Основні принципи зовнішньої політики США

Зазнала змін і структурна будова РНБ, де замість офісу з європейських справ з'явились офіс у справах Західної Європи, офіс у справах Росії, України, Євразії, а також утворено інші офіси, що відображали найбільш актуальні аспекти зовнішньої політики адміністрації Б. Клінтона. Крім того, для координації та централізації внутрішньо- і зовнішньоекономічної політики за умов, коли проблеми світової економіки посіли особливе місце у зовнішньополітичній стратегії США, було утворено Національну економічну раду під керівництвом спеціального помічника (радника) президента з економічної політики та штату аналітиків, побудованого за зразком РНБ. Це утворення мало посилити можливості президента керувати зовнішньополітичною і зовнішньоекономічною бюрократією, і, зокрема, тими її прошарками, що мали можливість безпосередньо впливати на прийняття рішень на президентському рівні.

В цілому організаційні зміни за часів Б. Клінтона призвели до значного структурного зростання РНБ, чисельність якої (більше ста осіб у період другого президентства Б. Клінтона) була найбільшою за всю історію Ради. Водночас ефективність цієї структури в системі зовнішньополітичних відомств не була досить показовою з урахуванням специфіки підходів Б. Клінтона до керівництва зовнішньополітичним процесом, де особливої ваги набували не стільки чітко визначені механізми, скільки неформальні впливи на президента його радників зі сфери зовнішньої політики. Так, не можна не відзначити, наприклад, набуття особливої ваги в системі американської адміністрації держсекретаря М. Олбрайт, яка протягом усіх восьми років президентства Б. Клінтона була активною учасницею найбільш важливих і драматичних подій, що стосувались зовнішньої політики, і чий вплив на процес формування і реалізації зовнішньополітичного курсу США був набагато помітнішим, ніж вплив, скажімо, радника з питань національної безпеки Е. Лейка попри його значний досвід роботи в системі зовнішньополітичних відомств країни. Е. Лейк і його заступник С. Бергер (з 1997 року С. Бергер стає радником з питань національної безпеки після призначенням Е. Лейка директором ЦРУ) піддавались постійній критиці з боку оглядачів зовнішньополітичної діяльності американської адміністрації як за недостатню ефективність дій щодо управління штатом Ради і посередницької (координаційної) роботи в межах зовнішньополітичного механізму, так і за надмірне прагнення будь-що зберегти консенсус зовнішньополітичних структур президентського рівня, що перешкоджало необхідному рівню фахових консультацій з боку РНБ, а також негативно позначалося на результатах зовнішньополітичних операцій США.

Характерно, що чергові зміни, які розпочалися з обранням президентом Дж. Буша-молодшого, спрямовувалися на підвищення ефективності діяльності Ради в системі зовнішньополітичного механізму як через вдосконалення її структури, так і залучення до неї нових професіоналів. Так, радником з питань національної безпеки в січні 2001 року було призначено К. Райс - професора політичних наук, фахівця з питань радянської і східноєвропейської зовнішньої та оборонної політики, що вже мала значний досвід роботи у зовнішньополітичних відомствах, включаючи й (за часи Дж. Буша-старшого) в РНБ США.

При збереженні у незмінному вигляді сформованого в часи Б. Клінтона складу вищого консультаційного органу (Комітету голів) РНБ, К. Райс ініціювала скорочення на третину штату Ради і провела його реорганізацію відповідно до сформованих новою адміністрацією національних інтересів, зокрема й спрямування зовнішньополітичної діяльності на посилення оборонної ініціативи, включаючи національну систему ПРО, а також реалізацію прагматичних підходів щодо надання допомоги новим демократіям тощо.

В сенсі зазначеного, наприклад, було проведено об'єднання відділів, які окремо опікувалися проблемами Європи, країн пострадянського простору, Балканського півострова - тенденція, що не тільки відображала наміри нової адміністрації скоротити присутність США на Балканах, а й відмовитися від виокремлення лінії на підтримку нових демократій із загальноєвропейської чи азійської стратегії. К. Райс та її команда значно змінили й структуру відділів РНБ за географічною ознакою, об'єднуючи країни в такий спосіб, щоби краще враховувалися зовнішньополітична стратегія та орієнтири США. Так, країни Південно-Східної Азії, які за Б. Клінтона були об'єднані з країнами Близького Сходу, знову було віднесено до відділу Азії, а країни Близького Сходу, у свою чергу, були об'єднані в одному відділі з країнами Північної Африки.

Щодо посад керівників новоутворених відділів, то на них, на пропозицію К. Райс, призначалися не ідеологи (винятково представники Республіканської партії), а досвідчені фахівці з проблем зовнішньої політики, що вже проявили себе в попередні роки. Так, новим директором відділу у справах Європи і Євразії став Д. Фрейд - кадровий співробітник зовнішньополітичних відомств з досвідом роботи в Центральній Європі та СРСР, що працював в РНБ адміністрації Б. Клінтона і відіграв помітну роль у розширенні НАТО. Новим директором відділу Азії став Дж. Паттерсон як фахівець з проблем Японії, що працював в РНБ під керівництвом Б. Скоукрофта. Директором відділу у справах Близького Сходу та Північної Африки став кадровий співробітник РНБ за часів Б. Клінтона Б. Райдель, а керівником управління у справах Західної півкулі - кадровий співробітник зовнішньополітичних відомств Дж. Мейсто.

Інші помітні новації в межах РНБ, ініційовані К. Райс, були пов'язані з ліквідацією юридичного відділу, а також низки інших відділів, зокрема тих, що опікувалися питаннями екології, охорони здоров'я, зв'язку тощо, тоді як відділ транснаціональної загрози, наприклад, утворений ще за Б. Клінтона і очолюваний тоді ж Д. Кларком, до подій 11 вересня 2001 року продовжував діяти майже у незмінному вигляді.

Не можна не визнати суттєвого характеру змін, проведених в РНБ командою К. Райс, - при вельми суперечливих наслідках цих змін в системі зовнішньополітичного механізму країни. Може йтися, з одного боку, про значне зростання впливу РНБ як структури і, відповідно, радника з питань національної безпеки як голови цієї структури щодо прийняття зовнішньополітичних рішень на президентському рівні. Причому, це відбувалося всупереч прогнозованої деякими аналітиками ситуації, за якою К. Райс мала значно поступатися за впливами таким політичним діячам, як Р. Чейні - глава адміністрації, К. Пауелл - держсекретар чи Д. Рамсфелд - міністр оборони. Слід визнати, що К. Райс не тільки стала першою серед рівних в системі вищих посадовців і радників президентського рівня, а й забезпечила чільне місце РНБ в системі зовнішньополітичного механізму США. Окресливши первісно функції Ради як реалізацію координаційної роботи діючих у сфері зовнішньої політики відомств або, більш конкретно, за словами самої голови РНБ, „як обробку швів з ущемленням зв'язків: між численними відомствами, розгорнутими Сполученими Штатами у всьому світі” , К. Райс надала цьому процесові політичного значення, що, зрештою, зумовило визнання РНБ протягом першого строку дії адміністрації Дж. Буша-молодшого в якості головного інструмента щодо відображення позицій президента у зовнішньоекономічній, зовнішньополітичній та дипломатичній сферах.

Втім, ані РНБ, ані зовнішньополітичний механізм США в цілому не виявили високої дієздатності перед загрозою та атаками міжнародного тероризму, що стало підставою для критики дій уряду Дж. Буша-молодшого з боку конгресу, мас-медіа, політичних і громадських кіл країни. Відповідною реакцією щодо цього стало не тільки утворення незалежної комісії конгресу (так званої комісії 9/11) стосовно аналізу стану зовнішньополітичного механізму з подальшими рекомендаціями його трансформаційних змін, а й персональні слухання К. Райс як радника з питань національної безпеки в сенатській комісії (квітень 2004 року) у зв'язку із звинуваченнями в недостатньому рівні пильності та ефективності дій РНБ, і, зокрема, підпорядкованих їй служб розвідки перед загрозою терористичних атак у вересні 2001 року.

Відтак, повністю об'єктивними можуть видаватися кадрові зміни в системі структур національної безпеки з призначенням у січні 2005 року на посаду радника з питань національної безпеки нової особи - Ст. Дж. Хедлі як кадрового фахівця з питань зовнішньої політики, який працював заступником К. Райс протягом першого строку президентства Дж. Буша-молодшого . Такий підхід не виключає зусиль на зміцнення функціональної ваги РНБ за умов зростання транснаціональних (наприклад, міжнародний тероризм) загроз національній безпеці США із збереженням за РНБ ролі провідного механізму в системі підготовки і реалізації зовнішньополітичних рішень на президентському рівні.

Водночас призначення К. Райс у січні 2005 року на посаду держсекретаря (замість К. Пауелла) із збереженням особливої ваги цієї посадової особи в дипломатії і зовнішньополітичній діяльності Дж. Буша-молодшого дає можливість стверджувати, що визначення надалі центру політичного керівництва зовнішньополітичним механізмом в діяльності чинної адміністрації може пов'язуватися не із зазначеною структурою, а з впливами окремих радників, або навіть радника, що посідає провідний пост. Може йтися при цьому про зростання неформальних зв'язків у системі керівництва зовнішньополітичним механізмом з боку президента, а також про переміщення центру зовнішньополітичного процесу США від РНБ до інших впливових структур, серед яких особливе місце можуть посісти Держдепартамент і утворена 2002 року Рада внутрішньої безпеки [19] або (з урахуванням останніх реформ) міністерство оборони чи навіть розвідувальне відомство.

За таких обставин місце РНБ в системі американського зовнішньополітичного механізму, як і схема функціонування самої системи, визначені не чітко. Так, реформи, що здійснювалися відносно РНБ в постбіполярний період, стосувались переважно її внутрішньої структури, не зачіпаючи суттєво (за винятком періоду президентства Дж. Буша-старшого) системи внутрішніх зв'язків державного механізму - тенденція, що зумовлювала ступінь використання координаційних функцій РНБ особистим ставленням до цієї проблеми президентів. Зростання ж ваги неформальних зв'язків в адміністративній діяльності американських президентів пов'язується, як нерідко підтверджує практика, не тільки з посиленням суб'єктивності оцінок вищого керівництва відносно внутрішньої і зовнішньої політики, а й непередбачуваністю наслідків політичного курсу для національних інтересів країни.

Зазначене не може не враховуватись при аналізі специфіки функціонування американського зовнішньополітичного механізму, також як і підходів щодо формування найважливіших зовнішньополітичних рішень на президентському рівні. Йдеться про додаткові чинники розгляду тенденцій сучасного зовнішньополітичного курсу США, висновків, які стосуються перспектив його реалізації з урахуванням як міжнародного становища, потреб внутрішнього розвитку, так і функціонального забезпечення процесу керівництва державним механізмом з боку президента країни.

3.1 Доктринальний вимір сучасна зовнішня політика США

Метою цого розділу є :

- вивчення базових принципів сучасної зовнішньої політики США, основних напрямів;

- зовнішньої політики США в Європі та Євразії і, зокрема, щодо України;

- усі основні аспекти міжнародної діяльності;

- США висвітлюються у серії офіційних документів, підготовлених Радою націо на льної безпеки (далі - РНБ), Державним Департаментом, Міністерством оборони, Центральним розвідувальним управлінням (далі - ЦРУ). Найбільш узагальнені з них призначені для суспільства, і оприлюднюються у вигляді щорічних доповідей, або програмних;

стратегічних документів. Для РНБ таким документом є Стратегія Національної Безпеки; для Міністерства оборони - доповідь міністра оборони Президентові та конгресу (Quadrennial Defense Review Report); для Держдепартаменту - Стратегічний план з міжнародних справ; для ЦРУ - щорічна доповідь національного директора з розвідки для розвідувальної спільноти (Director of National Intelligence. Annual Report for the United States Intelligence Community). За каденції президента США Дж. Буша, після подій 11 вересня перелік стратегічних документів було доповнено Стратегією боротьби з терроризмом (Strategy of combating terrorism), Стратегією внутрішньої безпеки (Strategy of Homeland Security) і Стратегією обміну інформації (Strategy of information sharing) Зазначені документи взаємопов'язані, взаємообумовлені, і надають нам цілісну картину;

- уявлення чинної адміністрації США щодо зовнішньої політики країни.

Найбільш значущим з перелічених документів є Стратегія національної безпеки США, як президентський документ, і такий, що є найбільш узагальнюючий. В авторському вступі президента держави до Стратегії національної безпеки США 2006 р. з першого рядка ми дізнаємося, що Сполучені Штати знаходяться в стані війни: “Це стратегія воєнного часу обумовлена страшним викликом тероризму, який живиться від ідеології вбивства і ненависті, і який проявив себе повною мірою народу Сполучених Штатів в подіях 11 вересня 2001 року”. Продовжується стратегія констатацією безпрецедентних можливостей Сполучених Штатів щодо закладання основ майбутнього миру через поширення лібералізму і демократії, як чинників миротворення у міжнародних відносинах. Задля реалізації цих можливостей треба обрати шлях впевненості і лідерства, відмовившись від трьох зол: ізоляціонізму, протекціонізму і пасивної оборони, зазначається у Стратегії.

Таким чином, президент США визначає дві ключові мети політики національної безпеки США. Перша мета - це подолання тиранічних режимів і встановлення свободи, справедливості та поваги до людської гідності (з огляду на логіку документа автори Стратегії виходять із презумпції, що демократичні уряди ефективно управляють територіями, не утискають своїх громадян і не атакують інші нації). “Свобода - найбільш надійна основа миру і міжнародної стабільності”, - підкреслюється у документі .

Другою ключовою метою Сполучені Штати вважають лідерство у спільноті демократичних націй, яка стає дедалі більшою. Багато наявних глобальних проблем - поширення пандемічних захворювань, тероризм, природні катастрофи - потребують багатонаціональних зусиль для їхнього вирішення. “Америка повинна проважити головування в світі”.

Документ чітко визначає завдання зовнішньої політики США:

Підтримувати рух на захист прав і гідності людини; Зміцнювати коаліції для боротьби з тероризмом і працювати для запобігання атак на друзів і союзників;

Працювати з іншими для владнання регіональних конфліктів;

Не давати ворогам погрожувати нам, нашим друзям та союзникам зброєю масового знищення; Розпочати нову еру глобального економічного зростання через вільні ринки і вільну торгівлю; Поширити коло розвитку шляхом формування відкритих суспільств і побудови інфраструктури демократії; Розробити порядок денний для кооперування з іншими основними центрами глобальної сили; Трансформувати урядові структури,

відповідальні за національну безпеку, для відповіді на виклики ХХІ століття, для залучення можливостей глобалізації і протистояння її викликам.

Отже, стратегія національної безпеки виокремлює пріоритети державної політики у термінах політики та її інструментів, які застосовуються для протидії принциповим загрозам національній безпеці США. Вона більшою мірою стосується функцій Міністерства оборони і розвідувальних органів, під керівництвом президента США.

Стратегічний документ Держдепартаменту - Стратегічний план з міжнародних справ - зі свого боку, пропонує комплексне і системне бачення національних інтересів. План Держдепартаменту охоплює стратегічні цілі США на зовнішній арені і діяльність американських урядових органів за кордоном. Останнє видання цього документу має підзаголовок “трансформативна дипломатія”. У новій стратегії зовнішньої політики США відмовляється від пасивного споглядання проблем навколишнього світу. Замість принципу відстороненості і невтручання постулюється імператив активного залучення і управління процесами, які, у разі розвитку, зможуть створити загрозу для США. Таким чином, доктринально закріплюється зовнішньополітична місія Сполучених Штатів у ХХІ столітті - трансформування суспільств і держав.

Відповідно до Стратегічного плану діяльності Держдепартаменту й Агенції з міжнародного розвитку стратегічні цілі американської дипломатії складаються з семи пунктів, кожний з яких має підпункти, уточнюючи об'єкти і площини трансформативних впливів США :

- перша стратегічна мета полягає у досягненні миру і безпеки; виокремлюються п'ять сфер, в яких заплановано зосереджувати зовшнішньополітичну активність: протидія тероризму; запобігання розповсюдженню зброї масового знищення і конвенціональних озброєнь дестабілізувальної дії; співробітництво у галузі безпеки і реформа безпекового сектору; упередження, послаблення і реакції на конфліктні процеси; транснаціональна злочинність; внутрішня безпека;

- друга стратегічна мета полягає у сприянні справедливому і демократичному управлінню; виокремлюються чотири об'єктні сфери для американського впливу: права людини та верховенство права; ефективне управління; політична конкуренція і механізми досягнення консенсусу; громадянське суспільство;

- третя стратегічна мета сформульована як інвестування в людей; інвестувати планується за трьома напрямами: освіта, здоров'я і соціальні послуги; четверта стратегічна мета полягає у підвищенні економічного зростання і добробуту; виділяється п'ять пріоритетних сфер: приватні ринки, торгівля, інвестиції, навколишнє середовище, аграрне виробництво;

- п'ята стратегічна мета полягає у наданні гуманітарної допомоги, планується працювати за трьома напрямами: по-перше, надання захисту, допомоги і практичних рішень при кризових ситуаціях; по-друге - упередження катастроф і мінімізація їхніх наслідків; по-третє, людяний і системний підхід до керування міграційними процесами.

- шоста стратегічна мета: сприяння міжнародному взаємопорозумінню;

Держдепартамент бачить три важелі для здійснення цієї мети: вироблення позитивного бачення, маргіналізація екстремізму; плекання спільних інтересів і цінностей.

- сьома стратегічна мета полягає у посиленні консульської служби і загального управління в системі зовнішньої політики.

Далі Стратегічний план діяльності Держдепартаменту структурується відповідно до стратегічних цілей і регіональних пріоритетів. Нас особливо цікавить роль Європи і Євразії у стратегічних планах США щодо України. Європа і Євразія визначаються як єдиний цілісний регіон, що переживає процес трансформації, і одночасно підтримує трансформацію в інших частинах світу. Європейські союзники та інституції (Європейский

Союз, НАТО і ОБСЄ) відіграють важливу роль у сприянні таким країнам, як Грузія і Україна, в процесах консолідації демократії.

У плані відзначається прагнення США до завершення рансформаційної роботи наєвропейських і євразійських “кордонах свободи”. Підтримка демократичних реформ, забезпечення гідного місця в євроатлантичній спільноті для країн Східної Європи, Балкан, Південного Кавказу; приєднання Туреччини до Європи; мирне врегулювання пострадянських конфліктів - відзначаються як незавершені справи глобальної політики США. На думку американських дипломатів демократичні перетворення у вищезгаданих країнах гальмуються посткомуністичними патологіями - корупцією, високим безробіттям, погіршенням стану освіти і системи охорони здоров'я. Подібний погляд міститься й у Стратегії національної безпеки США: Європа і Євразія називаються США ключовим трансформативним регіоном світу, а Україна - однією з його ключових країн. Сполучені Штати вважають, що особливі партнерства з країнами молодих демократій, зокрема, Україною, сприяють досягненню спільної євроатлантичної мети: Європи мирної і вільної . Ще однією важливою особливістю сучасної зовнішньої політики США є задекларована у Стратегії національної безпеки відмова від договірних і юрократизованих моделей співробітництва. Більш ефективними вважаються цільові партнерства, “оскільки вони заохочують міжнародне співробітництво, а не створюють міжнародну бюрократію. Вони більш зорієнтовані на дії і результат, ніж на створення нових правил і законів” .

Відповідно до цого матеріалу, я дійшла таких висновків:

Стратегічний доктринальний вимір американської глобальної політики свідчить про зацікавленість Сполучених Штатів у розвитку потенціалу двостороннього партнерства.

Відповідно до своїх доктринальних документів, США вважають розвиток цільових партнерств із ключовими державами регіону Європа-Євразія ефективною моделлю реалізації своїх інтересів. У найближчій перспективі створення з ініціативи США фундаментальних міжнародно-правових режимів не передбачається.

Регіон Європа-Євразія стратегічними документами США визначається як платформа для глобальної трансформації, втім, сам регіон визначається як такий, що потребує консолідації, завершення демократизації, врегулювання “заморожених конфліктів”.

Висновки

В системі сучасних міжнародних відносин, якщо не провідне, то, принаймні, одне з головних місць займають США. Висування на лідируючі позиції для цієї країни відбувалося під впливом ряду факторів і на протязі декількох періодів. Саме ці періоди еволюції зовнішньополітичного курсу Сполучених Штатів були розглянуті і розкриті у данній роботі. Це дало можливість зрозуміти її сучасні пріоритети та оцінити арсенал, як військових так і дипломатичних засобів цієї країни. У роботі досліджувался зовнішньополітичний курс США після розпаду СРСР, а також основні принципи зовнішньої політики США у загальному огляді. Зверталася увага на особливості зовнішньополітичного та внутрішньополітичного, економічного та соціального розвитку Сполучених Штатів та основні напрямки і методи зовнішньої політики у період з 1990 до сучасного часу. Також було з'ясовано характерні риси зовнішньої політики США і сучасний стан країни, охарактеризовано особливості зовнішньополітичного, економічного та соціального розвитку США після розпаду СРСР; виділито основні напрямки зовнішньополітичного курсу Америки; проаналізовано методи зовнішньої політики Сполучених Штатів. Отже, на зовнішньополітичний курс Сполучених Штатів мала вплив ситуація, яка склалася всередині країни. Досить негативно на ньому позначилася соціальна напруженість. Вона була викликана хвилею страйків які були характерними для перших повоєнних років. Крім того, періодично країною прокочувалися циклічні економічні кризи.

На початку свого президентства Барак Обама мало що знав про зовнішню політику. Так само мало знав і віце-президент Гаррі Трумен, коли 12 квітня 1945 року раптово помер Франклін Делано Рузвельт.

Президент часто згадує про хаос за кордоном - особливо в Іраку й Афганістані, залишений йому Джорджем Бушем. Але спадщина, яку отримав Обама, не порівнянна з мільярдами криз, які мало не поглинули президента-новачка Трумена.

Америка чекає на вибір президента. Безпека світу тримається на цьому.

В цілому, для зовнішньої політики США після Другої світової війни був характерний курс спрямований на стримування поширення комунізму, який отримав назву доктрини Трумена. Ця політика знаходила своє втілення в різних формах. По, перше, у формі прямого військового зіткнення з соціалістичними режимами в різних куточках світу Кореї, В'єтнамі та ін. По-друге, в опосередкованій наданні матеріальної та фінансової допомоги країнам, що могли підпасти під вплив соціалістів. Саме діяльність Трумена на міжнародній арені сприяла виникненню холодної війни станові ідеологічного протистояння двох таборів: комуністичного, з одного боку, і капіталістичного з іншого. У військово-політичному відношенні це вилилося у формування двох блоків: НАТО, очолюване США і ОВД, очолюване СРСР.

Нарешті, крах колишнього біполярного світового ладу обернувся посиленням дестабілізуючих тенденцій у світі, що виразилося в збільшенні числа етнорелігійний конфліктів, поширення ядерної та інших видів зброї масового знищення, зростанні міжнародного тероризму та злочинності

Інший новою реальністю для зовнішньої політики США стала зростаюча глобалізація світової економіки, яка поставила країну перед необхідністю підвищення конкурентоспроможності на світовому ринку, визначення своєї ролі в цій змінюється економіці, а також знаходження нового оптимального балансу між внутрішньою та зовнішньою політикою.

Вивчення проблем функціонального забезпечення американської зовнішньої політики диктує необхідність нових розвідок стосовно діяльності зовнішньополітичних відомств США, причому тенденції формування таких досліджень передбачають як узагальнення вітчизняних джерел, так і аналіз сучасної американської літератури, а також доступних для аналізу документів, що стосуються діяльності відповідних відомств США, насамперед - РНБ. Серед проблем, які набувають при цьому особливої актуальності - традиційні, характерні для біполярного часу, і специфічні, визначені постбіполярним періодом, риси організаційної будови і функціонування РНБ, система взаємодії президента і РНБ як механізму реалізації зовнішньої політики або, іншими словами, керівництва зовнішньополітичним процесом у постбіполярні часи.

Слід зазначити, що структура, роль та функціональне спрямування РНБ в системі зовнішньополітичного механізму США вперше були визначені Актом національної безпеки від 1947 року, а потім доповненнями до цього Акту від 1949 року, а також Реорганізаційним планом від 1949 року. Щодо структури, то, ставши компонентом Виконавчого офісу президента, РНБ мала складатися з Ради - формального органу вироблення рішень, представленого високопрофесійними спеціалістами з проблем зовнішньої політики (як правило, керівниками провідних підрозділів зовнішньополітичного механізму) та невеликого штату підтримки Ради для здійснення порад президентові і координації процесу забезпечення національної безпеки країни.

Стратегічний доктринальний вимір американської глобальної політики свідчить про зацікавленість Сполучених Штатів у розвитку потенціалу двостороннього партнерства.

Відповідно до своїх доктринальних документів, США вважають розвиток цільових партнерств із ключовими державами регіону Європа-Євразія ефективною моделлю реалізації своїх інтересів. У найближчій перспективі створення з ініціативи США фундаментальних міжнародно-правових режимів не передбачається.

Регіон Європа-Євразія стратегічними документами США визначається як платформа для глобальної трансформації, втім, сам регіон визначається як такий, що потребує консолідації, завершення демократизації, врегулювання “заморожених конфліктів”.

Проаналізовані основні результати втілення у життя сучасної американської стратегії в Іраку, яка є основним ланцюгом нинішнього переформатування всього зовнішньополітичного курсу США на Близькому і Середньому Сході.

Визначені зміст та головні завдання нового етапу у реалізації стратегічних завдань політики США в Іраку.

На основі зазначеного аналізу узагальнені висновки та розроблені рекомендації щодо опрацювання оптимальної моделі політичної лінії України в Іраку, спрямованої на ефективну реалізацію національних інтересів нашої держави у Близькосхідному регіоні.

Література

1. Всесвітня історія: Навч. посібник / Б.М. Гончар, М.Ю. Козицький, В.М. Мордвінцев, А.Г. Слюсаренко. К.: Знання, 2002.

2. Государство и управление в США /Отв. ред. Л.И. Евенко. М.: Мысль, 1985.

3. Грайнер Б. Американская внешняя политика от Трумена до наших дней. М., 2000.

4. Гренвилл Дж. История ХХ века. Люди. События. Факты. М.: Аквариум, 1999.

5. Дюрозель Жан-Батіст Історія дипломатії від 1919 року до наших днів. К.: Основи, 2001.

6. Иванян Э.А. Белый дом: президенты и политика. М.: Издательство политической литературы, 2005.

7. Иванян Э.А. От Джорджа Вашингтона до Джордж Буша. Белый дом и пресса. М.: Издательство политической литературы, 2005.

8. История США. В 4 т. Том четвертый. 1945 1990 / ред. В.Л. Мальков. М.: Наука, 2000.

9. Кременюк В.А. США і навколишній світ: рівняння з багатьма невідомими / / США-Канада: економіка, політика, культура. - 1999 № 1.

10. Майборода О.М. Новітня історія (період після Другої світової війни). К., 2005.

11. Механизм формирования внешней политики США. - М.: Наука, 2002. - 203 с.

12. Міжнародні відносини та зовнішня політика (1945-70-ті роки) Підручник для студентів гуманітарних спеціальностей вищих закладів освіти /Гол. ред. С.В. Головко. К.: Либідь, 1999.

13. Новейшая история зарубежных стран: ХХ век: Учеб. пособие для средн. спец. учеб. заведений /Под ред. А.М. Родригеса. М.: ВЛАДОС, 2001.

14. Порядок денний російсько-американських відносин / Відп. ред. Г. А. Арбатов. - М., 1999.

15. Политические институты США: История и современность. - М.: Наука, 1999. - 272 с.

16. Пивовар С., Слюсаренко А., Стельмах С. Всесвітня історія. Новітній період 1945-1997. Посібник. К.: Академія, 1999.

17. Уткін А.І. Стратегія США для XXI століття / / США-Канада: економіка, політика, культура. - 1999. - № 7.

18. After the End. Making U. S. Foreign Policy in the Post-Cold War World. / Ed by Scott J. M. - Durham and London: Duke University Press, 1998. - 427.

19. A National Security Strategy for a New Century. - Wash., October 1998.

20. After the End. United States Foreign Policy in the Post-Cold War World / Ed. by J. Scott. - Durham-London, 1998.

21. Carter A., Perry W. Preventive Defense. A New Security Strategy for America. - Wash., 1999.

22. Friedman T. The Lexus and the Olive Tree. Understanding Globalization.-NY, 1999.

Размещено на Allbest.ru