Вступ в мовознавство

Внутрішня флексія. Цей синтетичний спосіб вираження граматичних значень полягає у зміні звукового складу кореня. Внутрішня флексія наявна в усіх індоєвропейських мовах, хоч у жодній з них вона не є основним граматичним.

Редуплікація. Вона виявляється у повному чи неповному повторенні кореня або цілого слова. Редуплікація є досить поширеним способом вираження граматичних значень.

Суплетивізм. Полягає він в утворенні різних форм одного слова від різних коренів: погано - гірше, добре - краще, я - мене, він - його; Виявом суплетивізму (як граматичного, так і лексичного) вважають також близькозначні групи різно-кореневих слів, які в більшості випадків реалізуються похідними від одного кореня.

Синтаксичне словоскладання. Цей синтетичний спосіб вираження граматичних значень передбачає поєднання двох коренів, основ або слів у одному слові: працездатний, всюдихід. Основоскладання в багатьох мовах, у тому числі слов'янських, є одним зі способів словотвору.

Наголос. Цей граматичний спосіб виявляється у варіюванні наголосу, в результаті якого розрізняються форми слів. Наприклад, розрізнення називного відмінка множини та родового однини: руки - руки, голови - голови, недоконаного і доконаного виду: насипати - насипати.

Аналітичні способи вираження граматичних значень. До аналітичних способів належать службові слова, порядок слів,інтонація.

Службові слова. Граматичний спосіб службових слів полягає у вираженні граматичних значень за допомогою сполучників, прийменників,часток, допоміжних дієслів, артиклів. Службові слова цілком або частково звільняють повнозначні слова від необхідності виражати граматичні значення. Це функціонально наближає службові слова до морфем.

Порядок слів. Граматичне значення може залежати від місця слова у реченні. У мовах з розвинутими флексіями, зокрема українській та російській, речень такого типу небагато (при збігу форм називного та знахідного відмінків), оскільки граматичні значення слів виражаються переважно закінченнями, а не місцем цих слів у реченні. У тих мовах, де афіксація представлена слабо, порядок слів є дуже важливим граматичним способом. Однак відсутність значного граматичного навантаження не означає, що порядок слів є цілком довільним. Не виражаючи регулярних граматичних значень, він набуває стилістичного навантаження, відіграє важливу роль в актуальному членуванні речення, внаслідок чого кожна зміна розташування слів у реченні стає значущою.

Інтонація. Цей спосіб вираження граматичних значень виявляється на синтаксичному рівні, тобто є носієм синтаксичних значень. інтонація властива кожній мові, кожному усному висловлюванню.В інтонації як граматичному способі виокремлюють універсальний і специфічний шари. Універсальний шар притаманний усім мовам або значній їх кількості. Так, у всіх мовах запитальне речення передається висхідною мелодикою - рухом основного тону голосу, його підвищенням, а розповідне речення - низхідною мелодикою. Специфічний шар інтонації характерний для певної мови і залежить від фонетичної організації та історії цієї мови. Навіть кількість інтонаційних конструкцій (інтонем) у різних мовах різна

52. Синтаксис як розділ граматики. Одиниці синтаксичної системи мови

Синтаксис -- розділ граматики, що вивчає словосполучення та речення, їх будову, типи й об'єднання в надфразні одиниці, роль і значення частин мови та граматичних форм у реченні в синхронному й діахронному (історичному) перекрої.

Основними одиницями цього рівня є словосполучення, синтагма і речення.

Словосполучення - синтаксична одиниця, яка утворюється поєднанням повнозначних слів за допомогою підрядного граматичного зв'язку.

Як справило, словосполучення складаються з двох слів. Одне слово є головним, а друге - граматично залежним.

Здатність слів сполучатися між собою називається валентністю.

Слова у словосполученні поєднані підрядним зв'язком. Є три типи підрядного зв'язку:

- узгодження, при якому головне слово узгоджується із залежним у всіх граматичних формах: теплий день, гарне село.

- керування, при якому головне слово вимагає від залежного певної відмінкової форми: читати книжку, сісти за стіл.

- прилягання, при якому залежне слово є незмінним: швидко йдуть, розмовляли йдучи.

Словосполучення виконує номінативну ф-ю (називає), а речення - комунікативну (повідомляє).

Деякі мовознавці вважають, що словосполучення можуть утворюватися також на основі сурядного зв'язку: брат і сестра.

Синтагма - інтонаційно організовані частини, на які поділяється вже утворене речення. Вони мають лінійний характер, тобто не можуть бути розірваними іншим текстом, на відміну від словосполучень. Виокремлення синтагми зумовлене інтонаційним оформленням речення.

Речення - - мінімальна комунікативна одиниця, для якої характерні інтонаційна оформленість, організованість на основі структурної схеми, система синтаксичних категорій.

Може складатися з одного слова. Таке речення може бути називним (Вечір.) або безособовим (Світає.). а в певній ситуації будь-яке слово в будь-якій формі може стати реченням (Рятуйте! Добре.). В речення слово перетворюється за допомогою інтонації.

Але для речень, що складаються с кількох слів, однієї інтонації не достатньо. Слова пов'язуються за допомогою структурних схем речення.

53. Словосполучення як мінімальна синтаксична одиниця. Його будова та ф-ії. Типологія словосполучень

Словосполучення - синтаксична одиниця, яка утворюється поєднанням повнозначних слів за допомогою підрядного граматичного зв'язку.

Як справило, словосполучення складаються з двох слів. Одне слово є головним, а друге - граматично залежним.

Здатність слів сполучатися між собою називається валентністю.

Слова у словосполученні поєднані підрядним зв'язком. Є три типи підрядного зв'язку:

- узгодження, при якому головне слово узгоджується із залежним у всіх граматичних формах: теплий день, гарне село.

- керування, при якому головне слово вимагає від залежного певної відмінкової форми: читати книжку, сісти за стіл.

- прилягання, при якому залежне слово є незмінним: швидко йдуть, розмовляли йдучи.

Між компонентами слов-ння встановлюються різні смислові відношення. Їх типи:

- атрибутивні (означальні): зал.слово називає ознаку предмета, вираженого гол словом (сині очі)

- об'єктні: зал.слово позначає предмет дії або ознаки (рубати дрова)

- суб'єктні: зал.слово вказує на виконавця дії чи носія стану, вираженого гол.словом (щастя людей)

- комплективні: зал.слово конкретизує зміст гол.слова (тарілка борщу)

- релятивні: зал.слово виражає ознаку дії або іншої ознаки (лагідно дивитися, дуже гарячий)

На відміну від речення, що виконує комунікативну ф-ю (повідомляє), словосполучення виконує номінативну (називає).

Деякі мовознавці вважають, що словосполучення можуть утворюватися також на основі сурядного зв'язку: брат і сестра.

Типи словосполучень:

За кількістю слів:

- прості (утворені з двох повнозначних слів: холодна вода)

- складені (утворені з трьох або більше повнозначних слів: теплий осінній вечір)

54. Речення як основна одиниця синтаксису, його ознаки та ф-ії. Типологія речень

Речення - - мінімальна комунікативна одиниця, для якої характерні інтонаційна оформленість, організованість на основі структурної схеми, система синтаксичних категорій.

Може складатися з одного слова. Таке речення може бути називним (Вечір.) або безособовим (Світає.). а в певній ситуації будь-яке слово в будь-якій формі може стати реченням (Рятуйте! Добре.). В речення слово перетворюється за допомогою інтонації.

Але для речень, що складаються с кількох слів, однієї інтонації не достатньо. Слова пов'язуються за допомогою структурних схем речення.

Типи речень

за будовою:

- прості (одна граматична основа)

- складні (за способом зв'язку їхніх частин):

- сполучникові

- безсполучникові.

Сурядний і підрядний зв'язок між частинами складного речення.

за метою висловлювання:

- розповідні

- питальні

- спонукальні

за емоційним забарвленням:

- окличні

- неокличні

за складом граматичної основи:

- двоскладні

- односкладні (або підмет або присудок):

- означено-особові

- неозначено-особові

- узагальнено-особові

- безособові

за наявністю чи відсутністю другорядних членів:

- непоширені

- поширені

за наявністю необхідних членів речення:

- повні

- неповні

55. Предикативність і модальність як основні ознаки речення

Речення - - мінімальна комунікативна одиниця, для якої характерні інтонаційна оформленість, організованість на основі структурної схеми, система синтаксичних категорій.

Крім того, основні ознаки:

Предикативність - співвіднесеність змісту речення з об'єктивною дійсністю. Завдяки чому зміст речення трактують як реальний, можливий, бажаний. Виражається за допомогою часових форм дієслова (минулий, давноминулий, теперішній чи майбутній час) та обставин місця й часу (просторова й часова віднесеність). Головним носієм предикативності є присудок. Вихідним пунктом для прив'язки будь-якого повідомлення до дійсності є три координати: я -- тут -- тепер.(нульові координати, і їх нерідко пропускають).

Модальність -- особисте ставлення мовця до власного висловлювання, яке виражається за допомогою інтонації (стверджувальна й заперечна, серйозна й іронічна); вставних слів (на жаль, мабуть, може, здається, безперечно, справді); часток,(невже, авжеж, ніби, начебто, таки); способу дієслова (дійсний, умовний чи наказовий). Щоб предикативна конструкція стала реченням, вона повинна бути інтонаційно оформлена. Інтонація речення включає в себе: а) підвищення й пониження тону (мелодика мовлення);збільшення й зменшення сили голосу (інтенсивність мовлення);в) прискорення й сповільнення вимови (темп мовлення);г) певне чергування напруження й послаблення наголошених і ненаголошених складів (ритм мовлення);г) виділення окремих слів у реченні (фразовий, логічний та емфатичний наголоси).

56. Граматичне (формальне) та актуальне (логіко-граматичне) членування речення

Граматичне членування- члени речення. Вони не притаманні реченню загалом, а є його складниками.

Члени речення - абстрактні синтаксичні категорії, усталені форми для опису ситуацій, вираження типових компонентів реального змісту речення. Поділяють на головні (підмет і присудок) та другорядні (означення, додаток, обставина).

Актуальне членування - це членування речення за змістом на дві частини: предмет мовлення (вихідна частина - тема) і те, що про нього говориться (інформативна частина - рема). Друга частина є головною.

Тема, як правило, передує ремі. Але можлива й інверсія, коли невідоме стоїть на початку речення: Навіть він (рема) не міг нічого зробити (тема). У такому випадку рема є особливо наголошеною, інтонаційно виділеною.

57. Типи синтаксичного зв'язку

Згідно з функціональним підходом в україністиці останнім часом виділяють такі типи синтаксичних зв'язків:

- предикативний (у простому і частково в складному реченнях);

- підрядний (у словосполученні, простому і складному реченнях);

- сурядний (у словосполученні, складному і простому реченнях).

Підрядний зв'язок - синтаксичний зв'язок, що вказує на граматичну залежність одного компонента від іншого в реченні чи словосполученні. Цей зв'язок у словосполученні реалізується формами слова. Як зв'язок залежного і опорного компонентів, підрядний зв'язок реалізується в двох різновидах: прислівному і детермінантному. Деякі вчені виділяють ще опосередкований зв'язок. У словосполученні реалізується передусім прислівний підрядний зв'язок. Прислівний зв'язок є тісним, передбачуваним, а в ремних випадках - обов'язковим. Узгодження, керуваня, прилягання - це типові форми підрядного зв'язку.

Специфічним синтаксичним зв'язком є сурядний, що реалізується в реченні та словосполученні. Сурядний зв'язок - синтаксичний зв'язок, що поєднує граматично рівноправні компоненти в словосполученні, простому та складному реченні. Сурядний зв'язок виражається за допомогою сурядних сполучників у простих реченнях з однорідними членами, в елементарних і багатокомпонентних складносурядних реченнях, у складних конструкціях із сурядністю і підрядністю. На відміну від предикативного і підрядного сурядний зв'язок не визначальний для виділення членів речення; він лише поширює просте речення однорідними членами. Диференційними ознаками сурядного зв'язку в словосполученні і реченні є: рівноправність компонентів; відкритість/закритість зв'язку; незалежна координація як форма зв'язку. Сурядний зв'язок передбачає такі смислові відношення між елементами словосполучень: єднально-приєднувальні (гроза і вітер, став і дивлюся); протиставні (сонячно, але морозно); розділові (то блискавка, то грім); градаційні (не лише сніг, а й мороз); пояснювальні (нейрони, тобто нервові клітини) . Отже, основними типами синтаксичних зв'язків у словосполученні є підрядний і сурядний.

58. Предмет вивчення фразеології. Основні ознаки фразеологізмів. Їх мовний статус

Фразеологія - розділ мов-ва, який досліджує фразеологізми; сукупність фразеологізмів певної мови.

Основний завданням фразеології є з'ясування складу фразеологічної системи, класифікування фразеологізмів.

Фразеологізми - неподільні, цілісні за значенням сполучення слів, які відтворюються в мовленні.

Стійкість і відтворюваність зближують їх зі словами. Але на відміну від слів їм властиві формальна вільність компонентів (зуби з'їсти, зуби з'їла) та варіативність (вислови зуби з'їсти, зуби проїсти є рівноцінними).

59. Причини мовних змін. Мовні контакти. Мовні контакти. Поняття субстрата, суперстрата, адстрата. Порівняльно-історичне мов-во, його завдання та здобутки

Порівняльно-історичне мовознавство -- напрям лінгвістики, який за допомогою порівняльно-історичного методу досліджує споріднені мови (мови, які є продовженням однієї прамови й у яких незапозичені корені та афікси перебувають у регулярних відповідностях, що зумовлені фонетичними законами).

Основними завданнями цього напряму є встановлення спорідненості мов, знаходження системи доказів на її підтвердження, а також з'ясування того, як і в якій мірі факт спорідненості мов розкриває історію та специфіку кожної з них.

Спорідненість мов не тотожна їх схожості. Схожість може бути наслідком запозичень. Так, існування у корейській мові багатьох запозичень з китайської не означає, що вони споріднені.

Спорідненими є ті мови, походження яких від єдиної мови-предка може бути науково доведеним. Існує три критерії спорідненості мов: лексичний, морфологічний і фонетичний.

Лексичний критерій спорідненості мов. Споріднені мови мають багато спільних за походженням слів. Лексичного критерій полягає в тому, що він стосується найпомітніших одиниць споріднених мов -- слів. Недоліком його є те, що за факт спорідненості можна прийняти запозичення. Морфологічний критерій спорідненості мов. Його основою є винайдення у словах різних мов спільних словозмінних морфем, які майже ніколи не запозичуються. Тому наявність у словах певних мов матеріально і функціонально тотожних флексій є надійним доказом спорідненості цих мов.

В основі досліджень порівняльно-історичного мовознавства лежить порівняльно-історичний метод, тобто сукупність прийомів дослідження мовного матеріалу для встановлення спорідненості мов і вивчення історичного розвитку споріднених мов.

У ньому зіставляється або паралельно вивчається мовний матеріал, який розглядається в історичному розвиткові, з урахуванням змін, що відбуваються в мові. Вивчаються не окремі мовні факти чи явища, а системи їх: у фонології -- система фонем, у морфології -- системи граматичних форм, їхніх парадигм, у лексиці -- означення взаємозв'язаних понять тощо. Встановлюються системи відповідностей між зіставлюваними мовами у фонетиці, морфології, синтаксисі, лексиці й фразеології. Визначається відносна (релятивна) хронологія мовних фактів поряд з безвідносною (абсолютною) хронологією. Встановлюється спорідненість мов на основі систем відповідностей. Відновлюються (реконструюються) факти на основі систем відповідностей між спорідненими мовами й усуваються прогалини в їхній документальній історії. Відбираються релікти (архаїчні факти), які мають важливе значення для відновлення найдавнішого стану досліджуваних мов. Береться до уваги взаємодія складових частин окремих мов (явища граматичної аналогії, лексичної контамінації) і взаємодія окремих мов, яка порушує осн. лінії їхнього розвитку -- вплив однієї мови на іншу, запозичення тощо.

60. Генеалогічна (генетична) класифікація мов світу

Генеалогічна класифікація мов -- групування мов за спорідненістю. Ця класифікація мов передбачає виокремлення мовних сімей -- сукупності мов, основою яких є одна прамова.

Цей принцип базується на існуванні регулярних системних фонетичних, граматичних і лексичних відповідностей, що закономірно повторюються у споріднених мовах. Споріднені мови виникли шляхом диференціації діалектів однієї первісної мови, яку називають прамовою або мовою-основою (напр., сучасні слов'янські мови походять від колишньої спільнослов'ян, або праслов'янської, мови). Диференціація мов є наслідком різних соціальних причин, у тому числі міграції племен, завоювань, змін державних. кордонів, етнічних змішування і т. ін. Споріднені мови об'єднують у підгрупи, групи (гілки), сім'ї, або родини, а також в одиниці вищої ієрархії -- надродини (гіперсім'ї). Напр., українська мова належить до східнослов'ян. підгрупи слов'ян, групи індоєвропейської родини мов, яку окр. вчені об'єднують разом з ін. родинами в ностратичну (бореальну) надродину.

На відміну від плюраліст, типологічної класифікації мов, генеалогічна класифікація мов існує у вигляді єдиної схеми для кожної окр. родини й інколи схематично зображується у вигляді генеалогічного дерева, але реальні відношення між мовами однієї родини складніші, ніж їх подає схема.

Генетичній (успадкованій) спорідненості протиставляють спорідненість, набуту в процесі взаємодії мов. Це мовний союз, який може об'єднувати мови неблизькоспоріднені і навіть неспоріднені, що внаслідок міжетнічних та міжмововних контактів мають у своїй структурі спільні риси. Сучасна генеалогічна класифікація мов у різних її варіантах визнає існування від кількох десятків до 200 мовних родин, серед яких найголовніші: індоєвропейська, афразійська (стара назва -- семіто-хамітська), уральська з фінно-угорським (угро-фінським) та самодійським відгалуженнями, тюркська, монгольська, тунгусо-маньчжурська (ост. три родини часом об'єднують в одну алтайську, до якої деякі вчені відносять і корейську мову), картвельська, абхазько-адигейська, нахсько-дагестанська (їх інколи об'єднують в одну родину кавказьких, або іберійсько-кавказьких, мов), дравідська, чукотсько-камчатська, ескімоськоалеутська, тибето-китайська (сіно-тибетська), тайська (таїкадайська), австразійська, австронезійська (стара назва -- малайсько-полінезійська). На о. Нова Гвінея під назвою папуаські мови відомо від 13 до 20 мовних родин і багато ізольованих мов. Мови аборигенів Австралії й Тасманії з погляду їхньої генеал. класифікації вивчено недостатньо. В Африці, крім згаданої афразійської родини, поширені родини конгокордофанських (нігеро-кордофанських), нілосахарських і койсанських мов. Мови тубільців амер. континенту об'єднуються в родини: надене, алгонкіно-мосанську, пенутіанську, хокальтекську, каддо-ірокезьку, сіу, мускогі-натчезьку, юто-ацтекську, майя-соке-тотонакську, отомангську, чибчанську, аравакську, карибську, кечуа-аймара, же(жес), тупі-гуарані та ін. Окр. мови не піддаються Г. к. м., залишаючись ізольованими представниками своїх родин. До них належать баскська, кетська, бурушаскі, нівхська, айнська, керекська та ін., які іноді включаються до ін. родин. У мовних родинах окр. групи можуть бути представлені лише однією мовою. Так, в індоєвроп. родині албанська, вірменська та грецька мови є самост. відгалуженнями кол. праіндоєвроп. мови.

Прихильники визнання існування гіперсімей об'єднують індоєвроп., урал., тюрк., монг., тунгусо-маньчж., дравід., картвел. та афразійську родини в ностратичну надродину, до якої деякі вчені відносять ще чукотсько-камчатські, юкагірську, нівхську, корейську та японську мови, а також ескімосько-алеутські, еламську та етруську. Ностратична гіпотеза не є загальновизнаною серед лінгвістів.

61. Індоєвропейська родина мов

Це найпоширеніша сім'я споріднених мов, одна з понад 20 мовних сімей світу.

Мовами цієї родини розмовляє більше 2 млрд. осіб. До неї належать усі мови, що виконують ф-ю світових мов. В ній існують такі групи: індійська, іранська, грецька, вірменська, італійська, романська, кельтська, германська, іллірійська, албанська, балтійська, слов'янська, тохарська, анатолійська.

Належність окремих мов і мовних груп до сім'ї Індоєвропейських мов визначається на підставі подібності їхньої структури, досліджуваної за допомогою порівняльно-історичного методу і пояснюваної як результат їх походження від єдиної у минулому індоєвропейської прамови.

62. Мови слов'янської групи

Слов'янські мови -- група мов, що розвинулися з діалектів праслов'янської мови

Слов'янська група мов поділяється на 3 підгрупи (понад 290 млн. носіїв):

- східну (українська 45 млн, російська 250 млн, білоруська 8 млн)

- західну (польська 43 млн, чеська 10,6 млн, словацька 5,3 млн, верхньолужицька та нижньолужицька 100 тис), до неї належала також полабська мова, яка зникла на початку XVIII ст.

- південну (болгарська 9 млн, македонська 2 млн, сербська, хорватська, словенська 1,8 млн, боснійська і чорногорська, що утворилися після розпаду сербсько-хорватської мови, що була в Югославії до її поділу; старослов'янська мертва мова);

63. Мови германської групи

Мови германської групи у спілкуванні використовують понад 550 мільйонів людей. Найпоширеніші з них -- англійська та німецька.

Германські мови традиційно поділяються на три підгрупи:

- північна підгрупа: також відома, як скандинавська підгрупа. До її складу входять шведська і діалекти (ґетамол, норлендска, ельвдалск т. і.), данська, норвезькі офіційні мови а діалекти (букмол, нюношк, ріксмол, трендешк, нордношк і т. д.), ісландська, фарерська мови.

- західна підгрупа: мовами, що належать до цієї групи є англійська, фризька, люксембурзька, нідерландська, німецька, їдиш, африкаанс.

- східна підгрупа: до цієї підгрупи належать згаслі германські мови -- готська, бургундська, вандальська, гепідська, герульська мови.

64. Мови романської групи

Романська група мов (576 млн. чол.) представлена живими мовами -- французькою 119 млн, провансальською (окситанською), італійською 70 млн, сардинською (сардською), іспанською 332 млн, каталанською, португальською, румунською (мова румунів і молдован), аромунською, ретороманською, рядом креольських мов. Усі романські мови розвинулися на основі латинської мови, літературна форма якої відома тепер за численними писемними пам'ятками і застосовується досі як мова католицької літургії та (обмежено) як міжнародна мова науки. Латинська мова разом з мертвими мовами оскською й умбрською утворювали групу італьських мов.

65. Мовна карта Європи. Мовна карта України.

Виходячи з суто формальних показників, у етносу, який становить майже 80% населення країни, не повинно бути проблем мови, культури, національної духовності. Проте, в Україні українці мають в цій сфері більше проблем, ніж розв'язань. Це пояснюється особливостями України як держави. Адже Україна є державою не лише посткомуністичною, але й постколоніальною. Мови України -- мови, котрі населення України вважає рідними. До мов України належать: державна мова, українська, мови національних меншин України та мови корінних народів України. Згідно з даними Всеукраїнського перепису населення 2001 року більшість населення (67,5 %) вважає українську мову рідною, на другому місці (29,6 %) -- російська мова. Українська мова більше поширена в центральній частині, півночі та на заході країни, російська -- на півдні та сході, де існування української у великих містах часто обмежено лише державними установами, і вона повноцінно функціонує лише в сільській місцевості. Наприклад, у Криму кількість громадян, що розмовляють російською мовою складає 97%, у Донецькій області - 93%, в Одеській та Луганській - 85%. Також на території України проживають деякі інші національності, які розмовляють на своїх державних мовах: білоруси, молдавани, кримські татари, болгари, угорці, румуни, поляки, євреї, вірмени, греки, татари, цигани, азербайджанці, грузини. Визначити певні території України в яких діє в великій кількості та чи інша іноземна мова доволі складно. Можна лише сказати, що кримська мова, а також татарська та вірменська поширені у АР Крим, польська, румунська та угорська в західних областях України, що межують з Польщею, Румунією та Угорщиною. Болгарська мова найбільше поширена у Одеській області. У 2008/2009 навчальному році в Україні провадилося вивчення як української та іноземних, так само й мов одинадцяти національних меншин та корінних народів: болгарської, гагаузької, гебрейської та їдишу, кримської, молдовської, російської, новогрецької, польської, румунської, словацької, угорської. Випускники навіть мали можливість скласти ЗНО однією з семи мов: українською, кримською, російською, молдовською, польською, румунською чи угорською.

66. Типологічне мов-во

Усі мови відображають ту саму об'єктивну дійсність. Вони служать для спілкування та пізнання і мають звукову матерію. Ці та інші вияви близькості різних мов дають змогу зіставляти їх незалежно від факту спорідненості або неспорідненості. Якщо при порівняльно-історичному аналізі споріднених мов встановлюють їх генетичну тотожність та історичні зміни, то при зіставленні мов, не орієнтованому на їх споріднекість, встановлюють спільні та відмінні ознаки цих

Типологічне мовознавство -- напрям лінгвістики, що досліджує ступінь структурної близькості або розбіжності мов незалежно від наявності чи відсутності генетичних зв'язків між ними.

Поняття «мовний тип» має частковий і загальний зміст. Його частковий зміст полягає у зіставленні мов за одним аспектом, наприклад за порядком слів (змінний чи сталий, ступінь фіксованості, місце означення відносно означуваного слова тощо), за характером наголосу (динамічний, музичний чи кількісний, рухомий чи постійний). Загальний зміст мовного типу стосується дослідження різних мов у цілому. Віднесення мови до певного загального типу означає включення її до типологічної класифікації мов.

Типологічне мовознавство виникло зі спроб групування різних мов світу за їх загальним типом. Започаткував цей напрям лінгвістики німецький мовознавець Фрідріх Шлегель (1772--1829), який у 1808 р. поділив мови на флективні й нефлективні.

67. Фонологічні класифікації мов світу

Фонологічна типологія. За нею мови поділяються на складофонемні та фонемні.

Складофонемний тип мов. Складофонеми або силабо фонеми виділяють у мовах для яких характерний збіг складу і морфеми. Так у китайській мові кожен склад є морфемою, а 40% складів - окремими словами, проте переважають у ній двоскладові слова. Ця обставина робить зайвим поділ морфем на окремі звуки.

Фонемний тип мов. До нього належать більшість мов світу. У мові фонемного типу фонема і морфема не збігаються, поділяється на фонеми, а фонеми формують морфему. Мови цього типу у деяких лінгвістичних працях класифікують за розрізненням (латинська) та нерозрізненням (українська) довгих і коротких голосних, за типом наголосу (динамічний, тонічний, кількісний), його рухомістю чи сталістю.

У фонемному типі відокремлюють:

Консонантний тип мов. Мови, у фонемному складі яких понад 70% приголосних. (українська).

Вокалічний. Охоплює мови у яких 30 % становлять голосні. (корейська, гавайська).

68. Морфологічні класифікації мов світу

Морфологічна типологія. Морфологічний рівень мови, порівняно з фонологічним і синтаксичним, у типологічному відношенні вивчений накраще. За морфемною будовою слова В.фон Гумбольт відокремив 4 типи мов:

ізолюючі. Для них характерні незмінність і морфологічна нерозчленованість слів. Ізолюючі мови мають лише один різновид морфем - корінь. Граматичне значення виражається здебільшого за доп.порядка слів. До ізолюючих мов належить давньокитайська - веньянь.

Аглютинуючі(аглютинативні). В них корінь незмінний і тому внутр.флексія відсутня. В аглютинативних мовах афікси у межах слова характеризуються високм ступенем самостійності, оскільки чітко відмежовуються 1 від одного і зберігають своє значення незалежно від містя у слові. Вони завжди виражають саме те значення при чому тільки одне, а певне значення у свою чергу завжди передається тм же афіксом. Напр.у киргизькій мові атарискага - батькові. Атарискаларга - батькам.

Флективні мови. У них корінь змінний, при чому ця змінність може виявлятись і як внутрішня флексія, тобто здатність кореня виражати своїм чергуванням граматичне значення. Напр..анг фуд - нога і фіід - ноги.

Інкорпоруючі мови. До них входять складні комплекси, які є водночас і словами і реченнями. Цей тип мов представлений деякими палеазійськими мовами та більшістю індіанських мов Америки.

69. Флективні мови

Флективні мови -- мови, в яких у вираженні граматичних значень провідну роль відіграє флексія (закінчення). До флективних мов належать індоєвропейські та семі-то-хамітські.

На відміну від аглюнативних мов, де афікси є однозначними, стандартними і механічно приєднуються до повних слів, у флективних мовах закінчення є багатозначним (у слові стол-a закінчення -а має три значення: чоловічий рід, однина, родовий відмінок), не стандартним (значення родового відмінка можуть виражатися й іншими закінченнями: eod-u, земл-і, стол-ie, сім-ей), приєднується до основи, яка зазвичай без флексії не вживається (земл-я, чорний, зв-емо), і органічно зливається з основою, утворюючи єдиний сплав, внаслідок чого на стику морфем можуть відбуватися різні зміни (рука, руц-і; роб-ити -- робл-ю; киянин -- киян-и). Формальне взаємопроникнення контактуючих морфем, яке призводить до стирання меж між ними, називають фузією (від лат. fusio "сплавлення"). Звідси друга назва флективних мов -- фузійні.

Флективні (фузійні) мови поділяють на синтетичні та аналітичні.

Виділяти тип флективних мов почали на початку XIX ст. Усі флективні мови поділяються на:

- синтетичні (мови, у яких відношення між словами виражаються завдяки формам слів, оскільки словоформа у них передає і лексичне, і граматичне значення, зокрема значення відмінків, форми яких відтворюють граматичні відношення слів. Синтетичні мови: українська, російська, польська, литовська, мертві: латинська, готська, давньогрецька)

- аналітичні (мови, у яких відношення між словами у реченні виражаються з допомогою службових слів і порядком розташування повнозначних слів. В аналітичних мовах або зовсім немає відмінкових форм, або вони слабко виражені. До аналітичних мов належать англійська, французька, болгарська і деякі інші індоєвропейські мови)

У мовах синтетичної будови вилучене з речення слово зберігає всю граматичну характеристику (біжать -- третя особа, множина, теперішній час), тоді як в аналітичних мовах граматично охарактеризувати слово можна лише в контексті.

70. Аглютинативні мови

Аглютинативні мови - мови, в яких граматичні форми й похідні слова утворюються додаванням однозначних афіксів до незмінюваних основ слів. Афікси розташовані переважно після основи або кореня слова, характеризують окремі відмінки іменників або час, спосіб, особу дієслова і характеризуються високим ступенем самостійності, оскільки чітко відмежовуються один від одного і зберігають своє значення незалежно від місця у слові.

У їх будові крім кореня, виділяють афікси (і словозмінні, і словотворчі). Своєрідність афіксів у цих мовах у тому, що кожен афікс однозначний, тобто кожен з них служить для вираження лише одного граматичного значення, з яким би коренем він не сполучався. Цим вони відрізняються від флективних мов, у яких афікс виступає носієм одразу кількох граматичних значень.

До аглютинативних мов належать тюркські, фінно-угорські, монгольські, іберійсько-кавказькі та окремі мови народів Азії, Африки, Океанії.

71. Кореневі (ізолюючі) мови

У кореневих мовах слова не розпадаються на морфеми: корені й афікси. Слова таких мов являють собою морфологічно неоформлені одиниці типу невідмінюваних слів української мови там, тут, звідки, куди.

Граматичні відношення між словами в цих мовах передаються інтонацією, службовими словами, порядком слів.

Кореневими є мови в'єтнамська, бірманська, старокитайська, значною мірою сучасна китайська.

72. Інкорпоруючі (полісинтетичні) мови

Полісинтетичні, або інкорпоруючі -- мови, у яких різні частини речення у вигляді аморфних слів-основ об'єднуються в єдині складні комплекси, схожі на складні слова. Так, у мові ацтеків (індіанської народності, що живе в Мексиці) слово-речення пинакапілква, яке означає «Я їм м'ясо», утворилося від складання слів пи -- я, накатл-- м'ясо і квя -- їсти. Таке слово відповідає нашому реченню. Пояснюється це тим, що в полісинтетичних мовах різні об'єкти дії і обставини, в яких відбувається дія, можуть виражатися не окремими членами речення (додатками, обставинами), а різними афіксами, які входять до дієслівних форм. Почасти до складу дієслівних форм входить підмет.

73. Синтаксичні типологічні класифікації мов світу

Синтаксична типологія. Вона полягає у виокремленні на основі будови речення номінативного, ергативного та активного типів мов.

Номінативний тип. До нього входять мови, які серед інших відмінків обов'язково мають називний і знахідний як відмінки суб'єкта і об'єкта дії. У цих мовах підмет завжди виражений називним, а прямий додаток - знахідним. Номінативними ж більшість мов світу.

Ергативний тип мов. Основою є протиставлення не суб'єкта і об'єкта, а перехідних і неперехідних дієслів. У мовах цього типу абсолютний відмінок (агентив, що позначає виконавця дії) є виразником суб'єкта (підмета) при неперехідному дієслові та виразником обєкта (додатка) при перехідному. Суб'єкт перехідного дієслова (фактитив - носій дії) виражений власне ергативним відмінком. До ергативних мов належить кавказькі, більшість папуаських та більшість індіанських мов Америки.

Активний тип. Ґрунтується на протиставленні дієслів зі значенням дії і стану. У цих мовах ін активний відмінок передає значення суб'єкта при дієсловах стану і значення об'єкту при дієсловах дії. Суб'єкт при дієсловах виражається особливим активним відмінком, що пртиставляється інактивному. Активна будова речення типологічно схожа с ергативною. До активного типу мов належать деякі індіанські мовні сімї північ.америки (гуарані та ін).



74. Мова і письмо. Основні етапи розвитку письма

З винайденням вогню, прирученням тварин, виробництвом металів тощо спільноти почали об'єднуватися в племена, держави, які займали значні території. Тому виникла потреба у передаванні інформації у просторі і часі, яка була задоволена винайденням письма.

Письмо - штучно створена система графічних знаків, за допомогою якої фіксують і передають мовленнєву інфу.

Перші примітивні способи графічного фіксування інформації належать до мадленської культури (20 тис. років до н. е.). Письмо не зразу стало таким зручним і надійним засобом фіксування і передавання інформації, яким є тепер. Воно удосконалювалося протягом тисячоліть у творчих пошуках і писемній практиці багатьох поколінь.

Певні спроби дистанційного спілкування виникли ще в первісному суспільстві. В той час передавали повідомлення за допомогою предметів, які були спеціально для цього призначені і мали загальноприйнятий зміст. Залишки давнього предметного Спілкування збереглись у багатьох народів. В Україні, наприклад, існує звичай вручати гарбуз хлопцеві, що означає відмову дівчини вийти за нього заміж. Предметне спілкування розвинулося у досить розгалужені системи предметного письма. Його основою були однорідні предмети, що своїми розмірами, кольором чи конфігурацією символізували певний зміст. Предметне письмо -- відображення мовленнєвої інформації за допомогою певних предметів.Формами предметного письма є:камінцеве -мішечок із камінцями, форма, розмір і колір яких виражали усталений зміст;--вузликове: письмо кіпу давніх інків у Перу. Інформацію передавали кольорами шнурків і кількістю та формою зав'язаних на них вузликів;--черепашкове: північноамериканське письмо вампум. Воно являло собою пояс із нанизаними черепашками, колір та розташування яких виражали певне значення.Загалом предметне письмо є обмеженою формою передавання інформації. Ним можна передати коротке конкретне повідомлення, проте абстрактні роздуми, поетичний твір ним зафіксувати неможливо. Предметне письмо практично не пов'язане зі звуковою матерією мови -- воно передає тільки зміст. Виникнення предметного письма зумовлене спостереженнями людини за природою.

Піктографія -- одна з найбільш ранніх форм писемності через зображення предметів, подій тощо спрощеними умовними знаками, схемами, малюнками; у деяких народів збереглася до наших днів. Також піктографією називають зображення статистичних даних і співвідношень графіками, діаграмами, символами і подібними способами. Типологічно примітивна форма графіки -- піктографія (рисункове письмо) -- засвідчена у ряду народів первісної культури в Північній Азії, Західної Африки і особливо Північної Америки і, як видно за збереженими образним написів на скелях і в печерах, існувала у доісторичної людини. Вона являє собою поєднання малюнків, що передають поєднання відомих найпростіших образів без їх озвучення. Відсутність умовного і традиційного моменту в піктографії робить її знаки доступними розумінню при незнанні тої мови, якою говорить автор піктографії, тобто при відсутності єдності мовної культури у того що «пише» і у того що «читає» піктограму.

Велика кількість знаків ідеографічних систем викликала певні труднощі у їх засвоєнні. Це спричинило виникнення більш зручного письма -- звукового. Створювали його понад 1000 років. Звукове письмо, або фонографія, -- тип письма, в якому графічні знаки позначають склади або окремі звуки.

Найдавнішою формою звукового письма є силабічне, у якому окремий знак виражає певну послідовність звуків, найчастіше склад. Саме греки завершили перехід від силабічного письма до літерно-звукового (алфавітного), у якому кожен знак виражає окремий звук. Вони запровадили знаки не тільки для приголосних звуків, як це зробили фінікійці, а й для звуків голосних. Це дало змогу повно і диференційовано відображати на письмі звукову матерію мови. Водночас греки, на відміну від фінікійців, почали писати зліва направо і обернули літери. Поширений нині латинський алфавіт було створено на основі західного варіанта грецького письма. Початок формування латини припадає на VIII ст. до н. є. Не набагато вищий відсоток збігів у грецькій і слов'янській системах письма. Слов'янське письмо виникло на базі східного (візантійського) варіанта грецького в IX ст. Старослов'янська кирилиця (43 літери) точно повторювала форму і звуковий зміст 25 грецьких літер. Звукове письмо стало найзручнішою формою графічного відтворення мовлення. Нині основними завданнями розвитку цього письма є удосконалення форми букв; розроблення нових шрифтів для різних комунікативних і технічних потреб; встановлення повнішої відповідності у співвідношеннях літер і звуків,вилученяя з алфавіту(відповідно до фонетичних змін мови) букв,що стали зайвими,і запрвадження нових,якщо їх потребує звукова організація мови.

75. Типи письма в сучасному світі. Алфавітне письмо. Виникнення основних алфавітів

Алфавітне письмо -- вид фонетичного письма, що виник на Близькому Сході з єгипетського і ієрогліфічного письма (див. Біблоське, Сінайське, Угарітське письмо). Непослідовність А. п. в фонетичному розумінні є в тому, що окремі його знаки можуть передавати кілька звуків і, навпаки, один звук може передаватися кількома знаками. Крім того, в ньому зберігаються знаки для позначення складних (силабічних) звуків, схожих до українських є, ї, ю, я.

Звукове письмо, або фонографія, -- тип письма, в якому графічні знаки позначають склади або окремі звуки. Найдавнішою формою звукового письма є силабічне,у якому окремий знак виражає певну послідовність звуків, найчастіше склад. Складовою була і синайська (давньосемітська) писемність, яка розвинулась у другій половині II тис. до н. є. з єгипетських ієрогліфів і становила приблизно 100 знаків. На основі цієї писемності виробилося кілька форм фінікійського письма (з XIII ст. до н. е.), зокрема й класичний фінікійський алфавіт, що охоплював 22 знаки для передавання приголосних звуків. Цей алфавіт став джерелом більшості використовуваних нині писемностей світу (їх існує приблизно 400), включаючи грецьку писемність, що стала основою всіх європейських систем письма.Саме греки завершили перехід від силабічного письма до літерно-звукового (алфавітного), у якому кожен знак виражає окремий звук. Вони запровадили знаки не тільки для приголосних звуків, як це зробили фінікійці, а й для звуків голосних. Це дало змогу повно і диференційовано відображати на письмі звукову матерію мови. Водночас греки, на відміну від фінікійців, почали писати зліва направо і обернули літери. Наприклад, фінікійське З стало у греків Е, літера Г, яка у синайському письмі позначалася L, а у фінікійців стала ], повернулася ще більше. Проте точної відповідності між звуком і літерою в грецькому алфавіті, як і в будь-якому іншому, не існує. її забезпечує тільки транскрипція.Поширений нині латинський алфавіт було створено на основі західного варіанта грецького письма. Початок формування латинки припадає на VIII ст. до н. є. Не набагато вищий відсоток збігів у грецькій і слов'янській системах письма.

Слов'янське письмо виникло на базі східного (візантійського) варіанта грецького в IX ст. Старослов'янська кирилиця (43 літери) точно повторювала форму і звуковий зміст 25 грецьких літер. У сучасному українському алфавіті (33 літери) таких збігів лише 14 (А, В, Г, Е, І, К, Л, М, О, П, Р, Т, Ф, X). Решту слов'янських букв утворено шляхом графічної перебудови чи поєднання грецьких літер або засвоєно з інших систем письма.Букви різних писемностей виявляють високу сталість. Наприклад, українським літерам К, Л, М більше чотирьох тисяч років, тобто вони існували ще до виникнення праслов'янської мови. Давньогрецькі букви В (бета) й Н (ета) збереглися в сучасному грецькому письмі, хоч позначають інші звуки: замість [б] та [є] виражають [в] (віта) й [і].



76. Графіка і орфографія. Принципи орфографії в сучасних мовах

У мовознавстві для вивчення знаків, якими записується звукове мовлення, створений окремий розділ -- графіка. Вона досліджує форму літер, їх взаєморозташування, напрямок письма.

Графіка--сукупність усіх засобів письма (у звуковому письмі літер і допоміжних знаків), які використовують для передавання звукової мови; розділ мовознавства, що вивчає форми літер і співвідношення їх зі звуками мови.Об'єднує графіка великі і малі літери, які відрізняються не тільки розмірами, а й формою та функцією.Засоби письма можна відтворювати рукописним і друкованим способами, що зумовлює розбіжності у формі літер. Рукописний запис реалізується у різних почерках, які зазнають змін у часі, мають вікові, соціальні, статеві й індивідуальні відмінності. За почерком можна ідентифікувати людину, що точно виконує графологічна експертиза. Аналіз української графіки свідчить, що вона економно, чітко, недвозначно (в сполученнях літер) передає будь-яке звучання, притаманне українській мові. Отже, завданням графіки є забезпечення максимальної зручності запису звукового мовлення. Це значною мірою залежить від техніки письма. До винайдення книгодрукування інформацію фіксували тільки від руки. Тоді існували відповідні форми письма -- у слов'ян устав, півустав, скоропис. Для потреб друку форма літер також змінювалася (церковне письмо, світське письмо). Орфографія. Особливості історично сформованих графічних систем зумовили розроблення правил, які регулюють відношення літер і звуків, встановлюють добір букв для передавання конкретних значущих одиниць мови. Основою практичного застосування графіки для запису текстів є орфографія.

Орфографія-- система правил відтворення звукового мовлення на письмі; розділ мовознавства, який розробляє і досліджує систему правил написання.

Правила орфографії єдині для мови і обов'язкові для всіх, хто користується письмовою формою мови. Порушення їх призводить до помилкового відтворення звукової мови.Орфографія, або правопис, ґрунтується на певних принципах -- закономірностях, які обумовлюють розроблення правил написання. Основними принципами орфографії є фонетичний, морфологічний, історичний (традиційний) і диференційний.

Основними принципами орфографії є фонетичний, морфологічний, історичний і диференційний.

Фонетичний принцип орфографії. Він полягає в точному записі звучання мови. За цим принципом в українській мові той самий префікс відповідно до його вимови передають перед приголосними [к], [п], [т], [ф], [х] літерою с (спитати, схопити), а перед дзвінкими й сонорними -- літерою з (збути, зробити). Морфологічний принцип орфографії. Він передбачає однакове написання морфем незалежно від їх вимови в окремих формах слова або споріднених словах. За цим принципом в українській мові префікс роз пишуть з кінцевим з в усіх випадках. На відміну від білоруського та російського правописів, у яких переважає один принцип, українська орфографія спирається майже однаковою мірою як на фонетичний, так і на морфологічний принципи. Історичний (традиційний) принцип орфографії. Відповідно до цього принципу написання обґрунтовують не вимовою і бажанням зберегти однакове відтворення морфеми, а давнім написанням слова чи звичкою. За історичним принципом пишуть українські є або и, що позначають ненаголошені голосні в тих словах, у яких ці звуки не можна перевірити наголосом: левада, леміш, кишеня, лиман. У правописі французької мови історичний принцип зумовлює значну кількість написань, а в правописі англійської мови він став провідним.

Диференційний принцип орфографії. Його ще називають смисловим, символічним, ідеографічним, ієрогліфічним, семантично-диференційним. Диференційний принцип передбачає графічне розрізнення слів, що мають однакове звучання. Він реалізується у перетворенні омонімів чи омоформ на омофони, що дає змогу диференціювати значення слів за їх графічною формою.Диференційний принцип орфографії обумовлює написання великої літери. Воно забезпечує розрізнення однозвучних загальних і власних назв.Реалізується диференційний принцип також у багатьох написаннях слів окремо і разом, наприклад до дому -- додому, в гору -- вгору.Отже, правила написання ґрунтуються на чотирьох принципах орфографії, серед яких найпоширенішими є фонетичний і морфологічний, а в деяких мовах провідним став історичний. Диференційний принцип характерний для правопису всіх мов, однак виступає як допоміжний.