ЗУНР у боротьбі за незалежність на Паризькій мирній конференції 1919 р.

Того ж дня була створена підкомісія у складі представників Англії, США та Італії, яка опрацювала проект перемир'я з тринадцяти пунктів, що був переданий галицькій делегації на розгляд. Він був значно ліпшим від проекту Бертелемі, і хоч Львів залишався за поляками, нафтовий басейн відходив українській стороні. Проте ЗУНР не влаштовувало обмеження УГА до 20 тис. вояків, українська делегація вимагала уточнення демаркаційної лінії на північ від Львова й передачі ЗУНР залізниці Самбір-Сянки, яка забезпечувала вихід до Чехословаччини й Угорщини [28].

13 травня відбулося останнє засідання комісії Л. Боти. Після дискусії під час якої пролунали протилежні думки, були заслухані делегати від Польщі й ЗУНР. Поляки висловили категоричну незгоду з проектом перемир'я, запропонованим комісією Л. Боти, і демонстративно залишили засідання. Українська делегація, натомість, заявила про прийнятність умов перемир'я. У заключній постанові, поданій комісією Найвищій раді 15 травня за підписом усіх її членів, зокрема, зазначалося, що вона «вважає, що треба прийняти прохання українців відносно демаркаційної лінії й зглядного числа військ. Якщо проект, встановлений комісією одноголосно, не буде прийнятий обидвома сторонами, то комісія буде вважати, що її мандат закінчився й може тільки передати у Найвищу раду пропозиції, що вона їх встановила з метою привести обидві сторони до згоди» [23, с. 141-142].

14 травня, після того як поляки відкинули пропозиції комісії Л. Боти та делегації ЗУНР, армія Ю. Ґаллера розгорнула генеральний наступ по всьому фронту й домоглася значних успіхів. Корпуси й бригади УГА до кінця місяця змушені були залишити майже всю територію Східної Галичини. Українська дипломатична місія на Паризькій мирній конференції звернулася до міжнародного форуму з рішучою нотою, в якій висловлювалося обурення діями Польщі, яка, вочевидь, користується підтримкою Антанти й брутально порушує рішення Паризької конференції щодо врегулювання конфлікту («Чи держави Антанти мають волю і змогу спинити польську офензиву? Чи вони не є байдужі до українського народу, який напружує останні сили проти своїх неприятелів, що грозять йому зі всіх боків, і проти анархії? Не знаходячи в державах Антанти реальної й успішної помочі, якої ми все сподівалися для нашої окрівавленої вітчизни, ми доводимо до вашої відомости, що в таких обставинах вважаємо безцільним оставатися довше в Парижі» [23, с. 134-135]).

Проте, за кілька годин після надіслання цієї ноти, галицька делегація була запрошена на засідання Найвищої ради. Власне запрошення надійшло від В. Вільсона, але коли галицька делегація прибула в резиденцію президента США, там на неї чекали Ж. Клемансо, Д. Ллойд-Джордж, міністр закордонних справ Італії Д. Сонніно та члени комісії генерала Л. Боти. На прохання В. Вільсона висвітлити становище в Галичині, В. Панейко і Г. Сидоренко, який приєднався до делегації ЗУНР, відповідали, що проти соборної України ведуть агресивну війну Польща й більшовицька Росія, що український народ бореться за право нації на самовизначення, що визнається Антантою. В дискусії особливу активність виявив Д. Ллойд-Джордж. На його численні питання українці переконливо стверджували, що Україна не хоче приєднання ані до Польщі, ані до Росії. В. Панейко, Д. Вітовський і М. Лозинський завірили присутніх, що ЗУНР прагне миру з Польщею і її армія готова до боротьби з більшовиками. Цікаво, що коли на запитання Д. Ллойд-Джорджа «виходить, що Україна веде війну з більшовиками, а поляки атакують її з тилу?» українці відповіли, що саме так і є, той кинув Ж. Клемансо: «Ось, бачите, що роблять ваші поляки!» [23, с. 143-144]

Дипломати ЗУНР продовжували боротьбу. На прохання В. Панейка наступного дня галицьку делегацію прийняв Ж. Клемансо. До галичан приєдналася місія УНР. Ж. Клемансо повідомив, що саме очікує від Ю. Пілсудського відповіді на запит щодо широкомасштабного польського наступу за участю армії Ю. Ґаллера, яка не повинна була брати участі у бойових діях у Галичині. Він підтвердив, що Найвища рада прагне припинення польсько-української війни і прийняв меморіал делегації ЗУНР із цієї проблеми [29, s. 33].

24 травня за ініціативи Д. Вітовського галицька делегація знову звернулася до генерала Л. Боти з пропозицією вислухати її. Але той відповів, що українсько-польською проблемою відтепер займається Найвища рада. 27 травня М. Лозинський і Д. Вітовський звернулися до керівництва конференції з обширною нотою, в якій ще раз виклали історію проблеми та підтвердили, що саме Польща напала на українську незалежну державу («Польська політика знаходиться у суперечності не тільки з основними провідними принципами Антанти, але також з її заявами. Держави Антанти проголосили для всіх народів право самовизначення, - поляки хочуть завоювати й анексувати українську землю» [30, с. 211]). Галицькі дипломати переконливо засвідчили, що всі мирні пропозиції комісій конференції та Найвищої ради відкидалися саме польською стороною.

Делегацію ЗУНР підтримав нотою від 29 травня Г. Сидоренко, який у зверненні до керівництва Паризької мирної конференції заявив, що у відповідь на мирні пропозиції українців про перемир'я польські війська розгорнули широкомасштабну наступальну операцію - у результаті Україна не може протистояти наступу більшовицької Росії. Відтак, бойові дії Польщі грають на руку російським більшовикам, а Польща використовує допомогу Антанти не проти них, а проти України (саме у ці дні польські війська затиснули УГА в невеличкому трикутнику в районі Чорткова).

6 червня М. Лозинський і Д. Вітовський надіслали голові конференції Ж. Клемансо чергову ноту, в якій спростовували заяви Ю. Пілсудського, що, мовляв, причиною польського наступу була військова активність українців.

Нарешті 18 червня Найвища рада повернулася до розгляду східногалицької проблеми на спеціальному засіданні глав зовнішньополітичних відомств під головуванням міністра закордонних справ Франції П. Пішона. Під час дискусії голова англійської делегації лорд А. Бальфур висловив думку, що, по-перше, слід створити умови, щоб Галичина змогла протистояти більшовикам своїми збройними силами. Він заявив, що «військова окупація у Східній Галичині зашкодить політичному розвиткові цієї країни». Водночас, він вважав, що поляки все ж окупують Галичину, але тимчасово і під контролем Ліги Націй, а пізніше галичани повинні самостійно визначити свій статус. Італієць Д. Сонніно пропонував автономію для Галичини в межах Польщі. Представник США Р. Лансінґ бачив Галичину у складі Польщі, а не УНР, і пропонував дозволити полякам окупувати її до Збруча, на що А. Бальфур відповів незгодою й підкреслив своє переконання, що українці не хочуть підпасти під панування польської меншості. До остаточного рішення так і не дійшло, але В. Панейко отримав завдання терміново підготувати проект статусу Східної Галичині під протекторатом Ліги Націй [23, с. 147-149].

Саме у ці дні УГА під командуванням генерала О. Грекова розгорнула Чортківську стратегічну наступальну операцію (8-28 червня 1919 р.), в результаті якої був визволений Тернопіль і передові частини УГА впритул наблизилися до Львова. Стурбований поразкою, Ю. Пілсудський особисто прибув на фронт та очолив усі стягнуті проти галичан війська. До Парижа полетіли панічні телеграми з обвинуваченнями на адресу українців.

У цій ситуації 25 червня Рада чотирьох терміново зібралася на нараду й прийняла фатальне для українців рішення, яке й надіслала до Варшави: «Із метою забезпечити особи й майно мирного населення Східної Галичини супроти небезпеки, яка йому загрожує від більшовицьких банд, Найвища рада союзних держав вирішила вповноважити сили Польської Республіки вести свої операції аж до річки Збруч. Цей дозвіл не включає у себе рішень, які Найвища рада постановить пізніше в питанні політичного статусу Галичини. (підпис) Вільсон, Ллойд-Джордж, Клемансо, Орландо» [31, с. 443].

Українські дипломати в Парижі відповіли нотою, в якій ще раз відтворили події в Галичині від здобуття незалежності в листопаді 1918 р. «Українське правительство, - наголошували Г. Сидоренко, М. Лозинський і Д. Вітовський, - довіряючи принципам, проголошеним державами Антанти, сподівалося, що ці держави ... стануть в обороні права самовизначення українського народу. Українська делегація стверджує, що так не сталося». Автори ноти відзначали, що уряд і армія ЗУНР здатні захистити «особи і майно мирного населення

Східної Галичини» від більшовиків, яких на території республіки немає. Небезпека ж загрожує лише з боку агресивної Польщі, заявляли вони. Рішення Найвищої ради від 25 червня галичани кваліфікували як брутальне порушення прав і свобод українського народу, яке матиме наслідком рішучу боротьбу українців проти польської окупації [32, с. 143-146].

На початку липня 1919 р. ситуація на Галицькому фронті змінилася на користь поляків, які притиснули галичан до Збруча, країна була практично окупована. Найвища рада передала проблему на розгляд підкомісії з польських справ Ж. Камбона й доручила опрацювати статут для Східної Галичини. На жаль, серед галицької делегації стався розкол - М. Лозинський і Д. Вітовський вважали, що слід продовжувати відстоювати інтереси ЗУНР, проте В. Панейко й С. Томашівський були проти роботи в комісії Ж. Камбона й без узгодження з усіма членами делегації В. Панейко надіслав негативну відповідь, що галичани відмовляються брати участь у роботі підкомісії. Отже, на засіданні 3 липня були присутні лише поляки. М. Лозинський цілком слушно вважав цей крок помилковим. Проте, на його ж думку, вплив галичан на опрацьований без їхньої участі статут для Східної Галичини був мінімальним. «Уже вся історія перемир'я доказала, що Найвища рада слухала тільки Польщу», - писав він [7, с. 154]. Слід зазначити, що навіть такий статут поляки відкинули.

7 липня 1919 р. Париж покинув Д. Вітовський. Він дістався до Німеччини й 4 серпня із Бреслау вилетів у напрямку Кам'янця-Подільського, де перебував уряд ЗУНР, зі звітом про діяльність делегації на Паризькій мирній конференції. Але в районі німецько-польського кордону літак зазнав катастрофи й усі його пасажири загинули. Поховали першого військового міністра ЗУНР у Берліні [30, с. 214]

Галицька дипломатична делегація залишилась на Паризькій мирній конференції, співпрацювала з комісією Ж. Камбона, яка опрацювала й оприлюднила 23 вересня, на останньому своєму засіданні, статут для Східної Галичини. Він був, незважаючи на протести з боку Польщі, прийнятий конференцією 20 листопада 1919 р. Згідно з документом, Польщі на 25 років надавався мандат на управління автономною Східною Галичиною під контролем Ліги Націй. Запроваджувалися галицький сейм, рівноправність української та польської мови, гарантувалися інші права українців. Проте з мовчазної згоди Антанти й США ці умови не були втілені у життя. Загалом слід зауважити, що в Парижі держави-переможниці розглядали українську проблему в антибільшовицькому аспекті, покладаючись здебільшого на Польщу, Румунію та білу Росію, ніж на ЗУНР.

Підсумовуючи діяльність дипломатії ЗУНР на Паризькій мирній конференції І. Борщак писав: «Так закінчилася справа польсько-української війни в Парижі й такий був кінець справи Східної Галичини на конференції миру 1919-го року. Але ця справа не була цим ще остаточно вирішена. Чотири роки пізніше мирова конференція, що складалася з послів Англії, Франції, Італії і Японії, віддала остаточно Східну Галичину полякам» [23, с. 153].

Висновок

війна дипломатичний паризький західноукраїнський

Незважаючи на невдачу першого виступу на міжнародній арені галицьких дипломатів, М. Литвин наголошує: «Отже, на цьому розгляд східногалицької проблеми, а, відтак, польсько-української війни, яка стала одним із центральних питань на Паризькій мирній конференції, було закінчено. Оцінюючи діяльність галицької делегації в Парижі, треба відзначити, що перебуваючи у вкрай несприятливих умовах, подеколи у ворожому оточенні, репрезентуючи невизнану державу, вона робила все можливе для припинення польської агресії і збереження державного суверенітету» [30, с. 227].

Загалом позитивним наслідком діяльності галицьких дипломатів було винесення східногалицької проблеми на найвищий міжнародний форум. У Парижі в 1919 р. українські дипломати виявили почуття національної гідності, патріотизму і самовідданості у захисті незалежності своєї держави.

Список використаних джерел та літератури

1. Левицький К. Дипломатична діяльність ЗУНР (1918-1923) / К. Левицький // Літопис Червоної калини. - 1938. - № 11. - С. 3-4.

2. Левицький К. Дипломатична діяльність ЗУНР (1918-1923) / К. Левицький // Літопис Червоної калини. - 1938. - № 11. - С. 3-4;

3. Витвицький С. Галичина в міжнародній політиці в 1914-1923 роках/ С. Витвицький // Український історик. - 1995. - № 1-4. - С. 101-111;

4. Назарук О. В українській дипломатичній службі в роках 1915-1923 / О. Назарук // Літопис Червоної калини. - 1938. - № 10. - С. 16-18;

5. Лозинський М. Галичина в рр. 1918-1920 / М. Лозинський. - Нью-Йорк, Червона Калина, 1970. - 228 с.; Український голос. - 1918. - 13 листопада. - № 49; Цегельський Л. Від леґенди до правди / Л. Цегельський. - Нью-Йорк- Филадельфія, 1960. - 313 с.

6. Борщак І. Відгомін УГА на Версальській конференції/ І. Борщак // Українська галицька армія: Матеріали до історії. - Т. ІІ. - Вінніпег 1960. - С. 121-153; Борщак І. Мирова конференція 1919 / І. Борщак // Історичний календар-альманах Червоної калини на 1939 р. - Львів, 1938. - С. 107-113;

7. Борщак І. Як була зорганізована мирова конференція 1919 р. / І. Борщак // Історичний календар-альманах Червоної калини на 1939 р. - Львів, 1938. - С. 102-107;

8. Косик В. Франція та Україна. Становлення української дипломатії (березень 1917 - лютий 1918) / В. Косик. - Львів: Видавництво Львівського університету ім. І. Франка, 2004. - 262 с.;

9. Дольницький М. Роль Антанти в українсько-польській війні / М. Дольницький // Українська галицька армія: Матеріали до історії. - Т. І. - Вінніпег 1958. - С. 435-444;

10. Гунчак Т. Україна: перша половина XX ст. Нариси політичної історії / Т. Гунчак. - К.: Либідь, 1993. - 288 с.; Стахів М. Західна Україна: Нарис державного будівництва та збройної і дипломатичної оборони в 1918-1919 рр. / М. Стахів. - Т. 3. - Скрентон, 1960. - 212 с.;

11. Стахів М. Західна Україна: Нарис державного будівництва та збройної і дипломатичної оборони в 1918-1919 рр. / М. Стахів. - Т. 4. - Скрентон, 1960. - 122 с.;

12. Трембіцький В. Американські українці в допомозі українській державі і її народові 1914-1923 рр. / В. Трембіцький // Альманах УНС на рік 1971. - Джерсі-Сіті, 1971. - С. 48-63.

13. Супруненко Н.И. Очерки истории гражданской войны и иностранной интервенции на Украине (1918-1920) / Н.И. Супруненко. - М.: Наука, 1966. - 486 с.; Симоненко Р. Імперіалістична політика Антанти і США щодо України в 1919 р. / Р. Симоненко. - К.: Видавництво АН УРСР, 1962. - 440 с.; Лихолат А. Розгром націоналістичної контрреволюції на Україні (1917-1922) / А. Лихолат. - Л.: [б. в.], 1954. - 656 с.;

14. Маланчук В. Історія однієї зради / В. Маланчук. - Л.: Книжково-журнальне видавництво, 1958. - 71 с.;

15. Герасименко М., Дудикевич Б. Боротьба трудящих Західної України за возз'єднання з радянською Україною / М. Герасименко, Б. Дудикевич. - К.: Держполітвидав УРСР, 1960. - 224 с.

5. Павлюк О. Дипломатія ЗУНР (ЗОУНР) / О. Павлюк // Нариси з історії дипломатії України. - К., 2001. - С. 358-377;

6. Павлюк О. Зовнішня політика ЗУНР / О. Павлюк // Київська старовина. - 1997. - № 3/4 - С. 114-138;

7. Литвин М. Українсько-польська війна 19181919 рр. / М. Литвин. - Л., 1998. - 470 с.; Макарчук С.А. Українська республіка галичан / С.А. Макарчук. - Л., 1997. - 192 с.;

8. Реєнт О. Дипломатичні аспекти «східного питання» й Україна / О. Реєнт // Нариси з історії дипломатії України. - К., 2001. - С. 302-311;

9. Рубльов О.С., Реєнт О.П. Українські визвольні змагання 1917-1921 рр. / О.С. Рубльов, О.П. Реєнт. - К.: Альтернативи, 1999. - 320 с.;

10. Солдатенко В.Ф. Українська революція: концепція та історіографія (1918-1920 рр.) / В.Ф. Солдатенко. - К.: Пошуково-видавниче агентство «Книга Пам'яті України»: Просвіта, 1997. - 411 с.;

11. Західно-Українська Народна Республіка, 1918-1923. Уряди, Постаті / Інститут українознавства ім. І. Крип'якевича НАН України. - Львів, 2009. - 350 с.

12. Павлюк О. Дипломатія ЗУНР (ЗОУНР) / О. Павлюк // Нариси з історії дипломатії України. - К., 2001. - С. 358-377.

13. Лозинський М. Галичина в рр. 1918-1920 / М. Лозинський. - Нью-Йорк: Червона Калина, 1970. - 228 с.

14. Ададуров В. Політика Франції стосовно українсько-польського конфлікту за Східну Галичину в період з листопада 1918 по березень 1919 / В. Ададуров // Україна в минулому (Київ, Львів). - Вип. VII. - 1995. - С. 18-32.

15. Прицкер Д.П. Жорж Клемансо / Д.П. Прицкер. - М.: Мысль, 1983. - 316 с.

16. Курманович В. Відворот УГА за Збруч / В. Курманович // Літопис Червоної калини. - 1934. - № 5 - С. 3-6.

17. Ллойд-Джордж Д. Правда о мирных переговорах / Д. Ллойд-Джордж. - Т. І. - М.: Иностр. лит., 1967. - 340 с.

18. Павлюк О. Зовнішня політика ЗУНР / О. Павлюк // Київська старовина. - 1997. - № 3/4. - С. 114-138.

19. Гершов З.М. Вудро Вильсон / З.М. Гершов. - М.: Мысль, 1983. - 334 с.

20. Український голос. - 1918. - 13 листопада. - № 49.

21. Мегас О. У порятунку Галицької України / О. Мегас // Альманах Українського народного союзу. - Вінніпег, 1971. - С. 33-35.

22. Центральний державний архів вищих органів влади і управління України (ЦДАВО України). - Ф. 1429 (Канцелярія Директорії УНР). - Оп. 1. - Спр. 4. - Арк. 3-4.

23. ЦДАВО України.- Ф. 3696 (Міністерство закордонних справ УНР. Фонди посольств і дипломатичних місій). - Оп. 1. - Спр. 66. - Арк. 2-4.

24. Борщак І. Як була зорганізована мирова конференція 1919 р. / І. Борщак // Історичний календар-альманах Червоної калини на 1939 р. - Львів, 1938. - С. 102-107

25. Борщак І. Мирова конференція 1919 / І. Борщак // Історичний календар-альманах Червоної калини на 1939 р. - Львів, 1938. - С. 107-113

26. Стахів М. Західна Україна: Нарис державного будівництва та збройної і дипломатичної оборони в 1918-1919 рр. / М. Стахів. - Т. 3. - Скрентон, 1960. - 212 с.

27. Литвин М. Українсько-польська війна 1918-1919 рр. / М. Литвин. - Л., 1998. - 470 с.

28. Российский государственный военный архив (РГВА). - Ф. 471 (Верховное командование Войска Польского). - Оп. 1. - Д. 9. - Л. 105; Оп. 19. - Д. 281. - Л. 71-73; Оп. 1. - Д. 82. - Л. 62.

29. Борщак І. Відгомін УГА на Версальській конференції / І. Борщак // Українська галицька армія: Матеріали до історії. - Т. ІІ. - Вінніпег, 1960. - С. 121-153.

30. Омелянович-Павленко М. Спогади українського командарма (1917-1920) / М. Омелянович- Павленко. - К.: Темпора, 2002. - 458 с.

31. Державний архів Львівської області (ДАЛО). - Ф. 257 (Товариство вивчення історії оборони Львова і південно-східних воєводств у 1918-1920 рр. у Львові). - Оп. 2. - Спр. 1449. - Арк. 7-10.

32. Томашівський С. Десять літ українського питання у Польщі / С. Томашівський. - Л., 1929. - 134 с.

33. РГВА. - Ф. 308 (ІІ отдел генерального штаба Войска Польского). - Оп. 19. - Д. 281. - Л. 71-73.

34. РГВА. - Ф. 471 (Верховное командование Войска Польского). - Оп. 1. - Д. 82. - Л. 62.

35. Zurawski P. Sprawa ukrainska na Konferencji pokojowej w Paryzu w roku 1919 / Р. Zurawski. - Warszawa, 1995. - 126 s.

36. Литвин М., Науменко К. Історія ЗУНР / М. Литвин, К. Науменко. - Л.: Видавнича фірма «Олір», 1995. - 368 с.

37. Дольницький М. Роль Антанти в українсько-польській війні / М. Дольницький // Українська галицька армія: Матеріали до історії. - Т. І. - Вінніпег, 1958. - С. 435-444.

38. Назарук О. Рік на Великій Україні: Спомини з Української революції / О. Назарук. - Відень, 1920. - 342 с.

Размещено на Allbest.ru