КУРСОВАЯ РАБОТА

СВІТОВИЙ РИНОК ТА ЙОГО СУЧАСНА СТРУКТУРА

Зміст

Вступ

Розділ 1. Сутність і структура сучасного світового господарства

1.1 Сутність сучасного світового господарства

1.2 Структура світового господарства

Розділ ІІ. Світовий ринок послуг та фінансові ринки

2.1 Світовий ринок послуг

2.2 Фінансові та єврофінансові ринки

Розділ ІІІ. Світовий ринок технологій та ринок праці

3.1 Сутність та структура світового ринку технологій

3.2 Сутність та структура світового ринку праці

Висновок

Список використаної літератури

Вступ

Світова економіка поєднує два поняття: по-перше, поняття світового господарства та, по-друге, поняття міжнародних економічних відносин.

У сучасному світовому господарстві знайшли свій вияв як загальні, так і специфічні економічні категорії. Цим визначається теоретичне і практичне значення розкриття тенденцій, суперечностей і перспектив розвитку його.

Глибинною основою світової економіки є загальнолюдські соціально-економічні цінності. До основних із них, які є досягненням цивілізаційного розвитку людства в усьому світі, належать: сім'я і її домашнє господарство; держава і її економічна політика як фактор зростання суспільного багатства; товарно-грошові відносини, які об'єднують у єдину суперечливу господарську систему сім'ї, їхні домашні господарства, держави, їхні угруповання; власність, яка визначає становище як окремої людини, колективу людей, так і всієї держави у світі: виробництво на всіх його фазах, яке забезпечує саме існування людства і його розвитку в цілому та кожної окремої особи.

Елемент необхідної взаємодії між продавцем та покупцем намагався пояснити Герш (1989). Оскільки однією з умов послуги є «фактор одночасності», Герш визначає послугу як угоду (трансакцію з позитивним фактором одночасності).

Деякі економісти доводять, що адекватне визначення послуги має відрізняти процес виробництва послуги і послугу як продукт. Виходячи з цього економіст Гілл (1977) запропонував своє визначення послуги: послуга -- це зміна умов належності особи або товару будь-якому економічному суб'єктові, яка випливає з діяльності іншого економічного суб'єкта зі згоди першого.

Розділ 1. Сутність і структура сучасного світового господарства

1.1 Сутність сучасного світового господарства

Якщо перехід від одного технологічного способу виробництва до іншого визначається удосконаленням засобів праці, прогресом у використанні результатів науки і техніки, запровадженні нових технологій, то умовою становлення світового господарства є історична еволюція інституту сім'ї, держави і власності, зцементованих розвитком товарно-грошових відносин, переходом їх функціонування зі сфери обігу в сферу виробництва. Основні етапи розвитку світового господарства наведено на рис. 1.

Становлення світового господарства через міжплемінні, місцеві, регіональні та світові зв'язки, здебільшого на ринкових засадах, пройшло довгий шлях, розпочавшись разом зі становленням людської цивілізації, тобто пройшовши часову відстань у 10 тис. років. З часом становлення світового господарства набирало все більшої ходи. Це становлення було прискорене так званими великими географічними відкриттями XV--XVII ст. Промислова революція, що започаткувала індустріальну стадію в розвитку людства наприкінці XVIII -- на початку XIX ст., розвиток великої фабрично-заводської індустрії створили матеріальну базу для завершення формування світового господарства. Формування фінансового капіталу, що став однією з провідних рис економічного розвитку у другій половині XIX ст., підвело економічну базу під завершення створення світового господарства. Територіальний поділ світу між порівняно економічно розвиненими великими державами, що настав наприкінці того ж XIX ст., створив геополітичну основу для завершення формування світового господарства. Отже, наприкінці XIX ст. завершується створення світового господарства, а далі його розвиток відбувався за зазначеними на рис. 1. етапами:

Рис. 1. Основні етапи розвитку світової економіки

Для розвитку світового господарства характерними стали дві тенденції: 1) до глобалізації виробництва і капіталу та 2) до поглиблення розвитку національних господарств в умовах глобального середовища, тим більше для порівняно нових державних утворень у вигляді країн, що розвиваються й трансформуються до ринку. Звідси й основні суперечності в сучасному світовому господарстві, в розвитку міжнародної економіки: економічні, соціальні, політичні, культурно-цивілізаційні. Специфічним їх проявом в умовах домінування в міжнародній економіці розвинутих країн і особливо за обставин монополярності сучасного світу стало таке специфічне, породжене даними умовами і обставинами явище, як так званий міжнародний тероризм, сам вельми суперечливий як за сутністю, так і за змістом.

Економічна наука вважає, що у майбутньому світове господарство буде єдиним організмом, який функціонуватиме на ринковій основі й характеризуватиметься високим рівнем інновацій, швидкими змінами у формах поєднання чинників виробництва, відсутністю панування умов праці над безпосереднім виробником, новим трудовим стилем.

Характерними рисами сучасного світу є різноманітність і багатоваріантність форм розвитку його складових частин, з одного боку, та зростаюча єдність, взаємозалежність цих складових -- з другого. Якщо різноманітність світу породжує безліч інтересів, на основі яких і розгортаються суперечності, то взаємозв'язок його складових частин приводить до появи загального інтересу, який слугує єдності, що зростає та пошуку шляхів подолання суперечностей.

Основними тенденціями розвитку сучасного світу є кардинальні соціально-економічні зміни, прискорений розвиток продуктивних сил суспільства, зростаюча взаємозалежність держав світового співтовариства. Ці тенденції перебувають у діалектичній взаємодії.

Суспільний прогрес потребує налагодження конструктивної, творчої взаємодії держав і народів у масштабах усієї планети і створює для цього необхідні передумови. Забезпечення миру і соціального прогресу як загальнолюдського інтересу стає домінантою сучасної епохи. Загальнолюдські інтереси існували завжди, але в умовах посилення загрози ядерного та екологічного знищення вони набули пріоритетного значення.

Можливість і необхідність забезпечення цих інтересів лежать у довгостроковому співіснуванні різних країн з їх різноманітною специфікою економічних систем. Останні ґрунтуються на доіндустріальній, індустріальній та науково-виробничій системах продуктивних сил. У різних країнах ці системи співіснують у різноманітних поєднаннях і становлять національні продуктивні сили. У зв'язку з поглибленням міжнародної спеціалізації та кооперації виробництва, міжнародного поділу праці та з розвитком міжнародного обміну на всіх стадіях суспільного відтворення (виробництво, розподіл, обмін і споживання суспільного продукту) відбувається інтернаціоналізація продуктивних сил національних господарств.

В умовах науково-технічного прогресу міжнародний поділ праці як об'єктивна основа розвитку світового ринку, світового господарства взагалі і найвища форма суспільного територіального поділу праці збагачується якісно новими рисами. Сучасні продуктивні сили потребують такого поділу праці, який робить економічно неефективним або навіть просто неможливим забезпечення виробничих та інших потреб кожної окремої країни лише за рахунок її власних сил. Участь у міжнародному поділі праці стає передумовою нормального розвитку виробництва.

Головною ланкою міжнародного поділу праці та міжнародних економічних відносин, що розвиваються на його основі, є транснаціональні корпорації (ТНК). Наприклад, одна з них -- всесвітньо відома "Тойота" -- розмістила у 116 країнах світу 26 складальних і виробничих підприємств, має 6 збутових компаній і 116 фірм-розподілювачів.

Міжнародний поділ праці визначає зростання міжнародної спеціалізації та кооперування виробництва.

Разом із розвитком продуктивних сил і ринкових відносин змінюється співвідношення між різновидами щодо рівня структури міжнародного поділу праці: загальним (між великими сферами економіки різних країн -- промисловістю, сільським господарством, транспортом тощо), частковим (між галузями та всередині галузей великих сфер економіки як міжфірмовим) і одиничним (в окремих підприємствах, фірмах, багатонаціонального базування як між кооперованими спеціалізованими підприємствами). Частковий і особливо одиничний міжнародний поділ праці тісно пов'язані з процесом регіональної економічної інтеграції, а також з функціонуванням транснаціональних компаній, спільних підприємств, вільних економічних зон тощо. Частковий та одиничний міжнародний поділ праці виявляються також у предметній, подетальній (повузловій) і технологічній (постадійній) спеціалізації та кооперуванні виробництва, що зростають. Межі внутрішнього ринку стають тісними для великомасштабного спеціалізованого виробництва. Спеціалізація виробництва все більш розвивається не за кінцевою продукцією, а за напівфабрикатами, деталями, вузлами, комплектуючими виробами тощо.

Розвиток внутрішньо- і міжфірмового міжнародного поділу праці безпосередньо призводить до виникнення елементів прямої виробничої кооперації між суб'єктами поділу праці, функціонуючими в різних країнах. У свою чергу, виникнення прямої виробничої кооперації вимагає надійних економічних зв'язків. Це посилює залежність масштабів і глибини спеціалізації та кооперування від стану міждержавних відносин і зумовлює розвиток процесу міждержавної економічної інтеграції.

Участь національних господарств у міжнародному поділі праці не обмежується торгово-економічними формами. Вона проявляється також у розвитку взаємовідносин у науці, техніці й виробництві на основі кооперування спеціалізованих великих, середніх і дрібних підприємств. Розвиток продуктивних сил через міжнародний поділ праці веде до інтернаціоналізації виробництва. Разом з інтернаціоналізацією продуктивних сил і виробництва розвиваються світовий ринок, а на цій основі й світове господарство та його інфраструктура.

Звідси, міжнародний поділ праці виражає галузеву і все більш внутрігалузеву й внутріфірмову спеціалізацію та кооперацію, взаємодію продуктивних сил у міжнародному масштабі й одночасно є специфічним міждержавним суспільним ставленням у процесі світового виробництва і реалізації його результатів. Базою розвитку міжнародного поділу праці є рівень і характер суспільного виробництва, тобто рівень розвитку продуктивних сил і характер економічних виробничих відносин в окремих країнах та в усьому світі. Чим вищий рівень суспільного виробництва, тим більше можливостей для участі в міжнародному поділі праці. Зростання міжнародного поділу праці є шляхом для збільшення ефективності виробництва і на цій основі розвитку людської цивілізації

Отже, економічними засадами функціонування світового господарства є міжнародний поділ праці, який визначає спеціалізацію виробництва країн відповідно до їхніх природно-кліматичних, історичних та економічних умов, що, в свою чергу, на певному етапі виявляється як процес інтернаціоналізації виробництва і всього господарського життя. На цій основі розвиваються процеси економічної інтеграції, які зумовлюють тенденцію до економічної єдності світу, глобалізації економічних явищ і процесів. Необхідність спільного розв'язання глобальних проблем сучасності, зокрема соціально-економічних та екологічних, є одним з факторів посилення цієї тенденції. Проте економічній єдності світу властиві певні суперечності: тенденції до об'єднання в рамках усієї світової економіки не завжди узгоджуються з регіональною інтеграцією, яка може призвести до певної відокремленості, замкненості окремих інтеграційних угруповань. У цілому ж загальносвітова інтеграція зумовлює формування взаємозалежного, взаємопов'язаного, суперечливого, але значною мірою цілісного, хоча й з поліосновною структурою, світового господарства.

Отже, сучасне світове господарство є складною системою національних господарств окремих країн та їхніх угруповань, що взаємопов'язані міжнародними економічними відносинами (МЕВ) на основі міжнародного поділу праці.

Світове господарство як система складається з соціально-економічної, організаційної та функціональної підсистем, що підпорядковуються певним внутрішнім і зовнішнім закономірностям.

Соціально-економічна підсистема виражає існування в світовому господарстві різноманітних груп країн: розвинутої ринкової економіки, країн, що розвиваються, і перехідних до ринку. Окремі національне організовані господарства країн розвиненої ринкової економіки, країн ринкової економіки, що розвиваються, та держав перехідної від централізовано керованої до ринкової економіки у своїй суперечливій єдності становлять матеріальну основу, речовий зміст світового господарства і одночасно є його основними соціально-економічними підсистемами. Міжнародні економічні відносини пов'язують ці господарства у цілісну систему. Сучасна форма існування світового господарства є наслідком багатовікового розвитку продуктивних сил та поглиблення поділу праці.

Основні складові соціально-економічної підсистеми сучасного світового господарства визначають за такими критеріями, як 1) рівень і характер розвитку продуктивних сил у взаємозв'язку їх з організаційно-економічними відносинами, тобто зі ступенем розвитку ринку всередині тієї чи іншої країни; 2) специфіка багатоукладності економіки; 3) особливості державного регулювання господарського життя (співвідношення позаекономічних та економічних форм і методів регулювання, роль держави в цьому процесі). Для того щоб віднести конкретну країну (або групу країн) до певної соціально-економічної підсистеми, потрібна наявність усіх трьох згаданих критеріїв.

Продуктивні сили, як уже було розкрито, знаходяться в основі економіки суспільства. Найбільш адекватними потребами розвитку продуктивних сил виявились закони товарного виробництва і підприємництва. Зрештою, вони зумовили як утворення світового господарства, так і його подальший розвиток. Відомо, що сутність підприємництва полягає в прагненні до самозростання капіталу. Будь-яку перешкоду капітал розцінює як обмеження, яке обов'язково має бути подолане. Вихід капіталу за національні межі невіддільний від становлення і розвитку підприємництва та світового господарства. Звідси загальним у сучасних складових соціально-економічної підсистеми світового господарства є розвиток товарно-грошових відносин на основі багатоукладної економіки, конкуренції між укладами, які в найузагальненішій формі відбивають наслідки розвитку підприємництва як у національних межах, так і поза ними. При цьому саме підприємництво є одночасно і причиною, і наслідком глибинних процесів у продуктивних силах, які в національних межах на певному етапі обмежують прагнення до самозростання капіталу.

Хоча соціально-економічний розвиток у деяких країнах (наприклад, у Скандинавських) відбувається в напрямі від ринкової економіки до змішаної, а від змішаної -- до економіки узгоджень, товарно-грошові відносини залишаються об'єктивною основою взаємозв'язку і взаємозалежності безпосередніх суб'єктів світового господарства, як і спільний інтерес в економічному прогресі та у розв'язанні глобальних соціально-економічних проблем.

У спільному інтересі в економічному прогресі та у розв'язанні глобальних соціально-економічних проблем, як у фокусі, сходяться і концентруються проблеми, пов'язані з розвитком людини, забезпеченням її майбутнього. Не випадково серед критеріїв оцінки конкурентоспроможності різних країн на фоні світового господарства якість робочої сили посідає перше місце, випереджаючи такі показники, як якість продукції, ринкова орієнтація та рівень нового покоління бізнесменів. Якість робочої сили, у свою чергу, залежить від пристосування сучасної людини до умов природного і соціального середовища, що змінюються під впливом науково-технічного прогресу, від сучасної урбанізації, від успіхів у боротьбі з епідеміями і найважчими захворюваннями тощо.

Оптимальне розв'язання подібних проблем загальнопланетарного масштабу потребує взаємодії як науково-технічних, так і соціально-політичних факторів, координації зусиль держав, що формально належать до різних соціально-економічних підсистем, визначення для кожної держави посильного внеску та умов участі.

Особливим у різних складових соціально-економічної підсистеми світового господарства є різні рівень і характер розвитку продуктивних сил у взаємозв'язку їх з організаційно-економічними відносинами та відмінності у державному регулюванні господарського життя.

Всередині кожної зі складових існують свої ступені відмінностей, оскільки кожна з них не є однорідною (США і Іспанія, Аргентина і Малаві тощо). Динамізм виробничих і суспільних процесів відбиває цю неоднорідність, особливо щодо трансформації відносин власності й менеджменту. Подібні перетворення мають передусім сприяти зміні структури виробництва і експорту відповідно до критеріїв світового ринку.

У групі країн перехідної від централізовано керованої до ринкової економіки за відмінностями в рівнях трансформації економіки на шляху просування до ринку; в державному регулюванні господарським життям вирізняються принаймні чотири групи країн: 1) країни, що активно наближаються до ринкової економіки (Угорщина, Чехія, Польща, країни Балтії тощо); 2) країни, що наближаються до ринку, використовуючи інститути командно-адміністративної системи (Китай, В'єтнам); 3) країни, що виникли в результаті розпаду колишнього СРСР і ще не зовсім визначилися в підходах до розвитку ринкових відносин, тому перебувають у початковій стадії хаотичного руху до ринку; 4) країни, що намагаються розвивати окремі елементи ринку під впливом об'єктивної реальності (Куба, Північна Корея тощо). Між наведеними групами країн немає чітких меж, окремі країни займають проміжну позицію. Наприклад, Монголія займає місце між другою та третьою групами, однак ближче до другої.

Соціально-економічна сутність системи сучасного світового господарства полягає в діалектичному взаємозв'язку національних господарств країн, що належать до трьох соціально-економічних підсистем, здійснюваному через міжнародні економічні відносини.

Система світових ринкових відносин функціонує і розвивається за загальними економічними законами. Передусім -- це закони вартості та попиту і пропозиції, дії яких властиві як загальні ознаки, так і специфічні для світового товарного виробництва особливості. Діалектична єдність цих ознак та особливостей визначає якісну своєрідність світових ринкових відносин, відрізняє їх від інших форм ринкових відносин.

Загальний взаємозв'язок виробників на засадах товарно-грошових відносин існує в будь-якій соціально-економічній підсистемі сучасного світового господарства. Водночас дія законів вартості та попиту і пропозиції зазнає модифікації на основі конкретних економічних виробничих відносин, а також продуктивних сил, державного управління тощо в кожній підсистемі. Крім того, модифікацію цих законів зумовлює зміна змісту економічної системи.

Головним критерієм еквівалентності сьогодні стає обмін на основі інтернаціональних вартостей, які формуються як середньосвітові величини в результаті конкурентної боротьби між різними державами та іншими суб'єктами світових ринкових відносин. Кожний з них в обмін на уречевлену в своїх товарах світову інтернаціональну працю отримує однакову кількість такої самої праці в інших товарах, які купує на світовому ринку. Економія національної праці, яка реалізується у світовому товарообміні, досягається завдяки міжнародному поділу праці, що дає змогу виробити більшу кількість товарів та знизити національну вартість їх, витративши при цьому ту саму кількість праці.

Інтернаціональні витрати суспільне необхідної праці на виробництво товарів визначають величину інтернаціональної вартості. Національні витрати суспільне необхідної праці країн, що експортують на світовий ринок найбільшу кількість певної продукції, формують інтернаціональні витрати і, як наслідок, інтернаціональну вартість. Проте у формуванні останньої беруть участь не всі товари, які виробляються у різних країнах, а лише ті, які експортуються на світовий ринок. Звідси ступінь впливу національної вартості на інтернаціональну залежить від частки окремих країн у загальному обсязі продажу окремих товарів на світовому ринку.

Країни, які беруть участь у міжнародному поділі праці та обміні, знаходяться в неоднакових умовах. Це визначається не тільки рівнем розвитку, структурою економіки і ємністю внутрішнього ринку, а й відмінностями географічного положення, складом та розмірами природних ресурсів. На світовому ринку країни, витрати яких на виготовлення того чи іншого продукту вищі за середній інтернаціональний рівень, виявляються неконкурентоспроможними, ті ж, у яких подібні витрати нижчі, мають більш високий дохід від експорту своїх товарів.

Є багато специфічних факторів, які тією чи іншою мірою перешкоджають формуванню інтернаціональної вартості. Вплив цих факторів (зовнішньоторгові та валютні обмеження, коливання курсів валют, біржові "лихоманки") позначається на світових цінах. Проте короткочасні коливання цін не відображають довгострокових тенденцій, а власне в останніх і виявляється універсальна дія закону вартості як регулятора світових ринкових відносин.

Якісна еволюція, яку переживає сучасне світове господарство, полягає у подальшій трансформації світових продуктивних сил і виробничих відносин і зумовлює особливості дії інших, крім названих законів вартості та попиту і пропозиції, економічних законів, -- закону відповідності виробничих відносин рівню і характеру розвитку продуктивних сил, закону зростання потреб, закону економії часу, закону зростання продуктивності праці тощо.

У своїй сукупності особливості дії економічних законів у світовому господарстві відображають удосконалені форми і культуру господарювання, які викристалізовуються в процесі суспільного добору, що відбувається одночасно з розвитком і поглибленням міжнародного поділу праці. Один процес дає суспільству можливість неухильно підвищувати ефективність праці, інший -- більш раціонально організовувати суспільне виробництво і продуктивніше розпоряджатися його результатами. Доповнюючи та стимулюючи один одного, ці процеси зумовлюють розвиток світового господарства.

1.2 Структура світового господарства

Організаційно-економічну структуру сучасного світового господарства визначає поєднання регіональної та функціональної підструктур.

Регіональна підструктура світового господарства представлена економічними об'єднаннями країн, що ґрунтуються на територіальному принципі й мають на меті розв'язання широкого кола економічних проблем. До неї належать міждержавні регіональні загальноекономічні об'єднання та регіональні економічні комісії Організації Об'єднаних Націй (ООН).

Функціональна підструктура представлена міждержавними економічними організаціями з певних питань функціонування світового господарства. Це спеціалізовані економічні об'єднання ООН із загальнофункціональних та галузевих напрямів; міждержавні галузеві організації; міжнародні галузеві організації підприємців; міжнародні кооперативні організації.

У регіональній підструктурі виділяють економічні інтеграційні об'єднання, які діють на основі комплексу спільних економічних інтересів. Життєздатність цих об'єднань забезпечують також географічна і культурна близькість, природний фактор, спільність наукових інтересів різних країн району. Економічний та екологічний аспекти сучасного етапу розвитку науки і техніки розширюють сферу взаємних інтересів. Організаційно-економічні умови, міждержавна уніфікація суспільних потреб сприяють створенню передумов для спільних дій.

З міждержавних регіональних економічних об'єднань у Європі можна виділити: ЄС, EFTA, NAE. У ЄС (Європейське Співтовариство, з 1 січня 1994 р. -- Європейський Союз), до складу якого входять Німеччина, Франція, Італія, Бельгія, Нідерланди, Люксембург, Великобританія, Данія, Ірландія, Греція, Іспанія, Португалія, Швеція, Фінляндія й Австрія, переважають доцентрові тенденції. Сьогодні цей Союз трансформується в цілісне господарсько-політичне утворення: здійснюється поступовий перехід від національних економічних структур до цілісної євроекономіки.

Досить стійкою щодо протистояння зростанню протекціоністських тенденцій у міжнародній торгівлі зарекомендувала себе EFTA (Європейська асоціація вільної торгівлі), в якій з 1995 р. залишилися Норвегія, Швейцарія, Ісландія. Спільною рисою всіх членів організації є висока частка зовнішньої торгівлі в економіці. Звідси й інтерес до ліквідації перешкод у розвитку торгівлі.

Для виконання функцій посередника в експорті в інші країни надлишку продукції скандинавських оптових товариств, а також частини продукції споживчих кооперативів (переважно сільськогосподарських) Данія, Норвегія, Швеція, Фінляндія утворили NAE (Скандинавський кооперативний експорт). Ця організація займається також експортом меблів, що виготовляють на кооперативних підприємствах цих країн, у Німеччину, Японію, Великобританію і США.

На Північноамериканському субконтиненті 1988 р. створено одне з найбільших економічних об'єднань -- NAFTA (Північноамериканська асоціація вільної торгівлі), спочатку в складі двох розвинутих країн -- США і Канади, а з 1993 р. до них приєдналася країна, що розвивається -- Мексика. Досвід NAFTA є дуже важливим для вступу України у світовий та європейський ринковий простір.

У зв'язку зі зростаючою взаємозалежністю держав та інтернаціоналізацією господарського життя різні міждержавні економічні об'єднання почали виникати також у Латинській Америці. Наприклад, РА (Амазонський пакт), до складу якого входять Болівія, Бразилія, Венесуела, Гайана, Колумбія, Перу, Сурінам, Еквадор, було створено з метою спільного вивчення, освоєння, використання і охорони ресурсів Амазонії та прискорення інтеграції економічних структур країн-учасниць. GA -- Андська група -- об'єднує Болівію, Колумбію, Перу, Венесуелу. Вона реалізує програму прискореного економічного зростання шляхом інтеграції економік, узгодження економічної політики, в тому числі щодо іноземного капіталу.

Специфічним євразійським міжнародним регіональним об'єднанням є Співдружність незалежних держав (СНД), про створення якої було оголошено в грудні 1991 р. До нього входять 12 колишніх республік СРСР (без країн Балтії), в тому числі Україна. Створення СНД відіграло перш за все політичну роль у розпуску СРСР. Щодо процесів економічної інтеграції країн СНД, то вони йдуть вельми складно і суперечливо, оскільки першоосновою їх має бути, по-перше, ринкова економіка кожного учасника і, по-друге, а це сьогодні головне, суверенність держав-учасників, яка проходить період становлення і розвитку. Невипадково в березні 1999 р. на регулярній зустрічі у верхах країн СНД було поставлено завдання становлення і формування найпростішої форми регіональної економічної інтеграції -- зони вільної торгівлі країн-учасниць.

Зростає роль і значення ще однієї євразійської організації регіонального економічного співробітництва -- організації Чорноморського економічного співробітництва (ЧЕС), створеної в 1992 р. при системотворчій ролі Туреччини та України. До її складу входять: країна розвинутої ринкової економіки -- Греція; країни, що переходять до ринку, з числа колишніх республік СРСР -- Україна, Росія, Молдова, Азербайджан, Вірменія, Грузія, а також Албанія, Болгарія, Румунія; країна, що розвивається, -- Туреччина. Серед асоційованих членів -- Австрія, Італія, Єгипет, Туніс, Словаччина та інші країни, а також міжнародні організації -- МВФ, Світовий банк. У рамках ЧЕС відбувається становлення зони вільної торгівлі.

Регіональна структура сучасного світового господарства відповідає передусім тенденції до об'єднання індивідуальних, монополістичних і національних капіталів. Це зумовлено як логікою розвитку рівня продуктивних сил, так і потребами поділу праці, спеціалізацією й кооперацією виробництва, його концентрацією і централізацією.

У регіональній підструктурі світового господарства слід розрізняти загальне й особливе.

Загальне полягає в тому, що будь-які об'єднання створюються для реалізації спільного інтересу країн-учасниць. Завдяки участі в міжнародному поділі праці країна дістає доступ до засвоєних попередніми і сьогоднішнім поколіннями природних ресурсів у різних районах планети, до створених людством продуктивних сил, накопичених знань і навичок. Доступ, за висловом К. Маркса, до "загальних продуктивних сил суспільного мозку" дає змогу кожній країні, її народу певною мірою, з більшими чи меншими витратами задовольняти свої матеріальні та духовні потреби. Звідси й об'єктивна зацікавленість держав у функціонуванні світового господарства. Цей спільний економічний інтерес і є цементуючою основою цілісності світового господарства.

Функціонування світового господарства означає подальше поглиблення взаємозалежності його суб'єктів. Розвиток регіональної економічної інтеграції посилює координацію економічної політики, передусім країн розвиненої ринкової економіки. Не завжди ці процеси проходять узгоджено, хоча в цих країнах досягнуто певної суспільної злагоди щодо моделі розвитку. Звідси особливе в регіональних підсистемах виявляється, по-перше, в специфіці інтересів окремих членів підсистем, по-друге, у неоднакових можливостях різних економічних угруповань у досягненні спільного інтересу.

Отже, міжнародна економічна інтеграція ґрунтується на розвитку продуктивних сил, міжнародному усуспільненні виробництва через його інтернаціоналізацію та відповідну еволюцію економічних відносин. Розвиток продуктивних сил виявляється в поглибленні міжнародного поділу праці, що зумовлює урізноманітнення зв'язків у виробництві, технологіях, торгівлі, фінансах тощо. Результатом міжнародного усуспільнення виробництва є інтернаціоналізація господарського життя. Усе це призводить до ускладнення економічних відносин, а також політичних і правових зв'язків між країнами.

Є кілька ступенів розвитку регіональної економічної інтеграції. Найпростішою формою є зона вільного товарообміну, як, наприклад, EFTA, NAFTA тощо. Для такого початкового ступеня характерне зняття обмежень товарообміну між країнами -- учасницями відповідного договору щодо кількісних показників і тарифних бар'єрів. Наступною сходинкою є митний союз, коли такі обмеження встановлюються як спільні щодо третіх країн. Важливим ступенем розвитку регіональної економічної інтеграції є створення спільного ринку. При цьому ліквідуються і не митні бар'єри та вводиться вільне переміщення товарів, капіталів, робочої сили, валютних ресурсів між країнами-учасницями. Вищим ступенем регіональної економічної інтеграції стає економічний союз, класичним прикладом якого є ЄС, де виробляються і втілюються в життя єдина економічна політика, впроваджується єдина валюта тощо. ЄС розвивається у напрямі до специфічного федеративного об'єднання через немалі труднощі та суперечності. Проте, щоб підійти до такого ступеня, члени ЄС пройшли тривалий шлях національного розвитку. Що ж до інтеграції, то її було започатковано в окремих галузях виробництва (у металургії, атомній і вугільній промисловості тощо) невдовзі після Другої світової війни. Починаючи з Римського договору 1957 p. вона набула комплексних форм. Знаменною віхою у розвитку не тільки економічної, а й політичної інтеграції країн -- членів ЄС стала Маастрихтська угода 1992 р. Ряд країн Європи, в тому числі Україна, ведуть переговори про асоціацію з ЄС.

Завдання модернізації економіки, засвоєння найновітніших досягнень науки і техніки в країнах ринкової економіки, що розвиваються, можуть бути вирішені через встановлення стабільних і широких контактів з країнами розвиненої ринкової економіки. Це, у свою чергу, можливе за умови виробництва порівняно конкурентоспроможної продукції, що потребує вдосконалення ринкового механізму господарювання, створення змішаної економіки, запровадження інших елементів соціальне орієнтованої ринкової економіки. Подібні завдання постають і перед країнами перехідної від централізовано керованої до ринкової економіки. Отже, проблема створення в цих двох соціально-економічних підсистемах механізму економічного саморегулювання багато в чому збігається із завданням адаптації цих країн до сучасних реалій світового господарства.

Крім того, країни перехідної від централізованої керованої до ринкової економіки паралельно вирішують надзвичайно складну проблему становлення своєї державності, роблять спробу підвести під неї економічний ґрунт. Вирішення таких проблем уповільнює економічні перетворення, оскільки відтягує і сили, і кошти, потрібні ще й для подолання опору старих структур.

Шляхи входження України до європейського економічного простору можуть бути досить різноманітними, проте визначатимуть їх темпи внутрішньої трансформації системи. Ця трансформація, якщо подавати її у дещо спрощеному вигляді, має характеризуватися акцентом на власні сили та ресурси з урахуванням об'єктивної необхідності закладання нових засад співробітництва України з іншими державами колишнього СРСР (коли зв'язки з ними набули характеру зовнішніх економічних зв'язків) та визначенням механізму економічної стратегії, спрямованої на розвиток економічних відносин із Заходом.

Важливе міжнародне значення має також позиція Заходу з надання Україні безпосередньої термінової підтримки на шляху до цивілізованої ринкової системи та у розробці міжнародної програми участі країн Заходу в реконструкції держав Східної Європи (в тому числі України). При контролі з боку західних країни і міжнародних фінансових інститутів водночас вона має бути обов'язково відкритою для ініціативи й участі держав Східної Європи як рівноправних партнерів.

Функціональну під структуру сучасного світового господарства становлять об'єднання країн (та інших суб'єктів ринкової системи), які діють виходячи з конкретних економічних інтересів (торгових, валютних, галузевих тощо). Діалектичний взаємозв'язок між регіональною та функціональною підструктурами сучасного світового господарства полягає в тому, що вони у своїй сукупності сприяють розв'язанню суперечностей між соціально-економічними підсистемами світового господарства, а власне функціональна підструктура зумовлює розв'язання суперечностей регіональної підструктури.

Розділ ІІ. Світовий ринок послуг та фінансові ринки

2.1 Світовий ринок послуг

Міжнародна торгівля послугами є комплексом різнорідних видів економічної діяльності. Історично економісти намагалися з'ясувати сутність послуг та їхню роль, виходячи з різних аспектів. Часто послуга визначалась як щось невідчутне, невидиме, те, що не є предметом торгівлі, або як категорія, котру неможливо пояснити і котра охоплює майже все, в той час як товари -- відчутні, видимі, постійні і ними можна торгувати (див. табл. 1).

Таблиця 1