Національно-культурне будівництво в Україні у 1917–1920 рр.

У другому параграфі - "Українська періодика революційної доби" звертається увага на те, що до 1917 р. в Україні видавалася незначна кількість українських газет, переважно за рахунок меценатів, частина з яких була закрита військовою цензурою у роки Першої світової війни. Тому українські уряди виданню української періодики надавали велику увагу, оскільки газети, як і книжки, були важливим носієм різноманітної інформації в маси та культурно-освітнього виховання населення. Поряд із розкриттям державних заходів щодо заснування української преси, дисертант надає особливу увагу висвітленню малодослідженої участі місцевих органів самоврядування, культурних організацій, політичних партій, профспілок, меценатів у заснуванні губернської та повітової періодики, переведення російськомовних видань на друкування українських газет, журналів. Доводить, що зазначені заходи сприяли тому, що на початку 1919 р. виходило в світ 250 найменувань україномовних газет, 80 на мовах національних меншин, а російськомовні, переважно малопопулярні, скоротилися з 751 до 222 видань. Друкувалося 89 журналів. Широко ввійшло в практику видання різних листівок, плакатів, невеликих брошур, буклетів тощо з різними відозвами, працями українських політиків та діячів культурної сфери.

У параграфі розкриваються форми і методи проведення періодикою культурно-освітньої та ідейно-виховної роботи в масах при допомозі введення друкування таких рубрик як освіта, наука, культура, уривків праць українських політичних діячів, поетів, письменників, удосконалювалася структура подачі читачам інших газетних матеріалів. Аналізується політика більшовиків щодо української демократичної періодики, при цьому зазначається, що, як і у випадку з книговиданням, періодика навесні 1919 р. була поставлена під жорстку військово-революційну цензуру. Це привело до того, що випуск українських газет скоротився до 15, а журналів - до одного. Досліджена автором боротьба, яка розгорнулася навколо преси між більшовиками і українськими демократично налаштованими колективами видавництв та культурним загалом, показує, що її наслідком стало відновлення випуску багатьох газет і частини журналів, які згодом були закриті денікінською військовою адміністрацією, а матеріальна частина демонтована і вивезена. Навесні 1920 р. в Україні розгорнувся фактично заново процес заснування української періодики і до літа цього ж року вже виходило у світ 180 найменувань українських газет, 190 на мовах національних меншин та декілька десятків журналів.

Результатом проведеного дослідження стали узагальнюючі висновки про те, що у роки революції були закладені основи українського книговидання і періодики, розгорнулося україномовне друкування за рубежем. Все це внесло помітний вклад у національно-культурне і духовне відродження українського народу.

П'ятий розділ - "БІБЛІОТЕЧНО-АРХІВНА СПРАВА В КОНТЕКСТІ КУЛЬТУРНИХ ПЕРЕТВОРЕНЬ" має два параграфи. У першому - "Роль бібліотек у проведенні культурно-освітньої роботи серед населення" розкривається стан бібліотечної сфери України до 1917 р. і зазначається, що бібліотечна мережа була надзвичайно слабо розвинена, мала у своїх фондах незначну кількість літератури, переважно російськомовної, а у сільській місцевості по тематиці - релігійну. Тому розбудові бібліотек влада і зацікавлені організації надавали значну увагу і внесли у теорію і практику бібліотечного будівництва ряд новацій. Це, насамперед, стосується обгрунтування необхідності утворення Національної бібліотеки (НБ), формування її книжкових фондів, побудови внутрішньої структури, створення бібліотек губернського, повітового значення, спеціалізованих, з цінними книжково-архівними фондами, з іноземною літературою, дитячих, у вузах, школах, на заводах, у селах. Значне місце при цьому відводиться аналізу участі у бібліотечному будівництві місцевих органів влади, "Просвіт", профспілкових, кооперативних організацій, політичних партій, сільських громад, меценатів, забезпеченню діючих і новоутворених бібліотек українськими книжками. Підкреслюється, що НБ до осені 1918 р. мала книжковий фонд близько 700 тис. томів. У його формуванні брали активну участь Д. Багалій, В. Антонович, В. Науменко, В. Іконніков (вони передали бібліотеці близько 50 тис. томів цінних зібрань літератури) та інші вчені і діячі культури. НБ поступово ставала найбільшою бібліотекою у Європі. Досліджуються заходи щодо перетворення бібліотек у дієві осередки проведення серед населення культурно-освітньої, ідейно-виховної, пропагандистської роботи. Наводяться нові дані росту бібліотечної мережі при різних урядах України. У висновках дисертант акцентує увагу на тому, що за чотири роки кількість постійнодіючих бібліотек зросла з 2 до 26 тис., було створено десятки тисяч кімнат, куточків читача, бібліотечних осередків на підприємствах, при різних організаціях, у селах, хуторах. Якщо на 1917 р. бібліотеки задовольняли читацькі потреби 8-10 відсотків переважно міського населення, то на 1920 р. ними могли користуватися всі освічені громадяни.

У другому параграфі - "Упорядкування документальних фондів архівних установ і створення умов для їх практичного використання" досліджується зміст архівної реформи, яку проводили державні органи управління, акцентується увага на тому, що головна мета цих перетворень полягала у створенні оптимальної структури архівної справи в державі, спрямованої на збір, упорядкування, збереження, практичне використання багатої документальної спадщини українського народу. Це вирішувалося шляхом створення Національного архівного фонду, губернських повітових, відомчих архівів і збору до них документів з різних установ, приватних колекцій, духовних інституцій; пошуку архівних документів українського походження у російських архівах; формування національної системи підготовки спеціалістів і працівників архівних установ. У параграфі розкривається участь в організації національної архівної справи О. Грушевського, П. Дорошенка, В. Міяковського, В. Модзалевського та інших діячів науки і культури. Висвітлюється діяльність губернських архівних комісій, особливої всеукраїнської архівної комісії (ОВАК). Розкриваються труднощі економічного і політичного характеру, у яких доводилося працювати співробітникам цих комісій та інших архівних установ у процесі упорядкування архівних фондів. У підсумках до параграфу наводяться нові статистичні дані про кількість діючих та створення нових архівних закладів в окремих губерніях України. Підраховано, що в період Гетьманату було засновано 40 відомчих архівів та декілька десятків в губернських центрах. Звертається увага на те, що на 1920 р. під державною опікою працювало понад 600 архівів, у яких була зібрана багата документальна база, охоронялися і упорядковувалися фонди інших архівів.

Результатом дослідження проблеми стали висновки, які у загальних рисах зводяться до того, що новоутворена бібліотечна мережа стала вагомим джерелом поширення в масах культури і просвітництва, а розбудова архівної сфери та упорядкування її документальних фондів дала можливість зберегти для майбутніх поколінь багато цінних джерел української історії та культури.

Шостий розділ - "МИСТЕЦЬКЕ БУДІВНИЦТВО - СКЛАДОВА ПОЛІТИКИ НАЦІОНАЛЬНО-КУЛЬТУРНОГО ВІДРОДЖЕННЯ" має чотири параграфи. Перший з них - "Формування національного професійного театру, музично-хорових колективів, художньої самодіяльності" містить аналіз досить складної і багатогранної роботи державних органів влади, "Просвіт", громадських організацій, майстрів сцени М. Садовського, П. Саксаганського, Л. Курбаса, О. Кошиця, лідерів національно-визвольного руху В.Винниченка, П. Скоропадського та інших митців і політичних діячів у створенні українських професійних театрів, музично-хорових колективів, художньої самодіяльності. Висвітлюється вплив театрального мистецтва на піднесення загальної духовної культури населення, формування національної свідомості, патріотизму. Розкриваються різноманітні форми організації в масах художньої самодіяльності, а саме при допомозі створення аматорських драматичних гуртків, музично-хорових колективів, фольклорних груп, обміну практичним досвідом організації художньої самодіяльності у містах і селах. Всі ці проблеми вирішувалися в тісному зв'язку зі створенням театральних навчальних закладів, мережі музичних шкіл, училищ, загальна кількість яких становила близько двох сотень, не враховуючи чисельних музичних, драматичних, хореографічних класів, гуртків, які діяли при школах, клубах. Обгрунтовується висновок, що завдяки турботі українських урядів і культурного загалу щодо підтримки національного музично-хорового мистецтва розпочався процес його інтенсивного розвитку і виходу на міжнародну арену, що проявилося в успішних гастролях у 1919-1920 рр. країнами Європи "Української республіканської капели" під керівництвом О.Кошиця та створенні К.Стеценком, М.Леонтовичем, Л.Ревуцьким та іншими композиторами музичних творів, які ввійшли до переліку видатних.

Щодо роботи радянських органів влади у сфері театрально-музичного мистецтва, то на відміну від українських урядів, більшовицьке керівництво, націоналізувавши професійні та окремі напівпрофесійні театри, поставило їх діяльність під контроль, визначило 100 найменувань обов'язкових і рекомендованих для показу глядачам п'єс, ввівши, таким чином, цензуру на репертуари театрів і перетворивши їх на засіб ідеологічної пропаганди ідей більшовизму. Наслідком цих дій стало обмеження вільного творчого розвитку українського театрального мистецтва, еміграція частини митців за рубіж. Однак дослідження показало, що, незважаючи на труднощі і боротьбу, яка проходила навколо формування національного театрально-музичного мистецтва, на 1920 р., за підрахунками автора, в Україні вже повнокровно діяло 20 професійних, 1,4 тис. напівпрофесійних драматичних, музичних театрів і хорових колективів, 9 тис. фольклорних та самодіяльних колективів і груп, у яких брало участь 220 тис. артистів-аматорів, що позитивно вплинуло на весь процес відродження і розвитку духовної культури українського народу.

У другому параграфі - "Зародження українського кіномистецтва" розглядається майже не досліджена в історичній науці проблема заснування українського кіномистецтва, формування його матеріально-технічної бази, створення губернських кіностудій, перетворення кіно на вагомий засіб культурного, освітнього, пізнавального виховання людини. Висвітлюється роль і вклад Л.Старицької-Черняхівської у розробку теорії становлення українського кіномистецтва та її реалізація на практиці. Розкривається робота місцевих органів влади, культурних організацій щодо популяризації кіно, створення кінотеатрів та місцевих кінолабораторій (студій). Підраховано, що за три роки вітчизняними режисерами і колективами акторів було екранізовано понад 300 художніх, наукових та документальних кінофільмів. За державні кошти та фонди різних організацій відкрито 320 стаціонарних і 160 пересувних кінотеатрів. Якщо у 1917 р. кіно розглядалося як технічне диво і його відвідувала незначна кількість населення, то на 1920 р. воно вже сформувалося як кіномистецтво і кінофільми переглянуло уже 10 млн. осіб. Підкреслюється, що створення українського кіномистецтва стало вагомим кроком у розвитку національної культури.

У третьому параграфі - "Образотворче мистецтво доби української революції" розкриваються заходи держави щодо створення різних навчальних закладів мистецького спрямування, заснування Української Академії мистецтва і формування навколо неї художніх шкіл. Досліджується робота з організації Національної картинної галереї, виставок образотворчого мистецтва в Україні, збору до них полотен українських і зарубіжних художників. Аналізується творчий вклад М. Бойчука, Г. Нарбута, Ф. Балавенського, І. Кавалерідзе та інших митців у розвиток національного мистецтва та архітектури доби визвольних змагань. Наслідком проведених досліджень став узагальнюючий висновок, у якому зазначається, що за роки революції українське мистецтво вийшло на шлях свого вільного розвитку.

У четвертому параграфі - "Розробка і реалізація державної політики охорони пам'яток культури і заповідників природи" аналізується розробка законодавчо-правової бази, спрямованої на охорону пам'яток культури, історії, заповідників природи. Показано, що у плані практичної реалізації цього курсу було засновано Національний музей, оновлені експозиції діючих та створено мережу нових різнотематичних музеїв загальною кількістю 250 найменувань, не враховуючи музеїв, утворених на підприємствах, у вузах, школах. Поглиблено досліджується робота місцевих органів влади, громадських, культурних організацій щодо збору та охороні рухомих і нерухомих пам'яток історії, культури, захисту заповідників природи. Висвітлюється діяльність урядів, культурного загалу з повернення в Україну з РСФРР та інших держав національних історико-культурних пам'яток. Розкривається процес розробки національно-державної символіки, повернення історичних назв містам, географічних - територіям. Наводяться окремі дані про втрати Україною історико-культурних пам'яток внаслідок громадянської війни та грабіжницької діяльності іноземних військ. Підкреслюється, що завдяки цілеспрямованій пам'яткоохоронній роботі вдалося зберегти від нищення і пограбування значну кількість історико-культурних пам'яток та розорення заповідників природи.

У загальному висновку до розділу наголошується, що у роки визвольних змагань проходив інтенсивний процес розвитку українського мистецтва та налагодження державної системи охорони пам'яток культури і заповідників природи.

"ЕТНОНАЦІОНАЛЬНІ АСПЕКТИ КУЛЬТУРНИХ ПЕРЕТВОРЕНЬ В УКРАЇНІ" - назва сьомого розділу, який складається з двох параграфів. У першому - "Розбудова мережі освітніх закладів національних меншин" аналізується закон Центральної Ради про національно-персональну автономію і зазначається, що його прийняття вперше в історії світової цивілізації надало право вільного національно-культурного розвитку національним меншинам, які мешкали за межами своїх етнічних земель. Висвітлюються практичні заходи щодо втілення в життя цього закону і підкреслюється, що спільними зусиллями державних органів влади, громадських організацій, політичних партій - як українських, так і національних меншин була створена мережа дошкільних закладів, шкільної, професійної, позашкільної освіти, вузи для некорінних народів. Досліджуються етапи становлення шкільної освіти, розглядаються принципи її побудови. Подається розгорнута інформація про гострі міжетнічні конфлікти та їх негативний вплив на становлення освіти національних меншин. Наводяться до цього часу маловідомі статистичні дані щодо кількості створених освітніх закладів для кожної з народностей, при цьому зазначається, що наприкінці 1920 р. в Україні діяло близько однієї тисячі національних шкіл, не враховуючи російських, сотні класів в українських і російських школах, мережа училищ, технікумів, декілька інститутів, кафедр у вузах. Це, за висновками автора, дало можливість у переважній більшості районів, міст, сіл згуртованого мешкання національних меншин майже повністю вирішити проблему рідномовного навчання їх дітей і успішно ліквідовувати неписьменність серед дорослих, що в цілому позитивно вплинуло на весь процес національно-культурних перетворень в Україні.

У другому параграфі - "Розвиток культурно-духовної сфери некорінних народів" аналізується робота зі створення національних професійних драматичних театрів, розвитку художньої самодіяльності, будівництва, бібліотечної мережі, клубів, налагодження видання книжок і періодики на мовах національних меншин, охорони пам'яток старовини та створення музейної мережі. У висновках зазначено, що результатом проведеної роботи стало відкриття, зокрема, у єврейській общині впродовж 1917-1919 р. близько 100 національних професійних, напівпрофесійних театрів, сотні аматорських драматичних груп і фольклорних колективів, розгалуженої мережі клубів, бібліотек. Лише в Києві друкувалося понад 40 найменувань періодичних видань, які практично були загальноукраїнськими, десятки губернських і повітових газет, декілька журналів тощо. Багато культурних закладів відкрилося в інших національних общинах, що створило сприятливі умови для дальшого розвитку їх культури на теренах України.

В узагальненні до розділу підкреслюється, що культурне будівництво у середовищі національних меншин проходило у загальному потоці культурних перетворень, які відбувалися в Україні. Наслідком цих перемін стало створення належних правових і матеріальних умов для розвитку культури некорінних народів.

У ВИСНОВКАХ підведено підсумки дослідження, основними з яких є такі:

Відродження української державності створило умови і для відродження та дальшого розвитку культури українського народу та національних меншин.

Доведено, що в освітньому будівництві була створена за змістом і завданнями національна школа, упорядковане педагогічне виховання дітей, утворилася система ліквідації неписьменності серед дорослих. З врахуванням потреб держави проведено реформування професійної освіти. Створено національну вищу освіту і основи науково-дослідної роботи. Українськими урядами і громадськими організаціями надавалася допомога освітньому руху українців, які мешкали у сусідніх країнах. У вузах розгорнулася підготовка фахівців для інших держав.

Встановлено, що у процесі національно-культурного будівництва заснувалося українське книговидання навчальної, художньої, суспільно-політичної літератури, періодичної преси. Розгорнулася підготовка українських журналістських кадрів, започаткувалося українське видавництво за рубежем.

Дослідження бібліотечно-архівної сфери показало, що логічним результатом її розбудови стало створення Національної бібліотеки, помітно розширилась бібліотечна мережа для користування населенням, збільшилася кількість бібліотек у системі освіти. Розгорнулася робота з формування Національного архівного фонду, збору архівних документів, упорядкування фондів діючих і новостворених архівів. В архівних установах були створені умови для практичного використання їх документальних фондів.

З'ясовано, що відбулися значні переміни у мистецтві. У ньому утворилися, як у національному, так і в художньо-естетичному плані, українські професійні драматичні театри, музично-хорові колективи. Українське музично-хорове мистецтво вийшло на європейську арену. Великого розмаху набув розвиток художньої самодіяльності. Заснувалося українське національне художнє, науково-популярне, документальне кіномистецтво, відкрилася мережа навчальних закладів з підготовки майстрів сцени і кіно та музично-хорового мистецтва. Для підготовки майстрів образотворчого мистецтва відкрилася мережа навчальних закладів, Академія мистецтв й сформувалися при ній різні мистецькі школи. Популяризація серед населення творів українських живописців проводилася шляхом організації Національної картинної галереї і постійнодіючих виставок образотворчого мистецтва. Було поставлено на законодавчу основу охорону пам'яток історії, культури, природоохоронну роботу. Створено Національний музей та розгалужену мережу різнотематичних музеїв.

Результатом дослідження стало визначення, що національні меншини отримали від українських урядів право і державну підтримку на вільний розвиток своєї освіти, культури за межами своїх етнічних земель і розгорнули активне власне національно-культурне будівництво на території України.

Проведений аналіз історіографії та дослідження процесу національно-культурних перетворень дали підстави автору запропонувати окремі рекомендації щодо подальшої розробки теми та можливості використання історичного досвіду культурних перетворень доби визвольних змагань, які співзвучні з проблемами культурних перетворень на сучасному етапі будівництва незалежної України.

У подальшій розробці теми є необхідність продовжити дослідження практичної роботи політичних партій, профспілкових, кооперативних, жіночих, робітничих, молодіжних, спортивних організацій, селянських спілок, осередків культури в армії, органах правопорядку, у сфері національно-культурного будівництва, особливо на регіональному рівні.

Заслуговує на поглиблену наукову розробку політика українських урядів щодо українізації державно-адміністративного апарату, збройних сил, суспільного життя держави, ідеологічної боротьби, яка точилася навколо цього процесу.

Дослідження джерелознавчої бази показало, що є потреба опублікувати ухвали, резолюції, постанови, звернення політичних партій, зібрань сільських громад, з'їздів працівників культури земств, повітів, міст, товариств “Просвіти”, профспілкових, кооперативних, жіночих, молодіжних організацій, учительських спілок тощо щодо культурних перетворень. Їх публікація дала б можливість повніше ознайомитися з процесом національно-культурних перетворень 1917-1920 рр. широкій читацькій аудиторії і в цілому значно збагатило б історію України.

Рекомендації щодо можливості використання історичного досвіду культурних перетворень років революції в сучасних умовах у загальних рисах зводяться до того, що законодавчій і виконавчій владі держави варто було б звернути увагу на посилення матеріальної бази, насамперед, сільських шкіл. Підтримати вечірні школи, професійну освіту. Провести удосконалення структури вищої освіти, усунувши у ній перекоси щодо переважної підготовки спеціалістів одних професій (юристів, економістів тощо). Створити належні економічні умови в державі для розвитку науково-дослідної роботи, українського книгодрукування, поліпшення діяльності бібліотечної мережі у сільській місцевості.

Є нагальна потреба, на думку автора, посилити фінансування архівної мережі, особливо робіт, пов'язаних з упорядкуванням архівних фондів. Назріла потреба надати державну підтримку розвитку українського театрального і кіномистецтва, художній самодіяльності. Бажано було б, щоб державні органи влади, спільно з культурними організаціями, активізували пам'яткоохоронну роботу, особливо у напрямку збереження від нищення нерухомих пам'яток культури, історії та проведення їх реставрації.

Важливим є вирішення на державному рівні проблеми створення належних умов для розвитку освіти і культури національних меншин.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ТА ВИСНОВКИ ДИСЕРТАЦІЇ ВИКЛАДЕНІ У ПУБЛІКАЦІЯХ

Індивідуальна монографія

1. Українське культурне відродження в роки національно-демократичної революції (1917-1920). - К.: ВПЦ “Київський університет”, 2002. - 311 с.

Рецензії

2. Коцур А. Розовик Д.Ф. "Українське культурне відродження в роки національно-демократичної революції (1917-1920). - К.: ВПЦ “Київський університет”, 2002. - 311 с." // Наукові записки з української історії. - 2004. - Випуск 15. - С.294-295.

3. Шевчук В. Нове дослідження процесів національно-культурного будівництва 1917-1920 р. // Історичний журнал. - 2004. - № 1-2. - С.117-118.

Розділи у колективних працях

4. Культура в роки боротьби за державну незалежність України (1917-1920) // Історія української та зарубіжної культури: Навч. посіб. / Б.І.Білик, Ю.А.Горбань, М.С.Калакура та ін.; За ред. С.М.Клапчука, В.Ф.Остафійчука. - К.: Вища школа, Товариство “Знання”, КОО, 1999. - С.195-202.

5. Українська культура в загальноєвропейському культурному процесі другої половини ХІХ - початку ХХ ст. // Історія української та зарубіжної культури: Навч. посіб. / С.М.Клапчук, В.Ф.Остафійчук, Ю.А.Горбань та ін.; За ред. С.М.Клапчука, В.Ф.Остафійчука. - 4-те вид., перероб. і доп. - К.: Знання-Прес, 2002. - С. 220-234; 5-те вид., перероб. і доп. - К.: Знання-Прес, 2004. - С. 226-240.

Статті у наукових фахових виданнях, що входять до переліків,
затверджених ВАК України

6. Центральна Рада і українська культура // Український істор. журн. - 1993. - № 2-3. - С. 17-28.

7. Перші кроки національної школи. Про освітні аспекти у діяльності Української Центральної Ради // Наука і суспільство. - 1993.- № 2. - С. 18-21 (співавтор Мазур В.).

8. Національно-культурна політика Центральної Ради // Генеза. - 1994. - №2. - С.120-127. (співавтор Мельник В.).

9. Про створення української національно-державної символіки у роки визвольної боротьби (1917-1920) // Український істор. журн. - 1999. - № 4. - С.115-121.

10. Становлення та розвиток культури національних меншин України (1917-1920 рр.) // Вісник Київського університету імені Тараса Шевченка. Історія. - 1999. - Випуск 45. - С. 67-72.

11. Робота урядів України, культурних, громадських організацій по створенню матеріально-технічної бази національної школи у 1917-1920 рр. // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Історія. - 2000. - Випуск 51. - С. 30-32.

12. Позашкільна культурно-освітня робота в Україні у 1917-1920 рр. // Етнічна історія народів Європи. - 2000. - Випуск 6. - С. 65-68.

13. Формування системи професійної освіти України (1917-1920) // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Історія. - 2001. - Випуск 53. - С.9-12.

14. Підготовка педагогічних кадрів для національної школи та працівників культурно-освітніх закладів України (1917-1920 рр.) // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Історія. - 2001. - Випуск 57. - С.34-37.

15. Становлення національної вищої освіти і науково-дослідної праці в Україні (1917-1920 рр.) // Етнічна історія народів Європи. - 2001. - Випуск 8. - С.55-59.

16. Патріотичне виховання українського народу в процесі культурного будівництва у 1917-1920 рр.// Етнічна історія народів Європи. - 2001. - Випуск 10. - С. 75-80.

17. Участь політичних партій та громадських організацій України у національно-культурному будівництві (1917-1920 рр.) // Грані. - 2001. - № 2. - С. 33-40.

18. Формування українського професійного і народного театру, музики та кіномистецтва у 1917-1920 рр. // Грані. - 2001. - № 5-6. - С. 102-106.

19. Становлення системи дошкільного виховання в Україні у 1917-1920 рр. // Етнічна історія народів Європи. - 2001. - Випуск 12. - С. 77-80.

20. Просвітні організації в культурному будівництві України (1917-1920 рр.) // Грані. - 2002. - № 1. - С. 62-68.

21. Видавнича діяльність урядів України, громадських, культурних організацій у 1917-1920 рр.: // Український історичний збірник. - 2002. - С. 224-235.

22. Розбудова бібліотечної та архівної справи в Україні у 1917-1920 рр. // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Історія. - 2002. - Випуск 59-60. - С. 93-97.

23. Дослідження українознавства науковими товариствами України в роки національно-демократичної революції (1917-1920) // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка . Історія. - 2004. - Випуск 71-72. - С. 52-54.

24. Освітня політика урядів України щодо національних меншин в роки національно-демократичної революції (1917-1920) // Наукові праці Кам'янець-Подільського державного університету. Історичні науки. - 2004. - Т. 13. - С. 176-183.

25. Українізація державно-адміністративної системи в роки національно-визвольної революції (1917-1920) // Етнічна історія народів Європи. - 2004. - Випуск 17. - С. 52-58.

26. Деякі аспекти українізації державно-адміністративної системи та громадського життя України у роки визвольних змагань (1917-1920) // Вісник Академії праці і соціальних відносин Федерації профспілок України. - 2004. - № 4. - С. 231-238.

Публікації, які додатково відображають результати дисертаційного дослідження

27. Історія України у 1917-1920 рр. Відновлення державності українського народу: Тексти лекцій // Автори-укладачі Б.І.Білик, І.С.Гриценко та ін. Відповідальні за випуск Д.Ф.Розовик, В.П.Фоменко. - К.: НМК ВО, 1991. - 96 с.

28. Політична історія ХХ століття: Тексти лекцій для студентів університетів / Б.І.Білик, С.М.Клапчук та ін. - К.: ВПЦ “Київський університет”, 1991. - Ч.1. - 245 с.

29. Державність України в роки української революції 1917-1920 рр. // Хрестоматія з історії України. Для студентів вузів / Уклад. Б.І.Білик, С.М.Клапчук, Я.С.Калакура та ін. - К.: ІСДО, 1993. - С. 178-257.

30. Українська діаспора у світі. Довідник / В.І.Патрушев, В.О.Ігнатов, В.М.Школьник. - К.: Товариство “Знання України”, 1993. - 48 с.

31. Початок державного відродження України 1917-1920 рр. // Хрестоматія з історії України. Посібник для учителів / В.І.Червінський, В.Є.Кругляков та ін.; За ред. В.І.Червінського. - К.: Вежа, 1996.- С. 193-250.

32. Визвольна боротьба українського народу у 1917-1920 рр. // Історія України. Хрестоматія: У 2-х ч. Вид. 2-е, перероб. і доп. / Упоряд. С.М.Клапчук, Б.І.Білик, Ю.А.Горбань, Я.С.Калакура та ін. - К.: ІЗМН, 1996. - Ч.2. - С. 4-116.

33. Університет св. Володимира у культуротворчих процесах 1917-1920 рр.// Київський університет як осередок національної духовності, науки, культури. Матеріали науково-теоретичної конференції , присвяченої 165-річчю університету. Гуманітарні науки. - 1999. - Ч.1. - С.66-68.

34. Українська культура в період національного відродження (друга половина ХІХ - початок ХХ ст.) // Історія української культури. Збірник матеріалів і документів / Упоряд.: Б.І.Білик, Ю.А.Горбань та ін.; За ред. С.М.Клапчука, В.Ф.Остафійчука. - К.: Вища школа, 2000. - С. 187-295.

35. Історія сучасного світу. Навч. посіб. / Ю.А.Горбань, В.В.Петровський, А.Г.Слюсаренко та ін. - К.: Телепресінформ, 2001.- 338 с.

36. Історія сучасного світу: соціально-політична історія ХV-ХХ століть: Навч. посіб. / Ю.А.Горбань, Б.І.Білик та ін.; За ред. Ю.А.Горбаня. - 2-е вид., доп. і перероб. - К.: Вікар, 2003. - 435 с.

37. Київ періоду національно-демократичної революції (1917-1920 рр.) // Історія Києва. Від княжої доби до сучасності. Збірник документів і матеріалів: Навч. посіб. / За заг. ред. В.Ф.Колесника, А.П.Коцура, Н.В.Терес. - К.: Книги - ХХІ, 2004. - С.311-368.

Размещено на Allbest.ru