Комеморативні практики націоналістичних організацій української діаспори (1950-ті - початок 1990-х рр.)

Размещено на http://allbest.ru

Національний технічний університет України

«Київський політехнічний інститут імені Ігоря Сікорського»

Комеморативні практики націоналістичних організацій української діаспори (1950-ті - початок 1990-х рр.)

К.В. Акименко

Анотація

Статтю присвячено комеморативним практикам націоналістичних організацій української діаспори як елементам культурної політики й засобам формування історичної пам'яті. На основі архівних матеріалів і завдяки широкому залученню пресових видань визначено основні види комеморативних практик та особливості їх змістовного наповнення. Особливу увагу приділено аналізу приводів для їх проведення: відзначення вагомих історичних подій і видатних особистостей відповідно до націоналістичного історичного наративу, вшанування травматичного досвіду нації, комеморація мілітарного досвіду націоналістичних організацій.

Ключові слова: українська діаспора, націоналізм, націоналістична організація, комеморація, комеморативна практика, Організація Українських Націоналістів.

Abstract

K. Akymenko

National Technical University of Ukraine

The article is devoted to the commemorative practices of nationalist organizations of the Ukrainian diaspora as elements of cultural policy and means offorming historical memory. The aim of the article is to analyze the commemorative practices of nationalist organizations of the Ukrainian diaspora, their functions, significance and features.

The study of commemoration is necessary and relevant for recreation of the history of the Ukrainian diaspora, because it represents the cultural policy of nationalist organizations of foreign Ukrainians, its practical implementation and basic ideas, moral and ethical guidelines, conceptual vision of the historical past.

Thus, the experience of the Ukrainian diaspora is also relevant to the current policy of memory in Ukraine, which is in the process of its formation. Methodological grounds of the study include general scientific methods and special historical methods, such as historical-typological method and historical-systematic method. An interdisciplinary approach is used with the adoption of methods of sociology and political science.

The novelty of the study is determined by the use of archival materials, which are almost not included in the scientific circulation. The main types of memorial practices, the features of their content are determined on the basis of these materials.

The analysis of the source base allowed us to draw conclusions about the main forms of commemorative practices. Such practices manifested in the processes of holding holidays as a symbolic reproduction of the past; celebrating anniversaries of important historical events as an occasion to rethink the past; installation of memorials; conducting «academies», which included visiting the burial place of leaders or giving public lectures on the activities of the Organization of Ukrainian Nationalists, artistic events; publishing books, articles as the most accessible form of remembering the historical past. Commemorative practices helped to preserve the national identity of Ukrainians in exile and to establish a symbolic connection with the Motherland. Nationalist organizations did not develop a common line of memorial policy, as they had ideological differences, different assessments of historical figures and their activities.

Keywords: Ukrainian diaspora, nationalism, nationalist organization, commemoration, commemorative practice, Organization of Ukrainian Nationalists.

Для відтворення цілісної історії націоналістичних організацій української діаспори значущим є дослідження їхніх комеморативних практик. Вони репрезентували культурну політику, її практичну реалізацію та основні ідеї, морально-етичні орієнтири, бажані моделі поведінки членства, концептуальне бачення історичного минулого були засобом створення історичної та колективної пам'яті. Українські націоналісти, що вимушено перебували в еміграції, мали значний історичний досвід, тому що були свідками й учасниками зміни політичної карти світу, становлення й падіння політичних режимів, військових і революційних подій, спробували відновити незалежність України. Історичне минуле українського народу та визвольного руху стало ресурсом для створення націоналістичної меморіальної політики як засобу збереження національної ідентичності та інтеграції зарубіжних українців у громади та громадсько-політичні організації, позаяк адаптація до умов еміграції та поява нових поколінь українців, що ніколи не були на етнічній Батьківщині, призводили до поступової втрати історичного зв'язку з нацією. З іншого боку, діаспору розглядали як ареал для продовження лінії органічного розвитку української культури та відтворення історичної пам'яті, на противагу політиці денаціоналізації в СРСР та без впливу радянських інтерпретацій минулого.

Дослідження проблематики, пов'язаної з комеморативними практиками, набуває актуальності, позаяк становлення меморіальної політики, колективної пам'яті й публічної історії в Україні є незавершеним та дискусійним. Декомунізація та зміна політичного вектору започаткували переоцінку історичних подій, ролі окремих особистостей, ревізію меморіальних знаків і заходів (пам'ятників, вулиць, свят, символіки). Пошук альтернатив радянській історичній концепції й політиці пам'яті спричинив паралельне функціонування різних, а іноді протилежних наративів. З іншого боку, оновлену державну комеморативну концепцію не сформовано через регіональні особливості та відмінності історичної пам'яті, а також зіткнення цивілізаційних парадигм, що має місце в українському суспільстві. В цьому контексті вивчення комеморативних практик націоналістичних організацій, досвід діаспори з їх запровадження та проведення є актуальними для становлення сучасної політики пам'яті. Особливого значення набуває приклад створення власного історичного наративу, а отже й меморіальної політики позбавленої впливу комуністичної ідеології та її поєднання з умовами глобального світу.

Дослідження комеморативних практик є міждисциплінарним, тобто розглядається філософською, історичною, соціологічною та іншими науками. Теоретико-концептуальний аналіз комеморації здійснили науковці, що досліджували колективну історичну пам'ять, зокрема, П. Нора (Нора, П. 1999), П. Хаттон (Хаттон, П. 2004), А. Мегіл (Мегіл, А. 2007). Вони надали власні визначення цього поняття, аналіз функцій комеморативних практик для суспільства чи окремих його груп. В українській історіографії нині значну увагу дослідники приділяють сучасному становленню меморіальної політики України, а історія націоналістичного руху та його визначні постаті в цьому контексті є об'єктом дискусій. Аналізу особливостей змісту й форм комеморативних практик власне націоналістичних організацій діаспори не присвячене комплексне дослідження, що можна пояснити тривалою недоступністю джерел для українських науковців. Однак частково зазначеної тематики торкалися дослідники суспільно-політичної та культурно-освітньої діяльності української діаспори, серед яких Ю. Недужко¹, Л. Біловус (Біловус, Л. 2017; Біловус, Л. 2018).

Джерельною базою є архівні матеріали Центрального державного архіву зарубіжної україніки та Архіву ОУН в Лондоні, що віддзеркалюють діяльність Закордонних Частин Організації Українських Націоналістів (ЗЧ ОУН), Організації Українських Націоналістів-мельниківці (ОУН(м)), Організації Українських Націоналістів за кордоном (ОУН(з)), Світової Координаційної Ради Ідеологічно Споріднених Націоналістичних Організацій (СКР ІСНО) та їхніх сателітних організацій. Архівні джерела майже не були залучені до наукового обігу та включають організаційні документи, обіжні листи, протоколи засідань, комунікати, особисте й ділове листування керівництва та членства вказаних організацій. У них висвітлено планування комеморативних заходів і їх світоглядні основи. Частково заданої тематики стосуються документи Галузевого державного архіву Служби Безпеки України, які створили радянські спецслужби. Джерела включають нормативно-розпорядчі інформаційні повідомлення КДБ УРСР та ЦК КПУ Недужко, Ю. В. 2002. Діяльність української діаспори по відзначенню тисячоліття хрещен-ня Руси-України (кін. 70-х -- 80-ті роки ХХ ст.): дис. ... канд. іст. наук: 07.00.02. Луцьк: Волин-ський держ. ун-т ім. Лесі Українки. Влада УРСР і закордонні українці (1950-1980-ті рр.): Документи і матеріали / Упоряд.: В. Даниленко. Київ: Смолоскип, 2017., котрі містять розвідувальну інформацію про діяльність української діаспори, зокрема про комеморативні практики націоналістичних організацій. Вагоме місце серед джерельної бази дослідження посідають періодичні видання націоналістичних організацій діаспори, серед яких «Самостійна Україна» (друкований орган СКР ІСНО, видавався в США в 1948-2002 рр.), «Український самостійник» (газета ЗЧ ОУН, виходила в Мюнхені в 19501957 рр.), «Шлях перемоги» (офіційний орган ЗЧ ОУН, видається в Мюнхені з 1954 р.), «Визвольний шлях» (часопис ЗЧ ОУН, що виходив у Лондоні та Києві в 1948-2009 рр.), «Український самостійник» (журнал ОУН(з), який виходив у Мюнхені в 1957-1976 рр.) та ін. Вони були основним засобом комунікації керівництва націоналістичних організацій з членством та українськими громадами, тому в часописах розміщували детальну інформацію про заплановані й реалізовані комеморативні заходи (час і місце проведення, програму, кількість учасників, опис їх вражень, емоційної реакції), розкривали сенс та мотивацію їх проведення. Таким чином, широка джерельна база дає змогу встановити цілі, завдання й форми комеморації.

Методологічний інструментарій дослідження комеморативних практик націоналістичних організацій української діаспори включає загально- наукові та спеціальні методи дослідження. Вивчення меморіальних заходів насамперед передбачає їх опис, аналіз як форми звернення до багатовимірного минулого та історичного досвіду. Історико-типологічний метод застосований для визначення різновидів комеморативних практик, приводів для їх проведення, а історико-порівняльний -- для визначення типового й особливого в їх проявах. Історико-системний метод використаний для аналізу комеморативних практик як системи заходів публічної репрезентації історично значущих фігур і подій для збереження пам'яті про них.

Дослідження комеморативних практик лежить у міждисциплінарній площині. Найпродуктивнішим є застосування соціологічних підходів -- функціонального та феноменологічного, й методів -- дискурс-аналізу й наративного аналізу. Їх використано для опрацювання писемних джерел з метою встановити структуру комеморації окремої соціальної групи, способи інтерпретації та репрезентації минулого, виявити морально-ціннісні орієнтації й соціальний контекст. Дослідження також спирається на парадигму етносимволіз- му, що дає змогу зрозуміти емоційну складову комеморативних практик для членів націоналістичної спільноти, а також їх символічний і ціннісний вимір.

Метою статті є, розглянувши комеморативні практики націоналістичних організацій української діаспори, встановити їх види, форми та особливості в умовах еміграції.

Українські націоналістичні організації в діаспорі займали активні позиції в післявоєнному визвольному русі. З другої половини 1950-х рр. практично припинилася підпільна збройна боротьба на території України, а значна кількість діячів, що брали участь у національному русі й стояли на антирадянських позиціях, вимушено покинули Україну. Вони стали новою хвилею української еміграції, яка через політичні переконання вважала за потрібне продовжити діяльність за кордоном. Наприкінці 1950-х рр. в націоналістичному русі сформувалися три ідеологічні й організаційні структури -- бандерівців (ОУН революційна або Закордонні частини (ЗЧ) ОУН), мельниківців (ОУН(м)) та «двійкарі» (ОУН за кордоном). Організаційні осередки сформувались у Німеччині, а згодом середовище діяльності було розширено на терени Великої Британії, Канади, США, Франції та інші країни поселення українців. ОУН(м) об'єднала на своїй ідеологічній платформі діаспорні організації, як-от Організація Державного Відродження України (США), Українське Національне Об'єднання (Канада), Українська Національна Єдність (Франція) тощо, та консолідувала їх 1964 р. в Світову Координаційну Раду Ідеологічно Споріднених Націоналістичних Організацій (СКР ІСНО). Під впливом ЗЧ ОУН перебували Антибільшовицький Блок Народів (АБН), Товариство української студіюючої молоді ім. М. Міхновського (ТУСМ), Спілка Української Молоді (СУМ) та інші організаційні об'єднання. Попри конфронтації між зазначеними організаціями на ґрунті ідеологічних розбіжностей, комеморативні практики були подібні за формою та сенсом через спільний історичний досвід. Проте їх зміст іноді відрізнявся залежно від ставлення до певних подій чи особистостей.

Насамперед доцільно окреслити трактування поняття «комеморація», позаяк воно має широкий діапазон сенсів. Його залучення до активного використання пов'язують з роботами французького соціолога П. Нора (Нора, П., 1999). Він розвивав теорію «місць пам'яті», які мають спільне для груп людей смислове навантаження та виникають унаслідок комеморації -- комплексу різних способів, за допомогою яких у суспільстві фіксується, зберігається й передається нащадкам пам'ять про минуле за допомогою утвердження в матеріальних об'єктах уявлень про історичні події та їх значення. Феномену комеморації значною мірою відповідає поняття «винайденої традиції», яке запропонував Е. Гобсбаум (Хобсбаум, Э. 2000). Воно означає сукупність ритуальних і символічних суспільних практик, що зазвичай регулюються за допомогою явно чи неявно визнаних правил. Метою їх є впровадження певних цінностей і норм поведінки, а засобом досягнення мети -- повторення, що передбачає спадкоємність у часі (Хобсбаум, Э. 2000, с. 48). А. Мегіл (Мегіл, А. 2007) зробив акцент на інтеграційній функції комеморації. Дослідник пов'язує її виникнення з бажанням спільноти, почуття єдності та спільності, зміцнення зв'язків усередині спільноти через прийняття в ній ставлення до минулих подій, або, точніше, через солідарне ставлення до репрезентації історії (Мегіл, А. 2007, с. 116). Враховуючи варіації трактування поняття, наведемо визначення, яким ми послуговуємося: комеморація -- сукупність публічних колективних практик, спрямованих на формування цінностей і моделей поведінки через ритуально оформлене утримання й відтворення в актуальній культурі значущих для групи, символічно виражених уявлень про минуле (Киридон, А. 2020, с. 10-11).

Комеморативні практики мають певну структуру. Їх основою або стрижнем є об'єкт, який є приводом для вшанування -- подія, особистість, місце. Навколо нього будується повторювана сукупність дій, що забезпечують реконструкцію образів минулого, затребуваних в актуальному соціальному чи політичному контексті. Комеморативні практики формуються з відповідних ритуалів, обрядів, символічних місць, тобто пам'ять про історичні події увічнюють через масові заходи, пам'ятники, музеї, відзначення річниць визначних дат, що також включає присвячені їм промови, видання, символічні меморіальні ритуали (покладання квітів, носіння атрибутики) та ін. Таким чином, комеморацією є свідомий акт передачі світоглядно важливої інформації про минуле через ушанування осіб і подій. Завдяки таким заходам історичні події чи особистості набувають символічного змісту, що створює ціннісно-смисловий універсум спільноти.

Меморіальну політику націоналістичних організацій було побудовано відповідно до історичного наративу, віддзеркаленого в їхніх офіційних документах Четвертий Великий Збір ОУН: постанови. 1969. С. 84 105.. Він полягав у встановленні власних критеріїв оцінки минулих подій, причиново-наслідкових зв'язків між ними й сьогоденням. Відповідно до концепції історичного минулого формувалася меморіальна політика, тому наведемо її характеристику та стрижневі ідеї. Націоналісти розглядали СРСР як колоніальну імперію, а Росію -- як її метрополію. Українці створили національну державу Актом від 22 січня 1918 р., однак її окупували більшовики, позбавили суверенності, а територію силоміць включили до складу СРСР. Проти колоніальної й насильницької політики більшовиків український народ безперервно вів боротьбу: під час Другої світової війни виступив як проти Німеччини, так і проти СРСР у збройній формі. Після війни СРСР опинився в таборі переможців та підпорядкував країни Східної Європи, нав'язавши їм колоніальну залежність. Націоналісти характеризували діяльність керівництва СРСР як політику русифікації, денаціоналізації (злиття націй), обмеження української політичної думки й культурного розвитку. З огляду на таке бачення історії, Україна вважалась окупованою і такою, що перебувала в становищі, подібному до колоній, експлуатованих економічно й пригноблюваних культурно Два етапи: матеріали п'ятого і шостого Великих Зборів Українських Націоналістів. 1966. С. 69-73.. Сконструйована сюжетна лінія наративу, події, на яких акцентували, виділені діячі, уроки, винесені з історичного досвіду, підлягали комеморації.

Зауважимо, що комеморативні практики націоналістичних організацій пов'язані не лише з українською історією загалом, а й переважно з історією українського націоналістичного руху. Націоналісти своєрідно аналізували минуле, відбирали найзначущіші події та на їх основі формували повторювані символічні дії, які справляли емоційний вплив на українських мігрантів. меморіальний комеморативний український діаспора

Особливе значення мали особистості, що відіграли значну роль у боротьбі за відновлення незалежності України, акцент робили на жертовності перед Батьківщиною. Очевидно, що комеморації підлягали корисні з огляду на політичну ситуацію події, а ті, що виставляли націоналістичний рух у негативному світлі, мали були забуті. Таким чином, комеморація перебуває в діалектичній площині пам'яті й забуття: увіковіченню та «пригадуванню» підлягають відібрані особистості чи події, які зберігають той образ минулого, який цікавить суспільну групу. Аналіз комеморативної політики націоналістичних організацій дає підстави визначити її цілі та функції. Перш за все, комеморативні практики для старших поколінь націоналістів були способом увіковічнити події, в яких вони брали безпосередню участь, чи життя людей з подібним життєвим досвідом. На нашу думку, їхній зміст був продиктований тим, що в Україні пам'ять про діяльність націоналістичного руху зберігалась у негативному трактуванні, а діаспора залишалась ареалом збереження історичної пам'яті без комуністичних штампів.

Метою колективної актуалізації минулого була консолідація зарубіжних українців навколо ідеї відновлення незалежності України, інтенсифікація контактів між українцями, розселеними по багатьох країнах світу, збереження національної ідентичності нових поколінь діаспори. Ціллю меморіальних заходів також було створити прихильний зв'язок з Батьківщиною, особливо в поколінь зарубіжних українців, що ніколи не були в Україні. При цьому, її сприймали не лише як місце походження нації чи її проживання, а й як особливе місце з символічним значенням -- землю, де розгорталися визначні події та діяли національні герої. Отже, для українських націоналістичних організацій комеморативні практики виконували інформаційну, ідентифікаційну, інтегративну функції.

Ширше розкриємо види комеморативних практик та приводи для їх проведення. Націоналістичні організації влаштовували свята на честь вагомих історичних подій. Як символічне відтворення минулого, вони підтверджували давність існування нації, спадкоємність історії української нації й націоналістичних організацій, як її репрезентантів, демонстрували збереження й відтворення традицій, культурної своєрідності. Приводами для відзначення ставали дати, що символізують тріумф української державності, адже самостійна національна держава була основною метою діяльності націоналістичних організацій, незважаючи на розбіжності в стратегіях її досягнення. Для націоналістів однією з таких знакових подій був «збройний чин 1 листопада 1918 р., що його українці у вільному світі, бо тільки тут є для цього можливість, щорічно врочисто відзначають»¹, як вияв національно-державного відродження. Щороку святкували річниці проголошення УНР, Акта Соборності УНР і ЗУНР Дійсність і легенда (З приводу роковин Листопадового чину 1918 р.) // Бюлетень Юнацтва ОУН. Ч. 10. 1987. С. 9-13. Пелех Т. Січневі святкування в Гамбурзі // Шлях Перемоги. 9 лютого 1969. Ч. 6. С. 5; Святкування 22 січня в Мюнхені // Шлях перемоги. 1969. Ч. 6. 9 лютого. С. 6., проголошення самостійності Карпатської України Знамените святе в честь Карпатської України // Самостійна Україна. Травень 1964. Ч. 5. С. 35-36.. Відзначення знаменних дат найчастіше передбачало організацію «академій» на яких виступали провідні діячі націоналістичного руху чи очільники регіональних осередків виступали з промовами й актуалізували історичне значення події, часто спогадами ділилися безпосередні учасники подій. Невід'ємною частиною були мистецькі виступи музичних і танцювальних колективів, спільні молитви, виконання гімну. Націоналістичні організації прагнули залучити до подібних акцій якомога більше молоді Відзначення Акту 30 червня 1941 р. на Флориді // Вісник (Орган Головної Управи ООЧСУ). 1981 р. Ч. 10. С. 17; Відзначення 40-ліття Акту української державності в Детройті, Міч. // Вісник (Орган Головної Управи ООЧСУ). 1981 р. Ч. 10. С. 15-16..

Особливою датою а календарі націоналістів були річниці проголошення Акта Відновлення Незалежності України 30 червня 1941 р. Оцінка цієї події, а отже й форми її вшанування протилежні в різних фракцій націоналістичних організацій. Для ЗЧ ОУН пригадування події мало позитивне значення і було приводом для святкувань історичної події, що показувала бандерівців спроможними взяти відповідальність за тягар державного будівництва¹.

Для послідовників А. Мельника річниці були приводом для аналізу події як історичної помилки. Свій наратив вони актуалізували завдяки публікації аналітичних статей і документів у часописах, де висловлювали думку про непідготовленість, необдуманість проголошення акта й використовували його для звинувачень у співпраці бандерівців з нацистами. Підкреслювалося, що його шкідливість полягала в тому, що він суперечив Акту 22 січня 1918 р., за правочинність якого виступали мельниківці, апелюючи до міжнародного співтовариства й підтримуючи уряд УНР в екзилі Влада УРСР і закордонні українці (1950-1980-ті рр.): Документи і матеріали / Упоряд.: В. Даниленко. Київ: Смолоскип, 2017. С. 402; Листівка «Fortieth anniversary of the Proclamation of the Restoration of the Independence of Ukraine June 30th 1941» // Архів ОУН в УІС. Лондон. 1981. Інв. номер 20. Арк. 1-2; Молодь осередку СУМ святкує 40-ліття Акту 30 червня 1941 р. 12 липня 1981. // Архів ОУН в УІС -- Лондон. Ф. 30 оп. 2 од. зб. 10, од. обл. 9; Свято державности в Мюн-хені // Шлях перемоги. 1981. 5 липня 1981 р. Ч. 27. С. 1. Залізняк О. В річницю основних помилок // Самостійна Україна. 1951. Ч. 7. С. 19-22; Куро- пась С. Відзначення 30 червня 1941 р. і Америка // Самостійна Україна. 1981. Ч. 7-9. С. 1-8.. Найпоширенішими комеморативними практиками були заходи з нагоди річниці та круглі дати, що символізували хронологічну відстань від вагомих подій. Пам'ятна дата підштовхувала до переосмислення історичної події, давала привід зробити висновки з минулого, дати їм нову оцінку. Участь у її відзначенні надавала відчуття співпричетності до історії нації та її долі. Важливими були річниці створення ОУН. Під час різноманітних заходів відбувалося своєрідне звернення до витоків організації (Першого Установчого Збору ОУН), нагадування мети її створення, ідеологічних основ. До такої події приурочували комплекс заходів у різних містах країн поселення українців: політичні маніфестації, банкети, прес-конференції, «імпрези», розповсюдження інформаційних листівок та памфлетів про український націоналістичний рух, наукові студії й конференції, розміщення в пресі серії публікацій про багаторічну історію ОУН, зустрічі з провідними членами організації, мистецькі заходи, промови Відзначення 50-річчя ОУН // Бюлетень Проводу ОУН. 1979. Ч. 20. С. 46-47; Півсторіччя ОУН // Шлях Перемоги. 11 лютого 1979. Ч. 6. С. 1; Святкове відзначення 50 років боротьби Орга-нізації Українських Націоналістів за Українську Самостійну Соборну державу 1929-1979. Торон-то, Мессі Гол. Почесний Крайовий комітет для відзначення 50-річчя ОУН. 1979. 20 с.; Ювілейна академія у 50-річчя ОУН // Шлях Перемоги. 11 лютого 1979. Ч. 6. С. 1.. Система заходів мала на меті не лише відновити історичну пам'ять про ОУН, а й підкреслити живучість націоналістичної ідеї, прихильність до неї української еміграції, спадкоємність початкової організації та закордонних післявоєнних структур. Також вони були приводом для символічної політичної демонстрації існування антирадянських сил, які виступають за відновлення української національної держави. Серед подібних історичних подій, які стали приводами організувати масштабні заходи, було тисячоліття хрещення Русі, у відзначенні якого брали участь націоналістичні організації¹. В матеріалах Сьомого Великого Збору (1987 р.) ЗЧ ОУН вказували: «В українській діаспорі цей Ювілей буде гідно відзначуваний цілим суспільством. ОУН піддержує всі позитивні пляни й ініціятиви, особливо в утвердженні у світовій опінії, що це наш, український Ювілей, а не російський, до якого захланні сусіди ростять неоправдані претенсії» Величне українське свято в Лондоні в 1000-ліття хрещення України // Визвольний шлях. Кн. 8 (485). С. 969-989. Сьомий Великий Збір ОУН. Матеріяли й постанови. Бібліотека українського підпільника. Ч. 16. 1988. С. 175.. Вказане тлумачення події підтверджує бажання націоналістів конкурувати з радянськими наративами, відстоювати українську історичну концепцію Сулятич М. Спільний фронт ОУН і українських церков проти російського імперіалізму // Бюлетень проводу ОУН. 1986. Ч. 27. С. 21-28..

Варто зазначити, що комеморативні заходи на честь вагомих річниць можна умовно розділити на ті, що проводились як «пам'ять для себе» і ті, що мали політичне забарвлення. Комеморативні заходи такого типу були елементом протистояння радянському режиму. Очевидно, що вони не могли спричинити глобальні зміни в політиці СРСР, проте, аналізуючи документи радянських спецслужб, можемо зрозуміти, що подібні події вважалися небезпечними, провокаційними та потребували реакції й протидії. Таким чином, націоналісти не лише створювали теоретичні концепції, а фактично боролися за них доступними в умовах діаспори способами, трансформували збройне протистояння в ідейне, ідеологічне, символічне. Прикладом можуть бути заходи закордонних українців до 50-річчя створення СРСР. У документах радянських спецслужб зазначено, що «ватажки закордонних націоналістичних центрів намагаються висувати свої “гасла” (“30-річчя Української повстанської армії”, “40-річчя великого голоду в Україні” і т. п.). Бандерівська газета “Гомін України” закликає шляхом активізації націоналістичної діяльності “гідно відповісти на радянську пропаганду про 50-річчя СРСР”» Влада УРСР і закордонні українці (1950-1980-ті рр.): Документи і матеріали І Упоряд.: В. Дани-ленко. Київ: Смолоскип, 2017. С. 244.. Додавали, що Антибільшовицький блок народів планував провести фестиваль фольклору як демонстрацію проти гноблення народів СРСР із масовою антирадянською маніфестацією перед будівлею Представництва СРСР при ООН Влада УРСР і закордонні українці (1950-1980-ті рр.): Документи і матеріали І Упоряд.: В. Дани-ленко. Київ: Смолоскип, 2017. С. 258.. У таких випадках можна говорити про комеморацію негативного історичного досвіду для посилення ідентичності та політичного впливу Квітковський Д. До 50-річчя т. зв. СССР. // Самостійна Україна. 1972. Ч. 3 4. С. 7-14.. Варто звернути увагу, що в такий спосіб націоналісти заочно протистояли радянським наративам. Це характеризує їх як «мнемонічніх борців» (Bernhard, M. & Kubik, J. 2014), що означає групу людей, котрі демонструють своє бачення минулого як єдино правильне й намагаються делегі- тимізувати наративи опонентів, проводять розмежування «свій -- чужий» (Bernhard, M. & Kubik, J. 2014, p. 4, 17).

Продовженням цієї лінії комеморативної політики було вшанування травматичного досвіду нації. Слід звернути увагу на практики, присвячені Голодомору 1932-1933 рр. та його жертвам. Оскільки десятиліттями в СРСР тема геноциду була табуйована, лише українці в західних країнах мали можливість висвітлювати її й довести до відома світового співтовариства інформацію про злочини тоталітарного режиму. Саме в еміграції було проведено перші заходи з ушанування мільйонів загиблих українців та встановлено перші пам'ятні символи. 50-та річниця Голодомору стала визначальною у висвітленні трагедії українського народу, її широко відзначали на Заході¹. Українська еміграція прагнула не тільки зробити надбанням гласності злочин радянської влади, а й сприяти офіційному визнанню в Конгресі США Голодомору в Україні 1932-1933 рр. геноцидом. До цієї діяльності долучилась українська діаспора різного політичного спектру, зокрема й націоналістичні організації Влада УРСР і закордонні українці (1950-1980-ті рр.): Документи і матеріали І Упоряд.: В. Дани-ленко. Київ: Смолоскип, 2017. С. 416; Документи (листування, інформації, повідомлення та ін.) СКР ІСНО, інших громадських організацій, окремих осіб із питань вшанування пам'яті жертв голоду в Україні 1932-1933 рр. ЦДАЗУ Ф. 38. Оп. 1. Спр. 24. Арк. 1-39. Інформаційний лист Пресової служби Ідеологічно споріднених націоналістичних організацій (ІСНО) «Палата Репрезентантів ЗСА розпочала заходи в справі голоду в Україні 1932І33. Успішні заходи Я. Стасика» про утворення спеціальної комісії для вивчення Голоду в Україні 1932-1933 рр., її організаційні засади та завдання. Нью-Йорк-Детройт, [1983 р.]. ЦДАЗУ. Ф. 38. Оп. 1. Спр. 24. Арк. 24.. Якщо розглядати комеморацію цієї події саме в націоналістичних організаціях, то варто зазначити, що пригадували Голодомор переважно у виданнях. У часописах розміщували аналітичні й наукові статті про причини голоду, доводили його штучність, обґрунтовували злочинність дій радянської влади і т. д. Під світовий суд Росію за народовбивчий голод в Україні! (В 50-ту річницю винищення 7-8 мільйонів українців) ІІ Визвольний шлях. 1983. Кн. 6 (423). С. 645-652.. Також публікували спогади очевидців, які емоційно забарвлювали фактологічну інформацію про події 1932-1933 рр. та мали викликати сентимент до трагічного минулого Загаєвич В. «Щасливе дитинство» (спогад про голод) ІІ Визвольний шлях. 1983. Кн. 11 (428). С. 1353-1359; Коваль І. Сталінський голод в Україні (спогад 1932-1933 рр) // Визвольний шлях. 1984. Кн. 2 (431). С. 177-183; Коваль І. Спогади про голод у с. Орлівка на Чернігівщині У Україн-ський самостійник. 1958. Ч. 9 (407). С. 25-32..

Особливу роль відігравала комеморація мілітарного досвіду націоналістів. Члени націоналістичного руху брали участь у Другій світовій війні як учасники воєнних дій, підпільного руху, а також у її умовах спробували відновити незалежність України. Цей період певною мірою сакральний, тому вшанування пам'яті учасників тих подій передбачало створення своєрідного культу загиблих. Результати війни є фактором формування національної спільноти: перемога, особливо у визвольних війнах, канонізує революційне покоління, але поразка може мати значний потенціал, оскільки в епоху націоналізму вона дає новий поштовх до боротьби. Етносимволісти (Дж. Хатчін- сон, Е. Сміт) надають пам'яті про війну більшого значення, ніж власне досвіду війни. Без пам'яті немає національної самосвідомості, й війни в цьому відношенні мають велике значення, бо є одним із основних чинників у формуванні колективних міфів і спогадів (Hutchinson, J. 2019). Комеморація мілітарного досвіду викликала сентимент зарубіжних українців та мала їх підштовхнути до подальшої боротьби за державність і національну самостійність. Значну роль відігравало звернення до індивідуального досвіду війни, адже серед емігрантів були учасники цих подій. Прикладом є події, які відзначали 1987 р.: 70-річчя початку Української Національної Революції, 45-річчя створення УПА, 40-річчя прибуття на Захід рейдових частин УПА. Зокрема, Сьомий Великий Збір ЗЧ ОУН проголошував важливість цих заходів: «відбулися й відбуваються з приводу цих славних річниць масові святкування і здвиги. Наша активність є попереджанням ворога, що ще будуть нові Похідні Групи, ще буде нова і переможна УПА»¹. Аналогічні відзначення похідних груп ОУН проводили мельниківці, проте комеморації підлягали тільки особи, що діяли під проводом А. Мельника Сьомий Великий Збір ОУН. Матеріяли й постанови. Бібліотека українського підпільника ч. 16. 1988. С. 27. Куропась С. Відзначення 40-річчя похідних груп // Самостійна Україна. 1981. Ч. 10-12. С. 46-48.. Пригадування мілітарних подій передбачало вшанування пам'яті загиблих і богослужіння, виступи учасників чи очевидців військових дій зі спогадами, конференції з доповідями про історичну значимість події й мистецькі імпрези. Необхідно звернути увагу на вшанування визначних особистостей визвольного руху як символів, що синкретизували найкращі моральні та національні якості, були прикладом для нових поколінь. Героїзація й глорифі- кація видатних постатей є лейтмотивом націоналістичної ідеології та політики, проте кожна організація відрізнялася «пантеоном» обраних героїв.

Спільним підходом до комеморації націоналістичних організацій було вшанування людей, які їх очолювали та були пасіонаріями націоналістичного руху. Особистість, що мала безапеляційне визнання з усіх сторін -- Євген Коновалець. Вагомість його постаті полягає в тому, що він був учасником державотворчих процесів, пов'язаних з УНР, стояв біля витоків ОУН і був її першим головою й ідеологом. Для СКР ІСНО він мав особливе значення у зв'язку з його діяльністю в діаспорі, позаяк за його сприяння та участі було засновано Громади українських стрільців у США, що поклали початок ОДВУ (США) й УНО (Канада), які входили в її структуру. Під час ушанування Є. Коновальця часто робили акцент на його загибелі в результаті терористичного акту, який скоїли радянські спецслужби. На думку націоналістів, героїчна смерть очільника ОУН повинна мотивувати членство виконувати його політичні заповіти.

Так, у зверненні Проводу ОУН(м) вказано: «Відзначення його невіджалуваної смерти з рук більшовицького скрито-вбивці в Роттердамі 1939 р., це не тільки вшановання пам'яті визначного політичного діяча, що загинув в безкомпромісовій боротьбі за самостійність українського народу, але це також є пригадка всім нам про невмиручість й актуальність досі його ідеї, його ще досі не сповненого заповіту, якими він визначив наші шляхи боротьби за Українську Державу»¹.

Об'єднавчим для всіх організацій націоналістичної платформи було створення Фундації для дослідження життя Є. Коновальця. Підготовчу комісію сформували 1959 р., коли планували відзначити в Ротердамі 20-річчя його смерті. Її очолили провідні діячі організацій Д. Андрієвський (голова), Я. Бенцаль (заступник голови), Я. Маковецький (секретар) Звернення Президії Світової координаційної ради ІСНО до Проводів і членів організацій ІСНО та української громадськості щодо відзначення пам'яті С. Петлюри та Є. Коновальця, бере-зень 1991 р. ЦДАЗУ Ф. 38. Оп. 1. Спр. 30. Арк. 9-10; Звернення Проводу Українських Націоналіс-тів у 50-ліття трагічної смерти сл. Пам. Полковника Євгена Коновальця // Самостійна Україна. 1988. Ч. 2. С. 11-13; Комунікат Президії Світової координаційної ради ІСНО щодо відзначення роковин полковника Є. Коновальця, травень 1983 р. ЦДАЗУ Ф. 38. Оп. 1. Спр. 23. Арк. 7-8; Плав'юк М. Євген Коновалець -- творець нової доби // Самостійна Україна. 1988. Ч. 2. С. 7-10. Звернення Підготовчої КомісіїФундації для дослідів життя і діяльности полк. Є. Коноваль-ця до українського громадянства на чужині. ЦДАЗУ. Ф. 40. Оп. 1. Спр. 1. Арк. 3; Підготовча комі-сія Фондації для дослідів життя і діяльності полковника Євгена Коновальця. ЦДАЗУ. Ф. 40. Оп. 1. Спр. 1. Арк. 1.. Основоположну конференцію провели 12 травня 1961 р. в Мюнхені за участю А. Мельника, на ній обрали нового голову Фундації -- Ю. Бойка (професор Мюнхенського Українського вільного університету та Мюнхенського університету Людві- га-Максимиміліана) До відома Українському Громадянству. Християнський голос. 18 червня. 1961. Ч. 26. ЦДАЗУ. Ф. 40. Оп. 1. Спр. 1. Арк. 10.. Статут визначав, що Фундація «збирає належні матеріали й опрацьовує їх для видання друком, сприяє звеличенню його пам'яти літературними і мистецькими творами, добуває матеріальні засоби потрібні для виконання повищих завдань» Статут Фондації для звеличення пам'яти Полковника Євгена Коновальця. ЦДАЗУ. Ф. 40. Оп. 1. Спр. 2. Арк. 1.. Мету діяльності було реалізовано в проведенні п'яти наукових конференцій за участі представників трьох ОУН, написанні дослідницьких розвідок, збиранні рукописів, рідкісних фотографій, пошуку фінансів задля видання збірника «Євген Коновалець та його доба» До Вельмишановних Членів Фундації для дослідів життя і діяльности полк. Євгена Коно-вальця. ЦДАЗУ. Ф. 40. Оп. 1. Спр. 5. Арк. 8-11; Інформація і побажання Фундації для досліджен-ня життя і діяльності полковника Євгена Коновальця щодо випуску монографії про Євгена Коно-вальця від 26.02.1963 // Архів Центру Досліджень Визвольного Руху. Ф. 23. Т. 7. URL: http://avr. org.ua/viewDoc/18344.. Він вийшов у світ 1974 р. і ґрунтовно висвітлював основні періоди життя першого голови ОУН, розміщував спогади його однодумців, сучасників Євген Коновалець та його доба. Мюнхен: Фундація ім. Євгена Коновальця. 1974. 1019 с..

Яскравим прикладом також є Олег Ольжич, який для ОУН(м) та СКР ІСНО був найпригадуванішою постаттю. Можна припустити, що це пов'язано з тим, що він уособлював «ідеал націоналіста», став зразком жертовності покоління українців -- учасників трагічних подій першої половини ХХ ст.: його батьки брали участь в українській революції 1917 р. (батько -- відомий український письменник Олександр Олесь -- був культурним аташе УНР у Будапешті) й стали політичними емігрантами за радянської влади; інтелектуальна та освічена людина, науковець; провідний член початкової ОУН з 1929 р. (культурний референт) і людина, близька до Є. Коновальця; будівничий Карпатської України; засудив розкол ОУН і пристав на бік А.Мельника; під час Другої світової війни очолив похідні групи та націоналістичний підпільний рух у Києві; організував масову маніфестацію на честь жертв більшовицьких розстрілів поблизу с. Базар на Житомирщині; у творчості розкрив героїчну суть української нації, пропагував національні цінності; заарештований і був закатований у німецькому концтаборі. Таким чином, насичена діяльність О. Ольжича стала об'єктом різноманітних комеморативних практик, зокрема, 1977 р. з нагоди сторіччя від дня народження було встановлено монумент у м. Лігайтон (США)¹, 1984 р. націоналістичний рух проголосив роком О. Ольжича, що передбачало проведення конференцій Звернення «Комітету побудови пам'ятника О. Ольжича» до членів ІСНО, системи ОУН і брат-ніх організацій та касовий звіт про збір пожертвувань. ЦДАЗУ Ф. 38. Оп. 1. Спр. 18. Арк. 1-11. За героїчну духовність. Матеріали Конференції «Зарева» присвячені др. Олегу Кондибі-Ольжи- чу на оселі ім. О. Ольжича в Лігайтоні. 3 липня 1977 р. Нью-Йорк: О.УС.А.Т. «Зарево», 1977. 64 с., «святкових сходин-академій в його пошану, а зокрема зібрання його наукової, поетичної, публіцистичної та культурної спадщини й підтримкою видання її новоствореною Дослідною Фундацією ім. О. Ольжича» Вшанували пам'ять полк. Андрія Мельника та відзначили рік д-ра Олега Кандиби-Ольжи- ча в Сіднеї // Самостійна Україна. 1985. Ч. 1. С. 68; Запрошення від ОДВУ, УЗХ та ін. громадських організацій США для української еміграції на вшанування пам'яті Ольжича О. О. ЦДАЗУ. Ф. 38. Оп. 1. Спр. 56. Арк. 1-6; Звернення в 40-річчя смерти Олега Ольжича // Самостійна Україна. 1984. Ч. 2. С. 2-3; У Венезуелі вшановано пам'ять полк. Андрія Мельника та д-ра Олега Ольжича // Само-стійна Україна. 1985. Ч. 1. С. 70., на його честь назвали «оселю» (тобто будівлю) ОДВУ в м. Лігайтон, у пресі публікували статті про різні етапи життя та спогади про нього Волянський А. Кандиба -- Ольжич як революціонер // Самостійна Україна. 1966. Ч. 6-7. С. 1-2; Державин В. О. Кандиба-Ольжич як поет // Самостійна Україна. 1966. Ч. 6-7. С. 3-6; Майдан

B. Слідами О. Ольжича -- Кандиби (спогади рядовика) // Самостійна Україна. 1984. Ч. 2. С. 16-18; Полк. Андрій Мельник про Олега Кандибу -- Ольжича // Самостійна Україна. 1984. Ч. 2. С. 15. і т. д.

Серед харизматичних особистостей для ЗЧ ОУН найважливіше значення мав С. Бандера, для ОУН(м) та СКР ІСНО -- А. Мельник, а для ОУН(з) -- Л. Ребет. Найчастіше комеморативні заходи були приурочені до річниць з дня народження чи смерті. Ці дати давали діаспорі привід не лише пригадати ці постаті як визначних особистостей, а й радше актуалізувати їх як символи національно-визвольного руху, приклад посвяти життя та жертовності задля реалізації української нації в самостійній державі. Так, Я. Стецько, характеризуючи основні постаті визвольної боротьби, зазначав: «сьогодні націоналістів-революціонерів уже не можна відірвати від народу, бо вони стали духо-органічною складовою частиною його єства» Карбович З. (Стецько Я.). Легенда трьох літер // Визвольний шлях. 1962. Кн. 4-5/100. С. 350-355.. На честь лідерів націоналістичних організацій проводили заходи класичного для діаспори формату, що передбачали богослужіння, виступи з інформативними доповідями й зверненнями, святкові та жалобні академії з мистецькими виступами народних танцювальних ансамблів, хорових колективів¹.

Комеморація очільників націоналістичних організацій доповнювалась видавничими формами. Можна виділити спеціальні збірники, присвячені керівникам націоналістичного руху, які поширювали в країнах поселення українців. У першу річницю смерті А. Мельника з'явилося друком видання, яке вміщувало біографічні матеріали, спогади учасників визвольних змагань, учасників Української Військової Організації та ОУН, статті про його діяльність як провідника збройної та визвольно-революційної боротьби, уривки з його промов, а також було доповнене світлинами Документи з приводу підготовки та відзначення першої та п'ятої річниць смерті полк. А. Мельника. ЦДАЗУ Ф. 40. Оп. 1. Спр. 19. Арк. 1-24; Штуль О. Перед судом історії. У п'яті рокови-ни смерти сл. п. Андрія Мельника. Промова Голови ПУН, виголошена на Жалобній академії в Люк-сембургу. Люксембург, 2 листопада 1969 р. ЦДАЗУ. Ф. 59. Оп. 1, Спр. 10. Арк. 22-30. Андрій Мельник. У першу річницю смерті 1964-1965. Торонто -- Вінніпег: Крайова Екзеку- тива УНО Канади. Видавнича спілка «Новий Шлях». 1966. 160 с.; Бюлетень Координаційної ради ІСНО щодо наради представників ІСНО у Клівленді. Торонто, березень 1966 р. Ч. 2. ЦДАЗУ. Ф. 38. Оп. 1. Спр. 36. Арк. 15-18.. В ушануванні С. Бандери часто робили акцент на тому, що його вбили радянські спецслужби, що підтверджувало, на думку націоналістів, його значущість у визвольному русі як загрози радянському режиму. Наприклад, 1989 р. вийшла друком «Збірка документів і матеріалів про вбивство Степана Бандери» Збірка документів і матеріалів про вбивство Степана Бандери І Ред.: П. Ґой, Б. Стебельський, Р. Саноцька. Торонто; Нью-Йорк; Мюнхен; Лондон; Мельборн: Світовий Український Визволь-ний Фронт, 1989. 80 с., де було систематизовано інформацію з української та іноземної преси, матеріали засудження вбивці, радіопередачі. Позбавлення очільника ОУН(б) життя наводилось у контексті історичних паралелей із убивством С. Петлюри та Є. Коновальця. Також очільникам націоналістичних організацій присвячували цикли статей, що висвітлювали життєвий шлях чи окремі його періоди, внесок у визвольну боротьбу, ідеологічні переконання й бачення розвитку українського націоналізму. Так, ОУН(з) розміщувала в своїх часописах «Український самостійник» і «Сучасність» статті про першого очільника своєї організації -- Л. Ребета. В них підкреслювали його роль у реорганізації націоналістичного руху в еміграції, демократизацію ідеології, відсутність «провідницьких» амбіцій, високий рівень його політичної публіцистики та наукової діяльності (розробив теорію нації й держави) Маркусь В. Лев Ребет -- політик, публіцист, науковець і людина (У 20 роковини смерти) ІІ Сучасність. 1977. № 12. С. 37-46; Посмертний тріюмф. У 15-у річницю смерти проф. д-ра Лева Ребета ІІ Український самостійник. 1972. Ч. 10. С. 2; Чорній І. Лев Ребет. До 25-ліття його смерти. ІІ Сучасність. 1983. № 6. С. 79-84..

Комеморативними практиками також є неповторювані заходи: відкриття меморіалів, музеїв, поява книг, пам'ятні промови, виставки, створення архіву, поява фільму. Наприклад, 1979 р. в Лондоні діаспора заснувала Музей української визвольної боротьби ім. Степана Бандери. В ньому зберігаються особисті речі очільника ОУН(б) та ЗЧ ОУН, одяг, у якому він загинув, земля з могили в Мюнхені, посмертна маска, а також документи й підпільні видання¹.

Доступною формою вшанування визначних особистостей, які закінчили життя в еміграції, було встановлення пам'ятних плит. Яскравим прикладом є встановлення 1958 р. плити на могилі Юліана Вассияна «на якій вирито кілька рядків, що голосять коротко, що він ідеолог і публіцист і член Проводу ОУН» Музей Визвольної Боротьби ім. Степана Бандери. Посвячення Музею у 20-ту річницю смерти його Патрона, Лондон, 6 жовтня 1979 р. 8 с. URL: https://diasporiana.org.ua/wp-content/uploads/ books/22627/file.pdf На могилі ідеолога ОУН д-р Ю. Вассияна // Самостійна Україна. 1958. Ч. 8. С. 23.. У статті в журналі «Самостійна Україна» йдеться про значення цієї події, яке полягає у збереженні пам'яті про націоналістичний рух за кордоном, адже «окупанти України по обох боках ризької смуги дбали щоб навіть й сліду з наших могил не було» На могилі ідеолога ОУН д-р Ю. Вассияна // Самостійна Україна. 1958. Ч. 8. С. 23.. Вони ставали «місцем пам'яті», місцем для періодичного відвідування та засобом пригадування історичної значущості постаті. Так, Восьмий Надзвичайний Великий Збір ЗЧ ОУН (1991 р.) відбувся «у підніжжі святих могил Степана Бандери й Ярослава Стецька» Восьмий НВЗ ОУН // Бюлетень Проводу ОУН. 1991. Ч. 34. С. 7-8. і був приурочений до 50-річчя Акта відновлення незалежності України 30 червня 1941 р., що підкреслювало символічність події. Націоналістичні організації брали участь у створенні монументальних скульптур, присвячених учасникам визвольного руху та подіям історії України.

Наприклад, в оселі СУМ (Елленвіл, США) 1962 р. створили Площу Героїв, 1984 р. Саут-Баунд-Брук (Нью-Джерсі, США) спорудили пам'ятник «Невідомим Воякам УПА» Об'єднання колишніх вояків УПА США і Канади. Історія в документах (1950-2016) І Упоряд.: І. Гомзяк, Д. Проданик. Торонто-Львів: Літопис УПА, 2016. С. 792., 1988 р. в м. Оквілл (Канада) відкрили Пам'ятник «Слави УПА» Об'єднання колишніх вояків УПА США і Канади. Історія в документах (1950-2016) І Упоряд.: І. Гомзяк, Д. Проданик. Торонто-Львів: Літопис УПА, 2016. С. 508-509., 1989 р. за участі УНО у м. Гакстон (Канада) створили Пам'ятник жертвам Голодомору. Також українські націоналісти підтримали вшанування Т Шевченка у формі встановлення пам'ятника у Вашингтоні (1964 р.). Ця комеморативна подія була приводом для з'їзду представників українських громад з різних країн і об'єднання їх у СКР ІСНО Бюлетень Координаційної ради ІСНО з постановами Конференції ІСНО, що відбувалася у Вашингтоні. Торонто, березень 1965 р. ЦДАЗУ Ф. 38. Оп. 1. Спр. 36. Арк. 1-2; Лист Голови Пре-зидії УНО Канади М. Плав'юка до В. Дідовича щодо пропозицій до програми установчої Конфе-ренції ІСНО. Торонто, 30 грудня 1963 р. ЦДАЗУ. Ф. 38. Оп. 1. Спр. 3. Арк. 9б; Лист Президії Укра-їнського національного об'єднання Канади до української громади щодо скликання Конференції ІСНО. Торонто, 30 грудня 1963 р. ЦДАЗУ. Ф. 38. Оп. 1. Спр. 3. Арк. 11..

Специфічним видом комеморації було видання пам'ятних марок. Переважно їх випускали «Підпільна пошта України» як неофіційний поштовий відділ ЗЧ ОУН у 1949-1983 рр., Союз Українців у Великій Британії та Українська Інформаційна Служба. Їх особливістю було віддзеркалення в художній мініатюрі визначної події з інформаційно-пропагандистською метою. Комемора- тивні марки містили графічний вимір історичної пам'яті, позаяк на них розміщували державну та націоналістичну символіку, портрети визначних особистостей, символічні художні зображення. В архівах збережені екземпляри, присвячені 40-річчю відновлення Української держави, 25-річчю боротьби ОУН, гетьману І. Мазепі, 60-річчю створення УНР, 50-річчю ОУН та ін.¹

На основі викладеного можемо зробити висновок про те, що націоналісти в еміграції створили своєрідну інфраструктуру комеморації, котра включала як святкове відзначення важливих подій, так і акти скорботи, вшанування пам'яті померлих і жертв трагічних подій. Можемо припустити, що шляхом комеморативних практик очільники й ідеологи націоналістичних організацій намагалися легітимізувати себе як рушійну силу в боротьбі за відновлення незалежності України, виправдати прийняті рішення, укріпити солідарність з обраною стратегією дій, мобілізувати діаспору до співучасті в заходах, довести неспроможність опонентів. Завдяки комеморативним практикам встановлювалися зв'язок та правонаступність між націоналістичним рухом на Батьківщині й у діаспорі. Оскільки українські націоналісти визнавали культурний плюралізм і право на самобутність інших націй, це стимулювало укріплення меж та ідентичності своєї спільності -- винайдення меморіальної традиції, національних символів.