин мови -- сукупність морфологічних категорій і парадигм. Застосування цього критерію контрольоване синтаксичним рівнем мови, його формально-граматичною та семантико-граматичною структурами.

Отже, ієрархія критеріїв набуває такого вигляду: роль базового критерію виконує семантичний критерій, що зумовлює граматичну спеціалізацію слова в реченні або словосполученні; синтаксичний критерій, у свою чергу, є базовим для морфологічного критерію. Поряд із загальновизнаними семантичним, синтаксичним і морфологічним критеріями варто назвати ще один критерій -- словотвірний, який може бути досить показовим за виділення частин мови у спірних випадках. Словотвірний критерій (як допоміжний, оскільки він стосується тільки похідних слів) знаходить своє відображення у специфічних для окремих частин мови словотворчих афіксах.

Виділення частин мови та їхня кількість ґрунтується на вказаних вище критеріях. Повне охоплення різнорідними критеріями якогось слова є симптомом його належності до ядра лексико-граматичного класу. Відсутність якихось (лексичних, синтаксичних, морфологічних та ін.) ознак засвідчує похідність слова, наявність у ньому дериваційних рис або належність певного елемента до класу не-слів.

2.2 Порівняльна характеристика поглядів вчених на класифікацію частин мов

Проблема поділу слів на частини мови має свою багатовікову історію і досі остаточно не розв'язана. Проблемним передусім є те, які властивості слів треба брати до уваги при розподілі їх за частинами мови. Одні висловлювали думку, що слід зважати лише на морфологічні ознаки слова, інші вважали за необхідне брати до уваги поряд з морфологічними ще й семантичні ознаки, а ще інші використовували весь комплекс семантичних, граматичних та словотворчих ознак.

Характеристика повнозначних частин мови ґрунтується на їх узагальненому лексичному значенні. Воно є результатом абстрагування від конкретних лексичних значень повнозначного слова .

Таким узагальненим лексичним значенням для іменників є предметність, для прикметників -- атрибутивність, для дієслів -- процесуальність, для числівників -- кількісність, для прислівників -- атрибутивність, для займенників -- вказівність.

Усі частини мови належать до єдиної лексико-граматичної системи, між одиницями якої існують певні взаємовідношення і тісні взаємозв'язки. Ці закономірні взаємозв'язки виявляються передусім у взаємопереходах і перетвореннях однієї частини мови в іншу. О.О.Потебня в свій час писав: «Розуміючи мову як діяльність, не можна дивитись на граматичні категорії. Ці живі взаємопереходи відбуваються у зв'язку з різними змінами синтаксичного, рідше стилістичного функціонування частини мови в мовленні. Нове функціонування даного слова в реченні приводить до того, що це слово втрачає свої первинні семантичні і граматичні особливості і одночасно набуває властивостей іншої частини мови» .

До полярних поглядів належить визнання єдиного критерію класифікації, з одного боку, і необхідності застосування комплексу різних критеріїв, з другого боку.

У межах класифікації за одним критерієм (гомогенної класифікації) і класифікації за декількома різними критеріями (гетерогенної класифікації) також спостерігаються внутрішні відмінності. Так, прибічники гомогенної класифікації визнають єдиним критерієм розподілу слів з а частинами мови або лексичний, або морфологічний, або синтаксичний критерій. Послідовним представником лексичної класифікації частий мови виступав Ш. Баллі. Необхідність запровадження тільки морфологічного критерію тепер обстоює, зокрема, А. М. Мухін.

На думку О.П. Суника, загальнограматичні значення частин мови становлять єдину ознаку, за якою слова об'єднуються у ці класи. Гетерогенна класифікація в різних модифікаціях знайшла своє відображення у працях Л.Б. Щерби, В.В. Виноградова, В.М.Жирмунського, В.Г. Адмоні, В.І. Кодухова, І.К. Кучеренка та ін. При гетерогенній класифікації частин мови спостерігаються як кількісні, так і якісні її різновиди. [3;2]

Зокрема, В.В. Виноградов вважав, що поділ слів за частинами мови зумовлений п'ятьма факторами:

1. відмінностями тих синтаксичних функцій, які виконують різні категорії слів У зв'язному мовленні, у структурі речення;

2. відмінностями морфологічної будови слів і форм слів; 3. відмінностями речових (лексичних) значень слів;

4. відмінностями у способі відображення дійсності;

5. відмінностями у природі тих, співвідносних і супідрядних граматичних категорій, які пов'язані з тією чи іншою частиною мови.

Наводячи такі ознаки частин мови, В.В.Виноградов підкреслював, що відмінності у граматичній структурі частин мови викликані відмінностями їх синтаксичних функцій.

В.М. Жирмунський, поділяючи в основному погляди школи В.В. Виноградова, розглядає частини мови як лексико граматичні категорії (розряди) слів, у дефініції яких необхідно враховувати як значення слова, його лексико семантичний зміст, так і його граматичну форму-морфологічну та синтаксичну. Проте вчений висловлює істотне зауваження, що складний взаємозв'язок лексико семантичного і граматичного аспектів тієї або іншої категорії в різних випадках буває неоднаковим і домінувати можуть якісь з її ознак.

Недвозначно про пріоритет семантичного критерію щодо морфологічного висловився Л.В. Щерба: «А втім, навряд чи ми тому вважаємо стіл, ведмідь іменниками, що вони відмінюються швидше ми тому їх відмінюємо що вони іменники». Вихідним і провідним при визначенні поняття “частина мови” та граматичній класифікації слів І.К. Кучеренко вважає реальне значення слова, підкреслюючи, що специфікою реального значення слова в кінцевому підсумку визначаються і граматичні його атрибути. Не всі прибічники гетерогенної класифікації частин мови схильні надавати перевагу одному з критеріїв. Так, В.Г. Адмоні слушно вказує, що одночасне застосування декількох критеріїв випливає із самої сутності мовних явищ, але вважає неправомірним виходити з домінуючого становища одного з критеріїв.

Застосування якого-небудь одного критерію, безперечно, не забезпечує послідовної класифікації частин мови, оскільки саме частини мови, на думку В.І. Кодухова, є пунктом перетину і взаємодії морфологічного, синтаксичного і лексичного ярусів мови. [14]Тільки комплексний критерій -- семантичний, синтаксичний і морфологічний -- дає можливість здійснити всебічну класифікацію слів. Проте сукупність трьох зазначених критеріїв поширюється на ядро частин мови. периферія ж характеризується неповним (одним або двома) набором критеріїв. До того ж слід зазначити, що оскільки частини мови є семантико граматичними класами, то граматична спеціалізація слів відіграє тут показову роль

Заслуговує на увагу думка Б. Гавранека відносно того, що ознаки, які утворюють частину мови як складне ціле, не завжди представлені так рівномірно, як в іменників, прикметників і дієслів, навіть якщо не зважати на відмінності між мовами різних типів. Твердження В.М. Жирмунського про варіації складного взаємозв'язку лексико-семантичного і граматичного аспектів тієї або іншої категорії, можливість домінування тих або інших із її ознак, а також про різноманітність оформлення у різних мовах частин мови як граматичних категорій, щоправда, із збереженням універсальності їх значень у лексико-семантичному аспекті, потребує поглибленого вивчення і дальшого розвитку.

Послідовне застосування різнорідних критеріїв класифікації дає можливість виділити чотири частини мови -- іменник, дієслово, прикметник і прислівник. На думку О.М. Пєшковського, Є. Куриловича, Ч. Фріза, Л. Теньєра та ін., саме ці частини мови виступають як незаперечні.[12] Зокрема, О.М. Пєшковский вважав іменник, прикметник, дієслово і прислівник основними частинами мови та основними граматичними категоріями, оскільки вони існують у всіх мовах, незалежно від різноманітності мовних засобів їх вираження, і скрізь вони є категоріями, що зумовлюють всі інші категорії.

На думку Вихованця до чотирьох частин мови потрібно додати числівник за його семантичну своєрідність, пов'язану з вираженням категорійного значення кількості. Це найслабкіше структурований частиномовний компонент. Лише сукупність різнорідних критеріїв, проте з базовим характером семантичного критерію, уможливлює виділення двох центральних лексико-граматичних класів (іменник і дієслово) і трьох периферійних класів (прикметник, прислівник і числівник). Семантичний критерій у трьох вимірах охоплює названі перші дві частини мови: по-перше, лексичним значенням іменника є назви конкретних предметів, дієслова -- назви дій, процесів і станів; по-друге, дві лексико-граматичні частили мови спрямовані на відображення різних явищ дійсності: іменник відображає предмети, дієслово -- дії, процеси, стани; по-третє, ці частини мови характеризуються узагальненим значенням предметності (іменник) і процесуальності (дієслово). Із семантичними ознаками центральних частин мови тісно пов'язані їхні синтаксичні функції (для іменника характерна функція підмета і сильнокерованого другорядного члена речення, для дієслова -- функція присудка і співвідносного з присудком головного члена односкладних речень). У семантико-синтаксичному ярусі мови, який, формуючи категорійне значення частин мови і семантико-синтаксичні відношення на базі лексики, є глибинним щодо поверхневого формально-синтаксичного ярусу членів речення і словосполучення, іменник функціонує в ролі суб'єкта, об'єкта, адресата, знаряддя і под., дієслово -- в ролі предикатної синтаксеми у функції дії, процесу і динамічного стану. Закріплення синтаксичного функціонування частин мови знайшло відображення в їхніх морфологічних показниках -- формально-морфологічних (відмінювання, дієвідмінювання) особливостях і морфолого-семантичному змісті складників слова. В українській мові іменникові, наприклад, властиві самостійні форми роду і числа, залежна щодо предиката й самостійна щодо прикметника форма відмінка, дієсловам -- форми способу, часу, виду і валентності. Кожна частина мови відрізняється також специфічними для неї дериваційними морфемами, які вживаються для творення похідних слів. [11]

З-поміж частин мови виразно протиставляються одне одному позначення предметів і не-предметів(Лайонз). На нижчому рівні розрізнення не-предмети (ознаки в широкому розумінні цього слова) поділяються на ознаки, що пов'язуються в мисленні з динамічними характеристиками, і ознаки, які сприймані як статичні.

Центр частин мови формують іменники і дієслова як суто автономні знаки, а периферію -- прикметники, прислівники і числівники як менш автономні знаки.

Отже, ми можемо зробити висновок, що застосування якого не будь одного критерію, безперечно, не забезпечує послідовної класифікації частин мови, оскільки саме частини мови є пунктом перетину і взаємодії морфологічного, синтаксичного і лексичного ярусів мови. Тільки комплексний критерій -- семантичний, синтаксичний і морфологічний -- дає можливість здійснити всебічну класифікацію слів.

Висновок

При написанні курсової роботи, ми ставили за мету висвітлити предмет морфології української мови та дослідити принципи класифікації частин мови. І дійшли наступних висновків:

морфологія -- це розділ граматики, який вивчає особливості будови (морфемний склад) слів і творення їх форм. Це визначення ґрунтується на визначенні самого терміна , створеного XXI ст. на основі поєднання грецьких слів ( morphe- форма і logos- слово, вчення) і використовуваного спочатку в природознавстві, а потім в мовознавстві. До Безпосередніх завдань морфології належить також вивчення граматичних класів слів - частин мови і принципів їх класифікаційного виділення.

Морфологія як наука передбачає розв'язання таких завдань:

1. визначення принципів розчленування лексем на словоформи та об'єднання словоформ у лексеми;

2. з'ясування частини семантики слова як морфологічної;

3. обґрунтування переліку морфологічних категорій та їхньої природи;

4. опис сукупності формальних засобів, закріплених за відповідними частинами мови та їхніми морфологічними категоріями;

Основними морфологічними одиницями є частини мови (морфологічні слова). Саме в частинах мови найпоказовіше відображаються особливості морфологічного ладу української мови, зокрема сукупність морфологічних категорій та їхніх грамем, словозмінна морфеміка, співвідношення синтетизму й аналітизму в морфологічній структурі мови. За комплексним (семантичним, морфологічним, синтаксичним, а для похідних слів і словотвірним) критерієм вирізняються п'ять частин мови в таких ієрархічних стосунках: іменник та дієслово як центральні частини мови і прикметник, числівник та прислівник як периферійні частини мови. В українській мові наявні не лише самостійні, а й службові частини мови до яких належать:прийменник, сполучник, частка.

У мовознавстві багато уваги присвячували й присвячують описові основних принципів розподілу слів за частинами мови. Існує два види класифікації:за одним критерієм (гомогенної класифікації) і класифікації за кількома різними критеріями (гетерогенної класифікації).

Досить багато вчених таких як Вихованець І.Р., Кучеренко І.К., Плющ М.Я, Загнітко Л.П. в різні часи висловлювали різні точки зору щодо класифікації за частинами мови та висували різні критерії щодо їхнього поділу. Однак на сьогодні ми можемо зробити висновок, що застосування якого не будь одного критерію, безперечно, не забезпечує послідовної класифікації частин мови, оскільки саме частини мови є пунктом перетину і взаємодії морфологічного, синтаксичного і лексичного ярусів мови. Тільки комплексний критерій -- семантичний, синтаксичний і морфологічний -- дає можливість здійснити всебічну класифікацію слів.

Список використаних джерел

1. Безпояско О.К, Городенська К.Г, Русанівський В.М. Граматика української мови -К.: Либідь,1993.-330с.

2. Вихованець І. Р. Частини мови в семантико-граматичному аспекті.-К:1988. -- С. 14-19.

3. Вихованець I.Р., Городенська К.Теоретична морфологія української мови-К: 2004.

4. Волох О.Т. та ін. Сучасна українська літературна мова. Морфологія. Синтаксис. - 2-е видання, перероблене і доповнене: Підручник / Волох О.Т., Чемерисов М.Т., Чернов С.І. -К.: Вища школа

5. Грищенко А.П., Мацько Л.І, Плющ М.Я., Тоцька Н.І., Уздиган І.М Сучасна українська літературна мова -К.:Вища школа,2002-431с.

6. 1989Жовтобрюх, І.Р. Вихованець, А.П. Гриценко. - Морфологічна побудова сучасної української мови / Ред.: М.А-.К.: Наукова думка, 1975. - 208 с.

7. ЗаболотнийВ.В.,ЗаболотнийО.В. Українська мова навчальний посібник -К: Генеза,2009-271с.

8. Загнітко Л. П. Теоретична граматика української мови. Морфологія. - Д: 1996

9. Зубков М.Г. Сучасна українська ділова мова. - Х., 2002. - 175-218с.

10. Кучеренко І.К. Теоретичні питання граматики української мови: Морфологія, Ч. 2. / Ред. Л.П. Головняк. - К.: Видавництво Київського університету, 1964. - 157 с.

11. Кучеренко І.К. -К. Теоретичні питання граматики української мови. Морфологія, ч. 1. К., 1961-64;

12. Ладоня І.О. Українська мова: Навч. посібник. - К.: Вища школа, 1993. - 143 с.

13. Леонова М.В. Сучасна українська літературна мова: Навчальний посібник. -К.:Вища школа,1983.-265с.

14. Пономарьова. О.Д. Сучасна українська мова - 2-е видання, перероблене. - К.: Либідь, 2001. - 134-149с.

15. Шкуратяна Н.Г., Шевчук С.В. Сучасна українська літературна мова: Навчальний посібник. - К.: Література, 2000. - 688 с.

Размещено на Allbest.ru