Вступ в мовознавство

В Африці та Океанії існують мови, частково подібні за своєю структурою до креольських мов, але сформовані у процесі взаємодії між автохтонними мовами, без піджинізації, наприкладсанго (ЦАР), кітуба (Заїр, на базі мови кіконго), хірі-моту (Папуа-Нова Гвінея, на базі мови моту) та ін.

Такі мови називають креолізованими або койнезованими (див. Койне).

Койнем (від грец. кпйн? дйЬлекфпт -- спільна мова) -- діалект грецької мови періоду приблизно від 300 до н. е. до 300 року н. е. На цьому діалекті написані майже усі твори Нового Заповіту та велась проповідницька діяльність Апостола Павла та інших христянських апостолів по розповсюдженню Євангелії у країнах Середземноморського басейну. Однією з найвідоміших памяток письма койне є Розетський камінь.

Поступово слово «койне» набуло інших значень, наприклад, як функціональний тип мови, що використовується як основний засіб повсякденного спілкування з широким діапазоном комунікативних сфер в умовах регулярних соціальних контактів між носіями різних діалектів або мов.

Спочатку термін «койне» використовувався в лінгвістиці лише стосовно загальногрецької мови, яка склалася в еліністичний період (IV--III ст. до н. е.) на іонійсько-аттичній діалектичній основі і виконувала функції спільної мови ділової, наукової і художньої літератури Греції до II--III ст., хоча вже на початку нової ери виникає рух «аттикистів» (Лукіан) проти панування койне, за відродження норм старої аттичної літератури. Еліністичне койне, що заступило давні грецькі діалекти, стало історичною основою для сучасних грецьких діалектів, утворених після розпаду койне.

Сучасна соціолінгвістика трактує койне у ширшому сенсі -- як будь-який засіб спілкування (головним чином усного), що забезпечує постійну комунікативну зв'язаність певного регіону.

Вирізняють міські койне і койне ареалу (країни). Роль койне може виконувати наддіалектна форма певної мови, розвинута на базі одного або кількох її діалектів, а також одна з мов, якими розмовляють у цьому ареалі (наприклад, у багатомовній Республіці Малі роль койне грає мова бамана (бамбара), що має наддіалектну форму, яка склалася як столичне койне у Бамако). Усні койне посідають проміжне становище між лінгва-франка та загальнонаціональною літературною мовою. Койне (особливо міське) є важливою передумовою формування літературної мови. Іноді койне розглядають поруч з піджинами, однак процес формування койне є суттєво відмінним: піджинізація передбачає істотну структурну модифікацію мови-джерела, натомість койне здебільшого розвивається у бік збереження і збагачення мови або діалекту, що перетворюються на койне. Піджин формується в умовах контакту і взаємного впливу різних мов, а койне найчастіше (хоча й не завжди) утворюється на базі діалектів однієї мови або близько споріднених мов. У деяких випадках піджин може набути функцій койне з наступним розвитком у бік креольської мови. Крім усних, можливі також письмові форми койне -- наприклад, латинська мова у ролі науково-письмового койне у середньовічній Європі.

Таємні мови -- штучно створювані мовні підсистеми, використовувані вузькими соціальними чи профес. групами як засіб замкнутого спілкування в їх межах або вияву належності до них. Різновид соціального діалекту. Виникають на основі загальнонар. мови і відрізняються від неї лексикою, у складі якої загальновживані слова мають ін. значення або спотворені переставлянням складів, додаванням до них певних звукосполучень і т. ін.; почасти це запозичення або вигадані «неологізми». Поява Т. м. пов'язана з існуванням замкнутих корпорацій ремісників, жебраків (дідів), декласованих елементів у добу Середньовіччя (в Європі відомі з 13 ст.). В укр. мові відомі Т. м. лірників, дротарів, кожухарів, шаповалів, рашевців (бродячих торгівців) тощо. Зразок Т. м. лірників засвідчує, напр., Г. Хоткевич, відтворюючи особливості їхнього життя і побуту: «В хаті дулясно. Ботень з крисом, а мо' і з варнагою. Кунсо -- як яшпурка...» («У хаті тепло. Борщ з м'ясом, а може, і з куркою. Хліб -- як булка...»). У сучас. суспільстві функціонування Т. м. не засвідчується, оскільки для них втрачена соціальна база. Що ж до криптол. систем обмеженого спілкування (напр., у розвідників), то вони мають ін. основу (умовність значення окр. слів і фраз) і їх використання не має пост. характеру.

21. Основні ознаки літ.мови. Поняття про норму літ.мови

Українська мова - слов”янська мова. Вона є національною мовою українського народу. Українська національна мова існує:

- у вищій формі загальнонародної мови - сучасній українській літературній мові;

- у нижчих формах загальнонародної мови - її територіальних одиницях.

Літературна мова - це оброблена, унормована форма загальнонародної мови, як в писемному так і в усному різновидах обслуговує культурне життя народу , всі сфери його суспільної діяльності.

За функціональним призначенням це мова державного законодавства, засіб спілкування людей у виробничо-матеріальній і культурній сферах, мова освіти, науки, мистецтва, засобів масової інформації.

Літературна мова реалізується в усній і писемній формах.

Писемна форма літературної мови функціонує в галузі державної, політичної, господарської, наукової і культурної діяльності.

Усна форма літературної мови обслуговує безпосереднє спілкування людей, побутові й виробничі потреби суспільства.

Сучасна українська літературна мова сформувалася на основі південно-східного наріччя, ввібравши в себе окремі діалектні риси інших наріч. Зачинателем нової української літературної мови був І.П. Котляревський - автор перших високохудожніх творів українською мовою („Енеїда”, „Наталка Полтавка”, „Москаль-чарівник”). Він першим використав народорозмовні багатства полтавських говорів і фольклору.

Основоположником сучасної української літературної мови по праву вважають Тараса Григоровича Шевченка. Саме він уперше „своєю творчістю підніс її на високий рівень суспільно-мовної і словесно-художньої культури, заклав основи для розвитку в ній наукового, публіцистичного та інших стилів літературної мови...” Традиції Т. Шевченка у розвитку української літератрної мови провадили далі у своїй творчості І.Франко, Леся Українка, Панас Мирний, М.Коцюбинський та інші письменники.

В основу української літературної мови деякі письменники й до Т.Шевченка намагалися покласти живу народну мову, але це мало переважно діалектний характер:-- Мова І.Котляревського спиралася на полтавську говірку;-- мова Г.Квітки-Основ”яненка - на харківську тощо.

Тарас Шевченко першим „піднісся до розуміння синтетичності і соборності” літературної мови. Проте ще довго точилася дискусія щодо галицького впливу на українську літературну мову. Через певний час дискусія привела до засадження крайностей і ствердження середньої лінії. Однак сучасна літературна мова широко використовує галицькі елементи: в абстрактній лексиці (засада, властивість, зарозумілість, необізнаний, вплив, відчувати); в поняттях побуту (парасоля, кава, серветка, цукерки, тістечко); в адміністративно-канцелярській сфері (звіт, уряд); подвійний наголос (засідання, роки, тисячі, часу); вживання прийменників (о першій годині, за наказом, за десять хвилин одинадцята, по обіді)Українська літературна мова постійно розвивається і збагачується. Цей процес супроводжується усталенням, шліфуванням обов”язкових для всіх літературних норм.

Українська літературна мова як вища форма загальнонародної національної мови, відшліфована майстрами слова характеризується наявністю сталих норм. Унормованість - основна ознака літературної мови.

Норма літературної мови - це сукупність загальноприйнятих реалізацій мовної системи, закріплених в процесі суспільної комунікації.

Розрізняють орфоепічні, графічні, лексичні, граматичні, стилістичні, орфографічні та пунктуаційні норми, опанування якими сприяє підвищенню культурної мови.

Ці правили оберігають літературну мову від проникнення в неї суржику, сленгу, діалективізму і всього того, що може розхитати, спотворити її структуру.

22. Соціолінгвістика. Мовний стан і мовна ситуація. Мова як система систем

У природі й суспільстві існують реалії, які складаються із сукупності елементів, що певним чином організовані і взаємопов'язані. Кожна з них є системою. Система - організована множина взаємопов'язаних елементів, які становлять єдине ціле.. Мова також є системою: вона складається з множини одиниць (фонеми, морфеми, слова, речення), які організовані за певними правилами. Взаємопов'язаність елементів мови виявляється в тому, що між ними встановлюються певні відношення -- залежність, або кореляція.

Елементи мови за допомогою відношень (як фізичних, так і чистих) поєднуються у групи, тобто парадигми. Так, парадигму утворюють тверді й м'які приголосні, дзвінкі і глухі приголосні, форми словозміни певного слова, група пов'язаних між собою за значенням слів. Сукупність усіх похідних від слова брат становить словотвірну парадигму цього слова. Відношення, зв'язки між мовними елементами, що входять до складу однієї парадигми, називають парадигматичними .

Роль відношень в організації мови дуже велика. Тому можна стверджувати, що до складу мовної системи входять як елементи (одиниці мови), так і відношення між ними.

За своїм складом системи бувають однорідні (гомогенні) й неоднорідні (гетерогенні). Мова в цілому -- це неоднорідна си стема: у ній поєднуються взаємозалежні елементи різного ха рактеру, які утворюють підсистеми, що перебувають у різних ієрархічних стосунках (наприклад, слова як частини мови вхо дять водночас і в лексичну, і в граматичну системи).

За кількістю елементів системи бувають закриті (з точно визначеною кількістю елементів) і відкриті (з довільною кіль кістю елементів). Мова в цілому -- відкрита система: вона дає змогу як вилучати зі свого складу окремі елементи, так і вклю чати нові (наприклад, наявність архаїзмів і неологізмів, поява і зникнення деяких граматичних значень тощо). Проте окремі її підсистеми скоріше закриті, ніж відкриті (наприклад, в ук раїнській мові три особи дієслова, сім відмінків, шість голос них фонем тощо).

Щодо впорядкованості, то мова, будучи в цілому строго системною, допускає використання також несистемних еле ментів (винятки). Ступінь упорядкованості мови тим більший, чим довше вона розвивається, оскільки в процесі її функціо нування людська пам'ять усуває з неї все, що не відповідає системі, порушує її. Українська мова належить до високо впо рядкованих: у ній якщо й трапляються винятки, то вони сто суються переважно запозиченої лексики.

Основні функціонально-струк турні компоненти мови. Мову складають три основні компоненти: фонетика (звуковий склад), лексика (сукупність слів) і граматика (набір правил та засобів для реалізації їх). Кожен із цих складників виконує свою специфічну роль.

Фонетика являє собою матеріальну оболонку мови. Завдя ки звукам мова набуває відчутної форми: ми матеріалізуємо свої думки, чуємо свого співбесідника, а співбесідник чує нас. Зі звуків, по-різному поєднуючи їх, будуємо слова і форми слів.

За допомогою лексики ми членуємо світ на окремі елемен ти й даємо їм назви. Слова позначають різні предмети, явища, властивості та деякі зв'язки між ними. Коли ми спілкуємося, коли передаємо іншій людині чи людям певну інформацію, то замість предметів і явиш як символи їх використовуємо від повідні слова.

Граматика виражає зв'язки між предметами та явищами й деякі найважливіші властивості буття. За допомогою її засобів ми з окремих слів монтуємо моделі подій, явищ, станів тощо, тобто творимо осмислені речення і таким чином передаємо потрібну інформацію.

23. Основні характеристики мови як системно-структурного утворення

Структура-- внутрішня будова чогось, взаємозв'язок складових частин цілого.

Оскільки в мові є чотири основні типи одиниць -- фонеми, морфеми, слова і речення, то концепція О. Реформатського означає, що в межах мови існує чотири системи: фонологічна, морфологічна, лексична і синтаксична, які в сукупності утворюють чотириповерхову структуру мови. М. Кочерган, навпаки, вважає, що мова є системою, а структура -- це її внутрішня будова, яка має чотири рівні: фонологічний, морфологічний, лексико-семантичний, синтаксичний. На кожному рівні функціонує певна одиниця (фонема, морфема, лексема (слово), речення).

Найбільш прийнятним є визначення структури мови як побудови, що має п'ять основних рівнів (фонологічний, морфологічний, лексико-семантичний, синтаксичний, текстовий) і три проміжні (морфонологічний, словотвірний, фразеологічний). Між мовними рівнями наявні відношення ієрархічного підпорядкування: кожен нижчий рівень обслуговує вищий, є для нього будівельним матеріалом. Кожен основний рівень має свій тип мовних одиниць: фонологічний -- фонему, морфологічний -- морфему, лексико-семантичний -- лексему, синтаксичний -- речення, текстовий -- текст. Особливістю проміжних мовних рівнів є те, що вони існують на стику основних рівнів і в їх межах функціонують одиниці відповідних основних рівнів.

Термінами «система мови» і «структура мови» лінгвістика визначає основні ознаки організації мови. Обидва поняття є суттєвими для мовознавства, тому їх не слід ототожнювати.

24. Звукова будова мови. Фонетика як наука про звуковий лад мови

Взагалі наша мова складається зі звуків. Фонема - це найменша одиниця звукової будови мови, яка є в певній мові носієм смислу і служить для розрізнювання слів і форм слів. Морфема -- найменша значуща одиниця мови, виражена однією фонемою чи їх сполученням. ця мовна одиниця є компонентом слова, його будівельним матеріалом. Поєднанням морфем формується не тільки матеріальний бік слова, а і його лексичне та граматичні значення.Матеріальним засобом реалізації мовлення є звук. Він породжується апаратом мовлення, передається з допомогою повітря, технічних засобів (наприклад, телефону) і сприймається органами слуху. Звук -- найменша неподільна одиниця мовлення, яка утворюється апаратом мовлення, має фізичну природу і виконує в мові певну функцію. Фонетика є одним із найдавніших розділів мовознавства. Вона розробляється вже дві з половиною тисячі років і досягла за цей час значних успіхів. Фонетика-- розділ мовознавства, що вивчає звуки мовлення і членування мовленнєвого потоку. Об'єктом дослідження фонетики є не тільки звуки, а і їх зміни, закономірності сполучення, склад, наголос та інтонація.

Оскільки мову можна вивчати як у синхронічному, так і в діахронічному аспектах, то розрізняють описову й історичну фонетику. Описова фонетика досліджує звуковий склад мови, звукові зміни на сучасному етапі її розвитку. Предметом вивчення історичної фонетики є формування і розвиток звукової системи протягом тривалого часу.

Дослідженням звуків за допомогою спеціальних приладів і методик займається експериментальна фонетика . В експериментальних дослідженнях звуків мовлення використовують ряд спеціальних приладів (осцилограф, спектрограф, Інтонограф).

Фонетичні дослідження мають значну практичну цінність. Вивчення іноземної мови починають із вступного фонетичного курсу: щоб оволодіти мовою, треба навчитися вимовляти її звуки. І для опанування рідної мови, зокрема правил нормативної, літературної вимови, теж потрібна фонетика. Дані з цього розділу мовознавства необхідні логопедам, щоб виправляти недоліки у вимові звуків, сурдопедагогам, щоб навчати звуковій мові глухонімих. Відомості з фонетики використовують зв'язківці для поліпшення пропускної спроможності телефонних ліній.

25. Аспекти вивчення звукової будови мови

Вивчають звуки мовлення у трьох аспектах: фізичному, фізіологічному і лінгвістичному.

Ф і з u ч н u й (акустичний) аспект звука виявляється у його звучанні, завдяки якому мовлення може передаватися і сприйматися. Зважаючи на фізичну природу звука, його визначають як коливання пружного середовища (повітря).

Фізіологічний (біологічний) аспект включає репродуктивний компонент (творення звуків апаратом мовлення) і перцептивний компонент (сприймання звуків слуховим апаратом).

Лінгвістичний (соціальний, функціональний, мовний аспект полягає у розгляді звуків з точки зору їх функціонального навантаження. Цей аспект звука (фонему) вивчає фонологія. Оскільки фізіологічний аспект дослідження звуків має два вияви -- репродуктивний (артикуляційний) і перцептивний, деякі мовознавці розрізняють акустичну, артикуляційну і перцептивну фонетику.

Звуки реалізуються в усному мовленні, а для передавання їх на письмі використовують букви (літери). Проте звук і буква не тотожні. Літери пишуть, друкують і читають, а звуки вимовляють і чують. Букви жодного алфавіту не є точними відповідниками звуків. Для запису звуків застосовують квадратні дужки.

26. Біологічний аспект дослідження звукової будови мови

Утворення звука забезпечує артикуляція, тобто робота апарату мовлення. Вона полягає у підготовці резонаторів до вимови звука, а для приголосних ще і в утворенні на шляху повітряного струменя перешкоди. При цьому не всі активні органи мовлення є обов'язково активними в кожному конкретному випадку. Так, при утворенні звука [п] активну роль, крім легенів, відіграють тільки губи.

В артикуляції звука розрізняють три фази:

1)приступ, або екскурсія: полягає в підготовленні апарату мовлення до творення звука;

2)витримка, або експозиція: вимова звука і збереження потрібного для його творення положення органів мовлення;

3)відступ, або рекурсія: закінчення творення звука, при якому органи мовлення перебудовуються для вимови наступного звука або ж переходять у стан спокою.

Ці фази артикуляції чітко виявляються, коли звуки вимовляють окремо, тобто в неприродних умовах, наприклад при вивченні фонетики. У процесі мовлення (в реальних умовах) представлені не окремі звуки, а звуковий потік, де найменшою вимовлюваною одиницею є не звук, а склад. Оскільки під час говоріння звуки вимовляють один за одним досить швидко, то екскурсія наступного звука накладається на рекурсію, іноді навіть на витримку попереднього.

Звуки зливаються у звуковий ланцюжок, окремі компоненти якого мають достатню артикуляційну ок-ресленість, щоб виразити відповідні фонеми, але частину своїх артикуляційних ознак, наявних при окремій вимові звука, втрачають.

Усі люди легко вимовляють звуки рідної мови, а звуки іноземної мови викликають певні труднощі. Наприклад, важко навчитися правильно вимовляти французькі носові голосні, англійські альвеолярні приголосні людям, для яких ці мови не є рідними. Це не означає, що вказані звуки важкі для вимови. Адже француз дуже легко вимовляє носові голосні французької мови, увулярне [г], а українські м'які приголосні, фарингальний [г] йому вимовити важко. Це зумовлене тим, що у всіх мовців апарат мовлення призвичаєний до утворення звуків тієї мови, якою вони спілкуються. У них сформована артикуляційна база -- зафіксована в мозку система рухів мовних органів при утворенні звуків певної мови. Артикуляційна база є стійкою і сталою. Зберігається вона у свідомості людини як сукупність взірців, еталонів усіх звуків та їх різновидів і поєднань, притаманних певній мові. Реалізується і виявляється артикуляційна база в роботі апарату мовлення. Він з високою точністю відтворює позиції та розташування органів, потрібних для творення всіх звуків мови. Засвоєння артикуляційна одиниця незалежно від позиції зберігає свою єдність доти, доки вона виконує ту саму функцію.

27. Артикуляційна база мови. Зміни звуків у потоці мовлення

Артикуляційна база - призвичаєна, типова вимова звуків в будь-якій мові. Усі люди легко вимовляють звуки рідної мови, а звуки іноземної мови викликають певні труднощі. Наприклад, важко навчитися правильно вимовляти французькі носові голосні, англійські альвеолярні приголосні, польські пом'якшені людям, для яких ці мови не є рідними. Це не означає, що вказані звуки важкі для вимови. Адже француз дуже легко вимовляє носові голосні французької мови, увулярне [г], а українські м'які приголосні, фарингальний [г] йому вимовити важко. Це зумовлене тим, що у всіх мовців апарат мовлення призвичаєний до утворення звуків тієї мови, якою вони спілкуються. У них сформована артикуляційна база -- зафіксована в мозку система рухів мовних органів при утворенні звуків певної мови. Артикуляційна база є стійкою і сталою. Зберігається вона у свідомості людини як сукупність взірців, еталонів усіх звуків та їх різновидів і поєднань, притаманних певній мові. Реалізується і виявляється артикуляційна база в роботі апарату мовлення. Він з високою точністю відтворює позиції та розташування органів, потрібних для творення всіх звуків мови. Засвоєння артикуляційна одиниця незалежно від позиції зберігає свою єдність доти, доки вона виконує ту саму функцію.

Щодо типів змін звуків, то розрізняють такі типи:

1)Комбінаторні:

-акомодація - пристосування суміжних приголосних і голосних звуків один до одного, внаслідок чого властивості приголосного поширюються на голосний. (сім,сум,сам)

-асиміляція - уподібнення звука до сусіднього як в умовах його творення (артикуляції), так і в акустичному відношенні. (просьба)

-дисимиляція - заміна у слові одного з двох однакових або схожих звуків іншим, менш подібним (кто-хто)

-метатеза - перестановка звуків або складів в межах слова (медведь-ведмідь)

-епентеза - виникнення у слові додаткового звуку (паук-павук)

-дієреза - викидання звуку для зручності вимови (солнце-сонце)

-стяжіння - злиття двох суміжних звуків в один (дочка-дочці /доц ґ:і/)

2)Позиційні зміни:

-редукція - ослаблення вимови ненаголошених голосних, результатом якого є якісна видозміна або повне зникнення.

-протеза - поява на початку слова додаткового звука для полегшення вимови (вулиця «улица»)

Крім комбінаторних та позиційних, існують і такі фонетичні процеси, які не залежать ні від оточення звука, ні від його позиції. Звук в усіх випадках, де б він не стояв, змінюється в інший звук, тобто відбувається його спонтанна зміна.Спонтанні звукові зміни -- незалежні від оточення чи позиції фонетичні процеси, спричинені змінами фонологічної системи мови. Наслідком спонтанної зміни завжди є повне зникнення в мові певного звука. Такий загальний характер цього фонетичного процесу зумовив те, що його називають також фронтальним. Історичні звукові зміни -- фонетичні процеси, які діяли в минулому, але вже втратили свою актуальність. Живі звукові зміни -- фонетичні зміни, які діють у процесі функціонування мови і ще не втратили свою актуальність.Історичні, або діахронічні, та живі, або синхронічні, звукові зміни належать до комбінаторних і позиційних.

28. Будова мовного апарату і функції його найважливіших частин

Мовний апарат -- це сукупність органів людини, необхідних для виробництва мови. Створюються звуки при проходженні повітря через апарат і мовлення, внаслідок роботи апарату. До апарату мовлення належить увесь дихальний тракт і всі органи вздовж нього -- від губ до легенів. Слід додати, що утворення звуків є, так би мовити, побічним продуктом органів, призначених для дихання і прийняття їжі. Потреба в цьому “побічному продукті” видозмінила й удосконалила відповідні органи.

Апарат мовлення складається з трьох груп органів, з трьох поверхів.

1. Дихальні органи, нижній поверх апарату мовлення, включають легені і дихальне горло (трахею). Нижня частина трахеї розділяється на дві бронхи, які йдуть у легені, розгалужуючись на більш дрібні трубки, які закінчуються альвеолярними ходами. Процес дихання здійснюється м'язами діафрагми і ребер. При вдиханні м'язи скорочуються, піднімаючи ребра і опускаючи діафрагму. Об'єм легенів збільшується, і відбувається вдих. При видисі м'язи послаблюються, об'єм легенів зменшується і повітря витискається з них через дихальний тракт. Утворюється повітряний струмінь, який служить матеріалом для витворення звука у верхніх поверхах апарату мовлення.

2. Гортань становить собою верхню, розширену частину трахеї і містить голосовий апарат. Каркасом для нього служать персневидний (знизу) і щитовидний (зверху) хрящі, що виконують охоронну функцію. На внутрішніх стінках щитовидного хряща -- дві еластичні голосові зв'язки. Напружені голосові зв'язки, подібно до натягнутих струн, під великим тиском повітря вібрують і відіграють вирішальну роль в утворенні голосу різної сили і висоти. Розслаблені голосові зв'язки не мають такої здатності.

Отже, основна функція гортані полягає в голосоутворенні. Голосові зв'язки можуть утворювати й шепіт, якщо при проходженні повітря вони зімкнені, але залишається невелика щілина між пірамідальними хрящами, протискуючись крізь яку, повітря утворює шум, характерний для шепітних звуків. Звук, що виходить безпосередньо з гортані, ще є нечленороздільним -- це один звук, а не різні звуки. Це ще ніби звукове “ тісто", з якого мають бути "виліплені" різні окремі звуки. Втім, деякі звукові варіації беруть початок і в самій гортані: 1) шепіт (повітряний струмінь проходить переважно між черпаловидними хрящами), 2) фальцет (неприродно високий голос, при якому перенапружені голосові зв'язки розходяться тільки в передній своїй частині), 3) гортанні чи ларингальні звуки (існують глухі щілинні, глухі й дзвінкі проривні гортанні приголосні, а також особливі абруптивні приголосні деяких кавказьких мов, при утворенні яких паралельно із зімкненням в роті твориться зімкнення між голосовими зв'язками).

3. Надгортанні порожнини складаються з порожнин глотки, ротової і носової. Разом вони називаються ще надставною трубою. Порожнина глотки (гр. “ фаринкс", звідки термін -- фарингальні звуки) розміщена зразу ж над гортанню. Верхня її частина називається носоглоткою, а середня -- зівом. Порожнина глотки з'єднується з ротовою, а вище -- з носовою порожниною. Всі три порожнини є резонаторами звуків. Найважливішим органом для утворення звуків є ротова порожнина. Вона являє собою резонатор, обсяг і форма якого змінюються завдяки рухові і зміні позиції Незмінна носова порожнина використовується при творенні лише невеликої кількості носових (нозалізованих) звуків -- як приголосних (м, н), такі голосних. Носові голосні є, наприклад, у польській мові, у французькій та ін. При утворенні носових звуків носова порожнина лише підключається як додатковий резонатор до двох інших порожнин. Ротова ж порожнина завдяки своїй великій змінності є місцем творення панівної більшості звуків усіх мов, використовуючись і як резонатор, і як джерело різноманітних шумів.

Всі органи мовлення діляться на активні, що є рухомими, і пасивні, нездатні до переміщень.

До активних органів мовлення належать легені, голосові зв'язки, язик, м'яке піднебіння, язичок і губи. В деяких випадках активною стає також задня стінка зіва. Зокрема вона є активною при утворенні українського фарингального звука г (голова, голос).

До пасивних органів належать зокрема зуби, альвеоли, тверде піднебіння, носова порожнина.

29. Акустичний аспект вивчення звукової будови мови

Як фізичне явище звук мовлення утворюється внаслідок коливання голосових зв'язок та взаємодії надгортанних органів і порожнин під впливом струменя видихуваного повітря.Значно рідше звуки можуть вимовлятися на основі струменя вдихуваного повітря. У зв'язку з цим усі звуки мовлення поділяють на експірати (творяться при видиху) та ікспірати (творяться на вдиху). Експірати характерні для всіх мов, а інспірати утворюються тільки в окремих. Звуки людського мовлення, як і будь-які інші звуки, мають такі акустичні параметри: висота, сила, довгота, тон, шум, тембр.

Висота звука залежить від частоти коливань, тобто від кількості коливань голосових зв'язок за одиницю часу, і вимірюється в герцах (1 Гц -- одне повне коливання за секунду). Людське вухо сприймає коливання від 16 до 20 000 Гц. Голосові зв'язки здатні утворювати звуки висотою від 80 (найнижчий бас) до 1300 Гц (найвище сопрано). Різні звуки мають неоднакову висоту. Завдяки зміні висоти звуків у межах складу в деяких мовах здійснюється наголошування. Такого типу наголос називають музичним.

Сила звука. Вона визначається амплітудою (розмахом) звукового коливання: чим більший розмах коливання, тим сильніший, інтенсивніший звук. Одиницею вимірювання сили (інтенсивності) звука є бел (Б), його десята доля -- децибел (дБ). Ця одиниця логарифмічна, тому зростання сили звука на один дБ означає збільшення його інтенсивності в 1,26 раза. Чим голосніше говорить людина, тим вищою є сила звука.

Довгота звука. Залежить вона від часу його звучання. Довготу звука вимірюють у мілісекундах (мс) або сигмах (тисячних долях секунди). Звуки розрізняються довготою (тривалістю) в багатьох мовах. Довгота є супровідною ознакою динамічного наголосу. Так, в українській мові наголошений голосний у 2--3 рази довший від ненаголошеного. Довгота звука є також основою кількісного, або довготного, наголосу , який властивий, зокрема, індонезійській мові.

Тон і шум. Звукові коливання бувають рівномірними, тобто наступне коливання дорівнює попередньому, і нерівномірними. У результаті рівномірних коливань голосових зв'язок утворюються тони, або основні тони. Вони властиві звукам стійкої висоти. Неритмічні коливання, які виникають унаслідок подолання видихуваним повітрям певних перешкод у мовленнєвому апараті, є основою утворення шумів. Вони властиві звукам з нестійкою висотою. Чисто тональними звуками є голосні, чисто шумними -- глухі приголосні, в утворенні яких голосові зв'язки участі не беруть. Існує ще дві групи звуків, у яких наявні водночас і тон, і шум: шумно-тональні звуки (дзвінкі приголосні, у яких шум переважає над тоном) і тонально-шумні звуки (сонорні приголосні, у яких тон переважає над шумом).

Тембр. Звук є складним утворенням, єдністю спектрів різних звукових коливань. Кожен звук складається з основного тону , який у різних людей є різним, а в різних звуках, що вимовляються однією людиною, -- приблизно однаковим. Ще одним компонентом звука є обертони , або гармоніки , -- нашарування на основний тон, вищі від нього в ціле число разів. Обертони виникають внаслідок коливання частин голосових зв'язок (половина, чверть і т. д.) і завжди є слабшими за основний тон. Вивчення спектрів звука виявило, що, крім основного тону і обертонів, він складається з кількох (до чотирьох) додаткових тонів (формант, або формантних зон) -- груп, областей частот звукових коливань. Додаткові тони звука утворюються внаслідок явища резонансу-- посилення, відбиття основного тону у надгортанних порожнинах (резонаторах) апарату мовлення. Зміна форми та обсягу резонаторів і дає різні додаткові тони для різних звуків. У приголосних звуках до додаткових тонів додаються ще й шуми. Отже, тембром є своєрідне поєднання основного тону, його обертонів та додаткових тонів.

Висота, сила, довгота звука, тон і шум, тембр дають змогу з'ясувати фізичну специфіку кожного звука, акустично розрізняти їх. Ці параметри характерні для звуків усіх мов світу, але в різних мовах вони виявляються неоднаково. Апарат мовлення людини здатен утворювати звуки всіх мов, які вона опанувала, може породжувати не лише мовлення, а й спів, передавати різноманітні звуки природи.

30. Характеристики суперсегментних явищ. Синтагма. Енклітики та проклітики

Мовленнєвий потік членується на сегментні і суперсегментні фонетичні одиниці. До суперсегментних належать наголос, інтонація, паузи. Інтонація (від лат. intono -- голосно виголошую), сукупність мелодики, ритму, темпу, інтенсивності, акцентних буд, тембру і інших просодичних елементів мови. Інтонація організовує мову фонетично, є засобом вираження різних синтаксичних значень і категорій, а також експресивного і емоційного забарвлення. Надсегментні одиниці накладаються на лінійне мовлення не по одному, а в цілому, формуючи таким чином явище, що дістало назву інтонамція, одиницею якої часто називають інтонаційну конструкцію. Інтонація надає мовленню семантики, експресії, модальності, стилістичного забарвлення тощо. Відповідно виконує такі функції:

Комунікативна функція, тобто функція реалізації комунікативних типів висловлення (розповідні, питальні, спонукальні речення).

Функція модальності. Вираження ставлення мовця до того, про що говориться.

Емоційна функція. Вираження за допомогою мови психічного стану мовця, а також надання емоційних значень висловлення.

Видільна функція. Полягає в інтонаційному виділенні певних частин висловлення, напр., головніших порівняно з другорядними в інформаційному плані.

Конструктивна (конститутивна) функція. Завдяки інтонаційним засобам сегментні одиниці мовлення формуються у висловлення.

Засобом об'єднання складів у один такт (фонетичне слово) і відмежування його від інших тактів є наголос. Наголос -- виділення складу чи слова посиленням голосу, підвищенням тону, тривалістю звучання.

За акустичною ознакою виокремлюють такі типи наголосу:

--музичний. Він виділяється висотою тону.;

--кількісний. Характеризується кількістю, тривалістю наголошеного звука.

--постійний, або фіксований. Він завжди займає ту саму позицію в слові.

--змінний, або вільний. Зміна його місця виконує розрізнювальну функцію, оскільки забезпечує розрізнення слів з однаковим фонемним складом, а також граматичних форм одного слова.

У мовознавчій науці дослідженням наголосу займається акцентологія -- розділ мовознавства, що вивчає природу, типи і функції наголосу.

Деякі мовознавці відносять до компонентів інтонації також паузи, тобто зупинки мовлення, під час яких робота апарату мовлення на певний час припиняється. Чим довша така зупинка, тим вагомішою для вираження думки є пауза.Розрізняють смислові паузи, що розмежовують такти, синтагми, фрази, та паузи хезітації (обмірковування), які можуть виникати в будь-якому місці висловлювання і відображають вагання мовця, його бажання змінити хід висловлювання.Отже, пауза теж служить для організації мовленнєвого потоку. Вона є засобом смислового і емоційного його членування.

Синтагма -- інтонаціонно-смислова єдність, що виражає в певному контексті і в певній ситуації одне поняття і може складатися з одного слова, групи слів і цілого речення. Вона вичленовується із фрази відповідно до змісту висловлювання. Наприклад, вислів «Допомогти не можна відмовити», якщо його не поділити на синтагми, буде позбавлений змісту. Синтагма виконує дві функції: фонетичну й семантичну.

Синтагма вичленовується синтагматичним наголосом, синтагматичною мелодикою й короткими синтагматичними паузами. Те саме речення на синтагми можна ділити по-різному, але не довільно. Наприклад, речення Та коли вже надто тяжко туга серце обгортала, то співці співали пісню, пісня тугу розбивала (Леся Українка) можна розбити на три синтагми (паузами після слів обгортала та пісню), на чотири (пауза ще після слова тяжко), на шість (паузи також після слів співці їй пісня). Від цього речення набуває кожного разу інших змістових відтінків. Але в поданому реченні не можна робити синтагматичних пауз, скажімо, після слів надто, серце, співали, тугу, від цього зруйнується зміст висловлювання.

Засобом об'єднання складів у один такт (фонетичне слово) і відмежування його від інших тактів є наголос. Наголос -- виділення складу чи слова посиленням голосу, підвищенням тону, тривалістю звучання. правило, такт збігається зі словом. Він може також включати: проклітики -- короткі ненаголошені, переважно службові слова перед основним наголошеним словом (зі мною, як стріла); енклітики -- ненаголошені службові слова, які стоять після наголошеного слова (ходив би, хотів же).

Такт -- це частина синтагми, об'єднана одним наголосом. Такт може збігатися зі словом і може включати в себе кілька слів. Короткі, неповнозначні слова не мають свого наголосу й приєднуються до наголошеного слова.

Ненаголошене слово в такті, яке стоїть перед наголошеним, називається проклітикою (зі мною, як стріла).

Ненаголошене слово в такті, яке стоїть після наголошеного, називається енклітикою (ходив би, хотів же).

31. Інтонація, основні складники, функції. Типологія наголосу в мовознавстві

Інтонація -- звуковий засіб смислової організації та емоційно-експресивного оформлення мовленнєвого потоку.Створюється інтонація зміною всіх акустичних параметрів звуків: висоти, сили, довготи, тембру. Але визначальними її показниками є зміна основного й додаткового тонів, тобто їх підвищення та зниження.Інтонація властива будь-якому усному висловлюванню і виражає його настанову (розповідна, запитальна інтонація тощо), різні семантичні та емоційні відтінки.У мовленні інтонація виконує й інші функції, зокрема оформляє висловлювання в цілісність, розмежовуючи при цьому його частини за їх інтонаційною вагомістю, розкриває підтекст висловлювання, передаючи ту частину інформації, яка не виражена словами.Інтонація має складну будову. її основою є мелодика -- зміна частоти основного тону в процесі говоріння. Мелодика створює основні контури інтонації, що залежать від підвищення чи пониження тону, стрімкості та зіткнення цих тональних рухів і їх рівнів (ярусів), яких існує від трьох до шести. Мелодика породжує ритм інтонації, тобто регулярне повторення співмірних мовленнєвих одиниць, найпомітніше в художньому мовленні. Для інтонації характерні й такі параметри, як інтенсивність, що зумовлюється силою голосу, та темп -- ступінь швидкості чи повільності говоріння. Усі ці параметри мають відносні виміри й сприймаються у зіставленні: вище -- нижче, голосніше -- тихіше, швидше -- повільніше, плавно -- різко. Яскравого індивідуального забарвлення інтонації надає тембр голосу, що залежить передусім від основного тону та додаткових тонів.Деякі мовознавці відносять до компонентів інтонації також паузи, тобто зупинки мовлення, під час яких робота апарату мовлення на певний час припиняється. Чим довша така зупинка, тим вагомішою для вираження думки є пауза.Розрізняють смислові паузи, що розмежовують такти, синтагми, фрази, та паузи хезітації (обмірковування), які можуть виникати в будь-якому місці висловлювання і відображають вагання мовця, його бажання змінити хід висловлювання.Отже, пауза теж служить для організації мовленнєвого потоку. Вона є засобом смислового і емоційного його членування.Кожна мова має певну кількість типів інтонаційних конструкцій: українська -- сім, французька -- десять.

Центром інтонаційної конструкції є наголос фрази, пониження або підвищення тону складу, на який падає фразовий наголос.Вагомість інтонації і наголосу виразно ілюструє відома фраза: Казнить нельзя помиловать. У письмовому варіанті зміст фрази залежить від місця коми, а в усному -- від логічного наголосу на слові казнить або на слові нельзя та відповідної інтонації.Оформлення думки й вираження почуттів завдяки інтонації є не менш важливим, ніж звукове, сегментне наповнення мовленнєвого потоку. Саме інтонація дає змогу адекватно виразити думку та ставлення мовця до неї. Кожній живій мові (якою розмовляють) властива інтонація. Попри специфіку інтонаційних властивостей кожної мови, у всіх мовах виявляються єдність інтонаційної структури, спільність функціонального навантаження інтонації.

Засобом об'єднання складів у один такт (фонетичне слово) і відмежування його від інших тактів є наголос.Наголос -- виділення складу чи слова посиленням голосу, підвищенням тону, тривалістю звучання.Фонетика розглядає словесний наголос , тобто наголос, яким виділяють такт. Як правило, такт збігається зі словом. Він може також включати: проклітики -- короткі ненаголошені, переважно службові слова перед основним наголошеним словом (зі мною, як стріла); енклітики -- ненаголошені службові слова, які стоять після наголошеного слова (ходив би, хотів же).Словесний наголос має певні різновиди. За акустичною ознакою виокремлюють такі типи наголосу:

--музичний. Він виділяється висотою тону. Розрізняють монотонічний та політонічний наголоси. Монотонічний наголос лише розмежовує наголошені і ненаголошені склади, а різні типи політонічного наголосу виконують смислорозрізнювальну функцію. Динамічний, або силовий, наголос притаманний українській, польській, мадярській, турецькій та ін. мовам. На відміну від музичного він не має варіювання;

- кількісний. Характеризується кількістю, тривалістю наголошеного звука. Кількісний наголос притаманний небагатьом мовам, зокрема індонезійській, новогрецькій, російській.За позицією у слові розрізняють такі типи наголосу:

- постійний, або фіксований. Він завжди займає ту саму позицію в слові. Постійний наголос властивий, зокрема, французькій, вірменській, узбецькій мовам (завжди на останньому складі), чеській, ісландській, естонській (на першому складі), польській, грузинській, малайській (на передостанньому складі). Цей наголос малопомітний у мові, ледве відчувається;

- змінний, або вільний.. Притаманний вільний наголос українській, російській, англійській, німецькій та багатьом іншим мовам. Він більш істотний для мови, більш помітний у ній. Зміна його місця виконує розрізнювальну функцію, оскільки забезпечує розрізнення слів з однаковим фонемним складом, а також граматичних форм одного слова. Музичний наголос, якщо він представлений у мові кількома варіаціями, стає значущим і без рухомості, адже розрізняє слова варіаціями. Складний наголос виявляється у пониженні і наступному підвищенні тону, а простий -- лише в пониженні. Ці варіації музичного наголосу характерні для скандинавських мов. Наголос набуває в мові додаткового функціонального навантаження в тих випадках, коли йому властива хоч якась варіативність.

Крім словесного, існують інші види наголосу. У деяких мовах наявний складовий музичний наголос (тон) - притаманний не слову загалом, а кожному його складу. Тон є, як правило, етимологічним, тобто властивим складові за його походженням (бірманська, в'єтнамська мови). Наголос бере участь в організації також і більших за слово одиниць, зокрема фраз і їх семантично об'єднаних компонентів -- синтагм. Фразовий наголос є звуковим виділенням одного зі слів фрази (словосполучення або речення). Словесний наголос цього слова стає більш виразним. Логічний наголос є перестановкою фразового наголосу в незвичне місце для вираження потрібних нюансів думки, для актуального членування речення. У мовознавчій науці дослідженням наголосу займається акцентологія - розділ мовознавства, що вивчає природу, типи і функції наголосу.

32. Склад: структура, типологія, теорії складоподілу

Склад- найменша одиниця членування мовлення. Склад-це частина слова,що утворюється одним поштовхом видихуваного повітря. В основу визначення складу як фонетичної одиниці має бути покладена різна міра звучності його елементів, тому склад треба розглядати як поєднання звучнішого елемента з одним чи кулькома менш звучними. Верщина складу-це складотворчий елемент. Периферія складу - це нескладотворчі елементи, які розміщуються або перед вершиною складу, являючи собою в такому випадку наростання ланцюга звучання, або після неї, послаблюючи цей ланцюг.

У складі наявний складотворчий елемент,а нескладотворчий може бути відсутнім.

складоподіл модифікується ще позафонетичними, словотвірними чинниками. За ступенем голосности звуки поділяються на голосні (а, о, е, и, у, і), сонорні (м, в, н, л, р, й), африкати (дж, дз, ч, ц), спіранти (ж, з, г, ф, ш, с, х) й експлозивні (б, д, ґ, п, т, к).

За наростанням голосности склад буває відкритий (якщо її вершок наприкінці складу: та, ма-ма) або закритий (якщо після вершка звук меншої голосности: під). У слові склад є носієм супрасеґментальних елементів -- наголосу й інтонації. Укр. мова уникає безпосереднього стику двох вершків, другим з-поміж яких був би і, у й скорочує такі і, у до функційних приголосних й ў (вона й він, вона в хаті), зносячи тим фонемну стійкість цих і. У слові стільки складів, скільки є голосних звуків. Приголосний, який стоїть безпосередньо перед голосним і у вимові зливається з ним, належить до того самого складу, шо й голосний: че-ка-ють (а не чек-ай-уть. Але якщо префікс або частина складного слова закінчується на приголосний, то перед наступним голосним цей приголосний відходить до попереднього складу: без-іменний, пед-інститут, пів-острів. Між голосними може бути не один, а два й більше приголосних звуків, як, наприклад, у словах казка, сестра. Тоді поділ на склади відбувається так, щоб гучність звуків на початку кожного складу поступово наростала. Тому:

сонорний, що стоїть перед приголосним, відходить до попереднього складу: чай-ка, гол-ка, гор-дий;

дзвінкий, шо стоїть перед глухим, теж відходить до попереднього складу: каз-ка, книж-ка, гряд-ка, зуб-цї,

в інших випадках приголосні переважно відходять до наступного складу: ру-шник, у-смі-шка,о-брій.



33. Лінгвістичний аспект дослідження звукової будови мови.Фонема, її функції. Фонема та її алофони

Фонема - це найменша одиниця звукової будови мови, яка є в певній мові носієм смислу і служить для розрізнювання слів і форм слів.Функції фонем:1)Конститутивна(твірна) функція : фонема утворює морфеми і слова.2)Ідентифікаційна (опізнавальна) : людина за допомогою фонеми розпізнає слова у звуковому потоці.3)Деструктивна (розрізнювальна) : полягае у тому,що фонеми виступають засобом розрізнювання морфем і слів.Отже, фонема як найменша одиниця мови реалізується в алофонах -- варіаціях, варіантах і головному вияві.Фонема - найменша одиниця звукової системи. Тієї чи іншої мови,за допомогою якої розпізнаються значущі одиниці мови.Фонеми є єдиним матеріалом для побудови слів і морфем.Оскільки фонема є незалежною величиною, а звук -- залежною, позиційно зумовленою, то одна фонема у мовленні представлена сукупністю звуків, тобто фонемним рядом. До нього входять варіації та варіанти фонем. Варіації притаманні лише одній фонемі, а варіанти можуть втілювати в собі дві чи більше фонем. Якщо в слові виступає варіант фонеми, то відбувається нейтралізація протиставлення фонем, оскільки варіант є виразником ще й іншої фонеми. Коли в слові наявна варіація певної фонеми, вона не нейтралізується. Варіації в мові є нормою, а варіанти фонем -- винятком.Позиція фонем, у якій можлива нейтралізація їх протиставлення, є слабкою (для голосних -- не під наголосом, для приголосних -- наприкінці слова чи складу), а позиція фонем, у якій їх протиставлення зберігається, є сильною (для голосних -- під наголосом, для приголосних -- перед голосним). Явище нейтралізації протиставлення фонем визнають представники Московської фонологічної школи. Ленінградська фонологічна школа заперечує нейтралізацію і визначає фонему в цій позиції за звуком, який у даному випадку вимовляється (звуковий тип).Варіації й варіанти фонеми кваліфікують ще як її алофони.

Фонема і її алофонифонема як найменша одиниця мови реалізується в алофонах -- варіаціях, варіантах і головному вияві.Фонема - найменша одиниця звукової системи. Тієї чи іншої мови,за допомогою якої розпізнаються значущі одиниці мови.Фонеми є єдиним матеріалом для побудови слів і морфем.Оскільки фонема є незалежною величиною, а звук -- залежною, позиційно зумовленою, то одна фонема у мовленні представлена сукупністю звуків, тобто фонемним рядом. До нього входять варіації та варіанти фонем. Варіації притаманні лише одній фонемі, а варіанти можуть втілювати в собі дві чи більше фонем. Якщо в слові виступає варіант фонеми, то відбувається нейтралізація протиставлення фонем, оскільки варіант є виразником ще й іншої фонеми. Коли в слові наявна варіація певної фонеми, вона не нейтралізується.

Так, усі звуки, з яких складаються українські слова хата, вода, зірка, сонце, рід, являють собою варіації відповідних фонем. Варіації в мові є нормою, а варіанти фонем -- винятком.Позиція фонем, у якій можлива нейтралізація їх протиставлення, є слабкою (для голосних -- не під наголосом, для приголосних -- наприкінці слова чи складу), а позиція фонем, у якій їх протиставлення зберігається, є сильною (для голосних -- під наголосом, для приголосних -- перед голосним). Алофони -- звукові різновиди фонеми, які реалізуються у варіаціях і варіантах.Під час аналізу фонемного складу слів важливо розрізняти фонеми і алофони однієї фонеми. Вирішальним для розмежування фонем є принцип їх взаємозамінності при відповідній зміні значення слова. Алофони наявні в таких випадках:1)коли різні звуки взаємозамінні при збереженні значення слова. Вони перебувають у відношеннях вільного варіювання і є алофонами однієї фонеми. 2)коли різні звуки не є взаємозамінними. У різних мовах не виявляють взаємозамінності і, отже, виступають алофонами однієї фонеми різні звуки.3) коли взаємозамінність звуків теоретично можлива, але на практиці немає пари слів, де б вона реалізувалася. Деякі мовознавці виокремлюють головний алофон (вияв) фонеми -- найуживанішу її варіацію (значно рідше -- варіант). Головний алофон фонеми визначають статистично, тобто за частотою використання. Головним виявом фонеми є алофон, який уживається найчастіше. Коли необхідно назвати фонему, вимовити її окремо, використовують саме її головний вияв.