Розвиток української лексикографії

Размещено на http://www.allbest.ru/

ЗМІСТ

1. Предмет і завдання

2. Енциклопедичні словники

3. Основні філологічні словники

4. Історія української лексикографії

4.1 Початки словникарства

4.2 Двомовні словники 19-поч. 20 століття

4.3 Українське словникарство середини 20 століття

Література

1. Предмет і завдання

Лексикографія -- це наука, що займається розробкою теоретичних проблем укладання словників і упорядкуванням та описуванням різного роду словникових матеріалів. Найчастіше словник подає зібрання слів тої чи іншої мови в алфавітному порядку. Існують також словники, в яких слова подаються за гніздовою системою, тобто в одній словниковій статті наводяться усі похідні слова, утворені від кореневого слова. Є іще словники інверсійні -- у них слова подаються за алфавітом кінця слова.

Отже, словник -- зібрання слів (а інколи морфем, словосполучень), розташованих у певному порядку (алфавітному, гніздовому та ін.), в якому з'ясовується значення мовних одиниць, наводиться різна інформація про них або переклад на іншу мову чи подаються відомості про предмети, що визначаються словами. Залежно від призначення розрізняють словники енциклопедичні і лінгвістичні, або філологічні.

лексикографія словник філологічний український

2. Енциклопедичні словники

Енциклопедичні словники фіксують і пояснюють не слова, а пов'язані з тими чи іншими словами (як назвами відповідних явищ) відомості з різноманітних ділянок знання, мистецтв, виробництв, політичного життя тощо. Тому в енциклопедичних словниках зовсім не мають місця слова таких граматичних категорій, як займенники, вигуки, сполучники, частки; прислівники, дієслова та прикметники подаються у цих словниках лише тоді, коли вони термінологізувались, тобто вживаються для точного вираження спеціальних понять і означення спеціальних предметів.

Є енциклопедичні словники загальні, або універсальні (тритомний «Український радянський енциклопедичний словник», 1986--1987 рр.) і галузеві, або спеціальні («Українська літературна енциклопедія», Т.1, 1988 р.

3. Основні філологічні словники

Філологічні словники мають кілька основних типів і багато різновидів, але об'єктом описування в них завжди є саме слово. Залежно від типу й характеру філологічного словника, конкретне слово в ньому може розглядатися в одному чи в кількох аспектах, скажімо, з погляду походження чи функціонування протягом певного історичного періоду, правописання, вимови і т.ін.

Філологічні словники можуть бути одномовні, двомовні і багатомовні.

Серед одномовних словників найважливішим типом є словник тлумачний. В ньому засобами рідної мови розкривається (витлумачується) значення слова, характеризуються його граматичні й стилістичні властивості, подаються типові словосполучення (речення) і фразеологічні звороти, де вживається слово у відповідному значенні («Словник української мови», Т 1-11, 1970--1980).

Словник етимологічний -- лексикографічна праця, в якій з'ясовується походження слова: розкривається первісне значення, реконструюється найдавніша форма слова, вказується, чи слово запозичене, чи власне українське («Етимологічний словник української мови» у 7 томах).

Словник іншомовних слів -- словник, у якому розкривається значення іншомовних слів, що ввійшли до лексичного складу рідної мови, і вказується, з якої мови вони засвоєні («Словник іншомовних слів», Довіра, 2000).

Словник історичний -- один з різновидів тлумачного словника, в якому подаються слова певної історичної епохи за даними писемних пам'яток, з'ясовується їх значення, наводяться ілюстрації («Словник староукраїнської мови XIV--XVст.», Т 1-2, 1977--1978).

Словник орфографічний -- словник, який подає перелік слів у їх нормативному написанні.

Словник орфоепічний -- служить довідником правильної нормативної вимови і нормативного наголосу.

Словник перекладний -- словник, у якому реєстрове слово в різних його значеннях перекладається відповідниками іншої мови.

Словник синонімів -- у ньому подані ряди синонімів, що групуються навколо стрижневих слів, розташованих в алфавітному порядку.

Словник термінологічний -- словник, у якому подана система термінів певної галузі науки, виробництва, мистецтва.

4. Історія української лексикографії

Історія української лексикографії починається з кінця XVI ст., коли Лаврентієм Зизанієм був створений «Лексисъ съ толкованіемъ словенскихъ словъ просто» (опублікований у Вільні 1596 р.). Це перекладний словник, бо в ньому церковнослов'янські слова вже мають відповідники з тодішньої літературної мови. Реєстр цього словника охоплює понад 1000 слів. Слова розташовані в алфавітному порядку, що нагадує послідовність літер грецького алфавіту, й перекладаються відповідниками-синонімами тодішньої української літературної мови: агнєцъ, баранокъ; брань, война.

Другою етапною словниковою працею в історії української лексикографії був «Лексіконъ словеноросскій и Именъ Тлъкованіє» славнозвісного Памви Беринди (надрукований у Києві 1627 р.). У своїй основі «Лексикон» Памви Беринди перекладний церковнослов'янсько-український словник, хоча в ньому подекуди виразно проступають елементи тлумачного, енциклопедичного й етимологічного словників.

Реєстр «Лексикона» включає близько 7000 слів і складається із двох окремих частин. Перша частина становить собою перекладний словник 4980 церковно-слов'янських слів, які перекладаються синонімами тогочасної живої української мови (Иго: ярмо; питомєцъ: вихованець; стражду: терплю). Інколи реєстрове слово має ще й тлумачення. Друга частина нагадує своєрідний словник іншомовних слів та власних імен із джерел того часу. У цій частині подано й пояснено 2002 слова.

Протягом ІІ половини XVII та у XVIII ст. в Україні з'являються нові словники, в яких «проста мова» вже виступає першою, тобто реєстр цих лексикографічних праць складається зі слів живої і книжної української мови, а до них наводяться відповідники чи тлумачення мовою «словянською».

Цікавими були рукописні словники Є.Славинецького та А.Корецького-Сатановського (XVII ст.) -- «Лексіконъ латинский» і «Лексікон славяно-латинскій».

Не усі знають, що до різних видань «Енеїди» Котляревського вводились додатки зібрання «малороссійскихъ словъ». У цих словниках пояснювалось шляхом наведення російських відповідників близько 1000 українських слів.

У другій половині ХІХ ст. починають виходити в світ вже окремі зібрання українського лексичного матеріалу, серед яких варті на увагу «Словарь малороссійскаго наречія» О.Афанасьєва-Чужбинського (1855), «Словарь малороссійскихъ идіомовъ» М.Закревського (1861), «Словниця української мови» Ф.Піскунова (1873).

Набагато більший за реєстром і використанням лексичних джерел був виданий у Львові М.Уманцем та А.Спілкою чотиритомний «Словарь російсько-український» (1893--1898). Реєстр російських слів сягав 40 тисяч, але в українській частині цього словника було багато діалектної та архаїчної лексики.

Найвидатнішою працею української лексикографії до перевороту 1917 р. був чотиритомний «Словарь української мови», що вийшов за редакцією Бориса Грінченка (1907--1909). Матеріали для цього словника протягом кількох десятиліть збирались великою групою людей, а опрацьовувала їх редакція журналу «Киевская старина». За своєю суттю -- це перекладний українсько-російський словник. Б.Грінченко зумів довести реєстр словника до 70 тисяч слів.

4.1 Початки словникарства

Початки словництва в Україні сягають 16 ст.: укладання рукописних «альфавитів» і «азбуковників» (на лад середньовічних латинських маммотректів), себто тлумачень біблізмів, грецизмів і незрозумілих церковнослов'янізмів з Біблії й церковно-релігійної літератури; з них виникли перші друковані словники «Лексис …» Л. Зизанія (1596), «Лексикон славеноросский…» П. Беринди (1627, 1653), анонімний словник «Синоніма Славеноросская».

Українську мову тлумачень замінила у 18 ст. польська мова ("Лексиконъ сирЂчъ словесникъ славенскій … ", Супрасль 1722; передруки в Почаєві, 1751, 1756, 1804, рукописні переробки Зарудницького, 1745, 1747; «Приручный словарь славенопольскій…» Й. Левицького, 1830). Українські глоси попали і в чужі поліглотні рукописи (оксфордський «Гептаглот», поч. 17 ст.); у Росії склали тоді ж рукописний словничок (виданий Іваном Огієнком, 1951).

З запровадженням навчання латинської мови в Києво-Могилянській Колеґії з'явилися спроби Єпифанія Славинецького й Арсенія Корецького-Сатановського скласти латинсько-церковно-слов'янський і слов'янсько-латинський словник на базі польсько-латинського словника Ґ. Кнапського й польської частини поліглотного словника А. Калепіно та рукописного латинсько-слов'янського словника з 1724 І. Максимовича. У Москві Єпифаній Славинецький склав для потреб школи на підставі грецько-латинського словника І. Мосхопула (1552 і 1663) рукописний грецько-слов'янсько-латинський словник, що ліг в основу надрукованого Ф. Полікарповим-Орловим «Лексикона треязычного …» (1704).

4.2 Двомовні словники 19-поч. 20 століття

Нові словникарські праці почалися додаваними до нових текстів українсько-російськими диференційними словничками менше зрозумілих виразів (при «Енеїді» І. Котляревського, «Граматиці …» О. Павловського, при етнограграфічних та історичних матеріалах тощо), як також такими ж самостійними рукописними (О. Павловського, А. Метлинського, П. Білецького-Носенка на 20 000 слів 1830 -- 40-их pp. й ін.) і. друкованими (І. Войцеховського, 1823).

Від 1850-их pp. почали появлятися друком українсько-російські словники чи їх частини:

О. Афанасьєва-Чужбинського (1855),

К. Шейковського (1861, 1884),

М. Закревського (1861),

Ф. Піскунова (1873, 1882),

В. Дубровського (1909),

як і російсько-українські:

М. Левченка (1874),

Є. Тимченка (1897 -- 99)

і найбільший М. Комарова -- М. Уманця й А. Спілки (1893 -- 98).

У Галичині й на Буковині складено для потреб школи словники українсько-німецькі:

Є. Желеховського й С. Недільського (1886 -- 89),

О. Поповича (1904),

В. Калиновича (1931) й ін.;

німецько-українські:

О. Партицького (1867),

О. Поповича (1911),

В. Кміцикевича (1912, на нього взорувався й І. Шаровольський, 1929),

Я. Яреми (1941);

а також українсько-латинський і латинсько-український Ю. Кобилянського (1907, 1912),

грецько-український І. Огоновського (1900)

українсько-польські:

Й. Танчаковського (1910),

І. Свєнціцького (1922),

Є. Грицака й К. Кисілевського (1931).

На Закарпатті українсько-угорські та угорсько-українські:

О. Митрака (1881),

Л. Чопея (1883),

Е. Бокшая й ін. (1928).

Українське словникарство середини 20 століття

Найважливіша й найкраще впорядкована збірка українського літературного і народного лексичного матеріалу, що відограла вирішальну ролю в стабілізації лексики української літературної мови і досі не втратила свого значення, -- чотиритомовий словник Б. Грінченка (див ЕУ 2, стор. 440 -- 41). Дещо пізніше почалася праця, зокрема в НТШ, й над термінологічними словниками:

правничо-адміністративні німецько-українські І. Головацького й ін. (1851), К. Левицького (1893, 1920), І. Зацерковного (1902),

природничі й медичні: І. Гавришкевича (1852), І. Верхратського (1864 -- 79, 1908), В. Левицького (1896 фіз., 1902 матем., 1905 хім.),

С. Рудницького (1908 -- 13 -- географічний),

Є. Лукасевича (1927 -- анатомічний),

М. Мельника (1922) й- у Кракові С. Маковецького (1936 -- ботанічний), музичний З. Лиська (1933).

Словникарську працю продовжувано по першій світовій війні в Чехо-Словаччині:

чесько-український Н. Коваленко-Королевої (1920), Щербини (1925); термінологічні: матем. М. Чайковського (1924), мед. М. Галина (1926), рос.-укр. с.-г. та нім.-укр. лісотехн. (1927 -- 31) Є. Чикаленка в Подєбрадах; у Берліні словники: нім.-укр. та укр.-нім. військ. (1938) і літунський (1939) І. Ільницького-Занковича, нім.укр. Г. Наконечної (1938), укр.-нім. З. Кузелі й Я. Рудницького (1938); в Римі укр.італ. словник Є. Онацького (1941). По другій світовій війні укр. еміграція видала словники: англ.-укр. і укр.-англ. І. Верб'яного й В. Лева (1947 -- 48), укр.-англ. Я. Крета і К. Андрусишина (1955), морський В. Степанковського (1953) й хім. А. Вільшенка (1962).

У центр. і сх. Україні з постанням укр. державности словникарські зусилля зосередилися на складанні рос.-укр. практичних словників (вони виходили й на провінції, охоплюючи зокрема ділову лексику) та опрацьовуванні наук. термінології (див. Термінологія). Таку працю вели у 1918 -- 30 різні термінологічні комісії й їх секції, спершу Укр. Наук. Товариства в Києві, згодом об'єднані в Інститут Укр. Наук. Мови при ВУАН, склавши 20 тт. (із запланованих 34) укр.-рос. (також з нім. та франц. чи латинськими відповідниками) словників у серії «Матеріали до укр. термінології та номенклятури» з різних ділянок матем.- техн.- природничих і суспільних наук. У 1931 -- 33 цю працю продовжував Н.-д. Інститут Мовознавства АН УРСР, видавши 5 термінологічних словників: гірничий П. Василенка й І. Шелудька (1931), астрономічний Ф. Калиновича й Г. Холодного (1931), транспортний В. Фаворського (1932), фіз. (1932), ботан. В. Вовчанецького й Я. Лепченка (1932); 4 «практичні»: рос.-укр. мед. В. Крамаревського й ін. (1931), сіль.-госп. П. Сабалдиря (1931), виробничий І. Шелудька (1931), біол. С. Паночіні (1931). Поза тим появилося близько 50 рос.-укр. мед., правничих, військ. та ін. спеціальних словників. З початком у 1933 цькувальної кампанії проти дотогочасних термінологічних праць, як «буржуазно-націоналістичного шкідництва», видано у 1934 -- 36 5 термінологічних бюлетенів (мед., матем., ботан., фіз. та виробничий) з зрусифікованою наук. термінологією, яку в дальшому пропагували 10 рос.-укр. шкільних термінологічних словників (1933 -- 35), і заг. рос.укр. словники С. Василевського й ін. (1937), М. Калиновича (1948) й ін. Та сама русифікаційна настанова притаманна й 22 випущеним у 1959 -- 75 з доручення створеної 1957 р. Словникової Комісії АН УРСР під головуванням Й. Штокала рос.-укр. термінологічним словникам: геол. С. Головащука й І. Соколовського (1959), гірничий О. Ковшулі й ін. (1959), хім.' Є. Некряча й ін. (1959), гідротехн. Г. Шевця й ін. (1960), матем. Ф. Гудименка й ін. (1960), електрорадіотехн. Ю. Величка й ін. (1961), маїпинознавства й заг. машинобудування В. Хільчевського й В. Шашлова (1959), фіз. В. Гейченка й ін. (1959), мед. Г. Казьера й ін. (1960), техн. М. Матійка й ін. (1961), теплотехн. й газотехн. І. Шелудька й ін. (1962), ботан. Д. Афанасьева й ін. (1962), сіль.-госп. А. Білоштана й ін. (1963), фізіологічний Б. Єсипенка й ін. (1963), ветер. Я. Яреми й ін. (1964), зварювальний А. Потап'евського (1964), соц.-екон. С. Воробйова й Т. Молодіда (1966), метал. В. Чехранова й В. Мелешка (1970), анатомічний М. Нетлюха (1972), мінералогічний Є. Лазаренка і О. Винар (1975), мед. М. Кніповича й ін. (1948).

Серед кількох десятків укладених після 1917 р. двомовних словників важливіші укр.-рос. склали Д. Яворницький (1920, літери А -- К) та О. Ізюмов (1930); рос.-укр.: С. Іваницький з Ф. Шумлянським (1918), П. й П. Терпило (1918), Г. Сабалдир (1926) та ін. За план доповнити словник Б. Грінченка свіжим літ.-мовним укр. матеріалом (згідно з рішенням ред. «КСт.» укр. матеріал там закінчився на авторах з-перед 1870) взялися С. Єфремов, А. Ніковський та ін.; у 1925 -- 28 перевидано частину на літери А -- Н, але задуму не докінчено через арешт редакторів. Виготовлюваний Комісією для складання словника живої української мови рос.-укр. словник за ред. А. Кримського, С. Єфремова й ін. теж не був докінчений (у 1924 -- 33 надруковано літери А -- П) у зв'язку з репресіями й русифікаційним курсом; у виданій частині, особливо на літери З -- П цей словник належить до найкращих здобутків укр. лексикографії; не був завершений зросійщений рос.-укр. словник за ред. А. Хвилі (т. 1, А -- Ж, 1937). Офіц.-нормативний характер (з виключенням «архаїзмів», «діалектизмів» і «вигаданих слів») мають укр.-рос. словник в 6 тт. (на 100 000 слів, 1953 -- 63) за ред. І. Кириченка й ін., скорочена його ж версія за ред. В. Ільїна (1964), рос.-укр. словник у 3 тт. за ред. С. Головащука та ін. (1968), тлумачний «Словник української мови» в 11 тт. за ред. П. Горецького, А. Бурячка й ін. (1970 -- 75 6 тт.: А -- П).

Низку правописних і ортоепічних словників складено зокрема після 1917: К. Кисілевський (1934), Г. Голоскевич (1914 і 1930, передруки Нью-Йорк 1952 і 1962), О. Ізюмов (1931, 60 000 слів, перередагований О. Панейком (1941), Г. Сабалдир (1930, 25 000 слів), Д. Леві з Г. Левченком і Л. Рак (1936), П. Горецький з І. Кириченком (1947), І. Кириченко (для школи на 22 000 слів, у 1948 -- 65 -- 10 вид.; на 50000 слів 1955 і 1961), М. Стефанцев (для початкової школи 1958 -- 61 4 вид.), С. Головащук й ін. (на 114000 слів, 1975), М. Погрібний («Словник наголосів української мови», 1959, 1964, 50 000 слів), І. Вихованець й ін. («Укр. літ. вимова і наголос», 1973, 50 000 слів.

Фразеологічні словники складали: В. Підмогильний та Є. Плужник («Фразеологія ділової мови», 1926 і 1927), В. Коптілов («1 000 крилатих виразів української мови», 1964; 1974 спільно з А. Коваль), Н. Батюк («Фразеологічний словник», 1966), Г. Удовиченко «Словник українських ідіом», 1968, близько 2200), Іван Вирган з Марією Пилинською («Російсько-український фразеологічний словник», у журналі «Прапор», 1959--1971, який вийшов друком повністю лише у 2000 році під назвою «Російсько-український словник сталих виразів») та І. Олійник з М. Сидоренком («Укр.-рос. і рос.-укр. фразеологічний словник», 1971); стилістичний -- І. Огієнко «Укр. стилістичний словник» (1924); синонімічні: А. Багмет («Матеріали до синонімічного словника української мови» у ж. «Вітчизна», 1959 -- 62, перерваний) та П. Деркач (1960), див. Синоніми.

Словники й словопоказники мови окремих авторів складали: Т. Шевченка -- Нестор Літописець, псевд. Н. Малечі (1916, 7000 слів до «Поезій»), І. Огієнко (1961, близько 2 600), В. Ващенко з П. Петровою (1951, близько 7 000), він же з ін. («Словник мови Шевченка», 2 тт. 1964, 10116 слів); до «Енеїди» І. Котляревського -- В. Ващенко й ін. (1955, показник 7000 слів); з деяких драматичних творів Л. Українки -- М. Бойко (1961), оп. А. Тесленка -- А. Сизько (1970).

Інверсійний словник української мови склали: В. Ніньовський («Укр. зворотний словник», Мюнхен -- Едмонтон 1969, близько 60 000 слів на підставі словників Б. Грінченка, Г. Голоскевича, І. Байкова й М. Погрібного) та С. Бевзенко й ін. (971, 1 випуск, близько 15 000 слів, розрахований у цілому на 120 000, на підставі 6-томового «Укр.-рос. словника»).

Брак заг. говіркового словника лише незадовільно надолужують опубліковані диференційні словники окремих говірок: поліських -- П. Лисенка (1961, 1974), Ф. Климчука (1968), М. Никончука (1968), О. Горбача (1973); сумських -- І. Приймака (1957), С. Дорошенко (1961); полтавських -- М. Кривчанської (1954), В. Матвеевої (1960), В. Ващенка (1960); наддніпрянських -- Н. Тарасенка (1961), В. Шадури (1961); черкаських -- П. Лисенка (1955), Л. Паламарчука (1958), В. Сича (1959); зах. степ. -- В. Карпової (1951), Й. Дзендзелівського (1955), А. Москаленка (1958), А. Берлізова (1959), І. Колісника (1961), О. Горбача (1967); волинських -- О. Горбача (1973); подільських -- О. Мельничука (1952); наддністрянських -- Я. Янува (1926), Г. Шила (1957), Д. Бандрівського (1961), О. Горбача (1965); надсянських -- І. Верхратського (1900), М. Пшеп'юрської-Овчаренко (1938); лемківських -- І. Верхратського (1902), О. Горбача (1973); сер.закарп. -- І. Верхратського (1899), Й. Дзендзелівського (1955); покутських -- Ю. Карпенка (1958), В. Прокопенка (1961); арґотичних і сленґових -- О. Горбача (1963 -- 65, див. Ар/о); багаті зб. Я. Янува (гуцульські), І. Панькевича й М. Грицака (закарп.) та М. Онишкевича (бойківські) досі не опубліковані.

За браком іст. словника для київ. доби і досі актуальні «Материалы для словаря древнерусского языка» І. Срезневського (1893 -- 1912, 1956, 1958), для сер. доби не закінчений через арешт автора Є. Тимченка «Іст. словник укр. язика» (2 тт., А -- Ж, 1930 -- 32); розпочаті після 1945 праці над словником актової мови 14 -- 15 ст., за ред. Л. Гумецької, затрималися в друку (надруковано лише «Пробний зошит» 1964, за ред. Генсьорського й ін.). Етимологічний словник склав Я. Рудницький по-англ. (1962 -- 76, А -- Є). Етимологічні й енциклопедичні тлумачення здебільше включені в словники іншомовних слів: В. Доманицького (1906, 1 500 слів), З. Кузелі й М. Чайковського (1910, 12000 слів), З. Пиптенка (1918), І. Бойка й ін. (1932, 1955), Р. Бориса й С. Скорбута (1937), А. Орла (3 тт., 1963 -- 66), О. Мельничука (1974, 24 000 слів), як і переклади рос. словника І. Льохіна й Ф. Петрова (1951, 1955, 20000 слів).

Вийшла низка спеціальних енциклопедично-тлумачних словників: муз. С. Павлюченка (1965), Ю. Юрцевича (1971); лінґвістичні Є. Кротевича й Н. Родзевич (1957); літературознавчих термінів В. Лесина й О. Пулинця (1961, 1965, 1971), а в І. Франка: С. Пінчука й Є. Регушевського (1966), журналістичнодрукарський Д. Григораша («Журналістика у термінах і виразах» 1974); філос. (переклад рос. М. Розенталя й П. Юдіна, 1952; за ред. В. Шинкарука, 1973), формальної логіки (укр.-рос. і рос.укр.) Д. Кирика (1963); політ. Я. Білика (1925); нумізматичний В. Зварича (1972), матем. А. Бугая (1964), геол. В. Вишилкова (1962). Появилися енциклопедичні словники: «Укр. Заг. Енциклопедія» за ред. І. Раковського (3 тт. Л. 1930 -- 35), «Колгоспна Виробнича Енциклопедія» за ред. М. Співака (1950, 1956), «Енциклопедія Українознавства», словникова частина за ред. В. Кубійовича (досі 7 тт. з 1955, Париж -- Нью-Йорк), «Укр. Радянська Енциклопедія» (17 тт. 1956 -- 65) і «Укр. Енциклопедичний Словник» (3 тт. 1966 -- 68) -- обидві за ред. М. Бажана; «Радянська Енциклопедія Історії України» (відповідальний ред. А. Скоба; 4 тт. 1969 -- 72), «Енциклопедія народного господарства УРСР» (відповідальний ред. С. Ямпольський; 4 тт. 1969 -- 72), «Укр. С.-Г. Енциклопедія» (відповідальний ред. В. Пересипкін; 3 тт. 1970 -- 72), «Енциклопедія Кібернетики» (відповідальний ред. В. Глушков; 2 тт. 1973).

Двомовні словники, складені за відповідними рос. зразками: нім.-укр. І. Шаровольського (1948), В. Лещинської й ін. (1959); фразеологічний Л. Осовецької й ін. (1964), франц.-укр. О. Андрієвської й Л. Яворовської (1955); укр.-франц. тих самих авторів (1963), англ.-укр. М. Подвезька, (1955), шкільний (1952), укр.-англ. його ж (1952) та фразеологічний К. Баранцева (1969). Ін. двомовні словники: в Ужгороді -- укр.-угор. Л. Катона (1963) та угор.-укр. О. Рот й ін. (1961), у Братіславі укр.-словацький І. Попель з М. Бучинською (1960), у Букарешті рум.-укр. (1963) та укр.-рум. (1964) Ю. Кокотайла у співр. з ін., у Варшаві укр.-поль. (1957) С. Грабеця з П. Зволінським, у Львові поль.-укр. Л. Гумецької й ін. (3 тт., 1958 -- 60).

З ономастичних словників заслуговують на увагу: «Словарь древнерусских личных собственных имен» М. Тупікова (1903), T. Скуліни (з 1973), «Укр.-рос. і рос.-укр. словник власних імен людей» С. Левченка й ін. (1954, 1961, 1967), «Довідник укр. прізвищ» Ю. Редька (1969), «Словник укр. псевд. і криптонімів 16 -- 20 ст.» О. Дея (1969); географії й топоніміки: «Каталог річок України» Г. Шевця й ін. (1957), «Укр.-рос. словник геогр. назв УРСР» В. Нежнипапи (1964).

Література

1. Енциклопедія українознавства. У 10-х т. / Гол. ред. Володимир Кубійович. -- Париж; Нью-Йорк: Молоде Життя, 1954--1989. ЕУ 1, стор. 1 324 -- 27, Термінологія, Фразеологія, Україністика, Славістика в Україні.

2. Грінченко Б.Д. Огляд української лексикографії // Записки наукового товариства ім. Шевченка. -- Л., 1906

3. Григорович О. Список словників 1918 -- 33. Торонто 1957.

4. Москаленко А.А. Нарис історії української лексикографії. К., 1961

5. Горецький П.Й. Історія української лексикографії. К., 1963

6. Паламарчук Л.С. Українська радянська лексикографія. К., 1978

7. Німчук В.В. Староукраїнська лексикографія у її зв'язках з російською і білоруською. К., 1980

8. Орися Демська. Вступ до лексикографії. - К.: Києво-Могилянська академія, 266 с.

Размещено на Allbest.ru