ЗУНР у боротьбі за незалежність на Паризькій мирній конференції 1919 р.

The article investigates the events that took place after World War I, and directly affect the fate of the West Ukrainian People's Republic. Particular attention is paid to foreign factors profound rethinking of the liberation struggle in 1918-1921. ZUNR diplomatic action in defense of statehood at the Paris Peace Conference is analyzed. The activities of Ukrainian diplomats at the conference, their attempts to protect the right to self-determination of the Galician Ukrainian are considered in details. It was the first outing ZUNR diplomacy on the international scene and the active participation of the Ukrainian delegation at the conference, along with the leading states of the world. It is noticed that in Paris the victorious powers regarded Ukrainian problem in the anti-Bolshevik aspect, relying mainly on Poland, Romania and Russia white than ZUNR.

Keywords: ZUNR, Galicia, Antanta, Paris Conference, diplomatic relations, the delegation, the diplomatic mission.

Основна частина

Вироблення і втілення засад зовнішньої політики України на сучасному етапі має іманентну потребу в ґрунтовному вивченні традицій дипломатичної діяльності національних урядів України. Складний і повчальний досвід дипломатії періоду національно-визвольних змагань початку ХХ ст. привертає до себе увагу як органічна складова багатогранного процесу українського державотворення. Ретроспективний аналіз міжнародної діяльності незалежних українських урядів, їхніх здобутків і прорахунків надзвичайно важливий в контексті винесення уроків для сучасності, оскільки дає змогу запобігти можливим помилкам і невдачам, краще зрозуміти джерела української дипломатії та її традиції. Розгляд українського питання та його місця у політиці великих держав, аналіз їх геополітичних устремлінь у Центрально- Східноєвропейському регіоні та підвалин зовнішньополітичних концепцій конче необхідні для розуміння основних тенденцій сучасних інтеграційних процесів у Європі та світі.

Зовнішньополітична активність України та її дипломатична боротьба в добу національно-визвольних змагань потребують подальшого глибокого дослідження на підставі аналізу тематичних напрацювань української та зарубіжної історіографії, узагальнення і переосмислення уже відомих уявлень і тверджень на основі введення у науковий обіг нових історичних джерел.

Отже, дослідження цієї проблеми є важливим і актуальним не лише в контексті історичного вивчення історії української дипломатії, але й з погляду з'ясування внеску України в європейський політичний простір.

Методологічною основою дослідження стали принципи об'єктивності та історизму. При розв'язанні дослідницьких завдань були використані загальнонаукові та спеціальні методи дослідження, зокрема, аналіз, синтез, порівняння, а також описовий і системно-структурний методи. Використані в дослідженні джерела, матеріали та наукові узагальнення дозволяють відтворити важливий етап діяльності дипломатичної служби України.

Мета статті полягає, насамперед, у детальному огляді та аналізі подій, які впливали на долю ЗУНР. Особлива увага приділяється глибокому переосмисленню зовнішньополітичних чинників визвольних змагань у 1918-1921 рр. Детально розглянуто діяльність українських дипломатів на Паризькій мирній конференції, їх намагання захистити право галицьких українців на самовизначення.

З першого дня існування Західноукраїнської Народної Республіки (1 листопада 1918 р.) її політичному проводу довелося зосередити першочергову увагу на зовнішньополітичній діяльності. Слід було насамперед домогтися визнання ЗУНР країнами-переможцями у Першій світовій війні (Антанта, США) й за їх сприяння припинити агресію з боку Польщі. Отже, Національна рада під проводом Є. Петрушевича й уряд К. Левицького терміново приступили до формування зовнішньої політики ЗУНР, визначення її пріоритетів та створення дипломатичної служби, яку очолив державний секретар закордонних справ В. Панейко. Саме він, як згадував К. Левицький, «на доручення державного секретаріату і Національної ради у Львові іменем ЗУНР виїхав до Парижа на мирову конференцію, щоби добиватися державної незалежності ЗУНР у побідних держав, що скликали були цю мирову конференцію, зокрема у членів Найвищої ради, з огляду на те, що Польща пішла війною проти західноукраїнської держави» [1, с. 3-4].

Перший вихід дипломатії ЗУНР на міжнародну арену й участь західноукраїнської делегації в роботі Паризької мирної конференції висвітлено в науково-історичних і мемуарних працях, перш за все, колишніх громадсько- політичних діячів і дипломатів ЗУНР. Важливі аспекти проблеми розглядали К. Левицький, С. Витвицький, О. Назарук, М. Лозинський, С. Томашівський, Л. Цегельський [2]. Значну пізнавальну цінність містять праці українських істориків з діаспори І. Борщака, В. Косика, М. Дольницького, Т. Гунчака, М. Стахіва та ін. [3]. Аналізуючи діяльність дипломатичної місії ЗУНР на Паризькій мирній конференції автори слушно відзначали, що участь галичан на високому міжнародному форумі, прямі переговори з главами держав Франції, Англії, США та Італії вивели українську проблему на розгляд світового співтовариства. І хоча поставлених завдань домогтися не вдалося, проблема Східної Галичини ще не раз виникала на порядку денному міжнародних конференцій та засідань Ліги Націй.

У радянській історіографії тривалий час діяльність галицьких дипломатів на Паризькій мирній конференції піддавалася гострій критиці і брутальній фальсифікації. Тон задавали колективні багатотомні монографії з історії УРСР, громадянської війни 1917-1921 рр., а також праці М. Супруненка, Р. Симоненка, А. Лихолата, В. Маланчука, М. Герасименка, Б. Дудикевича та ін., які не добирали слів, тавруючи боротьбу дипломатів ЗУНР в обороні державності [4].

Після здобуття незалежності України позбавлені ідеологічного тиску вітчизняні історики і дослідники присвятили чимало праць проблемам зовнішньої політики ЗУНР та участі галицьких дипломатів у роботі Паризької мирної конференції. Серед них слід відзначити студії О. Павлюка, М. Литвина, С. Макарчука, О. Реєнта, В. Ададурова, В. Солдатенка та ін. [5].

На основі залучених нових, насамперед архівних, джерел вони висвітлили невідомі аспекти першого виходу на міжнародну арену дипломатії ЗУНР. Проте, дипломатична історія України, зокрема, зовнішня політика ЗУНР, усе ще потребує серйозного дослідження. Насамперед, на увагу істориків заслуговує її головний напрямок - забезпечення незалежності української держави шляхом вагомих дипломатичних акцій, якою була діяльність спеціальної місії у Парижі.

Паризька мирна конференція відкрилася 18 січня 1919 р. і тривала з перервами до 21 січня 1920 р. У її роботі взяли участь 27 держав, які воювали на боці Антанти й були залучені до вирішення проблем повоєнного устрою європейського континенту. Домінуючий вплив на діяльність керівних органів конференції безперечно мали президент США В. Вільсон та прем'єр-міністри Франції Ж. Клемансо, Великої Британії - Д. Ллойд-Джордж та Італії - В. Орландо, які склали Найвищу раду або Раду чотирьох [6, с. 369].

Відомий галицький дипломат М. Лозинський зауважував, що тодішнє світове суспільство, зокрема українське, сподівалися побачити конференцію «як збір рівноправних делегацій усіх тих дотеперішніх і нових держав, які заінтересовані в заключенні мира і впорядкуванню міжнародніх відносин». Проте, насправді, Паризька мирна конференція являла собою «трибунал, зложений у першій мірі з делегацій так званих «головних держав Антанти», себто Англії, Франції, Америки, Італії і Японії; далі з делегацій цілого ряду менших держав, які або дійсно вели війну на стороні головних держав Антанти, або формально прилучилися до них, не маючи нагоди вести війни; в кінці з делегацій тих нових держав, які постали наслідком перемоги головних держав Антанти та які Антанта признала своїми союзниками (Чехословаччина і Польща) [7, с. 113].

Іншу групу делегацій склали представники переможених центральних держав - Німеччини, Австрії, Угорщини, Болгарії, Туреччини, які повинні були підписати без обговорення представлений учасниками Паризької конференції мирний договір. До третьої групи делегацій, які прибули в Париж для вирішення власних проблем, слід зарахувати представників нових країн, що виникли на руїнах Російської імперії. Серед них були дипломати Української Народної Республіки, до яких приєдналася й делегація ЗУНР. Держави Антанти і США не вважали їх противниками, водночас не визнаючи їх суверенітету.

Негативне ставлення до УНР було наслідком укладення сепаратного Брестського миру у лютому 1918 р. із блоком Центральних держав, а також боротьба за повну незалежність, тоді як Антанта докладала чимало зусиль (дипломатичних і військових) для відновлення єдиної Росії, допомагаючи Колчаку, Денікіну та іншим білим військовим формуванням. Відтак делегацію УНР запрошували лише на окремі засідання. Але проблема Східної Галичини та ЗУНР посіла помітне місце в діяльності конференції.

Одним із найважливіших чинників цього було геополітичне становище ЗУНР, адже молода українська держава опинилася у прицілі інтересів Антанти, яка будувала надійний бар'єр на шляху проникнення більшовизму в Європу. Головну роль у вирішенні українського питання відігравала позиція Франції, яка надавала значну морально-політичну і матеріальну допомогу Польщі та Румунії, і на думку якої зважали союзники, у першу чергу Англія й США. «Світова війна, - як слушно зауважує В. Ададуров, - перетворила Францію на наймогутнішу військово-політичну силу континентальної Європи, радикальним чином зміцнивши її вплив на вирішення актуальних проблем міжнародного життя» [8, с. 19].

Варто відзначити, що цю роль Франції визнавали всі запрошені делегації, які в першу чергу намагалися отримати аудієнцію у Ж. Клемансо та схилити його на свій бік. Коли у Париж прибув президент США В. Вільсон, який розраховував на крісло голови конференції, Ж. Клемансо одразу ж «поставив його на місце» заявою, що головуватиме саме він як глава держави, де проходить міжнародний форум. За пропозицією Ж. Клемансо було створено Раду десяти для підготовки умов договору з окремих проблем і Раду чотирьох, яка їх затверджувала. Відтак державний секретар США Р. Лансінґ слушно відзначав, що «домінуючою фігурою на Паризькій конференції...найсильнішим із сильних людей, які брали участь у паризьких переговорах був безперечно Ж. Клемансо» [9, с. 242].

Керівництво Франції в особі президента Ж. Клемансо зробило ставку на сильну союзну Польщу й активно допомагало їй у війні проти ЗУНР. «Польща мала бути тим парканом, - зауважував згодом начальник штабу Української галицької армії генерал В. Курманович, - що поставить опір дальшому походові більшовизму на захід, що в той час мав свій зародок в осередку Європи - Бела Куна в Угорщині, Курта Аскера у Баварії» [10, с. 4]. Крім того, в особі сильної Польщі Франція отримувала противагу Німеччині - своєму одвічному ворогові. Партнер Ж. Клемансо на переговорах у Парижі прем'єр Великої Британії Д. Ллойд-Джордж визнавав, що «створення великої Польщі було одним із головних намагань французької військової стратегії» [11, с. 270].

Іншою важливою причиною уваги головних учасників Паризької мирної конференції до західноукраїнської проблеми було прагнення припинити широкомасштабну війну між Польщею й ЗУНР - безперечно, на вигідних для Варшави й Антанти умовах, залишивши за Польщею Львів і Прикарпатський нафтовий басейн - об'єкт французьких і британських капіталовкладень.

Ще одним фактором розгляду галицької проблеми на конференції була бурхлива діяльність із дискредитації ЗУНР польських представництв у Парижі і Лондоні, заснованих ще в роки Першої світової війни й очолюваних досвідченими громадсько-політичними діячами Р. Дмовським і К. Длуським, до яких після проголошення незалежності Польщі приєдналися військові аташе генерали Т. Розвадовський і Б. Рой та адмірал В. Клочковський.

Зрештою, у Парижі держави Антанти дотримувалися однозначної думки щодо відновлення Росії й негативно ставилися до виникнення на її території незалежних національних держав, зокрема й української. Вони не визнавали УНР, мотивуючи це фактом підписання сепаратного Брестського миру, проте прагнули вичленити з українського питання східногалицьку проблему. У результаті широкомасштабної діяльності дипломатичної місії ЗУНР та залучення зусиль української діаспори у США й Канаді, за слушним зауваженням О. Павлюка, «східногалицька проблема була єдиною справою, в якій Паризька конференція офіційно зносилася з українською делегацією» [12, с. 118].

Визначну роль у вирішенні глобальних завдань Паризької конференції відіграв президент США В. Вільсон. До речі, Ж. Клемансо був дуже незадоволений його приїздом у Париж. У листі до Д. Ллойд-Джорджа він писав: «Не приховуватиму від Вас, що вважаю його присутність і небажаною, і неможливою» [11, с. 133].

Причинами такої реакції глави французької держави, насамперед, були ідеї В. Вільсона щодо повоєнного устрою Європи і світу взагалі, викладені у відомих «Чотирнадцяти пунктах», які з ентузіазмом зустріли поневолені народи Росії і Австро-Угорщини, зокрема українці, адже у пунктах В. Вільсона йшлося про право народів на самовизначення та створення міжнародного представницького органу - Ліги Націй.

В. Вільсон своїми ідеями намагався вивести США в лідери світу. І для цього були підстави, адже доля США у світовому промисловому виробництві становила з видобутку вугілля 46,6%, з виплавки чавуну 51%, сталі 50,8%, видобутку нафти 74,3%, випуску автомобілів 85%. Країни Антанти заборгували США 9,5 млрд дол. [13, с. 202].

Відтак президент ЗУНР Є. Петрушевич і голова уряду К. Левицький, насамперед, розраховували на підтримку президента США. Сподівання керівників ЗУНР ґрунтувалися не лише на деклараціях американського президента, але також на активній діяльності заокеанської української діаспори.

Утворення незалежної ЗУНР та запекла боротьба галичан викликала хвилю національно-патріотичних почуттів українців у США і Канаді, настрої й думки яких висловила газета «Український голос»: «Гарматна війна закінчилася, одначе заведення справедливості, переміна границь і освободження поневолених народів доперва начинається. Наші родини в Європі через століття добивалися освободження і тепер спільно з іншими поневоленими народами звертаються до делегатів на мировій конференції.... Тому ми мусимо помочи своїм родимцям в Європі у сій справі. За допомогою преси й іншими способами мусимо предложити справу наших родимців в Європі перед співгорожанами і правительством. Мусимо вислати також делегата на мирову конференцію, аби інформувати урядових делегатів аліянтських держав про справу України і щоби допомогти українським урядовим делегатам уложити справу освободження України» [14].

Організатором і координатором різноманітних акцій на підтримку дипломатичних зусиль ЗУНР у США був Український народний комітет на чолі з П. Понятишином, який ще до відкриття конференції у Парижі разом із О. Лотоцьким та С. Ядловським прибув до Вашингтона й встановив зв'язок із сенатським комітетом у закордонних справах, що формував міжнародну політику США. Керівникам УНК вдалося схили на свій бік кількох впливових сенаторів, зокрема майбутнього президента Ф. Рузвельта, який під час дискусії у сенаті заявив: «Фінляндія, балтійські провінції, Литва й Україна мусять бути незалежними» [14].

Українська делегація мала плідні переговори з державним секретарем США і учасником Паризької конференції Р. Лансінґом, який на офіційний лист УНК заявив про цілковиту підтримку України, але лише у федерації з Росією. Тоді українці, дізнавшись, що президент В. Вільсон пароплавом вирушає в Європу на конференцію, вручили в порту меморіал УНК із вимогами позитивно вирішити питання УНР і ЗУНР, насамперед, визнати право на самовизначення. Крім того, як писала «Свобода» 19 березня 1919 р., Український народний комітет надіслав до Парижа делегацію у складі К. Білика та конгресмена Дж. А. Геміла із завданням «заступати домагання і бажання українців в З'єднаних Державах, та допомагати українській мирній делегації в її праці та заходах, а також нав'язувати зносини між рідним краєм і українцями в Америці». Невдовзі до них приєдналася делегація українців із Канади - O. Мегас та І. Петрушевич, - які мали контакти з прем'єр-міністром Канади P. Боденом, а через нього - з Д. Ллойд-Джорджем.

Діяльність діаспорних делегацій певним чином впливала на позиції В. Вільсона і Д. Ллойд-Джорджа, які не завжди підтримували думку Ж. Клемансо, а подеколи вступали з ним у гострі дискусії з української проблеми. Зокрема, так сталося на одному із засідань конференції 14 березня 1919 р., коли розглядалася концепція В. Вільсона щодо самовизначення народів. Глави США й Англії окреслили пункти, за якими це право мали народи, що переважали чисельно на певній території, мали інші походження й історію, ніж панівна нація, свою мову, віру, духовну й матеріальну культуру. Оскільки населення Східної Галичини повністю відповідало цим умовам, В. Вільсон і Д. Ллойд-Джордж на першому етапі роботи конференції не підтримували зазіхань Польщі на українські землі, що не сподобалось Ж. Клемансо. Дипломати ЗУНР намагалися використати найменші можливості для позитивного вирішення української проблеми, хоча це й було пов'язано з великими труднощами [15, с. 33-35].

Отже, у такій ситуації 18 січня 1919 р. відбулося урочисте відкриття Паризької мирної конференції, сформовано головний керівний орган - Раду десятьох та 52 комісії, на яких покладалося завдання підготовки мирного договору з окремих проблем: Ліги Націй, державних кордонів, репарацій та ін. 24 березня було створено Раду чотирьох, яка працювала у закритому режимі й ухвалювала вирішальні постанови. Головна увага конференції була зосереджена на «російському питанні», визначенні кордонів, репараціях, утворенні Ліги Націй. Позапланове українське питання виникло за ініціативи делегації УНР.

20 листопада 1918 р., ще до перемоги антигетьманського повстання, провідні діячі Директорії УНР В. Винниченко, Ф. Швець та О. Андрієвський звернулися до держав Антанти і висловили сподівання, «що свободолюбиві і демократичні правительства народів світу цілком зрозуміють прагнення українського народу і виявлять природну готовність допомогти йому закінчити державну будову у молодій Українській Народній Республіці» [16, арк. 3-4].

У наступному зверненні Директорія УНР відзначала: «Спираючись на принципи самовизначення народів, висловлені президентом великої Американської Республіки Вільсоном, [Директорія] звертається до народів усього світу та до їх високих правительств із братнім щирим привітом і закликом до підтримання добросусідських, дружніх, приязних зносин з українським народом, Українською Народною Республікою,... яка вже готова зараз відповідно прийняти представителів інших правительств і натомість послати своїх» [17, арк. 2-4].

Проте звернення та інші акції УНР із метою отримати запрошення на Паризьку мирну конференцію залишилися без уваги з боку її організаторів. За цих умов 29 грудня 1918 р. голова Ради Народних Міністрів і міністр закордонних справ УНР Б. Чеховський вислав до Парижа надзвичайну дипломатичну місію на чолі з Г. Сидоренком та А. Петрушевичем (син президента ЗУНР Є. Петрушевича), які дісталися до Франції лише 20 січня 1919 р. До складу делегації ввійшли також галичани С. Томашівський, М. Лозинський, М. Рудницький, О. Кульчицький та як військовий консультант державний секретар військових справ ЗУНР полковник Д. Вітовський. Делегацію УНР поповнили Д. Ісаєвич, В. Матюшенко, О. Шульгин, А. Марголін, С. Шелухин, П. Дідушок. Обидві українські делегації тісно співпрацювали. Також до них долучилися представники заокеанської діаспори К. Білик, І. Петрушевич, сенатор Дж. Геміль, які сприяли зв'язкам українців з урядовими делегаціями США і Канади, часто були перекладачами й радниками [18].

Оскільки українська делегація прибула на Паризьку конференцію без формального запрошення, а відтак, не була визнана повноправним учасником, її члени розгорнули активну пропагандистську діяльність, нав'язали стосунки з делегаціями Азербайджану, Білорусії, Грузії, Естонії, Латвії та інших держав, які постали на руїнах Російської імперії, боролися за незалежність і не були визнані й запрошені на конференцію. Наддніпрянці та особливо галичани шукали контактів із членами делегацій великих держав. Їм вдалося схилити на свій бік деяких впливових дипломатів. Так, полковник М. Гауз (приятель і радник В. Вільсона) не без впливу українців, за висновком І. Борщака, «до української, спеціально до галицької, справи ставився із симпатією, бо вважав, що домагання українців справедливі.... Йому головно треба завдячити, що В. Вільсон слідкував за галицькою справою». Прихильно до українських прагнень щодо незалежності ставився впливовий голова американської експертної комісії І. Бауман. Натомість Д. Ллойд-Джордж, який, як слушно зауважував І. Борщак, не мав ані симпатій, ані антипатій до України, але йшов у річищі традиційної англійської політики й з усіх делегатів найбільш вороже ставився до того, щоб віддати Східну Галичину Польщі, що у принципі відповідало прагненням галичан [19, с. 111-112].

Першим офіційним виступом української делегації у Парижі стала нота від 10 лютого 1919 р., виголошена Г. Сидоренком, в якій було викладено історію України як незалежної у минулому держави, вимогу про визнання УНР і прохання допустити до участі в роботі конференції. Аргументи представників УНР, що республіка веде боротьбу проти більшовицької Росії власне на боці Антанти, а також пропозиції визнати незалежність усіх утворених на території колишньої Російської імперії національних держав і створити їх федерацію антибільшовицького спрямування не змогли вплинути на провідні держави, насамперед Францію, які вбачали вирішення «російського питання» у відновленні єдиної Росії. Саме на початок 1919 р. припала найбільш активна допомога Антанти і США військам O. Колчака, А. Денікіна та інших білих генералів.

Слід відзначити, між делегаціями УНР і ЗУНР в Парижі не було досягнуто повного розуміння й хоча 22 січня 1919 р. відбулося урочисте підписання Акту злуки, Є. Петрушевич зберігав свій галицький уряд і формував зовнішню політику, яка не завжди збігалася з курсом УНР.

Пізніше міністр закордонних справ УНР В. Темницький визнавав, що об'єднання республік відбулося «похапцем», маса справ залишилася неврегульованою, було дві армії і дві закордонні політики.

Це стало особливо очевидним, коли Паризька конференція розпочала розгляд східногалицького питання у зв'язку з намаганнями припинити польсько-українську війну. Варто зауважити, що до цього кроку конференцію підштовхували неодноразові дипломатичні західноукраїнські ноти до керівників держав Антанти і США. У ноті до В. Вільсона Є. Петрушевич писав: «Утворивши державу 19 листопада 1918 р. у Львові, ми визначили границю цієї держави дотримуючись справедливих принципів Ваших, пане президенте». Є. Петрушевич просив допомогти ЗУНР, припинити агресію Польщі й виступити арбітром українсько-польського конфлікту [20, с. 168-171].

Відчувши зацікавленість учасників Паризької конференції східногалицькою проблемою, що яскраво проявилася у створенні 29 січня 1919 р. в її рамках спеціальної комісії щодо польських справ під головуванням досвідченого французького дипломата Ж. Камбона, у формуванні міжсоюзної місії у Варшаві очолюваною Ж. Нулансом та великої (70 членів) місії у справах українсько- польського конфлікту на чолі з генералом Ю. Бартелемі, дипломатія ЗУНР відчутно посилила свою діяльність. Її важливим напрямком було нейтралізувати польську пропаганду, яка дезорієнтувала учасників конференції.

Необхідно визнати, що на відміну від керівництва ЗУНР Варшава, за влучним висловом М. Литвина, «спритно використала кон'юнктуру міжнародної ситуації та активізувала дипломатичні акції для забезпечення сприятливих зовнішніх умов державного відновлення, з визнання Польщі державами Європи і Америки» [21, с. 257].

Закордонні представництва Польщі, насамперед у Франції, утворення ЗУНР трактували як австро-угорську «інтригу», стверджуючи, що «100-тисячна» Українська галицька армія є згромадженням «українських націоналістичних банд» і діє під керівництвом австро-німецьких офіцерів. Поляки мали значні здобутки у військовій співпраці з Францією, де в період роботи конференції формувалася 60-тисячна польська армія генерала Ю. Ґаллера, що готувалася для перекидання на Г алицький фронт.

Ще під час перших засідань конференції занепокоєні масштабами польсько- української війни емісари США, Англії і Франції прибули у Східну Галичину, де зібрали більш-менш правдиву інформацію про справжній стан речей. Зокрема, у середині грудня окупований поляками Львів відвідав англійський військовий аташе полковник Г. Вейд. Його переговори з Ю. Пілсудським, А. Шептицьким, М. Омеляновичем-Павленком та іншими і пропозиції полякам припинити війну викликали невдоволення Варшави. У листі до Лондону К. Длуському (19 січня) Ю. Пілсудський обурено писав: «Ліквідувати нашу війну з русинами полковник Г. Вейд хотів би у спосіб окупації Східної Галичини військом Антанти, а зокрема окупації Львова і Борислава». Міністр закордонних справ Великобританії лорд Гардінґ відреагував на скаргу відкликанням Г. Вейда.

Після відвідин Галичини американській генерал Ф. Кернан у листі до президента В. Вільсона спростував поширюване поляками звинувачення галичан у більшовизмі. Член місії США у Парижі підполковник Е. Козярс, який побував у Галичині та Львові, доповідав главам конференції, що поляки навмисне вводять в оману керівництво міжнародного форуму щодо наявності в ЗУНР регулярної 100-тисячної армії. Але найважливішим його повідомленням, яке поставило польську делегацію у скрутне становище, була заява про участь армії генерала Ю. Ґаллера в бойових діях не проти більшовиків, для чого її власне й сформували, а проти Української галицької армії. Після цього польське командування вислало американця зі Львова як персону нон-ґрата [22].

Об'єктивна інформація представників США й Англії, а також активна пропагандистська діяльність української делегації в Парижі надзвичайно турбували польську місію Р. Дмовського та її покровителя Ж. Клемансо. У результаті було сформовано об'єднану міжсоюзну делегацію з мандатом Паризької мирної конференції та широкими повноваженнями на чолі з французьким генералом, командувачем піхотним корпусом у Салоніках Ю. Бертелемі, яка повинна була виїхати у Польщу та Галичину й вивчити ситуацію. У зв'язку з масштабами завдання до складу місії ввійшли 70 осіб, серед них англійці полковник Ф. Сміт, бригадний генерал А. Картон, американці професор Р. Лорд, капітан Д. Бас, французи майор де Летойле, капітан Ламарк, італійський майор Стабіле та інші [21, с. 261]

Делегація ЗУНР у Парижі вважала цей крок конференції корисним для української сторони й сподівалася, що місія Ю. Бертелемі, вивчивши стан справ у Східній Галичині, дійде об'єктивних висновків і рішень щодо припинення війни. 25 січня 1919 р. відбулося спеціальне засідання Найвищої ради, яке санкціонувало поїздку місії в Галичину. Щоправда, у п'ятигодинній промові Р. Дмовський намагався ще до її від'їзду створити негативне враження про українців, які нібито нездатні утворити свою державу, авторитетний уряд і регулярну армію. Він прагнув також переконати Найвищу раду у тому, що Східна Галичина є спірною територією, яка історично тривалий час входила до складу Польщі і була відірвана від неї в результаті австро-російських поділів Речі Посполитої [23, с. 123-124].

Отже, місія Ю. Бертелемі, яка була найважливішою військово- дипломатичною акцією Найвищої ради Паризької конференції щодо Східної Галичини, наприкінці січня 1919 р. прибула до Варшави, оскільки була підпорядкована Ж. Нулансу - досвідченому дипломату, колишньому послу Франції в Росії, який займав відверто ворожу позицію щодо українців. Саме він умовляв Париж надіслати у Польщу армію генерала Ю. Ґаллера, оскільки вважав ситуацію, в якій опинилися польські війська, майже безнадійною. А вона дійсно у середині лютого стала такою.

17 лютого 1919 р. Українська галицька армія розпочала наступальну операцію, яка увійшла в історію як Вовчухівська і мала позитивні перспективи. Підготовлений колишніми полковниками генерального штабу російської армії талановитими штабістами УГА Є. Мишківським та М. Какуріним план передбачав силами 1-го і 3-го корпусів перерізати сполучення Перемишля зі Львовом, оволодіти Городком, блокувати Львів і розгромити його 15-тисячний гарнізон. 3-й корпус УГА атакував околиці столиці Східної Галичини зі сходу, відволікаючи польські сили. Уже 18 лютого українські війська вийшли на залізницю і блокували львівське угруповання польських військ, що спричинило велику паніку у місті. Проте у розвиток блискавично початої українцями операції втрутився Париж.

17 лютого Ж. Нуланс, а наступного дня Ю. Бертелемі від імені Найвищої ради звернулися до ЗУНР із категоричною вимогою припинити бойові дії й забезпечити проїзд до Львова та Ходорова міжсоюзної місії для переговорів. А 22 лютого, після оголошеного тимчасового перемир'я, делегація Паризької конференції прибула до ставки генерала М. Омеляновича-Павленка у Ходорів, де й розпочалися переговори з командуванням УГА. Як згадував генерал М. Омелянович-Павленко, Ю. Бертелемі з перших хвилин не приховував прихильності до поляків. Як умову до переговорів він висунув вимогу негайно припинити бойові дії, на що український генерал відповів, що для цього потрібно кілька днів і спеціальне рішення уряду. Водночас Ю. Бертелемі виклав погляд Антанти на польсько-українську війну, заявивши, що вона прагне її припинити й встановити тимчасову демаркаційну лінію, яку представив на карті - вона проходила на схід від Львова, Дрогобича і Борислава й залишала за поляками близько двох третин Східної Галичини, зокрема територію, яку на той момент займала УГА. Ці умови були на користь Польщі, хоча становище на фронті - на користь українців. Щоправда, уже тоді генерал А. Картон і дехто з американців висловлювали М. Омеляновичу-Павленкові свою незгоду з Ю. Бертелемі і не вважали ці умови остаточними [24, с. 145-146].

Переговори, у яких узяли участь представники уряду, дипломати та прибулий до Галичини головний отаман УНР Симон Петлюра були важкими і тривали до 28 лютого. Умови генерала Ю. Бертелемі були неприйнятними для ЗУНР. М. Лозинський слушно зауважував, що ці вимоги були «одностороннім диктатом, який комісія на основі порозуміння з поляками рішила накинути українцям» [7, с. 81].

В останній день переговорів з Ю. Бертелемі зустрівся С. Петлюра, який вважав за можливе підтримати план місії Ю. Бертелемі за умови, якщо Антанта визнає незалежність УНР і ЗУНР у вказаних кордонах і надасть реальну допомогу українцям у боротьбі з більшовицькою Москвою. Водночас головний отаман умовляв галичан не відкидати пропозиції, але провід в особі Є. Петрушевича й М. Омеляновича-Павленка не пішов ні на які компроміси й обрав принцип «усе, або нічого», вимагаючи звільнення поляками Львова й території по р. Сян. Після закінчення переговорів у Львові, 1 березня командування УГА звернулося до армії із заявою, в якій, зокрема, зазначалося: «Запропоновано нам остаточно демаркаційну лінію, яка являється образою наших найсвятіших почувань, бо на основі цієї лінії Камінка Струмилова, Львів, Дрогобич та від тих місцевостей на захід великі простори української території мали би остати на далі в руках поляків... З чувством тяжкої образи за кров наших братів, за святу пам'ять полеглих за волю і народну честь старшин, стрільців і козаків начальна команда примушена продовжати війну» [24, с. 152].

Перед від'їздом до Варшави і Парижа, де Ю. Бертелемі мав звітувати керівництву конференції про переговори, генерал заявив українській стороні, що до 5 березня чекатиме у Львові остаточної відповіді й попередив про «незвичайну відповідальність, яку ви візьмете на себе і на трудність вашого положення супроти мирової конференції» [25, арк. 7-10].

Але ще до вказаного терміну, 4 березня, голова уряду ЗУНР С. Голубович надіслав до Парижа телеграму, в якій висловив позицію стосовно проекту, представленого місією Ю. Бертелемі: «До правительств Франції, Англії, Злучених Держав Північної Америки й Італії і до всіх інших правительств союзних держав, як також до правительств держав цілого культурного світу!... Наказуючи нам віддати полякам добру половину нашої території зі столицею Львовом і з Бориславом ... місія потоптала принцип самовизначення народів і стала на стороні польського імперіалізму. Сим рішенням місія посіяла в нашім народі недовір'я до Антанти і до тих високих принципів справедливості, які Антанта проголосила. В ім'я сих принципів протестуємо проти сього рішення місії, зокрема протестуємо проти ультимативної заяви місії, що ми несемо перед державами Антанти відповідальність за дальше ведення війни. Ми примушені воювати з поляками в обороні нашої землі. Із державами Антанти ми хочемо жити в мирі і приязні і сподівалися від них помочі проти польського наїзду. Тому просимо правительства Франції, Англії, Злучених Держав Північної Америки й Італії вислати до нашої держави окрему місію, яка, не підлягаючи польським впливам, безстороннє розслідила би наші відносини. Ми готові кожної хвилі спинити воєнні кроки проти Польщі, але на основі справедливого рішення» [7, с. 82-83].

Провал місії Ю. Бертелемі на переговорах з українцями був, безперечно, тенденційно представлений на конференції й викликав широкий резонанс. На думку В. Ададурова, «розрив перемир'я українською стороною був розцінений громадською думкою Європи як зневага до миротворчих зусиль великих держав» і, насамперед, Франції. Відтак «французька політична лінія стосовно західноукраїнської державності стає все більш жорсткою» [8, с. 31].

Ця ситуація значно ускладнила діяльність дипломатичної делегації ЗУНР на Паризькій мирній конференції. Один з її керівників, С. Томашівський, який знав про офіційне визнання Францією незалежності Польщі 22 лютого 1919 р. і що її східним кордоном було визнано Збруч, вважав нерозумним загострювати відносини з Антантою і цілком перспективним - погодитися на лінію Бертелемі, що створювало реальні передумови для визнання ЗУНР. За тодішньої зовнішньополітичної ситуації справедливий, але нерозважливий максималізм українських вимог вів до втрати державності взагалі [26, с. 59].

Проте, навесні 1919 р. військово-дипломатична місія ЗУНР знову опинилася у центрі уваги Паризької мирної конференції, оскільки Найвища рада зробила нову спробу припинити польсько-українську війну й зосередити головні зусилля Польщі на боротьбі з більшовицькою Росією. Переконавшись, що Франція та місії під проводом її представників розглядають східногалицьку проблему через призму Варшави й польської делегації Р. Дмовського, галицькі дипломати під проводом В. Панейка спільно з місією УНР зосередили зусилля на представниках США й Англії, які мали принципові розходження з Францією, зокрема в питанні польсько-української війни та, особливо, застосування армії Ю. Ґаллера на Галицькому фронті. До цього також спричинилися численні ноти, звернення, заяви делегації ЗУНР на Паризькій конференції.

13 березня В. Панейко звернувся з листом до президента США, в якому проінформував його про діяльність і заангажованість місії Бертелемі у вирішенні проблеми перемир'я. 17 березня В. Вільсон у відповіді голові делегації ЗУНР відзначив, що він усвідомлює важливість припинення війни і завірив, що днями «буде вислана на місце окрема місія Антанти». Президент США висловлював сподівання, «що Україна матиме довір'я до доброї волі коаліційних правительств довести до вдоволяючої угоди між Польщею й Україною та через справедливе полагодження справи усунути конфлікт між обома націями» [7, с. 86].

Отже, 19 березня 1919 р. з Парижа до генерала М.Омеляновича-Павленка за підписом В. Вільсона, Д. Ллойд-Джорджа, Ж. Клемансо й В. Орландо надійшла телеграма з пропозицією тимчасово припинити бойові дії. Наголошувалося, що «Найвища рада подає, що вона готова вислухати представлення територіальних бажань обох сторін у тій справі і посередничати при делегаціях українській і польській, або через таке представництво, які сторони уважати будуть за потрібне, щоб перемінити завішення зброї в перемир'я. Вислухання українських і польських представників у справі їх спірних бажань є зрештою підчинене формальній умові негайного занехання ворожих кроків» [21, с. 27].

22 березня C. Голубович повідомив, що його армія негайно припиняє бойові дії на заклик конференції й готова до перемир'я та переговорів. Водночас він пропонував керівникам Паризької конференції підтримувати зв'язок з його урядом через галицьку делегацію в Парижі та вплинути на польську сторону щодо участі в нових переговорах.

Відтак, 27 березня 1919 р. в зайнятому поляками Хирові розпочалися безпосередні переговори між делегаціями ЗУНР і Польщі за участю члена комісії Камбона американського генерала Ф. Кернана. Від галичан до Хирова прибули командир 3-го корпусу УГА генерал В. Генбачов, представник зовнішньополітичного відомства М. Лозинський, перекладач Ж. Бон та кілька старшин. Польську сторону представляли граф А. Скарбек, полковник М. Кулінський із групою офіцерів. Слід відзначити, що рівень представництва сторін не відповідав рівню завдань, які стояли на переговорах. Як виявилося, це було цілком закономірним, оскільки українська сторона заявила про готовність припинити бойові дії, а питання про перемир'я і припинення війни повинно було вирішуватися на Паризькій мирній конференції, про що свідчать її ініціативи. Польська сторона погоджувалася припинити вогонь за умови, якщо ЗУНР за три дні заявить про готовність укласти перемир'я на основі проекту місії Бертелемі. Прихильний до позиції українців генерал Ф.Кернан марно намагався переконати поляків заключити перемир'я з тим, щоб умови миру були вирішені в Парижі. Уже 28 березня генерал М. Омелянович-Павленко надіслав до Парижа президентові США В. Вільсону телеграму, в якій доповів про перебіг переговорів. Він наголошував, що на пропозицію українців надіслати делегації до Парижа для укладення миру, «польська делегація заявила, що вона не має уповноваження заключити завішання зброї згідно з Вашою депешею від 19 березня й зірвала переговори. ... Маю за честь довести до Вашого відома про цю поведінку поляків, констатуючи, що вся вина продовження цієї війни падає виключно на поляків» [23, с. 130].

Спільними зусиллями дипломатів і військових ЗУНР уже 2 квітня вдалося домогтися засідання головних учасників конференції - В. Вільсона, Ж. Клемансо, Д. Ллойд-Джорджа й В. Орландо, на якому було прийнято рішення про створення спеціальної міжсоюзної комісії «задля справи мирових переговорів між представниками Польщі й України, щоби довести до перемир'я у Східній Галичині». До комісії під головуванням члена англійської делегації прем'єра Південно-Африканського Союзу генерала Л. Боти ввійшли лише представники Франції, США, Англії та Італії. Водночас від імені конференції до Варшави було надіслано повідомлення про прийняте рішення і вимогу припинити бойові дії [23, с. 130-131].

Створення нової комісії стурбувало Варшаву, оскільки за висловом польського історика М. Климецького, вона «не займала виразного становища щодо сторін галицького конфлікту», тобто була нейтральною. Відтак уже 4 квітня І. Падеревський надіслав до Найвищої ради ноту, в якій наголошував, що «зважаючи на визнання Польщі суверенною державою та прихильність до Антанти, дії русинів є ворожим актом не лише проти Польщі, але й проти держав коаліції». Він просив Антанту скерувати дві румунські дивізії проти УГА у напрямку Станіслава, щоби змусити її припинити бойові дії.

Нарешті полякам вдалося переконати головнокомандувача союзними військами в Європі маршала Ф. Фоша віддати наказ про передислокацію армії Ю. Ґаллера на Галицький фронт. На цей крок делегація ЗУНР у Парижі на чолі з В. Панейком відреагувала нотою протесту на адресу Найвищої ради (від 18 квітня). Водночас голова делегації ЗУНР звернувся телеграмою до уряду в Станіславі на прохання президента В. Вільсона припинити тимчасово бойові дії на фронті й запропонувати те саме полякам, а також вислати до Парижа співробітника Генерального штабу полковника М. Тарнавського або полковника В. Курмановича для безпосередньої участі в переговорах із комісією генерала Л. Боти. Уряд негайно вислав до Парижа військового міністра ЗУНР полковника Д. Вітовського і М. Лозинського. Але на перше засідання комісії Л. Боти з українсько-польського питання 29-30 квітня вони не встигли й розгляд проблеми не відбувся. Щоправда, цим скористалися поляки. Комісія заслухала виступи І. Падеревського та Р. Дмовського, які в один голос домагалися згоди Антанти на повну окупацію Східної Галичини з метою сполучення Польщі з Румунією й утворення спільного фронту проти більшовиків, ішлося також про демобілізацію УГА. «У Києві постав совєтський уряд, - читав заяву І. Падеревський. - Цей уряд разом із московським заключив військовий договір із Будапештом проти Польщі й проти союзників. Українські війська займають частину Галичини, Волині й Поділля і раніше чи пізніше підпадуть під большевицьку пропаганду. ... Ми є змушені бути готовими до відпертя спільної офензиви трьох советських республік». Р. Дмовський, керуючись вказівками Варшави, стверджував, що ані перемир'я, ані демаркаційна лінія не допоможуть зняти більшовицьку небезпеку, що лише польсько-антантівський контроль над Галичиною зможуть зміцнити антибільшовицький фронт [27].

Проте, комісія Л. Боти, у роботі якої брали участь від США - І. Бауман і полковник Ембік, від Англії - генерал Л. Бота і підполковник Кіш, від Франції - ґенерал Ле-Ронд і Деґран, від Італії - Ґ. Брамбілля і майор М. Перголяні сприймала виступи поляків неоднозначно, особливо щодо використання армії Ю. Ґаллера проти галичан (зокрема, представники США й Англії) та безперспективності перемир'я. Оскільки галицькі інтереси представляла делегація УНР, то комісія відклала прийняття якихось рішень до прибуття місії ЗУНР.

Засідання комісії Л. Боти 8 травня 1919 р. стало генеральною битвою галицької військово-дипломатичної делегації на Паризькій мирній конференції. Перед членами комісії виступали й відповідали на запитання Д. Вітовський, М. Лозинський, Г. Сидоренко. Особливо багато питань було до щойно прибулого з Галичини Д. Вітовського - 32-річний полковник переконав учасників засідання у тому, що УГА є регулярним військом, яке захищає рідну землю від агресії Польщі і вона готова припинити бойові дії та виконувати умови перемир'я. На запитання генерала Л. Боти щодо прийнятної для ЗУНР демаркаційної лінії Д. Вітовський твердо відповів, що вона повинна пролягти по р. Сяну - кордону Східної Галичини, проте висловив припущення, що Львів, де поляки становлять більшість, міг би отримати статус території під контролем держав Антанти і США. Д. Вітовський навів докази, що перекинута в Галичину із Франції армія Ю. Ґаллера зосереджена на українському фронті й готується до наступу. М. Лозинський пояснив причини провалу місії Ю. Бертелемі і висловив тверду позицію уряду ЗУНР щодо припинення війни й укладення угоди з поляками [7, с. 138-139].