Основні принципи зовнішньої політики США

Те, що «командний комплекс переваги» до кінця 90 років став більш явно відчуватися і в словах, і в справах американського керівництва пояснюється ще і деякими іншими тенденціями останніх років. Одна з них - посилення економічних позицій США в порівнянні зі своїми основними конкурентами - Японією, Німеччиною, «азійськими тиграми». І справа тут не просто в різних темпах економічного зростання, який крім іншого дав американцям нові матеріальні ресурси для активізації військової і зовнішньої політики. Економічний бум у США, що почалася в 1993 р. і продовжується до цього дня, виглядає особливо вражаюче на тлі стагнації більшій частині європейської економіки і затяжного азіатського фінансово-економічної кризи. В результаті до кінця 90-х років виявилася підірваною конкурентоспроможність основних альтернатив американської моделі - західноєвропейської з її високою соціальною захищеністю і азіатської, побудованої на державно-корпоративному патерналізмі.

Багато в чому це сталося тому, що американський варіант ринкової демократії виявився краще пристосованим до умов глобалізації, що вимагає високої відкритості ринку, надійності та прозорості правового регулювання, стабільної і децентралізованої політичної системи, інноваційної підприємницької культури, широкого доступу до фінансових ресурсів, комп'ютерної технології та інформації, властивих американській економіці і суспільству в цілому.

Не випадково лідери США все частіше ототожнюють глобалізацію з американізацією, протиставляючи їй «сили дезінтеграції і сепаратизму», будь то сербський націоналізм чи ісламський фундаменталізм. Президент Клінтон бачить у цьому «великий конфлікт» рубежу століть, а С. Телбот - «новий біполярний розкол світу між силами інтеграції та дезінтеграції, процвітання і бідності». Розвиваючи ту саму думку, С. Бергер сформулював її більш повно: «Сили інтеграції - економічні, технологічні, політичні отримують практичне відображення в міжнародних правилах, які стають Берлінською стіною між тими країнами, які прагнуть до спільноти націй, і тими, хто залишається поза його Спілки близьких за способом мислення країн, прихильність верховенству закону, відкрита і конкурентна торгівля, контроль над озброєннями небезпечними важливі не тільки самі по собі, а й тому, що вони поступово створюють структуру безпеки і процвітання для всіх, хто обрав життя за цими правилами, і визначають умови ізоляції для аутсайдерів. І в міру того, як світ стає все тісніше, ціна ізоляції від співтовариства націй буде все вище».

При всій поширеності неоімперських настроїв в політичній еліті США реальна можливість створення американо-центристського світу залишається досить проблематичною. Різнорідність і поліцентричності сучасного світу ставлять жорсткі межі його американізації. Навіть не всі партнери і союзники США готові беззастережно погоджуватися з американським розумінням моральних цінностей і методів, використовуваних для досягнення «благих» цілей. Гегемоністські устремління США нерідко викликають опір з боку інших світових центрів сили. Не випадково США стикаються з опозицією в Раді Безпеки ООН, і навіть всередині НАТО все частіше виявляється незадоволеність американським диктатом. Подальша ескалація гегемонізму, як визнає С. Хантінгтон, чревата відчуженням від США багатьох країн і їх перетворенням у «самотню наддержаву».

Інше питання, чи зможуть США на шляхах гегемонізму уникнути традиційної долі інших імперій - такого розширення сфер своїх зобов'язань, яке на певному етапі може підірвати економічне і політичне здоров'я країни. Чи впорається Америка з витратами на підтримку все нових протекторатів, чи не постраждають її демократичні інститути й цінності, чи знайде роль світового гегемона стійку підтримку самого американського народу (який, як показують опитування, вважає за краще ділити світову відповідальність і супутні їй витрати з іншими країнами)?

Ці та інші питання все частіше задаються і під внутрішньоамериканських дебатах. Критики гегемонізму закликають використовувати «однополярний момент» не для погоні за примарним Пакс-Американа, а для перебудови міжнародних відносин на основі рівноправного співробітництва, перш за все великих держав.

Отже, контури нової зовнішньополітичної стратегії США вже визначилися, але процес її формування продовжується. І остаточний вибір буде визначатися різноспрямованими силами як в самій Америці, так і в іншому світі.

1.5 Вплив розпаду СРСР на зовнішню політику США

У галузі зовнішньої політики простежується курс на формування міжнародних відносин посттоталітарного періоду. Зусилля дипломатії США спрямовані на ядерне роззброєння та інтеграцію в демократичний світ колишніх тоталітарних країн. Розвал СРСР вніс суттєві зміни у зовнішню політику США, що стали на шлях співробітництва з колишніми республіками СРСР, нині незалежними державами. На міждержавному рівні зокрема було підписано Хартію українсько-американського партнерства, дружби і співробітництва. У травні 1995 р. відбувся державний візит до України Президента Білла Клінтона, в ході якого були підписані важливі документи. США беруть активну участь в розробці великого пакета конкретної допомоги Україні в рамках «Великої сімки», а також надають значну підтримку нашій державі на міжнародній арені. За підсумками виборів 2000 року в результаті драматичного перебігу подій у ході підрахунку голосів з мінімальною перевагою у кілька сотень голосів Президентом США став Джордж Буш-молодший. Невдовзі він зіткнувся з серйозним викликом -- терористичною акцією войовничих ісламістів, шо зумовило антитерористичну акцію США в Афганістані. У 1992 р. між США та Україною були встановлені дипломатичні відносини. Країни обмінялись дипломатичними представництвами. Першим послом України у США став Іван Білоус, американським послом у Києві -- Роман Попадюк, американець українського походження.

Перший етап української еміграції до США розпочався у 70-х роках XIX ст., але справді масового характеру переселенський рух набув тільки у 90-х роках і тривав до початку Першої світової війни. За різними даними, до 1914 р. у США переселилось від 500 до 700 тис. українців.

Другий етап української еміграції відбувся у 20-х рр. XX ст. Він не був таким масштабним, як перший. Перешкодою стала економічна криза в США наприкінці 20-х - на початку 30-х років.

Третій етап української еміграції розпочався після закінчення Другої світової війни, її основу становили біженці з таборів, розташованих у Німеччині, Австрії, Італії. Наприкінці 60-х - на початку 70-х років до США виїхало також чимало українців з Польщі, переважно лемків. Сьогодні у США проживає за різними даними від 1,2 до 2 млн українців, більшість з яких (80%) там і народилась. Проживають вони переважно на північному сході та північному центрі країни. Понад 90% українців живуть у містах (Нью-Йорк, Чикаго, Детройт, Філадельфія, Клівленд тощо). Серед американських українців переважали висококваліфіковані робітники, але у післявоєнний період почала зростати частка представників інтелігенції: вчителів, лікарів, інженерів, юристів, митців. Близько 4 тис. українців є викладачами університетів і коледжів. Багато американців українського походження володіють підприємствами, магазинами, туристичними бюро тощо. Доходи американських українців за останні роки навіть перевищили відповідний середній показник по США. Найвідомішим центром українознавства є діючий при Гарвардському університеті Український науковий інститут. У США діють також Українська академія мистецтв і наук, Український соціологічний інститут, відділення Української вільної академії наук, Наукове товариство ім. Т. Шевченка, Університет українознавства, Українське історичне товариство, Український документаційний центр і багато інших наукових установ. Україністику вивчають у провідних американських університетах, у тому числі Гарвардському, Нью-Йоркському, Колумбійському, Іллінойському. Відомий серед українців США Український культурно-освітній центр у Філадельфії. У Нью-Йорку діють Український музичний інститут і балетна школа, які залучають українську молодь до вивчення народного і класичного мистецтва. У США виходить чимало українських газет і журналів -- «Українські вісті», «Америка», «Свобода», «Українське життя», «Народна воля», «Вільна Україна», «Сучасність» тощо, видається різноманітна література українською мовою.

2. Близькосхідна політика США 90-х років і палестинська проблема

Досліджується роль США в підписанні і втіленні в життя Декларації про принципи. Виходом із глухого кута, що утворився на офіційних палестино-ізраїльських переговорах, виявилися спільні секретні зустрічі представників зацікавлених сторін у норвезькій столиці в період з липня 1992 року по серпень 1993 року, які завершилися висуванням основних положень палестино-ізраїльської Декларації про принципи.

Хоча США і не взяли прямої участі в секретних переговорах між ОВП і Ізраїлем в Осло, підписання мирного договору вони організували у Вашингтоні, що давало їм можливість використати всі вигоди цього мирного договору.

Розглядається позиція США з проблеми палестинської державності. Вона базується на дотриманні двох умов: координації питання проголошення палестинської держави ізраїльською стороною і підтримки мирного процесу і проголошення цієї держави у вигляді федерації або конфедерації з Йорданією. Дотримання палестинською стороною цих умов відстрочить проголошення незалежної палестинської держави доти, поки в Ізраїлі будуть створені для цього необхідні умови. Певні сподівання на це виникли після приходу до влади в Ізраїлі у травні 1999 року уряду Е.Барака.

У роботі досліджується еволюція американо-ізраїльських відносин в 90-ті роки та їх вплив на палестинське питання. У 90-ті роки внаслідок змін світової і регіональної ситуації в американо-ізраїльських відносинах відбувалися серйозні зрушення. Якщо 1992 - перша половина 1996 року були “золотою ерою” цих взаємин, то протягом наступного періоду і до травня 1999 року американо-ізраїльські відносини досягли кризової межі. В основі напруженості американо-ізраїльських відносин лежав комплекс питань, які стосувалися необхідності розв'язання палестинської проблеми.

У висновках узагальнюються результати дослідження

Політика США стосовно палестинської проблеми, відчувала на собі вплив цілого комплексу чинників як внутрішнього, так і зовнішнього характеру і пройшла довгий та досить складний шлях становлення і розвитку. Формування цієї політики, її еволюція з'явилися складовими впливу процесів, що відбувалися як на регіональному, так і на міжнародному рівнях.

80-ті роки можна умовно поділити на два періоди: перший - визнання США права палестинського народу на самовизначення “де-юре”, що знайшло юридичне відображення в “плані Рейгана” від 1 вересня 1982 р. І хоч це визнання було обмежене асоціацією з Йорданією, новий підхід у політиці США з палестинського питання вийшов за межі розгляду палестинців як “біженців”.

Другий період - визнання права палестинського народу на самовизначення “де-факто”, що знайшло своє відображення в американо-палестинському діалозі 1989 року в Тунісі. На зміну позиції США стосовно палестинської проблеми вирішальний вплив здійснили розрядка міжнародної напруженості, “інтіфада”, внутрішня обстановка в Ізраїлі, активізація діяльності західноєвропейських країн відносно палестинського питання, зняття королем Йорданії з порядку денного так званого йорданського варіанту, поява в американській пресі великої кількості критичних матеріалів на адресу єврейської общини у зв'язку з її надмірним впливом на внутрішньополітичне життя США і, найголовніше, алжирські рішення ХІХ-ої сесії Національної ради Палестини та нові політичні ініціативи ОВП.

Практичне втілення в життя Декларації про принципи, найважливішу роль в якому зіграли США, пройшло декілька стадій, що привели до підписання: Угоди Газу - Ієрихон від 4 травня 1994 року, яка вперше забезпечила палестинцям можливість здійснення їх національної влади на своїй території; Паризької економічної угоди від 23 квітня 1994 року, котра визначила економічні відносини палестинської автономії під час перехідного періоду; Вашингтонської угоди від 28 вересня 1995 року, яка доповнила і внесла деякі зміни в раніше укладені угоди відносно сектора Газа та Ієрихону; Угоди про Хеврон від 17 січня 1997 року, що стало відступом від раніше підписаних угод, оскільки уряд Б.Натаньяху визначав заходи безпеки і масштаби передислокації ізраїльських військ з окупованої території відповідно до урахування їх безпеки; Угоди Вай-Плантейшен від 23 жовтня 1998 року, що забезпечила суверенітет палестинської автономії над 18,2% окупованих територій.

Перемога на дострокових парламентських виборах в Ізраїлі у травні 1999 року Партії праці на чолі з Е.Бараком створила сприятливі передумови для формування нового курсу США в питаннях близькосхідного врегулювання, зокрема по палестинській проблемі.

2.1 Сучасна близькосхідна політика США

Одним із пріоритетних напрямів зовнішньополітичної стратегії США залишається регіон Близького і Середнього Сходу або Ширшого Близького Сходу, де останнім часом Сполучені Штати Америки зіткнулися із необхідністю серйозного переформатування своєї політики. Українсько-американські політичні консультації протягом останнього часу, в тому числі й зустрічі Президента України із Державним секретарем США К. Райс, міністром оборони США Р. Гейтсом, сенатором, співголовою Комітету у закордонних справах Сенату США Р. Лугаром засвідчили про серйозну зацікавленість США у розвитку співробітництва та координації дій з Україною на Близькому і Середньому Сході. Отже, українсько-американська співпраця у Близькосхідному регіоні в сучасних умовах може стати важливим напрямом подальшого розвитку стратегічного партнерства України із США.

Україна останнім часом значно активізувала реалізацію азійського напряму своєї зовнішньої політики, в тому числі й у такому стратегічно важливому для неї регіоні, як Близькосхідний. У цьому контексті актуалізується завдання належного врахування американського чинника при розробці такої зовнішньополітичної та зовнішньоекономічної лінії України на Близькому і Середньому Сході, яка б дозволяла ефективно реалізувати національні інтереси нашої держави у зазначеному регіоні.

Отже, аналіз пріоритетів та особливостей сучасного етапу зовнішньополітичного курсу США на Близькому і Середньому Сході дозволить, по-перше, опрацювати ефективні механізми подальшої співпраці України із США у регіоні Ширшого Близького Сходу, визначити нові перспективні напрями такого співробітництва. По-друге, такий аналіз дозволить виробити оптимальну тактику просування українських інтересів у Близькосхідному регіоні, яка б належним чином враховувала особливості сучасної близькосхідної політики США, всі її позитивні й негативні наслідки.

2.2 Сутність, основні завдання, наслідки реалізації: “Нова стратегія вперед”

На рубежі 2002-2003 рр. США приступили до реалізації на Ширшому Близькому Сході широкомасштабної стратегії “просування демократії”. Центральне місце у її здійсненні відводилось Іраку. Суть політики США в Іраку полягає у тому, що арабську країну обрано як показовий полігон у реалізації зазначеної стратегії на Близькому і Середньому Сході. Трансформація Іраку за планами Вашингтона - це реалізація своєрідного пілотного проекту будівництва демократії й ринкової економіки в арабській країні для наступного поширення цієї моделі на весь Близький і Середній Схід.

Державний секретар США К. Райс так визначила місце цієї країни в американській стратегії: “Наскільки демократична Німеччина стала стрижнем нової Європи, яка сьогодні єдина, вільна і живе у мирі, так і трансформований Ірак може стати ключовим елементом надто відмінного від сьогоднішнього Близького Сходу, в якому не процвітатиме ідеологія ненависті”.

Обрання Іраку ключовою країною у розгортанні трансформаційних процесів на Близькому і Середньому Сході зумовлюється комплексом чинників. Американськими стратегами та аналітиками враховувалося винятково важливе стратегічне розташування Іраку в центрі Арабського світу, наявність колосальних запасів енергоресурсів, особлива роль цієї країни у політичній історії арабського народу та всього Близькосхідного регіону. Протягом тривалого часу, в тому числі й за період диктатури С. Хусейна, влада в країні мала світський характер. Особлива ставка робилася на те, що народ Іраку після кривавого панування саддамівської диктатури, охоче підтримує процеси трансформації та модернізації. Водночас Арабський Світ, заляканий експансіоністськими авантюрами і агресивною зовнішньою політикою С. Хусейна, принаймні не чинитиме якого-небудь опору реалізації планів Білого Дому в Іраку.

Однак протягом кількох років після скинення режиму С. Хусейна американці припустилися в Іраку численних серйозних промахів й помилок (механічне перенесення на іракський грунт моделі “денацізації” Німеччини зразка 1945-1950 рр., відсутність чіткої програми внутрішніх перетворень в Іраку, несвоєчасне, запізніле реагування на зміну в Іраці тактики Аль-Каїди на початку 2006 р. тощо). Все це призвело у 2006 р. до різкого загострення ситуації в Іраку, коли країна, фактично, опинилась у стані громадянської війни, ситуація в країні почала виходити з під контролю. Як наслідок, Республіканська партія США зазнала нищівної поразки на проміжних виборах до Конгресу у листопаді 2006 р. На своїй першій прес-конференції за результатами виборів Дж. Буш був змушений визнати, що Ірак став головною причиною програшу республіканців на проміжних виборах і американська стратегія в Іраку потребує переосмислення.

10 січня 2007 р. американський президент виступив зі Зверненням до нації, в якому виклав основні положення нової стратегії США в Іраку, яка згодом отримала назву “Новий шлях вперед” (New Way Forward). Головна ідея цієї нової стратегії полягає у тому, що Сполучені Штати тимчасово йдуть на доволі значне збільшення своїх військ в Іраку, в першу чергу, у Багдаді (так званий “ривок” до Іраку), з тим, щоб надати можливість іракському уряду “отримати простір” для просування вперед у вирішенні назрілих питань національного примирення та стабілізації ситуації в країні.

Пріоритетними завданнями у межах стратегії “Новий шлях вперед” стали для американської адміністрації такі:

- завдання поразки «Аль-Каїді» та її прихильникам, досягнення гарантій того, щоб Ірак не перетворився на притулок і базу для міжнародного тероризму;

- підтримання зусиль уряду Іраку, всіх демократичних сил країни у напряму подолання міжобщинного насильства у Багдаді та повернення контролю над столицею;

- забезпечення територіальної цілісності Іраку і протидія деструктивній діяльності Ірану та Сирії в цій країні;

- сприяння у збереженні та зміцненні демократії в Іраку через зміцнення демократичних інститутів;

- розвиток і зміцнення процесу національного примирення в країні;

- продовження зміцнення іракських сил безпеки і збройних сил країни, прискорення передачі відповідальності й повноважень урядові цієї країни;

- заохочення економічного розвитку Іраку, що включає підтримку й нарощування експорту нафти як найважливішого чинника розвитку економіки країни;

- сприяння посиленню підтримки Багдада з боку сусідів на регіональному та міжнародному рівнях.

Особлива увага з боку Сполучених Штатів відводилася створенню сприятливих міжнародних умов реалізації стратегії ”Новий шлях вперед”. З цією метою адміністрація Дж. Буша намагалася заручитися підтримкою, перш за все, з боку так званих поміркованих арабських країн - Єгипту, Йорданії, Саудівської Аравії, Кувейту, Об'єднаних Арабських Еміратів, Бахрейну, Катару, Оману - та деяких інших. Зусиллями нинішньої американської адміністрації було, фактично, створено альянс: США плюс зазначені країни. При цьому Сполучені Штати досить ефективно скористалися негативною реакцією арабських країн на спроби нинішнього тегеранського режиму перетворити Іран не лише на безумовного лідера у Близькосхідному регіоні, а й у масштабах усього Ісламського світу. Тому зазначений альянс набув антиіранського спрямування і був спрямований значною мірою на послаблення позицій Ірану у регіоні і, передусім, в Іраку.

З метою зміцнення американсько-арабського альянсу адміністрація Дж. Буша значно активізувала свої зусилля у напрямку надання нового дихання близькосхідному мирному процесу. Проведення наприкінці листопада 2007 р. на території Сполучених Штатів міжнародної конференції в Аннаполісі, яка відкрила шлях до прямих переговорів між Ізраїлем та Палестиною у напряму укладання всеохоплюючого мирного договору, стало помітним успіхом американської дипломатії, яка дозволила американській адміністрації зміцнити свої позиції в Іраку. Офіційний візит президента США Дж. Буша 8-16 січня 2008 р. до Ізраїлю, Західного Берегу, Кувейту, Бахрейну, Об'єднаних Арабських Еміратів, Саудівської Аравії та Єгипту головним своїм завданням мав отримання підтримки провідних країн Арабського світу у здійсненні головних завдань близькосхідної політики США, в тому числі, й, нейтралізації значного впливу Ірану на Ірак.

У лютому 2008 р. минув рік після того як до Іраку прибув додатковий контингент американських військ і розпочалася перша широкомасштабна спільна операція американських та іракських військ, спрямована на стабілізацію ситуації у столиці Іраку - Багдаді - ”Примушення до законності” (Operation Enforcing the Low, or Fardh al-Qanoon). Протягом зазначеного періоду було досягнуто відчутного прогресу у боротьбі зі збройними формуваннями Аль-Каїди та її союзників. Експертна праця Лондонського інституту стратегічних досліджень ”Воєнний баланс 2008” відзначає значні успіхи нової політики Буша, особливо у Багдаді та сусідніх з ним провінцій, значне зниження активності ”ескадронів смерті” різного ґатунку та бойових операцій Аль-Каїди. В останній аналітичній доповіді провідного американського фахівця із близькосхідних проблем Е. Кордесмена, підготовленої у Вашингтонському центрі стратегічних та міжнародних досліджень, присвяченої сучасній воєнно-політичній ситуації в Іраку (лютий 2008 р.), приводяться цифри і факти, що характеризують політичний прогрес у напрямку стабілізації. Так, загальна кількість атак за цей час знизилася на 40 %, вибухів та бомбардувань - також на 40 %, кількість загиблих серед громадянського населення знизилася у 6 разів. Одним із найбільш серйозних політичних успіхів, яких досягли американська адміністрація та уряд Іраку, став масовий перехід сунітських племен на бік влади та їхня збройна боротьба із Аль-Каїдою. Це дозволило значно підвищити рівень безпеки у Багдаді, а також у таких сунітських провінціях як Ділайла, Анбар, північний Бабіл та Салахуддін.

Водночас, іракська Аль-Каїда обрала сьогодні центром своєї активності північні райони Іраку, зокрема, м. Мосул та навколо нього, намагаючись знову загострити відносини між шиїтами, сунітами, курдами, туркоманами та іншими релігійними та етнічними групами в країні.

В цілому ж, незважаючи на зазначені успіхи, воєнно-політична ситуація в Іраку ще далека від нормалізації. Головнокомандувач американським військовим контингентом в Іраку генерал Д. Петреус застерігає проти перебільшення досягнутих успіхів та підкреслює, що попереду ”залишилося зробити дуже багато тяжкої роботи”.

Досягнуті також певні успіхи й у напряму забезпечення національного примирення в Іраку. 13 лютого 2008 р. іракським парламентом було ухвалено три важливих законопроекти - рішення про проведення 1 жовтня ц. р. провінційних виборів, про бюджет країни на 2008 р. та закон про амністію. Разом із ухваленим раніше законом про ”реформу дебаасифікації” або ”Про відповідальність та справедливість”, всі ці законопроекти у сукупності закладають основу для досягнення якісно нового етапу процесу національного примирення, формування у парламенті країни стійкої більшості демократичних та патріотичних сил та створення на цій основі ефективно діючої системи органів державної влади.

Досягнуті позитивні зрушення у воєнно-політичному розвитку Іраку дозволяють США розпочати у 2008 р. перехід до нового етапу своєї стратегії в Іраку. Основними завданнями цього етапу, на думку аналітиків, будуть наступні.

По-перше, перетворення Іраку на опорний пункт американського домінування на Близькому і Середньому Сході. Як зазначала Державний секретар США К. Райс під час своїх переговорів із міністром закордонних справ Іраку Н. Зебарі: ”Сполучені Штати залишаться важливою стабілізуючою силою в цьому регіоні і у регіоні Перської затоки надовго, на десятиліття”.

По-друге, перетворення Іраку на найважливішу базу отримання якісних й дешевих енергоносіїв у Близькосхідному регіоні, на такий підконтрольний Сполученим Штатам резервуар енергоносіїв, який можна ефективно використовувати для реалізації стратегічних завдань Сполучених Штатів у Євразії.

Для політико-правового оформлення контурів нового етапу американської стратегії в Іраку, американська адміністрація ініціює розробку й утвердження декількох головних законопроектів. Це, по-перше, укладання з Іраком договору про дружбу та співпрацю на довгостроковий період. При цьому до Іраку має бути застосоване положення сьомого розділу статуту ООН і повернення йому юридичного статусу суверенної країни, яким Ірак користувався до 1990 р. У спільній статті Державного секретаря США К. Райс та міністра оборони США Р. Гейтса ”Що нам потрібно робити в Іраку сьогодні” на шпальтах впливового американського видання „Вашингтон пост” (13 лютого 2008 р.) американські високопосадовці визначають основні параметри і принципи такого документу. У ньому мають бути відображені базові параметри подальшої присутності США в Іраку, юридично-правові принципи розміщення американських військ, передусім щодо загального масштабу місії американського військового контингенту, повноважень, завдань, його статуту. Окрім цього, у договорі мають бути закладені базові рамки для міцних відносин США з Іраком у сфері політики, економіки, культури та безпеки.

По-друге, іншим найважливішим стратегічним завданням нового етапу американської політики в Іраку стане забезпечення надійного контролю над іракськими енергоносіями для ефективного використання величезного енергетичного потенціалу Іраку у реалізації пріоритетних напрямів зовнішньополітичного курсу США.

На сьогодні дедалі чіткіше проявляється той аспект стратегії США щодо Іраку, який пов'язаний із завданням встановлення більш надійної та ефективної системи американського контролю над енергетичними ресурсами цієї країни, значення яких зростатиме у світовій енергетиці протягом наступних десятиліть.

Відповідно до даних Міжнародного енергетичного агентства, світові потреби у нафті зростатимуть з 83 млн барелів у 2004 р. до 97 млн барелів у 2015 р. та 118 млн барелів у 2030 р. Три чверті світових резервів нафти (1,200 млн барелів) сконцентровані у країнах-членах ОПЕК, де країни Перської затоки мають відповідно 62 %. Але країни Перської затоки не бажають значно підвищувати видобуток нафти. Так, наприклад. Саудівська Аравія планує протягом наступних кількох років підвищити видобуток нафти лише на 1,5 млн барелів щодня. Однією з головних тем переговорів американського президента Дж. Буша із саудівським керівництвом під час його близькосхідного турне у січні 2008 р. була якраз тема збільшення постачання нафти Саудівською Аравією на світовий ринок.

Таким чином, стає дедалі більш очевидним, що саме Ірак здатний відіграти головну роль у задоволенні світових потреб у нафті обсягом 30 млн барелів щодня протягом наступних двох десятиліть.

Сьогодні розвідані запаси нафти в Іраку оцінюються у 115 млрд барелів. Вважається, що це лише третина всіх нафтових запасів країни. Також Ірак володіє понад 110 трілліонами кубічних метрів природного газу. Більшість аналітиків у нафтовій сфері вважають, що за запасами нафти Ірак займає не третє, а друге місце в світі.

Потрібно також підкреслити, що нафтовий ресурс Іраку має низку переваг. Так, собівартість якісної іракської нафти складає лише 2 дол. США за 1 барель. По-друге, нафтові родовища цієї країни розташовані таким чином, що дозволяють здійснювати експорт іракської нафти без особливих проблем фактично в усіх напрямках - до Перської затоки, Саудівської Аравії, Йорданії, Сирії, Туреччини.

Сьогодні як в іракській економіці у цілому, так і у нафтовій галузі, спостерігаються доволі швидкі темпи зростання. За даними Міжнародного валютного фонду у 2008 р. темпи економічного зростання Іраку становитимуть 7 % у порівнянні із 1,3 % у 2007 р. Також нормалізується ситуація у нафтовій галузі. У своєму інтерв'ю під час роботи Всесвітнього економічного форуму у Давосі 25 січня 2008 р. міністр нафтової промисловості Іраку Н. Шахрістані відзначив, що лише протягом останніх трьох місяців 2007 р. видобуток нафти в країні зріс на 400 тис. барелів щодня і становив у грудні 2007 р. 2,475 млн барелів. Згідно заяв Н. Шахрістані, при поліпшенні загальної ситуації в країні видобуток нафти має незабаром підвищитися до 3 млн барелів щодня, до 2010 р. Ірак має видобувати 4 млн барелів, а до 2012 р. - 6 млн барелів. Це надасть змогу Іраку посісти четверте місце у світі з видобутку нафти після Росії, Саудівської Аравії і США.

Враховуючи вищезазначене, американська адміністрація здійснює постійний тиск на керівництво Іраку з метою прискорити прийняття Закону про нафту, який має, по-перше, створити ефективний механізм використання енергетичного потенціалу Іраку для вирішення нагальних питань політичного примирення, нормалізації ситуації в країні та її економічного оновлення. По-друге, Закон про нафту передбачає створення належних правових меж відновлення діяльності в Іраку закордонних нафтових компаній.

Сьогодні, як на рівні іракського парламенту, так і на рівні політичних партій та громадсько-політичних об'єднань, точиться боротьба навколо низки принципових положень законопроекту. Передусім йдеться про розподіл сфер компетенції та прав центру та місцевої влади, особливо уряду Іракського Курдистану, про розподіл продукції між закордонними компаніями та безпосередньо Іраком, про можливість та масштаби приватизації нафтової промисловості країни, про створення вихідних умов для діяльності в Іраку транснаціональних нафтових компаній та приходу у нафтову промисловість великих інвестицій (відновлення та модернізація нафтової промисловості Іраку потребує понад 75 млрд дол. США).

До прийняття іракським парламентом відповідного Закону про нафту сьогодні урядом Іраку зроблено важливий крок до першого етапу залучення до нафтової промисловості Іраку великих іноземних компаній та інвестицій. Було оголошено тендер для участі у відновленні наявних родовищ та їхнього переоснащення. Станом на 18 лютого 2008 р. були подані заяви від 70 компаній, у тому числі British Petroleum, ConocoPhilips, Repsol, Royal Dutch Shell та інші.

Таким чином, узагальнення основних наслідків здійснення нинішньою американською адміністрацією стратегії ”Новий шлях уперед” в Іраку дозволяє зробити такі висновки.

- Застосування Сполученими Штатами нового стратегічного курсу в Іраку дозволило президенту США Дж. Бушу та його команді досягти протягом року певної стабілізації воєнно-політичної ситуації в Іраку і створити передумови для поступового переходу до нового етапу у реалізації довгострокових планів Вашингтона у цій країні. Першочерговими завданнями цього етапу стануть перетворення Іраку на одного з головних стратегічних союзників США у найважливішому з погляду національних інтересів США районі Близького і Середнього Сходу - у самому центрі транспортних та енерготранзитних артерій, на перехресті Арабського світу, Туреччини, Ізраїлю та Іраку. Договір про дружбу та співпрацю між США та Іраком, над яким сьогодні працюють обидві сторони, мають закріпити такий статус Іраку у політики-правовому форматі.

- Другим головним завданням нового етапу американської політики в Іраку є перетворення цієї арабської країни на найважливіший ресурс Сполучених Штатів відповідно до тієї нової довгострокової енергетичної стратегії США, яка вимагає встановлення повного або опосередкованого контролю над основними нафтовими та енергетичними ресурсами Перської затоки, Каспійсько-Центральноазійського басейну, Африки та інших регіонів.

- При цьому слід підкреслити, що зазначені головні завдання нового етапу американської політики в Іраку послідовно реалізовуватимуться незалежно від того, хто конкретно та від якої політичної партії - Республіканської або Демократичної - буде обраним 44-м президентом США. У цьому контексті іракська тема у сучасній президентській компанії не виходить за межі суто другорядних тактичних питань.

- Слід розуміти, що США увійшли до Іраку надовго і у стратегічній перспективі робитимуть все, або закріпитися у цій країні. В Іраку США опрацьовуватимуть нову версію ”південнокорейської моделі” співробітництва та впливу з урахуванням особливостей та реалій як самого Іраку так й усього Близькосхідного регіону.

Зазначені особливості сучасної зовнішньополітичної стратегії США в Іраку мають бути належним чином враховані українською дипломатією при опрацюванні оптимальної моделі реалізації національних інтересів України в Іраку.

Ірак є одним з найбільш важливих у перспективі партнером України на Близькому і Середньому Сході. По-перше, Ірак - це фактично єдина близькосхідна країна, з якої може бути здійснено безпосереднє надходження нафти до України через відповідні транспортні коридори. Враховуючи зазначене, в Україні ще з перших років незалежності покладались великі надії на отримання безпосереднього доступу до іракської нафти. Так, нафтопровід ”Одеса-Броди” з самого початку створювався з урахуванням можливості його використання для надходження іракської нафти в Україну. Були зроблені перші кроки у напряму створення необхідної політико-правової бази для вирішення цього завдання. У червні 1996 р. було підписано Договір з Туреччиною про спорудження нафтопроводу ”Джейхан-Самсун”, а у грудні 1996 р. його ратифікувала Верховна Рада України.

По-друге, Україна вже має досить серйозні позиції в Іраку, які були створені працею українських фахівців у цій країні ще за часів СРСР (65 % побудованих за допомогою СРСР найважливіших промислових підприємств припадає на Україну), а також миротворчої місії українського контингенту в цій країні у 2003-2005 рр. У документах робочого візиту Президента України В. Ющенка до Іраку 26 грудня 2005 р. а також в Указі Президента України №633/2005 ”Про заходи щодо виведення українського миротворчого контингенту з Республіки Ірак” були визначені довгострокові пріоритетні завдання України в Іраку та основні напрями їхньої реалізації. Вирішення цього завдання передбачає знаходження оптимальної моделі співпраці на сучасному етапі як з органами державної влади та місцевого самоуправління самого Іраку, так і з американською стороною.

При цьому потрібно врахувати, що Сполучені Штати Америки не лише не збираються залишати Ірак, а, навпаки, планують закріпитися у цій країні надовго, змінюючи відповідно до нових умов і завдань формат свого подальшого перебування в Іраку на основі використання т.зв. ”корейської моделі” присутності.

На сьогодні, американська адміністрація досить виразно дотримується курсу на зміцнення в Іраку центральної влади, на збереження Іраку як цілісного державного утворення. Така позиція Вашингтону обумовлюється як довгостроковими цілями США щодо використання геостратегічного та енергетичного ресурсу Іраку у реалізації своїх стратегічних завдань на Близькому і Середньому Сході, так і досягнутими певними результатами у стабілізації цієї країни. За таких умов Сполученим Штатам вже немає потреби в особливих стосунках з Іракським Курдистаном.

Повна підтримка адміністрацією президента США військової операції Туреччини проти бойових загонів Робітничої партії Курдистану (РПК) наприкінці лютого початку березня 2008 р. у прикордонних районах Іракського Курдистану переконливо продемонструвала, що, по-перше, саме Туреччина розглядається Білим домом сьогодні як головний (разом із Ізраїлем) союзник США на Близькому і Середньому Сході, якому можливо доручити деякі функції щодо забезпечення необхідного для США балансу сил у Близькосхідному регіоні. По-друге, США розглядають Туреччину як свого найважливішого партнера і союзника на Близькому і Середньому Сході у реалізації низки енергетичних проектів, у тому числі пов'язаних із використанням енергоресурсу Іраку.

Для України такий перебіг подій означає, що у розвитку своїх відносин з Іраком вона має перш за все орієнтуватись на центральну владу цієї країни, передусім, уряд Іраку. У цьому контексті важливого значення набуває організація офіційного візиту до України прем'єр-міністра Іраку Н. аль-Малікі та підготовка до цього візиту відповідних документів, які б мали створити солідну політико-правову базу нового етапу відносин України з Іраком як із повністю суверенною та незалежною країною. Цей новий статус Ірак має набути орієнтовно влітку 2008 р. після укладення всеосяжного договору із США.

По-друге, особливого значення набуває опрацювання спільних дій з Туреччиною та Іраком стосовно створення нафтотранспортного коридору Кіркук (Ірак) - Трабзон (Туреччина) - «Південний» (Україна), який дозволить практично вирішити завдання надходження до України іракської нафти.

По-третє, питання розробки оновленого формату співпраці України із США в Іраку мають знайти своє вагоме місце в українсько-американських відносинах. Головними темами у цьому контексті мають стати питання про удосконалення та активізацію участі України у здійсненні Навчальної місії НАТО в Іраку та у забезпеченні стабільності у цій країні, участь українських суб'єктів господарювання у новому етапі розвитку нафтогазової галузі Іраку, розробки нових родовищ нафти та газу, підключення України до нових міжнародних проектів транзиту іракських енергоносіїв до Європи, у тому числі й через територію України з використанням її транзитного потенціалу тощо. Ці та інші питання українсько-американської співпраці в Іраку потрібно враховувати при опрацюванні базового документа, що стосується Плану дій Україна-США на 2008-2009 роки.

3. Рада національної безпеки в системі зовнішньої політики США

Розгляд тенденцій сучасної зовнішньої політики США об'єктивно вимагає й розгляду принципів формування державних структур, залучених до процесу її реалізації.

Система виконавчої влади США включає в себе значну кількість відомств, пов'язаних із зовнішньою політикою країни: Раду національної безпеки (РНБ), Держдепартамент, Міністерство оборони, Центральне розвідувальне управління, Департамент внутрішньої безпеки (ДВБ), Департамент юстиції, а також департаменти торгівлі, фінансів, енергетики… Та саме РНБ традиційно посідає в цій сукупності особливе місце. Це, на думку аналітиків, пояснюється не тільки безпосередньою підпорядкованістю цієї структури президентові, а й закріпленою за нею функцією координації діяльності інших відомств, причетних до формування та реалізації зовнішньої політики держави, залишаючись при цьому головним дорадчим органом при президентові. Саме це традиційно зумовлює науковий інтерес до діяльності РНБ, причому в постбіполярних умовах такий інтерес значно підвищився. Йдеться не тільки про специфічні реорганізаційні зміни зовнішньополітичних відомств США під впливом кардинальних трансформацій системи міжнародних відносин в сучасних умовах, а й про нові тенденції функціонування виконавчої влади країни в цілому під впливом як зовнішньополітичних, так і внутрішніх (функціональних) змін. Слід додати, що сучасна вітчизняна історіографія ще не здійснила досліджень, які б відображали тенденції розвитку зовнішньополітичних структур США і, зокрема, РНБ в постбіполярний період. Аналіз цієї проблематики стосується лише періоду 1940 - 1980-х років.

Отже, вивчення проблем функціонального забезпечення американської зовнішньої політики диктує необхідність нових розвідок стосовно діяльності зовнішньополітичних відомств США, причому тенденції формування таких досліджень передбачають як узагальнення вітчизняних джерел, так і аналіз сучасної американської літератури, а також доступних для аналізу документів, що стосуються діяльності відповідних відомств США, насамперед - РНБ. Серед проблем, які набувають при цьому особливої актуальності - традиційні, характерні для біполярного часу, і специфічні, визначені постбіполярним періодом, риси організаційної будови і функціонування РНБ, система взаємодії президента і РНБ як механізму реалізації зовнішньої політики або, іншими словами, керівництва зовнішньополітичним процесом у постбіполярні часи.

Слід зазначити, що структура, роль та функціональне спрямування РНБ в системі зовнішньополітичного механізму США вперше були визначені Актом національної безпеки від 1947 року, а потім доповненнями до цього Акту від 1949 року, а також Реорганізаційним планом від 1949 року. Щодо структури, то, ставши компонентом Виконавчого офісу президента, РНБ мала складатися з Ради - формального органу вироблення рішень, представленого високопрофесійними спеціалістами з проблем зовнішньої політики (як правило, керівниками провідних підрозділів зовнішньополітичного механізму) та невеликого штату підтримки Ради для здійснення порад президентові і координації процесу забезпечення національної безпеки країни.

Офіційно метою функціонування РНБ було визначено раціоналізацію процесу забезпечення національної безпеки і формалізації участі президента у керівництві зовнішньою політикою держави через бюрократію зовнішньополітичних відомств та - особливо - військових. Від самого початку функціонування Ради президенти виявили тенденцію до використання її і в дещо іншому напрямі. Йдеться про відверте перебирання президентом функцій керівництва зовнішньополітичним механізмом і формування через РНБ надійної опори глави держави в його протидії прошаркам державної бюрократії, які могли б мати протилежне за президентське бачення завдань і шляхів реалізації зовнішньої політики. Згодом ця тенденція забезпечила не тільки перетворення РНБ і загалом Білого дому в центр формування зовнішньої політики, а й можливість перерозподілу впливів у межах самої Ради із зменшенням ролі органу формування рішень і зростання ролі радника з питань національної безпеки та, відповідно, штату РНБ з наданням йому незалежних джерел інформації, а відтак і можливості надавати президентові консультації та поради незалежно від інших структур.

Розглядаючи процес формування політики на президентському рівні в другій половині ХХ століття, американські дослідники називають три його головні етапи. Перший етап - президентство Г. Трумена і Д. Ейзенхауера, за яких РНБ (як і штат підтримки) використовувалась як дорадчий орган при президенті, що забезпечує зв'язки (довірчі стосунки) президента з кабінетом секретарів та департаментами державного механізму США. Другий етап пов'язаний з президентством Дж. Кеннеді і Л. Джонсона. Тоді роль РНБ як формального органу формування рішень зменшилася з одночасним зростанням ролі радника з питань національної безпеки і штату РНБ, які починають протистояти провідним структурам зовнішньополітичного механізму, насамперед - Держдепартамету США. Третій етап - президентство Р. Ніксона і всіх його наступників: радник з питань національної безпеки і штат РНБ почали відігравати провідну роль у процесі формування зовнішньої політики на президентському рівні.

На мою думку, такий підхід аналітиків не можна прийняти без застережень, адже, попри зростання впливу радника з питань національної безпеки і штату РНБ в системі зовнішньополітичного механізму США, суттєву роль у процесі формування і реалізації зовнішньої політики продовжували відігравати й інші агенції, зокрема Держдепартамент. Водночас цей підхід відображає певні суттєві особливості процесу прийняття зовнішньополітичних рішень на президентському рівні, пов'язані з перетворенням РНБ на головний консультаційний орган президента в межах Білого дому і всієї виконавчої влади щодо проблем зовнішньої політики. З іншого боку, може йтися про те, що саме РНБ (насамперед - через радника з питань національної безпеки і штату РНБ) перебрала на себе функції контролю щодо підготовки рішень на президентському рівні як через координацію майже усього обсягу необхідної для цього інформації, так і діяльності залученої до зовнішньополітичного механізму бюрократії.

Зазначені принципи, утвердившись у біполярний період, чітко проявлялись і в постбіполярні часи, хоча різний стиль керівництва зовнішньополітичним механізмом з боку президентів зумовив і різний ступінь ефективності та вагомості РНБ як важеля формальних зв'язків у межах зовнішньополітичного процесу США.

Керівництво зовнішньополітичним механізмом через формальний посередницький процес, що здійснювався штатом РНБ і координувався радником з питань національної безпеки, було особливо очевидним, наприклад, в часи президентства Дж. Буша-старшого. Так, збір інформації і підготовка політичних рекомендацій здійснювалися за допомогою РНБ через посередницькі групи різного рівня - для вищих урядовців, безпосередньо залучених до підготовки найважливіших і узагальнюючих рішень зовнішньої політики, і груп бюрократії, що відповідали за аналіз менш важливих проблем, сфокусованих переважно на географічних чи функціональних напрямах діяльності зовнішньополітичного механізму країни.

На практиці координацію діяльності зовнішньополітичного механізму за адміністрації Дж. Буша-старшого здійснювали Б. Скоукрофт як радник з питань національної безпеки та його заступник Р. Гейтс: вони очолювали, відповідно, два провідні координаційні комітети РНБ - Комітет голів як групи рівня президентського кабінету (NSC Principals Committee - NSC/PC) і комітет заступників голів як групи рівня заступників секретарів (NSC Deputies Committee - NSC/DC). Крім цих комітетів у межах адміністрації Дж. Буша-старшого діяла ще низка політичних координаційних підконтрольних РНБ комітетів (NSC/PCC), що виступали в якості посередницьких груп між двома провідними комітетами і, у свою чергу, РНБ та іншими структурами зовнішньополітичного механізму в цілому. Саме ці політичні координаційні комітети виконували головний обсяг роботи щодо формулювання політичної платформи для її розгляду на більш високому рівні, а також контролю і координації кроків з реалізації прийнятих рішень. Ці комітети, або робочі групи, організовані за регіональним (країни Європи, СРСР, країни Латинської Америки) та функціональним (контроль за озброєннями, обороною, розвідкою) принципом, очолювалися помічниками секретарів (міністрів) - помічниками держсекретаря щодо регіонального напрямку і помічниками міністрів оборони, фінансів, директора ЦРУ і т. д. щодо функціонального напряму діяльності. Водночас для підвищення контролю і координації діяльності цих груп з боку Білого дому виконавчими секретарями кожного з політичних координаційних комітетів призначалися члени штату РНБ.

Така система передбачала, що комітет заступників голів через заступника секретаря з питань національної безпеки контролював роботу інших координаційних комітетів і формулював рекомендації для комітету голів і безпосередньо штату РНБ, а комітет голів, у свою чергу, виступав як виконавчий комітет РНБ під керівництвом радника з питань національної безпеки, що безпосередньо підпорядковувався президентові. Ця схема не тільки сприяла централізації контролю щодо зовнішньополітичного механізму, відводячи особливу роль в реалізації такого контролю РНБ, а й забезпечувала чітку роботу самої Ради як провідної структури, відповідальної за формування зовнішньополітичного курсу країни.

Слід зазначити, що успіх в реалізації налагодженого функціонування РНБ за Дж. Буша-старшого пов'язується переважно і з призначенням на посаду радника з питань національної безпеки відомого політичного функціонера Б. Скоукрофта, що добре зарекомендував себе в РНБ ще коли цим органом керував Г. Кіссінджер (президентство Р. Ніксона), а потім, в останній період президентства Дж. Форда, був радником з питань національної безпеки. Він відзначився також як голова президентського комітету з розслідування скандалу Іран-контра за часів президентства Р. Рейгана.

Стиль Б. Скоукрофта як керівника відзначався неформальністю та інтенсивністю зв'язків з президентом. Йому вдалося підтримувати позитивні стосунки з іншими агентствами і, зокрема, Держдепартаментом, що дало аналітикам підстави розглядати діяльність зовнішньополітичної бюрократії в часи Дж. Буша-старшого як одну з найбільш ефективних президентських команд. Якщо додати до цього досить чітко сформульовану зовнішньополітичну платформу США на переломному етапі світового розвитку (розпад СРСР, об'єднання Німеччини), а також успішне проведення низки зовнішньополітичних, у тому числі й силових операцій („Справедлива справа” в грудні 1989 року в Панамі, „Буря в пустелі” в грудні 1991 року в Кувейті), зовнішньополітичну команду Дж. Буша-старшого розглядають як одну з найрезультативніших в американській історії постбіполярного періоду

Досить високий рівень ефективності механізму координації і посередництва в межах зовнішньополітичної бюрократії, забезпечений за Дж. Буша-старшого через РНБ, зумовив звернення до Ради як важеля зовнішньополітичного механізму й наступного президента - Б. Клінтона, хоча саме в цей період стався помітний перехід від формального процесу прийняття рішень на президентському рівні, що мав узагальнювати підготовчу роботу підпорядкованої президентові бюрократії, до неформального процесу, побудованого переважно на консультаціях президента з найближчими радниками зі сфери зовнішньополітичного механізму. Так, особистих преференцій, особливо в перший термін президентства Б. Клінтона, набули неформальні зустрічі президента з держсекретарем У. Кристофером, а потім з М. Олбрайт, радником з питань національної безпеки Е. Лейком, міністром оборони Л. Еспіном та наступником Л. Еспіна У. Перрі. Такий підхід сприймався (і сприймається) деякими американськими аналітиками як прагнення Б. Клінтона віднайти збалансований метод керівництва зовнішньополітичним механізмом, хоча зворотною стороною цього (особливо протягом першого строку президентства Б. Клінтона) був брак чітко сформульованої стратегії адміністрації на зовнішній арені - тенденція, що викликала гостру критику опонентів президента, насамперед з табору Республіканської партії.

Щодо РНБ, то її діяльність в адміністрації Б. Клінтона зосереджувалась, насамперед, на виробленні попередніх рішень, причому специфікою функціонування Ради за таких обставин стало не тільки розширення її загального складу, а й зростання чисельності підрозділів. Йдеться, передусім, про розширення представництва комітету голів РНБ, до складу якого, поряд з президентом, віце-президентом, держсекретарем, міністром оборони як постійними членами (згідно з Законодавчим актом 1947 року) та директором ЦРУ, головою комітету начальників штабів як радниками РНБ, що могли відвідувати її засідання, додавались такі нові члени, як міністр фінансів, представник США в ООН, помічник президента з питань національної безпеки, помічник президента з економічної політики та голова адміністрації президента. На засідання Ради могли запрошуватися міністр юстиції, голови виконавчих департаментів та агентств, спеціальні (затверджені законодавством) радники РНБ та інші посадовці вищого рівня як спеціалісти в галузі зовнішньої політики.