Етапи реформування Європейського Союзу

На засіданнях Європейської Ради присутні винятково керівники держав та урядів країн-членів, їх міністри закордонних справ, голова й один з комісарів Європейської Комісії, котрим допомагають кілька службовців з Генерального секретаріату Ради на чолі з Генеральним секретарем. Міністри економіки й фінансів можуть бути запрошені до участі в Європейській Раді при обговоренні проблематики економічного і валютного союзу.

Держави-лідери, відокремлені таким чином від решти національних делегацій (дипломатів, експертів), мають змогу обговорити у вузькому колі діяльність Союзу чи зовнішньополітичну ситуацію. Всі рішення в Європейській Раді приймають, зазвичай, за загальною згодою сторін, не вдаючись до голосування. Як правило, в результаті своєї роботи Європейська Рада публікує спільні декларації (в основному ті, які стосуються зовнішньополітичної сфери) та висновки, які готує держава, котра здійснює голосування.

Рада - головний законодавець ЄС

Представник урядів держав-членів - Рада ЄС (Рада міністрів), є основним носієм законодавчої влади на рівні Євросоюзу. Рада покликана захищати інтереси держав-членів. Вона тісно співпрацює з іншими інститутами Європейських спільнот і Союзу, особливо у законотворчій сфері.

Брюссельська угода 1965 року про злиття інститутів трьох Спільнот передбачала: «що кожен уряд делегує в Раду одного із своїх членів». Чинні положення угоди уточнюють, що Рада ЄС складається з «представників кожної держави-члена на міністерському рівні, які мають повноваження брати зобов'язання від імені свого уряду»(ст. 203 Угоди про Європейські спільноти). Інтеграційна практика призвела до того, що засідання Ради почали організовуватися у різному складі із залученням тих чи інших галузевих міністрів («спеціалізовані Ради»),окрім щомісячних сесій міністрів закордонних справ у межах Ради із загальних питань.

Рада із загальних питань здійснює загальну координацію вирішення найважливіших питань провадження спільної зовнішньої політики та підготовку Європейських Рад. «Спеціалізовані» Ради, які скликаються з різною періодичністю, присвячені більш технічним сферам євробудiвництва: економіці та фінансам, сільському господарству (засідають щомісячно), соціальним питанням, транспорту, довкіллю, бюджету, внутрішньому ринку, рибальству, телекомунікаціям, енергетиці та іншим галузям (засідають 2-4 рази на рік). Таким чином переважна бiльшiсть національних мiнiстрiв у різних галузях держав-членів i навіть члени регіональних урядів (ФРН, Австрії, Бельгії) беруть безпосередню участь у процесі інтеграції.

Головування (президентство) в Раді здійснює по черзі кожна країна-член протягом 6 місяців. На початку кожного терміну президентства (січень, травень) держава, що головує в Раді, оголошує його календарну програму та приоритетні цілі, зокрема, перед депутатами Європарламенту. Міністри держави, яка здійснює головування, готують і ведуть відповідні сесії Ради, підписують ухвалені ними регламенти, директиви й рішення. На практиці функції президентства виходять далеко за межі процедурних прерогатив. У межах Спільноти ефективність законодавчого процесу істотно залежить від спроможності голови знайти компроміс між позиціями держав-членів у самій Раді, а також у взаєминах з Комісією та Парламентом. У зовнішньому вимірі країна, що головує в Раді та Європейській Раді, представляє Союз у рамках СЗПБ і відповідає за виконання спільних дій та стратегій (ст. 18 Угоди про ЄС).

Для забезпечення кращої послідовності у здійсненні зовнішньоекономічних завдань держави попереднього й наступного головування, а також Комісія допомагають діючому президентові Ради. Цю систему «трійки» було дещо змінено Амстердамською угодою., відтоді її складають голова й майбутній голова Ради, Високий представник у справах зовнішньої політики й безпеки, Комісія. Суттєву роль в організації роботи Ради відіграє Комітет постійних представників - Корепер (comete des representants permanents COREPER, фр.), що складається з послів держав-членів при ЄС (Корепер ІІ) та їхніх заступників (Корепер І), які здійснюють підготовку засідань Ради. Врешті, варто зазначити, що всі сесії Ради міністрів проводяться в Брюсселі (9 місяців на рік) та Люксембурзі (квітень, червень і жовтень).

Згідно з установчими угодами голосування Ради може відбуватися простою більшістю, кваліфікованою більшістю чи за правилом одностайності. Голосування простою більшістю голосів застосовують дуже рідко, при вирішенні деяких процедурних питань (зокрема простої більшості голосів достатньо, щоб поставити те чи інше питання на обов'язкове голосування, якщо інше не передбачено угодами).

Услід за Єдиним Європейським актом 1986 року, Маастрихтською угодою 1992 року, Амстердамським договором 1997 року Ніццька угода 2002 року суттєво розширила сферу голосування кваліфікованою більшістю, і від моменту її ратифікації більше 90 % законодавчих актів Ради мають прийматися відповідно до цієї комплексної процедури ухвалення рішень. На противагу класичному в міжнародній практиці принципу: «одна держава - один голос», кожна держава-член Європейського Союзу володіє при голосуванні кваліфікованою більшістю певною кількістю голосів, яка залежить від її демографічної і економічної ваги. Тобто, голос кожної держави-члена має свою вагу. В союзі «двадцяти п'яти» розподіл голосів є таким (ст. 205 Угоди про ЄС):

Німеччина, Франція, Італія, Великобританія - по 29 голосів.

Іспанія, Польща - по 27 голосів.

Румунія - 14 голосів.

Нідерланди - 13 голосів.

Греція, Чехія, Бельгія, Угорщина, Португалія - по 12 голосів.

Швеція, Болгарія, Австрія, - по 10 голосів.

Словаччина, Данія, Фінляндія, Ірландія, Литва - по 7 голосів.

Латвія, Словенія, Естонія, Кіпр, Люксембург - 4 голоси.

Мальта - 3 голоси.

Разом 27 країн - 345 голос. Це - 258 голоси, які становлять 72,3% голосів усіх держав-членів. Також рішення повинно бути підтриманим більшістю держав-членів. Крім того, країни-члени, що проголосували «за», повинні представляти щонайменше 62 % всього населення Союзу.

Голосування на основі одностайності у відповідності до установчих угод обмежено низкою найважливіших та найбільш чутливих галузей: перегляд угод; приєднання нових членів; прийняття бюджету тощо; соціальна політика; надання притулку й імміграція ; гармонізація у сферах оподаткування, культури, освіти, охорони здоров'я тощо. Поза тим, одностайність залишається основним правилом голосування в рамках ІІ і ІІІ опор ЄС.

Повноваження Ради

Особливість та вагомість Ради міністрів в інституційній структурі Євросоюзу випливає з її подвійної ролі органу, що виконує законодавчі та виконавчі повноваження. Передусім, Рада «має право ухвалювати рішення» (ст. 202 Угоди про ЄС), тобто наділена владою приймати в останній інстанції нормативні акти похідного права Європейських спільнот. Із впровадженням процедур співробітництва та особливо спільного рішення (Маастрихтська угода) Рада мусить ділити свої прерогативи законодавця з Європарламентом.

У той же час Рада зберігає за собою ряд важливих функцій, що, зазвичай, здійснюють уряди. У галузі зовнішніх відносин Рада ЄС дає дозвіл на початок переговорів (що ведуться за її дорученням Комісією) та укладає відповідні угоди. В особі свого голови Рада висловлює позицію Союзу в міжнародних організаціях (зокрема, в ООН, ВМФ) і на міжнародних конференціях. У бюджетній сфері Рада разом з Парламентом затверджує щорічний загальний бюджет Союзу. Як правило, Рада доручає Комісії застосування прийнятих нею законодавчих актів, залишаючи, однак, за собою можливість втручання через систему спеціально утворених комітетів. У здійсненні ж своїх виконавчих повноважень Комісія покладається на національні уряди.

Крім того, Рада забезпечує загальну координацію в діяльності держав-членів та Союзу в цілому. З огляду на це, Рада здійснює «координацію загальної економічної політики держав-членів» (ст. 202 Угоди про ЄС) у рамках Європейської спільноти. Ще суттєвішою є роль Ради в координації зовнішньої політики країн-членів, оскільки Генеральний секретар Ради призначається на посаду Високого уповноваженого у справах СЗПБ.

1.4.2 Європейська Комісія

Незалежна колегіальна установа, Європейська Комісія, відображає загальні інтереси Союзу.

Європейська Комісія єдина для трьох спільнот з 1967 року (зараз для двох Спільнот та Євросоюзу), формується з авторитетних та компетентних особистостей - комісарів, котрі повністю є незалежними та діють у загальних інтересах Союзу. В Комісію входять по одному громадянинові від кожної держави-члена (25 комісарів). Після вступу до Євросоюзу 27 країн Рада призначатиметься з числом комісарів, яке буде нижчим за кількість держав-членів, та за правилами їх призначення на основі рівноправної ротації між країнами-членами (ст. 4 Ніццького договору щодо розширення ЄС). Поступова відмова від обрання до складу Комісії вихідців із усіх держав-членів викликана тим, що надто чисельній Комісії буде важко виконувати покладені на неї завдання.

Відповідно до положень Маастрихтської угоди члени комісії призначаються за спільною згодою урядів держав-членів терміном на 5 років.

Комісія збирається на засідання щотижня в Брюсселі згідно з порядком денним, установленим її головою, та на базі ухвалених щорічних програм діяльності. Найбільш складні чи важливі питання можуть розглядатися додатково у вужчому колі зацікавлених членів Комісії.

Комісія діє як колегіальний орган. Іншими словами, Комісія ухвалює всі рішення колективно, простою більшістю голосів її членів.

У виконанні чисельних обов'язків Комісії допомагає розгалужена адміністрація, до складу якої входить близько 16 тисяч службовців різного рангу. Сьогодні Єврокомісія налічує 23 головні управління та більше 10 інших служб. Загальну координацію та стосунки з іншими інституціями Союзу забезпечує Генеральний секретаріат. Крім того, кожному комісару допомагають декілька близьких співробітників його кабінету.

Комісія володіє чотирма важливими функціями:

1) наглядає за дотриманням угод та актів похідного (вторинного) права Співтовариства;

має право законодавчої ініціативи;

забезпечує виконання угод та рішень Ради;

представляє Союз в державах-членах і на міжнародній арені. Як «охоронець угод» Комісія забезпечує належне дотримання

установчих договорів державами-членами, іншими євроінституціями, приватними особами. Для цього Комісія має передусім широкі можливості збору інформації та контролю. Держави зобов'язані надавати їй детальні відомості щодо низки заходів і дій (інкорпорації директив, надання державної допомоги, злиття підприємств тощо), правдивість яких Комісія може перевіряти на місцях. Європейська Комісія володіє також правом переслідувати порушників європейського законодавства. Зокрема, вона може накласти санкції на підприємства, що порушили права конкуренції, і звернутися з позовом до Суду Європейських Співтовариств щодо неправомірних дій держав-членів чи інших євроустанов. Тільки Комісія може дозволити державам-членам ухилитись від виконання угод (перехідні періоди при вступі до Європейського Союзу нових членів, чи при здійсненні спільної політики, за надзвичайних обставин).

Європейська Комісія володіє правом законодавчої ініціативи. В межах Європейських спільнот Рада не може обговорювати той чи інший законодавчий проект без відповідної попередньої пропозиції з боку Комісії (ст. 250 Угоди) Рада може внести поправки до проекту Комісії тільки на базі одностайності, а Комісія має право змінювати свою пропозицію протягом усього ходу законодавчої процедури. Натомість у рамках ІІ і ІІІ опор Євросоюзу Комісія розділяє право законодавчої ініціативи з державами-членами. Поза тим, як дорадчий орган Комісія має право надавати рекомендації та висновки, зокрема щодо перегляду угод та прохань про членство в Союзі.

На Комісію покладено низку виконавчих повноважень. Перш за все вона ухвалює чимало нормативних актів, що регламентують впровадження ухвалених Радою регламентів та директив (на зразок підзаконних актів національних урядів). Ці акти стосуються спільної сільськогосподарської політики, реалізації єдиного внутрішнього ринку, регулювання спільного ринку вугілля та сталі.

У той же час Комісія здійснює адміністративне управління деяких політик Спільноти (передусім контролює дотримання правил конкуренції підприємствами та державами-членами) та відповідає за виконання бюджету Євросоюзу загалом.

У співпраці з Головою та Генеральним секретарем Ради Комісія представляє Спільноту в державах-членах, у третіх країнах, а також у міжнародних організаціях (ООН, СОТ). У зв'язку з цим вона веде, з дозволу Ради, переговори щодо укладення угод з третіми країнами.

Європейська Комісія є найоригінальнішим органом євроінтеграції, компетенція якого значно перевищує повноваження традиційного міжнародного секретаріату, проте все ж недостатня , щоб претендувати на роль наднаціонального європейського уряду. Як автономна та наднаціональна установа, Комісія не тільки може успішно захищати інтереси Спільноти в цілому, а й спроможна бути ефективним посередником в узгодженні позицій держав-членів. Водночас, у 90-х роках Єврокомісія зіштовхнулась з певними труднощами та розладами у виконанні своїх всезростаючих обов'язків, що зрештою, привело до її відставки у березні 1999 р. З огляду на це Нова Комісія, яку очолив Романо Проді, зобов'язалася провести протягом 2000-2005 років глибоку внутрішню реформу своїх методів роботи, програмування діяльності, розподілу людських та фінансових ресурсів. Стратегічна мета реформи полягає у переорієнтації в діяльності Комісії на її базові політичні функції (законодавча ініціатива, контроль за виконанням угод) з одночасним забезпеченням більшої ефективності та прозорості, що стосується повноважень адміністративного управління.

1.4.3 Європейський Парламент - представник народів Союзу

Представляючи «народи держав, що об'єдналися у Співтовариства» (ст. 189 Угоди про ЄС), Європейський Парламент пройшов поетапну еволюцію від дорадчого органу до повноправного учасника законодавчого процесу, поруч із Радою та Комісією. Водночас Європарламент усе ще не володіє всіма традиційними правами національних законодавчих органів. З кого складається Європейський парламент? Протягом 50-70-х років Асамблея Співтовариств, що назвала себе Європейським Парламентом у 1962 р., складалася з представників національних парламентів держав-членів. З 1979 р. депутати Європарламенту обираються громадянами Європейського Союзу прямим загальним голосуванням терміном на 5 років. З огляду на труднощі у виробленні єдиної виборчої процедури, вибори до Європарламенту поки що відбуваються згідно з чинним законодавством країн-членів (переважно в межах пропорційної системи).

У перспективі розширення Євросоюзу до 29 держав-членів. Ніццька міжурядова конференція ухвалила новий розподіл депутатських мандатів між країнами-членами, який набуде чинності після виборів до Європарламенту в 2006 році. Зараз кількісний склад депутатів Європарламенту із 27 країни сягає 786 особи. Місця у Парламенті Європейського Союзу розподіляються так:

- Німеччина - 99 депутатів;

- Франція, Італія, Великобританія - 72 депутати;

- Іспанія, Польща - 50 депутатів;

- Румунія - 33 депутати;

- Нідерланди -- 25 депутатів;

- Бельгія, Греція, Португалія - 22 депутати;

- Чехія, Угорщина - 20 депутатів;

- Швеція - 18 депутатів;

- Австрія - 18 депутатів;

- Словаччина, Данія, Фінляндія - 13 депутатів;

- Ірландія, Литва - 12 депутатів;

- Латвія - 8 депутатів;

- Словенія - 7 депутатів;

- Естонія, Кіпр, Люксембург - 6 депутатів;

- Мальта - 5 депутатів.

Щорічна сесія Європарламенту скликається у 2-й вівторок березня кожного року. В її межах Парламент засідає щомісяця протягом 4-5 днів у Страсбурзі. Два тижні у проміжку між сесійними періодами відводиться на роботу в парламентських комісіях. Поза тим, додаткові засідання Європарламенту можуть скликатися у Брюсселі.

Європарламент ухвалює свій внутрішній регламент. Він вибирає зі свого складу голову, 14 його заступників та 5 інших відповідальних осіб (квесторів), що разом складають Президію, терміном на 2, 5 року. Президія здійснює в основному адміністративне керівництво, тоді як питання політичного характеру (ухвалення порядку денного пленарних засідань, стосунки з іншими євроінституціями) покладаються на інший керівний орган - Конференцію голів, - до складу якого, крім голови Парламенту, входять голови парламентських політичних угруповань.

В Європарламенті нині існує 17 постійних комісій (закордонних справ, бюджету, сільського господарства тощо), а також можуть утворюватися тимчасові слідчі комісії. Більше як 3500 службовців на чолі з Генеральним секретарем Парламенту покликані допомагати депутатському корпусу. Генеральний секретаріат Європарламенту розміщено в Люксембурзі й, таким чином, євро-депутати та працівники адміністративного апарату змушені постійно переміщатись між Страсбургом, Брюсселем та Люксембургом.

У Європарламенті депутати створюють партійні фракції, що сприяє формуванню європейської ідентичності та вираженню політичної волі громадян Союзу. Щоб утворити політичне угруповання в Європарламенті, потрібно 23 депутати двох національностей, та тільки 14 парламентаріїв, якщо вони представляють 4 і більше держав-членів. З 80-90-х років Парламент функціонує на основі домовленостей між двома найбільшими парламентськими фракціями: угрупованнями Європейської соціалістичної (233 місця) та Європейської народної партій (180 міст), крім цих партійних фракцій у Європарламенті представлені: група Зелених та Європейський вільний альянс (по 50 і 48 місць - відповідно), Конфедеральна група Європейські об'єднані ліві та Північні ліві зелені (42), Унія за Європу народів (30), група за демократичну та різноманітну Європу (16), Праві та не приєднані (27).

Завдяки низці реформи Європейський Парламент суттєво розширив сферу своєї компетенції від часу підписання установчих угод. Окрім права нагляду за Радою та Комісією, сьогодні Парламент володіє істотними бюджетними та законодавчими повноваженнями, а також відіграє важливу роль у галузі зовнішніх відносин.

Від часу створення власних фінансових ресурсів Спільноти Європарламент разом з Радою має право ухвалення загального бюджету Союзу. Парламент має право пропонувати Раді зміни до проекту бюджету у тому, що стосується так званих «обов'язкових» видатків, і може змінювати розподіл та обсяг «необов'язкових» бюджетних коштів (витрати на структурні фонди тощо). На завершальному етапі бюджетної процедури голова Парламенту проголошує ухвалення бюджету в цілому. Парламент також володіє правом остаточно відхилити проект бюджету та просити Раду подати його нову версію.

У ході євробудівництва Парламент домігся значного розширення своїх законодавчих повноважень. Зараз він має можливість вносити поправки до законопроектів, а також право їх повністю відхилити, а також право непрямої законодавчої ініціативи через Комісію. В рамках ІІ та ІІІ опори Парламенту надається, однак, лише право на інформування та консультації.

Роль Європарламенту зросла також у сфері зовнішніх відносин, наприклад він надає свою згоду на укладення договорів про приєднання, асоціацію, співробітництво.

1.4.4 Суд Європейських Спільнот

Суд Європейських Спільнот, або Європейський Суд справедливості, забезпечує єдине тлумачення та дотримання Угод про заснування ЄОВС,ЄЕС, Євратому, Договору про створення Європейського Союзу та прийнятих на їх основі актів вторинного права. Юрисдикція Суду, щоправда, не поширюється на сфери СЗПБ і ПВС. Амстердамська угода зробила Суд частково компетентним у межах реформованої ІІІ опори.

Суд Європейських спільнот складається нині з 25 суддів та 8 генеральних адвокатів, яких призначено терміном на 6 років за спільною згодою урядів держав - членів. Для забезпечення безперервності в судочинстві часткове оновлення складу Суду відбувається кожних три роки (поперемінно 8 чи 7 суддів та 4 адвокати). Ніццька угода закріпила неформальний принцип, за яким кожна країна-член має свого вихідця серед суддів. До членів Суду висунуто високі вимоги щодо їхньої незалежності й компетентності. Водночас вони користуються судовою недоторканністю, а можуть бути звільнені тільки за одностайним рішенням самого Суду.

Судді обирають зі свого числа голову Суду терміном на 3 роки (з можливістю продовження мандата). Голова керує роботою Суду: розподіляє справи між його різними палатами; головує на засіданнях; призначає суддів - відповідачів; визначає тривалість процедури та дату слухань і обговорень щодо кожної справи. Крім того, він може ухвалювати деякі постанови тимчасового характеру. До складу Суду ЄС входять генеральні адвокати.

Судова процедура відбувається у два етапи: письмовий (документальне обґрунтування справи) та усний (відкриті слухання). У проміжку між ними Суд може провадити власне слідство (експертизи, опитування свідків, розслідування на місцях). Суд вносить рішення більшістю голосів, або, найчастіше, консенсусом. Подробиці можливого голосування, однак, не розголошуються, і суддям, що залишися в меншості, не дозволено зазначати їхню окрему позицію. Постанови Суду обов'язкові для виконання на всій території Союзу.

Судді та генеральні адвокати призначають разом терміном на 6 років секретаря Суду. Як керівник канцелярії він забезпечує проходження судового процесу (зберігання всіх потрібних документів та архівів, ведення протоколу слухань). Водночас він керує адміністративними службами та розпоряджається бюджетними коштами. Найвагомішу частку адміністрації складають юристи-мовники, котрі забезпечують, зокрема, переклад постанов Суду на всі мови держав-членів Союзу. Поза тим, кожний суддя та генеральний адвокат спирається на допомогу 3 кваліфікованих юристів свого кабінету.

Суд Європейських спільнот забезпечує існування автономного правового устрою Спільноти, в межах якого тлумачить чинні правові норми та встановлює й карає їх порушення.

Рішенням Ради від 24 жовтня 1988 року створено Суд першої інстанції (СПІ). СПІ налічує 25 суддів, які обираються та діють на таких же умовах, що й судді Суду ЄС. При потребі члени СПІ можуть виконувати функції генерального адвоката. СПІ обирає у своїх лавах голову терміном на три роки (з правом переобрання). Він має свою власну канцелярію, але спільно з Судом адміністративні служби. СПІ засідає, як правило, в палатах з 3-5 суддів та деяких випадках у повному чи, навпаки, одноособовому складах.

З утворенням СПІ Суду ЄС відводиться роль верховного судового органу Спільнот, який забезпечує єдине тлумачення їх законодавчих актів, а також розглядає найсуттєвіші спори, позивачами в яких виступають держави-члени та євроустанови. У той же час юрисдикція СПІ поширюється, передусім, на позови, що висувають фізичні та юридичні особи (службовці євро інституцій, громадяни, підприємства).

Рештою, Ніццька міжурядова конференція передбачає можливість створення спеціалізованих судових палат, яким буде доручено розгляд певних категорій позовів у окремих сферах (позови щодо захисту інтелектуальної власності, справи адміністративного персоналу євроустанов тощо). У свою чергу, постанови судових палат зможуть бути оскаржені в Суді першої інстанції ЄС.

1.4.5 Рахункова Палата

Рахункову палату, чи Суд Аудиторів, було утворено Брюссельським договором від 22 липня 1975 року за ініціативою Європарламенту. В умовах існування власних бюджетних коштів Спільноти Рахункова палата покликана стежити за їх законними і правильними надходженнями і використаннями. Її діяльність забезпечує також й прозорість й ефективність фінансового менеджменту в цілому. Маастрихтська угода визнала за Рахунковою палатою статус Євроустанови.

Сьогодні до складу Рахункової палати входить 25 членів, котрі призначаються терміном на 6 років Радою після консультацій з Європарламентом і можуть бути призначені на повторний термін. Члени Рахункової палати повинні володіти високою кваліфікацією у сфері аудиту та бути незалежним при виконанні своїх обов'язків. Вони користуються однаковими гарантіями імунітету, що і члени Суду ЄС. Члени палати обирають зі свого складу голову терміном на 3 роки (з можливістю переобрання). Їм допомагає більше 30 компетентних службовців. На кожного члена Палати покладено якусь певну ділянку аудиторського контролю, тоді як щорічні чи спеціальні звіти та висновки Палати приймаються колегіально, більшістю голосів її членів. Рахункову Палату розміщено в Люксембурзі.

Рахункова Палата допомагає Раді та особливо Європарламенту здійснювати політичний контроль за виконанням бюджету. Водночас вона володіє власними широким повноваженнями зовнішнього фінансового аудиту. З огляду на це Палата здійснює перевірку всіх надходжень і витрат трьох Співтовариств та утворених ними органів на основі отриманої бухгалтерської звітності й можливого контролю на місцях (в євроінституціях та державах-членах). Після закінчення кожного фінансового року Палата готує докладний річний звіт, який надсилають іншим євроінституціям і публікують у «Офіційному віснику ЄС». Крім того, вона може у будь-якій час складати спеціальні звіти та надавати висновки на вимогу інших євроінституцій. На підставі всіх цих документів Європарламент ухвалює рішення про задовільне або незадовільне виконання бюджету Єврокомісією. Рахункова Палата зобов'язана повідомляти про будь-які фінансові порушення, але сама не може накладати санкції.

Рахункова палата тісно співпрацює з аудиторським органами держав-членів та уповноважена вимагати від них, як від інших установ, організацій або приватних осіб, потрібну їй інформацію і документи. Вона отримала також право звернутися до Суду ЄС з позовом щодо бездіяльності (Маастрихтська угода) та з клопотанням щодо скасування, коли йдеться про захист її прерогатив (Амстердамська угода).

1.4.6 Дорадчі органи

Соціально-економічний комітет і Комітет регіонів дозволяють залучити до процесу співробітництва різні верстви громадянського суспільства, представників місцевостей та регіонів. Їх існування сприяє утвердженню більшої демократичності в діяльності Співтовариства.

Соціально-економічний комітет було утворено Римським угодами 1957 року як спільний дорадчий орган ЄЕС і Євратому. Зараз в ньому налічується 222 члени (із збільшенням кількості держав-членів ЄС, максимальна кількість членів Соціально-економічного комітету складатиме 350), які представляють «виробників, фермерів, працівників транспорту, робітників, торговці і ремісників, представників вільних професій, споживачів та широкої громадськості». Вони призначаються терміном на 4 роки Радою після консультації з Європейської Комісії. У складі Комітету формуються три приблизно однакові за кількістю групи - профспілок, працедавців і інших представників громадського суспільства. Соціально-економічний комітет обирає зі свого складу голову та Президію та утворює у своєму складі постійні спеціалізовані секції (сільського господарства, транспорту тощо), тобто з основних галузей євроінтеграції. Також можуть створюватися підкомітети, які готують проекти висновків з різноманітних питань. Місцезнаходження Соціально-економічного комітету - Брюссель.

Комісія та Рада зобов'язані консультувати Соціально-економічний комітет у межах законодавчого процесу, якщо проект регламенту або директиви стосується таких сфер інтеграцій, як сільське господарство, транспорт, внутрішній ринок, соціальна політика, структурні фонди, довкілля, захист споживача, охорона здоров'я, освіта тощо. Поза тим, Комітет має право надавати рекомендаційні висновки за своєю власною ініціативою або на прохання Комісії чи Ради. У відповідності до Амстердамської угоди Європейський Парламент може теж звертатися за консультаціями Соціально-економічного комітету. Водночас Соціально-економічний комітет наглядає за належним функціонуванням єдиного ринку.

Комітет регіонів

КР є представником місцевих та регіональних органів влади. Комітет регіонів було утворено Маастрихтською угодою 1992 року на прохання Німеччини. Комітет регіонів складається з «представників регіональних та місцевих адміністративних утворень, що пройшли через процедури виборів до регіональних чи місцевих органів влади або є політично-відповідальними перед ними». Комітет налічує 222 члени, яких призначає Рада терміном на 4 роки. Засідання Комітету регіонів відбуваються в Брюсселі.

Комітет виконує дорадчу функцію. Його рекомендаційні висновки є обов'язковими при прийнятті законодавчих актів, що стосуються освіти, культури, охорони здоров'я, регіональної політики, зайнятості, довкілля, транспорту. Комітет надає можливість регіональним європейським утворенням (наприклад, німецьким землям, бельгійським регіонам, іспанським провінціям, італійським областям) бути представленими та заслуханими на рівні Європейського Союзу.

Фінансові органи

До фінансових органів Спільноти відносяться Європейський інвестиційний банк (ЄІБ) та Європейський центральний банк (ЄЦБ).

Європейський інвестиційний банк, утворений за Римською угодою, має відокремлений статус і складається з представників держав-членів Союзу. Його роботою керує Рада управляючих на чолі з обраним на 6 років головою. ЄІБ покликаний надавати довгострокові позики та гарантії, які ідуть на фінансування проектів з розвитку слаборозвинутих регіонів, проектів щодо модернізації та конверсії підприємств, проектів, що становлять інтерес для кількох держав - членів. Інвестиційна діяльність ЄІБ поширюється також на країни, що розвиваються, і з 90-х років ХХ століття - на держави Центральної Східної Європи. Місцезнаходження ЄІБ - Люксембург.

Європейський центральний банк був створений у 1998 році. Керівні органи ЄЦБ - Рада керуючих та Виконавчий комітет. Виконавчий комітет складають 6 членів, яких призначає Європейська Рада на 8 років. Рада управляючих включає членів Виконавчого комітету, а також голів Центральних банків держав-членів ЄС (крім Великобританії, Данії та Швеції). Рада управляючих встановлює головні напрямки розвитку європейської валютної політики, а Виконавчий комітет - впроваджує її у життя. ЄЦБ - незалежна, автономна установа. У співпраці з національним центральними банками ЄЦБ покликаний підтримувати стабільність цін у рамках європейської валютної системи. Він визначає та здійснює валютну політику Спільнот; провадить операції з іноземною валютою; утримує та регулює валютні резерви держав-членів; сприяє належному функціонуванню платіжних систем.