Основні відомості про давньоеллінські фіміатерії та їх призначення

Размещено на http://www.allbest.ru/

ОСНОВНІ ВІДОМОСТІ ПРО ДАВНЬОЕЛЛІНСЬКІ ФІМІАТЕРІЇ ТА ЇХ ПРИЗНАЧЕННЯ

Марина Русяєва

Анотація

фіміатерій давньоеллінський ритуал конструктивний

Мета статті - розкриття феномену давньоеллінських фіміатеріїв, виявлення різноманітних відомостей про сферу їх використання у приватних і публічніх ритуалах на основі літературних, епіграфічних та образотворчих джерел (VII ст. до н. е. - IV ст. н. е.). Основними методологічними принципами, використаними в статті, є системний підхід до джерел та їх порівнільно-історичний аналіз. Основними методами стали: емпіричний, аналітичний, структурно-типологічний та іконографічний. Фіміатерій (курильниця) вперше згадується в V ст. до н. е. в «Історії» Геродота. У наступних століттях вживається загальногрецька назва thymiaterion, яка увійшла пізніше і в західноєвропейські мови. Цей прилад використовували виключно при застосуванні вогню, тліючого вугілля або розпечених дрібних камінців при спалюванні запашної речовини, здебільшого ладану та духмяних висушених трав і квітів. Фіміатерії не мали канонічних форм і розмірів. У писемних джерелах також відомі під назвою: bomiskos, libanotis (libanotris), escharis, tripodiskos тощо. У статті аналізуються основні конструктивні елементи фіміатеріїв. Досліджуючи зображення фіміатеріїв на давньогрецьких пам'ятках мистецтва та в ліричній поезії, автор показує, що вони мали вжиток в архаїчний період. Найдавніший приклад використання фіміатерія в культовій практиці кінця VI до н. е. також зафіксовано у Фанагорії на Боспорі. Найчастіше вони показані у різноманітних міфологічних сценах на червонофігурній аттичній кераміці кінця V-IV ст. до н. е., значну кількість якої знайдено у Пантикапеї і навколишній території. Грецька іконографія міфологічних сюжетів на цих вазах була цілком зрозумілою місцевому населенню. Найбільша кількість образотворчих, нумізматичних та епіграфічних джерел, які прямо чи опосередковано вказують на використання фіміатеріїв на Боспорі припадає на середину IV-ІІ ст. до н. е., що загалом характерно для їх поширення в елліністичній Греції, зокрема в святилищах Делосу. Аромати - важлива складова курильниць. Тільки Орфічні гімни проливають світло на застосування відповідних фіміамів (у чистому вигляді чи в суміші) для розкурювання окремо для кожного бога чи героя. Насамкінець постає ключове питання: які пахощі розкурювали в фіміатеріях і звідки вони потрапляли до Греції? Згідно з літературними джерелами, ароматні речовини рослинного походження, передусім ладан і мирру привозили з Південної Аравії та Сирії. Сфера використання фіміатеріїв пов'язана з ритуалами у святилищах і храмах, релігійних процесіях, під час похорон, на симпосіях і весіллях, які супроводжував різноманітний ароматний дим. Стаття є практичним підґрунтям для подальшого різнобічного вивчення курильниць з античних держав Північного Причорномор'я, зокрема Ольвії.

Ключові слова: фіміатерій, курильниця, ладан, мирра, Північне Причорномор'я, Боспор, Фанагорія, аттична червонофігурна кераміка IV ст. до н. е, аттична кераміка з росписом у стилі « West Slope», еллінізм.

Annotation

On Ancient Greek Thymiateria and Their Purpose Maryna Rysiaieva

The paper looks at the ancient Greek thymiateria and aims at finding data in literary, epigraphic and visual sources that would cast light on the use of thymiateria in private and public rituals of the VII^th century BC - IV^th century AD. Systematic collection of data and its comparative historical analysis were in the core of the methodology. Among the main methods of analysing the collected sources, one should mention empirical, analytical, structural-typological and iconographical methods. A thymiaterion (an incense burner) is firstly mentioned in the V^th century BC in Herodotus' Historia. In centuries to come, the panhellenic name of thymiaterion would dominate and enter to Roman and Germanic languages. This device was used solely with fire, charcoal or heated pebbles to burn aromatic compounds, incense and aromatic plants and flowers in particular. Thymiateria didn't have any fixed shapes or sizes. In narrative sources, they were also named bomiskos, libanotis (libanotris), escharis, tripodiskos etc. In this paper, I examine the basic constructive elements of thymiateria. As visual sources and lyric poetry suggest, they were used in the archaic period. The earliest instance of the use of thymiateria in the ritual practice date late to the VI^th century BC in the Phanagoria of the Bosporus. The thymiateria is depicted on mostly in mythological scenes on the Athenian red-figure pottery late of the V^th - IV^th centuries BC found in Panticapaeum and in the surrounding area. The Greek iconography of mythological scenes on the vases was clear for the locals. The majority of visual, numismatics and epigraphic sources that reveal the use of thymiateria on the Bosporus are dating to the IV^th-ll^th centuries BC, when they were spread in Hellenistic Greece and, especially in sanctuaries of Delos. Although aroma was an essential part of thymiateria culture, only Orphic Hymns cast light on the use of particular incenses (in pure form or in compound) for each gods or heroes. One important question persists: which aromas were burnt in thymiateria and from which countries were they brought to Greece? From literary sources, we know that plant-based aromas, namely incense and myrrh were brought from South Arabia and Syria. Thymiateria were used during rituals in sanctuaries and temples, during religious processions, funerals, symposiums and wedding that were accompanied by aromatic smoke. The present essay should be regarded as a starting point for the further in-depth study of thymiateria from the Northern Black sea region and Olbia in particular.

Keywords: thymiaterion, incense burner, frankincense (libanos, incense), myrrh (muron), the Northern Black Sea region, Bosporus, Phanagoria, Athenian red-figure pottery of the 4^th century BC, Attic West Slope Vase Painting, Hellenism.

Вступ

В українській науковій літературі відсутні детальні пояснення терміна «фіміатерій» і пов'язаних із ним різних джерел і назв. До того ж, окремими авторами вони трактуються не однозначно, а іноді й помилково. Мета цієї статті полягає в аналізі давньоеллінських фіміатеріїв та виявленні різноманітних відомостей про сферу їх використання у приватних і публічніх ритуалах. У літературних та епіграфічних джерелах щодо цього збереглося досить мало свідчень, трохи більше образотворчих на різних пам'ятках мистецтва, зокрема в аттичному червонофігурному вазопису та скульптурі з Боспору Кіммерійського. Порівняно з ними переважають археологічні джерела в тих давньогрецьких містах, де фіміатерії так чи інакше не тільки застосовували в обрядах, а й самостійно виготовляли, часто запозичуючи і переробляючи довізні зразки.

Давньоеллінські фіміатерії привертають увагу західноєвропейських вчених вже понад сто років. Першу спробу узагальненої класифікації як східних (єгипетських, ассирійських, палестинських, фінікійських тощо), так і етруських, еллінських і римських курильниць зроблено Карлом Вігандом (Wigand 1912). На сьогодні існує лише одне фундаментальне дослідження, присвячене аналізу джерел, типології та використанню давньоеллінських фіміатеріїв (Zaccagnino 1998). Найціннішим у цій монографії є каталог курильниць, систематизований за типологією розробленою автором, та їх зображень на різних творах мистецтва, розділених за міфологічними сюжетами на різні іконографічні групи (Op. cit., p. 125-207). Проте до цього зводу не увійшла значна кількість матеріалу, зокрема з античних держав Північного Причорномор'я. Виявлені в них фіміатерії, а також інші образотворчі та епіграфічні джерела до тепер залишаються невивченими належним чином: не розроблено їх типологію, не виявлено локальні особливості використання, центри їх виготовлення та шляхи їх поширення. Здебільшого в публікаціях лише констатується факт наявності курильниці в тій чи іншій археологічній пам'ятці (Завойкин 2007; Завойкин & Кузнецов 2011), або в композиції на розписній вазі чи в скульптурному рельєфі, теракоті, ювелірному виробі (Савостина 2012; Трейстер 2008; 2015; Langner 2012; Reitzammer 2016; Stewart 1990).

Після монографії Крістіани Закканшо опубліковано не так вже й багато праць, в яких всебічно проаналізовано фіміатерії. Здебільшого це невеликі за обсягом статті у каталогах виставок чи наукових збірках, присвячених ароматам і парфумам у Стародавньому світі (Massar 2008) або узагальненому аналізу археологічних пам'яток (Di Lieto 2001; 2005; Zaccagnino 2001; Battiloro & Di Lieto 2005). Значно більше публікацій заторкують питання розвитку парфумерії та ароматів у Стародавній Елладі та Римі (зокрема, див. Петракова 2007; D'Acunto 2012; Loreto 2012; Squillace 2012; 2015). Та ця проблема невичерпна, як показують, зокрема, нещодавні виставки та їх каталоги. Також необхідно відзначити важливі узагальнюючі статті К. І. Зайцевої (зокрема, 1962; 1997), в яких систематизовано окремі категорії кераміки Ольвії Понтійської класичного та елліністичного періоду, у тому числі курильниці.

Актуальність цієї статті зумовлена заповненням своєрідної лакуни у вітчизняній та пострадянській археологічній та мистецтвознавчій науці, що сформувалася у галузі досліджень як фіміатеріїв і ароматних речовин для них, так і сфери їхнього використання. Обраний ракурс роботи і порушені питання дозволили проаналізувати різноманітні археологічні, образотворчі, літературні та епіграфічні джерела, що дотичні до фіміатеріїв та ароматних речовин, які в них спалюють, зокрема з Північного Причорномор'я.

Питання термінології

Найдавніша історична згадка про давньогрецький прилад для розкурювання ароматних речовин датується V ст. до н. е. і належить Геродоту. За українським перекладом А. О. Білецького його першого і добре відомого історичного твору цар міста Саламін на Кіпрі Евельтон присвятив курильницю (thymieterion -- назва в іонійському діалекті) в Дельфи, «яка варта того, щоб її побачити, вона стоїть у скарбниці корінфян» (Herod. IV, 162, 8-10). Для порівняння, згідно з російським перекладом, Евельтон «посвятил в Дельфы замечательную кадильницу, находящуюся в сокровищнице коринфян» (Herod. IV, 162, 8-10: перевод Г. А. Стратановского).

Таке історичне свідчення може достовірно вказувати на те, що Геродот відвідував це славетне святилище Аполлона, де знаходилось чимало скарбниць із дорогоцінними дарунками богу-пророку, і наочно бачив цей фіміатерій. Вважається, що він являв собою визначний мистецький твір, найвірогідніше, з золота чи срібла, на який звернув особливу увагу історик. Також важливо, що термін thymieterion як у вищенаведених, так і в західноєвропейських перекладах твору Геродота, означає курильниця, кадильниця, кадило -- прилад для розкурювання відповідної речовини для отримання ароматного диму.

У подальшому в літературних джерелах IV-I ст. до н. е. відзначено загальногрецьку назву thymiaterion -- фіміатеріон (наприклад, див.: Thukid. VI, 46, 3; Andokid. IV, 29; Demosth. XXIV, 183; Diod. Sic. II, 9, 7-9; XIII, 3, 1-3). Ця назва увійшла і в західноєвропейські мови. Крім того, в писемних різночасових джерелах зафіксовано й інші назви: bomiskos -- вівтарик, libanotis (libanotris) -- курильниця від libanos (ліванського ладану), escharis -- маленька жаровня, tripodiskos -- маленький триніжок, на який встановлювали посудину для спалювання ароматної смоли (з літературою детальніше див. Zaccagnino 1998, p. 41-48).

Всі ці терміни можуть вказувати на те, що при відсутності спеціальних фіміатеріїв їх могли замінити іншими приладами, які згідно з основною функцією культових жертовників із використанням вогню, виготовляли в зменшеному вигляді й отримали відповідну назву в окремих містах. Близький до libanotis термін у значенні розкурювання ладану частково зберігся в мармуровому уставі містерій II ст. н. е. в Фанагорії на Таманському півострові (КБН 1005).

Вже досить давно, -- спочатку російські, а потім і українські вчені, -- використовують коротшу і легшу для вимови назву «фіміатерій», а найчастіше переклад -- «курильниця, кадильниця, кадило». Такі терміни можна вважати вже традиційними в науковій літературі, хоча достовірніше було б вживати ближчу до давньоеллінської -- «тиміатеріон» або «тиміатерій». Однак навряд чи варто порушувати традиційну та усім зрозумілішу термінологію в цій статті.

Отже, фіміатерій -- це курильниця або кадило. Назва походить від давньогрецького дієслова thymiao -- курити, спалювати яку-небудь пахучу речовину, від нього також і thymiama -- куріння і паління ароматів. Входить в українську мову як фіміам -- запашна речовина для окадження, благовонний дим, що виникає при спалюванні цієї речовини, здебільшого ладану та духмяних висушених трав і квітів.

Фіміатерії використовували тільки при застосуванні вогню, найчастіше тліючого (жевріючого) вугілля або розпечених дрібних камінців чи гальки. Вони не мали канонічних форм і розмірів (Іл. 1). За однією з відомих класифікацій давньогрецьких фіміатеріїв К. Закканшо визначено 17 основних типів, які включають понад 30 варіантів (Zaccagnino 1998, p. 67-100; tav. 2-3). Переважно це різноманітні чаші, встановлені на низьких чи високих ціліндричних підставках з стійкими круглими базами або триніжками. Знайдено й інші типи, в тому числі в полісах Північного Причорномор'я, зокрема в Ольвії, звідки походять простіші прилади для розкурюваня, значна частина яких також не відзначена у вищезгаданій праці (наприклад, див.: Зайцева 1962; 1997).

На сьогодні в літературі існує певна термінологічна плутанина щодо позначення різних складових частин фіміатерія. Наприклад, верхня частина курильниці, де розташовано розжарене вугілля, куди сиплють зерна ладана або інші пахощі, може мати назву: чаша, чашечка, таз, тарілка, блюдце тощо. У цій статті частково використано назви окремих конструктивних елементів фіміатеріїв, запропонованих Марко Ді Лієто. Зокрема, він поділяє курильницю на дві складові частини: таз і опору-підставку. Опора розділена на стрижень (стебло або фуст) і базу. Вона може бути суцільною або порожнистою. Верхня частина опори завжди має менший діаметр, база - найбільший. Інколи стрижень з'єднано з базою вигнутим плечем (Di Lieto 2005, p. 360-361). У цій публікації щодо верхньої частини фіміатерія використано термін чаша, а бази окремих коштовних металевих курильниць в залежності від форми названо трапецієподібними підставками або триніжками. Також в Елладі, починаючи з VII ст. до н. е. відомі складніші фігуративні опори-підставки фіміатеріїв, чашу яких підтримували статуетки богинь (Ніке, Артеміди, Тіхе тощо) або інших міфологічних персонажів (Zaccagnino 1998, p. 49; Colonia 2006, p. 269-271; Ferruzza 2016, p. 180-187).

До одного з головних елементів конструкції фіміатерія належали наскрізні отвори в різних місцях цих приладів. Чимало фіміатеріїв мають конусоподібні кришки з маленькими дірочками для повільного виходу і розсіювання ароматного диму в повітрі. При відсутності останніх припускається, що ці прилади виготовляли з нетривких матеріалів, у тому числі у техніці плетення для одноразового або нетривалого часу використання. Найпристосованішими і найбезпечнішими для носіння в руках були товстостінні керамічні й високі багатоярусні металеві фіміатерії.

Аналогічні за формою прилади, в яких відсутні залишки золи, вугілля, зотлілих речовин, тріщин, кіптяви, сажі від горіння, а головно, наскрізні спеціальні отвори для виходу диму, дослідники найчастіше відносять до вотивних пам'яток, а також до псевдофіміатеріїв, тому що їх не застосовували за прямим призначенням.

Зображення фіміатеріїв на давньогрецьких пам'ятках мистецтва

Елліни, запозичивши фіміатерії у персів та фінікійців, почали використовувати їх з VII ст. до н. е. Адаптувавши фіміатерії до своїх традицій, вони поступово поширили їх серед численних мешканців античних міст разом із ароматними речовинами. Духмяний запах супроводжував молитовні звернення еллінів до різних богів, жертвоприношення і лібації в святилищах, при проведенні релігійних свят і процесій, а також на весіллях і симпосіях, але значно менше під час поховальних обрядів. Чимало курильниць присвячували як вотивні дари в храми і ставили в домашніх святилищах. Однак, зображення спеціальних приладів для розкурювання ароматних речовин у давньогрецькому мистецтві архаїчного періоду порівняно рідкісні, хоча й різноманітні за формою, висотою, декором і матеріалами (глина, бронза, срібло, золото, камінь) (детальніше з літературою див. Zaccagnino 1998, p. 33-207, tav. 2-3; Massar 2008, p. 191-204).

Іл. 1 Теракотові фіміатерії: 1. Апулія. Стиль Гнафія. 325-300 рр. до н. е. Метрополітен музей, інв. 06.1021.220; 2. Ніке, що підтримує чашу фіміатерія. Сицилія. 500-475 рр. до н. е. Гетті музей, інв. 86.AD.681; 3. Ольвія. 350-300 рр. до н. е. Державний Ермітаж, інв. Ол.-4836

Можливо, зображення одного із найраніших екземплярів збереглося на уламку клазоменської гідрії середини VI ст. до н. е. (Wigand 1912, p. 40, pl. III, fig. 72; Zaccagnino 1998, p. 125, RT 1). На ньому намальовано Гермеса з кадуцеєм як вісника богів, який підносить однією рукою порівняно складної конструкції срібний фіміатерій на високій ніжці з конічною кришкою божественній або царській парі, що сидить на троні. Гіпотетично перед нами міфологічна сцена з троянським царем Пріамом і його дружиною Гекубою перед весіллям сина Гектора з нареченою Андромахою, оспіваною Гомером в «Іліаді» (Simon 1998a, S. 142, Abb. 35).

Таке припущення зроблено на підставі уривку з вірша славетної лесбоської поетеси Сапфо VII ст. до н. е.: «...закурилися ладаном / У радості жони закричали, старші які, / Голосно чоловіки пеан затягнули чарівний, / Звали вони Дальновержця, прекрасного лірника, / Славили рівних богам Андромаху і Гектора» (Sappho. fr. 118). Ці рядки підтверджують застосування ладану для розкурювання в фіміатеріях вже в VII ст. до н. е. не лише в святилищах, але й під час весільних обрядів, де спершу звертались до Аполлона в іпостасі найкращого стрільця і музиканта. Саме Аполлону в Дельфійському і Делоському святилищах приносили в дарунок коштовні металеві фіміатерії разом із ладаном не тільки елліни, а й заможні еллінізовані жителі варварських країн особливо після завоювань Александром Македонським східних народів.

Іл. 2 Жінка, що розкурює фіміам. Т. зв. Трон Людовізі. Мармур. Близько 460 р. до н. е. Рим, Музей Терм, інв. 8570 n2

Зрозуміло, між дорогими металевими, найчастіше храмовими, і простішими домашніми та поховальними керамічними фіміатеріями були значні відмінності. Зображення різноманітних типів і варіантів курильниць зафіксовано в сакральних сценах у присутності божеств та інших персонажів на чорно- і червонофігурних вазах і в скульптурі здебільшого класичного та елліністичного періодів (з літературою детальніше див. Wigand 1912, S. 30-90, Taf. I-VI; Stewart 1990, fig. 308, 792; Simon 1998a, S. 133-138, Abb. 32, 33, 37; Zaccagnino 1998, p. 125-172;

Massar 2008, p. 192-204) (Іл. 2). За окремими джерелами також встановлено, що в давньоеллінському середовищі вже з другої половини VI ст. до н. е. почали виготовляти правильні за формою прості фіміатерії в основному з цилідричним стрижнем на круглій базі і глибокою чашею, яку накривали конічною продірявленою кришкою з шишкуватою ручкою зверху (RE 1998, S. 712; Zaccagnino 1998, tav. 2, C 1).

Складніші за конструкцією фіміатерії у формі високого стрижня з кількома настромленими дисками і чашами у верхній частині показані також на червонофігурних арибалічних лекіфах IV ст. до н. е., на яких вазописці змалювали окремі сцени з розкурюванням фіміаму в культових обрядах (Massar 2008, p. 192-194, fig. 1; 4). Такого ж типу керамічні та рідкісні теракотові фіміатерії знайдено при розкопках в Афінах, Корінфі, Олінфі, Еретрії (Zaccagnino 1998, p. 177-178, tav. 2, A 3; tav. 5). Зображення схожого фіміатерія з високим циліндричним стрижнем з дисками перед культовою статуєю Посейдона з тризубцем у руці викарбувано на срібному статері м. Посейдоній (Пестум) близько середини IV ст. до н. е. (Simon 1998b, S. 75, Abb. 88).

Коли саме фіміатерії почали застосовувати в різних ритуалах у містах Північного Причорномор'я достовірно невідомо, за винятком хіба що Фанагорії.

Іл. 3 Розписний фіміатерій типу ionian cup. Друга - третя черть IV ст. до н. е. Фанагорійський археологічний музей, інв. ФМ-КП-11/1, А 1513

При розкопках найдавнішої споруди побудованої в третій чверті VI ст. до н. е. в центральній частині цього міста на долівці виявлено фіміатерій і фрагменти теракотових статуеток: дві типу «богиня, що сидить на троні» і одну - «дівчина, що стоїть з птахом у руці» (Завойкин, Кузнецов 2011, с. 190-192, цв. вклейка рис.

5; Пантикапей... 2017, с. 210, №51). Всі ці знахідки, згідно з аналогіями, продатовано третьою чвертю VI ст. до н. е. На їх підставі дослідники резонно припускають, що споруда мала культове призначення і збудована в період заснування Фанагорії.

Для цієї статті особливий інтерес становить фіміатерій висотою 13 см. Це прикрашена лаковими смугами чаша іонійського типу на високій ніжці (Іл. 3).

Попередньо А. А. Завойкін відзначав, що поряд із теракотами на горілому прошарку «лежала очень своеобразная ионийская полосатая чаша на высоком расширяющемся поддоне, относительно небольшой вместимости, не имевшая лакового покрытия внутри (видимо, не бытового назначения)» (Завойкин 2007, с. 53, прим. 42). За характерними ознаками її можна віднести до другої-третьої чверті VI ст. до н. е. (Пантикапей. 2017, с. 210, № 51). На жаль, автори розкопок і публікацій не представили детальнішої характеристики цієї чаші в якості курильниці.

В теракотових статуетках із найранішої культової споруди Фанагорії можна вбачати елевсинську божественну пару Деметру і Кору і близьку до них Афродиту. Найбільшою мірою їх шанували саме на території Фанагорійського поліса. Релігійні свята та обряди цих богинь часто супроводжував ароматний дим із фіміатеріїв у багатьох античних містах. Знахідка такої архаїчної курильниці типу іонійської чаші (ionian cup) при розкопках культової споруди в Фанагорії поки що є найранішою у Причорномор'ї.

Різноманітні чаші на високих ніжках пізнішого часу, які планується проаналізувати в наступних публікаціях, використовували для розкурювання ладану чи іншої ароматної рослинної смоли при проведенні приватних і публічних ритуальних церемоній протягом багатьох століть як в цьому регіоні, так і в численних областях античної ойкумени з кінця VI по II-I ст. до н. е. Окремі керамічні і, - значно менше, - дорожчі металеві екземпляри, - заввишки близько 15 см, - знайдено в Афінах, Аргосі, Корінфі, Олінфі, Додоні, Хіосі, Еретрії, Трої, Великій Греції (Калабрії і Кампанії), а також на Боспорі, зокрема у Фанагорії (з літературою детальніше див. Zaccagnino 1998, p. 78, RT 472-516; CT 113-145).

Найкращим прикладом застосування фіміатеріїв у культах елевсинських богинь є прославлена «Цариця ваз» («Regina Vasorum») - гідрія останньої чверті IV ст. до н. е. з багатої гробниці поблизу давньогрецької колонії Куми в Італії з колекції Ермітажу (Peschlow Bindokat 1972, p. 102-105, V 135; LIMC IV, 1988, p. 878, no. 405, pl. 593; Clinton 1992, p. 78-81, 134, fig. 17-19; Leventi 2007, p. 118, fig. 9) (Іл. 4). На ній змальовано багатофігурну композицію з рельєфними яскраво розписаними і позолоченими фігурами божеств, які пов'язані з культом елевсинських містерій: Деметра, Кора-Персефона, Триптолем, Евбулей, Діоніс, Артеміда, Афродита та Афіна. У центрі фризу між Деметрою і Корою-Персефоною бачимо маленький глиняний фіміатерій з навхрест поставленими над ним двома миртовими гілками.

З неглибокої чаші з золотими кільцями на круглому піддоні низько клубочиться димок. Такого типу фіміатерії з ручками на вінцях є рідкісними археологічними артефактами (Zaccagnino 1998, p. 162, RT 458). Близькі за типом фіміатерії в середині ІІ ст. до н. е. карбували на реверсі срібних монет Пантикапея (Анохин 1986, с. 66, № 164; Абрамзон & Кузнецов 2015, с. 107-108, рис. 41).

У зібранні аттичних ваз Ермітажу зберігається куплений на аукціоні в Парижі великий арибалічний червонофігурний лекіф з Аполлонії близько середини IV ст. до н. е., який розписав афінський майстер Аполлонії (за назвою міста) (з літературою див. Beazley 1963, 1482.6, 1695; LIMC I, 1981, p. 228, no 48a, pl. 170; Zaccagnino 1998, p. 140, RT 171; Massar 2008, p. 201, fig. 4; Reitzammer 2016, p. 52-55, fig. 7). На ньому змальовано одну з рідкісних багатофігурних сцен релігійного обряду, можливо, приватного з використанням фіміатеріїв на святі Адонії, присвяченого рано померлому Адонісу, який проводили в Афінах. В центрі композиції - Ерот з великими крилами, що спускається з високої драбини, тримаючи в руці за підставку фіміатерій у формі чаші з кільцями. Він простягає його закутаній в гіматій жінці, що стоїть перед ним із таким самим, але більшим за розміром фіміатерієм і намистом в руках. На них, сидячи на дифросі, дивиться Афродита в розкішному вбранні і коштовних прикрасах. Молода служниця, що стоїть поруч, можливо щойно випустила голуба, який ширяє над їхніми головами.

З іншого боку драбини жінка сидить на стільці, до ніжки якого внизу простягнув руку маленький жартівливий ерот. Схилившись до високої багатоярусної курильниці, лівою рукою вона тримає, мабуть, маленький вузлик, а двома пальцями правої руки кладе до чаші фіміатерія кульки ароматної смоли. Цей жест належить до одного з ілюстративних доказів існування маніпуляцій в обрядах із застосуванням кадильниць (пор. Zaccagnino 1998, tav. 1; Massar 2008, p. 192).

Праворуч сидить дівчина, що грає на тамбурині повернувши голову в бік центральної сцени. Під її ногами стоїть ще один фіміатерій у вигляді кратера на високій ніжці, в який інша дівчина у довгому хітоні, схилившись над ним, кладе якусь речовину.

Можливо, аттичний вазописець в одній композиції на цьому червонофігурному лекіфі зобразив одразу три типи фіміатеріїв для того, щоб засвідчити їх застосування саме в культі Адоніса. Адже в грецькій міфології це божество фінікійського походження, народилось з тріщини розколотого стовбура миррового дерева, на яке перетворили його матір Мирру. Співзвучне поєднання імені матері і дерева, з якого збирали духмяну смолу в східних країнах і краплі якої сприймали як його сльози (Ov. met. X, 500-502), має символічне значення.

Адоніса-дитину врятувала Афродита і передала його на виховання Персефоні до потойбічного царства. Однак в орфічному гімні Адонісу невідомий поет навпаки проголошує його народженим на ложі прекрасної Персефони, який колись жив у темному Тартарі (Orph. Hymn. LVI). Коли він став красенем, обидві богині його покохали і самостійно не змогли його поділити, поки Афродита не поскаржилась Зевсові. Олімпійський володар наказав, щоб Адоніс холодну третину року проводив у Персефони, теплу - разом з Афродитою, а останню третину - за власним розсудом. Однак незабаром, ще будучи юнаком, він загинув на полюванні від дикого кабана, насланого розгніваною Артемідою (Apollod. III, 14, 4; Ov. met. X, 300-524, 708-739; з літературою детальніше див. Грейвс 2005, с. 85-89; Reitzammer 2016, p. 12-29).

Культ Адоніса як вмираючого і воскресаючого божества природи, весняного відродження та родючості був популярним у фінікійському Біблосі та його околицях, а також в Сирії, Єгипті, на островах Кіпрі і Лесбосі. Використання фіміатеріїв і фіміамів мирри та ладану з Фінікії та Сирії сприяло поширенню його шанування в образі напівбога та коханого Афродити і Персефони в Елладі в V ст. до н. е., але найбільше в елліністичний період (Reitzammer 2016).

Іл. 4 Діоніс, Деметра і Кора Персефона поруч з фіміатерієм. Фрагмент розпису гідрії «Regina Vasorum» із Кум. Остання чверть IV ст. до н. е. Державний Ермітаж, інв. ГР-4593

В Елладі це свято не досягло статусу державного культу. В Афінах під час проведення свята Адонії, яке проходило у приватних будинках, один із обрядів якого супроводжував плач і поховальні пісні, виставляли в різних місцях зображення померлих (Plut. Alcib. 18). Фестиваль відбувався влітку (Reitzammer 2016, р. 20-21).

Одним із символічних ритуалів свята було саджання розсади, яку ставили на дах аби вона висохла на сонці, що наслідує передчасну смерь Адоніса (Neils 2008, р. 245-246; Reitzammer 2016, р. 21-22). Це свято змальовано в комедії Аристофана «Лісістрата», яка мала другу назву «Adфniazousai» («Жінки на святі Адоніса») (Aristoph.

Lysistr.). Якщо дійсно на лекіфі зображено один з епізодів афінського свята на пошану Адоніса в окремому будинку, то, найвірогідніше, це його підготування з розкуренням ароматної смоли в кількох фіміатеріях. У вищезгаданому орфічному гімні зазначено, що під час його шанування потрібно розкурити фіміам і різні аромати (Orph. Hymn. LVI). Загалом зображення свята Адонії в різних інтерпретаціях поширене в афінському вазопису та вотивних рельєфах IV ст. до н. е. (Reitzammer 2016, p. 52-55, fig. 1-20). Наголосимо, що одним з обов'язкових атрибутів цих різноманітних сцен є фіміатерії різної конструкції та інший посуд для пахощів, зокрема мирри. Деякі з них мають ту ж форму, що й поховальні фіміатерії з Ольвії Понтійської, які виготовляли ольвійські гончари.

Завдяки інтенсивним торговим відносинам з Афінами, які імпортували в грецькі міста Північного Причорномор'я безліч чорно- і червонофігурного посуду, різьблену слонову кістку, на окремих екземплярах якого відтворено і сцени з фіміатеріями, можна припускати, що деякі громадяни і тут розуміли їх сакральне використання в культах божеств. Найкращим прикладом своєрідного візуального розповсюдження чи можливого пропагування складніших ніж чашечки на ніжках конструкцій курильниць слугували їх поодинокі зображення на різних пам'ятках, знайдених у дуже віддалених один від одного античних регіонах, найбільшою мірою в багатих похованнях боспорської аристократії.

Приміром, складні металеві фіміатерії показані в різних сюжетних композиціях на червонофігурному посуді афінських вазописців кінця V - IV ст. до н. е. Кришку червонофігурної лекани з фіміатерієм, що стоїть між двома жінками, знайдено у Фанагорії. На думку Н. М. Лосєвої, вона належить до кращих зразків кола вазописця Мідія останньої чверті V ст. до н. е. (Лосева 1968, с. 90-91, кат. 7, рис. 4.4). На пізньокласичній кришці лекани 350-340 рр. до н. е. Елевсинського майстра (або вазописця Марсія за П. Валаванісом) з Третього кургану некрополя Юз-Оба змальовано безперервний фриз із численними груповими сценами переважно молодих жінок у вінках і дорогому драпірованому вбранні з різними аксесуарами (BaAaЯavn^ 1991, pl. 126; Виноградов 2012, с. 48, рис. 26; Petrakova 2012, р. 154-155, fig. 4). В центрі сидить дівчина в золотій діадемі з відкритою шкатулкою в руках, мабуть, подарованою юнаком з посохом, що стоїть поруч, біля якого внизу примостився маленький грайливий ерот. Ліворуч служниця тримає перед її обличчям дзеркало.

Інші жінки займаються різноманітними справами: підготування води в лутерії, умащування пахощами рук, увінчування діадемою та вінком тощо. Урізноманітнюють і водночас ускладнюють композицію розпорошені по всьому фризу зображення: клітка з пташкою, качка, гідрія, кошик, герма Пріапа, яку дівчина збирається увінчати лавровим вінком, собака, що позад неї кидається на ерота з лутрофором в руках. Всі ці деталі дають підстави для неоднозначної інтерпретації розпису лекани, скажімо, підготування до шлюбу нареченої в гінекеї чи Афродити або елевсинських таїнств (з літературою див. Zaccagnino 1998, p. 143, RT 210; Massar 2008, p. 204).

Окремої уваги в розписі лекани заслуговують дві групи з позолоченими фіміатеріями.

Іл. 5 Парис і Єлена. Червонофігурні аттичні гідрія (1) і арибалічний лекіф (2) вазописця Єлени. 380-350 рр. до н. е. П'ятий курган некрополя Юз-Оба. Державний Ермітаж, інв. ЮЗ-О.26 (1) і ЮЗ-О.27 (2) (за Атлас ОАК 1861)

Перший з них з конусоподібною чашею, трьома круглими дисками і двома ручками на стрижні з високою трапецієподібною підставкою стояв внизу між двома дівчатами. Перша з них, стоячи, виймає обома руками гіматій зі шкатулки, яку тримає над курильницею друга дівчина, що сидить. У такому завуальованому зображенні не можна стверджувати, чи містилася в шкатулці ароматна речовина для розкурювання. Неподалік стояв ще один фіміатерій такої ж конструкції, але з чотирма дисками. Його розташовано майже впритул до стільця, на якому сидить дівчина з еротом біля ніг, і двома служницями, що прикрашають її голову діадемою і розправляють на спині довгі пасма волосся.

Загалом на кришці лекани змальовано й інших еротів із позолоченими крилами, які, найвірогідніше, як і численні аксесуари та жіночі заняття, символізують підготування нареченої в гінекеї до весільного обряду. Афінські вазописці зображали різного типу художні композиції в червонофігурній техніці на багатьох леканах IV ст. до н. е. Завдяки імпорту цього посуду для зберігання прикрас жінки з аристократичних родин могли дізнатися, як саме варто готуватися до весілля та які аксесуари при цьому використовувати. Одним із засобів для проведення урочистих обрядів слугували фіміатерії, духмяний дим з яких піднімав настрій, підкреслюючи зв'язок з богинею кохання Афродитою та її постійними супутниками еротами.

Крім того, слід згадати ще три міфічних сюжети, які є своєрідними ілюстраціями до поеми «Кипрії». Кінцем V ст. до н. е. датуються різьблені по слоновій кістці пластини, що колись прикрашали розписний саркофаг з кургану Куль-Оба, де серед різних сцен відтворено суд Париса. На окремих фрагментах цієї композиції збереглися деталі курильниці складної конструкції на високій опорі (Передольская 1945, с. 75; LIMC II, p. 135, nr. 1419; Zaccagnino 1998, p. 156, RT-397).

В насипі П'ятого кургану некрополя Юз-Оба знайдено червонофігурні фрагментовану гідрію та арибалічний лекіф розписані майстром Єлени (датуються у межах 380-350 рр. до н. е.). На кожній з ваз у багатофігурних композиціях головним персонажем виступає син троянського царя Парис в розкішному східному костюмі (з літературою див.: Schefold 1934, S. 20, №159; 32-33, №291; LIMC I, p. 511, nr. 65; Zaccagnino 1998, p. 135, RT 103-104; Виноградов 2012, с. 59, рис. 39; 40; Petrakova 2012, р. 154, fig. 3; Langner 2012, p. 41-43, fig. 10-11; Ягги 2012, с. 30-32).

На гідрії він просить руки прекрасної спартанської царівни Єлени - найвідомішої призвідниці Троянської війни (Hom. Il. VII, 345-364; Eur. Troad. 983-997) (Іл. 5, 1). Накритий конічною кришкою фіміатерій, який зберігся частково, був підготовлений до куріння ладану. Він мав дещо іншу форму чаші, ніж на кришці лекани, описаної вище. Дівчина в багатому вбранні стояла поруч із ним, за спиною Париса, і, можливо, робила узливання в його чашу з ойнохої. Це припущення зроблено на підставі гіпотези К. Закканшо про наскрізний отвір в чаші і опорі окремих артефактів, які давали можливість наливати у них рідкі пахощі під час лібації, що призначалися для хтонічних божеств (Zaccagnino 2001, p. 174-183). Вироби з такими конструктивними елементами відомі за археологічними розкопками (наприклад, див.: Battiloro & Di Lieto 2005, p. 153-154; Di Lieto 2005, p. 374). Тоді, ймовірно, на гідрії з Юз- Оби афінський вазописець намалював лібацію у псевдофіміатерій, яка є алюзією на трагічні наслідки Троянської війни.

На арибалічному лекіфі з цього ж кургану змальована сцена, яка є нібито продовженням попереднього сюжету (Іл. 5, 2). Оголена Єлена, стоїть на квадризі повернувшись до Париса, за спиною якого ширяє Химерос, що уособлює пристрасть царевича. Афродита - прихильниця Париса, у супроводі ерота, що летить з шлюбними факелами, стоїть перед ними на низькому п'єдесталі. У правій руці вона тримає фіміатерій з відкритою чашею, а в лівій - кришку від нього або ж фіалу. Інший фіміатерій стоїть попереду квадриги поряд з Гермесом, який стримуючи коней, також виступає заступником Париса. Обидва фіміатерії схожі між собою. Вони встановлені на високу трапецієподібну підставку, мають стрижень сплетений з овальних ажурних секцій, між якими нанизано диски (три - на ручному і чотири на другому).

Різні за формою фіміатерії зображено й на інших червонофігурних вазах з міфічними сценами, які походять з боспорських курганів. За типологією К. Закканшо, як і попередньо розглянуті, вони віднесені до різних типів і варіантів (з літературою див. Zaccagnino 1998, p. 135, 140, 162-163,178; tav. 2: tipo E, var. E 1; I, I 1; I2: C, C 2).

Більше того, рідкісний сюжет прикрашає афінську червонофігурну ойнохою з позолотою другої чверті IV ст. до н. е., яку, найвірогідніше знайдено у багатому боспорському похованні. Дві дівчини в золотих калатосах танцюють обабіч золотого триніжка, встановленого на постаменті у формі дорійської колони. Ця сцена інтерпретується як ритуальний танець калатисток - жриць або учасниць культових церемоній при шануванні різних божеств, переважно Деметри за характерним для її іконографії головним убором - калатосом (детальніше див.: Шедевры... 2011, с. 202-203, № 67) (Іл. 6).

Триніжок може вказувати також і на те, що афінський вазописець змалював танець у святилищі Аполлона в Дельфах, де знаходився не лише цей славнозвісний панеллінський символ бога-пророка, а й зберігалися вотивні триніжки як вотивні дарунки. Найвищого розвитку, наприклад, набуло виробництво різноманітних типів бронзових триніжків релігійного і побутового призначення в Етрурії, де майстри за первинними грецькими зразками в пізньоархаїчний час досягли значних успіхів в їх виготовленні з декоративно- орнаментальними і скульптурними мотивами. Вони користувались попитом в багатьох областях (з літературою див. Ambrosini 2013, р. 17-20). Але найпопулярнішими в Елладі в усі часи були прості триніжки, які використовували як для вотивних дарунків у святилища різних божеств, так і в домашніх умовах. Це підставки для круглодонних ваз, жаровень, курильниць, вівтариків тощо. Отже триніжок в «сцені калатисток» на боспорській ойнохої можна трактувати з різних точок зору.

Слід зазначити, що обабіч від колони між фігурами дівчат-калатисток стоять високі однакової форми позолочені фіміатерії. Тонкий циліндричний стрижень з чашею і трьома горизонтально настромленими дисками встромлено у прямокутну базу на трьох розпорках внизу - тобто у низький триніжок. Верхні чаші-курильниці мають чітко визначені вінця. Один з фіміатеріїв має декоративне оздоблення у верхній і нижній частині фуста у формі видовженого листя чи пелюсток квітів.

Сцени танцю серед фіміатеріїв відомі не тільки в аттичному вазопису, але й на коштовних ювелірних прикрасах. Зокрема, калатисток разом із танцюючими менадами та фіасом Діоніса викарбовано на золотій діадемі кінця IV ст. до н. е. з некрополя Амфіполіса. На цьому мініатюрному багатофігурному фризі бачимо високі металеві курильниці на товстих стрижнях з кількома дисками і масивними чашами.

Іл. 6 Танець калатисток перед триніжком і фіміатеріями. Червонофігурна аттична ойнохоя. Друга чверть IV ст. до н. е. Музей образотворчих мистецтв ім. А. С. Пушкіна, інв. ІІ 1б 625 (за Шедевры. 2011)

Отже, аналіз наявних на сьогодні матеріалів з археологічних розкопок переконує в тому, що в сюжетно- тематичному репертуарі імпортованої до Боспорського царства аттичної кераміки IV ст. до н.е. надзвичайно поширене зображення фіміатеріїв у різних контекстах. Основна кількість червонофігурних ваз, які, можливо, спеціально виконано найкращими вазописцями, знайдено на території Пантикапея і околиць у похованнях боспорської аристократії IV ст. до н. е. (Виноградов 2012, с. 130-135). Наявність у П'ятому кургані Юз-Оби розписного посуду з однаковими міфологічними персонажами (Парис і Єлена) свідчать про особливий інтерес до цієї теми з боку покупця чи замовника.

Та найцікавіше полягає ще й в тому, що майже аналогічні за формою фіміатерії зафіксовано в архітектурній скульптурі пізнішого часу, зокрема, на мармуровому архаїстичному фризі з Азійського Боспору поблизу Фанагорії. Від нього збереглося три окремих фрагментованих блоки, які були знайдені впродовж 1970-1983 рр. (два на виноградниках, третій в станиці Тамань). Незважаючи на їх значну розкиданість (в межах 30 км), на думку дослідників - це єдиний фриз, який, можливо, прикрашав пропілеї - парадний вхід до теменоса з храмом. Рельєфи датуються 200-150 рр. до н. е. і виготовлені на зразок одного з фризів IV ст. до н. е. в Середній Греції (з літературою детальніше див. Шедевры... 2011, с. 290-293, № 107; Савостина 2012, с. 246-257, 6.34-6.36).

На барельєфному фризі збереглося зображення десяти фігур німф, які йдуть одна за одною, тримаючись за руки. Церемоніальний характер одягу дівчат, що виник у ранньокласичний час, свідчить про ритуальне зображення процесії. На торцях двох плит висічені рельєфні зображення високих фіміатеріїв, які за конструкцією схожі з вищенаведеними (Іл. 7). На трапецієподібній базі з розпорками встановлено центральний тонкий стрижень з трьома, нанизаними на нього горизонтальними дисками і верхньою чашею. Поміж середнім і нижнім дисками до стрижня прикріплено дві вертикальних овальних ручки. В одному випадку (блок В) процесію німф спрямовано в бік фіміатерія, в іншому (блок С) - у протилежний.

Такі багатоярусні металеві фіміатерії, в яких спалювали благовонну суміш, найчастіше використовували під час процесій та обрядів у святилищах (Савостина 2012, с. 257). Подібного типу курильниці з високими циліндричними стрижнями з нанизаними на них дисками і чашами або іншими посудинками у верхній частині зображено в сценах із різними божествами на червонофігурних вазах афінськими та етруськими вазописцями здебільшого у IV ст. до н. е. (Schefold 1934; Сидорова, Тугушева, Забелина 1985, № 60 (117-119); Zaccagnino 1998, p. 135-147). Вони характеризуються різними розмірами, подекуди до 1,5-2 м у висоту та ручками для перенесення.

Серединою ІІ ст. до н. е. датується вапнякова стела з присвятою Афродиті Уранії, знайдена на горі Мітридат у Керчі в 1876 р. Стелу увінчує фронтон із трьома акротеріями і зображенням Афродити, яка летить на лебеді зі скіпетром у лівій руці та фігурою ерота праворуч від неї (КБН 75; Трейстер 2015, с. 320; Пантикапей... 2017, с. 249-250, кат. 113). Над фронтоном стоять фігури богині перемоги Ніке: та, що ліворуч, тримає фіміатерій; та, що праворуч, робить узливання з ойнохої. Деталі рельєфу пошкоджено, але на ранніх прорисовках можна бачити, що кожна з Ніке стоїть на носу корабля. Зображення Ніке з фіміатерієм і ойнохоєю відомі як в аттичному вазопису (Zaccagnino 1998, р. 87, 127, RT 27), так і на рідкісних творах боспорської торевтики IV ст. до н. е. Взяти хоча б для прикладу трапецієподібні золоті пластини з фігурою Ніке з глечиком і фіміатерієм в руках з кургану Три брати (Трейстер 2008, с. 111, кат. 12, табл. 56,1-2). В монументальній скульптурі Боспору збереглися фрагменти від двох мармурових акротеріїв з Ніке, яка заколює бика, що датуються у межах 150 р. до н. е. (Савостина 2012, с. 259-263, 7.37-7.38). Можна припустити, що на стелі з присвятою Афродиті Уранії також репрезентовано два акротерії з Ніками, які увінчували боспорський храм цієї богині, або можливо, прикрашали трофей. До того ж саме в ці роки Пантикапей карбував срібні монети з зображенням фіміатерія.

Принагідно можна згадати давно, - ще у 1871 р., - знайдені три уламки мармурової плити з чітко вирізаним написом поблизу Фанагорії. Він одностайно вважається сакральним уставом містерій II ст. н. е. (з літературою див. КБН 1005; Пантикапей. 2017, с. 263-264, кат. 128). За окремими словами, що збереглися, в ньому записано настанови, в якому порядку і як проводити містеріальні свята. Одне з перших правил стосувалося жертвоприношення жерцем на вівтарі в неокорейоні у супроводі розкурювання ладану тощо. Відзначені також винномедова суміш з мукою для богині (ім'я не збереглося) та проведення містерій в неокорейоні.

Дослідники до цього часу не дійшли згоди щодо богині, якій було присвячено ці містерії: елевсинська Деметра, Мати богів, Ісида, Бендида або Афродита Уранія, володарка Апатура (КБН 1005; Белова 1977, с. 110-113, № 4, рис. 4, 5). На підставі всіх розглянутих пам'яток можна припустити, що використання фіміатеріїв у святилищах Фанагорії та в її окрузі продовжувалося протягом багатьох століть. Можливо, починаючи з архаїчного часу, і в перші століття нової ери одне з перших місць посідала Кора. В фанагорійському сакральному уставі двічі відзначено неокорейон як місце для жертвоприношення жерцем на вівтарі і проведення містерій. Ймовірно, на території Азійського Боспору називали так храм Кори, що, звичайно, потребує досліджень фахівців релігійних вірувань у цьому регіоні в перших століттях нової ери. Важливо, що в цьому неординарному сакральному уставі вказано на одночасне проведення ритуалу з жертвоприношенням на вівтарі і розкуренням ладану в фіміатерії, як і в класичних еллінських святилищах.

Дещо іншого типу фіміатерії інколи зображували і на теракотах елліністичного часу в північнопонтійських містах: наприклад, поруч з високим ребристим фіміатерієм на статуетці з Керкінітиди стоїть жінка в покривалі, а на пантикапейському - Афродита з Еротом (Наливкина 1970, с. 67, табл. 4, 2; Силантьева 1974, с. 18, табл. 7, 3).

У різних святилищах Делосу, - переважно Аполлона та Артеміди, - знайдено чимало фіміатеріїв з присвятними написами. Одні з них належали до храмового інвентаря, інші слугували для проведення релігійної ходи з метою розсіювання запашного диму (Zaccagnino 1998, p. 48-49, 115-123). Значна частина цих пам'яток датується II ст. до н. е., коли Делос досяг найвищого економічного розвитку, набувши яскраво виражених рис елліністичного міста з вільним портом і багатомовною торговою общиною. Вірогідно, саме збільшенням переселенців із східних країн, де фіміатерії і ароматні смоли для розкурювання увійшли здавна в ужиток, можна пояснити їх збільшення в делоських храмах і наявність відповідних звітів (RE 1998, S. 708).

Вважається, що активне включення Делосу в систему міжнародної транзитної торгівлі змінило етнічний склад населення острова. Перш за все це вплинуло на розквіт містобудівництва і культури, а разом із цим і на еволюцію релігійного життя. З початку II ст. до н. е. на Делос почали інтенсивно проникати різні східні культи разом з їх безпосередніми носіями. Таким чином священний острів Аполлона у II - на початку I ст. до н. е. являв собою чудовий приклад «мирного співіснування» різнорідних релігій і культів найрізноманітніших theoi patrioi населення багатомовного торговельного центру (з літературою детальніше див. Лопухова 1990, с. 223-248).

Але порівняно з ним й наразі викликає подив найпомпезніша процесія в Александрії Єгипетській, яку організував приблизно 271 р. до н. е. Птолемей II на пошану своїх обожнених батьків Птолемея I і Береніки, Александра Македонського і Діоніса (Kцhler 1996, p. 35-45; Mehl 2015, S. 49-50). За розповіддю Калліксена Родоського, яку переказав Афіней, у процесії на честь Діоніса статуї Ніке з золотими крилами везли кадильниці обвиті позолоченими гілками плюща. Сто двадцять хлопчиків на золотих хлібних блюдах несли ладан, мирру і шафран. Потім знову несли дві кадильниці в шість ліктів, прикрашені золотим плющем; між ними золотий вівтар. Перед статуєю Діоніса стояв золотий лаконський кратер і золотий триніжок, на якому знаходилися золота курильниця і дві золотих фіали, повні кассії і шафрану. Верблюди ж несли триста мін ладану, триста - мірри, по двісті - шафрану, касії, кіннамону, кореня фіалки та інших пахощів». У процесії Александра везли триста п'ятдесят золотих курильниць, позолочені вівтарі з золотими вінками та інші речі (Athen. Deipnosoph. V, 196-203).

Іл. 7 Хоровод німф і фіміатерій. Архаїстичний фриз з Азійського Боспору поблизу Фанагорії. Мармур. Середня Греція. 200-150 рр. до н. е. Музей образотворчих мистецтв ім. А. С. Пушкіна, інв. Ф- 1571, Ф-1306 (за Шедевры... 2011)

Можна припустити, що знайомство боспорян із розкошами Александрії, а, можливо, й з коштовними фіміатеріями, відбулося завдяки посольському кораблю «Ісіда», що його з політичною місією послав із Єгипту Птолемей ІІ Філадельф до двору царя Перісада ІІ. На думку вчених, цей корабель, названий на честь найшанованішої в птолемеєвському Єгипті богині, відтворено у найдрібніших деталях на стіні німфейського святилища у техніці енкаустики в 275-250 рр. до н. е. (Грач 1984; Basch 1987, р. 493-496). В еллінських писемних джерелах збереглися численні описи великих елліністичних кораблів, які виконували місії політичного характеру. Серед них вирізняється «Александрида», подарована у ІІІ ст. до н. е. Гієронтом Птолемею. В оздоблені судна були використані дорогоцінні матеріали, на ньому були сади для прогулянок, бібліотека, баня, стайня, святилище Афродити, яке прикрашали вази, картини, статуї тощо (Athen. Deipnosoph. V, 206e-209e). Енкаустичне зображення «Ісіди», яка зупинялася у гавані Німфея, нагадує кресленик корабля із додержанням усіх пропорцій, зовнішнього та внутрішнього облаштування й декоративного оформлення (Русяєва 2008, с. 382). Певно, на цьому величезному судні також були фіміатерії, без використання яких не відбувалося жодної значної події.

Іл. 8 Фіміатерій посеред виноградних грон і смолоскипів. Чорнолаковий чашеподібний канфар стилю «West Slope» (Dikeras Group) з Північного Причорномор'я. 270-260 р. до н. е. Геттінген, інв. ІІІ-16 (за Rotroff 1991)

Також важливими знахідками, зокрема на Боспорі, є елліністичний афінський чорнолаковий посуд із накладним розписом у стилі «західного схилу» («West Slope»). Серед різноманітних орнаментальних композицій привертають увагу ойнохої та канфари з намальованими на них рідкою глиною і білою фарбою гілками і гронами винограду, смолоскипами і фіміатерієм 270-260 року до н. е. (Rotroff 1991, № 33, pl. 22; Пантикапей... 2017, с. 350, кат. 280) (Іл. 8). На думку Сусан Ротрофф, цей афінський стиль вазопису несе в собі яскраво виражені нові мотиви александрійської іконографії й віддзеркалює політичні зв'язки між Афінами та Александрією у другій чверті ІІІ ст. до н. е. Дослідниця виділила так звану групу Dikeras, у межах якої посуд з фіміатеріями, імовірно, має відношення до Птолемеїв та їх щедрості по відношенню до Афін у цей час. У порівнянні з попередніми подекуди позолоченими зображеннями курильниць на червонофігурних аттичних вазах IV ст. до н. е., тут вперше виникає новий тип фіміатерія з широкою центральною опорою і багатьма чашами, який вазописці, мабуть, бачили в Афінах у ці роки. Славнозвісна помпа Птолемея ІІ супроводжувалася сотнями великих золотих приладів для розкурювання фіміаму. С. Ротрофф припустила, що один з них Птолемей мав можливість відправити до Афін для використання в процесіях, як це зокрема сталося з коштовними канатами надісланими 278 р. до н. е. для Панафіней (Rotroff 1991, р. 274-275, № 32-33, 44, 47, pl. 21-22, 25-26, fig. 9). Афіни імпортували свій посуд по всій античній ойкумені. Зокрема, тільки в Пантикапеї близько 10% чорнолакової кераміки елліністичного періоду прикрашено розписом у стилі «West Slope» (Егорова 2016). Вона також мала поширення як в Північному, так і в Західному Причорномор'ї (Lungu 2013).