Війна Росії проти України як геноцид українського народу

Размещено на http://www.allbest.ru/

Війна Росії проти України як геноцид українського народу

Азаров Д.С.

Венгер В.М.

Коваль Д.О.

Нуріджанян Ґ.С.

Передмова до українськомовного видання

обстріл російський ядерний тероризм

Статтю було подано до Журналу з міжнародної кримінальної юстиції (Journal of International Criminal Justice) 19 вересня 2022 року, коли світ уже побачив достатньо доказів, які, на нашу думку, промовисто свідчать про геноцидальний характер війни Російської Федерації проти України. Однак після цього з'явилися нові факти, про які не можна не сказати.

У жовтні 2022 року Росія розпочала масовані повітряні атаки на українську цивільну, передусім енергетичну інфраструктуру, щоб узимку позбавити українців опалення, електро- та водопостачання, доступу до основних засобів виживання1. Ці атаки тривали всю осінь та зиму 2022-2023 років.

Потрібно також згадати багаторазові обстріли Росією Запорізької атомної електростанції, знеструмлення, мінування станції, тримання персоналу як заручників, що було оцінено як воєнний злочин та акт «ядерного тероризму».

Інформацію про наведені вище факти ми додали до статті на етапі її «сліпого» рецензування. Здавалося, що подальше оновлення фактажу позбавлене сенсу, оскільки зібраних даних цілком достатньо, щоб юридично довести геноцидальний характер російської збройної агресії. Проте зараз ми не можемо не згадати підрив дамби Каховського водосховища, вчинений російськими військами 6 червня 2023 року (тоді вже було неможливо вносити зміни до статті - її оприлюднено через тиждень після підриву, 13 червня 2023 року)3. Масштаб шкоди, завданої людям, довкіллю та економіці України, повною мірою можна буде оцінити лише згодом. Зараз можна стверджувати, що характер цих наслідків свідчить на користь наших висновків про прагнення Росії знищити економічний потенціал України.

Не маючи реальних перспектив у військовий спосіб захопити нові українські землі, 21 вересня 2023 року Росія відновила масовані обстріли енергетичної інфраструктури, запустивши по Україні 43 ракети4, демонструючи таким чином, що головне для неї - це знищення нашої країни. Геноцидальний характер діянь, спрямованих на руйнування цивільної інфраструктури та економіки, заслуговує на окреме глибоке дослідження.

Не можемо оминути увагою окремі публікації, які вийшли у світ після оприлюднення англомовної версії нашої статті. Автори наукових розвідок, які безпосередньо присвячені правовій кваліфікації подій в Україні, загалом приєднуються до нашої позиції щодо визнання геноцидом однотипних і неодноразово повторюваних нападів на цивільне населення в Україні. Наприклад, Ю. Іоффе розглядає передання українських дітей до Росії крізь призму елементів геноциду та обґрунтовано констатує наявність у діяннях посадових осіб Російської Федерації складу цього злочину5. Дослідниця доходить висновків, які загалом збігаються з нашими: на користь існування геноцидального наміру свідчить «ширша програма скоєння геноциду»6, яка полягає, серед іншого, в артикулюванні російськими чиновниками і, передусім, президентом Путіним «загального плану» зі стирання української ідентичності, а також у проактивних діях, спрямованих на втілення такого плану7. Іншим проявом програми скоєння геноциду в інтерпретації авторки, що збігається з нашою позицією, є повторювані акти, спрямовані проти людей певної групи (зокрема вбивства, тортури, сексуальне насильство, знищення сільськогосподарської інфраструктури, посягання на культурні цінності української національної групи)8.

Стаття М. Шоу, присвячена «геноцидальній війні» в Україні, меншою мірою перегукується з аргументами, викладеними в нашій статті, однак помітно резонує з її концептуальними висновками9. Зокрема, дослідник вважає, що геноцидальні дії Росії мають «характер замаху та часткової реалізації наміру руйнування українського суспільства»10. Він вдало аналізує ідеологію агресивної війни проти України та демонструє, що російська військова кампанія в Україні мала одночасно кілька цілей. Одна з них - військове та політичне підпорядкування України - органічно співіснує з ге- ноцидальною кампанією зі знищення національної групи Martin Shaw, “Russia's Genocidal War in Ukraine: Radicalization and Social Destruction,” Journal of Genocide Research (2023), https://doi.org/10.1080/14623528.2023.2185372. Ibid. Ibid.. Автор також застосовує підхід Рафала Лемкіна, відповідно до якого геноцид має дві фази: перша - знищення національної моделі пригнобленої групи, друга - насадження національної моделі гнобителя Ibid.. На думку М. Шоу, що значною мірою узгоджується з нашою позицією, російська присутність на території України доволі швидко пройшла обидві фази геноциду. Зазначене яскраво підсвічує те, що могло б відбуватися на окупованих українських територіях, якби більша їх частина потрапила під контроль Росії Ibid..

Попри появу нових доказів і переконливих аргументів на користь визнання геноцидом дій збройних сил Росії та її політичного і військового керівництва під час повномасштабного вторгнення в Україну, значна кількість іноземних політиків та чиновників відмовляється визнавати очевидне.

Так само було з Голодомором. Для багатьох держав дуже важко визнати, що у тридцятих роках ХХ століття совітська влада вчинила геноцид українців, прирікши мільйони людей на повільну голодну смерть. Нині ми спостерігаємо, як дедалі більше країн визнає Голодомор геноцидом українського народу. Показово, що від початку повномасштабної війни Росії проти України таких країн стало більше, ніж за всі попередні роки «Визнання Голодомору геноцидом», Музей Голодомору, https://holodomormuseum.org.ua/vyznannia-holodomoru-henotsydom/.. Дякуємо їм за розсудливе рішення. Сподіваємось, що наша стаття та інші наукові публікації подібної тематики допоможуть «крок за кроком» «ООН не має достатніх доказів для визнання геноциду в Україні - Мьосе», Суспільне новини, 4 вересня 2023, дата звернення 21 вересня 2023, https://suspilne.media/565255-oon-ne-mae-dostatnih-dokaziv-dla-viznanna-genocidu-v-ukraini-mose/. встановити докази того, що Росія веде війну на знищення українців, веде геноцидальну війну.

Азаров Д.С., Венгер В.М., Коваль Д.О., Нуріджанян Ґ.С.

Війна Росії проти України як геноцид українського народу

Анотація

Нині багато уваги приділяється грубим порушенням міжнародного гуманітарного права, вчиненим Росією під час нового етапу агресії проти України, що розпочався 24 лютого 2022 року. Події в Україні переважно аналізують у контексті jus ad bellum та jus in bello, проте трапляються і спроби розглянути зазначені порушення крізь призму геноциду. Пропонована стаття розвиває та поглиблює дослідження геноцидального характеру широкомасштабних порушень гуманітарного права та прав людини, скоєних збройними силами Російської Федерації в Україні. У межах контекстного аналізу автори роблять спробу довести наявність геноцидального наміру, що зумовлює вчинення згаданих порушень. Як докази такого наміру розглянуто, зокрема, риторику та псевдоісторичні відсилки, які використовують російські лідери для виправдання вторгнення в Україну.

У статті також висвітлено системне знищення культурної спадщини України як один із доказів наявності наміру принаймні частково знищити український народ як національну групу У багатьох цитованих у статті англомовних джерелах, насамперед рішеннях міжнародних судів і трибуналів, у контексті гено-циду вживаються терміни «group» (група), «protected group» (захищена група), «targeted group» (цільова група) у розумінні, що випливає зі статті 2 Конвенції ООН про запобігання злочину геноциду та покарання за нього. Йдеться про групу людей, виокремлену за ознакою національності, етнічного походження, раси або релігії, щодо якої вчинено геноцид. Щоб зберегти автентичність цитат, ці терміни подано в буквальному перекладі на українську мову, без вказівки на основні ознаки цих груп. - Примітка перекладача., котру захищає Конвенція ООН про запобігання злочину геноциду та покарання за нього. Окрім цього, проаналізовано очевидні акти геноциду, зокрема вбивства; заподіяння тяжкої тілесної або психічної шкоди; насильницьке переміщення українських дітей до Росії та умисне створення таких умов життя, які спрямовані на фізичне знищення української нації. Акцентовано увагу на характері та масштабності зазначених порушень, які дають обґрунтовані підстави вважати, що Росія має на меті знищення української нації.

Ключові слова: геноцид, національна група, українська нація, геноцидальний намір, геноцидальні акти, російська війна проти України.

Denys Azarov, Dmytro Koval, Gaiane Nuridzhanian, Volodymyr Venher

Understanding Russia's actions in Ukraine as the crime of genocide

Abstract

This is the Ukrainian-language version of the article previously published in the Journal of International Criminal Justice (Denys Azarov, Dmytro Koval, Gaiane Nuridzhanian, Volodymyr Venher, Understanding Russia's Actions in Ukraine as the Crime of Genocide, Journal of International Criminal Justice, Volume 21, Issue 2, May 2023, Pages 233-264, https://doi.org/10.1093/jicj/mqad018) by Oxford University Press. The translation is published under the terms of the Creative Commons Attribution License CC BY 4.0.

Abstract from an English edition. The new wave of Russia's aggression against Ukraine that began on 24 February 2022, and the intensification of the armed conflict accompanied by grave breaches of international humanitarian law, has received significant scholarly attention. Many academic interventions have examined the developments in Ukraine through the frameworks of jus ad bellum and jus in bello. Some, however, have applied a genocide lens to make sense of reported numerous and widespread violations of international humanitarian and human rights law. This article contributes to the latter stream of scholarship by contextualizing the arguments for the existence of genocidal intent behind the seemingly unrelated crimes committed by the armed forces of the Russian Federation all over Ukraine. The authors pay particular attention to the language and pseudo-historical references used by Russia's leaders as a justification for the invasion of Ukraine and argue that these statements and expressions indicate the existence of genocidal intent. This article also reflects on the issue of the systematic destruction of cultural heritage of Ukraine as further evidence of the intent to destroy the Ukrainian nation understood as a protected national group under the Genocide Convention, at least in part. Finally, the authors analyse the genocidal acts that have apparently been committed, including killings; the causing of serious bodily or mental harm; the forcible transfer of Ukrainian children to Russia, and the deliberate infliction of conditions of life aimed at the physical destruction of the Ukrainian nation. It is stressed that there are reasonable grounds to believe that the destruction of the Ukrainian nation by Russia has been pursued through commission of these prohibited acts. Their nature and large-scale character serve as further evidence of genocidal intent to destroy the Ukrainian nation.

Keywords: genocide, national group, Ukrainian nation, genocidal intent, genocidal acts, Russia's war against Ukraine.

Вступ

Російська агресія проти України почалася у 2014 році, коли було незаконно анексовано Крим і розпочато проксі-війну в Донецькій та Луганській областях України1. 24 лютого 2022 року Росія перетворила цю проксі-війну, що тривала вісім років, на відкрите повномасштабне вторгнення в Україну. За цей час різко зросла кількість і тяжкість злочинів, вчинених збройними силами Російської Федерації і контрольованими нею збройними формуваннями2. Масові звірства в Бучі, Ірпені, Бородянці та на інших звільнених територіях України спонукали політиків і парламенти кількох країн виступити з публічними заявами і деклараціями про геноцид українського народу Elizabeth Whatcott, “Compilation of Countries' Statements Calling Russian Actions in Ukraine “Genocide”', Just Security, May 20, 2022, https://www.justsecurity.org/81564/compilation-of-countries-statements-calling-russian-actions-in-ukraine-genocide/..

14 квітня 2022 року Верховна Рада України схвалила Заяву, якою визнала геноцидом дії збройних сил Росії та її політичного і військового керівництва під час повномасштабного вторгнення в Україну (далі - Заява) Верховна Рада України, Про Заяву Верховної Ради Украї-ни «Про вчинення Російською Федерацією геноциду в Україні», Постанова 2188-IX, ухвалено 14 квітня 2022, https://zakon. rada.gov.ua/laws/show/2188-20#Text. Англомовна версія Заяви: https://zakon.rada.gov.ua/laws/file/text/97/f515139n154.pdf.. Це більш ніж політична декларація, адже вона в поєднанні з пояснювальною запискою містить правове обґрунтування, чому діяння Росії мають розглядатися як геноцид українського народу Англомовна версія пояснювальної записки до Заяви: https://zakon.rada.gov.ua/laws/file/text/97/f515139n152.pdf.. По-перше, у Заяві розкрито багатошаровий історичний і культурний контекст геноцидальних діянь. По-друге, її спрямовано на реалізацію зобов'язань держави щодо запобігання геноциду (або його подальшій ескалації) відповідно до статті 1 Конвенції ООН про запобігання злочину геноциду та покарання за нього (далі - Конвенція). Сутність цього обов'язку полягає в необхідності вчиняти превентивні дії6, не чекаючи офіційного визнання геноциду позанаціональними органами7.

У пропонованій публікації розвинуто та поглиблено правову аргументацію, закладену авторами цієї статті в текст Заяви українського Парламенту і відповідної пояснювальної записки. Зокрема, доведено, що для встановлення геноцидального наміру треба зважати не лише на прямі докази та враховувати легальні ознаки актів геноциду. Випадок України засвідчує, що не менш важливо брати до уваги історичний і політичний контексти, а також з'ясовувати справжній зміст наративів, які виникли в минулому столітті й досі домінують у російській ідеології та пропаганді.

Статтю відкриває обговорення актуальності та важливості контексту для встановлення геноцидального наміру (розділ 2). Далі доведено, що український народ охоплюється визначенням національної групи, що захищається від геноциду відповідно до Конвенції (розділ 3). Розглянуто докази, які, на нашу думку, свідчать про наявність наміру знищити українську націю як таку (принаймні частково). Ці докази проявляються, зокрема, в дегуманізації української нації та риториці «денацифікації», у знищенні української культурної спадщини (розділ 4), а також у природі та характері актів геноциду, вчинених проти українського народу (розділ 5).

Релевантність контексту для встановлення геноцидального наміру

Чи є геноцидом масові звірства, вчинені в Україні? Це питання викликало жваву наукову дискусію8, яка є своєчасною і необхідною. Проте таке обговорення не має відбуватись без адекватного розуміння та врахування українського контексту. Деякі публікації з цієї тематики яскраво демонструють, що їхнім авторам варто глибше зануритись у такий контекст. Наприклад, міркуючи над тим, чи є українці однією із захищених Конвенцією груп, Ноель Кеніве (Noelle Quenivet) зізнається, що не розуміє, чи справді поняття «денацифікація» і «деукраїнізація» в російській парадигмі мислення сприймаються як однакові за значенням Quenivet, “The Conflict in Ukraine and Genocide,” 149.. Розглядаючи питання наявності геноцидального наміру, вона також згадує, що керівництво Росії закликало до «винищення українських радикалів, але не всіх українців» Ibid., 152..

Інший автор, Вільям Шабас (William Schabas), не робить серйозних спроб врахувати всепроникність і зрозуміти справжнє значення офіційного російського наративу про заперечення існування українців як окремої нації, а також значення цього наративу для виправдання та розпалювання звірств в Україні. Ігноруючи ці обставини, В. Шабас запитує: «Як може існувати злочин знищення групи, якщо злочинець заперечує саме її існування?» Schabas, “Genocide and Ukraine: Do Words Mean What We Choose them to Mean?,” 852-53. Такий підхід може свідчити про те, що В. Шабас ігнорує багато обставин агресивної війни Росії проти України. Тож йому невтямки, чому в аналізованій ситуації не можна обмежуватись застосуванням законів формальної логіки, за якими побудовано наведене вище запитання. Проте поглиблене ознайомлення з контекстом є усталеною практикою міжнародних трибуналів Міжнародний кримінальний трибунал щодо Руанди (МКТР) визнав важливість історичного контексту для розуміння подій у Руанді у 1994 році та його актуальність для справ, які він розглядає. Див. Judgment and sentence, Nahimana and others (ICTR-99-52-T), Trial Chamber I, 3 December 2003 (`Nahimana and others Trial Judgment'), § 106., на яку неодноразово посилається сам В. Шабас. Таке ознайомлення не має становити непереборних труднощів завдяки відомим і доступним публікаціям багатьох авторів, деякі з яких ми згадуємо в цій статті Див., наприклад: Timothy Snyder, “Russia's Genocide Handbook,” April 8, 2022, https://snyder.substack.com/p/russias-genocide-handbook; Maria Malksoo, “The Postcolonial Moment in Russia's War Against Ukraine,” Journal of Genocide Research (2022): 1-11.. Зазначені праці проливають світло на справжній зміст риторики Путіна та російської державної пропаганди, яку В. Шабас воліє залишати поза увагою.

Деякі автори схильні розглядати звірства, вчинені російськими солдатами в Україні, ізольовано одне від одного і на цій підставі робити висновки про їх випадковий характер Quenivet, “The Conflict in Ukraine and Genocide,” 153.. Використання такого підходу дає можливість залишити поза увагою обставини, які можуть свідчити про наявність геноцидального наміру. Подібно до того, як усе зображення на пазлі можна побачити, лише коли всі його частини зібрано, так і наміри геноциду, що стоять за війною Росії проти України, стають очевидними, якщо геноцидальні акти розглядати в їхній сукупності та відповідному контексті разом з усіма релевантними чинниками.

З практики міжнародних трибуналів ad hoc однозначно випливає, що аналіз окремих обставин поодинці унеможливлює належне розслідування актів, що мають ознаки геноциду Judgment, Stakic (IT-97-24-A), Appeals Chamber, 22 March 2006 (`Stakic Appeal Judgment'), § 55.. Натомість встановлення геноцидального наміру вимагає дослідження всього масиву доказів Ibid.. У справі Караджича (Karadzic) Міжнародний кримінальний трибунал щодо колишньої Югославії (далі - МКТЮ) підтвердив, що висновок про наявність геноцидального наміру можна зробити із «загального контексту, масштабу звірств, системного вибору жертв з урахуванням їхньої належності до певної групи, повторюваності актів знищення і дискримінації або існування плану чи політики» Judgment, Karadzic (IT-95-5/18-T), Trial Chamber, 24 March 2016 (`Karadzic Trial Judgment'), § 550.. Ознакою геноциду може бути і політична доктрина, що заохочує до вчинення відповідних актів Judgment, Muvunyi (ICTR-00-55A-T), Trial Chamber III, 11 February 2010, § 29.. Аналогічним чином слід оцінювати пропаганду, мову знецінення, а також контекст і середовище, в якому оприлюднюється відповідна інформація Nahimana and others Trial Judgment, § 1022; Stakic Appeal Judgment, § 52.. Отже, усвідомлення того факту, що російська пропаганда таврує «нацистом» будь-якого українця, який бажає стверджувати свою українську ідентичність і підтримує незалежність України, є вирішальним для будь-якої дискусії про існування геноцидального наміру, хоча й інші контекстуальні фактори мають неабияке значення для встановлення такого наміру Guenael Mettraux, International Crimes: Law and Practice, Volume I: Genocide (Oxford University Press, 2019), 230-35.. Висновок про наявність останнього можна також зробити з урахуванням системного характеру злочинів, описаних у розділі 5, особливо коли ці посягання розглядати в їхній сукупності на тлі політичної ідеології, яка їх спровокувала.

Мусимо окремо зазначити, що ми не маємо сумнівів у значущості доробку зовнішніх експертів, які формулюють власні висновки з-поза меж нашої країни. Однак аналіз потенційно геноцидної ситуації не може ґрунтуватися лише на оцінках, вирваних з українського контексту, особливо з огляду на вади так званого вестплейнінгу (westplaining) та обмеження, які він накладає на правові дослідження українських реалій. Ось чому ми вважаємо цю статтю важливим внеском у дискусію про російські злочини в Україні.

Українці як захищена національна група

Стаття 2 Конвенції і стаття 6 Статуту Міжнародного кримінального суду визначають геноцид як будь-яке з наведених нижче діянь, вчинених зі специфічним наміром знищити повністю або частково національну, етнічну, расову чи релігійну групу як таку: (a) вбивство членів групи; (b) заподіяння тяжкої тілесної або психічної шкоди членам групи; (c) умисне створення для групи життєвих умов, розрахованих на її повне або часткове фізичне знищення; (d) впровадження заходів, спрямованих на запобігання дітонародженню всередині групи; (e) насильницьке передання дітей із групи в іншу групу.

Геноцид, по суті, є запереченням права на існування однієї із захищених груп - у нашій ситуації йдеться про українців як про національну групу. Існують різні підходи до тлумачення терміна «національна група», вжитого в конвенційному визначенні геноциду. Дехто вважає, що цей термін позначає національну меншину і має вживатися у значенні, синонімічному поняттям етнічна, расова та релігійна група22. Однак подібне розуміння суперечить одному з основних правил тлумачення договорів, відповідно до якого кожен термін договору повинен мати власне, відмінне від інших термінів, значення23.

Загалом термін «нація» означає «велику сукупність людей, яка населяє певну державу чи територію і об'єднана спільним походженням, історією, культурою чи мовою»24. Отже, нація - це окрема сутність, об'єднана спільними рисами, зокрема історією, культурою, традиціями, мовою, етнічною чи расовою належністю. Проте сучасна нація не обов'язково збігається з певною расою та етнічністю, насправді вона може охоплювати кілька різних етнічних, расових або релігійних груп Fourth Report on the Draft Code of Offences against the Peace and Security of Mankind, by Mr. Doudou Thiam, Special Rapporteur, UN Doc. A/CN.4/398, 11 March 1986, § 57..

У справі Акаєсу (Akayesu) Міжнародний кримінальний трибунал щодо Руанди (МКТР) визначив «національну групу» як «сукупність людей, які сприймаються такими, що мають правовий зв'язок, заснований на спільному громадянстві, у поєднанні із взаємністю прав і обов'язків» Judgment, Akayesu (ICTR-96-4-T), Trial Chamber I, 2 September 1998 (`Akayesu Trial Judgment'), § 512.. Це визначення побудовано на розумінні національності як правового зв'язку між особою і державою. Водночас нація - це більше, ніж група людей, які мають однакове громадянство KreB, “The Crime of Genocide under International Law,” 467; Carola Lingaas, “Conceptualizing the National Group for the Crime of Genocide: Is Law Able to Account for Identity Fault Lines?,” Nationality Papers 49 (2021): 242.. Нація «характеризується спільним бажанням жити разом, спільним ідеалом, спільною метою та спільними прагненнями» Fourth Report on the Draft Code of Offences against the Peace and Security of Mankind, by Mr. Doudou Thiam, Special Rapporteur, UN Doc. A/CN.4/398, 11 March 1986, § 57.. Тут варто провести паралель із ширшим розумінням поняття «громадянство» (nationality), яке випливає з визначення осіб, які підлягають захисту згідно з правом збройних конфліктів Art. 4 Convention Relative to the Protection of Civilian Persons in Time of War of 12 August 1949 (Geneva Convention IV)., коли воно (громадянство) визначається фактичною належністю особи до сторони збройного конфлікту, а не офіційним юридичним зв'язком Decision on the confirmation of charges, Katanga and Ngudjolo Chui (ICC-01/04-01/07-717), Pre-Trial Chamber I, 30 September 2008, § 291 with further references to the ICTY jurisprudence..

Сучасна практика міжнародних кримінальних судів і трибуналів віддає перевагу поєднанню об'єктивних і суб'єктивних критеріїв у визначенні захищеної групи в межах складу геноциду Caroline Fournet, “The Actus Reus of Genocide,” in Elements of Genocide, eds. Paul Behrens and Ralph Henham (Routledge, 2013), 53, 57-58; Carola Lingaas, “Defining the Protected Groups of Genocide Through the Case Law of International Courts,” International Crimes Database, Brief 18, December 2015.. Захищена група може визначатися з огляду на те, що злочинець сприймає жертву як таку, що належить до цієї групи, на основі переконання в її (жертви) національних, етнічних, расових або релігійних характеристиках Judgment, Brdanin (IT-99-36-T), Trial Chamber II, 1 September 2004, § 683.. Прийнятним також вважається врахування уявлень жертви про себе як про члена захищеної групи.

Сучасна Україна є різноманітною, тут живуть різні етнічні, релігійні та мовні групи. Своєю вірністю Українській державі та спільним прагненням до незалежності усі ці групи об'єднані в один народ, одну націю - українців34. Конституція України визначає Український народ як громадян України всіх національностей у значенні етнічного походження та проживання в Україні35. Відсіч агресії, яку консолідовано дали українці, яскраво свідчить про те, що вони сприймають себе як єдину націю.

Слід зазначити, що в оригінальній українськомовній версії Заяви на позначення української нації як захищеної групи вжито термін «Український народ». Цей термін вжито в Конституції України, іноді його перекладають англійською як «Ukrainian people». Однак значення терміна «народ», як його вжито в Конституції та Заяві, відповідає терміну «нація» (nation) у значенні, що охоплює сукупність усіх громадян і населення країни незалежно від етнічного походження. І навпаки, українські терміни «нація» та «національність», які буквально передаються від англійських «nation» і «nationality» відповідно, насамперед характеризують етнічне походження. З цієї причини в оригінальному українськомовному тексті Заяви використано конституційний термін «Український народ», тоді як в англомовній версії вжито термін «Українська нація» (Ukrainian nation) на позначення національної групи, що захищається Конвенцією36.

Українці є національною групою не лише за об'єктивними ознаками та власним сприйняттям, а й ідентифікуються як такі агресором. Політичне керівництво Росії неодноразово заперечувало право України на існування як окремої держави, а українців - як нації37. Із виголошення таких заяв розпочалося повномасштабне вторгнення Росії в Україну 24 лютого 2022 року38.

Власне окремішність українців як нації викликає в росіян прагнення припинити її існування шляхом фізичного знищення людей, примусового вилучення та русифікації українських дітей, руйнування критичної інфраструктури країни та знищення української культури. Інакше кажучи, на українців нападають через їхню належність до української нації - окремої нації, яка має право на свою власну державу та незалежне від Росії існування.

Намір знищити українську націю

Серед усіх ознак геноциду, мабуть, найтяжчою для доказування є намір повністю або частково знищити захищену групу. Геноцидальний намір може проявлятися в прямих і відвертих заявах злочинців39, але він також може бути замаскованим у лексиці та ідеології, створеній та пропагованій злочинцями. Крім того, висновок про наявність геноцидального наміру можна зробити з огляду на загальний контекст і характер вчинених злочинцями діянь40.

Враховуючи зазначене, у цьому розділі досліджено контекст повномасштабної агресії Росії проти України і продемонстровано, що вона підживлюється мовою дегуманізації та демонізації української нації. Доведено також, що російська кампанія з «денацифікації» української нації насправді має на меті її знищення, яке не в останню чергу здійснюється через руйнування української культурної спадщини.

Навряд чи буде коректним у межах наукового дослідження встановлювати наявність dolus specialis у певної особи. Однак слід окремо наголосити, що більшість інформації, наведеної в цій статті, стосується політичного керівництва Російської Федерації, а точніше, президента Росії Путіна. Його публічні заяви та заяви його поплічників, фальсифікація історії, визначення цілей війни проти України та загалом характер воєнних дій потрібно розглядати як докази геноцидального наміру знищити українську національну групу як таку, принаймні частково. Утім, зазначене не свідчить про відсутність геноцидального наміру в інших представників політичного й військового керівництва та нижчого складу російських збройних сил та окупаційних адміністрацій. Вони також можуть керуватися dolus specialis чи, не маючи відповідного мотиву, бути співучасниками або причетними до актів геноциду, усвідомлюючи геноцидний намір інших осіб, але не обов'язково поділяючи його Akayesu Trial Judgment, § 485; Second Instance Verdict, Stupar and others (XKRZ-05/24), Court of Bosnia and Herzegovina, 9 September 2009, §§ 570-571, 573 cited by the Investigation Manual for War Crimes, Crimes Against Humanity and Genocide in Bosnia and Herzegovina (2013), OSCE, https://www.osce.org/bih/281491..

Дегуманізація української нації

Порівнюючи Голодомор і нинішню російську агресію проти України, Енн Епплбаум слушно наголошує: «[...] за мовою ненависті не завжди слідує геноцид, проте кожному геноциду передувала мова ненависті» Anne Applebaum, “Ukraine and The Words That Lead to Mass Murder,” The Atlantic, April 25, 2022, https://www.theatlantic. com/magazine/archive/2022/06/ukrainemass-murder-hate-speech- soviet/629629/.. Це історичне узагальнення підтверджується судовими висновками у справах про міжнародні злочини. Зокрема, Окружний суд Єрусалиму у справі Ейхмана (Eichmann) визнав, яку силу має мова ненависті та дегуманізації, заявивши, що «на цьому ґрунті ненависті до євреїв постали дії обвинувачених» Cited by W. Timmermann, “Counteracting Hate Speech as a Way of Preventing Genocidal Violence,” Genocide Studies and Prevention 3 (2008): 354.. Вербально ненависть концентрувалася у спеціально підібраних словах: нацисти називали євреїв «щурами» або «вошами».

Аналогічним чином мова ненависті використовувалась щодо етнічної групи тутсі, яка свого часу зазнала геноциду в Руанді. Членів цієї групи таврували терміном «ін'єнці» (inyenzi), що буквально означає «таргани». Використання цього образливого ярлика як інструменту дегуманізації стало предметом окремої уваги з боку МКТР Akayesu Trial Judgment, §§ 148-149.. Трибунал дослідив трансформацію використання терміна «ін'єнці» в ретроспективному аспекті та встановив, що він уживався у 1960-х роках переважно на позначення повстанців-антиреволюціонерів із числа тутсі. За 30 років його почали застосовувати для приниження та знецінення всієї етнічної групи тутсі Nahimana and others Trial Judgment, § 179.. У справі Нахімана (Nahimana), Бараягвіза (Barayagwiza) та Нгезе (Ngeze) Трибунал наголосив на тому, що, досліджуючи мову знецінення, важливо враховувати контекст відповідних висловлювань і заяв: «Висловлювання, що містить певне етнічне узагальнення, яке викликає збурення проти певної етнічної групи, може мати більший вплив, якщо воно зроблене в контексті геноцидального середовища, тоді воно з більшою вірогідністю призведе до насильства. Водночас це середовище може бути показником того, що заяву зроблено саме з метою підбурення до насильства» Nahimana and others Trial Judgment, § 1022.. У справі Мухімана (Muhimana) МКТР прямо назвав використання мови знецінення фактором, що свідчить про наявність специфічного геноцидального наміру Judgment and sentence, Muhimana (ICTR-95-1B-T), Trial Chamber III, 28 April 2005, § 496..

Мову знецінення досліджував і МКТЮ, хоча його практику важко визнати однорідною Див., наприклад, Judgment, Krstic (IT-98-33-A), Appeals Chamber, 19 April 2004 (`Krstic Appeal Judgment'), § 130; Judgment, Popovic and others (IT-05-88-T), Trial Chamber II, 10 June 2010 (`Popovic and others Trial Judgment'), § 1399. Критичну оцінку цих рішень див. Predrag Dojcinovic, Propaganda and International Criminal Law: From Cognition to Criminality (Routledge, 2021).. У справі Толіміра (Tolimir) Трибунал визнав, що використання дегуманістичних термінів, як-от «турки» (turks) або «баліяс» (Balijas), які приблизно перекладаються як «брудні мусульмани», може свідчити про геноцидальний намір Judgment, Tolimir (IT-05-88/2-T), Trial Chamber II, 12 December 2012 (`Tolimir Trial Judgment'), §§ 1168-1169.. У своїй окремій і частково розбіжній думці у справі Аль-Башира (Al-Bashir) суддя Аніта Ушацка (Anita Usacka) зазначила, що використання образливої лексики може сигналізувати про наявність геноцидального наміру, як це сталося у випадку з племенами фур (Fur), масаліт (Masalit) і загава (Zaghawa), членів яких називали «нуба» (nuba - чорні) і «зурга» (zurga - чорні або раби) Separate and Partly Dissenting Opinion of Judge Anita Usacka, Decision on the Prosecutor's Application for a Warrant of Arrest Against Omar Hassan Al Bashir, Al Bashir (ICC-02/05-01/09-3), Pre-Trial Chamber I, 4 March 2009 (`Separate and Partly Dissenting Opinion of Judge Anita Usacka, Al-Bashir'), § 53.. Водночас використання подібної лексики може свідчити про те, що злочинці усвідомлюють існування захищеної групи як такої Ibid., § 25..

Принизливий характер окремих термінів, які використовуються в кампаніях геноциду, є інтуїтивно зрозумілим, як-от слова «щури» або «таргани», що вочевидь спрямовані на дегуманізацію та знецінення. Зрозуміти образливість інших слів іноді може бути складніше. Зокрема, МТКЮ було непросто встановити принизливий характер терміна «баліяс» (balijas), який іноді вживається без негативного забарвлення Max Bergholz, “Sudden Nationhood: The Microdynamics of Intercommunal Relations in Bosnia-Herzegovina after World War II,” The American Historical Review 118 (2013): 696. See also Popovic and others Trial Judgment, § 1331.. Міжнародний кримінальний суд (далі - МКС) свого часу звертався до жертв геноциду за консультаціями, щоб повною мірою зрозуміти принизливе значення слів «нуба» (nuba) та «зурга» (zurga) Separate and Partly Dissenting Opinion of Judge Anita Usacka, Al-Bashir, § 55..

Ситуація ще складніша у випадку, коли представники Російської Федерації таврують українців терміном «нацисти». Нацизм, безсумнівно, є злочинною ідеологією, яка уможливила найжорстокіші та наймасштабніші злочини в історії людства. На наше переконання, Російська Федерація використовує негативне значення слова «нацист» для створення ментальної пастки, щоб перешкодити інтелектуалам і політикам у всьому світі ясно усвідомити істинну причину і характер злочинних діянь, вчинених російськими збройними силами на території України починаючи з 24 лютого 2022 року.

Зловживання термінами «нацист» і «нацизм» з боку Радянського Союзу та пізніше Росії почалося не у 2022 році. Одразу після Другої світової війни, під час переговорів щодо тексту Загальної декларації прав людини, СРСР та його сателіти намагалися включити засудження нацизму до положень Декларації, зокрема до тексту статей 19 і 20, які стосуються свободи думки та об'єднань55. Такі намагання мали подвійну мету. З одного боку, СРСР, як і багато інших держав, хотів зафіксувати факт нацистського наступу на людську гідність. З іншого боку, Совєти хотіли мати можливість використовувати ці терміни для забезпечення обмеженого, позитивістського та контрольованого державою розуміння сутності прав людини56. Отже, Радянський Союз, так би мовити, інструменталізував концепцію нацизму, щоб підірвати дієвість міжнародних правових актів і недобросовісно використовувати їхні положення, щоб придушити опонентів і зміцнити тоталітарний режим.

Від перших повоєнних років сутнісно нічого не змінилося. Російські заклики до боротьби з нацизмом у ХХІ столітті - це спроба знайти, здавалося б, гідне пояснення негідного та ганебного прагнення контролювати політичний дискурс на територіях, які колись входили до складу Російської імперії. Крім того, починаючи з 2014 року і більш явно з 2022 року, Росія використовує термін «нацизм» з метою демонізації української нації та створення образу ворога, який не заслуговує ані місця за столом переговорів, ані права творити своє майбутнє.

«Денацифікація» як вияв геноцидального наміру

Імперіалістична риторика політичного керівництва Росії є не лише засобом демонізації і дегуманізації української нації. Стаття Путіна «Про

історичну єдність росіян та українців»57, офіційно оприлюднені тексти його промов від 21 та 24 лютого 2022 року58, а також стенограми виступів на пресконференціях59 дають підстави стверджувати, що ця риторика є самостійним і наріжним доказом наявності мотиву, мети та загалом наміру принаймні частково знищити українську націю для того, щоб повернути Україну під безроздільну владу Росії, як це було в Радянському Союзі. З огляду на це путінська риторика потребує детального аналізу й пояснення з урахуванням історичного та політичного контексту.

Путін висловив кілька ключових тверджень, які можуть здаватися непов'язаними з геноцидальним характером російської військової агресії. Однак за глибшого аналізу вони доводять наявність геноцидального наміру. Тому їхній зміст і логіка взаємозв'язку потребують певної розшифровки, насамперед для західного читача. На особливу увагу заслуговують такі твердження:

Путін заявляє, що «росіяни та українці - один народ, єдине ціле», а українська територія є історичною Росією60. Ця фраза фактично означає, що якогось із цих народів ніби не існує.

Відповідно до риторики Путіна, «Україну створив Ленін, коли створював Радянський Союз у 1922 році»61. Тобто у свідомості Путіна до цього часу України не існувало.

На думку Путіна, право націй на самовизначення і право на вихід зі складу СРСР було внесено в Декларацію про утворення СРСР 1922 року62 як поступку націоналістам, яку вимушені були зробити більшовики, щоб за будь-яку ціну втриматись при владі. Путін називає це «не просто помилкою, це було, як кажуть, набагато гірше, ніж помилка». Він вважає зазначені права «одіозними» та «утопічними» фантазіями63.

Він дорікає українцям, які є невдячними Леніну за «створення України» і за те, що Україна у складі СРСР зберегла «форму національного державного утворення», не стала адміністративною одиницею Росії - «А тепер “вдячні нащадки” позносили на Україні пам'ятники Леніну. Це у них декомунізацією називається» Ibid..

Путін погрожує українцям «справжньою» декомунізацією: «Ви хочете декомунізацію? Ну що ж, нас це цілком влаштовує. Але не слід, що називається, зупинятися на пів дороги. Ми готові показати вам, що означає для України справжня декомунізація» Ibid.. У цьому контексті, говорячи про «пів дороги», Путін вочевидь має на увазі, що разом із пам'ятниками Леніну треба «знести» підхід до формування СРСР зі збереженням формального статусу республік, декларативними правами на самовизначення та на вихід зі складу Радянського Союзу.

Окрім «справжньої декомунізації» він згадує сталінську диктатуру і червоний терор, завдяки якому вдалося виправити «помилку» Леніна та створити СРСР як «жорстко централізовану, абсолютно унітарну за своїм характером державу» Ibid.. Тут варто згадати, що саме під орудою Сталіна було організовано геноцид українського народу - Голодомор 1932-1933 років Holodomor Museum, Holodomor History, https://holodomormuseum.org.ua/en/the-history-of-the-holodomor/., а також депортацію кримських татар у 1944 році Human Rights Watch, Punished Peoples' of the Soviet Union: The Continuing Legacy of Stalin's Deportations (1991), 33, https://www.hrw.org/reports/pdfs/u/ussr/ussr.919/usssr919full.pdf..

Путін наголошує на тому, що націоналізм був основною причиною розвалу Радянського Союзу: «Бацила націоналістичних амбіцій нікуди не поділась, а від самого початку закладена міна, що підриває державний імунітет проти зарази націоналізму, тільки чекала свого часу. Такою міною, повторю, було право виходу із СРСР». Це важливий момент, який підкреслює ставлення Путіна до націоналізму як явища, що заважало силою утримувати різні нації в складі СРСР. Власне право націй на самовизначення він називає «руйнівною для будь-якої нормальної країни фантазією» «Обращение Президента Российской Федерации», 21 февраля 2022.. Тобто путінське і загалом радянсько-російське розуміння націоналізму зводиться до його ототожнення з реалізацією зазначеного права.

Путін заявляє, що «українське суспільство зіткнулося зі зростанням крайнього націоналізму, який швидко набув форми агресивної русофобії та неонацизму» Ibid.. Він стверджує (без жодних аргументів або доказів), що «провідні країни НАТО для досягнення своїх власних цілей в усьому підтримують на Україні крайніх націоналістів і неонацистів» «Обращение Президента Российской Федерации», 21 февраля 2022..

Нарешті, одразу після початку повномасштабної агресії проти України Путін задекларував мету так званої спеціальної військової операції - «денацифікацію і демілітаризацію» України «Обращение Президента Российской Федерации», 24 февраля 2022..

Наведені твердження в їхньому взаємозв'язку засвідчують, що політичне керівництво Росії не визнає самостійного існування української нації, відмовляє українцям у реалізації права на самовизначення і державотворення та вважає Україну російською територією. Колишній президент (2008-2012 роки) та колишній прем'єр-міністр (2012-2020 роки), а нині заступник голови Ради безпеки Російської Федерації Мєдвєдєв прямо пише, що «українство та його ідентичність є одним великим фейком, цього явища ніколи не було в історії, не існує його і зараз» Дмитрий Медведев, «О фейках и настоящей истории», Telegram-канал, 5 апреля 2022, https://t.me/medvedev_telegram/34.. Таке світосприйняття зумовило мету повернення українських територій під владу Росії, що є неможливим без того, що Путін назвав «денацифікацією». Заява про «денацифікацію» України шляхом проведення так званої спеціальної військової операції, що в реальності є відкритою військовою агресією проти України, на нашу думку, є одним із основних доказів геноцидального наміру військово-політичного керівництва Російської Федерації.

Застосування терміна «денацифікація» викликало подив серед дослідників і журналістів на Заході. Багато істориків, зокрема Тімоті Снайдер (Timothy Snyder), Джефрі Вейдлінгер (Jeffrey Veidlinger) та Омер Бартов (Omer Bartov), висловили думку про те, що вживання цього терміна є некоректним, оскільки його можна вживати лише щодо відомих процесів, які відбувалися в Німеччині після Другої світової війни Olivia B. Waxman, “Historians on What Putin Gets Wrong About `Denazification' in Ukraine,” Time, March 3, 2022, https://time.com/6154493/denazification-putin-ukraine-history-context/.. Окремі дослідники згадують заяви про денацифікацію лише в контексті мови дегуманізації, якою супроводжуються публічні заклики до геноциду New Lines Institute/Raoul Wallenberg Institute for Human Rights, An Independent Legal Analysis of the Russian Federation's Breaches of the Genocide Convention in Ukraine and the Duty to Prevent, May 2022, 15-8.. Утім, вживання терміна «денацифікація» - це не лише мовний спосіб дегуманізації і не лише «риторичний прийом для виправдання неспровокованої війни та політики геноциду» Snyder, “Russia's Genocide Handbook.”. Використання цього терміна має значно більше прихованих значень. Як буде доведено нижче, оголошена мета «денацифікації» є доказом геноцидального наміру, який мав бути реалізований через військову агресію проти України та інші заходи, що провадяться в межах російської геноцидальної політики, спрямованої на принаймні часткове знищення української нації.

Тімоті Снайдер робить загалом правильний висновок, що сутність російського особливого визначення поняття «нацист» полягає в тому, що «нацист - це українець, який не хоче визнавати себе росіянином»77. Ми запропонували аналогічний підхід у пояснювальній записці до підготовленого нами проєкту Заяви українського Парламенту, який було подано до Верховної Ради України 6 квітня 2022 року. Однак для того, щоб довести, що мета «денацифікації» є одним із доказів геноцидального наміру, потрібно зануритись в історичний та політичний контексти.

Протягом останніх 400 років Росія перекручувала та привласнювала українську історію, вилучала та знищувала об'єкти культурної спадщини, пригнічувала та забороняла українську мову78. У двадцятому столітті зародилась і розвинулась російська концепція «денацифікації» українців, відповідно до якої радянська та російська державна пропаганда звинувачує українських патріотів у сповідуванні нацизму, послуговуючись таким псевдологічним ланцюжком: український патріот, який прагне власної незалежної держави, є націоналістом, а націоналіст - це нацист. Пропагандистам байдуже, що «націоналізм» і «нацизм» є абсолютно різними поняттями, натомість вони концентруються на зовнішній подібності цих слів, які в російській мові починаються однаково - «наци-онализм», «наци-зм». Для росіян корінь цих слів однаковий - «наци». Як можна побачити, ключовим поняттям у цьому ланцюжку є «націоналізм» - це «місток», через який український патріотизм, за російською логікою, перетворюється на нацизм.

Первісно доктрина націоналізму «претендувала на те, щоб запропонувати критерій, за яким можна було б визначати спільноти людей, що заслуговують мати власний уряд, який би законно реалізовував владні повноваження в державі заради правильної організації суспільства»79. Нині існують різноманітні підходи до розуміння поняття «націоналізм». Фахівці вкладають у нього неоднаковий зміст і розглядають принаймні у трьох різних площинах: доктрині, політиці, людських почуттях John Breuilly, “Approaches to Nationalism,” in Mapping the Nation, ed. Gopal Balakrishnan (Verso, 1996), 146.. Відсутність однозначної дефініції аналізованого поняття «дозволяє вживати його в різних значеннях - як позитивних, так і негативних» Walter Schnee, “Nationalism: A Review of the Literature,” Journal of Political and Military Sociology 29, no. 1 (2001): 2..

У Радянському Союзі, а згодом і в Росії, терміном «націоналізм» маніпулювали і далі маніпулюють так само, як і терміном «фашизм». Останньому надавали різних значень, він міг охоплювали «всі відтінки політичних поглядів, починаючи від націонал-комуністів і закінчуючи ліберальними демократами та націоналістами в Україні; [тих], хто виступає проти радянського сталінсько-брежнєвського та російського ставлення до українців як до гілки російської нації, а до росіян - як “старших братів”; не хоче бачити Україну в “руском мірє”, натомість підтримує інтеграцію України до Європи» Taras Kuzio, “Soviet and Russian anti-(Ukrainian) Nationalism and Re-Stalinization,” Communist and Post-Communist Studies 49 (2016): 88.. Ставлення радянської влади до націоналізму змінювалось залежно від того, що було вигідно в конкретний момент. Його розглядали як прогресивний рух у колоніальному та напівколоніальному світі, але, «коли націоналізм став перешкодою для просування соціалізму, його визнали регресивною течією, ідеологією збанкрутілих капіталістичних експропріаторів, які несправедливо чинили опір експропріації їхнього власного майна» Kedourie, Nationalism, 90-91..

Радянська влада просувала міф про «пролетарський інтернаціоналізм» і «дружбу народів», основний зміст якого полягав у тому, що за розвинутого комунізму зникнуть національні відмінності та зіллються нації; що російська культура і мова є вищими і недоторканними; що культурою і мовою, які залишаться в результаті злиття націй СРСР, будуть російська мова і російська культура Kenneth C. Farmer, Ukrainian Nationalism in the Post-Stalin Era: Myth, Symbols, and Ideology in Soviet Nationalities Policy (Springer, 1980), 40, 44-5.. У Союзі українським націоналізмом визнавався широкий спектр думок і переконань, «починаючи від прагнення ширшого використання української мови до вимог повного виходу з СРСР і відмови від комунізму» J. Birch, The Ukrainian Nationalist Movement in the U.S.S.R since 1956 (London: Ukrainian Information Service, 1971), 1-2.. «...“Націоналістом” вільно було називати всякого, хто мав елементарну національну гідність, хто турбувався долею української культури й мови».

На нашу думку, суть сучасного українського націоналізму дуже влучно розкрив Кеннет Фармер - це «реактивне культурне відродження та відновлення національної ідентичності та комуналізму з боку представницьких груп, які переконані, що групові цінності та ідентичність перебувають під загрозою поглинання цінностями та ідентичністю іншої групи, зокрема тієї групи, чий непропорційний вплив, привілеї та сама присутність сприймаються як нелегітимні»87.

Традиція українського націоналізму модерної доби переважно пов'язана не з утвердженням національної винятковості, а з прагненням національного визволення, створення незалежної Української держави; тобто, у певному сенсі, з національною емансипацією українців88. Утім, для нашої публікації не так важливо, чим насправді є націоналізм, якщо взагалі можливо дати уніфіковане визначення цього поняття. Натомість важливо з'ясувати, як росіяни розуміють і як російська пропаганда використовує цей термін, коли описує українців.

Російська Федерація, яка вважає себе державою-продовжувачем СРСР («государство - продолжатель»89), реалізує радянську політику, яку яскраво віддзеркалюють колись таємні КДБістські посібники, які, вочевидь, формували імперський світогляд нинішнього російського лідера: «Націоналізм прагне утвердити панування та привілеї однієї нації за рахунок пригноблення інших. Націоналізм відкидає дружню співпрацю та взаємодопомогу між націями»90. Насправді риторика Путіна по суті повністю повторює зазначені посібники, хіба що він не вживає таких, наприклад, епітетів, як «буржуазний», «капіталістичний», «соціалістичний», «радянський». Важливо, що націоналістами росіяни воліють називати лише тих, хто відстоює існування самостійних, незалежних від Росії (або Радянського Союзу) національних держав і бачить загрозу в міцній «дружбі народів» у її чекістському розумінні: «Націоналісти одним із головних об'єктів своїх посягань на радянську державу обрали сферу національних відносин, намагаючись через штучне розпалювання націоналістичних почуттів підірвати єдність та згуртованість радянського народу»91.