1

26

Вступ

Мова - неоціненний скарб народу, найголовніший літопис його життя. У її глибинах - філософський розум, витончений естетичний смак, справді поетичне почуття, праця зосередженої думки, надзвичайна чутливість до найтонших переливів у явищах природи, сувора логіка, високі духовні злети. І щоб оволодіти цим скарбом, людина мусить постійно докладати зусилля, усвідомлюючи, що існує складна наука рідної мови.

Мова - універсальний засіб не тільки спілкування, а всього буття народу з усіма його ціннісно-змістовими і значущими ознаками, що формують структуру суб'єктно - суб'єктної взаємодії. Мова містить у собі досвід попередніх поколінь, комплекс соціально та історично виформуваних категорій світопізнання й світорозуміння, оцінювання явищ дійсності, систему морально - етичних понять і суспільних орієнтирів.

Особистість молодої людини формується переважно на мові, на її лексико - понятійному арсеналі та її засобами й розкривається як освічена яскрава індивідуальність.

Мова є одночасно явищем індивідуальним і соціальним, обслуговує кожну окремо людину і все суспільство. Вона спрямована як у внутрішній світ людини, її психіку, так і в зовнішній світ природи та людських взаємин. На ґрунті мови й конкретно - чуттєвого досвіду людина зростає як особистість.

Спільна для всього суспільства єдина державна мова дає змогу сконцентрувати інтелектуальний потенціал нації й зробити його могутньою рушійною силою суспільного прогресу.

Сьогодні проблема мови постала як проблема збереження та розвитку нації та культури. Бо ступінь володіння рідною мовою є виміром духовності людини зокрема та суспільства загалом.

Знаючи важливість рідної мови для кожного народу, впродовж віків ціленаправлено велася політика щодо її знищення.

Лінгвоцид (мововбивство) - це свідоме, цілеспрямоване нищення певної мови як головної ознаки етносу - народності, нації. Лінгвоцид спрямовується в першу чергу проти писемної форми мовлення. Кінцевою метою лінгвоциду є не геноцид, тобто фізичне винищення певного народу, а етноцид - ліквідація цього народу як окремої культурно-історичної спільноти.

Лінгвоцид є передумовою масової денаціоналізації та манкуртизації: без нього неможлива втрата народом історичної пам'яті, етнічного імунітету, національної самототожності, а без цього, своєю чергою, не може відбутись асиміляція - поглинання одного народу іншим. Ось чому поневолювачі ніколи не забували про необхідність нищення мови поневолених народів.

Лінгвоцид мав і має місце фактично в усіх поліетнічних утвореннях, багатонаціональних державах, де стикаються інтереси панівного і поневолених народів. Форми лінгвоциду можуть бути жорстокими чи поміркованими, відвертими чи закамуфльованими, однак це не міняє ні суті, ні кінцевої мети лінгвоциду.

Лінгвоцид щодо української мови має довгу історію, сторінки якої рясніють підступом, погордою, нахабством, лицемірством поневолювачів та щедро политі сльозами і кров'ю їхньої жертви - нашого народу.

Метою нашої роботи є дослідження окремих сторінок історії лінгвоциту української мови.

Працюючи над темою, ми зверталися до праць мовознавців та літературознавців О. Данилевської, Л. Мацько, О. Сербенської, Ю. Шевельова та І. Ющука. Опрацювання вищеназваних досліджень дало можливість класифікувати форми лінгвоциту та частково охарактеризувати їх.

1. Лінгвоцид через заборону мови чужою державою

Гострота мовного питання в Україні зумовлюється не сучасною політикою Української держави, а трагічною історією цього питання в минулому.

Відомо, що виникнення Запорозької Січі спричинило створення системи захисту нашої віри, культури, освіти та мови. Могутній поштовх для розвитку отримала народна мова за часів Гетьманщини. Але подальша доля нашої культури на своїй землі склалася трагічно: «велика руїна» держави зумовила руйнацію й української мови.

Історія зберегла шістнадцять царських указів про заборону української мови, українських шкіл, церковних відправ, книг, преси, орфографії, перекладів, театральних вистав, власне, всього духовно - культурного українського життя. А ще було чотири постанови польського сейму про закриття українських шкіл, обмеження української мови і культури в Західній Україні (1789 р. - 1924 р.), кілька радянських секретних документів, що обмежували сферу використання української мови.

Починати цей довгий історичний ланцюг перетворень, на думку І. Дзюби, «можна - умовно, звичайно, - з підпорядкування в ХVІІ столітті української церкви Москві, що поступово змінювало її характер, відривало від українського життя, бюрократизувало її структуру; задовго до більшовиків церква застосувала дуже ефективний метод боротьби із сепаратизмом - «горизонтальну ротацію кадрів»; зрештою, стала основним, поряд з царською адміністрацією, агентом русифікації [4-9].

Друковані на Україні книги, проникаючи через кордон у володіння Московської держави, піддавалися огляду. Цар Олексій Михайлович у договорі з поляками вимагав, щоб «все те, в которых местностях книги печатаны и их слагатели, також печатники или друкари, смертью казнены и книги собрав сожжены были и впредь чтобы крепкий заказ был безчестных воровских книг никому с наших королевского величества подданых нигде не печатати под страхом смертной казни» [13-4]. Тож твір такого вченого, як Кирила Транквілліона - Ставровецького, його «Учительное евангеліє», що вже не раз виходив друком на Україні й потрапив у Московську землю, було наказано «собрати и на пожарах сжечь» як за зміст, так і за «слог его еретический»». Такі випадки повторювались неодноразово. Патріарші розпорядження й ухвали соборів інкримінують українським авторам «примрачная реченія», а тому вводяться офіційні посібники з правилами «о произношеніи россійских букв». І нарешті з'являється в 1720 році імператорський указ Петра І про заборону друкувати в Малоросії будь-які книги, крім церковних, які «необхідно «для повного узгодження з великоросійським, з такими ж церковними книгами справляти…, щоби ніякої різниці і окремого наріччя в них не було».

Так розпочинається мартиролог української мови: вона стає мовою закріпаченого плебсу - її слово живе в пісні й думі, у фольклорі та ще в потаємних звитках «списателів».

1753 рік - указ про заборону викладання українською мовою в Києво-Могилянській академії.

1769 рік - заборона Синоду Російської православної Церкви на друкування та використання українського «Букваря».

1784 рік - переведення викладання у Києво - Могилянській академії на російську мову.

1786 рік - Київський митрополит С. Миславський наказав, аби в усіх церквах дяки та священики читали молитви і правили службу Божу «голосомъ, свойственнымъ россійскому наречію». Те ж саме було заведено і в школах України.

1789 рік - розпорядження Едукаційної комісії Польського сейму про закриття руських (українських) церковних шкіл та усунення з усіх інших шкіл руської мови.

1808 рік - закриття Руського інституту Львівського університету, на двох факультетах якого (філософському і богословському) низка предметів викладалася українською мовою.

1817 рік - Постанова про викладання в школах Західної України лише польською мовою.

1847 рік - судовий процес над Кирило - Мефодієвським братством, а офіційно: процес «украино - славянистов».

Засуджено й репресовано Тараса Шевченка, Панталеймона Куліша, Миколу Костомарова та багатьох інших. Цей процес піддавав колективному осуду, колективним репресіям українську мову як таку.

1862 рік - закриття українських недільних шкіл - безоплатних, для навчання дорослих.

1863 рік - циркуляр міністра внутрішніх справ П. Валуєва про заборону видавати підручники, літературу для народного читання та книжки релігійного змісту українською мовою. «Давно уже идут споры в нашей печати о возможности существования самостоятельной малороссийской литературы…» - пише міністр внутрішніх справ і, покладаючись на якесь міфічне «большинство малороссиян», категорично стверджує: «Они весьма основательно доказывают, что никакого особенного малороссийского языка не было, нет и быть не может…» Свою жандармську категоричність він обгрунтовує так: «Наречие их (малороссов), употребляемое простонародием, есть тот же русский язык, только испорченный влиянием на него Польши (час вибуху польського повстання); а завершується циркуляр, як і варто сподіватися: «Пропуском же книг на малороссийском языке, как духовного содержания, так учебных и вообще назначаемых для первоначального чтения, приостановиться». На основі цього циркуляру вироблялися інструкції цензурного комітету, який уводив його постулати в практику. Цього ж року заборонено ввіз і поширення в російській імперії львівської газети «Мета».

1864 рік - Статут про початкову школу: навчання має провадитись лише російською мовою.

1876 рік - указ Олександра II (Емський указ) про заборону ввозу до імперії будь-яких книжок і брошур «малоросійським наріччям», заборону друкування оригінальних творів і перекладів, крім історичних документів та творів художньої літератури, в яких «не допускати жодних відхилень від загальновизнаного російського правопису». Заборонялись також сценічні вистави й читання та друкування текстів до нот українською мовою.

Емський указ, як і чимало інших, був таємним. Прийняття таємних указів, на думку С. Шелухина, «з одного боку було протизаконним і злочинним, а з другого - таємністю громадяни позбавлялися можливосте оскаржень».

Москвофіли Галичини привітали указ 1876 року про заборону української мови. Було за що: Росія взялась таємно субсидувати москвофільську газету «Слово» - «для протиставлення в Галичині українофільському напрямку ідей».

Москвофілів використовували для боротьби з українством у Галичині і польські шовіністи.

1881 рік - заборона викладання у народних школах та виголошення церковних проповідей українською мовою.

1884 рік - заборона українських театральних вистав у всіх губерніях Малоросії.

1892 рік - заборона перекладати твори з російської мови на українську.

1895 рік - головне управління у справах друку заборонило видавати українською мовою книжки для дитячого читання, «хоча б за суттю змісту вони уявлялись би добромисними (благонамеренными)».

Відомо, що в Росії законів ніколи не дотримувались у повному обсязі. Що ж до заборони української мови, то вони навіть перевиконувалися. Цензурний режим, стверджує П. Стебницький, «вільно міг переходити і на практиці постійно переходив указані правилами рамки».

1908 рік - указом Сенату Російської імперії українськомовна культура і освітня діяльність оголошена шкідливою, бо «може викликати наслідки, що загрожують спокоєві і безпеці».

1914 рік - заборона в окупованій російською армією Галичині й на Буковині друкування книг, газет і журналів українською мовою, розгром товариства «Просвіта», гоніння на Українську Церкву. Бобринський - губернатор Галичини, дотримувався такої програми: «Східна Галичина і Лемківщина - давно невіддільна частина єдиної великої Росії; на цих землях місцеве населення завжди було російське, тому їхня адміністрація має бути основана на російських засадах. Я буду тут заводити російську мову, закон і порядки».

Було організовано курси російської мови для вчителів, бо всі українські школи мали бути переведені на російську мову викладання, а для початку їх було просто закрито.

Коли брусиловські війська у 1914 році захопили Львів, козача команда відразу поскакала до бібліотеки Наукового товариства імені Т. Шевченка - і вона була знищена.

Тут варто сказати і про «ентузіастичну діяльність київського гурту «русских националистов», «истинно русских людей» даного періоду. Київські «русские» повели широким фронтом наступ на паростки українства, в київській же пресі викриваючи мазепинців і сепаратистів, висміюючи українську мову, мовляв, недолугі потуги «разных Франков и Грушевских», а в «наукових» працях доводячи штучність української мови, безперспективність української культури і необхідність утвердження «единого (або: триединого) русского народа», «единой (або: триединой) русской культуры» [4-10].

1924 рік - Закон Польської республіки про обмеження вживання української мови в адміністративних органах, суді, школі. Для порівняння: у 1922/23 навчальному році в Галичині було 2532 українські школи, в 1929/30-їх залишилось 749.

1938 рік - Постанова «Про обов'язкове вивчення російської мови в національних республіках СРСР».

1958 рік - Положення про вивчення другої мови «за бажанням учнів і батьків». Оскільки постанову 1938 року не було відмінено, то за цими двома документами російську мову в Україні треба було вивчати обов'язково, а українську - хто як захоче. «Можна було відмовитись від будь-якої мови, але, як стверджує Є Сверстюк, відмова від російської - кримінал».

Україна ж на довгі століття перетвориться в країну безпросвітної безграмотності. «Роздертий, розшматований народ конатиме в двох тюрмах народів під скіпетром вінценосних імперій - у цих тюрмах конатиме і його мова [13-4].

Але українське слово не просто заявило про своє воскресіння: воно довело на повен голос, що не підвладне ні русифікації, ні полонізації, ні онімечуванню, ні мадяризації, що воно - велике слово великого народу, що воно - неасиміляційне. Не тоне у воді й не горить у вогні. Його життя - це не нудотне нидіння в послуговуванні для домашнього вжитку, а поклик до вічної боротьби та творчості.

2. Лінгвоцид через приниження статусу й престижу мови

Н. Карамзін у коментарі до української грамоти зауважив, що вона «писана варварською мовою, ні Російською, ні Польською». Це все одно, що назвати «варварською» італійську, бо вона ні французька, ні іспанська, або голландську, бо вона ні англійська, ні німецька. Такі аргументи можуть прийти до голови хіба що асимільованим вірнопідданим нацменам, до яких і належав цей історик.

«…Ми маємо повне право сказати, що тепер уже немає малоросійської мови, а є обласне малоросійське наріччя, як є білоруське, сибірське та інші, подібні їм наріччя», - писав В.Бєлінський. Хоча те, що українська мова не є наріччям російської, переконливо доводили його сучасники І. Срезневський, А. Шляйхер, П. Шафарик, Ф.Міклошич та інші широковідомі європейські вчені.

«Мене дуже дивує той факт, що люди, ставлячи перед собою одну і ту ж мету, не тільки стверджують відмінність наріч - намагаються зробити наріччя мовою», - обурювався М. Горький, висловлюючи сумнів у доцільності перекладати роман «Мать» українською мовою. Коли так оцінювали нашу мову «світочі» братнього народу, то чого можна чекати від «тієї істинно російської людини, великороса-шовініста, негідника і ґвалтівника, яким є типовий російський бюрократ?»

«Поетична мова України стала предметом зневаги і насмішок», - писав у минулому столітті М. Костомаров.

Ієрархи російської православної Церкви, різко виступивши проти спроб запровадити українську мову в богослужінні, переконували віруючих, що ця мова непридатна для служби Божої.

І польські, і російські україножери люблять повторювати міфи про недорозвиненість української мови, її непридатність для спілкування у «вищих сферах» - науці, мистецтві, політиці, військовій справі, навіть щоденному житті. Це твердження стало у них одним із стереотипів побутової свідомості.

Тим, хто вважає українську мову неповновартісною в порівнянні з російською, варто б пригадати, що писав свого часу О. Пушкін: «…але ученість, політика і філософія ще по-російськи не пояснювались; метафізичної мови у нас зовсім не існує,… лінощі наші охоче виражаються мовою чужою, якої механічні форми давно готові і всім відомі». Додамо до цього, що, працюючи у Руському інституті при Львівському університеті, доктор філософії І. Земенчик викладав експериментальну фізику, а професор П. Лодій - теоретичну і практичну філософію руською (українською) мовою ще до народження великого російського поета.

3. Лінгвоцид через оголошення мови неприродною

Польські загарбники оголосили українську мову діалектною відміною польської мови, стверджуючи, що в Галичині є лише один народ - польський і що русини говорять польським діалектом. Однак, коли греко-католицький митрополит М. Левицький запропонував запровадити в школах Галичини навчання українською мовою, від поляків до папи римського і австрійського цісаря полетіли доноси: Левицький сіє розбрат між народами імперії Габсбургів, бо українська мова є «породою московської».

У Росії теж була поширена думка, що українська мова - діалект польської. Згодом тут перезорієнтувались: українська мова - це наріччя російської, зіпсоване польськими впливами. Ще в двадцяті роки нашого століття деякі польські вчені мали нахабство стверджувати, що існування русинів (слово «українці» вони принципово не вживали) - це вияв «загарбницької інтриги» німців, австрійців

4. Лінгвоцид через оголошення мови неавтохтонною

У середині минулого століття з'явилась «погодінська теорія», за якою територію Києва і прилеглих до нього земель Середнього Наддніпров'я до татаро-монгольської навали заселяли «великороси», котрі були частково винищені, а частково переселилися на північ, тобто на терени сучасної Росії. «Етнічний вакуум», що утворився таким чином у Середньому Наддніпров'ї, згодом був заповнений вихідцями з басейну Карпат - малоросами.

«Теорія» російського академіка Н. Погодіна отримала публіцистичну підтримку в статтях М. Каткова і філологічну - в працях академіка А. Соболєвського. Останній дещо її модифікував: «великороси» заселяли Київщину аж до кінця XV століття, а малоросійське «наріччя» за походженням не лише галицьке, а галицько-волинське. Позаяк українська мова на Наддніпрянщині виявилась, таким чином, «прийшлою», то вона не має «історичного права» на існування в цій частині України.

5. Лінгвоцид через «зближення» і уподібнення

Втручання у структуру та функціонування української мови розпочалося ще в царській Росії. «Дбала цензура навіть про чистоту і нашої вкраїнської мови, стверджує І. Огієнко, - вона не дозволяла неологізмів, не допускала нових слів, що показують якісь культурні розуміння…».

Однак тотальний наступ на структуру української мови розпочався в УРСР.

1917-1920 роки, як стверджує Ю. Шевельов, - «були підмурівки, треба було зводити мури. Це було те історичне завдання і обов'язок, що постали перед поколінням двадцятих років» [14-6].

Однак однією з догм тодішньої політики було твердження про злиття народів у єдину загальнолюдську націю з загальнолюдською мовою

Але після краху надій на перемогу всесвітньої революції більшовики змушені були обмежити реалізацію програми комуністичного Інтернаціоналу кордонами тієї імперії, у якій захопили владу. На практиці впровадження в життя політики етнокультурної міксації в межах колишньої Російської імперії не могло означати нічого іншого, ніж продовження попередньої самодержавної політики асиміляції неросійських народів імперії.

Різниця між радянською й імперською практиками русифікації полягала лише у застосуванні різних асиміляційних методів, зумовлених відмінністю державних устроїв. Зосередивши в своїх руках всю повноту влади, підпорядкувавши тотальному контролю всі сфери життя, більшовицька партія здійснювала мовно-культурну асиміляцію в значно жорстокіших формах, ніж колишня царська адміністрація, а володіння всіма засобами масової інформації давало їй можливість приховувати злочинні методи нищення національних мов і культур під лицемірними гаслами «єдиної сім'ї народів», «братерської дружби», «пролетарського інтернаціоналізму» тощо.

«Як і в часи Російської імперії, найбільшого тиску в «старшо-братніх» обіймах, на думку Л. Масенко, зазнавали українці й білоруси, оскільки спорідненість їхніх мов з російською значно полегшувала завдання «злиття мов» [5-4].

З початку 30-х років почався спланований наступ на українську мову, що полягав у втручанні в її внутрішній розвиток, спрямований на нищення самобутніх рис цієї мови і зближення її з російською мовою. Таким чином, засуджуючи на словах Валуєвський циркуляр, виданий колишнім царським урядом, більшовицьке керівництво у своїй мовно-культурній політиці здійснювало його практичну реалізацію.

Юрій Шевельов, дослідник мовної політики, яку провадили різні режими на українських теренах в першій половині ХХ ст., так визначав її специфіку за радянської доби: «Урядове втручання взагалі, а в даному випадку з боку уряду, опанованого росіянами, у внутрішні закони мови було радянським винаходом і новиною. Ні поляки, ні румуни, ні чехи до цього не вдавалися, як не вдавалася царська адміністрація дореволюційної Росії. Вони всі обмежувалися на заходах зовнішнього тиску: забороняли вживати українську мову прилюдно, цілковито або частково; накидали державну мову через освітню систему; зваблювали українців своєю культурою й можливістю кар'єри; переселяли їх на неукраїнські території, а українські землі заселяли членами панівної нації тощо. Поруч цих «клясичних» метод радянська система встановлює контроль над структурою української мови: забороняє певні слова, синтаксичні конструкції, граматичні форми, правописні й орфоепічні правила, а натомість пропагує інші, ближчі до російських або й живцем перенесені з російської мови. Таким чином на радянській Україні конфлікт між українською і російською мовами перенесено з зовнішньої, позамовної сфери в середину самої мови. Боротьба відбувалася не тільки в людській психіці, а й у самій мові» [15-173].

Зазначена практика була впроваджена на початку 30-х років. Уся, майже без винятку, плідна праця мовознавців 20-х років була оголошена «шкідницькою й націоналістичною», «спрямованню на відрив української мови від російської» [5-4].

6 квітня 1933 року за наказом нового керівництва Наркомосу України було організовано комісію під головуванням А. Хвилі «для перевірки роботи на мовному фронті». Завдання комісії було «очистити теоретичний фронт від усього буржуазно-націоналістичного сміття, повести дійсно пролетарськими шляхами творення української наукової термінології, виправити українську фразеологію, український правопис» [5-5].

Головним звинуваченням, висунутим комісією до українського правопису 1928 р., термінологічних словників Інституту української мови та низки мовознавчих праць попередніх років, було звинувачення у створенні «штучного бар'єру між українською і російською мовами» [5-5].

Після розгрому мовознавчих інституцій 20-х рр., фізичного знищення або довготривалого ув'язнення мовознавців, заборони створених у ті роки лексикографічних, термінологічних та інших праць як «ворожих» і «націоналістичних» радянське керівництво запровадило в Україні керовану з Москви і повністю контрольовану партійним апаратом мовну політику, яка, хоч і з тимчасовими послабленнями, лишалась чинною до кінця 80-х рр. Тоді ж було усталено ідеологічну базу діяльності інституцій, призначених для відстежування і спрямовування мовних процесів. Напрям мовознавчих досліджень в УРСР надалі мали визначати три такі головні постулати:

Теза про «благотворність» впливу російської мови на українську, потребу зближення двох «братніх» мов і «гармонійність» українсько-російської двомовності.

Теза про необхідність формування спільного лексичного фонду мов народів СРСР.

Вимога широкого впровадження інтернаціоналізмів. При цьому всі три постулати було підпорядковано завданню уніфікації національних мов за російським зразком, оскільки в процесах формування спільного лексичного фонду мов народів СРСР і запозичення з інших мов роль мови - посередника відводилася російській.

У резолюціях комісій Народного комісаріату освіти з перевірки роботи на «мовному фронті» попередня діяльність наукових інституцій проголошувалась «контрреволюційною», і було чітко визначено «правильні методологічні засади укладання російсько-українських словників», які полягали у вимозі «у жодному разі штучно й тенденційно не обминати спільних для обох мов елементів (слів), зокрема й слів інтернаціонального походження» [5-5].

На особливу увагу, на думку Л. Масенко, один із запропонованих заходів. Резолюція наказувала «покласти край практиці відриву загальнополітичної редактури від мовної, запровадивши в принципі єдиноосібну авторську і редакторську відповідальність за єдність змісту і форми літературного твору» [5-5].

Цей пункт започаткував суворе цензурування не тільки змісту друкованої продукції, а й самої мови.

У 1970-х - першій половині 1980-х рр. русифікація всіх сфер життя - освіти, науки, виробництва, засобів масової інформації, культури - відзначалась особливою інтенсивністю.

У 1978 році була видана Постанова ЦК КПРС про посилення вивчення і викладання російської мови та літератури, у 1983 році - Постанова про посилене вивчення російської мови, поділ класів в українських школах на дві групи та підвищення заробітної плати вчителям російської мови на 15%.

У системі Академії наук було розширено опрацювання спеціальних програм з теми «Роль російської мови як засобу міжнаціонального спілкування міфокритик».

В останнє десятиліття існування Радянського Союзу українські русисти вже могли звітувати партійному керівництву про успішне виконання всіх трьох настановних завдань мовної політики, спланованої Москвою для УРСР ще на початку 1930-х років - усталення практики необмеженого впливу російської мови на українську і трактування відповідних процесів як «благотворних» для української, сформованість в українській мові за посередництвом тієї ж російської лексичного фонду, спільного з мовами інших республік, та запозичення численних інтернаціоналізмів.

Згідно з керівною партійною вказівкою про утворення нової історичної спільноти - радянського народу - директор Інституту мовознавства АН УРСР академік І. Білодід обґрунтував характеристичні мовні риси цієї спільноти, що полягали у «єдиних принципах розвитку національних мов» «у сполученні з дією мови міжнаціонального спілкування».

Скорочуючи зовнішні сфери вживання української мови, партійне керівництво посилило пильність і на внутрішньому «мовному фронті». Війна Комуністичної партії СРСР з українською мовою у 1970-х рр. за безоглядністю й брутальністю застосовуваних методів наблизилась до погромницьких кампаній 1930-х рр., відрізняючись від них лише тим, що провадилась не фронтально, «вичищаючи» від «буржуазних націоналістичних елементів» усі мовні стилі, а зосереджувалась на художній літературі. Це було закономірно, оскільки за сорок років, що минули від початку втручання комуністів у розвиток української мови, її діловий і науковий стилі вже було уніфіковано за російським зразком.

6. Лінгвоцид через ставлення до носіїв мови

За статтю «О педагогическом значении малорусского языка…» М. Драгоманова було звільнено з посади доцента Київського університету. У 1880 році за неблагонадійність був звільнений з роботи в Київському кадетському корпусі та колегії П.Ґалаґана видатний український філолог П. Житецький. Переклад українською мовою лише одного речення з Євангелії став для М. Лободовського позбавленням права вчителювати. Указ 1876 року зобов'язував «прийняти як загальне правило», щоб в Україні призначати вчителів-великоросів, а малоросів посилати до Петербурзької, Казанської і Оренбурзької округи.

Не набагато кращим, якщо взагалі кращим, було ставлення до української мови і її носіїв у Польщі.

У підросійській Україні директори гімназій мали обов'язок давати кураторові шкільної округи таємну «референцію» про кожного абітурієнта: якою мовою він користується в розмові, чи дбає про вдосконалення себе в російській мові, чи виявляє відданість Росії і взагалі до всього російського.

Подібна, тільки більш жорстока політика провадилась і в пізніші, «пожовтневі», часи. Першими, хто підлягав масовим репресіям тридцятих років, були викладачі української мови, літератури, історії.

7. Лінгвоцид через освіту

Чия освіта, того й мова. Про цю стару істину добре знали й керувались нею всі вороги українського народу на всіх його розшматованих теренах і в усі часи. «Кінцевою метою освіти всіх інородців, що проживають у межах нашої вітчизни, безперечно, повинно бути обрусіння», - писав, наприклад, у 1870 році міністр освіти Росії Д. Толстой. Саме через освіту йшов головний напрям удару по нашій мові.

«Народ повинен учитися, народ хоче учитися; якщо ми не дамо йому умов і засобів учитися на своїй мові - він стане учитися на чужій - і наша народність загине з освітою народу», - писав на початку 60-их років минулого століття М. Костомаров. Російські правителі і їхні чиновники в Україні прекрасно це усвідомлювали. І робили все для того, щоб українці «загинули з освітою», тобто за допомогою російськомовної освіти.

Навіть один із міністрів народної освіти Росії констатував, що заборона української мови, «значно утруднюючи поширення серед малоруського населення корисних знань шляхом.-видання зрозумілим для селян наріччям книг, заважає піднесенню нинішнього низького його рівня». Варто зазначити, що на початку ХХ століття серед українців 87% було неписьменних, а в ХVІІ столітті письменними були майже всі.

У відносно ліберальний хрущовсько-брежнєвський період кількість дітей, що навчались в українських школах, неухильно зменшувалась. Цей процес продовжувався аж до самого скону СРСР. Коли врахувати, що українці складають нині майже 73% населення України, то кожна третя українська дитина позбавлена можливості навчатися рідною мовою.

Уявімо собі подібне ставлення до російської школи і російської мови!

Ось як дбала радянська соціалістична вітчизна про розквіт мови одного з «молодших братів». Зате для російської мови створювались неабиякі привілеї.

8. Лінгвоцид через демографічну політику

Зараз захисники прав «русскоязычного населения» вимагають запровадження в Україні другої державної мови на тій основі, що в Україні проживає більше одинадцяти мільйонів росіян. До уваги не береться ні той факт, що росіяни мають державну мову в Росії, ні те, що в Україні вони з'явилися в основній масі зовсім недавно. У 1742 році в Києві на 20 тисяч мешканців було лише 129 росіян - «великороссийских торговых людей».

Щоб позбавити козаків народної підтримки, а заодно відкрити шляхи на Крим, Катерина II видала у 1762 і 1763 роках два маніфести про іноземну колонізацію України: вербувалися серби, болгари, молдавани, греки, німці з Прусії, Австрії та інших країн. Іноземцям давали по 60 десятин землі на душу, звільняли їх на ЗО років від податків, наділяли всілякими пільгами, зокрема правом на купівлю українських кріпаків, яке переходило на їхніх нащадків. Що ж до українців, то вони мали безплатно виділяти підводи для перевезення своїх майбутніх поміщиків.

За законами від 21 листопада 1869 року та 13 червня 1886 року «В десяти Південно-Західних губерніях особам російського походження, виключаючи, однак, місцевих уродженців, надаються доплати…». Це була плата за русифікацію. «І як це не дивно, ще й тепер не скасовано цього закона…», - писав у 1918 році І. Огієнко.

Про етапи і наслідки демографічної політики в Радянській Україні дає уявлення така статистика:

Рік українців росіян інших

1926 80% 9,2% 10,8%

1959 76,8% 16,9% 6,3%

1970 74,9% 19,3% 5,8%

1979 73,5% 21,1% 5,4%

1989 72,7% 22,1% 5,2%

До таких наслідків, звісно, призвів не тільки геноцид 30-40-50 років, а й лінгвоцид та етноцид, особливо в сусловсько-брежнєвські часи. Етнічний склад населення України змінювався не на користь корінної нації найрізноманітнішими методами.

9. Лінгвоцид через привілеї для панівної мови і її носіїв

Будь-які спроби змінити статус української мови викликали шалений опір не лише можновладців і обивателів, а й певної частини вчених, у тому числі й філологів. Для прикладу наведемо слова мовознавця, члена-кореспондента АН СРСР О. Трубачова: «Чи етично скарги про становище української мови починати з того, що вона «не є державною?» Чи не вимагає цей товариш привілеїв, котрих явно не має російська мова?»

Зовсім недавно, у першій половині 80-х років, було запроваджено положення, за яким учителі російської мови проводили уроки не з цілим класом, а в підгрупах і одержували зарплатню на 15% більшу, ніж учителі національних мов. Цей дискримінаційний захід посилив відчуття другосортності рідної мови, її упослідженості.

10. Лінгвоцид через «свободу вибору» мови

Справжня свобода вибору можлива тільки за повної паритетності, рівноправності мов, чого не буває в жодній багатонаціональній державі, де, на думку Ю. Мушкетика, «неминучими є ущемлення, а то й нищення інших національних культур, мови, національного характеру, провідних мислячих людей».

Слова про права людини у виборі мови були в законах СРСР, однак реальна дійсність завжди чомусь зводилась до вибору не української мови, а наслідок цього «вибору» теж відомий: великі масиви нашого етносу були денаціоналізовані й асимільовані сусідніми народами. Усі, хто читав літературу з питань мовних відносин в СРСР, пам'ятають, що в ній одним із ключових було слово «добровільно». «Добровільно» неросіяни відмовлялись від своїх «національних» мов, «добровільно» на роль засобу міжнаціонального спілкування була обрана російська мова і т.д. Зараз, коли українська мова оголошена державною, знову чується галас про права людини, про свободу вибору мови. А йдеться про одне: як би, живучи в Україні, не вчити і не користуватись українською мовою.

Цікаво, чи приходить кому-небудь до голови подібна думка в тих країнах, де з правами людини давно все гаразд?

11. Лінгвоцид через звуження соціальної приналежності мови

Вороги української мови, отже - і українського народу, з давніх часів стверджували, що вона низька, некультурна, оскільки цією мовою ніхто, крім неписьменних селян, не послуговується. В. Бєлінський уважав, що малоросійське наріччя - селянське і водночас твердив, що твори малоросійської літератури «незрозумілі простому народові». Елементарна логіка підказує, що саме народові й повинні були бути зрозумілі ці твори. Адже, за словами Бєлінського, вищі верстви, з яких складається «публіка, котра читає», «переросли малоросійську мову» і висловлюють почуття російською або навіть французькою. Ще в минулому столітті, стверджує М. Драгоманов, було відомо, що українська мова - «Це не мова простолюду тільки, як твердять московські невігласи, а мова цілої нації, політичне майбутнє якої іще попереду, але чиє місце на право самостійного розвитку в ряду цивілізованих народів уже завойоване й не може бути зайняте ніким іншим».

А з приводу більш віддалених часів академік М. Грушевський писав: «Український народ, як порівняти його до московського приміром, - був тоді далеко розумнійший, освіченійший, проворнійший. З України потім ціле століття находили на Московщину люди, що там заводили школи, бібліотеки, вчили, писали і друкували. Довгий час усі вищі духовні в Московщині були з Українців, бо своїх учених там не було. Довгі часи Московщина жила українською наукою, поки своєї нарешті не розвела, працею та заходами тих же українських учених». Намагання не випустити мову з-під селянської стріхи мало далекосяжну мету - мовно розчленувати український народ, позбавити його природного зв'язку між окремими суспільними верствами. Це, на думку М. Грушевського, «прирекло б на темноту народні маси або привело б врешті-решт до існування двох мов: української для народу і великоросійської для інтелігенції».

У радянські часи серед керівництва українських більшовиків були теоретики, які вважали впровадження української мови - мови «нижчої культури села» змаганням супроти «вищої культури міста», отже, явищем реакційним. Адже в майбутньому передова російська культура поглине українську культуру разом з мовою.

12. Інші форми лінгвоциду

Лігвоцид здійснювався і багатьма іншими шляхами та способами, яких не сила хоча б перерахувати.

Мовознавців-україністів було вимордовано ще в сталінські часи. Тільки за 1932 рік в Україні було знищено 16,4% всього складу науковців, у тому числі лінгвістів. Були вилучені з науки такі блискучі мовознавці, як академік А. Кримський, професори Є. Тимченко, О. Синявський, О. Курило, учені Г. Голоскевич, В. Ганцов, Ф. Шумлянський… А пізніше, на думку Ю. Шевельова, хоч «були талановиті люди, люди оригінального мислення і незаховуваних фактів, їх прирікали тікати до інших республік, мовчати в своїй чи сидіти у в'язницях, концтаборах або психушках» [14].

Одним із головних напрямків здійснення лінгвоциду є боротьба з друкованим словом. Недостатньо було заборони на імена і твори. Ще - спалювали бібліотеки. Першою згоріла книгозбірня Києво-Печерської Лаври ще за Петра І. Вночі з 21 на 22 квітня 1718 року православні монахи - царські агенти підпалили приміщення Києво-Печерської Лаври, де знаходилася її бібліотека та архів. За Катерини II згоріла бібліотека Києво-Могилянської академії (1780 p.). Пізніше горіли в основному лише книжки. Так, за розпорядженням куратора Київської округи князя Ширинського-Шихматова було спалено 500 книжок із байками Л. Глібова. Спалення бібліотек відновилося у радянські часи. Найбільш відому бібліотечну пожежу було влаштовано у відділі україністики Бібліотеки АН УРСР у Києві у 1964 році. Не треба думати, що горіли лише українські бібліотеки. У 1833 і 1928 роках було спеціально зібрано і спалено рукописи і книги кримськотатарського народу.

А ще неухильно зменшували тиражі українськомовних видань: від 60% у 60-і роки до 19% у 1990 році.

А те, що друкувалось українською, являло собою головно переклади класиків марксизму-ленінізму і вірних ленінців сучасності, агітаційно-пропагандистську, соцреалістичну художню літературу. Ця «продукція» здатна була викликати огиду не лише до самої себе, а й кидала тінь на мову, якою вона - і тільки вона - друкувалась.

«Руйнування мови - основи національної культури - це вже не просто вина, а злочин держави перед народом», - констатує А. Мокренко. Не дивина. Адже це була не наша держава.

«Як своєрідне, - каже Я. Поліщук, - непряме, чи зворотне, віддзеркалення процесів мовної політики останніх років, зокрема тривалої насильницької русифікації та її непрогнозованих наслідків» можна розглядати історію суржику [9-3]. Характеризуючи суржик, О. Сербенська стверджує: «…для більшості українців, що обізнані з найрізноманітнішими формами багатовікового лінгвоциду, це явище дуже зрозуміле» [10-78].

Висновки

Останнє десятиріччя ХХ століття ввійшло в історію української літературної мови тим, що повернуло в національну мову мовотворчість репресованих, заборонених, емігрованих і забутих письменників, політиків, учених, діячів культури і релігії. Без їхньої художньої і публіцистичної творчості, мемуаристики та епістолірію, без їхніх наукових здобутків була б неповною не тільки історія національно - самостійницького і культурного руху українства до незалежної державності, а й національно - мовна картина відображення цих рухів, осягнення здобутків цивілізаційних процесів ХХ століття засобами сучасної української літературної мови. Завдяки закономірним суспільно - політичним і духовно - культурним реабілітаційним процесам значно розширилося функціональне поле української мови, оновилася, розгалузилася і збагатилася її стилістична система.

Сьогодні ми маємо усвідомити, що рідна мова є складовим чинником самоствердження народу. Ми маємо задуматися над нашою геть поширеною бездуховністю сьогодні. Криза мовна і криза душевна. Криза політична і економічна. Усе звідкись почалось, усе має початок. Утрата приналежності до рідного спричинює в кінці кінців такі суспільні вивихи. З мовою зникає душа, з душею - милосердя. З милосердям - усе. Без милосердя ґвалтується світ.

Інтернаціоналізм у нас тривалий час трактувався як процес денаціоналізації, хоча насправді це була умисна, спланована і послідовна русифікація. Бути «першосортним» означало бути «російським»… Мова майже зникла з ужитку, ще кілька років такої політики й залишилася б тільки назва «Україна» на карті. Українською писалися лише художні твори, які мало хто читав. Разом із мовою Україна втрачала своєрідність і неповторність, свою українську душу, своє майбутнє. Виросло покоління безбатченків, яким байдуже все. А все почалося від втрати СЛОВА… Нині українській мові повернуто статус державної. Але як важко їй утверджуватися.

Історія дала нам шанс. Гріх не скористатися ним сповна. Бути чи не бути МОВІ, залежить від кожного з нас. Щоб нарешті стати собою, а не придатком до когось, щоб створити незалежну й міцну економіку, багату культуру, науку, духовно багате суспільство, потрібно насамперед відродити рідну мову.

Список використаних джерел

Антоненко - Давидович Борис. Як ми говоримо. - Київ: ВД «КМ Аcademia», 1994. - 254 с.

Гринчишин Д., Капелюшний А., Сербенська О., Терлак З. Словник - довідник з культури української мови. - Львів, 1996. - 386 с.

Данилевська Оксана. Мовна політика в Україні 1917-20 рр. і тогочасні підручники з української мови // Дивослово. - 2004. - №6. - С. 44

Дзюба Іван. Духовні спустошення й трансформації в українському суспільстві ХХ ст. // Дивослово. - 2001. - №3. - С. 9-10.

Масенко Лариса. Мовна політика в УРСР: історія лінгвоциду // Українська мова та література. - 2005. - №41. - С. 4-6.

Мацько Любов. Матимемо те, що зробимо. До питання формування мовної культури // Дивослово. - 2001. - №9. - С. 2-3.

Мацько Любов. Українська мова в кінці ХХ ст. (Зміни в лексиці) // Дивослово. - 2000. - №4. - С. 15-20.

Мацько Любов. Українська мова як засіб формування національної свідомості // Українська мова як державна в Україні: Збірник матеріалів. - К., 1999. - С. 74 - 82.

Поліщук Ярослав. Металінгвістичний феномен суржику // Українська мова та література. - 2003. - №24. - С. 3-12.

Сербенська Олександра, Волощак Марія. Актуальне інтерв'ю з мовознавцем. - Київ: ВЦ» Просвіта», 2001. - 204 с.

Таланчук Петро. Наша державна мова - українська // Дивослово. - 2000. - №9. - С. 12-15.

Ткаченко Орест. Якщо держава хоче жити… (Про сучасну мовну ситуацію в Україні) // Урок української. - 2001. - №2. - С. 2-4.