Міжнародна міграція робочої сили

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вступ

В контексті глобалізованих ринків товарів та фондів, міжнародна трудова міграція набуває надзвичайно важливого значення для більшості світових економік.

Міграція - це складне глобальне явище, що сьогодні стосується кожної країни в світі. Близько 190 всіх суверенних держав світу є зараз країнами походження, транзиту або призначення для мігрантів, а часто і всіма трьома згаданими пунктами одразу. Досліджуючи зріст міграційних потоків за період з 1960 по 2008 рр., Відділ населення департаменту економічних та соціальних відносин ООН визначив, що кількість міжнародних мігрантів у світі більш ніж подвоїлась, починаючи з близько 75 мільйонів чоловік у 1960 р. до 192 мільйона у 2008 р. Таким чином, зростання становить близько 122 мільйона чоловік за 48 років.

Географічне положення України та її близькість до Європейського Союзу збільшує важливість низки питань, які стосуються, але не обмежуються управлінням зовнішніми кордонами та транскордонними потоками. Крім того, тривалий перехідний період зробив цей регіон вразливим перед незаконним та нелегальним пересуванням мігрантів і, все більше і більше, перед організованим незаконним ввезенням та продажем мігрантів до країн Західної Європи та до Північної Америки.

Проблема міграції виникла через нерівномірність розміщення по світу трудових ресурсів, а тому в одних країнах відзначається недостача робочої сили, в той же час, як в інших країнах населення набагато перевищує потреби в робочих руках. Найбільші проблеми з безробіттям виникають у густонаселених регіонах світу і малорозвинених країнах, що часто співпадає.

Метою курсової роботи є дослідження міжнародної міграції робочої сили як елементу світової економіки, а також дослідження впливу на соціально-економічну сферу міжнародної трудової міграції для країн-експортерів, країн-імпортерів робочої сили та світового господарства в цілому.

За станом дослідження тема міжнародної міграції трудових ресурсів широко досліджувалась у працях зарубіжних та вітчизняних науковців, серед яких можна виділити Козик В.В., Козменко В.М., Школа І.М., Хомра О., Пирожков С., Малиновська Є. та інших.

Об'єктом дослідження є міжнародна міграція трудових ресурсів.

Предметом дослідження є соціально-економічні наслідки міжнародної міграції робочої сили.

Методологічну основу даної курсової роботи складають методи і прийоми наукового пізнання, в основі яких лежить загальнонауковий діалектичний метод. У роботі використовувалися також методи: формально-логічний, історико-науковий, структурно-функціональний, порівняльний та інші спеціальні методи дослідження.

За своєю структурою дана курсова робота складається з вступу, трьох розділів, висновків та списку використаних джерел, таблиць та додатків.

1. Теоретико-методологічні аспекти дослідження міжнародної міграції трудових ресурсів

1.1 Сутність міжнародної трудової міграції

Явище міжнародної міграції населення досить давнє і залишило помітний слід у розвитку людства. Більша частина населення деяких країн, наприклад: США, Канада, Австралія складається з нащадків колишніх емігрантів.

Міжнародна трудова міграція - це форма міжнародних економічних відносин, яка полягає у переливі трудових ресурсів з одних країн в інші і виражає процес перерозподілу трудових ресурсів між ланками світового господарства. [24]

Характерними ознаками міжнародної трудової міграції є добровільність, тимчасовість (зворотність), економічна мотивація. До трудових мігрантів не зараховують комерсантів «човників», а також осіб, що виїжджають за кордон у службові відрядження (за відсутності контракту з іноземними роботодавцями).

Трудова міграція відрізняється від економічної тим, що трудова діяльність мігранта оплачується в країні перебування. «Човники», що регулярно перетинають державний кордон з метою купівлі-продажу товарів, не можуть розглядатись як трудові мігранти, оскільки відсутні акти купівлі-продажу робочої сили і найму іноземним роботодавцем. Крім того місцем проживання мігранта залишається його власна країна.

Відповідно до останніх розробок Міжнародної організації праці виокремлюють кілька основних категорій трудових мігрантів.

Сезонні робітники-мігранти - люди, що працюють у країні, яка не є їх батьківщиною, протягом певного періоду року, оскільки виконувана ними робота залежить від сезонних умов.

Працюючі мігранти, пов'язані з реалізацією проекту, - особи допущені в країну на невизначений термін для зайнятості у певному проекті, реалізованому в цій державі роботодавцем. Роботодавець відповідає за забезпечення проекту всіма необхідними для його виконання ресурсами, включаючи трудові. Роботодавець або агент, що може діяти як посередник, повинен гарантувати виїзд із країни працюючих мігрантів, пов'язаних з реалізацією проекту, відразу ж після закінчення роботи. [9]

Мігранти, що працюють за контрактом, - люди, які працюють за межами своєї країни за контрактним договором, що встановлює строк зайнятості й тип виконуваної ними роботи. Мігрантам-контрактникам не дозволяється змінювати роботу, й передбачається, що вони виїдуть із країни по закінченню строку контракту незалежно від того, тривають роботи, які вони виконували, чи ні. В окремих випадках можливе продовження контракту, але й тоді, як правило, обов'язковим є виїзд із країни працевлаштування до поновлення контракту.

Тимчасово працюючі мігранти - особи, які допущені в країну, що не є їх батьківщиною, для здійснення протягом обмеженого терміну професійної діяльності. Тимчасово працюючі мігранти можуть змінювати роботодавців і поновлювати дозвіл на роботу без необхідності виїзду з країни працевлаштування. [1, c. 39]

Працюючі мігранти, що влаштувались, - люди, яким після перебування в країні працевлаштування протягом кількох років надається дозвіл на постійне проживання і дозвіл на роботу без особливих обмежень. Таким особам не потрібно виїжджати з країни за відсутності роботи, їм надається право возз'єднатися з членами родини при виконанні деяких умов, що стосуються забезпеченості роботою і житлом.

Висококваліфіковані працюючі мігранти - особи, щодо яких завдяки їхній кваліфікації застосовується режим сприяння допуску в країну, що не є їхньою батьківщиною; на яких поширюється менше обмежень щодо терміну перебування, зміни місця роботи і возз'єднання з родиною. [11]

Крім того, потенційними трудовими мігрантами (формально вони є освітніми міжнародними мігрантами) є іноземні стажисти і студенти.

Взагалі міжнародна міграція робочої сили виступає важливою складовою міжнародних економічних відносин. Не тільки продукти праці (товари і послуги) характеризуються високим рівнем міжнародної мобільності. Фактори виробництва (праця і капітал) також переміщуються з країни в країну. Міжнародний рух товарів і факторів виробництва можуть заміщати один одного. Країна, яка в надлишку забезпечена працею, може або експортувати працемісткі товари, або її громадяни можуть самі виїжджати за кордон і там працювати. Рухом робочої сили в міжнародних масштабах керують ті ж стимули, що і потоками товарів і капіталів: вони спрямовуються туди, де за інших рівних умов вища ціна на них. [11]

Світовий ринок трудових ресурсів знаходиться постійно в русі, тобто переживає тенденційні зміни.

Основна особливість динаміки професійної структури і форм зайнятості активного населення світу на сьогоднішній день полягає у тому, що, перш за все, збільшується потреба в освічених висококваліфікованих працівниках в галузі електронної техніки. А відповідно у світі відбуваються процеси пов'язані з тим, що і збільшується кількість людей, потреба в професії яких відмирає. [12, c. 116-123]

Міграційні потоки, як і будь-яке інше економічне явище, мають свої чинники, мотивацію та причини. Мотивами міграції найчастіше є політичні, релігійні, економічні мотиви (на думку економістів цей мотив є головним), природні катаклізми чи війни.

1.2 Причини міжнародної міграції трудових ресурсів

Міжнародна міграція робочої сили виникає і розвивається разом зі становленням та еволюцією міжнародної міграції капіталу, міжнародної торгівлі. Вона зумовлена внутрішніми та зовнішніми чинниками економічного розвитку кожної країни, станом міжнародної економіки в цілому та економічними зв'язками між державами. У певні періоди рушійними силами міжнародної трудової мобільності можуть виступати також політичні, військові, релігійні, національні, культурні, сімейні та інші чинники.

До основних причин міжнародної міграції трудових ресурсів належать такі:

· різниця між рівнем економічного розвитку країн;

· нерівномірність темпів і обсягів нагромадження капіталу на різних ділянках світового господарства;

· національні відмінності у розмірах заробітної плати;

· рівень соціального розвитку;

· діяльність ТНК і пов'язана з нею міжнародна мобільність капіталу;

· рівень розвитку НТП;

· рівень доходів населення;

· масове безробіття в слаборозвинутих країнах.

До цих чинників останнім часом долучилися і інші:

· політична і економічна кризи колишньої соціалістичної системи;

· поглиблення регіональної та світової економічної інтеграції;

· зростання попиту з боку лідерів світової економіки на інтелектуальну робочу силу;

· військові перевороти;

· політичні перевороти;

· повернення емігрантів на етнічну батьківщину;

· стрімкий розвиток сучасних засобів зв'язку, комунікацій та транспорту;

· міграція релігійних сект із країн в країну;

· стихійні лиха (паводки, землетруси і т.д.);

· інформаційний фактор, а також чинники неекономічного характеру: військові та релігійні конфлікти, розпад федеративних держав, національні, сімейні та етнічні проблеми;

Прибічники неокласичної теорії (І.Фішер, Джон Бейтс Кларк) особливу увагу зосереджують саме на економічному чиннику міжнародної трудової міграції, пов'язаному з темпами, масштабами, рівнем та структурою накопичення капіталу в різних країнах. [17]

Різниця в темпах накопичення капіталу зумовлює відмінності сил приваблювання або відштовхування робочої сили в різних регіонах світового господарства, визначає напрямки переміщення трудових мігрантів виробництва між країнами.

Темпи та розміри накопичення капіталу і рівень міграції певною мірою взаємозалежні. Порівняно низька заробітна плата іммігрантів і можливість знизити оплату праці вітчизняними працівниками дозволяє зменшити витрати виробництва і тим самим збільшити нагромадження капіталу. Цієї ж мети досягає організація виробництва в країнах з дешевою робочою силою. Транснаціональні корпорації для прискорення накопичення капіталу використовують рух робочої сили до капіталу або переміщують свій капітал до регіонів з надлишком робочої сили.

Масштаби накопичення капіталу безпосередньо впливають на рівень зайнятості працездатного населення і, відповідно, на розміри відносного перенаселення чи безробіття, які є основним джерелом трудової міграції.

Причиною переміщення робочої сили є зміни в структурі потреб і виробництва, спричинені науково-технічним прогресом. Скорочення обсягу виробництва або ліквідація деяких застарілих галузей вивільняють робочу силу, яка змушена мігрувати у пошуках зайнятості. [28]

Міжнародна трудова міграція - це, насамперед, рух відносно надлишкового населення з одного центру накопичення капіталу до іншого. В цьому полягає економічна природа сучасної трудової міграції і її головна причина. Однак міжнародними трудовими мігрантами стають не лише безробітні, а й частина працюючого населення, для яких рушійним мотивом міграції є пошук вигідніших умов праці. Робоча сила переміщується з країн, де ці показники набагато вищі. Національні відмінності в заробітній платі є об'єктивним чинником міграції праці. Цей процес значною мірою залежить від гуманітарних, соціально-культурних, екологічних, психологічних, правових, сімейних чинників. До трудової міграції схильні ті, хто прагне більше заробити. На схильність до міграції впливає не абсолютний рівень життя, а властивий індивіду рівень домагань. Можливість трудової міграції зростає з формуванням єдиного світового, економічного простору, у тому числі інформаційного та транспортного. Тому у зв'язку зі збільшенням кількості міжнародних трудових мігрантів вже йде мова про глобальну трудову міграцію. [16]

Визначальним моментом, який дозволяє виділити міжнародну міграцію робочої сили серед інших видів переміщень осіб через державні кордони є мотивація. Для міжнародної міграції робочої сили визначальним мотивом є бажання заробити більше, ніж на батьківщині, та прагнення знайти краще застосування своїй кваліфікації. Таким чином, міжнародна міграція робочої сили - це переміщення мас працівників, що шукають роботу, зі своїх країн в інші.

Головна причина міжнародної міграції робочої сили полягає в диференціації економічних умов життя. Міграція трудових ресурсів відбувається в напрямку тих країн та регіонів, де очікувані заробітки найвищі.

1.3 Основні центри міжнародної міграції у ХХ столітті та сьогодні

Міграційні процеси відбуваються по всьому світу і мають багатовекторну спрямованість, але на світовому ринку трудових ресурсів склалися чітко визначені центри, куди в основному стікаються трудові ресурси.

Можна виділити наступні країни і регіони, що є місцями притягання мігрантів з інших країн:

* США, Канада й Австралія. До цих країн емігрують з країн Латинської Америки, Карибського басейну, Індії, СНД, з країн Західної Європи. Кожен рік кількість іммігрантів до цих країн зростає на 900 тис. чоловік (із них 700 тис. легально). Оскільки США найбільш економічно розвинута країна сучасного світу, вона є основним напрямком міграції як низько кваліфікованої, так і висококваліфікованої робочої сили. Щороку туди приїжджає більше іммігрантів, ніж в усі інші країни, разом узяті. Основні потоки низько кваліфікованої робочої сили направляються в США з прилеглих латиноамериканських країн - Мексики, країн Карибського басейну. Висококваліфіковані працівники іммігрують у США практично з усіх країн світу, включаючи Західну Європу, Латинську Америку, Росію, Україну, Індію і т.д. В США та Канаді постійно працює 5% іммігрантів від загальної кількості всього працюючого населення. Австралія приймає на роботу 2-3% іммігрантів від кількості всього числа працівників. [10]

* Західна Європа. Найбільш розвинені західноєвропейські країни, і насамперед країни, що входять до Європейського союзу, притягають робочу силу з менш розвинених західноєвропейських країн (Португалії, Мальти, Іспанії), арабських країн Північної Африки і країн Близького Сходу, країн Африки на південь від Сахари, східноєвропейських країн і республік колишнього СРСР. Більш того, у рамках західноєвропейської інтеграції створений і розвивається загальний ринок робочої сили, що припускає вільне переміщення працівників між країнами Європейського союзу й уніфікацію трудового законодавства. Приблизна кількість працюючих іммігрантів у Західній Європі становить 5-7 млн. чол. Найбільша їх кількість у Люксембурзі, Швейцарії, ФРН, Франції.

* Близький Схід. Нафтовидобувні країни цього регіону залучають дешеву іноземну робочу силу на важкі низькооплачувані роботи. Найбільше іноземців працює в Об'єднаних Арабських Еміратах, Катарі, Кувейті, Саудівській Аравії. Робітники приїжджають в основному із сусідніх арабських країн, а також з Індії, Пакистану, Бангладеш, Кореї, Філіппін.

В середньому тут працює 3-5 млн. іммігрантів.

* Інші країни, що розвиваються. Новий феномен 90-х років - інтенсифікація трудової міграції серед самих країн, що розвиваються. Звичайно потоки працівників направляються в ті країни, що швидше просуваються по шляху економічних реформ. Зокрема прикладом є Аргентина та Венесуела.

* Нові індустріальні країни та Японія. У зв'язку з бурхливим розвитком цих держав Південно-Східної Азії туди значно збільшився приплив іммігрантів, що наймаються на тимчасові роботи. Особливо це помітно у випадку Південної Кореї і Малайзії. [10]

2. Розвиток світового ринку праці на сучасному етапі

2.1 Розвиток міжнародної міграції трудових ресурсів як форми міжнародних економічних відносин

Міжнародна міграція робочої сили має давню історію. В умовах нерозвиненості статистики та прикордонної системи потоки міжнародних мігрантів протягом багатьох століть взагалі не фіксувались. Та й на сьогодні точно визначити обсяги та структуру міжнародного переміщення такого фактору виробництва, як праця, - справа складна.

Початок сучасного етапу міжнародної міграції трудових ресурсів науковці пов'язують із закінченням другої світової війни. До особливостей цього етапу можна віднести:

1) посилився домінуючий економічний і політичний статус США, внаслідок чого вони стали головним світовим імпортером трудових ресурсів. У цілому масштаби імміграції до США з усіх країн світу складають приблизно від 4 до 8 млн. чоловік щорічно.

2) у 40-і та 50-ті роки головними експортерами робочої сили були європейські країни, як такі що характеризувались економічним занепадом, високим рівнем інфляції, падінням життєвого рівня населення внаслідок подій другої світової війни;

3) з кінця 50-х років головними експортерами робочої сили стали держави Латинської Америки. Для міграційного потоку «Латинська Америка - США» характерним є масовість (декілька мільйонів щорічно), сезонність, нелегальність;

4) значна кількість емігрантів з кінця 60-х років почала прибувати до Західної Європи (за оцінками МОП у регіоні сконцентровано близько 25% іноземної робочої сили в світі). Серед держав регіону найбільшим імпортером трудових ресурсів є ФРН (на початку 90-х рр. частка іноземних громадян складала 6,4%);

5) виникнення нових центрів імміграції, якими стали:

а) країни-експортери нафти з Перської затоки. Після стрімкого стрибка цін на нафту в 1973-1974, 1977-1978 рр., коли ціна за один барель піднялась з 2,5 до 35 дол. США, до нафтовидобувних країн (Саудівська Аравія, Кувейт, Оман, Бахрейн) спрямовувались значні валютні кошти, які потрібно було реалізувати. Дефіцит трудових ресурсів у регіоні був пов'язаний з низькою густотою населення в цих країнах, небажанням місцевого населення змінити традиційний спосіб життя, відсутністю кваліфікованих спеціалістів (за винятком Ірану та Іраку). Основними експортерами трудових ресурсів були арабські чи мусульманські країни. Частка іноземної робочої сили на початок 80-х рр. у Кувейті приблизно складала 70%, Катарі - 80%, ОАЕ - 90%;

б) Південно-Східна Азія. У цьому регіоні основними імпортерами робочої сили стали Гонконг, Сінгапур, Малайзія, Таїланд, а постачали трудові ресурси Китай, Лаос, В'єтнам;

6) підвищення частки професіоналів в загальній кількості іммігрантів;

7) на зміну «відтоку розумів» прийшла їх циркуляція: відбулась диверсифікація напрямків міграції. США залишаються загальновизнаним центром імміграції, проте, одночасно з промислово розвинених країн представники професійної еліти їдуть на тимчасову роботу до країн, що розвиваються;

8) виникнення свого роду організованої міжнародної корпорації «мисливців за головами»;

9) інтеграція системи вищої освіти, яка передбачає можливість продовження навчання за кордоном;

10) за приблизними підрахунками щорічне міграційне сальдо на середину 90-х років складало близько 1 млн. чоловік, тобто до приймаючих країн приїжджало в середньому на 1 млн. осіб більше, ніж від'їжджало. За прогнозами, найближчим часом, у зв'язку зі стабілізацією світової економіки міграційне сальдо буде скорочуватись. [17]

За даними Системи спостереження міграційних процесів (СОЕМІ) питома вага іноземців у загальній кількості трудових ресурсів на початку 90-х рр. складала: в Австралії - 24%, Канаді - 18,5%, США - 9,3%. Цікаво, що ці цифри вищі за показники присутності іммігрантів у загальній кількості населення цих країн, відповідно: 22,3%, 15,6%, 7,9%. [29]

2.2 Масштаби, форми, напрямки сучасних міграційних процесів

Міжнародна міграція робочої сили набуває дедалі глобальнішого характеру. Сьогодні вона охоплює абсолютну більшість країн світу. Інтенсивне переміщення трудових ресурсів відбувається між державами Європи, Північної й Південної Америки, Африканського материка, Південно-Східної й Західної Азії. Наприкінці 90-х років загальна кількість мігрантів у світі оцінювалася у 125 млн. чол., що становить близько 2% населення планети. Ця цифра в 90-ті роки зросла насамперед за рахунок інтегрування в загальносвітовий міграційний процес країн Центральної та Східної Європи.

На досить високому рівні зберігається приплив іммігрантів до США та Канади, що історично були й залишаються районами масової імміграції населення та робочої сили. Хоча в повоєнні роки в цих країнах були прийняті законодавчі заходи, що обмежують імміграцію, приплив населення туди з інших країн значно зріс порівняно з останнім передвоєнним десятиріччям. З 1946 по 1982 р. в США емігрувало 3,3 млн. чол., в Канаду - більш ніж 2 млн. тільки з європейських країн. У загальному потоці іммігрантів, що в'їжджають у США, основна частка припадає на вихідців із країн Латинської Америки, що пов'язані із США історично усталеними традиціями та географічною близькістю. Їхня кількість, з урахуванням як легальних, так і нелегальних емігрантів, перевищує два десятки мільйонів чоловік. Приплив іммігрантів в США і Канаду впродовж 90-х років оцінюється в 900 тис. осіб щорічно. Міграційне сальдо тільки в США становить до 600 тис. на рік. Останні два десятиліття імміграція в США зростала також за рахунок вихідців з Японії, Індонезії, Філіппін, Південної Кореї, а також країн Південної і Східної Європи. [7, c. 139]

Динамічним є також обмін робочою силою між самими латиноамериканськими країнами, особливо у формі сезонної та нелегальної міграцій. Найбільшу кількість іноземних робітників поглинають Аргентина та Венесуела. Загальна чисельність іноземних іммігрантів в усіх країнах Латинської Америки дорівнює понад 4 млн. чол.

Зовсім новим пунктом концентрації інтернаціональних загонів робочої сили в повоєнні часи став регіон Перської затоки. Великомасштабна міжнародна міграція робочої сили почалась тут у 50-ті роки, коли внаслідок збільшення видобутку нафти потреба в робочій силі перевищила кількість місцевої. Міграція робочої сили в цей регіон швидко зростала після 1973 р., коли великі прибутки від нафти дали змогу здійснювати масштабні програми розвитку. В 1975 р. немісцеве населення шести основних центрів імміграції в регіоні (Бахрейн, Кувейт, Оман, Катар, Саудівська Аравія, Об'єднані Арабські Емірати) становило 2 млн. чол., у 1980 р. - 4 млн., або 44% загальної кількості населення. Наприкінці 90-х років у цих шести країнах, а також у Лівії налічувалося вже 5 млн. чол. іммігрантів, частка яких становить понад 50% усієї робочої сили. Переважну частину арабської міграції забезпечують Єгипет, Ірак, Сирія, Йорданія, Палестина. [14, c. 78]

Щодо Африканського континенту, то тут регіоном найактивніших міграційних рухів є країни Південної та Центральної Африки. Слідом за залученням іноземного капіталу вдалися до імпорту робочих рук ПАР, Зімбабве, Гана, Камерун, Кенія, Ліберія, в яких у середині 90-х років працювало понад 3 млн. чол., що приїхали з сусідніх африканських країн. Загальна кількість мігрантів у всіх країнах Африки досягає 6 млн. чол.

Проте найпотужнішим споживачем іноземної робочої сили стали в другій половині XX ст. країни Західної та Північної Європи. Тут працює 15 млн. іноземних працівників (ця цифра коливається залежно від економічної кон'юнктури). Західна Європа перетворилася з району еміграції на найбільший центр притягання іноземної робочої сили й успішно конкурує із США у сфері використання дешевих людських ресурсів слаборозвинутих країн світу. У розвитку повоєнної міждержавної міграції в даному районі можна вирізнити дві стадії, що відмінні за рівнем інтенсивності та спрямованістю міграційних потоків, а також за кількістю країн, залучених до міграційних зв'язків.

Перша стадія (1945-1960 рр.) характеризується потужною європейською еміграцією за океан та відносно невисоким рівнем міждержавних пересувань робочої сили в межах західноєвропейського регіону. За цей період тільки в США виїхало 6,6 млн. європейців, утому числі 1,8 млн. - із Великої Британії, майже 1,5 млн. - з Італії, більш ніж півмільйона - з Іспанії та Португалії, 780 тис. чол. - із ФРН. [31]

Після 1960 р. настала друга стадія в розвитку сучасної трудової міграції, яку характеризують небувале зростання масштабів, темпів, економічної значущості внутрішньоконтинентального міжкраїнного обміну робочою силою та помітне скорочення міжконтинентальної міграції. За 10 років (1960-1969 рр.) із 17 млн. чол., що емігрували з європейських країн, тільки 3,5 млн. поїхали за океан, решта ж (13,5 млн.) пересувалися в межах Європи. Останні двадцять років понад 1 млн. чол. щорічно переїжджає в пошуках роботи з однієї європейської країни в іншу, загальна ж кількість мігрантів у Західній Європі в повоєнний період оцінюється в 30 млн. чол. На початку 60-х років у розвинутих країнах Західної Європи, що переживали економічне піднесення, внаслідок сприятливої господарської кон'юнктури та відносно високих темпів нагромадження капіталу різко зріс попит на додаткову робочу силу, задовольнити який за рахунок власних трудових ресурсів вони були неспроможні. Про бурхливе зростання імміграції в країни Західної Європи свідчать такі дані. Якщо в 1960 р. у ФРН налічувалося 276 тис. іммігрантів, то в 1965 р. їхня чисельність перевищувала 1,1 млн. чол., а в 1987 р. становила вже понад 4,1 млн. чол. Особливо посилився приплив іноземців у ФРН у 1989 р., коли він досяг 842 тис. чол. Упродовж 90-х років в імміграційне русло в Німеччину включились також вихідці з постсоціалістичних країн - Угорщини, Чехії, Польщі, України, Росії, що довело загальну чисельність іммігрантів до 6 млн. осіб. У Франції з 1954 по 1965 р. чисельність іноземної робочої сили зросла з 790,5 тис. чол. до 3 млн. чол., на початку 90-х років вона становила вже 4,1 млн. чол., або 7,7% усього населення країни. Тільки в 1997 р. Франція прийняла 3,6 млн. іммігрантів.

Розширився імпорт робочої сили і в інші високорозвинені країни Західної Європи: Англію, Швецію, Швейцарію, Бельгію, Нідерланди, Люксембург. Присутність у них більш ніж 15-мільйонної армії іноземних працівників свідчить про перетворення іммігрантів на важливий чинник економічного розвитку названих країн. [19, c. 134]

Постійна, або безповоротна, міграція була абсолютно переважною формою аж до Першої світової війни. Значні маси європейців назавжди покидали свої країни й переселялися на постійне проживання у США, Канаду, Австралію, поступово інтегрувалися в структуру населення цих країн, стаючи його постійною частиною. Переселення у зворотному напрямку було мізерним.

Теперішня міграція набула тимчасового характеру: мігранти здебільшого мають намір по закінченні певного терміну повернутися на батьківщину. Таким чином, відмітною рисою сучасної міжнародної трудової міграції є ротаційний характер. Така форма міграції не є новою, вона виникла ще на початку століття, але масових масштабів набрала в 60-ті роки.

Ротація буває прискореною та уповільненою. У прискорену (до трьох років) потрапляє вся завербована та ретельно відібрана іноземна робоча сила, уповільнена триває довше й охоплює працівників, відібраних уже в процесі виробництва. На їхню частку, як правило, припадає не більш ніж 30% усієї чисельності працівників-іноземців. Спостерігається тенденція до збільшення часу перебування мігрантів у країнах-реципієнтах. Посилюється їх прагнення до натуралізації. Певній частині іммігрантів справді вдається домогтися натуралізації, і вони стають, таким чином, постійним елементом населення країн-реципієнтів. [5, c. 34]

2.3 Економічні ефекти міжнародної трудової міграції

На сьогоднішній день, за даними Міжнародної організації з міграції (International organization for migration), підраховано, що більше 200 млн. чоловік у світі є мігрантами. Майже половина з них - жінки (49,6%), що переважають за кількістю чоловіків у кожному регіоні світу, крім Африки та Ближнього сходу. Експерти передбачають, що щорічна кількість мігрантів, що прямують до розвинених країн, збільшиться у 2009-2010 на 2,5 мільйони осіб, але згодом у 2010-2020 буде спадати - 2,3 млн. щорічно.

Європейський регіон є найбільшим за кількістю іммігрантів у 2007, він прийняв, за даними Світової доповіді з міграції 2008 р., близько 70,6 мільйонів чоловік.

Північна Америка займає друге місце - 45,1 мільйони осіб, близько 25,3 млн. з Азії. Ближній Схід прийняв 18,8 млн., Північна Африка - 16,9 млн., Південна Африка - 6,6 млн.

Грошові перекази мігрантів у 2008 році склали 283 мільярди дол. США, що на 79% більше у порівнянні з 2002 роком. 231 млрд. дол. США грошових переказів було направлено до країн, що розвиваються.

Міжнародна міграція робочої сили складає близько 3% усієї робочої сили у світі (2008 рік).

Одна третя від усієї світової кількості мігрантів працює у Європі.

Мігранти-робітники у розвинених країнах працюють в основному у секторі промисловості та будівництві (40%), а також у секторі послуг (50%).

У деяких країнах, таких як країни Перської затоки (Іран, Оман, ОАЕ, Саудівська Аравія, Катар, Бахрейн, Кувейт, Ірак) більше ніж 40% працездатного населення складається з мігрантів.

До 2030 року, Індія та Китай складатимуть 40% робочої сили світу.

Через відсутність міжнародної міграції до розвинених країн, їх населення віком 20-64 може зменшитися на 23%, з 741 млн. чол. до 571 млн. у 2050.

Населення Африки віком 20-64 роки, в свою чергу, може потроїтися, з 408 млн. чол. у 2005 р. до 1,12 млрд. чол. у 2050 р., а без еміграції - збільшиться до 1,4 млрд. чол. [32]

Населення Азії віком 20-64 роки може збільшитися на 40% з 2,21 млрд. чол. У 2005 р. до 3,08 у 2050 р., без еміграції - до 3,24 млрд. чол.

Населення Латинської Америки та Карибського басейну може збільшитися на 45% з 303 млн. чол. До 441 млн. чол., а без еміграції - 467 млн. чол.

Так, у наступні 50 років країни, що розвиваються скоріш за все стануть основним джерелом робочої сили для розвинених країн, що повязано зі зменшенням населення, а таким чином і працездатної його частини.

Всі шість регіонів світу є свідками стійкого зростання міграційної активності:

Африка - мігранти з Африки переважно прямують до інших африканських країн. Країни Магрибського союзу та Західної Африки (Бенін, Буркіна-Фасо, Гамбія, Гана, Гвінея, Ґвінея-Бісау, Кабо-Верде, Камерун, Кот д'Івуар, Ліберія, Мавританія, Малі, Нігер, Нігерія, Сенегал, Сьєрра-Леоне, Того) є підрегіонами концентрації робочої сили в Африці.

Азія - найбільше джерело тимчасових договірних робітників-мігрантів у світі, одночасно характеризується великою кількістю міжрегіональних течій мігрантів, особливо з Китаю та Індії.

Європейський регіон - динаміка європейського регіону відрізняється від усіх інших через те, що Європейська Співдружність сформувала свій загальний міграційний простір у межах країн-учасниць, що контролює зовнішній потік мігрантів.

Америка - характеризується міграційними потоками з країн Латинської Америки та Карибського басейну до США та Канади, та до Європи. США та Канада продовжують бути незмінними центрами притягання мігрантів у світі, не зважаючи на світову фінансово-економічну кризу. Але існує тенденція до збільшення попиту на тимчасових працівників.

Ближній Схід - найбільш важливий регіон, де зосереджена значна частина тимчасових контрактних працівників, більшість з яких походять з Азії.

Океанія - включає дві найбільші приймаючі країни у регіоні - Австралія та Нова Зеландія та декілька маленьких островів, населення яких зацікавлене в робочій міграції на материку. [32]

Всі регіони світу знаходяться під впливом нерівномірної міграції нелегальних мігрантів, що складають 10-15% світових міграційних ринків.

Після декількох років стійкого зростання, потік грошових переказів до країн, що розвиваються почав спадати у третьому кварталі 2008 року. Передбачається, що цей спад поглибиться у 2009 році через світову фінансову кризу, хоча важко сказати з упевненістю саме про величину зменшення темпів зростання, не знаючи точно загальносвітового росту, споживчих цін та курсу основних валют.

У 2009 грошові перекази у світі можуть зменшитися до 0,9%. Грошові перекази з країн, що розвиваються сповільняться в результаті загальносвітового спаду, але ринок міжнародних мігрантів у країнах, що розвиваються, навряд чи зменшиться. Перекази з країн Перської затоки скоріш за все припинять своє зростання і покажуть негативну тенденцію у більшій мірі ніж перекази з США та Європи, впливаючи на країни-одержувачі на Близькому Сході та Північній Африці.

3. Міграція робочої сили в Україні та її наслідки для вітчизняної економіки

3.1 Міграційна ситуація в Україні на сьогоднішній день

Після набуття Україною незалежності одним із здобутків демократизації суспільного життя стало зняття обмежень на перетин державного кордону, забезпечення вільного пересування громадян. Якщо в попередній період у відокремленій від світу «залізною завісою» країні закордонні поїздки були привілеєм небагатьох обраних, то в 90-ті роки минулого століття вони стали доступними пересічним громадянам. Так, за даними Міністерства внутрішніх справ України, у 1986 р., на початку перебудови, кількість поїздок за рубіж в особистих справах не перевищувала 43 тис. У 1991 р. вона збільшилася в 54 рази.

Значна частина з них обумовлювалася не туризмом, відпочинком, чи відвідинами родичів і знайомих, а здійснювалася з метою отримання доходу. Економічні труднощі перехідного періоду, безробіття та неповна зайнятість, низькі доходи трудящих та затримки з виплатою зарплатні та пенсії примусили багатьох людей шукати заробітку за кордоном. За даними державної статистики, обсяги офіційно зареєстрованої трудової міграції постійно зростають: у 1996 р. вони становили 12 тис., у 1998 р. - 24 тис., у 2005 р. - близько 1,3 млн. осіб, а у 2007 р. - 4,8 млн. осіб [5, c. 35].

Проте дані офіційної статистики навіть приблизно не відображають дійсні масштаби трудової міграції за кордон. Загалом у структурі трудової міграції громадян України за ступенем легальності можна виділити чотири якісно відмінні рівні:

* Офіційна трудова міграція - переміщення українських громадян, які виїжджаючи за кордон, декларують участь у трудовій діяльності як мету виїзду і є легальними трудовими мігрантами в приймаючих країнах (саме їх і фіксує офіційна статистика).

* Неофіційна легальна міграція - поїздки наших співвітчизників за кордон з декларованою метою туризму, відвідування родичів тощо, з подальшим працевлаштуванням та реєстрацією в країні-реципієнті; учасники таких поїздок не можуть бути відстежені вітчизняною статистикою, але при цьому стають цілком легальними трудовими мігрантами в країнах-реципієнтах.

* Успішна нелегальна міграція - поїздки за кордон, пов'язані з незареєстрованою зайнятістю видами діяльності, дозволеними законодавством відповідних країн.

* Міграція жертв злочинних угруповань - торгівля людьми та інші випадки перебування громадян України в нелюдських умовах або зайнятість протиправною діяльністю за кордоном не з власної волі. [4]

Спеціальні дослідження та експертні оцінки дають підставу стверджувати, що реальна кількість працівників-мігрантів у десятки, а той у сотні разів більша за офіційну. Наприклад, за даними проведеного 2007 р. Державним комітетом статистики України обстеження «Життєві шляхи населення України», чисельність українських громадян, які працюють за кордоном, становить щонайменше 3 млн. осіб. [25]

Згідно із результатами загальнонаціонального соціологічного моніторингу, що забезпечується Інститутом соціології НАН України в межах проекту «Україна на порозі ХХІ століття», досвід тимчасової трудової міграції за кордон набули члени 10,2% українських сімей. Оскільки в країні нараховується приблизно 20 млн. сімей, це означає, що з метою заробітку за кордон виїжджали принаймні 2 млн. осіб. На підставі обстежень, здійснених центрами зайнятості низки областей за дорученням Міністерства праці та соціальної політики України, було зроблено висновок, що загальні обсяги трудової міграції з України сягають близько 2,8 млн. осіб. [18, c. 4]

Певне уявлення про масштаби трудової міграції дають дані прикордонної статистики в комбінації з результатами соціологічних опитувань міжнародних пасажирів у пунктах перетину кордону, які засвідчують, що з метою працевлаштування і торгового бізнесу здійснюються відповідно близько 4% і понад 16% виїздів на західному кордоні, 14% і 25% - на східному. Враховуючи різну інтенсивність руху на різних ділянках кордону, а також той факт, що щорічно українці понад 15 млн. разів перетинають кордон у напрямку виїзду, можна підрахувати, що громадяни України приблизно 1,4 млн. разів на рік виїздять за кордон з трудовими і близько 3 млн. - з комерційними цілями. [25]

За інформацію дипломатичних представництв України, в Польщі на заробітках перебувають 300 тис. громадян, в Італії та Чехії - по 200 тис., у Португалії - 150 тис., Іспанії - 100 тис., Туреччині - 35 тис., у США - 20 тис. У Росії лише офіційно (на основі ліцензій Федеральної міграційної служби цієї країни) працює близько 100 тис. українських громадян, загальна ж кількість українців, які працюють у цій країні, оцінюється в 1 млн.

За проведеними дослідженнями кількість мігрантів становить 5,48 млн. осіб. З них 2,5 млн. перебувають у Росії, 1,3 млн. - у Польщі, 700 тис. - в Італії, 300 тис. - у Греції, 180 тис. - у Португалії, решта - інші (500 тис.). (Див. Додаток 4)

3.2 Економічні наслідки міграції робочої сили

До найважливіших результатів трудової міграції треба віднести зменшення напруги на ринку праці. 2008 р. в Україні було зареєстровано 1 728,6 тис. безробітних, або 12% працездатного населення у працездатному віці. Водночас, показник реального безробіття, розрахований за методологією МОП, сягає 17,2%. Таким чином, насправді не мали роботи 3 млн. осіб. Навіть якщо скористатися мінімальною оцінкою трудової міграції в 1,4 млн., це означає, що внаслідок виїзду безробіття в країні зменшилося принаймні на вдвоє.

Важко підрахувати обсяги інвестицій, які отримує Україна завдяки заробітчанству. За деякими оцінками, середньомісячні доходи громадян, які працюють за кордоном, сягають 2 млрд. грн., що можна порівняти з третиною номінальних грошових доходів усього населення. На думку інших фахівці, вони становлять 4-6 тис. доларів США на одного мігранта на рік. Множення цієї цифри навіть на мінімальну оцінку кількості заробітчан дає результат у 5 млрд. доларів. Хоча за останніми даними 2007 року такі інвестиції становлять до 20 млрд. доларів. Лише на Тернопільщині, за оцінками місцевої влади, щорічні перекази від працівників-мігрантів становлять близько 100 млн. доларів. Накопичивши певні кошти, частина мігрантів вкладала їх у дрібне підприємництво. Як показало обстеження 2007 р., власний бізнес мали члени 19% домогосподарств, тобто практично кожного п'ятого.

Значні кошти, які надходять від заробітчан, підвищують платоспроможний попит і таким чином стимулюють виробництво. Вони сприяють розвиткові малого бізнесу, прискоренню формування середнього класу. Завдяки привезеним «човниками» товарам насичується внутрішній споживчий ринок. Зовнішня трудова міграція є також джерелом досвіду, знань, міжособистісних контактів, школою бізнесу та ринкової поведінки.

Разом з тим, наслідки трудової міграції далеко не однозначні.

1. Збільшення грошової маси призводить до зростання цін, дешеві імпортні товари, привезені «човниками», створюють конкуренцію товарам вітчизняного виробництва. Орієнтовані на споживання гроші мігрантів лише незначною мірою мають інвестиційне чи кредитне використання. Вплив заробітків за кордоном на розвиток дрібного бізнесу є вкрай скромним внаслідок податкового тиску, відсутності дешевих кредитів, труднощів з реєстрацією підприємства, невіри громадян у перспективи малого бізнесу. Зовнішня трудова міграція руйнує трудові колективи, здатна спричинити дефіцит робочої сили у певних галузях та регіонах. Вона призводить до втрати кваліфікації, оскільки особи з високим рівнем професійної підготовки здебільшого виконують за кордоном малокваліфіковану роботу.

2. Депопуляція або «зненаселення». Згідно із неофіційними даними, 5,8 мільйонів громадян України нині перебувають за кордоном і у переважній більшості належать до категорії трудових мігрантів. Зважаючи на дані офіційного перепису населення, в Україні налічується 46 372 700 млн. громадян, включно із тими, які перебувають на заробітках за кордоном, адже цифра 6 млн. - неофіційна, про цих людей ніде у звітах перепису не зазначено, що вони фактично відсутні на території держави. За тими ж офіційними даними, майже половина населення держави належить до категорії непрацездатних (інваліди, пенсіонери, неповнолітні). Звівши ці дані разом отримаємо невеселу картину, близьку до демографічної катастрофи. Якщо додати до цього від'ємний індекс народжуваності, то ситуація стає критичною. Більше того: зрозуміло, що за кордон з метою заробітків виїжджає працездатна частина населення, а це - чоловіки і жінки репродуктивного віку, тобто за збереження статус кво нинішньої міграційної картини демографічна ситуація продовжуватиме погіршуватися. [22]

За даними опитувань проведених в колах трудових мігрантів в Італії, що проводилось у червні 2007 року у Львові, автор дізнався такі цікаві цифри: 87,7% опитаних - жінки, майже абсолютна більшість з них - одружені і мають дітей (лише 6,3% з них бездітні). Це переважно особи віком від 20 до 45 років (понад 70% опитаних), з вищою та середньо-спеціальною освітою, які виїхали практично нелегально (лише 2% з опитаних мали в'їзну візу на півроку і тільки 6% мають дозвіл на перебування, так звану «пермесу»). Цікаво, що лише 10% із респондентів до виїзду були безробітними. Ще однією цікавою рисою української міграції до Західної Європи (а саме західноєвропейські країни ЄС залишаються основними за кількістю трудових мігрантів з нашого краю) є своєрідний «статевий розподіл». Так, зокрема, в Італії працюють переважно жінки, в Португалії та Іспанії - здебільшого чоловіки-українці. Звісно, це пояснюється вибірковістю попиту на відповідну робочу силу у цих країнах. [3]

Одна з португальських благодійних організацій, зважаючи на просто неймовірну кількість українців у їхній країні (нині українська національна меншина в Португалії за кількісним складом вийшла на друге місце після корінного населення, відтіснивши на дальші позиції бразильців та інших уродженців колишніх португальських колоній), спеціально займалася вивченням феномену української трудової міграції. За її даними, найбільше українців-мігрантів працює нині в Росії (більше 2 мільйонів), 700 тис. - в Італії, по 250-300 тис. - в Португалії та Німеччині, близько 150 тис. - у Великій Британії, більш як по 100 тис. - у Франції та Іспанії, значно менші, проте у питомому співвідношенні суттєві кількості - у Греції, Туреччині, Ізраїлі (у перших двох - взагалі переважно - сезонні заробітчани), ще менше - у країнах Північної Європи, Балтії та Близького Сходу. У цих дослідженнях, на жаль, не враховано вагомої питомої частки українців у сукупній робочій силі сусідніх держав - Словаччини, Чехії, Польщі, Угорщини. Проте співставлення результатів португальських досліджень та наведеного вище опитування вказує на ще одну особливість: на захід їдуть переважно представники Західної України, в Росію - українці зі східних областей. Це не лише поглиблює і без того відчутну різницю між ментальностями обох частин однієї нації, але й має дуже конкретні суспільно-політичні наслідки для України та негативний вплив на її національну безпеку загалом, про що йтиметься згодом. [20, c. 177]

3. Соціальне сирітство. Це явище є і буде невід'ємним атрибутом трудової міграції. Ще раз повернімося до наведеного опитування, адже вибірка із тисячі респондентів-мігрантів дає доволі об'єктивну картину дійсності. Якщо більше 93% з них заявили, що мають від однієї до трьох дітей, то рахунок дітей, залишених в Україні ведеться на мільйони, і частину таких дітей необхідністю брати під державну опіку. Наслідком тривалого розриву сімейних зв'язків дуже часто стає асоціальна поведінка залишеного з дітьми когось з батьків, що веде до алкоголізму, розпусти, домашнього насильства (в т.ч. і сексуального), врешті-решт - до фактичного припинення існування родини, яка за всіх часів вважалася фундаментом і основою безпеки нації та держави. Психологічні травми, яких зазнають діти за умов тривалої розлуки з батьками, а також спричиненого нею розриву родинних зв'язків, призводять до негативного сприйняття реалій і оточення, пошуку прилистку у молодіжних кримінальних середовищах, дитячого алкоголізму, наркоманії та проституції. Окрім того, утворюється своєрідна і доволі чисельна каста утриманців - молодих працездатних людей, які, однак, вважають за краще для себе жити за надіслані їм батьками кошти. Для своїх ровесників вони стають вагомим доказом того, що заробляти гроші можна виключно за кордоном. Опитування, проведене серед старшокласників однієї з київських середніх шкіл, дало вражаючі результати: 86% респондентів не бачить свого майбутнього в Україні, а 65% випускників націлені на негайний виїзд за кордон, причому будь-яким способом. Іншими словами - формується наступне покоління трудових мігрантів. До цього слід зауважити, що виїзд цілої родини, чи возз'єднання її в країні перебування на фоні міграційних процесів - вкрай рідкісне явище, виняток, який лише підтверджує правило. Результати численних соціологічних та психологічних досліджень впливу міграції батьків на формування молодого покоління в умовах неповної родини чи її відсутності однозначно вказують на стратегічну загрозу національній безпеці, і прояви доказів цим твердженням, на жаль, стають очевидними вже сьогодні. [21]

4. «Відтік мізків». Одна з найболючіших і найпринизливіших проблем в контексті перспектив науково-технічного прогресу і належного стану безпеки нації. Відповідним установам, службам та розвинутим транснаціональним корпораціям ще за часів існування Союзу було добре відомо, що найвищий у світовому вимірі рівень підготовки спеціалістів в окремих галузях фундаментальної та прикладної науки - не просто плід комуністичної пропаганди. Тому у перші роки після завершення «холодної війни», скориставшись із недосконалості норм законодавства, покликаних захистити і зберегти інтелектуальний потенціал нації, а також явно затяжними економічними негараздами, західні (а нерідко й російські) наукові та комерційні установи буквально скуповували висококласних фахівців. Довготривалі стажування та контракти поступово переростали у право на постійне проживання, а в окремих випадках - і в отримання громадянства країни перебування. Це стосується вчених, галузевих фахівців, висококваліфікованого технічного персоналу, спортсменів та інших громадян України, які виїхали і продовжують виїжджати через недолугу мотиваційну політику на всіх рівнях. Зрозуміло, що у переважній більшості випадків, за умов належної оцінки їхньої кваліфікації та досягнень на батьківщині, ці фахівці віддали б перевагу праці та життю у власній державі. І тут слід застерегти любителів розмов про патріотизм: в нормальному збалансованому суспільстві цей інструмент належить до одноразових і не може фігурувати єдиним стримуючим фактором.

Попит на висококласних фахівців, зокрема - лікарів, технічного персоналу середньої ланки, програмістів та інших - залишається актуальним для багатьох країн, де цілком зрозумілою і економічно обґрунтованою є перевага одноразової інвестиції у відносно недорогого (за західними мірками) готового фахівця над коштовним і тривалим процесом його підготовки. Окрім прямих індивідуальних комерційних пропозицій існують і більш витончені міграційні інструменти, побудовані на формуванні ґрунтовних баз даних та селективному підході до них. У цьому плані цікаво було би проаналізувати критерії відбору переможців лотерей «зеленої карти» та інших імміграційних мостів. Проте пошук закономірних випадковостей чи випадкових закономірностей - завдання структур, у службові обов'язки яких входить захист національних інтересів та безпеки. [4]

5. Злочинність і корупція. Насамперед йдеться про розвиток бізнесу на нелегальній міграції, а якщо ще вужче - на сучасній работоргівлі. За прибутковістю і масштабами у світі цей бізнес поступається хіба що торгівлі нафтою та зброєю. Проте він вигідно відрізняється від них тим, що довести вину вкрай важко, а у випадку стовідсоткового доведення і передачі справи в суд, вирок звинуваченій стороні просто сміхотворний - 3-4 роки загального режиму, які можуть бути фактично замінені на випробувальний термін виправних робіт з наступною амністією. Довести вину можуть лише свідки, які одночасно є жертвами і співучасниками злочину торгівлі людьми, і родини яких є заручниками так званих трафікерів. Тому бізнес розвивається і галузиться, залучаючи зарубіжних партнерів та організовуючи цілі міжнародні синдикати із налагодженою системою «каналів», «вікон» і т.д. Спокуса нелегально виїхати за кордон і обіцянка стабільної роботи і чималої платні формує необхідний рівень попиту, на який ці синдикати відповідають власними пропозиціями. Зокрема, завдяки корумпованості чиновницького апарату на рівні окремих відділів віз і реєстрацій, злочинці забезпечують виїзними документами на «підставні» прізвища кримінальний елемент та осіб, які були депортовані із країн Заходу із внесенням їхніх даних до Міжнародної реєстраційної мережі. Таким чином, відбувається не лише структурування та розгалуження одного з напрямів організованої злочинності всередині країни, але й проникнення міжнародної злочинної мережі ззовні, що належить до вагомих елементів зовнішніх загроз національній безпеці.

6. Політичний аспект. Трудові мігранти (насамперед - нелегальні) в умовах нинішньої української політичної дійсності стають зручним об'єктом політичних маніпуляцій. На передовсім це проявляється в час всенародних волевиявлень, тобто виборів і референдумів, у «просуванні» потрібних владі рішень чи кандидатів. На жаль, історія останньої української незалежності багата такими прецедентами. Формальне право взяти участь у виборах на території української дипломатичної установи в країні перебування має кожен, хто досяг віку 18 років і легально перетнув кордон. Практично всі нелегальні трудові мігранти свого часу легально перетинали кордон, однак страх перед розкриттям нелегального статусу їх перебування та наступною депортацією виявляється значно логічнішим і зваженішим способом дії, ніж виконання громадянського обов'язку і можливість впливу на долю нації. Якщо зважити на факт, що переважна більшість трудових мігрантів з України походить все ж із традиційно опозиційно налаштованого до існуючого режиму і політично активного електорату західних областей України, можна з високим рівнем ймовірності припустити, що штучна втрата або «переорієнтація» саме цих голосів на фоні навіть відносної пасіонарності чи лояльності виборців з північних, східних та південних регіонів до прорежимного висуванця, може стати фатальною для опозиційного кандидата. Чи стануть такі дії цементуючим фактором для внутрішньої стабільності та безпеки нації? Є вагомі підстави сумніватися.