Основні відомості про давньоеллінські фіміатерії та їх призначення

Отже, найвірогідніше, помпа Птолемея ІІ Філадельфа, що відбулася близько 271 р. до н. е., сприяла більшому поширенню курильниць в античних містах, а в Александрії Єгипетській почалося інтенсивніше виготовлення як самих приладів для розкурювання фіміаму, так і різних благовонних речовин, сировину від яких привозили сюди караванами з Аравії та Африки (Massar 2008, p. 195, 198).

Орфічні настанови про застосування фіміамів

Благовонні речовини важлива складова фіміатеріїв для проведення різних ритуалів. Проте, лише в орфічних гімнах, в яких простежуються ще архаїчні міфо-релігійні сюжети та їх елементи, є низка відповідних настанов. Перед виголошуванням прославляння, молитви, прохання та закликів до того чи іншого божества, обожненого героя, а то й навіть менш відомого міфологічного персонажа, вказано, яку саме смолу слід розкурити разом із пахучими травами або іншими речовинами окремо для кожного із них (Orph. Hymn. I- LXXXVII).

Так, наприклад, найвідомішим божествам та героям, яких шанували і в античних державах Північного Причорномор'я: Зевсу, Діонісу, Деметрі Елевсинській, Гермесу Хтонічному - стиракту, Зевсу Астрапею, Геліосу - манну з ладаном, Аполлону та Артеміді - манну, їх матері Лєто і Посейдону - смирну (мирро), Матері богів, Гері та Афіні - всі можливі аромати, Геї - все насіння, крім бобових та пахучих, Гераклу та багатьом іншим - ладан тощо. Для таких божеств як Геката, Плутон, Персефона, Діоніс Бассарей Триєтерик, Діоніс Лікніт, Діоніс Вакх Леней, Афродита, Немесида відсутні будь-які дані про фіміам (Orph. Hymn. I, VIII, XII, XV-XX, XXVI-XXX, XXXII, XXXIV-XXXVI, XL, XLV, XLVI, L, LV, LVII, LX, LXI). Цікаво, що ритуал на пошану Діоніса Вакха Хтонічного з культовим ім'ям Амфієт, що спав у підземному палаці поблизу Персефони перед тим, як повернутись назовні з плодами, супроводжувався узливанням не вином, а лише молоком і всіма ароматами, крім ладану (Orph. Hymn. LIII).

З поміж усіх божеств тільки щодо Афродити вказано, що вона сяє красою в своєму сирійському храмі, наповненому ароматами (Orph. Hymn. LV, 17). Однак, згадка про використання пахощів у культі цієї богині лише в Сирії, хоча вона з епітетом Сирійська була відома навіть в Ольвії Понтійській, не узгоджується з її зображеннями у супроводі Ерота поруч з фіміатерієм або з іншими божествами на червонофігурному аттичному посуді різних типів IV ст. до н. е. та іншими сюжетами в скульптурі й теракоті (Massar 2008, p. 192-195). До того ж в еллінській поезії першої половини V ст. до н. е. збереглися згадки про різні фіміами, які курили на честь Афродити. Піндар в «Енкомії Ксенофонту Коринфському» називає бліді сльози жовтого ладану на вівтарі Афродити Уранії, матері любові (Pind. fr. 122), а Емпедокл із Акраганта у піфагорейській поемі «Очищення» пише про милість Киприди завдяки дарам «чудових картин живописних, запашних священних єлеїв, чистої незмішаної мирри й духмяного ладану» (Emped. Piacula. fr. 128, 17-20). Про запашні аромати в культах богині любові також пишуть пізніші автори (Squillace 2015, р. 35). Тому, ймовірно, такий виняток щодо приписів конкретних ароматів Афродиті, як і деяким іншим божествам, пояснювався індивідуальним ставленням автора орфічних гімнів до їхніх функцій і культів.

В Ольвії на агорі, згідно з добре відомою новелою Геродота (Herod. IV, 78-80), у V ст. до н. е. проводили вакфічні містерії, відкриті для її громадян. У них приймав участь і скіфський цар Скіл завдяки тому, що був еллінофілом, одружився з ольвіополіткою і періодично жив у місті (з літературою детальніше див.: Виноградов 1989, с. 95-106; Русяева & Супруненко 2003, с. 50-66). Оскільки в цей час і пізніше в Ольвії мало поширення вчення орфіків і, можливо, існував їх фіас (Русяева 1978), тл, ймовірно, ольвіополіти виконували хоча б почасти орфічні настанови в культових обрядах Діоніса та інших богів. Проте достовірних відомостей, чи дотримувалися вищенаведених орфічних вказівок щодо застосування ароматних речовин у культах окремих божеств як загалом елліни античної ойкумени, так, зокрема і ольвіополіти, не збереглося.

Основні відомості про ароматні речовини та їх використання

У багатьох відомих еллінам областях вирощували благовонні рослини і виготовляли з них відповідну смолу для отримання ароматного диму в фіміатеріях. Найцікавіші свідчення про одну з цих місцевостей записано Геродотом у V ст. до н. е.: «На півдні крайня залюднена країна -- Аравія. Лише в ній ростуть ладан, смирна, касія, кінамом і ледан. Все це добувають араби, через силу, крім смирни. Ладан вони збирають, палячи стирак, який фінікійці вивозять в Елладу. Вони обкурюють дерево знизу стираком і зрізують з нього смолу» (Herod. III, 107). Судячи з історичного твору Геродота, різноманітні ароматні речовини рослинного походження в результаті торгових відносин із фінікійцями вже в V ст. до н. е. були добре відомі еллінам, про що свідчать численні згадки пахощів у літературі цього і пізнішого часу.

Ароматичні речовини транспортували караванами і по морю ще в архаїчний період. На один із важливих центрів збуту духмяних рослин, серед яких були ладан і мирра, у ст. до н. е. перетворюється грецький емпорій Навкратіс на заході від дельти Нілу, звідки їх вивозили до іонійських та дорійських полісів (D'Acunto 2012, р. 217-218).

Александр Македонський завдяки багатствам Аравії та великому попиту на її продукцію включає ці землі у свої військові проекти, зокрема плавання адмірала Неарха від гирла Інду до Перської затоки (Arrian. Anab. 7, 20, 7-10; Strabo, Geogr. XVI, 4, 4). Завдяки інформації, зібраній за часів правління Александра Македонського, учень Аристотеля Феофраст дає перший і один із найточніших описів ароматичних рослин (Squillace 2012, р. 247-248). Можливо, в елліністичний період Ератосфен Киренський є першим письменником, який говорить про Щасливу Аравію (або Arabia Felix для римських авторів), звеличуючи родючість і багатство цих земель і описуючи народи, які там живуть (Loreto 2012, р. 139). Окрім Аравії, давньоеллінські поети і письменники часто називають Сирію, з якої привозять ладан і мирру (Esch. Agamemnon. 1312; Hermippus. Phormophoroi. fr. 63; Anaxandrides. Protesilaos. fr. 41), що просякнута ароматами касії, де ніздрі тремтять від запаху шавлії, мірри і ладану, аїру, стираксу, майорану та інших запашних трав (Mnesimachus. Hippotrophos. fr. 4).

Дослідники грецьких фіміатеріїв вважають, що найчастіше розкурювали ладан. Діодор Сицилійський описуючи в «Історичній бібліотеці» різні місцевості, які славилися фіміамами, зазначає, що на позбавленій інших плодів Гієрі росте така кількість ладану, що його вистачило б для кадіння на честь богів у всьому світі (Diod. Sic. 5.41.4). Ледан (іонійське - ledanon), ладан (арабське - ladanon) - ароматична прозора смоляна маса, яка витікала із надрізаних молодих стебел дерев'янистих (так званих ладанових) рослин. За словами Діодора Сицилійського, невеликих дерев, «що нагадують білу єгипетську акацію, листя ж на цьому дереві нагадують вербові, квіти на ньому ростуть золотисті, а ладан капає з нього, немов сльоза» (Diod. Sic. 5.41.5). Докладні описи ладана також є у Феофраста (Teofrasto, De od. IX, 4). Затверділа смола ладана розпадалася на дрібненькі шматочки або з неї робили маленькі кульки, які елліни зберігали в піксидах та іншого типу шкатулках. На особливу увагу заслуговує згадка золотої ладаниці Аполлона і Артеміди вагою сто золотих статерів, пожертвуваної боспорською царицею Камассарією Аполлону Дідімейському в 156-155 рр. до н. е., що збереглася в написі з Мілета (Граков 1939, с. 266-267, № 38). Разом з пантикапейськими присвятою Афродиті Уранії та монетами середини ІІ ст. до н. е. мілетський напис може свідчити про використання цього фіміаму під час відправлення культів на Боспорі за часів правління Камассарії та її сина Перісада IV.

Як відзначено у вірші Сапфо, ладан застосовували в різних обрядах на Лесбосі вже у ст. до н. е. За даними Павсанія, саме цю речовину найбільше використовували в інших областях Еллади. Так, наприклад, елейці раз на місяць приносили жертви на вівтарях багатьох божеств і німф в Олімпії. «Вони приносять їх за давнім звичаєм: палять на вівтарях ладан разом з пшеницею, змішаною з медом. На них вони кладуть гілки маслини і для узливань використовують вино» (Paus. V, XV, 10). В місті Фари (Ахайя) поруч зі статуєю Гермеса Агорея (Ринкового) у формі невисокої мармурової герми було влаштовано місце для віщувань, де той, хто бажав отримати від бога пророцтво, мав близько до вечора зробити на жертовнику розкурювання ладаном (Paus. VII, XXII, 3). Ці пахощі розкурювали як під час весільних церемоній: «...І ладан поклавши, дружиною дівчину уведу в наш будинок» (Menander. Samia sive Kedeia. 158-159) або «З покупками багатими я для весілля повернувся з ринку: накупив ось ладану я на обол на всіх богів із богинями» (Antiphanes. Timon. 206, 13), так і задля одужання: «Серед смертних хто на світі не знайомий зі мною, Подагрою? Всі страждання тут підвладні мені. Мені курили ладан, але я не скоряюся» (Luc. Tragopodagra. 138-140).

Смирна або мирра, миро (давньогрецьке - myrra, myron) - природна смола з тернистих кущів Південної Аравії та Палестини. «Миррове дерево нагадує мастикове, але листя у нього дрібніше і густіше. Капає ж мирра, якщо скопати землю навколо коренів, причому якщо дерево росте в сприятливому ґрунті, воно дає [мирру] два рази на рік - навесні і влітку: весняна мирра - вогняного кольору через весняну свіжість, а літня - білого (Diod. Sic. 5.41.6). Феофраст зазначав, що мирру добувають на Аравійському півострові від смоли, яку виділяє невеличке дерево з колючою корою і листям (Teofrasto, De od. IX, 4). З мирри отримували не лише благовонні різнокольорові грудочки для фіміатеріїв із насиченим солодкуватим димом, а й рослинну олію для ароматизації косметичних і медичних виробів (Squillace 2015). З архаїчного періоду елліни використовували мирру з різною метою.

Згадки мирри для змащування волосся і тіла збереглися в уривках віршів давньоеллінських поетів VII ст. до н. е. з аристократичних родин, зокрема, Архилоха з острова Парос: «Не стала б стара миррою мазатись» (Archilochus. fr. 205.1); Сапфо: «.Як прекрасноволосу голову змащувала ти царственно-благовонною миррою» (Sappho. fr. 94,1921) і Алкея з острова Лесбос: «Нехай же миррою поллють мені голову, багатостражденну, і сивину грудей» (Alcaeus. fr. 362). Надмірне захоплення еллінів різноманітними пахощами, сприяло забороні Солоном на початку VI ст. до н. е. продажу парфумів в Афінах чоловікам (Athen. Deipnosoph. XIII, 611f-612a), а також вивезенням продавців ароматних продуктів зі Спарти, яких звинуватили у витрачанні оливкової олії (Athen. Deipnosoph. XV, 686^687а; D'Acunto 2012, р. 221-222; Squillace 2012, р. 247-248). Заборона Солона вплинула і на роботу аттичних гончарів і вазописців першої чверті VI ст. до н. е., серед виробів яких посуд для пахощів у процентному співвідношенні значно зменшився. Проте вже близько середини VI ст. до н. е. з появою Пісістрадидів це обмеження скасували (D'Acunto 2012, р. 222-223). Тому в класичний та елліністичний час мирру широко використовують в якості пахощів (Teofrasto, De od. IV, 17, VI, 29) та фіміаму (Eur. Tr. 1064-65; Teofrasto, De od. III, 12).

Також мирру спалювали на вівтарях як про це, зокрема, пише Софокл: «Жертовник поперед будинками палає, зернь смирни розчиняючи у струменях вогню, духмяний пишний дар зі Сходу» (Soph., Laokoon. fr. 370.1 -2). Миррою змішаною з ладаном окаджували статуї богів у їхніх храмах, наприклад Зевса: «статуя світла; дивно пахне вона мирро і ладаном вся» (Antipater Sidonius. fr. S1). Чисту мирру використовували для поховальної жертви або під час поховання (Synesius Cyrenaeus. Hymn. 6.27, 6.32).

Іл. 9 Жінка, що розкурює благовонну смолу перед вівтарем у фіміатерії. Фрагмент розпису аттичної червонофігурної гідрії. 360 р. до н. е. Метрополітен музей, інв. 26.60.75

На відміну від привізних з далеких країв, стиракс (давньогрецьке - styrakinnon, styrax) - кущова рослина з сімейства стираксових, поширена передусім у середземноморських регіонах. З надрізів її кори теж отримували благовонну смолу, яка швидко застигала на денному світлі; її крупинки мали різне використання, в тому числі і для куріння фіміаму з дещо схожим до мирри солодкуватим запахом. Щодо вирощування духмяних рослин у Північному Причорномор'ї важливими є зауваження Феофраста: на Понті поблизу Пантикапея відсутні лавр і мирт, хоча там їх дуже намагалися вирощувати, тому що вони потрібні у священнодійствах (Teofrasto,

De od. IV, 5, 3). Неодноразово згаданий вище устав містерій ІІ ст. н. е. з Фанагорії також пов'язують з цікавим свідченням імпорту і використання нарду у культовій практиці на Боспорі (Белова 1977, 110-113, № 4, рис. 4, 5; Пантикапей 2017, с. 264, № 51). Нард - це рослина, близька до валеріани, з якої в давнину готували цінні і вельми різноманітні пахощі для культових обрядів, а також лікарські мазі, напої тощо. Найкращий нард до Греції і Риму ввозили з Індії; проте відомі різні замінники цієї рослини, також об'єднані назвою «нард», що ростуть в Сирії, Галлії та інших місцевостях. Серед інших благовонних рослин на Понті Феофраст називає ірис із Фракії, аромат висушеного коріння якого нагадує нард (Teofrasto, De od. IX, 7, 4).

Розписи афінських ваз дали можливість сучасним вченим реконструювати дії жриць для отримання ароматного диму з найменшим використанням дорогої речовини. Стоячи або сидячи перед фіміатерієм і взявши обережно вказівним і великим пальцями з піднесеної чаші чи піксиди кульку ароматної смоли, її опускали на тліюче вугілля (з літературою див. Zaccagnino 1998, p. 38-39; tav. 1; Massar 2008, p. 191-192, fig. 1, 4, 7) (Іл. 9). Ці рухи були добре відомі еллінам на зламі V-IV ст. до н. е., зокрема Аристофан в комедії «Оси» пише: «Він так і спить зі складеними пальцями, Неначе ладан сипати збирається» (Aristoph. Vesp. 95-96).

Процес розкурювання фіміаму зображували на розписних поховальних стелах з Александрії Єгипетської ранньоелліністичного часу (Шедевры... 2011, с. 284-285, №104). Ладановий дим мав сильний солодкуватий запах і користувався найбільшою популярністю, незважаючи на те, що його привозили в основному з далекої Аравії (Herod. III, 107; Diod. Sic. 2.49,2-3) чи Сирії (Hermippus. Phormophoroi. fr. 6). За віруваннями, він подобався багатьом богам, до яких з різними молитовними проханнями подумки чи вголос часто зверталися елліни.

Найчастіше благовонні речовини продавали в окремих лавках. Відведені для їх торгівлі місця і ринки часто носили назву «мирон», похідну від мирри (Squillace 2012, р. 253). Інколи їх оспівували поети: «Ти від землі відчув солодкий запах? І дим духмяний піднімається! Наче в ній живе торговець ладаном» (Cratinus Jun. Gigantes. fr. 1,1-3).

Починаючи з архаїчного періоду різноманітні аромати належали до найцінніших і найдорожчих продуктів торгівлі у багатьох регіонах Середземномор'я. За словами Діодора Сицилійського, лише араби топлять печі і використовують на місцеві потреби мирру, що прийнятна для богів, і ладан, що поширюється по всіх країнах світу, і костос, і кассію і кіннамон та інші рослини такої природи, які інші народи економно використовують на вівтарі богів (Diod. Sic. 2.49,2-3). У римський час, перераховуючи найцінніші у світі речі, Пліній Старший зазначає, що «серед чагарників -- це кіннамон, касія, амом, серед соків дерев і чагарників -- це... мирра, ладан» (Plin. NH. XXXVII, 204). Отже, їх могли використовувати тільки найбагатші громадяни давньогрецьких полісів. Для прикладу наведемо розповідь Геродота, як цар Персії Камбіс перш ніж піти війною на Ефіопію надіслав туди послів із дорученням і наступними дарами їхньому цареві: пурпурове вбрання, золотий ланцюг на шию та браслети, алебастровий глечик із миррою і джбан фінікійського вина (Herod. III, 20). Тобто навіть у східних країнах мирру, як і ладан вважали дорогоцінними царськими дарунками. Так їх подекуди називають і в давньоеллінській поезії IV ст. до н. е.: «І фіміами окаджуйте царські» (Amphis. fr. 27.3).

Іл. 10 Жінка, що робить лібацію на вівтарі поруч з фіміатерієм. Тондо на аттичному червонофігурному киліку вазописця Макрона. 490 р. до н. е. Музей мистецтв Толедо (Огайо), інв. 72.55 (за Zaccagnino 1998)

Значний інтерес в даному аспекті становить уривок вірша VI ст. до н. е. Ксенофана. В ньому детально описано, як давньоеллінські аристократи проводили симпосії. Спочатку автор відзначив чистоту долівки, потім -- рук його учасників і киликів, назвав тих, хто накладав навколо чола святі вінки та «благовонне мирро протягував у фіалі» для змащування тіла. Крім того, напоготові тут стояли повні солодкого вина кратери та амфори, «а посередині (приміщення) ладан святий видихав аромат»; також була холодна, солодка і чиста вода, подані жовті хлібини, сири і густий мед. Наповнений квітами жертовник стояв теж посередині. Насамперед на ньому усі учасники симпосія повинні були зробити узливання вином, проголосити молитви і хвалебні пісні на пошану бога (Xenoph. fr.1 d). Судячи з цих рядків вірша, на симпосіях для отримання ароматних запахів застосовували мирро як косметичний засіб і разом з цим фіміатерій з ладаном, який вже за архаїчного періоду вважали святим.

Археологічні артефакти у Греції свідчать про використання фіміатеріїв на бенкетах у приватних будинках, хоча найчастіше в них знайдено не більше одного з таких приладів (Ambrosini 2013, р. 15-16). У рідкісних сценах симпосію з фіміатеріями на творах мистецтва завжди приймають учать боги (зокрема, Діоніс) чи герої (Геракл). Найбільша кількість візуальних уявлень про бенкети, під час яких спалюють зерна пахощів, збережена на т. зв. Totenmahlreliefs другої половини IV ст. до н. е. Ці барельєфні сцени змальовують покійного, що бенкетує, у супроводі слуг, родичів і дружини, яка кидає фіміам у курильницю. Іконографія цих сцен, яка породила багато наукових дискусій, підкреслює приватний характер події, а не похоронний ритуал (Zaccagnino 1998, p. 93-94, RT 393-395, RT 399-415, RT 446-447, RT 461-468, RT 470, RT 480-520, RT 544-552; Massar 2008, p. 202-204, fig. 7).

Археологічні відкриття андронів в найбагатших житлових будинках Ольвії та віршовані графіті про винопиття вказують, що заможні громадяни теж влаштовували симпосії. Тому можна припускати, що хоча б деякі з них спроможні були придбати якісь ароматичні смоли чи масла в інших давньогрецьких містах або ж і в місцевих лавках, де їх могли перепродувати ольвійські торговці. При розкопках Ольвії, її некрополя та хори знайдено вже чимало імпортованих фігурних і туалетних посудин з широким і вузьким горлом для духмяних речовин, які привозили сюди з античної ойкумени впродовж всієї епохи існування міста (з літературою детальніше див.: Скуднова 1988; Козуб 1974; Парович-Пешикан 1974; Сорокина 1997; Буйских 2006).

Згідно з дослідженням Еріки Зимон, вино і ладан використовували при молитвах окремо або в комбінації - тобто узливання на вівтарі й поруч із ним розкурювання в фіміатерії (Іл. 10). Нею розглянуто зображення на східному фризі Парфенона, яке вказує на жертвоприношення Афіні. За канефором з жертовною корзиною йшли дівчата з ойнохоями і чашами для узливання вина, а за ними жінка несла високий вузький фіміатерій (Simon 1998a, S. 127, Abb. 32). Подібної форми фіміатерій змальовано неподалік фігури Аполлона в ритуальній сцені його храму на червонофігурному кратері з волютами майстра Клеофона 440-425 рр. до н. е. (Simon 1998a, S. 127, Abb. 33; Mehl 2015, S. 46-47, fig. 1) та фрагментованому теракотовому рельєфі 460-450 рр. до н. е. з Локр (Simon 1998b, S. 216, Abb. 239).

Загалом на підставі літературних даних і зображень фіміатеріїв на вазах афінських вазописців та інших пам'ятках мистецтва класичного і ранньоелліністичного періоду Е. Зимон вважає, що прибори для куріння ладану і його зерен, які могли зберігати в піксидах, найчастіше використовували в культах елевсинської Деметри та кіпрської Афродити, а також Аполлона і Зевса (з літературою детальніше див. Simon 1998a, S. 128-142).

Цілком можливо, що різні види ароматних речовин надходили до Північного Причорномор'я, зокрем Ольвії та на Боспор, спочатку з Навкратіса, а пізніше - в елліністичний період і в перші століття нової ери - з Александрії Єгипетської та інших міст. За даними Плінія Старшого, саме Александрія Єгипетська володіла монопольною торгівлею фіміамом, основне місце в якому займав ладан (Plin. NH. VI, 26). На Родосі культивували разом з багатьма фруктовими деревами квіти та духмяні трави для виготовлення трояндової олії і пахощів, які вивозили разом з вином і оливковою олією для продажу в різні міста (Rostovtzeff 1937, S. 70-77), в тому числі і в Ольвію, де теж знайдено чимало родоських амфор.

Однак, зрозуміло, що далеко не кожен ольвіополіт мав змогу купити привезені здалеку духмяні олії для особистого використання. Певно, ще дорожче коштували спеціальні речовини, насамперед ладан і мирра для фіміатеріїв при проведенні поховальних обрядів або окремих ритуалів у полісних і родинних святилищах. Тому для отримання більш-менш ароматного диму при проведенні особливо поховальних обрядів ольвіополіти мали змогу спалювати степові висушені духмяні квіти і трави, насіння відповідних рослин, плоди і подрібнені стеблини. Про це, зокрема, свідчать залишки попелу і не повністю згорілої трави та якихось речовин всередині багатьох ольвійських курильниць.

Висновки

Отже, найбільшого поширення фіміатерії в окремих регіонах античної ойкумени набули в елліністичний період і в перші століття нової ери. Вважається, що вони так само, як світильники і смолоскипи в святилищах під час містеріальних процесій мали магічну силу, в окремих практиках їх пов'язували з містикою і відповідними віруваннями. Відомо про використання ладану з метою ворожіння, зокрема пророцтва, на підставі того, прямо чи звивисто піднімається дим із курильниці. Звичай спалювання ладану і підняття його благовонного диму чи випару в повітря був одним із засобів встановлення контакту з надприродним світом. Збільшення містичних уявлень серед багатьох верств населення, в тому числі пов'язаних з містеріальними таїнствами, сприяло віруванням в духовне і тілесне очищення, які протидіяли хворобам, опоганенню і знеславленню, злим демонам і нападу хижаків як на людей, так і на домашніх тварин тощо (з літературою див. Nilsson 1974, S. 377384; Di Lieto 2001, p. 57-58).

До речі, і зараз саме ладан у кадилах найбільшою мірою використовують в обрядах у християнських храмах та при відправленні поховальних обрядів. У цьому контексті можна навести кілька рядків із поеми Івана Аксакова «Бродяга», які, як здається, перегукуються як з давніми еллінськими релігійними ритуалами, так і сучасними: «... А в церкви дым висел густой от ладана, и заходящими лучами сильными, и вкось блестящими столбами пыльными от солнца - Божий храм горит и светится. В окно ж открытое несется синий дым и пенье слитое...».

Надзвичайно велику роль і в наш час видіграють в службі Божій тих чи інших християнських конфесій кадила, з яких димом окаджують і освячують усіх присутніх віруючих церковні служителі різного рангу: священники, єпископи, патріархи та римські папи. Звідсіля зрозуміло, що запозичення фіміатеріїв ще ранніми християнами у III ст. н. е. для проведення власних обрядів з використанням ладанового диму продовжується майже в незмінному вигляді близько двох тисячоліть.

Список джерел і літератури

1. АБРАМЗОН, М. Г. & КУЗНЕЦОВ, В. Д., 2015, Монетные клады времени Митридата VI Евпатора с хоры Фанагории. Кузнецов В. Д., ред., Фанагория. Результаты археологических исследований. Т. 3. Москва: Институт археологии РАН.

2. АНОХИН, В. А., 1986, Монетное дело Боспора. Киев: Наукова думка.

3. БЕЛОВА, Н. С., 1977, Эпиграфические материалы Фанагорийской экспедиции, Вестник древней истории, 3, 105-117.

4. БУЙСКИХ, С. Б., 2006, Фигурные сосуды дионисийского круга из Золотого мыса. В: Журавлев Д. В., отв. ред., Северное Причерноморье в эпоху античности и средневековья. Памяти Н. П. Сорокиной. Труды ГИМ. 159. Москва: Государственный исторический музей, 206-230.

5. ВИНОГРАДОВ, Ю. А., 2012, История изучения некрополя Юз-Оба. В: Виноградов, Ю. А. & Зинько, В. Н. & Смекалова, Т. Н. Юз-Оба. Курганный некрополь аристократии Боспора. Т. 1. История изучения и топография. Киев: Мастер Книг, 11-222.

6. ВИНОГРАДОВ, Ю. Г., 1989, Политическая история Ольвийского полиса VII-I вв. до н. э. Москва: Наука.

7. ГРАКОВ, Б. Н., 1939, Материалы по истории Скифии в греческих надписях Балканского полуострова и Малой Азии, Вестник древней истории, 3, 231-315.

8. ГРАЧ, Н. Л., 1984, Открытие нового исторического источника в Нимфее, Вестник древней истории, 1, 81-88.

9. ГРЕЙВС, Р., 2005, Мифы Древней Греции. Екатеринбург: У-Фактория.

10. ЕГОРОВА, Т. В., 2016, Чернолаковая керамика с росписью в стиле «West Slope» из раскопок Пантикапея, Srtatum plus. Археология и культурная антропология, 3, 259-276.

11. ЗАВОЙКИН, А. А., 2007, О строительной жертве из Фанагории. B: Махлаюк А. В., ред., Из истории античного общества. Сборник научных трудов к 60-летию проф. Е. А. Молева. T. 910. Нижний Новгород: Издательство Нижегородского университета, 42-54.

12. ЗАВОЙКИН, А. А. & Кузнецов, В. Д., 2011, Древнейшее общественное здание в Фанагории. Проблемы истории, филологии, культуры, 4, 188-198.

13. ЗАЙЦЕВА, К. И., 1962, Местная керамика Ольвии эллинистического времени (курильницы и амфоры). B: Труды Государственного Эрмитажа, VII, 184-206.

14. ЗАЙЦЕВА, К. И., 1997, Культовые чаши V-I веков до н. э. из Северного Причерноморья. B: Труды Государственного Эрмитажа, XXVIII, 38-53.

15. КОЗУБ, Ю. І., 1974, Некрополь Ольвії V-IVст. до н. е. Київ: Наукова думка.

16. ЛОПУХОВА, О. Б., 1990, Делос во II в. до н. э. В: Голубцова Е. С., ред., Эллинизм: экономика, политика, культура. Москва: Наука, 223-248.

17. ЛОСЕВА, Н. М., 1968, Краснофигурная керамика Фанагории из раскопок 1938-1962 годов. В: Сообщения Государственного музея изобразительных искусств им. А. С. Пушкина, 4, 85-93. НАЛИВКИНА, М. А., 1970, Статуэтки из Керкинитиды. B: Терракоты Северного

18. Причерноморья. Свод археологических источников. Вып. Г1-11, Ч. II. Москва: Наука, 66-68. ПАНТИКАПЕЙ и Фанагория. Две столицы Боспорского царства. Каталог выставки. 2017, Москва: ООО «Новые решения».

19. ПАРОВИЧ-ПЕШИКАН, М., 1974, Некрополь Ольвии эллинистического времени. Киев: Наукова думка.

20. ПЕРЕДОЛЬСКАЯ, А. А., 1945, Слоновая кость из кургана Куль-Оба. B: Труды Государственного Эрмитажа, I, 69-83.

21. ПЕТРАКОВА, А., 2007, Венок из цветов пахучих. Ароматы в античной литературе. В: Ароматы древности. Каталог выставки. Санкт-Петербург: Государственный Эрмитаж, 9-35. РУСЯЕВА, А. С., 1978, Орфизм и культ Диониса в Ольвии, Вестник древней истории, 1, 87104.

22. РУСЯЕВА, А. С. & СУПРУНЕНКО, А. Б., 2003, Исторические личности эллино-скифской эпохи (культурно-политические контакты и взаимовлияния). Киев, Комсомольск: Археология. РУСЯЄВА, М. В., 2008, Античний світ Північного Причорномор'я. Образотворче та вжиткове мистецтво. У: Скрипник Г., ред., Історія українського мистецтва. Т. 1. Мистецтво первісної доби та Стародавнього світу. Київ: АДЕФ-Україна, 380-565, 663-677.

23. САВОСТИНА, Е. А., 2012, Эллада и Боспор. Греческая скульптура на Северном Понте. Киев: АДЕФ-Украина.

24. СИДОРОВА, Н. А. & ТУГУШЕВА, О. В. & ЗАБЕЛИНА, В. С., 1985, Античная расписная керамика из собрания Государственного музея изобразительных искусств имени А. С. Пушкина. Москва: Искусство.

25. СИЛАНТЬЕВА, П. Ф., 1974, Терракоты Пантикапея. B: Терракоты Северного Причерноморья. Свод археологических источников. Вып. Г1-11, Ч. III. Москва: Наука, 5-37.

26. СКУДНОВА, В. М., 1988, Архаический некрополь Ольвии. Ленинград: Искусство.

27. СОРОКИНА, Н. П., 1997, Религия и коропластика в античности (фигурные сосуды из собрания Государственного исторического музея). Москва: «Восточная литература» Российской академии наук.

28. ТРЕЙСТЕР, М. Ю., 2008, Изделия из бронзы, кости и украшения. В: Трехбратние курганы. Курганная группа второй половины IV-III вв. до н. э. в Восточном Крыму. Симферополь & Бонн: Универсум, 105-122.

29. ТРЕЙСТЕР, М. Ю., 2015, Синкретические женские божества на ювелирных изделиях из Фанагории и Горгиппии первых веков н. э. и некоторые наблюдения об иконографии Афродиты Урании на Боспоре. Проблемы истории, филологии, культуры, 1, 308-337. ШЕДЕВРЫ античного искусства из собрания ГМИИ им. А. С. Пушкина. 2011. Москва: ЗАО «Группа ЭПОС».

30. ЯГГИ, О., 2012, Аттические краснофигурные вазы. IVв. до н. э. Коллекция расписной керамики. Из собрания Керченского историко-культурного заповедника. Киев.

31. AMBROSINI, L., 2013, Candelabra, Thymiateria and Kottaboi at Banquets: Greece and Etruria in Comparison. Etruscan Studies, 16, 1-38.

32. BAЛABANHI, П., 1991, navaыqvaПKoi ацфорєіс; ano rqv Epйipia. lu^ЯoAq oiqv аттіку аууеіоурафіа тои 4ои п.Х. аі. A0rзva: АрхаюЛоуїкп Етаїрєіа.

33. BASCH, L., 1987, L'lsis de Ptolйmйe II Philadelphe. In: Le musйe imaginaire de la marine antique, Institut hellйnique pour la prйservation de la tradition nautique, Athиnes, 493-496.

34. BATTILORO, I. & DI LIETO, M., 2005, Oggetti votivi e oggetti rituali: terracotte figurate e thymiateria nel santuario di Torre di Satriano. In: M. Osanna & M.L. Nava, йds. Lo spazio del rito. Santuari e culti in Italia meridionale tra indigeni e greci. Suppl. I. Bari: Edipuglia, 141-155.

35. BEAZLEY, J. D., 1963, Attic Red-Figure Vase-Painters. Oxford: Clarendon Press.

36. CLINTON, K., 1992, Myth and Cult: The Iconography of the Eleusinian Mysteries. Stockholm: Svenska Institutet i Athen.

37. COLONIA, R., 2006, The Archaeological Museum of Delphi. Athens: John S. Latsis Public Benefit Foundation.

38. D'ACUNTO, M., 2012, I profumi nella Grecia alto-arcaica e arcaica: produzione, commercio, comportamenti sociali. In: A. Carannante & M. D'Acunto, йds. I profumi nelle societа antiche. Produzione, commercio, usi, valorisimbolici. Pandemos, 191-233.

39. Di LIETO, M., 2001, Thymiateria. In: M. Osanna & M.L. Nava, йds. Rituali per una Dea Lucana. Il santuario di Torre di Satriano. Vol. 1. Universitа degli studi della Basilicata, Soprintendenza Archeologica della Basilicata, 57-63.

40. Di LIETO, M., 2005, Thymiateria. In: M. Osanna & M. М. Sica, йds. Torre di Satriano I. Il santuario Lucano. Vol. 1. Osanna Edizione, 357-387.

41. FERRUZZA, M. L., 2016, Ancient terracottas from South Italy and Sicily in the J. Paul Getty Museum. Los Angeles: J. Paul Getty Museum.

42. KЦHLER, J., 1996, Pompai. Untersuchungen zur hellenistischen Festkultur. Frankfurt & Bern & New York: Peter Lang.

43. LANGNER, М., 2012, Kam es auf die Bilder an? Handelskontakte, Verwendungskontexte und lokale Imitationen spдtrotfiguriger Vasenbilder aus Athen. In: S. Schmidt & A. Stдhli, Hrsg. Vasenbilder im Kulturtransfer. Zirkulation und Rezeption griechischer Keramik im Mittelmeerraum. Mьnchen: Verlag C. H.Beck, 35-50.

44. LEVENTI, I., 2007, The Mondragone relief revisited. Eleusinian cult iconography in Campania. Hesperia, 76, 107-141.

45. LORETO, R., 2012, Da Mдrib a Gaza. Profumi d'Arabia e rotte carovaniere: fonti epigrafiche ed evidenze archeologiche dal paese dell'incenso. In: A. Carannante & M. D'Acunto, йds. I profumi nelle societа antiche. Produzione, commercio, usi, valori simbolici. Pandemos, 137-154.

46. LUNGU, V., 2013, La cйramique de style West Slope. In: Histria. Les rйsultats des fouilles. Vol. XIV. Bucarest, Paris: Editura Academiei Romane, p. 1-305.

47. MASSAR, N., 2008, Les thymiatиria dans le monde grec: йtat des lieux. In: A. Verbanck-Piйrard & N. Massar & D. Frиre, dir. Parfums de l'Antiquitй. La rose et l'encens en Mйditerranйe, Catalogue de l'exposition. Mariemont, 191-206.

48. MEHL, V., 2015, Le sacrifice en Grиce ancienne ou quand les sens s'invitent а la fкte. Revue d'histoire, 22, 44-55.

49. NEILS, J., 2008, Adonia to Thesmophoria: Women and Athenian festivals. In: N. Kaltsas &

A. Shapiro, eds. Worshiping Women. Ritual and Reality in Classical Athens. New York: Alexander S. Onassis Public Benefit Foundation, 243-249.

50. NILSSON, M. P., 1974, Geschichte der griechischen Religion. Die hellenistische und rцmische Zeit.

51. Bd. II. Mьnchen: Verlag C.H. Beck.

52. PESCHLOW BINDOKAT, A., 1972, Demeter und Persephone in der attischen Kunst des 6. bis 4. Jhs.

53. In: Jahrbuch des deutschen Archдologischen Instituts, 87, 60-157.

54. PETRAKOVA, A., 2012, Late Attic Red-figure Vases from Burials in the Kerch Area: The Question of Interpretation in Ancient and Modern Contexts. In: S. Schmidt & A. Stдhli, Hrsg. Vasenbilder im Kulturtransfer. Zirkulation und Rezeption griechischer Keramik im Mittelmeerraum. Mьnchen: Verlag C. H. Beck, 151-163.

55. REITZAMMER, L., 2016, The Athenian Adonia in Context. The Adonis Festival as Cultural Practice. Madison, Wisconsin: The University of Wisconsin Press.

56. ROSTOVTZEFF, M., 1937, Alexandrien und Rhodos. Klio, 30, 70-76.

57. ROTROFF, S. I., 1991. Attic West Slope Vase Painting. Hesperia, Vol. 60, No. 1, 59-102.

58. SCHEFOLD, K., 1934, Untersuchungen zu den Kertscher Vasen. Berlin & Leipzig: Verlag von Walter de Gruyter & Co.

59. SIMON, E., 1998a, Archдologisches zu Spende und Gebet in Griechenland und Rom. In: F. Graf, Hrsg. Ansichten griechischer Rituale. Geburtstags-Symposium fьr Walter Burkert. Castelen bei Basel 15. bis 18. Mдrz 1996. Stuttgart & Leipzig: B. G. Teubner, 126-142, Abb. 32-39.

60. SIMON, E., 1998b, Die Gцtter der Griechen. Mьnchen: Hirmer Verlag.

61. SQUILLACE, G., 2012, I profumi nel De odoribus di Teofrasto. In: A. Carannante & M. D'Acunto, йds. I profumi nelle societа antiche. Produzione, commercio, usi, valori simbolici. Pandemos, 247263.

62. SQUILLACE, G., 2015, Le lacrime di Mirra: miti e luoghi dei profumi nel mondo antico. Bologna: Societа editrice il Mulino.

63. STEWART, A., 1990, Greek Sculpture. Vol. I: Text, Vol. II: Plates. New Haven & London: Yale University Press.

64. WIGAND, K., 1912, Thymiateria. Bonn: Carl Georgi, Universitдts-Bucfekdruckerei und Verlag. ZACCAGNINO, C., 1998, Il thymiaterion nel mondo greco: analisi delle fonti, tipologia, impieghi. Roma: L'erma di Bretschneider.

65. ZACCAGNINO, C., 2001, Acquisizione di elementi allogeni presso gli Enotri. Il caso dei thymiateria. Florentia, I, 145-198.

Размещено на Allbest.ru