Концепт "персонаж": спроба когнітивного аналізу

КОНЦЕПТ „ПЕРСОНАЖ”: СПРОБА КОГНІТИВНОГО АНАЛІЗУ

О.Ю. Гураль

У статті подана когнітивна схема концепту „персонаж”, розглядається ієрархія цього концепту та структурні елементи у їх взаємозв'язках. Персонаж трактується як текстова мовна особистість.

В сучасній лінгвістиці існує стійка тенденція до антропоцентризму в лінгвістичних дослідженнях, що зумовлює бачення мовних явищ крізь призму їхнього значення для суб'єкта мови - людини. Антропоцентричний підхід бере початок у працях В. фон Гумбольта, В.В. Виноградова, О.О. Потебні, Л.В. Щерби, і на цьому етапі є провідним напрямом досліджень сучасних українських та російських дослідників: В.Н. Телії, Н.Д. Арутюнової, Ю.Д. Апресяна, О.М. Блинової, С.Е. Нікітіної, Г.І. Боґіна, К.Ф. Седова, О.В. Забуранної, О.Г. Почепцова, Е.А. Попової, О.О. Матвєєвої. Отже, в колі актуальних проблем залишається проблема мовної особистості, а персонаж як текстова мовна особистість є точкою перетину інтересів когнітології, психолінгвістики, дискурсного аналізу, літературознавства, культурології, етнології.

Пропонована стаття має на меті з'ясувати суть основних понять, з метою напрацювання дефініцій ключових термінів концепт, персонаж, мовна особистість, виокремлення їх з-поміж ряду синонімічних термінів, з'ясування їхньої структури.

Наукова новизна праці пов'язана з аналізованим матеріалом - базою наукового дослідження є постмодерністський текст, а отже, це також спроба типології саме персонажа постмодерністського твору як мовної особистості з погляду дискурсної та когнітивної лінгвістики.

Хоча термін концепт перебуває в центрі уваги сучасних дослідників: відомі широкому загалу праці M.J. Adler, G. Fauconnier, R.W. Langacker, R. Jeckendorff, а також А.А. Уфимцевої, Е.С. Кубрякової, О.О. Селіванової, С.А. Жаботинської, І.А. Стерніна, І.О. Рахіліної, А.В. Кравченка, Т.В. Радзієвської та інших, термін не отримав однозначного і загальновизначеного тлумачення. На позначення концепту синонімічно вживаються терміни: поняття, образ, схема дій, ґештальт. Концепт визначають як „ментальний згусток”, „пучок смислів”, „квант знання”.

На цьому етапі концепт належить кільком галузям наукового пізнання. З філософської точки зору це „акт схоплення смислів речей в єдності мовленнєвого висловлювання” [1, 306]. Як „розумова сутність, конструкт” концепт об'єднує в собі множину значущих точок зору [2, 13].

За Р. Джекендорфом концепт є ментальною репрезентацією, яка виступає в якості мовного знака. Сприйняття концепту є водночас його новим народженням, розміщенням в ментальній системі координат реципієнта, „створення і сприйняття концептів - це двосторонній комунікативний процес” [2, 13]. Звідси висновок - концепт є засобом пізнання, кодом до розуміння суті явищ [3]. Людське мислення є мисленням в концептах. З погляду культурології концепт несе на собі відбиток певної культури та історичної епохи [4, 25].

Концепт займає центральне місце в когнітивній лінгвістиці. Він є фрагментом знання, досвіду особистості, що включає як мовну, так і позамовну інформацію [5, 11]. Він є „оперативною змістовною одиницею пам'яті ментального лексикону, концептуальної системи і мови мозку, всієї картини світу, відображеної в людській психіці. Це термін що служить для пояснення одиниць ментальних та психічних ресурсів нашої свідомості і тої інформаційної структури, яка відображає знання і досвід людини” [6, 90]. С.А. Жаботинська розглядає концепт - як будь-яку оперативну одиницю мислення, яка може мати, а може й не мати чіткої логічної форми [7, 14]. Концепт - це завжди знання структуроване у фрейм [8]. На відміну від простого набору асоціацій, ці одиниці (фрейми), що розташовані на глибинному рівні свідомості, містять основну, типову і потенційно можливу інформацію, яка асоціюється з певним концептом [9, 17]. Щоб визначити, які саме ідеї певне слово збирає в єдиний концепт, що зосереджено в ньому самому, треба змоделювати когнітивну карту слова (термін запропонований Е.С. Кубряковою) [10, 89].

Внутрішнє структурування концепту виконуємо за схемою предметноцентричного фрейму запропонованого С.А. Жаботинською [7, 16]. В ній ми розглядаємо такі слоти: [КОНЦЕПТ Є ЩОСЬ (РОЛЬ)], [КОНЦЕПТ Є ЩОСЬ (ІНСТРУМЕНТ)], [КОНЦЕПТ є ТАМ], [КОНЦЕПТ є ТАКИМ], [КОНЦЕПТ є СТІЛЬКИ]. Таким чином до слоту [КОНЦЕПТ є ЩОСЬ (РОЛЬ)] відносимо значення: концепт є контейнер, вмістилище; концепт є одиницею, компонентом картини світу, ментального лексикону. [КОНЦЕПТ Є ЩОСЬ (ІНСТРУМЕНТ)]: концепт є засобом пізнання, кодом, символом, що заміщає цілу сферу знань. [КОНЦЕПТ є ТАМ]: в пам'яті, свідомості, ментальному лексиконі. [КОНЦЕПТ є ТАКИМ]: нестабільним, залежним від зовнішніх і внутрішніх чинників, динамічним; складним (складається з інших концептів, підконцептів), простим (складається з одного концепту). [КОНЦЕПТ є СТІЛЬКИ]: множина об'єктів, що утворює відкриту нестабільну систему і єдність, одне ціле, одиниця (рис. 1).

Рис. 1

По горизонтальній осі, бачимо що концепт є втіленням інтенції, мотиву як психолінгвістичних категорій [11, 57], в той же час є інструментом пізнання членування довкілля, засобом категорізації і концептуалізації світу.

Персонаж з погляду текстової лінгвістики є категорією, що належить до поверхневого рівня синтаксису. В ієрархії категорій він є реалізацією вищої за рівнем абстракції категорії фундаментальної ролі (В.В. Пропп), функції (Е. Суріо), актанта (Л. Теньєр, А. Ґреймас), архіперсони (Ю. Лотман) на поверхневому рівні нарації. Актант специфікується через серії актантних ролей (тематичних ролей, серединних категорій, сукупностей атрибутів і поведінок за А. Ґреймасом) уздовж наративної траєкторії і далі уточнюється як один чи більше акторів на рівні поверхневої структури. Актанти - класи акторів. Вони можуть бути встановлені лише на основі корпусу всіх розповідей [12, 121]. Актор - є конкретизацією актанта на рівні наративної поверхневої структури. Актор може бути індивідуальним та колективним, фігуральним (антропо- чи зооморфним) та не фігуральним [14, 10]. Один актор може представляти кількох різних актантів, тоді як один актант може експлікуватися кількома акторами. Актор виступає в ролі персонажа на поверхневому рівні розповіді (рівні маніфестації) [13, 14]. Персонаж, в свою чергу, є екзистент наділений антропоморфними людськими рисами і залучений до дії [14, 96]. Це постать літературного твору з психічними, особистісними якостями - постать, як текстуальна позиція, антропоморфно окреслена [15, 547]. В широкому розумінні - будь-яка діюча особа, суб'єкт дії взагалі, чи радше „серія послідовних появ одної особи в межах даного тексту” [16, 89].

Спроектувавши запропоновану вище фреймову структуру на концепт персонаж, отримуємо такі слоти: [ПЕРСОНАЖ Є ЩОСЬ]: текстова мовна особистість. Підслоти: мовна, мовленнєва, комунікативна особистість. [ПЕРСОНАЖ Є ТАКИМ]: головним - другорядним; динамічним - статичним; сумісним (в якого атрибути і дії не суперечать один одному) - несумісним; плоским (простим, двовимірним, наділеним кількома рисами, передбачуваним у поведінці „flat”) - об'ємним (складним, багатовимірним, здатним на дивну поведінку „round”) [17, 444]. [ПЕРСОНАЖ Є СТІЛЬКИ]: самостійна одиниця, проте як комунікант він використовує певний репертуар засобів, комунікативних стратегій, тактик, іншими словами є тим, що він говорить, сукупністю окремих комунікативних актів [18, 151]. [ПЕРСОНАЖ Є ТАМ]: існує і діє у так званій „віртуальній реальності” тексту. [ПЕРСОНАЖ Є ЩОСЬ (РОЛЬ)]: він наділений певними функціями у тексті, відповідно до авторської інтенції. [ПЕРСОНАЖ Є ЩОСЬ (ІНСТРУМЕНТ)]: він є формою експресії автора-творця і для кожного нового реципієнта - ключем до суб'єктивної інтерпретації твору.

Незважаючи на те, що персонаж є засобом втілення авторського задуму він діє водночас „за принципами некерованої, незалежної істоти в художньому світі тексту, володіючи індивідуальною суб'єктною структурою, образною, як і всі інші підструктури художнього тексту” [8, 230]. Суттєвими рисами образу персонажа є органічне поєднання в ньому синтезу і аналізу, художньо-типологічного узагальнення та конкретно-чутливої реалізації, а також його цілісність, внутрішня єдність та інтегративний зв'язок з іншими художніми образами тексту [8, 231].

Близький до терміна персонаж - є характер, у вузькому розумінні це внутрішній психологічний розріз особистості, у ширшому - синонім персонажа. Обидва терміни є експресивно нейтральними, вживаються на позначення „суб'єкта дії”, „діючої особи”, а також „суб'єкта мовлення” [3, 177]. Герой - центральний персонаж твору, несе на собі основне проблемно-тематичне навантаження, є синтезом авторської концепції людини і літературної тенденції певного часу. Проте у постмодерністському творі внаслідок дефокалізації героя, під впливом теорії „смерті суб'єкта” (К. Брук-Роуз, Ж. Дерріда), мова йтиме не про традиційного героя, а про зовсім іншого, позбавленого цілісності свідомості, принципово фрагментованого дивіда [13, 267]. За вітчизняною термінологією це - антигерой, звичайна, посередня, безлика людина, „кожен”, масова людина, якій автор висловлює співчуття у ворожому світі, в його розгубленості і втраченості [19, 28]. Саме такий персонаж стає центром нашого дослідження як текстова мовна особистість.

Мовна особистість (термін введений Г.І. Боґіним, концепція розроблена Ю.Н. Карауловим) - це особистість виражена в мові (текстах) і через мову, це особистість, реконструйована в основних своїх якостях на базі мовних засобів [20, 38]. Ю.Н. Караулов стверджує, що в структурі мовної особистості є позачасові і тимчасові, мінливі утворення, що перебувають у розвитку, але існує й стандартна частина, інваріанта, якою є загальнонаціональний мовний тип. Ця частина пов'язана з національною специфікою і лише умовно може бути названа статичною, оскільки насправді є продуктом історичного розвитку [20, 39]. В кожен момент своєї мовленнєвої діяльності людина виступає одночасно в трьох іпостасях: як мовна, мовленнєва і комунікативна особистість [18, 150]. При цьому „будь-яка мовна особистість є багатошаровою і багатокомпонентною парадигмою мовленнєвих особистостей” [18, 150]. Якщо мовна особистість є парадигмою, то мовленнєва особистість є елементом такої парадигми. За В.В. Красних мовна особистість - особистість, що проявляє себе в мовленнєвій діяльності, що володіє певною сукупністю знань і уявлень, які утворюються в процесі соціалізації.

Мовленнєва особистість - це особистість, що реалізує себе в комунікації, що вибирає і здійснює ту чи іншу стратегію і тактику спілкування, вибирає і використовує певний репертуар засобів, як суто лінгвістичних (речення, тексти), так і екстралінгвістичних (акустичні засоби, постава, жести, зовнішній вигляд, дистанція, тактильність). Комунікативна особистість - конкретний учасник конкретного комунікативного акту, що діє в реальній комунікації [18, 151].

Ю.Н. Караулов розглядає мовну особистість на трьох рівнях:

1) вербально-семантичному;

2) тезаурусному (лінгво-когнітивному);

3) мотиваційному (прагматичному).

Трактуючи навколишній світ як систему, при якій сама реальність є повністю занурена у віртуальні образи, у вигаданий світ, систему так званої „реальної віртуальності” [21, 352], ми розглядаємо текстового комуніканта (персонажа), як віртуальну мовну особистість. Оскільки „все письмове є своєрідно відчуженою мовою і потребує зворотного перетворення своїх знаків на мову та смисл” [22, 365], то ідентичність мовця у творі мусить бути реконструйована на основі текстових даних. Кожен персонаж має ознаки як якогось дійсного факту, так і артефакту, бо передбачає наявність у змісті і формі художнього зображення створеного ним автора-письменника [8, 231]. Тому однією з актуальних проблем є проблема ідентифікації джерела розповіді чи наративного дискурсу, за умов, коли образ автора накладається на образ персонажа і впливає на продуковані ним висловлювання. Постає питання, який вклад у структуру і зміст персонажа вносить його мовлення, тобто тексти, що йому належать. Проблема виокремлення дискурсу персонажа стане предметом нашого подальшого дослідження.

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ

1. Неретина С.С. Концепт // Новая философская энциклопедия в 4-х т. / Общ. ред. С.С. Неретина. - М.: Мысль, 2001. - Т. 2. - С. 306 - 307.

2. Зусман В. Концепт в системе гуманитарного знания // Вопросы литературы. - 2003. - № 2. - С. 3 - 29.

3. Литературная энциклопедия терминов и понятий / Гл. ред. А.Н. Николюкин. - М.: НПК «Интелвак», 2003. - 1600 стб.

4. Степанов Ю.С. Константы: словарь русской культуры. - М., 2001.

5. Селиванова Е.А. Принципы семиотического анализа //Актуальные проблемы менталингвистики. - К., 1999. - С. 11 - 14.

6. Кубрякова Е.С. Демьянков В.З. Панкрац Ю.Г. Лузина Л.Г. Краткий словарь когнитивных терминов. - М.: Изд-во МГУ, 1996. - С. 90.

7. Жаботинская С.А. Концептуальний анализ: типы фреймов // Вісник Черкаського університету. - Сер. Філологічні науки. - 1999. - Вип. 11. - С. 12 - 25.

8. Бехта І.А. Дискурс наратора в англомовній прозі . - К.: Грамота, 2004. - 304 с.

9. Дейк Т.А. ван Язык, познание, коммуникация. - М., 1989. - 312 с.

10. Кубрякова Е.С. Об одном фрагменте концептуального анализа слова Память // Логический анализ языка. Культурные концепты. - М.: Наука, 1991. - С. 85 - 91.

11. Красных В.В. От концепта к тексту и обратно // Вестник Московского Университета. - Сер. 9. Филология. - 1998. - № 1. - С. 53 - 66.

12. Греймас А.Ж. Размышление об актантных моделях // Вестник Московского Университета. - Сер. 9. Филология. - 1996. - № 1. - С. 118 - 135.

13. Ильин И.П. Постмодернизм. Словарь терминов. - М.: ИНИОН РАН - INTRADA, 2001. - 384 с.

14. Ткачук О.М. Наратологічний словник. - Тернопіль: Астон, 2002. - 173 с.

15. Літературознавчий словник-довідник / Р.Т. Гром'як, Ю.І. Ковалів та ін. - К.: ВЦ «Академія», 1997. - 752 с.

16. Гинзбург Л.Я. О литературном герое. - Л., 1979. - 224 с.

17. Mead G. Representation of Fictional Character //Style. - Fall 1990. -Vol. 24. -№ 3. - Р. 440 - 452.

18. Красных В.В. Основы психолингвистики и теории коммуникации. - М.: ИТДГК «Гнозис», 2001. - 270 с.

19. Литературный энциклопедический словарь /Общ. ред. В.М. Кожевникова и П.А. Николаева. - М., 1987. - 752 с.

20. Караулов Ю.Н. Русский язык и языковая личность. - М.: Наука, 1987. - 262 с.

21. Кастельс М. Информационная эпоха. Экономика, общество, культура // Пер. с англ. под науч. ред. О.И. Шкаратана. - М., 2000. - С. 314 - 353.

22. Ґадамер Г.Ґ. Істина і метод: У 2 т. - К.: Юніверс, 2000. - Т. 1. - С. 361 - 366.