Фактори, фази та стадії еволюції міжнародної системи

Размещено на http://www.allbest.ru/

Фактори, фази та стадії еволюції міжнародної системи

Толстов С.В.

Причини і логіка системної еволюції міжнародних відносин залишаються одним з найбільш проблемних напрямків політичної теорії. В статті розглянуто методологічні принципи основних еволюційних концепцій, що пропонують пояснення еволюційних змін з точки зору структури міжнародної системи і динаміки світової політики. Існуючі концепції системної еволюції поділені автором на три основні групи. В їх основу покладено: аналіз структурних зв'язків, які впливають на відносини між елементами системи; динаміка політичних процесів, що визначають характер і темпи змін; фактори інтеграції та диференціації, які характеризують транснаціональну взаємодію між цивілізаційними комплексами і вужчими соціальними спільнотами.

Ключові слова: міжнародна система, глобальна політика, еволюція, довгі цикли, лідерство, гегемонія.

The reasons and the logic of the evolution processes in international relations remain among the most problematic issues of the political theory. The article examines the methodological principles of the main concepts that explain evolutionary changes in terms of systemic structure and dynamics of the world politics. The existing concepts of systemic evolution are divided into three main groups. They are based on the analysis of structural relationships that reflect interactions between the elements of the system, the dynamics of political processes that determine the nature and pace of evolutionary changes, and the factors of integration and differentiation that characterize transnational interactions between civilizations and narrower social units.

Keywords: international system, global politics, evolution, long cycles, leadership, hegemony.

Причины и логика системной эволюции международных отношений остаются одним из наиболее проблемных направлений политической теории. В статье рассматриваются методологические принципы основных эволюционных концепций, предлагающих объяснение эволюционных изменений с точки зрения структуры международной системы и динамики мировой политики. Существующие концепции системной эволюции поделены автором на три основных группы. В их основу положены: анализ структурных связей, которые влияют на отношения между элементами системы; динамика политических процессов, определяющих характер и темпы изменений; факторы интеграции и дифференциации, которые характеризуют транснациональное взаимодействие между цивилизационными комплексами и более узкими социальными общностями.

Ключевые слова: международная система, глобальная политика, эволюция, долгие циклы, лидерство, гегемония.

міжнародний системний еволюція ліберальний

У розмаїтті проявів суспільного життя важко знайти іншу настільки ж рухливу й слабко детерміновану сферу діяльності, як міжнародні відносини. Специфіка чинників та характер процесів, які визначають природу взаємодії держав і міжнародних інституцій, становлять предмет аналізу різних дослідницьких шкіл та наукових течій, які пропонують відмінні методологічні підходи та використовують власні критерії оцінки емпіричних даних.

Існує пряма логічна суперечність між сприйняттям міжнародних відносин як реальності, яка побудована на існуючому співвідношенні потенціалів, зв'язків та форм залежностей між їх учасниками, та усвідомленням і до певної міри концептуальним тлумаченням їх мінливого характеру, пов'язаного як із суб'єктивними політичними чинниками або системно-структурними обмеженнями. Міжнародна взаємодія супроводжується постійною зміною станів і переглядом критеріїв поточних оцінок, включаючи сприйняття рольових ознак провідних гравців, рівня конфліктності, потенціалу співробітництва тощо.

Фактори, які обумовлюють зміни в міжнародній взаємодії, щільно пов'язані з розвитком суспільно-політичних процесів. Такі процеси відбуваються як усередині окремих країн, так і в ширшому міжнародно-політичному контексті. Суспільно-політичні зміни різною мірою, прямо чи опосередковано, впливають на поведінку державних авторів і за певних обставин можуть супроводжуватися переглядом структурних ознак і функціональних характеристик міжнародної системи. З урахуванням цих обставин міжнародні відносини можуть розглядатися як динамічна модель, яка змінюється в певному напрямі у просторі та часі.

З другого боку, з точки зору системної методології міжнародній взаємодії властивий набір певних постійних факторів, які власне й обумовлюють сприйняття міжнародних відносин як сукупного й взаємопов'язаного комплексу стосунків державно організованих суб'єктів.

В прикладному значенні з'ясування вказаних протиріч дозволяє розмежовувати різні рівні системних зв'язків та властивостей, виокремлювати структуру та функції системи, як її умовно-постійні характеристики, що визначають загальний формат системних зв'язків та залежностей, та протиставляти їх процесам, які відрізняються більшою рухливістю на обумовлюють зміни на рівні елементів та безпосередньо впливають на відносини між ними. Вказане узагальнення дозволяє вважали структурний рівень системи (структурну будову та функції) постійними величинами, зміна яких означає перехід системи в інший стан. Відповідно, зміна цих базових, структурно-функціональних характеристик означає встановлення нової структури та корекцію функцій системи, які нетотожні властивостям попередньої системи з її специфічними критеріями та ознаками. З точки зору історичного підходу такі зміни відображають виокремлення та описання відомих міжнародних систем, таких як Вестфальська, Віденська, Версальсько-Вашингтонська та Ялтинсько-Потсдамська.

Беручи до уваги, що міжнародні процеси відбуваються в певних структурних рамках, структурно-функціональні властивості системи доцільно розглядати як її постійні характеристики. Адже в разі змін на макрорівні, в структурній організації міжнародної системи, змінюються її властивості. В разі докорінних структурних змін система переходить з одного стану до іншого. За таких обставин мова йде вже про нову міжнародну систему, якій властиві відмінні типи відносин між її елементами, а також інші умови та форми перебігу міжнародних процесів.

Натомість міжнародні процеси, яким властива постійна динаміка, виконують роль перемінних чинників, які зумовлюють еволюційні зміни на мікрорівні. До того ж у певних випадках міжнародні процеси мають трансісторичний характер. Такі процеси можуть перетікати з однієї історичної епохи до іншої, тобто тривати в межах історичного часу існування різних міжнародних систем, включно з етапами міжсистемних переходів, які відображають зміни структурного характеру.

Вказаний поділ системних характеристик на постійні та перемінні дозволяє розглядати процес еволюції міжнародних систем у двох форматах:

- як результат прояву різнопланових міжнародних процесів, які супроводжуються економічними та політичними змінами в окремих державах і регіонах та обумовлюють постійний характер змін на мікороівні;

- в контексті трансформацій на структурному рівні міжнародної системи, які теж можуть мати поступовий характер, однак у разі, якщо потенціал еволюційних змін набуває критичної маси, обумовлюють перехід системи з одного стану до іншого з відповідним переглядом структурної композиції. Такі зміни на макрорівні супроводжуються набуттям міжнародною системою нових якісних ознак і властивостей.

Оцінки емпіричного досвіду минулого цілком закономірно обумовлюють інтерес дослідників до проблеми визначення природи еволюційних змін, які є наслідком та результатом міжнародних процесів та вказують на вектор їх подальшої трансформації. Звернення до цієї проблематики пов'язані зі спробами різних наукових шкіл застосувати власний науково-логічний інструментарій для пояснення переходів міжнародної системи від одного стану до іншого та запропонувати прогнозні моделі, що дозволяють передбачати вектори подальшого розвитку міжнародної взаємодії.

Серед розробок представників різних шкіл політичної науки можна відзначити праці С. Хантінг- тона [1], Дж. Модельскі [2], Б. Бузана та Р. Літтла [3], У. Томпсона [4, 5], В.І. Пантіна [6-8], В.В. Лапкіна [8, 9] та ін., які містять обґрунтування різних моделей еволюції міжнародної системи або пропонують пояснення системних змін в історичному процесі. Втім, спроби теоретичного обґрунтування природи й досвіду еволюції міжнародних систем виявляють суттєву суперечливість висновків та узагальнень окремих авторів, а також вказують на відсутність узгоджених точок відліку та уявлень про формат еволюційних процесів, сферу їх охоплення та причинно-наслідкові зв'язки процесів та явищ.

В українській науковій літературі окремі концепції західних авторів, які вдавалися до еволюційного пояснення змін у міжнародних відносинах, розглядалися в статтях М.О. Андрущенка [10, 11], О.А. Коппель [12] та ін. авторів [13, 14].

Мета статті полягає в критичній оцінці та порівнянні методологічних принципів, які використовуються в дослідженнях, присвячених еволюції міжнародної системи. В контексті описання еволюційних тенденцій та імпульсів, що обумовлюють розвиток системи міжнародних відносин, автор звертається насамперед до науково-теоретичних розробок і гіпотез, покликаних пояснити причинність і способи переходу міжнародної взаємодії від одного стану до іншого. Авторська концепція полягає в тлумаченні процесу еволюції міжнародної системи як зміни її станів, у тому числі в проміжку між докорінними структурними зрушеннями, які визначають нові принципи в побудові системних зв'язків.

Стосовно міжнародних відносин, у широкому сенсі еволюція означає перехід міжнародної взаємодії в іншу якість, яка обумовлює набуття міжнародною системою нових структурних ознак. Такі зміни дозволяють стверджувати про встановлення нових принципів організаційної побудови та функціонування міжнародної системи, не властивих відносинам попередньої доби. З цієї точки зору суттєві структурні зміни слугують підставою для висновку про початок відліку існування нової системи, властивості якої мають посутні відмінності від попередньої.

Натомість у вузькому розумінні еволюційний підхід дозволяє розглядати процес змін як корекцію міжнародної взаємодії без перегляду структурних ознак і властивостей системи. Значні зміни в межах відносної стабільності структурних характеристик міжнародної системи теж можуть описуватися й визначатися як ознака еволюційного процесу. На думку автора, така динаміка може вказувати або на значні перестановки у відносинах між елементами системи, або на її перехідні стани, які ведуть чи можуть призвести до появи нових змістовних властивостей, включно з корективами політичної організації чи економічного підґрунтя міжнародної взаємодії. У спрощеному вигляді, принаймні в операційно-аналітичному сенсі, міжнародна взаємодія як процес чи комплекс процесів може розглядатися як своєрідна організаційна підсистема, що має власну логічну обумовленість та політичну динаміку. Суттєві методологічні труднощі виявляються на етапі оцінки ролі та значення поточних змін, які не призводять до перегляду структурних характеристик, пов'язаних з організацією міжнародної взаємодії, однак спричиняють зміни в характері відносин між основними елементами системи. Додатковим чинником, який ускладнює розробку адекватної методології еволюційної теорії, залишається визначення критеріїв зміни структурних ознак системи, або її переходу від однієї форми структурної організації до іншої.

Загальні аспекти методології дослідження змін у міжнародній системі.

Відзначимо, що в дослідженні природи та структури міжнародних відносин системний принцип визнається й використовується багатьма методологічними течіями політичної науки. Однак оскільки аргументація різних наукових шкіл та течій побудована на абсолютизації певних факторів, тенденцій та структурних елементів міжнародної політичної взаємодії, не дивно, що й тлумачення ознак системності має відмінний характер. Внаслідок цього різні автори пропонують відмінні пояснення причинності, а також динаміки міжнародних політичних процесів, й відповідно - змін у структурі міжнародних відносин, які суттєво залежать від застосованих дослідниками схем політичного моделювання.

Більшість концептуально-теоретичних розробок школи політичного реалізму розглядають міжнародну систему як певний стан, який змушує держави адаптуватися до існуючої розстановки сил та впливів, визначає правила їх взаємодії й відповідно створює певний набір «структурних обмежень». Ці чинники впливають на державну політику, корегують зовнішньополітичні стратегії та зумовлюють досягнення кінцевих результатів, які можуть суттєво відрізнятися від початкових намірів сторін. Утім, постановка проблеми в формі аналізу певних станів та ситуацій, коли за основу беруться процеси у відносно статично окресленому ракурсі, просторі і часі, відсуває на задній план визначення природи і характеру змін із різним терміном тривалості, які обумовлюють перебіг процесів та зрушень у межах системної організації міжнародних відносин. В такому разі дослідження перемінних чинників переноситься на рівень двосторонніх відносин та зовнішньої політики окремих країн.

Натомість у ліберальних концепціях теоретичного характеру міжнародна система вважається предметним полем, в якому відбуваються загальні процеси міжнародної взаємодії. Проте основна увага приділяється не структурним ознакам міжнародної системи чи більш-менш сталим закономірностям, які визначають поведінку держав як елементів системної взаємодії, а ролі раціональної політики як умови ефективного управління міжнародними відносинами, використанню політичних інститутів та їх впливу на міжнародні відносини та світову політику як комплекс транскордонних і транснаціональних процесів. Тому загальне сприйняття системності визначається як рамки взаємодії різних державних і недержавних акторів у межах світополітичного процесу.

В дослідженнях представників ліберально-ідеалістичного напряму політології, в яких поширено тлумачення міжнародної системи як широкого й нерегламентованого процесу, аналіз політичних змін мотивується визначенням тенденцій і перспектив глобальної політичної динаміки, спробами їх політичного прогнозування і передбачення.

Порівняння реалістичного та ліберального підходів свідчить про суттєву відмінність між використанням понять «міжнародна система» та «світова політика». Різниця і підходах зумовлена неоднаковою розстановкою акцентів, які ставляться на структурних принципах міжнародних відносин, - у першому випадку, та на процесах міжнародної взаємодії, - в другому. Таким чином у спрощеному вигляді поняття міжнародні відносини вказує на систему реальних зв'язків між державами, які охоплюють результати їхніх дій та визначають простір світової політики, яка в свою чергу розуміється як набір різних форм взаємодії держав і недержавних авторів на міжнародній арені.

В дослідженні структурного рівня міжнародних відносин здебільшого використовуються методологічні інструменти загальної теорії систем.

З цієї точки зору міжнародна система виступає як структурна цілісність, яку характеризують єдність і взаємозв'язок її частин (елементів і компонентів) та сукупність відносин між ними. Основними ознаками системи вражаються: цілісність; якісна визначеність; умовна відмежованість відносно середовища; гетерогенність і структурованість; взаємодія частин системи між собою; взаємодія і зв'язок з навколишнім середовищем; наявність інтегральних характеристик; емерджентність (виникнення нових якостей, не властивих елементам, що складають систему); наявність цілей та їх сукупності, або ціленаправленість [15, с. 17].

Аналіз структурного рівня системи передбачає врахування низки специфічних обставин, факторів і форм залежностей. В цьому контексті мають значення:

- встановлення простіших одиниць - елементів, які складають систему та за певних умов можуть розглядатись як окремі системи;

- структурування підсистем як результатів часткової взаємодії між різними елементами всередині системи;

- визначення компонентів як результатів взаємодії підсистем, які можна розглядати у відносній ізольованості, тобто поза зв'язками з іншими процесами чи явищами;

- наявність внутрішньої структури зв'язків між компонентами системи, а також їхніми підсистемами;

- критерії, які забезпечують певний рівень цілісності системи (завдяки взаємодії компонентів система одержує інтегральний результат, однак властивості окремих елементів нетотожні властивостям системи);

- ієрархія системоутворюючих зв'язків, які виникають у на структурному рівні, об'єднуючи компоненти і підсистеми як частини в єдину систему;

- особливості та інтенсивність форм зв'язку з системами зовнішнього середовища.

Системна методологія обумовлює, що поєднання різних елементів як складових частин певної системи вимагає наявності суттєвих і регулярних зв'язків між ними. В цьому сенсі поняття про наявність «суттєвих» зв'язків передбачає, що саме вони з необхідністю визначають інтегративні властивості системи. Застосування цього правила до моделювання системи міжнародних відносин передбачає, що різні державні утворення чи територіальні соціальні/етносоціальні організми мають не тільки знати про існування один одного, але й перебувати у стані відносно регулярних зв'язків між ними і прямих взаємних впливів. Інакше кажучи, ані Китай чи навіть Індія в період стародавніх Греції та Риму, про які європейці часів античності мали дуже непевні відомості, ані Японія в період її самоізоляції від Європи та США (1638-1854 рр.) не могли вважатися стандартними елементами міжнародної системи, сформованої унаслідок регулярної взаємодії державних утворень Старого Світу. Однак навіть наявність епізодичних міждержавних контактів не може вважатися чинником структурної композиції, якщо такі взаємини не мають ознак постійної взаємодії й не спричиняють взаємного впливу, що власне й вважається критерієм єдності елементів та інтегративних властивостей системи. За влучним висновком Ю. Павленка, до доби Великих географічних відкриттів людство, суворо кажучи, «єдиної системи собою не являло», але у так чи інакше «пов'язаних між собою протоцивілізаційних і цивілізаційних системах відбувалися принципово подібні зміни стадійного характеру, які найдоцільніше розглядати у площині єдності інтеграційно-диференційних процесів».

До базових факторів, які мають системоформуючий характер, можна віднести кількість елементів системи, а також кількість та якість істотних зв'язків, властивих її окремим елементам. Утім, специфіка організаційної побудови соціальних систем зменшує ступінь невизначеності, обумовлений системоформуючими факторами у їх «чистому» вигляді. Такі властивості системи, як цілісність, багатофункціональність, гнучкість та адап- тивність, вказують на можливість змін як на елементному, так і на структурному рівні. Натомість інерційність та ієрархічність, сталість і стабільність, структурованість і динамічність, визначають спроможність системи витримувати руйнівні імпульси та відновлювати свою функціональність.

Важливу роль в еволюційному розвитку системи відграє збереження її цілісності - властивості, згідно якої суттєві зміни, пов'язані з будь-яким компонентом системи, спричиняють вплив на інші її компоненти, що призводить до зміни систем в цілому, і навпаки, будь-яка суттєва зміна на структурному рівні системи так чи інакше відбивається на всіх компонентах системи.

В перебігу змін, властивих міжнародним відносинам, важливу роль відіграє інерційний чинник, який обумовлює необхідність певних часових інтервалів, яких потребує зміна станів системи, тобто обумовлює часові межі переходу системи з одного стану в інший.

Багатофункціональність системи тісно пов'язана з такими властивостями як гнучкість та адаптивність і вказує на спроможність складної системи до реалізації певної множини функцій. В цьому сенсі поняття гнучкості передбачає спроможність системи корегувати цілі її функціонування в залежності від умов та стану підсистем, а адаптивність - спроможність системи змінювати свою структуру й обирати певні способи реагування (або «варіанти поведінки»), які визначаються новими функціональними умовами та/або впливом зовнішнього середовища.

З точки зору методології системного аналізу концепція функціонування соціальних систем, поряд із можливістю виникнення криз, які деформують стан системи та характер інтегративних зв'язків, передбачає діалектичні можливості їх еволюційного розвитку. Вектор еволюції може бути пов'язаний як зі змінами, які стосуються окремих елементів, що своєю чергою впливає на функціональні особливості системи, так і зі змінами на структурному рівні, зокрема внаслідок зміни співвідношення між різними елементами та/або корекції їхніх ролей.

Для схематичного пояснення процесів міжнародної взаємодії П. Циганков запропонував використовувати поняття «система», «структура», «процес» і «порядок», що створюють певний силовий ряд. При цьому остання дефініція («порядок») характеризується цим автором як концептуально-логічний чинник, пов'язаний зі збереженням цілісності системи чи покликаний пояснити спроможність системи витримувати напруження [17, с. 136]. Втім, кожне з цих концептуальних понять потребує уточнення з точки зору їх ролі та змісту в системному моделюванні. Таке твердження пов'язано з потребами визначення причин та обставин послідовної зміни станів міжнародної системи, включно зі з'ясуванням причинності набуття міжнародною системою нових якісних рис, обумовлених змінами її структурної будови.

Системний рівень аналізу міжнародної політики представлений в низці теорій та концепцій. Деякі з них, такі як структурний реалізм (неореалізм), теорія гегемоністської стабільності, теорія циклів, історико-системний та нелінійний аналіз політичних процесів, звертаються до аналізу станів та специфічних ознак міжнародної взаємодії, пов'язаних з поняттями «системи» та «структури».

Окремі автори та наукові школи застосовують різну методологію аналізу. Як стверджує В. Конишев, для структурного реалізму методологічною основою значною мірою слугував французький структуралізм, для теорії циклів і гегемоністської стабільності - структурно-функціональний підхід, для нелінійного аналізу політики - загальна теорія систем і спеціальні математичні дисципліни. Історико-системний напрям, який загалом поділяє ідею циклічності розвитку та вплив універсальних факторів, що впливають на політичні процеси, спирається на традиційні для гуманітарних наук й порівняно менш кодифіковані уявлення про системність.

За деякими нечисленними винятками характер тлумачення дослідниками проблематики еволюційних змін у міжнародних відносинах дозволяє умовно розподілити їх на три великі групи, кожна з яких користується певними загальними методиками визначення предмету аналізу. Основна увага першої групи сконцентрована на аналізі структури та структурних зв'язків, які визначають або впливають на відносини між елементами системи. Друга група робить акцент на політичних процесах, які розглядаються в історичній динаміці та мають певну спрямованість, що визначає характер і темпи змін.

Третя група розглядає еволюцію як єдність інтеграційно-диференційних процесів, які уособлюють розвиток людства через становлення, розвиток і взаємодію комплексу цивілізаційних спільнот та вужчих соціальних організмів транснаціонального характеру. Застосувавши метод спрощення, пропонуємо розглядати представників цих груп як адептів структурно-системного, світо-політичного та історико-цивілізаційного напрямів.

Доцільно відзначити, що загальнонаукові методи системного аналізу тією чи іншою мірою застосовуються у переважній більшості досліджень, які спрямовані на визначення причинності змін і характеру еволюційних процесів у міжнародних відносинах. В широкому розумінні методологія загальної теорії систем надає можливість визначати властивості, структуру та функції об'єктів і процесів, які уявляються в формі системних комплексів зі складними міжелементними взаємозв'язками та наявністю взаємного впливу між самою системною організацією та її структурними елементами. В такому сенсі системний підхід дозволяє відстежувати зміни на структурному рівні міжнародної системи, пояснювати якісні відмінності між її станами та моделювати розвиток властивостей і функцій системи з точки зору її цільового призначення.

Аналіз змін у міжнародних відносинах потребує розв'язання певних логічних суперечностей. Зокрема - між тяжінням системи до стабільного стану (тенденція, спрямована на збереження структурних ознак системи, що пояснюється чинником самозбереження) та процесами розвитку, які позначаються на зміні характеристик її елементів та на структурної будови. Інша суперечність стосується протиріч між стихійністю процесів, низьким рівнем їх передбачуваності та тенденціями, які уособлюють тяжіння до керованості та упорядкованості. Попри поступове ускладнення політичної організації міжнародної системи, чинники, пов'язані з виникненням криз чи одноосібними діями держав, спрямованими на перегляд існуючого стану відносин несиметричної взаємозалежності, рельєфно ілюструють слабкість міжнародних інституцій, покликаних сприяти поліпшенню загального стану безпеки та збереженню стабільності.

Вказані суперечності свого часу знайшли відображення в ініційованому неореалістами тривалому академічному спорі про співвідношення між анархією та ієрархією. За спостереженням К. Уолтса, побутові оцінки нібито вказують на певне зниження сфери дії «анархічних» тенденцій, зокрема в формі створення союзів, розширення міжнаціональних трансакцій, зростання чисельності міжнародних інституцій, однак ці явища лише створюють ефект «підміни понять» структури і процесу, не зачіпаючи суті реальних тенденцій [19, р. 27]. Відзначимо, що вказані твердження й досі яскраво ілюструють характер базових уявлень школи неореалізму як прикладу класичного втілення структурно-системного аналітичного підходу.

Принаймні, саме структурні обмеження у вигляді підтримання відносного паритету стратегічних ядерних озброєнь дозволили російському керівництву провести воєнну операцію проти Грузії (2008 р.), а згодом анексувати Крим та ініціювати збройний конфлікт у Донбасі (2014 р.), що виявило недієвість чинників економічної взаємозалежності та операціональну неспроможність мережі європейських міжнародних організацій, покликаних мінімізувати використання сили в міжнародних відносинах.

Зі свого боку, на відміну від структурно-системного, світополітичний підхід використовує принципово відмінні прийоми логічного аналізу. На підставі емпіричних спостережень кінця ХХ ст. його представники стверджують, що міжнародні процеси справляють суттєвий «моделюючий» вплив не тільки на поведінку держав, але й на розвиток їх політичних систем. Розгалуження транскордонних зв'язків та ущільнення взаємодії державно організованих соціумів сприяли виникненню теорії світового суспільства [20], онтологічно пов'язаної з численними теоріями розширення демократії.

Відзначимо, що в основу обох цих теорій покладено позитивістські принципи еволюції, обумовлені прогресивними змінами в певному, бажаному напрямі, які відбуваються по мірі розвитку продуктивних сил та суспільно-політичних процесів. Після розпаду біполярної системи теорія світового суспільства знайшла додаткові аргументи у стрімкому поширенні глобалізації. На тлі універсалізації економічних зв'язків, відокремлення автономної сфери міжнародних фінансів та стрімкого нарощування взаємодії в інформаційній сфері спостерігалося посилення неформальних ознак ієрархії, що вирізняли групу країн євроатлантичного співтовариства та створені ними міжнародні організації. Домінування євроатлантичного співтовариства спиралося на низку «позасистемних» критеріїв, оформлених у вигляді обов'язкових вимог до політичного устрою та функціональної спрямованості економічної політики.

По завершенні «холодної війни» очевидні переваги, здобуті євроатлантичним співтовариством, посилили прагнення країн «євроатлантичного ядра» консолідувати свої домінуючі позиції й забезпечити їх тривале закріплення в практиці міжнародних відносин. Внутрішні умови, що склалися в ході розвитку державних і політичних систем цих країн, були визнані в якості умовного стандарту та орієнтиру для країн системної периферії. В цьому сенсі загальний перелік складників моделі розвиненого демократичного суспільства передбачає наявність ефективної ринкової економіки, вільного, хоча й регульованого на державному рівні підприємництва, конкурентної політичної демократії та розвиненої системи соціальних гарантій і послуг.

Відомий британський дослідник Ф. Халлідей вирізняв чотири суттєвих наслідки розпаду радянського блоку та міжсистемного переходу наприкінці 1990-х рр., які сприяли перегляду уявлень про природу міжнародних відносин. Вони включали зміни в відносинах між великими державами, усунення ідеологічного протиборства, принаймні в межах колишньої біполярної системи, нову хвилю змін на політичній карті світу та поширення демократії [23, с. 53-59]. Розглядаючи еволюцію міжнародної взаємодії з точки зору «домінуючої» реалістичної парадигми, Ф. Халлідей наголошував на тому, що реальні зміни в практиці міжнародних відносин зумовили постановку принаймні чотирьох важливих теоретичних проблем, які стосувалися гомогенності міжнародної спільноти, механізмів відносин між суспільствами за умов капіталізму, механізмів влади в сучасному світі, та проблеми балансу сил за відсутності основного конфлікту між великими державами [23, с. 62].

Важливий чинник, який сприяв популярності теорії світового суспільства та міжнародного співтовариства як відносно гомогенного «системного» та цивілізаційного ядра, полягав у формуванні спільної аксіологічної основи трансатлантичних відносин між США та країнами ЄС із долученням до неї окремих країн умовного «колективного Заходу» на кшталт Австралії, Нової Зеландії та Японії. Тривалість існування союзу НАТО як постійної безпекової інституції та координація підходів США та провідних держав європейського інтеграційного комплексу визначалася як прямий результат визнання ними спільних цінностей та зближення політичних культур. Попри гостру дискусію про співвідношення між багатостороннім підходом та індивідуальними односторонніми силовими діями США на міжнародній арені, зокрема за президентства Дж. Буша-молодшого, до обрання Д. Трампа президентом США принцип трансатлантичного зв'язку вважався принциповим, доцільним і непорушним, оскільки гарантував інтереси всіх учасників євроатлантичної спільноти та їх особливий статус у світовому балансі.

Нові ознаки, елементи та риси міжнародної взаємодії, які суттєво відрізнялися від практики попередніх епох, відіграли значну роль у модифікації міждержавних та міжсуспільних відносин. Серед них доцільно відзначити такі нові фактори, як ускладнення та ущільнення міжнародної взаємодії внаслідок процесів глобалізації світової економіки, виникнення комплексу зв'язків «складної взаємозалежності» в економічній та фінансовій сферах, посилення ролі міжнародних інституцій, включаючи міжнародні організації та режими, зміни аксіологічного характеру, пов'язані зі ставленням до прав людини та громадянських свобод, зростання можливостей стрімкого поширення інформації та збільшення її обсягів. Попри те, що держава залишається основною організаційною формою політичних процесів і громадсько-політичного життя різних суспільств, роль і функції державних утворень змінюються паралельно зі скороченням обсягів та інтенсивності контролю над свідомістю суспільства в цілому та його окремих членів. Пріоритетного значення набуває набір «нових» функцій держави, пов'язаних з суперечливими наслідками глобалізації, нерівномірністю розвитку та загостренням економічної конкуренції. На перше місце висуваються такі вимоги, як розвиток людського капіталу, раціоналізація структури економіки з упором на технологічні інновації та підвищення енергоефективності та конкурентоспроможності, стимулювання розвитку освіти, науки та медицини.

Хоча усі перелічені імпульси виникають унаслідок прояву міжнародних процесів та є результатом міжнародної взаємодії державних суб'єктів та відповідних суспільств, реальні рішення, які призводять до свідомо спрямованих результатів та відповідних змін, виявляються можливими лише на національно-державному рівні, тобто на елементному рівні міжнародної системи. Втім, оскільки від характеру процесів та рівня розвитку окремих країн залежать їхній статус і можливості в політичній, економічній та культурній сферах, це закономірно впливає на співвідношення сил і впливів на міжнародній арені. Таким чином можна стверджувати, що політичний та економічний розвиток окремих країн є чинником, який безпосередньо впливає на перебіг міжнародних процесів та еволюцію міжнародної взаємодії. Інший комплекс, який обумовлює корекцію зв'язків між елементами системи, визначається переважно суб'єктивними політичними чинниками, пов'язаними з вибором тих чи інших рішень, які впливають на позиціонування провідних країн та їх взаємовідносини, включаючи створення союзів, коаліцій та інтеграційних об'єднань, участь у війнах, визначення умов миру та правил гри. Ці складові визначають конкретні обставини, що слугують підґрунтям для поточної корекції взаємодії міжнародних суб'єктів як еволюційних векторів за збереження відносної стабільності структури міжнародної системи.

В загальному вигляді теорія світового суспільства передбачає, що еволюція міжнародних відносин відбуватиметься внаслідок розвитку політичних систем у бік більшої гомогенності, що розширить можливості взаємного сприяння розвитку та стабільності різних країн і суспільств й зміцнить засади партнерства у відносинах між ними. Водночас суттєва вразливість цієї концепції зумовлена фактичною нерівністю станів і можливостей різних країн. Хоча концепція світового суспільства в цілому чітко окреслює потенційний позитивістський вектор суспільної еволюції, виникнення такого структурного феномену в політичній практиці унеможливлюють глибокі міждержавні суперечності та відмінності суспільного устрою, які перешкоджають досягненню прийнятного рівня гомогенності. Процеси глобалізації підтверджують, що забезпечення досконалої демократичної організації суспільства та високих соціальних гарантій потребує високого рівня економічного розвитку та споживання, досягнення якого обумовлюється статусом економіки тієї чи іншої країни в системі міжнародної конкуренції. З урахуванням цього, ідея світового суспільства залишається абстрактним поняттям, покликаним символізувати умовну спільноту, яка охоплює різні політичні системи й населення всіх країн світу в глобальних масштабах.

Найбільш ґрунтовна критика тверджень, нібито глобалізація з часом призведе до виникнення світового суспільства та відповідних форм глобального управління, надходила з боку ідеологів американського неоконсерватизму. Заперечуючи заяви президента Б. Обами про недоречність коаліцій країн, «заснованих на розподільчих лініях давно минулої “холодної війни”», оскільки вони не відповідають «реаліям світу, пов'язаному узами взаємозалежності», Ч. Краутхаммер закликав не довіряти різноманітним прогнозам про посилення незахідних держав (Китаю, і можливо Індії) та не сприймати всерйоз запевнення, що США варто відмовитися від гегемонії, аби передати «легітимну владу» в міжнародній системі «співтовариству націй». На його думку, заяви про відмову США від гегемонії (виступ Б. Обами на 64-й сесії ГА ООН 2009 р.) безглузді й шкідливі, оскільки миру можна досягти або за допомогою гегемонії, або рівноваги сил, однак за відсутності гегемонії зберегти рівновагу сил у сучасному світі буде неможливо. Тому, зауважував Ч. Краутхаммер, «міжнародне співтовариство» це хибна метафора для світу, керованого якоюсь багатополюсною клікою не національних держав, а груп держав, що діють через багатосторонні організації - інституціональні (як, наприклад, МАГАТЕ) або створювані «за потребою», як група П5+1, що вела переговори з іранської ядерної програми. Натомість Америка має свідомо продовжувати втілювати роль гегемона, забезпечувати рівновагу сил у різних регіонах та уникати обмеження своїх дій міжнародними бюрократичними чи нормативними структурами [24].

До поширених ідеалістичних концепцій світо- політичного характеру належить і комплекс гіпотез та уявлень про новий зміст суверенітету, який суттєво відрізняється від стандарту державних повноважень «вестфальського зразка» (право володаря визначати «віру підданих» та офіційне дотримання умовних принципів невтручання у внутрішні справи). В переосмисленому вигляді тлумачення державного суверенітету ставить використання державних повноважень у залежність від забезпечення основних свобод і захисту прав людини. Втім, усі спроби домогтися загального визнання першості прав людини по відношенню до державної прерогативи застосування сили не мали успіху. Хоча стандарти прав людини формально вважаються загальновизнаними, держави з різними формами правління за винятком хіба що країн ЄС вкладають у них різний зміст та обґрунтовують їх дотримання нормами національного законодавства. До того ж, окрім визнання пріоритету демократичних свобод у країнах розвиненої демократії, зовнішнього сприяння демократичним процесам та прямого тиску задля виконання певних стандартів, інші способи впливу мають зазвичай вельми сумнівну ефективність.

Невдача численних вправ прибічників ліберального інтервенціонізму поширити ліберально-демократичний устрій військовими засобами зумовили переоцінку перспектив майбутнього глобального соціального порядку. В своїй книзі «Світ, що не належить нікому» (2012 р.) відомий американський дослідник Ч. Купчан зауважує, що внаслідок структурних змін США напевно не зможуть підтримувати гегемонію, диктувати світу правила гри та подавати свою політичну модель як безальтернативну. Тому в перспективі світ очікує паралельне співіснування різних державних і світоглядних моделей, серед яких демократична модель буде лише однією серед інших. За нових умов світова політична структура визначатиметься співіснуванням різних центрів сили, які заперечуватимуть вестернізацію як обов'язковий атрибут передового економічного розвитку. Це може сприяти усталеному співіснуванню альтернативних політичних систем та ціннісних моделей, таких як колективна автократія в Китаї, патерналістська автократія в Росії, племінна автократія чи теократичні системи на Близькому та Середньому Сході. Альтернативні центри сили суперничатимуть із Заходом, просуваючи власні моделі розвитку, а вихідці з країн Азії та Африки кидатимуть виклик стабільності політичних систем європейських країн [25].

Як бачимо, в ширшому розумінні еволюційні зміни визнаються в багатьох сучасних концепціях міжнародних відносин як реалістичного, так і ідеалістичного напряму, які по-різному усвідомлюють об'єкт міжнародної системи та чинники, які забезпечують характер змін.

Еволюційна концепція глобальної політики.

Прикладом найбільш детального застосування методології еволюційних змін фазово-циклічного характеру є праці англо-американського дослідника польського походження Дж. Модельскі, в яких глобальна політична динаміка подається через зміну фаз домінування окремих великих держав. Підхід Дж. Модельскі побудований на визначенні функціональних ролей, які окремі центри сили відігравали в світовій політичній системі в ході довгих циклів, обумовленим змінами в розвитку економіки та відповідною корекцією співвідношення сил.

Запропонована Дж. Модельскі схема віддзеркалює зміни глобального лідерства великих держав, які відповідають фазам еволюції міжнародної політичної системи в період після 1500 р. Впродовж цього періоду Модельскі вирізняє декілька послідовних циклів змагання провідних держав, які виступали в ролі світових лідерів (Португалія - Нідерланди - Велика Британія - США) та їх провідних конкурентів (Іспанія - Франція - Німеччина - СРСР).

Розглядаючи дослідницький метод Дж. Мо- дельскі як структурно-функціональний, відзначимо, що основну роль у запропонованій їм схемі займає визначення відмінностей між «світовим лідером» і «челенджером», який оспорює його глобальну першість. Еволюційна схема Модельскі містить пояснення специфічних ознак, які дозволяли країнам-лідерам та їх головним конкурентам здобувати провідну роль та здійснювати переважаючий вплив на формування структури міжнародної системи. Водночас сам механізм зміни гегемо- нічного лідера або провідної глобальної держави не дістав адекватного теоретичного роз'яснення, яке замінюється емпіричним описанням конфронтаційних чи мирних форм таких переходів. Утім, емпіричні спостереження далеко не завжди дозволяють чітко зафіксувати момент зміни гегемона, або навіть встановити з певною точністю тривалість перехідних етапів, які передували такій зміні ролей, особливо якщо попередня і наступна дер- жава-лідер виступають у якості союзників.

Концепція та сформульована на її основі аналітична модель ґрунтуються на поєднанні елементів структурного, функціонального і світополітичного підходів. Методологія аналізу використовує теорію «довгих циклів», яка являє собою еклектичний синтез різних розробок Ф. Броделя, І. Валлерстайна та ряду американських істориків і політичних дослідників, у першу чергу П. Кеннеді. Сам автор еволюційної моделі глобальної політики, акцентуючи увагу на проблемі «зльоту і падіння світових держав», розглядає рамки свого дослідження як світополітичні, що відображають світоглядний підхід теоретиків світової політики і глобального суспільства. Разом з тим Дж. Модельскі стверджує, що структурна світова політика і теорія довгих циклів не зводяться до підйому і занепаду світових держав. На його думку, більш важливим завданням у рамках відповідної методології є дослідження розвитку та еволюції світової політичної системи, яка «радикально відрізняється від тієї, що існувала тисячу років тому (якщо у той час вона взагалі мала місце), та тієї, що існуватиме через сто-двісті років» й матиме зовсім інший вигляд» [26, с. 62].

Уникаючи визначення стартового, пункту формування світової політичної системи, Дж. Модельскі в якості умовної відправної дати називає 1000 р н. е., оскільки «саме з цього моменту можна вести мову про зародження світової системи як системи глобальної (й одночасно як системи держав- націй) у ході процесу, якому ще тільки належало повністю розгорнутися» [27, с. 125]. Якщо ж мова йде про початок формування регулярних зв'язків, «глобальна система, включаючи світову політичну систему, народилася десь близько 1500 р». Така хронологічна відмітка пов'язана з тим, що для появи глобальної океанської системи необхідні певні технологічні, соціальні, політичні та економічні передумови [27, с. 125].

Серед основних понять і категорій, якими оперує Дж. Модельскі, - «еволюція глобальної політики» як процес, що відображає розвиток світової політичної системи; «структурний аналіз світової політики» як метод, який описує взаємодію великих держав - найважливіших елементів міжнародної системи, ключовим механізмом якої в останні століття був зліт і занепад світових держав; «етапи еволюційного процесу» і відповідні їм «цикли глобального лідерства».

Дж. Модельскі виділяє три «фази еволюції глобальної політики», які включають:

- євразійський цикл, чи євразійський транзит, позначений спробами створення європейської та азійської, а потім, в результаті монгольського завоювання, світової (євразійської) імперії (930-1420 рр.);

- західноєвропейський цикл - виникнення «глобального ядра» в Західній Європі як центру світової системи (1420-1850 рр.) і встановлення європейського режиму балансу сил після 1713 р .;

- постзахідноєвропейський цикл - формування «глобальної організації» після 1850 р., яка бл. 2100 р. ймовірно повинна завершитися оформленням світової [політичної] системи [27, c. 129].

Дж. Модельскі припускає, що подальша еволюція веде до консолідації міжнародної взаємодії, що в підсумку має призвести до встановлення стабільної світової політичної організації. Передбачається, що в перспективі, в рамках чергового еволюційного етапу, можливе «поступове поглинання неформальних функцій глобального лідерства» міжнародним демократичним співтовариством, що тяжіє до формалізації повноважень, які передбачатимуть глобальну відповідальність. Таким чином, траєкторія світової політики протягом останнього тисячоліття символізує рух від невдалих спроб побудови світової імперії, через функціонально складніші моделі глобального лідерства, до все більш демократичних форм майбутньої глобальної організації [26, с. 63].

В запропонованій Дж. Модельскі схемі «довгі цикли» глобального політичного процесу з довжиною бл. 120 років об'єднуються у більш тривалі періоди або «епохи» глобальної політики. Т. ч. кожний період глобального політичного процесу складається з чотирьох довгих циклів, а кожний 120-річний цикл утворює фазу глобального політичного процесу, тобто процесу конструювання глобальної політичної організації [27, с. 128]. В рамках 120-річного циклу виділені чотири етапи, що характеризують «визначення порядку денного», «побудову коаліцій», «макрорішення» і «виконання». Під визначенням порядку денного маються на увазі глобальні проблеми, що мали центральне значення при формуванні конкретного довгого циклу. В цьому сенсі глобальні проблеми задають напрям світовій політиці на наступні 100 років.

Західноєвропейська ера розглядається Дж. Модельскі як період формування «глобального ядра» й тієї мережі зв'язків, об'єднуючись навколо якої структури співпраці поступово починають складатися у світову систему [27, с. 130]. Дж. Модельскі стверджує, що довгі цикли стали засобом формування ядра, довкола якого у нинішню епоху складається глобальна організація. Цикли глобальної політики не зводяться до зльотів і падіння світових держав. Вони містять певний телеологічний елемент, відображаючи більш глибокий сенс - «процес побудови глобальної по- літії через стадії передумов, ядра та організації». У тих держав-лідерів, чиї зусилля «сприяють створенню глобального порядку, є шанси знайти широку підтримку». Тому ймовірність досягнення ними успіху вища, ніж у їхніх конкурентів. У ході системної еволюції особливу увагу приділено фазам «макрорішення», на які в попередні епохи припадали великомасштабні протогло- бальні, а згодом і світові війни між ворогуючими коаліціями. Дж. Модельскі розцінює результати воєн як нав'язування колективних рішень, які на певний час «ставали обов'язковими для всієї світової системи», визначаючи структуру лідерства на наступний період. Подібно до того, як виборчі кампанії і передвиборна боротьба, перериваючи перебіг політичного життя нації, визначають його подальший хід, «світові війни надавали форму політиці глобальної системи і кожному довгому циклу» [26, с. 66].

Цікавим видається прогноз, що стосується нинішнього, другого циклу постзахідноєвропейської ери системної еволюції, який охоплює період 1945/1973-2050 рр. У рамках цього циклу визначальними віхами названі 1973 р. (формування демократичної спільноти), 2000 р. (демократичний транзит) і 2026 р. (уявний «субститут глобальної війни»). Сенсом наступної фази еволюції глобальної політики Дж. Модельскі називає оформлення глобальної політичної організації, яке віднесено до наступного циклу, який імовірно має початися в кінці XXI ст. [27, с. 129].

Зміст еволюційної концепції Дж. Модельскі виражено наступними тезами:

- Застосовано своєрідне еволюційне тлумачення системоутворення і переходів системи з одного стану до іншого, в основу якого покладено оцінку рольових значень принципових елементів системи.

- Функція лідерства вважається основним організуючим принципом міжнародної системи. Вона здійснюється домінуючими державами-націями, які послідовно змінюють одна одну.

- Лідерство - по аналогії з принципом влади в державно-організованих політичних системах - подається і розглядається як аналог інституту влади в системі міжнародних відносин.

- Ототожнення лідерства і влади означає екстраполяцію рольового фактора на організацію міжнародної взаємодії, включаючи такі характеристики, як співвідношення сил, конкуренцію в боротьбі за вплив і панування, полярність і т. п.

- Еволюційні зміни тісно пов'язані зі змістом світового лідерства, якому властиві елементи генеруючої функції. До цих елементів належать: політико-стратегічна організація глобального радіусу дії; передова економікою; відкрите суспільство; чутливість по відношенню до глобальних проблем.

Ключовою глобальною проблемою в другому циклі постзахідноєвропейської ери Дж. Модельскі вважає інтеграцію в сенсі підведення під глобальну організацію соціального фундаменту. В якості такої основи вбачається «зародження глобального демократичного співтовариства», в рамках якого може виникнути альтернатива глобальній війні як досить примітивному механізму відбору глобального лідера, що використовувався в ряді попередніх циклів [27, с. 133].

Очікувані перспективи створення більш досконалої глобальної організації міжнародної системи пов'язуються зі створенням «повноцінної політичної структури федералістського типу», яка зможе замінити звичні форми глобального лідерства [27, с. 133]. За прогнозом Дж. Модельскі, роль США як глобального лідера матиме певне, хоча й не вирішальне значення «в структурі глобальної політики XXI ст.». У подальшій перспективі глобальна організація ймовірно «поєднуватиме лідерство, здійснюване світовою державою в “традиційній” або іншій формі, та елементи універсальної організації федералістського типу - ще незрілі, експериментальні й схильні до еволюційних змін». Висловлюється припущення, що «універсальна організація» поступово зосередить у своїх руках управління поточними справами, тоді як «глобальне лідерство, яке реалізуватиметься через міжнародні інститути або особливі тимчасові коаліції, буде грати незамінну роль при вирішенні пріоритетних глобальних проблем» [27, с. 133].

Полемізуючи з Р. Кохейном, Дж. Модельскі вбачає елементи невизначеності в поєднанні гегемонії, як «переваги в матеріальних ресурсах», з формуванням більш досконалих, ніж гегемоніст- ські, міжнародних режимів. У цьому сенсі потреба в збереженні функції лідерства пов'язується з реагуванням на кризові ситуації, яка вимагають інноваційних відповідей. Беручи як даність, що глобальна система й надалі буде «переживати кризи і стикатися з глобальними проблемами, для вирішення яких знадобиться глобальне лідерство традиційного типу», Дж. Модельскі пропонує вихід цілком у дусі ліберально-ідеалістичного підходу з елементами конструктивізму. За його припущенням, глобальне лідерство нового типу «здійснюватиметься на тлі зародження демократичної спільноти, яка буде згладжувати його, та більш інформованої світової громадської думки, що пильно стежитиме за його діями» [27, с. 134]. За таких умов, у XXI ст. рутинна співпраця триватиме навіть у періоди послаблення лідерства США (в фазах його делегітімаціі і деконцентрації), однак саме лідерство залишиться затребуваним для реалізації проектів, пов'язаних зі структурними змінами [27, с. 134].