Національно-культурне будівництво в Україні у 1917–1920 рр.

Размещено на http://www.allbest.ru/

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

УДК 94(471) "1917/1920"

Національно-культурне будівництво в Україні у 1917-1920 рр.

Спеціальність 07.00.01 - Історія України

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора історичних наук

Розовик Дмитро Федорович

Київ 2004

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі української історії і етнополітики історичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Захист відбудеться "21" лютого 2005 р. о 10 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.001.20 у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка за адресою: 01033, м. Київ, вул. Володимирська, 60, ауд. 349

З дисертацією можна ознайомитися у Науковій бібліотеці імені М. Максимовича Київського національного університету імені Тараса Шевченка (вул. Володимирська, 58)

Автореферат розісланий "14" січня 2005 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради, кандидат історичних наук, доцент Сокірко О.Г.

АНОТАЦІЯ

Розовик Д.Ф. Національно-культурне будівництво в Україні у 1917-1920 рр. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора історичних наук за спеціальністю 07.00.01 - Історія України. - Київський національний університет імені Тараса Шевченка. - К., 2004.

В дисертації досліджується національно-культурне будівництво визвольних змагань українського народу 1917-1920 рр. На основі комплексного вивчення джерельної бази і літератури висвітлюються головні напрямки національно-культурних перетворень революційної доби. Розкривається участь у цьому процесі українських урядів, місцевих органів влади, громадських, культурних організацій, політичних партій, профспілок, кооперативних об'єднань, меценатів, цивільного населення. Показується вплив культурних перетворень на державне будівництво, підвищення культурно-освітнього рівня громадян, ідейне, національне, патріотичне, естетичне виховання населення. З'ясовується місце і роль освіти й культури в посиленні економічної незалежності України. Відображається гостра політична боротьба, яка точилася навколо національно-культурного будівництва. Визначається коло проблем, які потребують дальшої наукової розробки з названої теми.

Ключові слова: Центральна Рада, Гетьманат, Директорія УНР, українські уряди, державотворення, національно-визвольні змагання, культурні перетворення, громадські, культурні організації.

АННОТАЦИЯ

Розовик Д.Ф. Национально-культурное строительство в Украине в 1917-1920 гг. - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени доктора исторических наук по специальности 07.00.01 - История Украины. - Киевский национальный университет имени Тараса Шевченко. - Киев, 2004.

В диссертации исследуется национально-культурное строительство в освободительной борьбе украинского народа 1917-1920 гг. На основе комплексного изучения обширной источниковедческой базы и литературы раскрывается политика украинских правительств по организации национальной системы школьного, внешкольного, профессионального и высшего образования, формирование научно-исследовательской работы, оказание помощи украинцам, проживающим за пределами Украины по организации национальных школ, культурных учреждений.

Анализируется работа по налаживанию издательства украинской литературы и периодической печати в Украине и за рубежом, рассматриваются мероприятия по модернизации и усилению материально-технической базы издательств, подготовки специалистов печатного дела и журналистских кадров.

В работе разносторонне исследовано развитие библиотечно-архивной системы, процесс становления национального профессионального и самодеятельного театрального, музыкально-хоревого искусства, киноискусства, формирование образовательной и культурно-духовной сферы национальных меньшинств Украины.

Изучается участие в культурном строительстве местных органов власти, культурных, профсоюзных, кооперативных организаций, политических партий, деятелей науки, культуры, меценатов, населения. Освещается место и роль культурных преобразований в возрождении и строительстве украинской государственности, влияние образования и культуры на идейное, национально-патриотическое воспитание населения, экономическую независимость Украины.

В каждом разделе диссертации исследуется комплекс неразработанных или мало изученных в исторической науке проблем. Приводятся, где это необходимо, новые статистические данные результатов культурных преобразований в той или иной сфере культурного строительства. Обращается внимание на налаживание творческих связей украинских культурных учреждений, организаций с подобными организациями других стран. Отражена острая политическая борьба, которая проходила вокруг национально-культурного строительства. Определен круг проблем по указанной теме, которые требуют дальнейшего изучения.

Ключевые слова: Центральная Рада, Гетманат, Директория УНР, украинские правительства, государственное строительство, национально-освободительная революция, культурные преобразования, общественные, культурные организации.

ANNOTATION

Rozovyk D.F. National-cultural transformations in Ukraine 1917-1920 yy. - Manuscript.

Thesis for achievement of doctor of historical sciences degree, specialty 07.00.01 - History of Ukraine. - Kyiv National Taras Shevchenko University. - Kyiv, 2004.

Thesis dedicated to the investigation national-cultural development in Ukraine in the times of struggle of Ukrainian people for independence in 1917-1920 yy.

The main ways of national-cultural alterations in the times of revolution are showed based on the historiography sources and original materials. The role of the Ukrainian governments, local authorities, civil organizations, political parties, civil population is investigated. Influence of cultural transformations on the increasing of cultural educational level of Ukrainian people is revealed, the role and importance of cultural rise of nation for the establishing of young Ukrainian state, its economical and political strengthening. Acute political rivalry concerning national-cultural development is explored. The range of problems to be studied further is emphasized.

Keywords: Central Council, Hetmanat, Directory, UNR, Ukrainian governments, civil, cultural organizations, Ukrainian revolution 1917-1920 yy., state development, cultural alterations.

культурний виховання книговидання

1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Структура дисертації зумовлена метою та завданнями дослідження щодо становлення і розвитку національної культури доби визвольних змагань 1917-1920 рр. Вона складається з вступу, семи розділів, висновку, списку використаних джерел та літератури (64 стор., 734 позиції). Загальний обсяг дисертації - 452 с.

Вступ. Актуальність теми дослідження. В умовах розбудови незалежної України на демократичних засадах, у науковців з'явилися широкі можливості переосмислити історію нашої Вітчизни без радянсько-більшовицького невизнання національно-визвольної революції 1917-1920 рр., ідеологічної цензури, заборон, перекручень, фальсифікацій оцінок минулого, які десятиліттями панували в історичній науці, у тому числі і в оцінці культурних перетворень років революції. В радянській історіографії діяльність національних урядів в культурному будівництві у 1917-1920 рр., участь в цьому процесі небільшовицьких партій і рухів майже не висвітлювалася, а всі культурні перетворення й досягнення у цій сфері визнавалися тільки за радянськими органами влади та партією більшовиків. Вивчення досвіду національно-культурного будівництва в широкому спектрі, здійснюваного українськими урядами, громадськими та політичними організаціями, окремими культурними діячами, меценатами, у зв'язку з недостатнім висвітленням в історичній науці їх діяльності, виважене осмислення ролі національної культури в будівництві незалежної держави, як і можливості його використання у культурному будівництві незалежної України на сучасному етапі, обумовлюють актуальність теми дослідження.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження здійснено в рамках науково-дослідної теми "Етнонаціональні виміри української історії" (державний реєстраційний номер 98008), що включена до Комплексної наукової програми Київського національного університету імені Тараса Шевченка "Наукові проблеми державотворення України".

Мета і завдання дослідження. Метою дисертаційного дослідження є висвітлення змісту, методів, напрямків практичної діяльності органів влади, політичних та громадських організацій щодо культурного будівництва в роки визвольних змагань, виявлення особливостей та розкриття тих позитивних змін, досягнень, тенденцій, які характеризували і стали визначальними ознаками національно-культурних перетворень. Дисертаційним дослідженням автор намагався сприяти звільненню наших уявлень від старих ідеологічних стереотипів, замовчуваних і перекручених оцінок досягнень на ниві культурного будівництва, здійснених українськими національно-демократичними урядами у 1917-1920 рр. В руслі реалізації поставленої мети, дисертант ставить такі дослідницькі завдання:

проаналізувати сучасний стан розробки теми у вітчизняній історіографії, встановити етапи її вивчення за останні вісімдесят років, відстежити появу нової наукової інформації в працях істориків, особливо після проголошення незалежності України та вияснити коло невивчених або малодосліджених питань з обраної теми;

дослідити основні концептуальні підходи влади, культурних, громадських організацій, політичних партій до будівництва і реформування національної системи дошкільного виховання, шкільної, позашкільної, професійної, вищої освіти, науково-дослідної роботи у відповідності з потребами українського народу і молодої української державності, показати шляхи їх реалізації та практичні результати;

висвітлити організаційну роботу, спрямовану на становлення національного книговидання, періодичної преси та вплив українського друкованого слова на піднесення культурного рівня мас;

показати діяльність урядових структур, громадських, культурних та інших організацій щодо розбудови бібліотечної мережі, посилення ролі бібліотек у розгортанні культурно-освітньої роботи серед населення, архівних установ у збереженні документів та їх наукового використання;

дослідити утворення українського професійного та народного театру, розвиток художньої самодіяльності та образотворчого мистецтва, зародження національного кіномистецтва, розширення музейної мережі, налагодження державної охорони пам'яток культури і природи;

розкрити політику влади, практичну роботу українських громадсько-політичних організацій щодо розвитку культури і освіти некорінних народностей України;

сформулювати висновки, які витікають з аналізу окремих проблем й всієї теми в цілому, визначити напрямки подальшого дослідження не розроблених її аспектів, акцентувати увагу на можливому використанні досвіду культурних перетворень 1917-1920 рр. у культурній розбудові незалежної України.

Хронологічні рамки дослідження охоплюють період з весни 1917 р., тобто моменту утворення Центральної Ради та початку Української революції й закінчуються 1920 р. Для більш поглибленого розкриття теми, вивчення окремих напрямків культурних перетворень виносяться за рамки вказаної хронології. Це дало можливість ширше й достовірніше показати досягнення, недоліки або невикористані можливості у побудові тієї чи іншої сфери національної культури. Кінцева дата дослідження обумовлена тією обставиною, що наприкінці 1920 р. Директорія з урядом й багатьма своїми прихильниками, головними поборниками національно-визвольної ідеї і борцями за будівництво незалежної України, емігрували за рубіж. Це стало завершенням в основному широкомасштабної політичної і збройної національно-визвольної боротьби на теренах України й утвердження радянсько-більшовицької влади.

Територіальними межами дисертаційного дослідження є етнічні землі України, які до 1917 р. були у складі колишньої Російської імперії, а саме ті регіони, на які в ході революції поширювалася влада Центральної Ради, Гетьманату, Директорії УНР, Раднаркому УСРР. У дисертації розглядаються також заходи українських урядів, громадських, культурних організацій щодо надання допомоги культурним перетворенням у Галичині в час її перебування ще у складі Австро-Угорської імперії (далі ЗУНР), Холмщині, Підляшшю, Буковині, українцям Бесарабії, українській діаспорі у РСФРР та в окремих країнах Центральної та Західної Європи.

Об'єктом дослідження є національно-культурні перетворення в Україні, їх місце і роль у відродженні української державності, духовному, національно-патріотичному вихованні населення, економічному посиленні держави, зміцненні авторитету України на міжнародній арені, а також розкриття практичної діяльності урядів України щодо формування і розбудови національної культури, участі у культурних процесах місцевих органів влади, громадських, культурних організацій, політичних партій і рухів, діячів науки, культури, меценатів, цивільного населення.

Предметом дисертаційного дослідження стало вивчення тенденцій і напрямків культурного будівництва, які формували основи національної культури в нових історичних умовах, викликаних визвольною революцією 1917-1920 рр., боротьбою українського народу за своє національно-культурне відродження та побудову незалежної держави.

Методологічною основою дослідження є принцип історизму, наукової та об'єктивної оцінки діяльності різних, часом антагоністичних одна до іншої влад, громадських, культурно-освітніх організацій, політичних партій в культурному будівництві. При написанні роботи широко використовувалися такі методи дослідження як проблемно-хронологічний, конкретно-історичний, ретроспективний, системно-структурний, метод порівняльного, логічного аналізу, єдності культурнотворчих процесів та ін.

Наукова новизна дисертаційної роботи полягає в тому, що вперше у вітчизняній історичній науці на основі раніше не використаних або мало відомих архівних джерел, різнопланових документальних матеріалів, окремих публікацій комплексно аналізуються проблеми становлення національної культури в роки революції. На відміну від існуючих досліджень по-новому розкривається участь у цьому процесі різних урядів, організацій, партій, меценатів, висвітлюється роль в культурному будівництві звільнених від царизму, національного, культурного гноблення народних мас. Спираючись на нові науково-дослідницькі погляди й концепції та можливості, привнесені в науку демократичними перетвореннями на сучасному етапі, значно ширше і по-новому розкриваються цілісні і окремі маловивчені або недосліджені аспекти національно-культурного будівництва. У сфері освіти - це формування дошкільного упорядкованого виховання, створення якісно нової української школи, системи ліквідації неписьменності серед дорослого населення, перебудова професійної освіти, становлення національної вищої гуманітарної, технічної, сільськогосподарської освіти, науково-дослідних інституцій, підготовка кадрів для роботи у вищих навчальних закладах, створення сприятливих умов для отримання вищої освіти громадянами України. Висвітлюється робота державних структур, політичних партій, громадських організацій щодо утворення українського книговидання і періодики, розбудови бібліотечної й архівної справи, розвитку українського образотворчого мистецтва, охорони пам'яток культури, природних заповідників, розвитку культури національних меншин. З названих напрямків дослідження подаються наукові узагальнення, нові статистичні підрахунки, пов'язані з розбудовою мережі освітніх, культурних закладів, чисельністю друкованої періодики, літератури тощо. Розкриваються ті позитивні зміни й досягнення, які внесло культурне будівництво в українське суспільство, аналізуються труднощі й недоліки, допущені в процесі культурних перетворень. З історичного досвіду національно-культурного будівництва часів революції робляться висновки про можливість його використання на сучасному етапі національно-культурних перетворень у незалежній Україні. Все це здійснено завдяки використанню значної кількості архівних документів і періодичної преси досліджуваного періоду, їх систематизації, введенню значної частини з них в науковий обіг вперше та використанню публікацій дослідників як минулих десятиліть, так й на сучасному етапі.

Практичну значимість дисертації обумовлюють сформульовані в ній висновки, положення, їх наукова новизна. Зібрані в ній і проаналізовані матеріали, проведені узагальнення, зведені статистичні дані, висновки, рекомендації сприятимуть більш повному й багатогранному висвітленню процесу національно-культурного і в значній мірі державного будівництва в роки визвольних змагань. Матеріали дослідження стали основою для написання монографії, наукових статей, хрестоматій, навчальної літератури з курсу історії України, історії української і зарубіжної культури, історії сучасного світу, етнополітики.

Апробація результатів дисертації. Основні наукові висновки і результати дослідження були апробовані в доповідях на засіданнях та методологічних семінарах кафедри української історії та етнополітики історичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка, у студентських аудиторіях, виступах на республіканській науково-практичній конференції "До нової України - шляхом реформ" (м. Київ, 14-16 березня 1992 р.), науково-теоретичній конференції, присвяченій 165 річниці Київського національного університету імені Тараса Шевченка "Київський університет як осередок національної духовності, науки, культури" (м. Київ, 18-21 вересня 1999 р.), міжвузівській науковій конференції "Історія України: історія вивчення, сучасний стан і перспективи дослідження" до 215 річниці від дня народження автора першої історії України Д. Бантиш-Каменського (м. Київ, 20-21 травня 2003 р.), Другому міжнародному науковому конгресі українських істориків "Українська історична наука на сучасному етапі розвитку" (м. Кам'янець-Подільський, 17-18 вересня 2003 р.).

Публікації. Підсумки дослідження названої теми відображені в індивідуальній монографії "Українське культурне відродження в роки національно-демократичної революції (1917-1920)", яка вийшла у світ у 2002 р. (24 друк. арк.), 21 статті (2 із них у співавторстві), опублікованих у провідних наукових фахових виданнях, у повідомленнях на наукових конференціях, 13 посібниках у співавторстві для викладачів і студентів вузів й учителів шкіл, загальною кількістю 36 найменувань (85 друк. арк.).

2. ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

Перший розділ - "ІСТОРІОГРАФІЯ ТА ДЖЕРЕЛЬНА БАЗА ДОСЛІДЖЕННЯ" має два параграфи. У першому -"Стан наукової розробки і основні етапи дослідження культурних перетворень періоду революції" подається періодизація розвитку історичних знань з теми дослідження. За більш як вісімдесятилітній післяреволюційний період проблемі визвольних змагань було присвячено понад 3 тис. праць, у тому числі і з висвітленням окремих аспектів культурних перетворень. Аналіз історіографічної бази обраної теми, з врахуванням концепції періодизації історіографії, розробленої вченими В.Солдатенком, В.Коцуром, Я.Калакурою, В.Капелюшним, дає підстави виділити п'ять основних періодів її дослідження, окремі з яких поділяються на підперіоди та виокремити сучасний етап розвитку історіографії у незалежній Україні.

До першого періоду відносяться 1917-1920 рр. Його поділено на два етапи. Перший - 1917-початок 1918 р. У цей час з'являються публікації лідерів національно-визвольного руху та учасників культурних перетворень. Їх автори висвітлювали перші заходи державних структур і громадських організацій щодо проведення культурної роботи. Другий етап розпочинається з проголошенням незалежності України (січень 1918 р.) й триває до завершення революції та еміграції Директорії УНР за рубіж. У працях М. Грушевського, П. Антоновича, Я. Чепіги, М. Біляшівського, С. Сірополка, С. Єфремова, С. Постернака уже більш конкретно, послідовно і теоретично обґрунтовано висвітлюється необхідність глибинних національно-культурних перетворень в процесі побудови незалежної України.

Хронологічні рамки другого періоду визначаються 1920-ми - початком 1930-х років. Його особливість полягає в тому, що українська історична наука в цей час поділилася на дві частини - зарубіжну і радянську. Опубліковані у зарубіжжі впродовж 1920-1940-х років праці В. Винниченка, Л. Биковського, Д. Антоновича, Д. Дорошенка та інших українських вчених і громадсько-політичних діячів відображали реальні події революційної пори і стали цінним джерелом вивчення дійсної, а не підкоригованої на радянсько-більшовицький лад історії України.

Порівняно з ученими і політичними діячами, які працювали у країнах Західної Європи, США і Канаді, у дещо складнішому становищі перебували українські вчені у Галичині. Їх науковим дослідженням чинили опір польські власті. Однак, незважаючи на ці перешкоди, вчені-українці здійснювали історичні дослідження і друкували праці з різних проблем історії України в тому числі з питань культурної роботи доби визвольних змагань.

Щодо радянської історичної науки 1920-х років, то, зокрема, у працях Г. Гринька, О. Кісіля, Я. Ряппо, Ю. Меженка спочатку відображалися реальні культурні перетворення доби революції, але згодом, з поступовим формуванням більшовицького класового підходу до вивчення історії, вчені відходили від об'єктивного висвітлення революції 1917-1920 рр., у тому числі культурних перетворень, які проводили національні уряди й український політичний та культурний загал.

Третій період тривав з початку 1930-х до середини 1950-х років. З виходом у світ праці Й.Сталіна "О некоторых вопросах истории большевизма" (1931 р.), а потім і створенням Інституту історії України АН УСРР (1936 р.) посилюється більшовицько-партійний контроль за гуманітарними науками, чистка історичної науки від "націоналістів", переслідування, нищення українських вчених, русифікація і більшовизація історії України. Історична наука у цей час, за визначенням Я. Калакури, "втратила свої природні функції, перетворювалася в послушну служанку більшовицького режиму". Внаслідок цих заходів повністю припинилося дослідження подій, пов'язаних з боротьбою українського народу за відродження власної держави у 1917-1920 рр., у тому числі і національно-культурних перетворень. Натомість розроблялася концепція, яка надовго запанувала у радянській науці про історичну роль Великої Жовтневої соціалістичної революції, загальнонародну підтримку ідеології більшовизму тощо.

Четвертий період розпочався з другої половини 1950-х років і тривав до початку горбачовської перебудови. Названий період в свою чергу поділяється на два етапи - "хрущовської відлиги" і брежнєвський. Для першого було характерним здійснення спроб вивчення окремих аспектів культурного будівництва 1917-1920 рр., а для другого - посилення партійного й ідеологічного керівництва історичними дослідженнями. Зовсім по-іншому в повоєнне десятиліття та у 1960-1980-х роках здійснювали наукову роботу історики діаспори. У працях В. Іванися, Б. Лончини, І. Кейвана, В. Яніва, А. Животька, М. Семчишина, О. Субтельного на основі дослідження документальної бази сформульовані аргументовані, незаідеологізовані висновки про місце і роль визвольних змагань в історії України культурному і духовному відродженні українського народу.

З середини 1980-х до початку 1990-х років тривав п'ятий період історіографії, який поділяється на два етапи. На першому публікувалися заборонені до перебудови праці учасників визвольних змагань та дослідження істориків діаспори, а на другому - розгорнулося вивчення подій Української революції радянськими істориками.

З проголошенням незалежності України розпочинається сучасний етап розвитку історичної науки, заснований на демократичних засадах і національних традиціях. Історики розгорнули активні дослідження визвольних змагань, у тому числі й окремих аспектів культурних перетворень. У працях В. Майбороди, С. Майбороди, Д. Тхоржевського, А. Вахруща та інших авторів аналізується формування нової школи, її українізація, удосконалення навчальних програм, форм і методів виховання дітей. У дисертації Л.Кравчука висвітлюється питання розвитку початкової освіти, Н. Ротар показує законотворчу діяльність урядів України щодо побудови національної школи й основні напрямки формування середньої освіти. Схожі проблеми, але періоду Гетьманату, досліджує О. Машевський, Директорії УНР - А. Пижик. Ю. Телячний розкриває причини реформування загальноосвітньої школи та заходи урядів України щодо поліпшення управління шкільною освітою. Т. Горбань - становлення наукового дослідження у сфері українознавства та запровадження викладання українознавчих дисциплін у систему освіти. Проблему розвитку української педагогічної думки в процесі будівництва національної школи аналізує М. Собчинська. Забезпечення шкіл підручниками, поліпшення матеріального становища учителів, удосконалення управління окремими підрозділами системи шкільної освіти висвітлюють Н. Сорочан, В. Богуславська. Окремі питання щодо становлення шкільної освіти, посилення її матеріальної бази, підготовки для шкіл педагогів тощо розкриваються в працях Л. Вовк, А. Слюсаренка, А. Пижика, О. Зубалія, Д. Рященка та інших авторів. Однак поза увагою істориків залишилося створення системи дошкільного виховання, перебудова професійної освіти, не простежується динаміка реформування шкільної освіти в цілому за роки революції, боротьба навколо українізації школи, форми і методи позашкільної роботи.

У роботах Ю. Храмова, П. Соханя, В. Ульяновського, Ю. Шемшученка та інших науковців розкривається процес заснування української вищої освіти та Академії наук. У праці за редакцією Ю. Курносова висвітлюється участь інтелігенції у будівництві шкільної і вищої освіти. Але в історичній науці залишалося мало розробленим питання розвитку вищої гуманітарної, технічної, економічної, сільськогосподарської освіти, становлення національної науково-дослідної роботи.

Окремі проблеми формування української періодики і книговидання розглянули Г. Рудий, Т. Ківшар. Проте у названих працях недостатньо відображена робота місцевих органів влади, громадських, культурних організацій з підтримки книговидання, заснування місцевої періодики.

Створенню Національної бібліотеки України присвячена праця Л. Дубровіної, О. Оніщенко. Однак у сфері бібліотечного будівництва є потреба дослідити роботу з розгортання масового бібліотечного руху, який охопив у ті роки Україну. Питання збереження архівів і налагодження підготовки працівників архівних закладів розкрито у дисертації І.Матяш. Окремі питання з цієї проблеми висвітлені у збірнику наукових праць. У той же час для більш поглибленого її вивчення варто детальніше проаналізувати заходи щодо організації архівної справи на місцях, охорони, упорядкування архівних фондів, збору до них цінних документів.

У монографії О. Нестулі, дисертаціях О. Денисенко, Є. Ярошенко, Р. Маньковської розглянуто окремі питання, пов'язані з охороною пам'яток культури, розбудовою музейної мережі. Автори при цьому звертали увагу переважно на діяльність урядових структур у цій сфері культурних перетворень, у той же час поза увагою істориків залишилася недостатньо розроблена проблема організації пам'ятко- і природоохоронної роботи на місцях, створення різнотематичних музеїв, збору до них предметів історії та культури.

Ряд аспектів розвитку українського театрального мистецтва в роки революції, ролі інтелігенції у його становленні досліджено у дисертаціях А. Пономаренка, І. Романько, І. Вівсяної. Однак у цих працях залишалося майже не розглянута робота урядових структур, зацікавлених організацій щодо масового заснування художньої самодіяльності, народних театрів, зародження українського кіномистецтва.

Участь у культуротворчих процесах брали різні організації, партії. Робота "Просвіт" і кооперативних товариств знайшла своє відображення у працях окремих істориків, а щодо інших організацій, то їх діяльність у цій сфері потребує більш детального дослідження.

У історичній науці досить повно висвітлено юридично-правову і соціальну політику українських урядів щодо національних меншин, але проведення культурної роботи серед некорінних народів залишається недостатньо вивченим.

Історики А. Буравченков, І. Тюрменко, Л. Гонюкова, В. Литвин, І. Лікарчук дослідили персоналії та їх внесок у культурні перетворення. Ряд публікацій з проблеми національно-культурного будівництва опублікував автор даної дисертації. Сучасні науковці активно займаються вивченням історіографії визвольних змагань. У названих працях В. Солдатенка, В. Капелюшного, Я. Калакури, робті О. Рафальського та інших істориків досліджено публікації, пов'язані з державним будівництвом, вирішенням питань соціального розвитку національних меншин, культурних перетворень, подані рекомендації щодо подальшої розробки цих проблем.

Отже, аналіз праць з питань дисертаційного дослідження дає підстави для висновку, що, незважаючи на значну кількість опублікованих робіт у вітчизняній і зарубіжній історіографії, поза увагою науковців залишився ряд важливих аспектів національно-культурних перетворень доби революції. Враховуючи це, здобувач визначив структуру дисертації, провів поглиблене вивчення недосліджених або маловисвітлених проблем з обраної теми та підготував дисертацію до захисту.

У другому параграфі - “Джерельна база дослідження” міститься загальна характеристика опублікованих різних урядових законів, документів з'їздів, нарад громадських, культурних організацій, статутів навчальних закладів тощо. За останні вісімдесят років ці матеріали видавалися в Україні й за рубежем і мали свої особливості у висвітленні культурних перетворень 1917-1920 рр. Зокрема, матеріали, опубліковані в роки революції були незаідеологізовані і розкривають різні аспекти політики українських урядів, громадських організацій щодо національно-культурного будівництва. Натомість документи, надруковані у радянський період, висвітлювали лише роботу радянських органів влади та партії більшовиків у сфері культури. Процес відродження національної культури відображають джерела, опубліковані вченими діаспори. У них розкрито широкий спектр національно-державних та культурних перетворень революційної доби. Ці документи несуть в собі значну наукову інформацію і мають високу історичну цінність.

Важливим джерелом для дослідження стали документи, опубліковані у незалежній Україні. Вони показують різні грані культурних перетворень років революції. Однак матеріали в існуючих виданнях розкривають переважно діяльність урядових структур й окремих організацій у сфері культури, у той час як значна кількість документів з рішеннями щодо культурного будівництва місцевих органів влади, профспілкових, кооперативних організацій тощо все ще не опубліковані.

Особливо цінною джерельною базою для написання дисертації стали архівні матеріали. Це документи Центрального державного архіву вищих органів влади і управління України (ЦДАВОВУ України). Серед них фонди Центральної Ради (ф. 1115), Генерального Секретаріату освіти (ф. 2581), Міністерства іноземних справ УНР (ф. 2592); Ради Міністрів Української Держави (ф. 1064), Міністерства народної освіти та мистецтва Української Держави (ф. 2457), Міністерства закордонних справ Української Держави (ф. 1114), делегації Української Держави на мирних переговорах з Росією (ф.2607), культурно-освітньої комісії Трудового Конгресу УНР (ф.3643), Ради Народних Міністрів УНР (ф.1063, 1065), Міністерства народної освіти УНР (ф.2582), Головного управління мистецтва та національної культури УНР (ф.3689), Міністерства преси і пропаганди УНР (ф.1113, 1184), Міністерства культів УНР (ф.1072), Міністерства закордонних справ УНР (ф.3696), Канцелярії Директорії УНР (ф.1429), Народного секретаріату освіти УСРР (ф.166). Документи персоналій - (ф.3889) - С.Русової, (ф.3806) - Н.Полонської-Василенко, (ф.1871) - І.Огієнка, (ф.1823) - В.Винниченка, (ф.4024) - М.Садовського, (ф.3809) - С.Петлюри, (ф.4465) - М.Грушевського та інші фонди. З них була почерпнута важлива інформація щодо будівництва освіти, становлення українського книговидання, бібліотечно-архівної справи, образотворчого мистецтва, розвитку культури національних меншин тощо. Документи фондів 43, 44, 57, 266 Центрального державного архіву громадських об'єднань України (ЦДАГО України) дали можливість показати участь УПСР, УСДРП та інших партій у культурній роботі. Фонди 16, 18, 163, 185, 304, 308, 346 Державного архіву м. Києва - відобразити процес будівництва народної системи освіти Києва і прилеглих до міста населених пунктів, розкрити роботу культурних організацій, місцевих органів влади з охорони пам'яток культури, будівництва музеїв, розвитку кіномистецтва. Фонди 113, Р.142, 1447, 1716, 3989 Державного архіву Київської області дали цінний матеріал про діяльність товариства "Просвіта", громадських організацій з проведення різноманітної культурно-освітньої роботи в губернії. Фонди Р.28, 29, 31, 1657, 1773, 1779, 2689 - Державного архіву Житомирської області, Р.1865, 13, 1503, 3872 - Полтавської, Р. 93, 190, 203, 498, 820, 1630 - Харківської, Р. 11, 593, 597, 942 - Чернігівської областей озкривають роботу місцевих органів влади, культурних організацій з будівництва шкільної освіти, створення бібліотек, налагодження видавничої справи та проведення інших культурних перетворень. Матеріали фонду 12 - В.Л.Модзалевського, 42 - Н.Д.Полонської-Василенко, 50 - М.Д.Леонтовича та інші Інституту рукопису Національної бібліотеки України імені В.І.Вернадського висвітлюють заходи державних структур, діячів культури з охорони пам'яток культури, розвитку образотворчого мистецтва тощо. Всього у названих архівах було опрацьовано документи майже 100 фондів, близько 950 справ.

Для написання дисертації використовувалася мемуарна література учасників революції. Однак ці праці не завжди подають повне висвітлення культурної роботи, а окремі видання відображають власні погляди автора на проблему.

Вагомою джерельною базою дослідження стала українська періодика 1917-1920 рр., яка дала надзвичайно цінну інформацію практично з усіх напрямків культурних перетворень з обраної теми. Дисертантом були вивчені урядові видання: "Вісник Генерального Секретаріату", "Державний Вісник", "Вісник Української Народної Республіки", газети, друковані місцевими органами влади, громадськими організаціями, політичними партіями - "Нова Рада", "Робітнича газета", "Відродження", "Народна воля"; журнали - "Мистецтво", "Театр", "Книгар", "Наше минуле" та ін. Всього було опрацьовано і використано при написанні дисертації матеріали з 250 найменувань україно- і російськомовних газет та журналів.

Вивчення і використання зазначених джерел та літератури дали можливість, на думку автора, розкрити поставлені в дисертаційному дослідженні проблеми, уникнути однобічної оцінки процесу національно-культурного будівництва, обґрунтувати наукову новизну дисертації, зробити відповідні висновки і узагальнення, які виносяться на захист.

Другий розділ - "ОСВІТА У ДЕРЖАВОТВОРЧІЙ ПОЛІТИЦІ УКРАЇНСЬКИХ УРЯДІВ: КОНЦЕПТУАЛЬНІ ЗАСАДИ, ШЛЯХИ РЕАЛІЗАЦІЇ" складається з чотирьох параграфів, які взаємопов'язані і доповнюють один одного. У першому з них - "Становлення національної шкільної освіти" досліджуються передумови відродження та розвитку національної школи в Україні. На основі проведеного аналізу стану школи на 1917 р. робиться висновок, що необхідність її створення диктувалася рядом життєво важливих причин. По-перше, діюча система освіти була майже повністю зрусифікована і не відповідала інтересам будівництва української школи; по-друге, школи були різних типів, навчання у них також проходило за різними програмами і вони давали учням переважно початкову освіту; по-третє, слабою була матеріально-технічна база шкільництва, яка виражалася у гострій нестачі навчальних приміщень, відсутності літератури тощо. Все це разом привело до того, що на 1917 р. понад 80% населення України було малограмотним або неписьменним, а 50% дітей не мали можливості відвідувати школу. Для будівництва національної школи було вироблено науково і теоретично обгрунтовану концепцію її створення та визначені шляхи реалізації. Основні концептуальні положення освітньої політики розробили делегати Всеукраїнського учительського з'їзду (квітень 1917 р.), які були динамічно розвинені на інших форумах, у постановах урядів України, працях М. Грушевського, І. Огієнка, С. Русової та інших діячів культури. Їх зміст зводився до: запровадження безкоштовної освіти; модернізації матеріально-технічної бази школи; підготовки національних педагогічних кадрів; проведення українізації школи; реформування внутрішньої структури шкільної освіти у напрямку ліквідації у ній багатоступеневості й утворення єдиної школи з дванадцятирічним терміном навчання; створення системи дошкільного виховання і закладів для безпритульних дітей; переведення навчання у школах на нові програми, які відповідали б вимогам національної школи; запровадження у системі освіти розумового, естетичного, фізичного, національно-патріотичного виховання підростаючого покоління. У більш широкому плані концепція передбачала реформування професійної, створення системи позашкільної і вищої національної освіти, розгортання науково-дослідної роботи, заснування українського друкарства, бібліотечно-архівної справи, образотворчого мистецтва, підтримку становлення і розвитку культури національних меншин.

Розбудова матеріально-технічної бази школи, як свідчать матеріали дослідження, відбувалася як за рахунок урядового фінансування, так і коштів місцевих органів влади, профспілкових, кооперативних організацій, "Просвіт", сільських громад, меценатів. В окремих регіонах під школи передавали адміністративні приміщення, розважальні заклади тощо. Дисертант робить висновок, що ці заходи дали можливість за чотири роки збільшити кількість шкіл з 30 до 47 тис., а школярів з 1,7 млн. осіб до 3 млн. з 3,36 млн. дітей шкільного віку, а радикальне посилення матеріальної бази школи внесло корінні зміни у формування національної шкільної освіти.

На 1917 р. в школах України працювало близько 50 тис. освітян, але цей контингент був підготовлений переважно для роботи у початкових, до того ж зрусифікованих школах. Тому нова школа вимагала і якісно нової кваліфікації педагогів, яка відповідала б усім рівням школи і ведення навчання українською мовою. Для їх підготовки відкривалися спеціалізації, кафедри, факультети у діючих вузах, створювалися університети, інститути, училища, педагогічні курси. Залучалися для роботи в українських школах педагоги з РСФРР, Галичини. Активну участь у підготовці педагогічних кадрів брали місцеві органи влади, профспілкові, кооперативні організації, "Просвіти", учительські спілки. За нашими підрахунками спільними зусиллями влади і названих організацій за чотири роки в Україні було створено 710 навчальних закладів. У них, зокрема, у 1920 р. навчалося 61,3 тис. учителів дошкільного виховання і молодших класів, а 20 педінститутів готували 20 тис. майбутніх освітян. Крім цього за роки революції вузи і училища випустили 10 тис. учителів та пройшли перекваліфікацію 20 тис. педагогів на різних курсах. Готувалися також учителі для українських шкіл Галичини, Холмщини, Підляшшя, Буковини, Бесарабії, Дону, Кубані. Притік такої кількості педагогів у систему освіти створив сприятливі умови для успішного розвитку національної школи.

По-новому досліджується проведення українізації школи. Автор акцентує увагу на тому, що українські уряди, учительські, культурні організації, педагогічні колективи підходили до вирішення цієї проблеми комплексно. Так, поряд з введенням україномовного викладання предметів і запровадженням вивчення українознавчих дисциплін, вводилося оформлення шкільних приміщень і навіть будівництво шкіл в українському колориті, створювалися у школах класи, куточки з предметами українського побуту, народного мистецтва. Однак українізації школи чинили опір антиукраїнські сили. В параграфі розкривається гостра політична боротьба, яка точилася навколо цього питання. Розглядається динаміка реформування внутрішньої структури шкільної освіти, яку проводили українські уряди, завершення її концептуальної розробки, здійсненої комісією (П. Холодний, О. Білецький, І. Огієнко та ін.) Міністерства народної освіти. Підкреслюється, що головним положенням концепції стало переведення різноступеневої, переважно початкової освіти, на дванадцятирічний термін навчання. Це було надзвичайно передове рішення, яке на десятиліття випереджало свою епоху. Однак Раднарком УСРР не послідував цьому курсу і на зразок РСФРР запровадив загальну семирічну освіту, що створило несприятливі умови для отримання середньої освіти з продовженням навчання у вузах для численної молоді.

У висвітленні роботи щодо формування системи дошкільного виховання зазначається, що помітний внесок в організацію дошкільного виховання внесла С.Русова. Доводиться, що за роки революції в Україні була створена основа упорядкованого педагогічного виховання малят, яка динамічно поєднувалася і переходила у шкільне навчання. Дошкільне виховання, яке до революції було мало поширене в Україні і організовувалося переважно на приватних засадах, органічно влилося у державну систему освіти. Це були садки, доглядові кімнати, ясла. У 1920 р. їх відвідувало 170 тис. (20%) дітей дошкільного віку. Відкривалися також дитбудинки, школи-інтернати, колонії, притулки, захистки з педагогічним наглядом і навчанням для безпритульних дітей. Таких закладів було створено близько однієї тисячі на 55 тис. (60%) безпритульних дітей та 3,7 тис. дитячих хат, у яких знаходилося 18 тис. малолітніх дітей-сиріт. Створення системи дошкільного виховання внесло вагомий вклад у становлення національної шкільної освіти і її новаторський розвиток.

У другому параграфі - "Позашкільна культурно-освітня робота" розкриваються заходи українських урядів, культурних, громадських організацій з ліквідації неписьменності серед дорослого населення і підвищення його загального культурно-освітнього рівня. Це завдання вирішувалося шляхом створення гуртків грамотності, курсів ліквідації неписьменності, вечірніх шкіл. Для громадян з певним рівнем грамотності відкривалися стаціонарні і мандрівні народні університети з вивчення різних гуманітарних, технічних, економічних питань. Результатом дослідження став висновок, що наприкінці 1920 р. в Україні діяли 9 тис. шкіл, гуртків, курсів лікнепу, у яких водночас навчалося 350 тис. осіб. До культурно-освітньої роботи було залучено понад 18 тис. клубів, бібліотек, хат-читалень. У них під педагогічним наглядом займалося самоосвітою 1,5 млн. громадян. Діяло також 50 народних університетів. Розгорнута позашкільна робота сприяла тому, що восени 1920 р., у залежності від регіону, навчанням було охоплено від 30 до 80% неписьменних громадян, що внесло корінний перелом у ліквідацію малограмотності серед населення.

У третьому параграфі - "Побудова системи професійної підготовки шкільної молоді та працюючого населення" зазначається, що, порівняно з існуючою професійною освітою, у розробку і реалізацію концепції побудови національної системи професійної освіти було внесено ряд новацій. Їх основний зміст полягав у тому, що: по-перше, запроваджувалася професійна орієнтація молоді з школи; по-друге, створювалася система професійної підготовки і перепідготовки працюючого населення; по-третє, профосвіта переводилася на підготовку працівників для всіх галузей економіки з урахуванням найновіших технічних досягнень і зорієнтованих на вирішення життєво важливих економічних завдань молодої української держави, по-четверте, проводилася її українізація.

Цей задум реалізовувався через запровадження у старших класах загальноосвітніх шкіл профорієнтації учнів, відкриття нових професійних шкіл, училищ, технікумів. Для працюючого населення створювалися різнопрофільні курси підвищення кваліфікації, вечірні школи, технікуми. У сільській місцевості - школи, курси, групи агрономічних знань. Вводилося у систему профосвіти й вивчення українознавчих дисциплін. У висновках зазначається, що на 1920 р. профосвіта, яка до 1917 р. існувала локально, переважно у промислових центрах, перетворилася на розгалужену мережу підготовки кваліфікованих працівників. У ній діяло 1045 закладів і навчалося 175 тис. юнаків і дівчат. Утворилася також мережа різних курсів та шкіл підвищення професійної майстерності для працівників різних галузей економіки. Все це створило надійну основу національної професійної освіти.

У четвертому параграфі - "Створення української вищої освіти" підкреслюється, що складовою концепції побудови національної системи освіти було утворення української вищої гуманітарної і природничої освіти. Ця проблема вирішувалася шляхом відкриття нових українських університетів та українізації діючих, заснуванням мережі технічних, економічних, торгових, медичних, сільськогосподарських та інших вузів. У новоутворених і діючих університетах та інститутах удосконалювалися форми навчання студентів, запроваджувалося вивчення українознавства. Ряд вузів отримали право відкривати аспірантури і докторантури з підготовки науковців гуманітарних і технічних наук. У параграфі поглиблено досліджується участь у будівництві вищої освіти місцевих органів влади, зацікавлених громадських, культурних організацій, діячів науки, культури. Аналізуються причини ліквідації радянськими органами влади університетської освіти. Узагальнення роботи щодо створення і розбудови вищої освіти та зведені статистичні дані показали, що за роки революції в Україні було засновано 60 вузів, з яких запрацювало 35. Всього ж наприкінці 1920 р. у республіці діяло 62 вузи, у яких навчалося 85 тис. студентів, що більш ніж вдвічі перевищувало показники 1917 р.

У загальному висновку розділу підкреслюється, що проведена українськими урядами, культурними, громадськими організаціями самостійна політика щодо освітнього будівництва дала можливість за короткий історичний період здійснити у цій сфері кардинальні переміни й поставити школу на національний грунт свого розвитку.

У третьому розділі - "НАУКОВО-ДОСЛІДНА РОБОТА В СИСТЕМІ НАЦІОНАЛЬНО-КУЛЬТУРНОГО БУДІВНИЦТВА", який складається з двох параграфів, зазначається, що в культурному будівництві українські уряди чільне місце відводили становленню науково-дослідної роботи, так як розглядали її стержнем всього культуротворчого процесу. У першому параграфі - "Дослідницька робота наукових товариств та інституцій" аналізується малодосліджена участь існуючих до революції та новостворених тридцяти наукових товариств у розробці різних проблем з гуманітарних та стільки ж - технічних наук. Підкреслюється, що наукові товариства ще до встановлення влади українських урядів, утворившись на добровільних засадах, були мало залежні від Тимчасового уряду і місцевих органів влади. Тому такі товариства як історико-етнографічне при Університеті св. Володимира, Харківське історико-філологічне, Наукове ім. Т.Шевченка і Нестора-Літописця, шкільної освіти, українського правопису у Києві, Ніжинське історико-філологічне, Одеське дослідження історії та старовини, бібліографічне Новоросійського університету, Українське товариство наукових досліджень і охорони пам'яток старовини та мистецтва Полтавщини та інші розгорнули роботу з дослідження українознавства і розпочали практично втілювати свої розробки у навчальний процес системи освіти й проведення культурно-освітньої роботи в масах.

Плідно працювали природничі наукові товариства. Серед них фізико-математичне Університету св. Володимира, Харківське математичне, Подільське наукове природничників та ін. Їх колективами було розроблено десятки наукових проблем.

Активну участь у науково-дослідній роботі брали кафедри, викладачі вузів й спеціалісти різних наукових підрозділів. Аналіз їх роботи показує, що, за підрахунками дисертанта, розробкою гуманітарних, у тому числі українознавчих наук займалося майже 200 кафедр і колективів викладачів, а природничих - понад 600 та 20 науково-дослідних станцій, які внесли помітний вклад у становлення і розвиток української науково-дослідної роботи.

У другому параграфі - "Організація та діяльність Української Академії наук" основна увага зосереджена на комплексному висвітленні недостатньо розробленої в історії науково-дослідної роботи всіх підрозділів Академії наук. Зазначається, що за два роки УАН пройшла складний шлях від становлення, ізоляції денікінським режимом і до нового відродження. Однак, незважаючи на ці труднощі, колектив УАН проводив значну науково-дослідну роботу. Плідно у цьому плані працювали всі 17 комісій історико-філологічного відділу (Д. Багалій, С. Єфремов, М. Сумцов та ін.). Їх колективи опублікували ряд фундаментальних робіт з історії України, літератури, української орфографії і термінології. Науковці і співробітники фізико-математичного відділу (О. Фомін, М. Воскобойніков, Г. Пфейфер та ін.) створили нові конструкції для побудови мостів, літаків, дослідили природні багатства України тощо і впровадили частину своїх розробок у виробництво. Вчені соціально-економічного відділу (М. Туган-Барановський, Б. Кістяківський, О. Левицький, М. Птуха, К. Воблий та ін.) вивчали західноруське і українське право, а науковці демографічного інституту та інституту економіки і народного господарства України цього ж відділу здійснили ряд вагомих розробок з прискореного економічного розвитку республіки і внесли пропозиції в уряд щодо їх практичного застосування. У додаток до висвітлення конкретних наукових здобутків доводиться, що учені УАН розробили також перспективні напрямки науково-дослідної роботи у сфері гуманітарних і природничих наук, які реалізовувалися у наступні післяреволюційні роки, а Академія наук перетворилася на центр науково-дослідної роботи України.

У розділі обгрунтовується висновок, що колективами наукових товариств, вузів, УАН був закладений фундамент національної науково-дослідної роботи у сфері гуманітарних та природничих наук.

Четвертий розділ - "ВИДАВНИЧЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ РЕФОРМУВАННЯ КУЛЬТУРНОЇ СФЕРИ СУСПІЛЬНОГО ЖИТТЯ" має два параграфи. У першому - "Заснування національного книговидання" аналізується стан українського друкарства напередодні 1917 р. і зазначається, що внаслідок заборони друкування українських книжок та газет (Валуєвський циркуляр, Ємський акт) українське друковане слово стало фактично на десятки років поза законом. Резульатти дослідження підтверджують висновок О. Лотоцького, що репресії щодо українського друкованого слова були спрямовані не тільки на саму українську мову, а й на зміст її літературних творів, на українське громадське, національне, політичне й культурне життя. Тому на 1917 р. потреби українського суспільства рідномовною літературою забезпечувалися лише на 2-3 відсотки. У параграфі аналізується широкий спектр роботи державних структур Центральної Ради, Гетьманату, Директорії УНР, громадських організацій, колективів друкарень, меценатів щодо створення і дальшого розвитку українського книговидання, перетворення книги на джерело формування національної свідомості, культурного і духовного відродження українського народу, піднесення освітнього рівня населення. Зазначається, що в період діяльності українських урядів було побудовано 400 нових друкарень і загальна кількість доведена до 1300, які, при їх ефективному використанні, могли забезпечити практично всі потреби суспільства різноманітною літературою. Дослідження видавничої політики Раднаркому засвідчує, що порівняно з українськими національно-демократичними урядами, вона докорінно відрізнялася, оскільки в її основу були покладені класові принципи, а не загальнолюдські чи національно-культурні. Звідси відповідно вводилася державна монополія на книговидання, політична й ідеологічна цензура, переважне друкування пропагандистської літератури. У висновках параграфу звертається увага на те, що друкуванням україномовної навчальної, художньої, суспільно-політичної літератури займалася більшість діючих в Україні видавництв (понад 100), які за чотири роки випустили в світ близько 26 млн. книжок. Це зробило українську книжку доступною для використання у системі освіти, широкою читацькою аудиторією і, природно, позитивно впливало на весь процес національно-культурного будівництва.