Становище українських земель під владою Речі Посполитої

Размещено на http://www.allbest.ru/

План

1. Визвольні повстання 1702-1704 рр.

2. Гайдамацькі рухи. Коліївщина. Опришки

3. Розподіл Речі Посполитої Російською та Австрійською імперіями

Висновки

Список використаних джерел та літератури

1. Визвольні повстання 1702-1704 рр.

Польща з Туреччиною давно шляхів для примирення. Правобережна Україна була спустошена, населення зубожіло. Війна в широких колах польської шляхти була непопулярною. Шляхті були страшні козаки і «хлопи». На Гетьманщину засилається польських шпигунів для розвідки і підпалів сіл і міст. З кінця 1680-х років польський уряд вів таємні переговори з Кримом. «Священна Ліга» розпадалася.

Польський уряд вів переговори з Туреччиною проти Російської імперії. Польський посол жалувався в Константинополі, що Август ІІ має мирні відносини з Петром І, і, через те, керівні польські магнати хочуть скинути польського короля з престолу. Палій був тим більш небезпечний для Польщі, що він перегороджував їй шлях до Лівобережної України.

У січні 1699 р. в Карловиці підписаний був мирний договір між Польщею і Туреччиною. Польща здобула назад Поділля з Кам'янцем; Туреччина назавжди зреклася своїх претензій на Україну. Перед Польщею на Правобережній Україні відкривалися привабливі перспективи. Польська шляхта посунула на Поділля, Брацлавщину і південну Київщину. На Поділлі відразу були відновлені старі польські порядки. Українське селянство знову потрапило в неволю польських панів; українське міщанство зазнало суворих обмежень в торгівлі й промислах. Соймова конституція 1699 р. фактично забороняла українцям жити в Кам'янці. Православному українському населенню, як і жидам, не дозволялося мати тут земельну власність, займатися торгівлею і проживати в місті більше як три дні. Всі українські церкви в Кам'янці (крім однієї, яка перейшла до уніатів) були закриті.

Однак польський наступ на Брацлавщину й Київщину натрапив на рішучий опір усього українського населення, зокрема козацтва. Карловицький мир розв'язав Польщі руки щодо козаччини. Сейм 1699 р. ухвалив зліквідувати козацьке військо на території Речі Посполитої.

Виконуючи соймову ухвалу, гетьман С. Яблоновський 20 серпня 1699 р. наказав гетьманові Самусеві і полковникам Палієві, 3. Іскрі, Абазинові, Барабашеві та ін. негайно розпустити козацькі полки і покинути всі королівські, шляхетські і церковні добра. Яблоновський загрожував непокірним, що він буде вважати їх за «купи свавольні і неслухняні», які будуть знищені, як вороги, для чого і послано було кілька десятків польських кінних хоругв і піші полки. Польська шляхта рушила на «Паліївщину».

Настав вирішальний момент у боротьбі українського народу на Правобережжі проти польської влади. Досі селянство за допомогою козацтва стихійно й ізольовано боролося проти окремих, хоч і численних, польських державців. Легальне існування правобережного козацтва чимало утруднювало для шляхти боротьбу проти козацтва й селянства, і Палій вміло використовував це. Але соймова ухвала 1699 р. ставила козацтво поза законом, і дальша боротьба українського козацтва й селянства перетворювалася на визвольну боротьбу українського народу проти Польщі, проти польського панування на Правобережній Україні.

Палій та інші козацькі керівники не скорилися сеймовій ухвалі. Коли посланці Яблоновського з'явилися до Фастова, Палій відмовився виконати гетьманський наказ: «Я оселився у вільній Україні, і Речі Посполитій нема жадного діла до цього краю: тільки я, як справжній козак і вождь козацького народу, маю право порядкувати тут». Католицькі ксьондзи, які приїхали до Фастова, були вигнані з міста.

Польський уряд вдався до збройної сили, щоб приборкати Палія. У вересні 1700 р. реґіментар Цінський на чолі чотиритисячного війська з артилерією напав на Фастів, але був відбитий і змушений відступити на Волинь. В руках Палія фактично опинилися Київське і Брацлавське воєводства.

Даремно київська й волинська шляхта в 1701 р. вимагала негайного знищення «бунтівника Палія». Даремно король Август II 25 січня 1702 р. офіційно і особисто звертається до Палія з наказом викопати соймову конституцію 1699 р. Палій енергійно готується до дальшої боротьби з Польщею. Він гуртує навколо себе всі правобережні козацькі сили, шукає допомоги на Лівобережжі і підтримує зносини з Запоріжжям, яке обіцяє йому підтримку. Він об'єднує всі антипольські сили на Україні.

Все було готове для боротьби; потрібна була тільки іскра, щоб запалити вогонь народного повстання.

Влітку 1702 р. почалися селянські заворушення на Поділлі та Брацлавщині . Незабаром почалися розрухи на Київщині. У серпні до Богуслава, Корсуня, Лисянки та інших місць прибули з військом польські дідичі та їхні управителі і запропонували козакам або покинути цей край, або піти в папське підданство. У відповідь на це козацтво на чолі з Самусем, 3. Іскрою, Семашком (пасинок Палія) та іншими повстало проти поляків. Польська шляхта і військо в усіх цих місцях були перебиті. Повстання перекинулося на інші місцевості Київщини і Брацлавщини. Скрізь селяни приєднувалися до козаків. Самусь оголосив селянам вічну волю від панського гніту. Великі маси селян кидали свої оселі, забирали жінок і дітей, палили свої хати і з усім майном та худобою ішли до козацького війська. У повстанні взяли участь також робітники місцевих промислових закладів, зокрема рудень. Зібравши значні військові сили, Самусь обложив Білу Церкву. Керівники повстання звернулися по допомогу до гетьмана Мазепи 50.

Спочатку польський уряд не звернув особливої уваги на повстання Самуся та Іскри, тим більше, що Палій, хоч і допомагав активно повстанню, а проте ще не приєднався до нього відкрито. Немає сумніву, що в такий спосіб Палій хотів забезпечити собі підтримку Мазепи і Москви.

Польський уряд спробував використати Палія в своїх інтересах. «При першій звістці про нову й несподівану революцію на Україні і заколоти, підняті полковником Самусем», король Август II звернувся до Палія, вимагаючи від нього негайно «докласти всіх сил і засобів, щоб потушити цей вогонь». Проте незабаром Польща мала змогу переконатися, що «ця пожежа при допомозі» Палія «все більш поширюється».

Поляки зробили також спробу домовитися з Самусем, але Самусь заявив, що припинить боротьбу тільки тоді, коли «по всій Україні, від Дніпра до Дністра і вгору до річки Случа не буде ноги лядської». У листі з 7 вересня 1702 р. до козацьких ватажків на Дністрі -- Палладія, Валазона й С. Рингаша 51 Самусь писав, що він до останньої краплі крови битиметься «за весь народ православний український», і закликав їх «одностайно стояти з Військом Запорозьким (тобто з Гетьманщиною і Запоріжжям) проти ворогів наших -- поляків за вольності козацькі, як було раніше, щоб від цього часу ляшки з наших рідних українських земель відступили і більш не поширювалися на Україні». Наддністрянське козацтво приєдналося до повстання і визнало своїм вождем Палія.

Отже, було сформульовано основну мету повстання: повне і остаточне знищення польського панування над Україною. ставила козацтво поза законом, і дальша боротьба українського козацтва й селянства перетворювалася на визвольну боротьбу українського народу проти Польщі, проти польського панування на Правобережній Україні.

Палій та інші козацькі керівники не скорилися соймовій ухвалі. Коли посланці Яблоновського з'явилися до Фастова, Палій відмовився виконати гетьманський наказ: «Я оселився у вільній Україні, і Речі Посполитій нема жадного діла до цього краю: тільки я, як справжній козак і вождь козацького народу, маю право порядкувати тут». Католицькі ксьондзи, які приїхали до Фастова, були вигнані з міста.

Польський уряд вдався до збройної сили, щоб приборкати Палія. У вересні 1700 р. реґіментар Цінський на чолі чотиритисячного війська з артилерією напав на Фастів, але був відбитий і змушений відступити на Волинь. В руках Палія фактично опинилися Київське і Брацлавське воєводства.

Даремно київська й волинська шляхта в 1701 р. вимагала негайного знищення «бунтівника Палія». Даремно король Август II 25 січня 1702 р. офіційно і особисто звертається до Палія з наказом викопати соймову конституцію 1699 р. Палій енергійно готується до дальшої боротьби з Польщею. Він гуртує навколо себе всі правобережні козацькі сили, шукає допомоги на Лівобережжі і підтримує зносини з Запоріжжям, яке обіцяє йому підтримку. Він об'єднує всі антипольські сили на Україні.

Все було готове для боротьби; потрібна була тільки іскра, щоб запалити вогонь народнього повстання.

Влітку 1702 р. почалися селянські заворушення на Поділлі та Брацлавщині. Незабаром почалися розрухи на Київщині. У серпні до Богуслава, Корсуня, Лисянки та інших місць прибули з військом польські дідичі та їхні управителі і запропонували козакам або покинути цей край, або піти в папське підданство. У відповідь на це козацтво на чолі з Самусем, 3. Іскрою, Семашком (пасинок Палія) та іншими повстало проти поляків. Польська шляхта і військо в усіх цих місцях були перебиті. Повстання перекинулося на інші місцевості Київщини і Брацлавщини. Скрізь селяни приєднувалися до козаків. Самусь оголосив селянам вічну волю від панського гніту. Великі маси селян кидали свої оселі, забирали жінок і дітей, палили свої хати і з усім майном та худобою ішли до козацького війська. У повстанні взяли участь також робітники місцевих промислових закладів, зокрема рудень. Зібравши значні військові сили, Самусь обложив Білу Церкву. Керівники повстання звернулися по допомогу до гетьмана Мазепи.

Спочатку польський уряд не звернув особливої уваги на повстання Самуся та Іскри, тим більше, що Палій, хоч і допомагав активно повстанню, а проте ще не приєднався до нього відкрито. Немає сумніву, що в такий спосіб Палій хотів забезпечити собі підтримку Мазепи і Москви.

Польський уряд спробував використати Палія в своїх інтересах.

Поляки зробили також спробу домовитися з Самусем, але Самусь заявив, що припинить боротьбу тільки тоді, коли «по всій Україні, від Дніпра до Дністра і вгору до річки Случа не буде ноги лядської». Наддністрянське козацтво приєдналося до повстання і визнало своїм вождем Палія.

Отже, було сформульовано основну мету повстання: повне і остаточне знищення польського панування над Україною.

Маючи за собою підтримку всього українського населення на Правобережжі і сподіваючись допомоги з Лівобережжя і особливо Запоріжжя, Палій бере на себе головне керівництво повстанням. Він розробляє зовсім доцільний за тих умовин план військових дій. Головні сили на чолі з Самусем виступили на захід, щоб швидким маршем розгромити польське військо і допомогти місцевим селянським рухам. Друга частина козацького війська на чолі з Семашком була послана на Брацлавщину й південно-східне Поділля (Побережжя), щоб допомогти місцевому населенню, яке ще в першій половині 1702 р. почало виступати проти державців, а також щоб не допустити можливого татарського демаршу. Нарешті, третя частина козацького війська з Палієм на чолі продовжувала облогу Білої Церкви, яку треба було будь-що-будь взяти, щоб зліквідувати головну військову базу Польщі на правобережній Наддніпрянщині. Крім того, Палієві треба було бути близько Фастова, як головного осередку повстання, а також Києва, звідки він сподівався дістати допомогу від українського та московського урядів.

17 жовтня 1702 р. під Бердичевом Самусь розгромив польське військо на чолі з хмільницьким старостою Я. Потоцьким і полковником Д. Рущицом. Поляки втратили 2000 чоловік. Артилерія і великий обоз (вартістю в 220 тис. злотих) дісталися переможцям. Польські полководці втекли аж до Львова. Унаслідок перемоги під Бердичевом повстання охопило всю Житомирщину. Дорога на Волинь і Брацлавщину була відкрита. Однак Самусь, добре поінформований про те, що волинська шляхта готує великий спротив повстанцям, пішов на Брацлавщину й Поділля, де і з'єднався з полковником Абазином.

У кінці жовтня 1702 р. Самусь і Абазин з допомогою місцевих міщан та селян оволоділи фортецею Немировом, де була чимала польська залога. Далі козаки зайняли Вінницю, Бар і Межибіж. Отже, вся Брацлавщина й значна частина Поділля опинилися в руках Палія.

Одним з визначніших керівників повстання на Поділлі й Брацлавщині був полковник Федір Шпак (Білецький). Це був один з «осадчих» у маєтках київського воєводи Йосифа Потоцького. Коли Семашко прийшов на Брацлавщину, він оголосив осадчим, «що тільки вони тут пани і повинні об'єднуватися в загони для визволення краю з-під шляхетського гніту». Тут, особливо на Побережжі, утворилося багато козацько-селянських загонів, з'явилися нові козацькі полки -- Шаргородський, Могилівський та інші; сюди ж прийшло чимало охочих загонів з Молдавії. На чолі великого козацько-селянського загону діяв Шпак. Він брав активну участь у взятті Самусем і Абазином Немирова. Продовжуючи боротися проти польської шляхти і в 1703 р., Шпак казав селянам, що вони вільні від панського гніту, що він чинить це з наказу короля тощо.

Паніка охопила польську адміністрацію в Кам'янці. Повстання загрожувало перекинутися на Волинь, Галичину і Підляшшя.

Одним з найголовніших досягнень Палія було взяття ним на початку листопада 1702 р., після семитижневої облоги , Білої Церкви. Польська влада на Правобережній Україні (крім Волині) була зліквідована.

Повстання Палія і Самуся 1702 р. поставило на порядок денний питання про приєднання Правобережжя до Гетьманщини. Палій думав, що фактична ліквідація польської влади на Правобережжі поставить московський уряд перед доконаним фактом і примусить його прийняти Правобережну Україну під протекцію царя. Самусь навіть склав присягу на вірність цареві й гетьманові Мазепі. І Самусь, і Палій почали писатися «його царської милости». Внаслідок агітації Палія, населення Правобережної України було переконане, що гетьман Мазепа й московський уряд співчувають повстанню і допоможуть йому.

Тимчасом це було далеко не так. Одержавши від Самуся повідомлення про повстання з проханням про військову допомогу, Мазепа дав невиразну відповідь.

А втім, становище українського уряду перед лицем правобережного повстання було дуже складне. Боротьба Палія проти Польщі була надзвичайно популярна в широких масах українського народу. Вона високо піднесла авторитет Палія й зробила його народнім героєм. Чимало козаків і селян Лівобережжя, всупереч урядовим заборонам, йшло на допомогу Палієві. Ще в більшій кількості йшли до Палія запорозькі козаки. Нові суворі заходи Мазепи проти переходів на правий берег Дніпра, із загрозою навіть смертної кари порушникам кордону, не могли стримати цього руху. Більш того: на Лівобережжі почалися розрухи проти державців та орендарів. На початку серпня 1702 р. населення м. Воронкова, після виступу переяславського полковника в похід, «збунтовалося», причому заколотники забили орендаря, а потім, «побЂжав на села монастырскіе, старост одних чуть не до смерти побили, а другіе страха ради сами прочь разбЂжались». Заколот у Воронкові незабаром був придушений, але ці події дуже стурбували Гетьмана, який боявся, що вогонь охопить весь Переяславський полк і перекинеться на інші полки.

Гострий настрій був на Запоріжжі в 1703 р. Запорожці погрожували піти на Гетьманщину. Цей настрій був також виразно антимосковський. Від слів перейшли до дій.

Гетьманський уряд добре розумів небезпеку повстання на Запоріжжі. Повстання на Правобережжі, розрухи на Запоріжжі, заколоти на Гетьманщині, -- все це відбивалося і в козацькому війську.

Всі ці обставини й визначили ставлення Мазепи до правобережного повстання й вплинули на дальшу тактику Гетьмана щодо Палія.

Взяття Білої Церкви завершило перший етап українського повстання проти Польщі. Майже вся Правобережна Україна (за винятком Волині) опинилася в руках Палія. Окремі міста, де ще залишалася польська влада, були надто невеличкими й нечисленними острівцями серед бурхливого моря повстання. Волинь і Галичина були настроєні досить тривожно.

Однак це був кульмінаційний пункт повстання. Селяни, які повиганяли своїх державців, не хотіли йти далі й нерідко поверталися додому. Це, безперечно, послабляло сили повстанців. З другого боку, шляхта гарячково мобілізувала свої сили для відсічі. Волинська шляхта, на заклик свого каштеляна Ф. Ледоховського, у вересні 1702 р. зібрала значне військо, щоб не дати козакам прорватися на Волинь і в Галичину. Так само робила й подільська шляхта.

Тим часом польський уряд готувався до приборкання повстання. Силами місцевих шляхетських загонів були придушені спроби повстання на Волині (і в Галичині). У січні 1703 р. проти повстанців зібрано було численне («знатне») польсько-литовське військо, з коронною артилерією («с пушечным снарядом») на чолі з польним коронним гетьманом, воєводою белзьким Адамом-Миколаєм Сєнявським, одним з найбільших магнатів Правобережної України, і генералом Брандтом. Одначе польський уряд був не дуже впевнений у власних силах, а тому кликав на допомогу кримського хана, царя Петра й гетьмана Мазепу. З метою, очевидно, внести розбрат серед повстанців, а також виграти час, польський уряд зробив ще одну спробу домовитися з Самусем і Палієм. Самусеві був посланий королівський універсал з наказом припинити війну і обіцянкою «законним» способом задовольнити козацькі вимоги. 10 лютого 1703 р. Август II звернувся до Палія з листом, де наказував йому, «чтоб сами опомнились и других, отклонивши от предпринятого мятежа, к должной покорности привели».

Але боротьба могла бути розв'язана тільки силою зброї. Сєнявському не важко було подолати розпорошене по окремих загонах козацько-селянське військо. Повстанські загони в околицях Костянтинова, Межибожа, Вінниці було розбито. З огляду на перевагу польських сил, Самусь змушений був відступити до Брацлава, а далі в Богуслав.

Героїчний опір зустріло польське військо під Ладижином, де був Абазин. Добре бився Абазин, але, оточений переважаючими силами ворога, втративши три чверті свого загону, був узятий в полон. Поляки спалили Ладижин і вирізали всіх мешканців.

До середини березня 1703 р. повстання на Поділлі та Брацлавщині було придушене.

Кілька козацьких і селянських загонів відступило за Дністер. Населення майже всього Побережжя -- міст Калюса, Ушиці, Жванця, Могилева та багатьох містечок і сіл перейшло в Молдавію. Пішов туди й Шпак. Багато козаків і селян (особливо з Вінниці та Умані) пішло до Палія, але чимало залишилося в лісах та на островах р. Бога й продовжувало партизанську боротьбу.

Почалася жорстока помста переможців. Абазин був вбитий на палю. Усі повстанці, захоплені зі зброєю в руках, були покарані на смерть. Мешканці міст і сіл, що чинили опір полякам, були вирізані до одного. Особливо жорстоко придушував повстання київський воєвода Йосиф Потоцький. Він наказав відтяти ліве вухо всім селянам, запідозреним у повстанні. На Поділлі гродські суди засуджували на смерть населення цілих сіл. Подільський соймик 1703 р. ухвалив скоротити термін слобод до одного року, після чого селяни перетворювалися на кріпаків. Уся худоба селян Подільського воєводства була сконфіскована.

Однак придушення повстання на Поділлі та Брацлавщині не припинило боротьби. Київщина залишалася в руках Палія і Самуся. Хоч Самусь (у січні 1704 р.) відмовився від гетьманства, але він залишився й надалі богуславським полковником. Палій енергійно укріплює Білу Церкву, готуючись до зустрічі польського війська. На всі поради й накази царського уряду повернути Польщі Білу Церкву й припинити боротьбу, Палій відповів рішучою відмовою. Рішуча позиція, зайнята Палієм, справила на польський уряд велике враження. Польське військо не відважилося піти проти Палія, і місцевій шляхті залишалося тільки просити (в липні 1703 р.), щоб Палій дозволив їй повернутися до своїх маєтків і збиратися на соймики. По суті це було визнання Палія представником державної влади на Київщині. У 1703 р. Палій тримав у своїх руках Київщину і посилав свої загони на Брацлавщину та Поділля, де в наступному 1704 р. знову вибухло повстання.

Повстання 1704 р. почалося одночасно в різних місцевостях Правобережжя, переважно в Брацлавському й Подільському воєводствах. Селянські й козацькі загони нападали на маєтки в околицях Немирова, Умані, на Поділлі (загін у 600 чоловік на чолі з Шпаком, що повернувся з Молдавії), зокрема біля Кам'янця (селянський загін Ворони), на Наддністрянщині (селянські загони на чолі з сотником Палія Назуленком і запорожцем Корсунем), навіть коло Дубна.

Особливо велике повстання на чолі з сотником погребиським Грицьком Борисенком було в Немирові. Повсталі міщани й селяни Немирівщини (громади немирівські, ковалівські й прилуцькі) зорганізували козацькі сотні і розбили польське військо під Сенявою.

Отже, становище поляків стає знову загрозливим. 9 липня 1704 р. Мазепа, який був тоді з козацьким (лівобережним) військом під Паволоччю, писав царському урядові, що «гультяйство» Палія грабує шляхту, роблячи це ім'ям гетьманського уряду. Це створювало дуже незручне становище для Гетьмана. Справа йшла не тільки про польську шляхту. Пожежа, як і в 1702 р., загрожувала перекинутися на Лівобережжя. Влітку 1704 р. на раді з Запоріжжі вирішено було знову зруйнувати старшинські селітряні майдани коло Запоріжжя. За таких обставин Гетьман боявся з'єднання запорожців з Палієм.

А тут ще натискували польські магнати.

Король Август II наполягав перед гетьманом Мазепою, щоб той приборкав повстання Палія. Шляхтичі Брацлавського й Подільського воєводств раз у раз приїздили до гетьмана з настирливими проханнями допомогти їм повернутися до своїх маєтків, звідки їх вигнав Палій. Але Мазепа зовсім не збирався задовольняти ці вимоги й прохання.

У липні 1704 р. Мазепа з козацьким військом перейшов кордон і вступив у Київське воєводство. В універсалі 12 липня 1704 р.

Але справжнього спокою на Правобережній Україні не було. Року 1705 «свавільні купи» так званих «опришків», або «левенів», з'являються на території Подільського воєводства. Подільська шляхта, не покладаючи великої надії на гетьмана Сєнявського, звернулася 5 серпня 1705 р. до Мазепи з проханням стримати козаків полків Самуся, 3. Іскри й Шпака від насильств над шляхтою, подібних до тих, що були в 1704 р. Гетьман міг відповісти на це тільки пригадкою, як жорстоко поводився з українською людністю Правобережжя Сєнявський, придушуючи в 1703 р. повстання між Богом і Дністром. Він добре знав, що тамтешня людність не хоче польської влади, воліючи, за її власними словами, бути під бусурманами, а навіть «під самим Люципером».

Так тривало й далі. Року 1707 частішають скарги на розгром козаками Самуся шляхетських маєтків у Подільському воєводстві (зокрема в Лятичівському повіті). По деяких місцевостях Київського й Брацлавського воєводств селяни до 1707 р. не допускали шляхту до володіння її маєтками.

2. Гайдамацькі рухи. Коліївщина. Опришки

Гайдамацькі повстання проти польського панування відбувалися у 18 столітті на Правобережній Україні.

Термін «гайдамака» вперше з'являється в історичних джерелах початку ХVІІІ століття. Це слово взагалі має тюркське, конкретніше - арабо-турецьке походження і в перекладі означає - гнати. Тобто людина, що гонить, переслідує. І через те це слово набуло значення «розбійник».

На українському ґрунті це слово вживалося у більшості випадків в іншому значенні, і під «гайдамаками» розуміли учасників національно-визвольного руху проти поневолювачів Речі Посполитої та Російської імперії. На Поділлі вони називалися дейнеками, левенцями, в Галичині - опришками.

Перші письмові відомості про гайдамацький рух зафіксовані 1708 року на Волині, а згодом на Поділлі, Брацлавщині і Київщині. Спільним для гайдамацького руху на всій території України було те, що їх активні дії починалися навесні і тривали до пізньої осені. Гайдамацькі загони були різними як за чисельністю, так і тривалістю існування. Одні діяли довший час, інші - тільки один сезон, або ж до завершення окремої акції. Спочатку вони були невеликими і діяли розрізнено. Пізніше вони стають більшими і діють злагодженіше, зокрема на Правобережній Україні. На Лівобережжі і Слобідській Україні ці загони майже завжди були невеликими, що давало їм змогу зненацька з'являтися і раптово зникати.

Документи свідчать, що гайдамацький рух набрав найбільшого розмаху на Правобережній Україні, переростаючи в загальнонародні повстання. Проте він не був ізольованим, а знаходив відгук на Лівобережній і Слобідській Україні. Особливо у другій половині ХVІІІ століття, з ліквідацією полкового устрою і, по суті, закріпаченням козаків на Слобожанщині гайдамацький рух тривав безперервно. Військові застави російських військ, число яких у цей час особливо зросло, зазнавали серйозних поразок від гайдамаків. Проте російська, особливо радянська історіографія навмисне зводила гайдамацький рух лише до Правобережжя, замовчуючи народний спротив російській експансії на одвічно українські землі.

Винятково велику роль у розгортанні гайдамацького руху відіграла Запорізька Січ. Запоріжжя було тим резервуаром, куди стікалися втікачі з усіх кінців України. Тут, у Запоріжжі, формувалися гайдамацькі загони, до складу яких входили, а нерідко й очолювали їх, запорізькі козаки. Участь запорізьких козаків у гайдамацькому русі зміцнювала сили повстанців, поповнюючи їх загони загартованими, відважними і досвідченими воїнами, надавала цьому рухові більшої організованості і цілеспрямованості. В свою чергу, героїчна боротьба запорожців підтримувала в народних масах дух протесту проти гноблення, надихала їх на опір.

Гайдамацькі повстання також сприяли активізації дій опришків на Галичині, зокрема в Теребовельському та Коломийському повітах 1734 року, на Покутті, на чолі з Олексою Довбушем 1743-1745 рр., Болехові та Космачі 1759 року.

Гайдамацький загін Подоляки 1768 року діяв на Поліссі (в районі Овруча, Мозиря), оволодів Радомським замком і проник на лівий берег Прип'яті.

Гайдамаки діяли також на територіях, що належали Туреччині, зокрема нападали на Балту і Голту, чим викликали невдоволення турецьких властей.

Повернення Правобережної України під владу Речі Посполитої

За умовами Прутського трактату 1711 року, між Росією і Туреччиною були підписані договори 5 квітня 1712 року та 13 квітня 1713 року. Царський уряд зобов'язувався вивести свої війська і не втручатися в справи Правобережної України, а також переселити козаків і селян на Лівобережжя, де їм відводилися землі.

Як тільки вщухли воєнні дії, на Правобережжі почали з'являтися сини й онуки колишніх власників. Знову виростають великі латифундії Потоцьких, Любомирських, Чортарийських, Сангушків, Шишкевичів, Браницьких, відновлюються старі порядки. Вони переводять сюди своїх підданих з Поділля, Волині і навіть з Галичини. Магнати, як і раніше, у маєтках мали замки, де утримували військові загони.

Зважаючи на те, що протягом 1711-1714 рр. згідно з міжнародними угодами між Річчю Посполитою, Московською державою та Османською імперією на Лівобережну Гетьманщину примусово перевели більшість жителів з 7 козацьких полків Київщини та Брацлавщини (всього близько 200 тисяч осіб!), повстання проти польської влади набули нового забарвлення. Політична анархія в Речі Посполитій, невизнання соціальних прав за залишками місцевого українського козацтва, свавілля місцевих панів та євреїв-орендарів, економічні визиски селян, що, наростаючи, поєднувалися з релігійним фанатизмом католицького та уніатського духівництва, -- все це протягом тривалого часу живило діяльність повстанських загонів.

Поляки вживали заходів до притягнення робочих рук у спустілих селах, закликали поселенців з інших міст, обіцяючи їм звільнення від повинностей на 15-30 років. Та минали роки, закінчувалися пільги, запроваджувалася панщина, зростали повинності, вводилися нові. На становищі селян тяжко відбивалася оренда. Крім панщини та інших прямих податків і данин, використовувалися непрямі, серед яких найважчою була пропінація. Пани мали виключне право виробляти і продавати міцні напої. Вони змушували селян купувати певну кількість горілки незалежно від потреб споживання. Терпіли селяни і від постоїв польського війська.

Панська сваволя зустрічала спротив селян, який переростав у збройну боротьбу, одним із проявів якої був гайдамацький рух. У другій чверті XVIII ст. цей рух зосередився на території Київщини і Брацлавщини, де були найсприятливіші умови: наявність значної кількості вільних не цілком закріпачених людей, близькість кордонів Запорозької Січі, Лівобережної України, Молдови і Туреччини.

Початок гайдамацького руху

Як правило, діяльність гайдамацьких загонів починалася навесні і тривала до осені. Взимку їх діяльність не фіксується. Але з настанням весни, в лісах і байраках, на хуторах і пасіках, у запорозьких степах гуртувалися селяни-втікачі. Вони об'єднувалися у загони і здійснювали напади на панські маєтки. Гайдамацькі загони здебільшого складалися з селян та запорозької голоти, наймитів, міщан, ремісників. Майже в кожному були запорожці. До загонів прагнули залучити мешканців того краю, куди передбачався похід. Однією з важливих умов успіху гайдамаків було їх швидке переміщення, тому вони завжди мали добрих степових коней. У верховій їзді гайдамаки не поступалися регулярним військовим. Їхні загони не мали валок. Ще важче було впоратися з пішими гайдамаками. Вони, ховаючись у високій траві, влучно стріляли. Коли ж їх оточувало польське чи російське військо, билися відважно, завдаючи великих втрат, і змушували відступити. Якщо ж була несила перемогти, гайдамаки гинули в бою, але не здавалися. Хоробрість і спритніть гайдамаків, їхнє уміння битися визнавали навіть вороги. Виняткову роль у розгортанні гайдамацького руху відіграла Запорозька Січ, куди стікалися втікачі з усіх кінців України. Там, на Запорожжі, формувалися гайдамацькі загони, до складу яких входили, а нерідко й очолювали їх запорозькі козаки. У 1729 - 1730 рр. зросла хвиля гайдамацьких виступів. У грудні 1729 року вони сталися в Кагарлику, Смілі, Кузьминім, Вінниці. На початку 1730 року широка хвиля гайдамацьких виступів охопила Київське і Брацлавське воєводства.

Протягом 1715 - початку 1730-х рр. за соціальним складом до «гайдамаків» належали маси розорених (інколи просто злюмпенізованих) козаків, селян і міщан. Саме тому в «гайдамакуванні» на початковому етапі виразно окреслювався грабіжницький і розбійницький аспекти. Спочатку загони цих соціальних розбійників були невеликі й вели боротьбу розрізнено, грабуючи панські маєтки та фізично знищуючи шляхту та найнятих нею орендарів й посесорів, які переважно були єврейського походження. Разом з тим, згідно з твердженням українських істориків В. Смолія та В. Степанкова, слід відрізняти т. зв. гайдамацький рух XVIII ст. від великих й організованих народних повстань, які мали місце в 1734 р., 1750 р. та, особливо, 1768 й 1789 рр.

Повстання 1734 року

Проте аж до 1734 року гайдамацькі загони створювалися і діяли нескоординовано. Період безкоролів'я після смерті Августа II Саса, протистояння нових претендентів на корону, втручання в польські справи російських урядовців спричинили в 1734 р. значний спалах організованого козацького і селянського збройного виступу на українських землях Корони Польської. Користуючись тим, що командування військ Російської імперії, яке перебувало на польсько-російському кордоні, звернулося до магнатських «армій» -- підрозділів так званого надвірного козацтва (переважно формувалося з українців) -- з проханням виступити проти прихильників французького ставленика на престол С. Лещинського, сотник Шаргородської надвірної міліції І.Верлан розпочав гуртувати навколо своєї сотні всіх невдоволених польським режимом селян. Усіх повстанців він включав до козацького реєстру, призначав сотників, ротмістрів, поручників. Окремі джерела стверджували, що в деяких місцевостях бунтівливого Правобережжя були створені козацькі органи самоврядування. «Вони гублять всі вас своїми податками і зборами, і захопили у вас все те, що було у вас і що повинно було належати вам по праву... Об'єднайтеся усі під нашими прапорами і йдіть з нами бити панів...» -- звертався до селян один із тогочасних ватажків, козацький сотник М. Москаль. Як бачимо, ідея справедливого суспільного строю, де панувала б забезпеченість селян землею і була відсутня панщина, проектувалася саме на козацький стан.

Верлан пройшов Брацлавщину з краю в край кілька разів, а потім - Поділля і південно-західну Волинь, зайняв Кременець, Жванець, Броди і Збараж. Його відділи з'явилися під Кам'янцем і Львовом. Загін Гриви здобув Вінницю і Меджибіж. Добре організовані сотні повстанців захопили у Київському воєводстві Корсунь, Бердичів, Погребище, Паволоч, Котельню, Кошовате, Ходорів, Рожів. У Чуднові міщани власними силами розправилися з шляхтою. На початку 1735 року повстання охопило всю територію українських воєводств.

Польські джерела бездоказово трактують це повстання як московську інтригу. Насправді ставлення російського уряду до гайдамаків було відверто ворожим. Цю ворожість продемонстровано одразу після того, як Польща попросила допомоги. Київський генерал-губернатор граф Вейсбах доручив московському генералові залишатися з усім військом на Правобережжі до кінця весни 1735 року і допомагати полякам ліквідовувати повстання.

Восени 1736 року у Брацлавському і Київському воєводствах знову розгортають свої дії отамани Верлана: Грива, Медвідь, Жила, Рудь, Іваниця, Харко. Навесні 1737 року на Запорожжі в районі річки Цибульниці зібралося понад тисячу гайдамаків. На них зненацька напали татари, у боротьбі з якими загинули ватажки Харко, Іваниця, Жила, а поранений Рудь був заарештований.

Повстання 1750 року

Гайдамацькі загони діяли на Правобережжі і в наступні роки. 1743 року славився своїми діями в околицях Лисянки отаман Кузьма Гаркуша, 1749 року в районі Білої Церкви - отаман Іван Борода, а на Київщині - отамани Невінчаний, Середа, Беркут. Особливо запеклими були дії гайдамаків 1750 року. На Київщині вони захопили Мошни, Білу Церкву з найсильнішою на той час фортецею, Володарку. Інші загони на Брацлавщині здобули Умань, Гранів, Вінницю, Летичів. У серпні 1750 року загін на чолі з Олексою Письменним захопив Фастів. На Поліссі Іван Подоляка оволодів Радомишлем. Інші загони розсипалися вздовж усієї Прип'яті, переходячи і на лівий берег. Отаманами повстанських загонів 1750 року були Михайло Сухий, Прокіп Таран, Павло Мачула, Олекса Лях, Мартин Тесля, а також Іван Вовк, Олексій Майстренко, Павленко, Дубина, Василь Малешко.

Польські війська і цього разу виявилися неспроможними впоратися з повстанцями. Так, у сутичці загону Михайла Сухого, що мав 320 осіб, з набагато чисельнішим загоном польського війська загинуло понад 50 поляків і близько 100 було поранено, а решта розбіглася. У цій сутичці загинуло кілька гайдамаків. А залога Білої Церкви разом із її комендантом і губернатором утекла, як тільки отаман Мартин Тесля підступив до міста. Російські війська діяли на Правобережжі з літа 1750 року. Тоді біля Стайок, що неподалік Канева, 150 росіян несподівано напали на вдвічі менший загін гайдамаків на чолі з Майстренком і завдали йому дошкульного удару.

Спільними діями російських і польських військ повстання 1750 року було придушене. Головною причиною поразки, як і раніше, була відсутність єдиного керівного центру. У наступні роки гайдамацькі виступи відбулися: 1754 р. - у районі Житомира, 1757 р. - Немирова й Умані, 1761 р. - Лисянки, 1764 р. - Вінниці.

Дії гайдамацьких загонів активізувалися і на Лівобережній та Слобідській Україні. 1759 року хвиля гайдамацьких виступів охопила усю Україну і тривала з більшою чи меншою активністю до 1768 року.

Повстання 1768 року

Пам'ять про часи Хмельниччини досить міцно вкоренилася у свідомості не лише козацтва і православного духівництва східних Київського, Брацлавського та Подільського воєводств, але і селянства. Щодо цього яскравим свідченням виступає повідомлення ігумена Христонопільського монастиря К. Срочинського за 1766 р.

Зокрема він відзначав, що поблизу села Ольшани «обрали собі ватажками кількох козаків і особливо одного по імені Захарій, в народі Харко, який сказав, що краще організувати повстання, як це колись вчинив Хмельницький, і зараз усі селяни озброїлись… Селянин, який забрав з церкви гармату з святим таїнством те переховував у своїй хаті, щоб вона, розуміється, не дісталася в руки уніатів…».

У відомому документі, т. зв. маніфесті «Селянської конфедерації, на ринку в Торчині (Тульчині) знайдений проект після ярмарку 1767 р.» закликалося відновити збройну боротьбу доби Хмельниччини й стати на захист права «успадкування власності на землю, а також права користуватися частиною лісу». Разом з тим, невідомий автор цього маніфесту погоджувався: відпрацьовувати панщину 3 дні на тиждень з господарства; виконувати «підводну» повинність (два рази на рік ходити на відстань до 12 миль); платити з робочого коня не більше 3 злотих; отримувати право вільного переходу з помістя в помістя лише за умови, що будуть залишати замість себе іншого господаря. У т. зв. Торчинській супліці 1767 р. висувалася і важлива політична вимога - мати право представництва у сеймі Речі Посполитої. Слід відзначити, що історики І. Шпитковський та А. Гілевич розглядали даний маніфест як важливий документ з українського табору, що засвідчував підготовку «гайдамаків» до «хлопської революції».

У 1768 р. під керівництвом запорожця М. Залізняка та сотника надвірного козацтва І. Гонти розпочалося одне з найбільших тогочасних повстань нижчих станів у Східній Європі, яке в історіографії отримало назву Коліївщини. Воно продовжило традиції попередніх визвольних змагань українців. «Понєваж не за майно стараємось, тільки щоб віра християнська... більше не осквернялась і щоб не було ворогів на державу», - заявляв пізніше один із ватажків повстанців С. Неживий про причини збройного виступу проти влади Речі Посполитої.

Безпосереднім поштовхом до початку Коліївщини стали дії представників так званої Барської конфедерації, які силою примушували місцеве населення присягати на вірність у їхній боротьбі проти королівської влади. Водночас шляхта погрожувала вирізати всіх «схизматиків» (православних). Дії польських конфедератів нерідко супроводжувалися пограбуванням місцевого сільського населення, побиттям православних священиків, спаленням церков. Лише у Каневі конфедерати захопили 300 заручників, яких жорстоко били і калічили. «…Від початку Барського шляхетського збурення, зазнали великих утисків» - відзначалося у «Маніфесті козаків воєводств Київського і Брацлавського». Канівський міщанин Сидір Іванович засвідчував, що «конфедерати нападали на православних, загрожували їх життю і здоров'ю, катували їх, били, грабували, калічили і вбивали». Саме тому «гайдамаки» у відповідь таким же чином діяли й стосовно шляхти та її загонів.

Барська конфедерація

Вступ на Правобережжя в червні 1768 р. російських підрозділів і початок воєнних дій проти барських конфедератів породили в частини пригнобленого люду ілюзію щодо ймовірної допомоги з боку росіян. На той час серед українського населення ходили чутки, що «ці всі прикордонні місця приймаються під Російську державу і назавжди з-під володіння польського звільняються». З іншого боку провідники повстання очевидно були причетні до виготовлення фальшивих універсалів, які розповсюджували у містах та селах Київщини і Поділля начебто від імені цариці Катерини ІІ.

Повстання почалося проголошенням його на Зелені Свята 18 (29) травня. Організатором і керівником повстання став Максим Залізняк - син знатного козака із с. Івківці, що на Чигиринщині. Після смерті батька, коли Максимові виповнилося 13 років, він пішов на Запорожжя, де займався військовою справою - служив у пушкарній команді, займався рибним промислом в Очакові. 1767 року Залізняк прибув на Правобережжя з 18 товаришами, де і вступив послушником спочатку до Онуфріївського монастиря, а потім, навесні 1768 року - до Мотронинського.

У звільнених містах і селах Правобережної України створювалися органи управління, які наслідували риси полково-сотенного ладу. Повстання 1768 р. відзначалося широкою соціальною базою, вищим рівнем організації (наявність єдиного керівного центру, поділ війська на окремі підрозділи тощо) та ідеологічною спрямованістю. Чи не найголовнішим лозунгом повсталих було питання відновлення повноцінного функціонування православної віри. Масовими були випадки, коли козаки і селяни змушували католиків, уніатів та іудеїв силою перехрещуватися у «свою віру». Один із учасників повстання І. Байрацький 9 серпня 1768 р. на допиті слідчому в Києві розповідав, що він воював «за те, що поляки в селі Млієві титареві Данилу, а як прозвали його не сказано, за недопущення поляків руйнувати церкви ті поляки голову відсікли і до стовпа цвяхами прибили, а тіло його спалили і інші благочестивим монастирям руйнування чинили».

Коліївщина нанесла також суттєвий удар по системі орендних відносин у сільському господарстві Правобережної України. Так, наприклад, володар Богуславського староства протягом 1768-1770 рр. втратив у результаті тих подій прибуток, який оцінювався у 142 562 злотих. Під час повстання 1768 р. багато орендаторів (які переважно були євреями: згідно з переписом 1764 р. в усьому Київському воєводстві проживало 22 тисячі 352 особи єврейського походження) було вбито козаками і селянами.

Жителі шляхетських, королівських і церковних маєтків! Ваш час прийшов. Прийшла пора звільнення від іга та гноблення, які ви терпіли від панів своїх. Зглянувся Бог з високого неба на важку долю, почув Ваші сльози і стогін і послав Вам захисників, які помстяться за злочини, які нанесли Вам пани. Отже йдіть на поміч тим, хто хоче Вас звільнити, зберегти Вашу свободу. Зараз прийшов час розплати за всі Ваші муки, побої, вбивства, знущання, а також за нечувані знущання, які Ви до цього часу терпіли від своїх панів. Посилаємо до Вас керівників, яким Ви повинні вірити і за якими повинні йти із зброєю - хто яке має. Залишайте свої хати, дружин і любимих дітей. Не будете жалкувати, адже скоро побачите, що Бог послав нам з вами, правовірними, перемогу і будете вільними панами, коли знищите це зміїне гніздо, тобто Ваших панів, які до цього часу п'ють вашу кров...

- проголошував «Універсал до польських селян», який був знайдений під Смілою. Як бачимо, провідними ідеями цього документу був не лише заклик до «розплати», але й питання відновлення «свободи» задля того, щоб бути «вільними панами».

Коліїмвщина -- селянсько-козацьке повстання на Правобережній Україні у 1768 році проти кріпосницького, релігійного та національного гніту шляхетської Польщі.

Очолив це повстання виходець із запорозької бідноти Максим Залізняк, а його найближчим сподвижником став Іван Ґонта.

Коліївщина стала найвищим етапом гайдамацького руху. Супроводжувалося масовою різаниною єврейського і польського населення на Поділлі та Волині. Повстання було придушене російськими військами (спільно з поляками), а гайдамацькі ватажки -- страчені або заслані на Далекий Схід.

Назва Коліївщина, найімовірніше, означає повстання коліїв і походить від українського слова «колій», яким в українських селах і донині називають людей, відповідальних за забиття скотини (свиней, корів, кіз, коней та ін.), які вміють робити це найбільш професійно і безболісно. Характерною особливістю роботи колія було освячення ножа і просіння вибачення у тієї істоти, яку він збирався зарізати, що робило акцент на тому, щоб він зробив свою роботу професійно і завдав якомога менше болю живій істоті, яку збирається зарізати. Процедура освячення ножів згадується у Тараса Шевченка. Це вказує на те, що гайдамаки обґрунтовували свої дії як роботу для звільнення України від тих, кого вони вважали загарбниками і пригноблювачами, уособленням ворожої їм кріпосницької системи -- великих землевласників, управителів маєтків і їхніх прибічників (більшість з яких в ті часи були поляками і євреями).

Висунута у радянські часи версія про начебто походження назви повстання від слів «кол» або «колоти», швидше за все, не відповідає дійсності, оскільки, згідно з правилами словоутворення української мови, назва повстання в цьому випадку мала б виглядати Колщина, Кілщина або Коловщина. Зауважмо, що в російській мові слово «колій» відсутнє.

Хід повстання

Козак Мамай на тлі гайдамаків, що страчують євреїв.

У лютому 1768 року під тиском російського уряду польський король Станіслав Понятовський підписав трактат про формальне зрівняння у правах з католиками віруючих православної і протестантської церков. Значна частина польської шляхти була незадоволена цим трактатом. Під гаслом захисту католицизму, шляхетських прав і звільнення Польщі з-під впливу Російської імперії у місті Барі на Поділлі вона створила Барську конфедерацію 1768. Конфедерати стали катувати і грабувати українське населення, руйнувати православні церкви і монастирі на Київщині, Поділлі і Волині. Для боротьби з конфедератами російський уряд послав на православну Україну військо. Серед українського населення поширилася чутка, що нібито цариця Катерина ІІ видала «Золоту грамоту» із закликом знищувати польську шляхту. Все це стало безпосереднім приводом до розгортання гайдамацького повстання на Правобережжі.

Максим Залізняк

Навесні 1768 року в урочищі Холодний Яр під Чигирином запорізький козак Максим Залізняк зібрав загін повстанців, які обрали його козацьким полковником. 26 травня (6 червня) гайдамацький загін вирушив у похід. Повстанське військо здобуло Жаботин, Смілу, Черкаси, Богуслав, Канів, Лисянку. Сили повстанців швидко зростали. На початку червня 1768 року повстанське військо наблизилося до Умані, яка належала магнатові С. Потоцькому. Проти гайдамаків Максима Залізняка шляхта вислала полк надвірних козаків на чолі з уманським сотником Іваном Ґонтою. Проте Ґонта разом з козаками перейшов на бік повсталих і розпочав наступ 9(20) червня 1768 на Умань. Після здобуття 10(21) червня Умані повстанські загони розташувались табором поблизу міста. Рада повстанців обрала М.Залізняка гетьманом і князем смілянським, а І. Ґонту -- полковником і князем уманським.

Гайдамацьке військо поділялося на 16 сотень на чолі з сотниками. Військова і цивільна влада зосереджувалась у канцелярії при повстанському війську. У червні-липні 1768 р. на Правобережжі діяло близько 30 загонів на чолі з гайдамацькими ватажками М. Швачкою, А. Журбою, С. Неживим, П. Тараном, С. Лепехою, І. Бондаренком, Я.Релятеєм, Н. Москалем та іншими. Повстання загрожувало перекинутися на власне польські землі, Лівобережну Україну і на Запорожжя. За цих умов російський і польський уряди вирішили спільними зусиллями вести боротьбу проти повстанців. У другій половині червня 1768 р. російські війська разом з польською армією розпочали каральні акції проти гайдамаків.

Придушення повстання

26 червня (7 липня) 1768 р. російські частини оточили повстанський табір і по-зрадницькому схопили керівників повстанців М. Залізняка, І. Ґонту та С. Неживого, а їхні загони роззброїли. Решту гайдамацьких загонів було розбито в боях. Остаточно повстання було придушено тільки у квітні-травні 1769 р.

Польські каральні війська з надзвичайною жорстокістю розправлялися з повстанцями. Гайдамаків тисячами вішали, відтинали їм голови, садили на палі. Так, лише за рішеннями призначеного королем судді Ксаверія Браницького, який судив переданих польським властям захоплених російськими військами 1954 повстанців: 200 в'язнів відіслати на роботи до Львова, а 700, як це він сам подає у звіті королеві, він "покарав найжорстокішою смертю". Стільки ж було з його доручення повішено по різних містах України. Решту він передав польському судові в Кодні. Із 336 справ, реєстр яких зберігається, 151 відрубано голови, 57 повішено, 9 четвертовано, одного - українського шляхтича Чоповського, що був помічником полковника Неживого, - посаджено на палю.

Після жахливих тортур у с. Сербах І. Ґонта був страчений. М. Залізняка та інших учасників повстання , які були жителями Лівобережної України і Запорожжя , судила Київська губернаторська канцелярія. Вони були засуджені до тілесного покарання(удари нагаєм, виривання ніздр, випалення тавра на чолі й щоках) і заслання на досмертну каторгу в Сибір до Нерчинська. Після страти захоплених учасників повстання російські та польські військові частини почали арешти за підозрою у причетності до повстання. Жорстокі страти часто проводились без суду і тривали кілька років. Загалом було страчено близько 30 000 селян, а у самій Кодні біля 3000 учасників та підозрюваних у повстанні 1768 р.

Події Коліївщини та боротьба гайдамаків є важливою складовою історичної пам'яті українського народу. Так, Коліївщині присвятив один з своїх творів -- поему «Гайдамаки» Т. Шевченко.

Свідчення Михайла Чайковського

Михайло Станіславович народився недалеко від тих місць, де вирувала Коліївщина, в родині з українсько-польським корінням:"Я родился в селе Гальчинце, волынской губ. житомирского уезда, в кодненском приходе, в 13 верстах от Бердичева, этого торгового Иерусалима Израиля, в приднепровской Руси, в 9 верстах от «святой» Кодни, где карали гайдамаков Гонты и Железняка мечем, колом и виселицей во славу короля польского и Речи Посполитой. Такой страх был наведен тогда на украинский люд, что до сего дня этот люд, произнося угрозу или проклятие, повторяет: «щоб тебе свята Кодня не минула!»."

Він з дитинства спілкувався з багатьма учасниками тих подій, які воювали з обох боків. Тому не дивно, що серед його документів збереглися цінні свідчення, які можуть допомогти сприяти відновленню історичної правди про ті страшні часи. Так Михайло Станіславович Чайковський, особисто знав сина губернатора Младановича, хресника Гонти і з цього приводу у своїх спогадах зазначає наступне: "Был там также кс. Младанович, сын уманского губернатора (управителя) во время резни; он был крестным сыном Гонты и был им спасен. Теперь он был инвалидом монастыря и не нес никаких обязанностей, а все только рассказывал об уманской резне, об Украине, гайдамаках, Запорожье. Он все помнил и все рисовал в своих рассказах живыми красками.

Удивительная вещь -- он не выражал ни ненависти, ни раздражения против Гонты. Всю вину преступления он приписывал Феликсу Потоцкому и польской шляхте. Вот слова, которые я часто слышал от него: «выучили его читать, писать и понемножку всяким наукам, а потом хотели его бить, сажать в «гусак»; сделали его полковником, -- а полковник он был дельный, потому что он лучше знал военное дело, чем региментари, бригадиры и ротмистры, -- а потом хотели его ошельмовать, как хама, мужика; и муравей кусает, если ему досаждают, а что же человек, да еще такой как Гонта? Паны наварили этого пива, а люд Божий должен был его пить -- и пьет, да никак не выпьет до дна»".