Заселення і господарське освоєння степової України в XVІ-XVІІІ ст.

Здебільшого вони проходили по водорозділах рік, підвищеннях, а великі ріки переходили у найбільш доступних і зручних для переправи місцях. Крім переправ на великих ріках, зручних бродів - на малих, придатних місць для відпочинку, де можна було попасти волів, коней, приготувати їжу, нічим іншим вони не відзначалися. Нерідко купцям і дипломатам, що проїжджали цими шляхами, доводилося будувати гаті, щоб переправитися з одного берега ріки на другий²³. Правда, в межах Війська Запорозького протягом XVІІ ст. при дорогах все частіше згадуються пікети, котрі з часом переростали в зимівники. За розпорядженням коша їх мешканці повинні були не лише забезпечувати охорону чумацьких ватаг, що йшли цими шляхами, але й в разі потреби надавати їм необхідну допомогу. Правда, за ці послуги сплачувалося відповідне мито на користь коша²⁴. Переважна більшість таких пікетів знаходилася при переправах і розгалуженнях доріг.

У XVІІІ ст. стан шляхів, зокрема суходільних, все більше привертає увагу не лише центральної, але й місцевої влади. У ході будівництва оборонних споруд, перш за все Української, Дніпровської ліній, збудовані на них фортеці з'єднувалися за допомогою доріг, прокладення яких розглядалося як складова частина загального комплексу робіт, на які відводилися відповідні кошти та матеріали.

При прокладенні нових доріг на ріках будувалися мости, дамби. Дороги засипалися гравієм, завдяки чому ними уже можна було скористатися за будь-якої пори року. Так, прокладена в 30-х рр. XVІІІ ст. між фортецями Української лінії дорога з'єднала Подонців'я з Придніпров'ям, м. Ізюм - з Переволочною²⁵. Під час війни Росії з Туреччиною влітку 1736 р. на Чумацькій дорозі, якою російські війська просувалися до Криму, українські козаки зводили мости, різні оборонні споруди, в яких розмістили гарнізони, провіант, зброю та інше спорядження. Завдяки цим гарнізонам підтримувався тісний зв'язок між військами та основною базою армії, що знаходилася на Українській лінії, гарантувалось пересування по дорозі²⁶.

В 40-50-х рр. XVІІІ ст., в ході будівництва укріплень на кордоні з Польщею, розміщення рот гусарського і Пандурського полків Нової Сербії та Новослобідського полку, прокладалися дороги, які з'єднали між собою міста і села правобережної частини Степової України, зміцнили її зв'язки з іншими регіонами та сусідніми країнами²⁷. Під час будівництва Дніпровської лінії проклали дорогу, що з'єднала не тільки збудовані на ній фортеці (Петрівську, Захарівську, Олексіївську, Кирилівську, Григорівську, Микитівську та Олександрівську), але й Середнє Подніпров'я з Північним Приазов'ям і Керченським півостровом, зокрема містами Єнікале та Керч, що були причислені до Азовської губернії, з Таганрогом, Ростовом і Азовом²⁸. Певну увагу приділяв цій справі і Запорозький кіш, дбаючи в першу чергу про поліпшення зв'язку з паланками. Козаки й посполиті були зобов'язані нести спеціальну повинність по лагодженню доріг і мостів, догляду за ними²⁹.

У другій половині XVІІІ ст. на дорогах півдня все частіше згадуються заїжджі двори, які утримували козаки, державні селяни, купці. На них можна було заночувати, похарчуватися. Для підтримки регулярного зв'язку з регіонами, адміністративними центрами центральний уряд зобов'язував місцеві власті утримувати поштові станції. Й. Гільденштедт зазначав, що з Петрівської фортеці Дніпровської лінії відходили дороги на Таганріг, Олександрівськ, Бахмут. На них знаходилися поштові станції³⁰. На дорозі в 154 версти від Петрівської фортеці до Таганрога знаходилось 7 станцій³¹.

На утримання станцій збирався спеціальний податок, по 4 коп. з "ревізької душі" державних селян. За ці гроші на станціях утримувалися ямщики та коні³². На шляху з Петрівська до Таганрога ямщиками служили переважно українські козаки.

Таким чином, у ході заселення та освоєння краю поліпшувався стан доріг, на ріках і річках зводилися мости, утримувалися пароми, а при дорогах влаштовувалися заїжджі двори, поштові станції, що, звичайно, сприяло зміцненню не лише внутрішніх, але й зовнішніх зв'язків регіону. Наприклад, якщо в середині XVІІ ст. із Слобідської України на Торські соляні промисли можна було перебратися через Сіверський Донець лише на поромі, який належав Святогірському монастиреві і давав йому певну частину прибутків³³, то через століття у цьому місці знаходилися два мости (біля монастиря та містечка Маяки), а кожна рота Слов'яносербії, розташована на правому березі Дінця, з його лівобережжям з'єднувалася поромом³⁴.

Розширення мережі шляхів сполучення збільшувало чисельність переправ, мостів, гатей на ріках та річках. У 70-х рр. XVІІІ ст. на Дніпрі згадуються такі переправи: Кременчуцька, Мишуринорізька, Романківська, Кодацька, Будилівська, Кічкаська, Микитинська, Білозерська, Рогачівська, Каїрська, Носиківська, Кам'янська, Таванська, Бургунська, Тягінська; на Південному Бузі - Вітовтівська, Мігійська, Піщана, Гардова, Кременчуцька, Чартійська, Овеча, Соколянська³⁵. Переважно переправи знаходилися на мілководних місцях. На переправах великих рік утримувалися пороми, будувалися мости. Так, у новозбудованому м. Олександрівську, на Кічкаській переправі, через Дніпро переправлялися на поромі, а на Сухій і Мокрій Московках знаходилися мости³⁶.

Вигляд тогочасного порома до певної міри можна відтворити на підставі опису порома через Сіверський Донець, який був складений у 1774 р. Гільденштедтом. Цей пором складався з трьох колод, скріплених прибитими зверху дошками. По воді рухався за допомогою протягнутого між берегами ріки каната. При необхідності користувалися веслами та баграми. Такі пороми, за спостереженням Гільденштедта, були в усіх поселеннях, розташованих на берегах ріки³⁷.

Пороми, мости переважно здавалися на відкуп. Відкупщики збирали за користування ними проїзне мито і були зобов'язані утримувати їх у належному стані. Доказом цього може служити історія з перевозом на р. Білозірці.

У 1755 р. перекопський кайман Аблам Муртазі-ага отримав від хана дозвіл на влаштування на р. Білозірці перевозу. Кайман віддав перевіз запорозькому козакові. Від останнього це право дістав Запорозький кіш. Кошовий отаман Пилип Федорів 24 серпня 1764 р. видав наступний універсал: "Всем проезжающим в Крым великороссийским и малороссийским купцам и ватажникам, и особенно Войска Запорожского казакам, чрез сие объявляется: по общему в Коше Войска Запорожского приговору на той стороне Днепра, на турецкой стороне, на речке Белозерке, мост, который прежде сего был в лесах, вновь к безнужному всем проезжающим чрез оной проходу построить и получить с оного приход на Войско определено. Для собирания которого шафарем казак куреня Каневского Петро Носенко выбран и определен, который со всех проходящих чрез тот мост, кроме турецких людей, имеет взымать платеж по нижеписанному, а именно: от важных караванских купеческих возов по 10 коп., от соли с запорожских казаков с четверки по 8 коп., а с паровицы - по 4, от порожних - с четверки по 3, а с парового по 2 коп., с малороссийских ватажанских волов с солью от четверки по 10, с паровицы - по 6, порозжих возов от четверки по 5, а с паровицы - по 3 коп. Ежели кто в провозе соли не имеет к уплате денег, то как с запорожских казаков, так и с малороссиян - от четвертного воза по полпуда соли, а с пароволового - 1/4 часть пуда брать"³⁸.

Отже, протягом другої половини XVІІ-XVІІІ ст. не тільки збільшилася кількість сухопутних доріг, що проходили через Степову Україну, але й значно поліпшився їх стан. Можна стверджувати, що із сакм вони стали перетворюватися в справжні шляхи з мостами та переправами на ріках, заїжджими дворами і поштовими станціями.

На жаль, цього не можна сказати про водні шляхи півдня України. Побудова на деяких ріках млинів, дамб обмежувала їх використання для судноплавства. До числа таких рік належав Сіверський Донець, який ще у другій половині XVІІ ст. від Чугуєва та Ізюма використовувався як водяний шлях із Слобідської України на Дон, до Азова, а з середини XVІІІ ст. він фактично втратив це значення. Лише на окремих ділянках згадується про використання ріки для водного сполучення.

У другій половині 70-х - на початку 80-х рр. XVІІІ ст. робилися спроби побудови обхідних каналів біля дніпровських порогів, які повинні були забезпечити судноплавство по Дніпру. В. Зуєв підкреслював, що роботи велися на кошти купця Фалєєва. Мандрівник у 1781 р. спостерігав за будівництвом каналу біля Ненаситецького порога. На час його перебування на правому березі ріки прорили канал завдовжки до 170 сажнів і завширшки до 10 сажнів. Описавши всю складність робіт, які велися в гранітних скелях порога, Зуєв констатував, що Фалєєв добився в обводненні Ненаситецького порога чималого успіху, але не вистачало "твердого наміру" довести справу до кінця³⁹. Думається, що не тільки в намірах полягала вся справа, але й у фінансуванні та технічному оснащенні робіт, які необхідно було виконати, щоб побудувати обхідні канали біля цих порогів. Тому роботи були припинені, що й визначило в подальшому розвиток судноплавства на Дніпрі аж до побудови Дніпрогесу.

Таким чином, південь України, незважаючи на занепад причорноморської торгівлі в період панування в регіоні монголо-татар, продовжував відігравати важливу роль у зміцненні взаємостосунків країн Сходу і Заходу. Через нього проходили як суходільні, так і водні шляхи, якими східні товари потрапляли до Європи, європейські - на ринки Сходу. Найважливішим з них були Чорний та Муравський, які перетинали регіон у північно-західному та північно-східному напрямках, з'єднуючи його з країнами Близького Сходу та майже всієї Європи. Протягом XVІІ-XVІІІ ст. вдосконалювалися старі шляхи та прокладалися нові. На ріках і річках зводилися мости, будувалися пороми, заїжджі двори для купців, поштові станції, що робило користування наявними в регіоні дорогами не тільки зручнішим, але й безпечнішим.

5.2 Внутрішня і зовнішня торгівля

Сухопутні та водні шляхи, що перетинали Степову Україну з півдня на північ та з заходу на схід, сприяли втягненню регіону в торгові зв'язки не тільки з іншими землями України, але й з багатьма державами світу, особливо з найближчими сусідами.

Найбільш поширеними товарами, що йшли з півдня України в інші регіони, а також і за рубіж протягом XVІ-XVІІІ ст., були риба та сіль. До кінця XV ст. належать повідомлення про приїзд купців з Литовського князівства за рибою та сіллю в пониззя Дніпра⁴⁰. З листа кримського хана Менглі-Гірея до великого московського князя Івана ІІІ від 1499 р. довідуємось, що до Криму за сіллю приїжджали піддані останнього, котрі добували у володіннях хана "багато солі", завдаючи збитків його казні⁴¹.

До першої половини та середини XVІ ст. належать численні повідомлення про вилов риби та про згромадження солі в прогноях і лиманах Причорномор'я мешканцями Черкаського та Канівського староств⁴².

З організацією Запорозької Січі не тільки розширюється використання природних ресурсів краю місцевим населенням, але й приїжджими з різних регіонів України чумаками. На рубежі XVІ-XVІІ ст. джерела засвідчують досить активну відхідницьку діяльність української і російської людності на всій території регіону. Як уже зазначалося, з кінця XVІ ст. жителі Лівобережної України та південних повітів Московської держави найбільш часто приїжджали за сіллю на Тор⁴³. Крім виварки солі, українські та російські відхідники добували тут шкури хутрових звірів, які доставляли до Києва та інших міст⁴⁴.

До початку XVІІ ст. поселенці південних повітів Московської держави здебільшого користувалися староруською та пермською сіллю⁴⁵. Іноземна інтервенція та повстання І. Болотнікова значно ускладнили її доставку. Тому Торські соляні промисли, що знаходились поруч, стали все більше використовуватися солепромисловцями південноруських повітів. Із повідомлення валуйчанина Поминки Котельникова 1625 р. випливає, що на Тор за сіллю щорічно прибували "охочі люди" з Бєлгорода, Валуйок, Оскола, Єльця, Курська, Лівен і Воронежа⁴⁶, фактично зі всіх південно-західних повітів Московської держави. В той же час населення Запорожжя та Лівобережної України віддавало перевагу більш дешевій самосадковій солі з причорноморських лиманів і прогноїв.

З заселенням Слобідської України на Тор за сіллю стали все більше приїжджати її жителі. Згідно з описом С. Тітова, у 1665 р., крім казни, тут виварювали сіль "солепромисловці" з Цареборисова, Чугуєва, Салтова, Нового Оскола, Усерда, Рибінська, Сум, Харкова, Брянська, Богацького, Боровська, Олешні, Полтави, Кузьмінська, Земківська, Землянська, Змієва, Лебедина, Охтирки, Колонтаєва. Виварювали вони сіль протягом двох-трьох тижнів, скільки кому було потрібно⁴⁷. Якщо врахувати, що на пароволову мажу вантажили до 60-70 пудів солі, то за літній сезон з промислів вивозилося до 0,5 млн пудів солі. Зрозуміло, що така кількість солі виварювалася не тільки для власних потреб, а здебільшого для реалізації на ринках.

Після побудови в 1663 р. через Сіверський Донець при м. Маяках мосту з чумаків і солепромисловців за користування ним стали збирати на користь казни мито. Посилення загрози татарських нападів під час російсько-турецької війни 1673-1681 рр. спричинилося до зменшення чисельності приїжджих солеварів. Щоб стимулювати їх приїзд на Тор, царський уряд скасував на 1681-1687 рр. мостове мито⁴⁸. Очевидно, це викликало деяке пожвавлення торговельної діяльності місцевого населення, перш за все торських солеварів, яким надавалося право безмитної торгівлі сіллю, обміну її на продукти харчування на Слобідській України. Тож не дивно, що мешканці Соляного (Тора) з 1 вересня 1684 р. до 31 серпня 1685 р. провезли через Маяцьку заставу 486 возів солі та риби на Слобідську Україну. При цьому А. Іванов провіз 48 возів риби⁴⁹. Є всі підстави допускати, що вона була скоріш за все виловлена на Дону чи в Азовському морі, як це робилось у XVІІІ ст.⁵⁰

Запорожці та чумаки з Лівобережної України у першій половині XVІІ ст. переважно добували сіль у соляних озерах Бердянської, рідше Кінбурської коси⁵¹. Здебільшого для власних потреб вони користувалися соляними озерами на Бердянській косі. Й. Гільденштедт, який на початку жовтня 1773 р. відвідав ці місця, зазначав, що запорожці добували там сіль для власних рибних заводів і вживання до їжі лише з двох озер, хоча на косі їх було чимало. При цьому він зауважував, що, не дивлячись на промивку озер, якість солі була низька⁵². Хоч Гільденштедт досить скептично поставився до якості та можливостей добування на Бердянській косі солі, військовими командами Азова та Таганрога для забезпечення місцевих гарнізонів і мешканців у 1706 р. в бердянських озерах було добуто 28200, а в 1707 р. - 30564 пуди солі⁵³. Це дає підстави вважати, що значна частина добутої в XVІІ ст. солі в бердянських озерах потрапяла на ринок.

Отже, найбільш поширеними товарами, що доставлялися з півдня України в інші регіони протягом XVІ-XVІІ ст., були сіль, риба та хутро. Здебільшого вони доставлялись до місць їх споживання чумаками. Фактично на XVІІ ст. припадає оформлення чумацького промислу як своєрідного виду не тільки занять на Україні, але й особливого виду початкового нагромадження капіталу. Хоч займалися ним різні соціальні верстви населення, однак головну роль у ньому відігравало в той час козацтво⁵⁴.

Створення в ході Визвольної війни Української держави сприяло подальшому зміцненню торговельних зв'язків півдня України з іншими регіонами. Здебільшого з Лівобережної, Слобідської, а також і Правобережної України на Січ тяглися чумацькі валки з хлібом, горілкою та ремісничими виробами, а поверталися звідти з сіллю, рибою та іншими товарами, які доставлялися на Січ із країн Сходу.

У другій половині XVІІ ст. Запорозька Січ виступає як важливий транзитний пункт у торговельних зв'язках України з країнами Сходу та Середземномор'я. Доказом цього можна вважати не тільки появу осередку грецьких купців на Запорожжі, але й ряд пільг, які були надані українським купцям у договорі турецького султана з Військом Запорозьким і народом руським 1649 р. Згідно з договором українські купці отримували право вільного плавання в Чорному й Мармуровому морях, заходу до всіх турецьких портів і стоянки в них. Їм надавалася можливість домовлятися з купцями імперії про продаж, купівлю та обмін товарами, будувати в турецьких портах і містах свої склади. На 100 років вони звільнялися від усяких поборів, за винятком тих, що їх сплачували турецькі купці. Запорозькому Війську дозволялося мати в Стамбулі свого представника в торговельних справах, а султану на Запорожжі. На останнього покладався обов'язок видання українським купцям паспортів на дозвіл вільного заходу до турецьких портів. Він також повинен був приводити до присяги капітанів суден, які відправлялися до турецьких міст, у дотриманні умов договору. Для утримання своєвільних людей від морських грабежів запорожці зобов'язувалися закласти декілька фортець у пониззях Дніпра. Для боротьби з піратством на морі разом з донськими козаками вони зобов'язувались виступати спільно з турецькою охороною. У випадку недотримання умов договору капітанами суден покарання накладалося тільки на них, а не на колектив судна. В разі загибелі купців їх майно віддавалося спадкоємцям або найближчим родичам⁵⁵.

Оскільки уже при Хмельницькому й після нього Військо Запорозьке та українські гетьмани уклали ряд договорів з Туреччиною та кримськими ханами про торговельні стосунки, то можна вважати, що цей договір мав більше декларативний, ніж реальний характер. Однак, як свідчать деякі факти, не можна повністю заперечувати його впливу на розвиток чорноморської торгівлі та розширення в ній участі українського купецтва⁵⁶.

Головним центром торгівлі на півдні протягом XVІІ-XVІІІ ст. фактично була Запорозька Січ. Із Січі товари як суходолом, так і по Дніпру надходили до Криму та до Архіпелагу і навпаки. Здебільшого із Запорожжя поступали до Криму продукти тваринництва, хутро, хліб. На Запорожжя переважно доставляли вина, фрукти, зброю та ремісничі вироби. До Польщі запорожці доставляли худобу, рибу, сіль, а на Запорожжя з Речі Посполитої надходив хліб, горілка та різні ремісничі вироби. Через Гетьманщину та Слобідську Україну Запорожжя торгувало з російськими землями, в тому числі й Москвою.

Із Києва на Січ товари надходили не тільки суходільними шляхами, але й по Дніпру. Для проведення барж, баркасів через дніпровські пороги при Кодаку кіш поселив лоцманську слободу, мешканці якої були зобов'язані супроводжувати вантажі через пороги. По Дніпру царський уряд наприкінці XVІІ ст. доставляв зброю та продукти до новозбудованих міст на берегах Самари (Новобогородицька та Сергіївська)⁵⁷.

Хоч між Запорожжям та Гетьманщиною протягом другої половини XVІІ ст. взаємостосунки не завжди були безхмарними, однак на Запорожжя надходили хліб, рибальські снасті, нитки для неводів, канати, полотно, обшивка, залізо, смола, лісоматеріали для спорудження чайок, сукно, тютюн та горілка, кількість якої залежала від стану врожаю на українських землях. Доставлені на Січ товари продавалися за гроші або обмінювалися на місцеві та привізні⁵⁸. Наприклад, гетьман Мазепа 29 квітня 1699 р. звернувся з листом до прилуцького полковника Горленка, просячи його вислати підводи для перевезення борошна на Січ і до Тавані. При цьому він повідомляв, що розрахував на 20 підвід, а "кгды теперь уважились мы, что мало будет тех подвод, то просим прислать в Батурин 40 подвод"⁵⁹.

Певне пожвавлення торговельних зв'язків півдня з іншими регіонами та країнами спостерігалось на рубежі XVІІ-XVІІІ ст. Обумовлювалось воно не тільки економічними зрушеннями в краї, але й наданням царським урядом пільг для іноземних купців, що прибували зі своїми товарами до Азова та новозведеного Таганрога. Одночасно було дозволено місцевим і українським купцям вступати в торговельні стосунки з приїжджими. Так, у січні 1701 р. російський уряд звернувся до іноземних купців з запрошенням прибувати з товарами до Азова, обіцяючи різноманітні привілеї⁶⁰. В першу чергу це стосувалося грецьких купців, що відігравали важливу роль у європейській та близькосхідній торгівлі. Одночасно він звернувся і до купців з України з пропозицією прибудувати до Азова для торгівлі, в тому числі з іноземними купцями. При цьому в Азові було встановлено ярмарок на Петрів день⁶¹.

Прибуття у листопаді 1702 р. до Азова ілірійського купця Сави Рагузинського свідчить, що іноземні купці скористалися з цього запрошення. Доставлені Рагузинським товари після розвантаження через Валуйку надійшли здебільшого до південних міст Росії та Слобідської України⁶². У липні 1703 р. С. Рагузинському була надана жалувана грамота на право вільної торгівлі в Росії через місто Азов протягом 10 років. Йому дозволялося тримати крамниці у будь-якому місті, скуповувати сибірське хутро з умовою виплати таких митних зборів, які сплачували російські купці. В той же час уряд брав на себе зобов'язання забезпечувати купця підводами, річковим транспортом для доставки товарів з Азова до міст Росії, а також до Азова куплені ним товари в Росі⁶³. 2 квітня 1705 р. ця грамота була знову підтверджена з долученням ще права утримувати склади в самому Азові та вільно доставляти товари до міст України⁶⁴.

Про хід реалізації цих привілеїв можна дійти певних висновків на підставі вказівок уряду азовському губернаторові О. Толстому всіляко сприяти Рагузинському в закупівлі 1000 пудів пряжі, 500 пудів сала, 1000 пудів заліза. Йому ж були віддані вказівки щодо умов обслуговування кораблів купця. Зокрема після розвантаження портова служба повинна була прийняти корабель згідно з описом товарів, лагодити його і таким же чином передати купцеві, отримавши оплату за обслуговування, без "прибавления"⁶⁵.

Із наведених вище фактів можна зробити висновки, що в другій половині XVІІ - на початку XVІІІ ст. значно зміцніли торговельні зв'язки півдня України з іншими регіонами, з сусідніми країнами, перш за все Росією, хоча набір товарів в основному залишився попереднім. Риба і сіль з півдня йшли в інші райони, а на південь везли хліб, напої та ремісничі вироби. Зросла роль Січі не тільки у внутрішній, але й зовнішній торгівлі. Правда, після приєднання до Росії Азова й побудови Таганрога царський уряд, шляхом надання різних пільг іноземним та власним купцям у торгівлі через ці міста обмежував роль Січі в зовнішній торгівлі.

Політичні події початку XVІІІ ст., зокрема розгром царськими військами Запорозької Січі й перехід козаків під протекторат Кримського ханства та перенесення російсько-турецького кордону в межиріччя Орелі й Самари, негативно позначилися на подальшому розвитку торговельних зв'язків півдня з іншими регіонами України, перш за все з Гетьманщиною та Слобожанщиною. Переслідуючи запорожців, Петро І категорично, під загрозою фізичної розправи, заборонив їм появлятися в цих регіонах.

Ставлення російського царя до запорожців простежується в статтях гетьмана І. Скоропадського. На прохання гетьмана дозволити українцям користуватися, як це було в минулому, рибними, соляними та мисливськими угіддями в межах запорозьких земель, надійшла приписка - "відкладено на деякий час, щоб не дозволяти запорожцям під цим приводом селитися в зазначених місцях"⁶⁶. Крім того, були заборонені прямі стосунки гетьмана, старшини й козаків з турками, татарами та з запорожцями, що опинилися в межах Кримського ханства⁶⁷.

До перелічених політичних факторів необхідно додати ще й ряд економічних. Серед них: примусове переселення козаків з Правобережної України на Лівобережну й Слобідську, встановлення нових митниць та висилка згідно з указом від 26 квітня 1727 р. за межі Російської імперії євреїв⁶⁸, котрі відігравали чималу роль в налагодженні торговельних зв'язків на теренах України.

Прихід до влади в Росії Петра ІІ та пожвавлення діалогу між царським урядом і запорожцями щодо можливого їх повернення в межі Російської імперії позитивно вплинули на взаємозв'язки Запорожжя з Лівобережною та Слобідською Україною. Царські укази 1727, 1728 рр. надавали право жителям Лівобережної України вільної торгівлі з Кримом "незабороненими товарами", а кримським купцям збувати свої товари на Україні⁶⁹. Правда, указ від 31 березня 1735 р. заборонив вивозити за межі Лівобережної України вичинені овечі шкури⁷⁰.

Іноземні поселенці, що осіли на півдні України в середині XVІІІ ст., в тому числі й російські розкольники, отримали від уряду право вибору занять. Це в певній мірі прискорило процес формування місцевого купецтва, особливо в межах майбутньої Єлизаветградської провінції, в якій поселилася більшість розкольників, що жили до цього в Речі Посполитій та Османській імперії. Тому не дивно, що на середину 70-х рр. єлизаветградське купецтво складало найбільш численну та багату частину купецтва Новоросійської губернії.

Правда, пільгова безмитна торгівля Запорожжя з Лівобережною, Слобідською Україною та Росією протрималася лише до 1753 р. В цьому році в Переволочній, Кременчуці були встановлені царським урядом митниці, на яких з купців, що направлялися на Запорожжя, та навпаки, стали брати мито. Це викликало незадоволення серед запорожців. Тому в 1756 р. кіш відправив до Петербурга своїх депутатів, які через гетьмана К. Розумовського просили дозволити їм безмитне постачання на Січ "їстівних припасів та інших речей", без яких не могли обходитись запорожці⁷¹. Однак в результаті цієї поїздки вдалося домогтися лише тимчасового полегшення цього митного тарифу.

25 січня 1760 р. було видано указ, згідно з яким:

1) дозволялося їстівні припаси, напої для споживання самих запорожців, необхідні матеріали для пошиття одягу, взуття, а також доставлені зарубіжні товари, з яких уже бралось до цього мито, пропускати на Запорожжя без всяких митних зборів, але запорожці позбавлялися права доставляти їх до Криму чи в будь-яку іншу країну;

2) запорожцям надавалася можливість вільно купувати рушниці, порох, свинець, кремінь для власних потреб і суворо заборонялося перепродавати їх за рубіж;

3) від мита звільнявся вивіз на Лівобережну Україну риби, хутра, коней, рогатої худоби та інших товарів власного їх виробництва;

4) дозволялося брати мито з солі, що доставлялася запорожцями на Лівобережну Україну з Криму, оскільки вона не вважалася їхнім товаром;

5) запорожцям заборонялося провозити на Лівобережну Україну будь-які інші іноземного походження товари, а також вивозити до Криму та Польщі хліб та інші їстівні припаси;

6) із Києво--Межигірського монастиря дозволялось безмитно доставляти на Січ на духовний чин 30 чвертей житнього борошна, 10 чвертей пшона, 2 бочки горілки, 1000 аршинів полотна, а з Січі до монастиря - 10 возів (чотирокінних) риби, а сіль - з митом⁷².

Указ 1762 р. забороняв пропускати з Польщі горілку на Лівобережну Україну, в Запорозьку Січ і Нову Сербію. Ці укази запорожці розглядали як такі, що обмежували їхню торгівлю, і тому домагалися їх скасування.

Наведені вище та ряд інших фактів дозволяють стверджувати, що протягом XVІІІ ст., як і в XVІ-XVІІ ст., із Запорожжя найбільше надходило риби та солі. Згідно з обчисленнями І. Слабєєва щорічно в середині 50-х рр. із Запорожжя на Лівобережну Україну доставлялося до 120 тис. пудів риби⁷³. В 1757 р. через прикордонні форпости з Польщею на Правобережну Україну із Запорожжя надійшло 25749 пудів риби. Якщо врахувати, що чумаки всіляко намагалися оминути митниці, то, звичайно, можна допускати, що протягом року могло доставлятися значно більше риби.

Попит на місцеву рибу пояснювався перш за все її дешевизною. Незважаючи на наявність у першій половині 70-х рр. XVІІІ ст. в Приазов'ї військ, що, на наш погляд, не могло не вплинути не тільки на рівень цін, але й на стан рибальства взагалі, академік Гільденштедт у 1773 р. дивувався дешевизні азовської риби та рибопродуктів. Він зазначав, що самка білуги з ікрою продавалася на місці за 5-5,5 крб., самець - за 1,5 крб., пуд ікри - за 80 коп., а пуд засоленої білуги - за 70 коп. Судак завдовжки від голови до хвоста в піваршина (понад 35 см), який називали сулою, а маленький - підсулком, у свіжому вигляді продавався відповідно за 5 і 1,5 крб. за 1000 штук. Така ж кількість засоленої сули коштувала відповідно 30 і 5 крб.⁷⁴

Здебільшого, як свідчать джерела, приїжджі чумаки купували дешеву рибу - сеньгу, чехоню, тарань та іншу. Тисяча штук свіжої чехоні на місці коштувала 3 крб., засоленої - 5 крб. На пароволові мажі українські чумаки вантажили близько 5 тис. штук риби, а на Україні продавали 1000 штук за 10 крб.⁷⁵

Чумаки, що направлялися до Приазов'я за рибою, везли з собою борошно та інші товари, а звідси поверталися завантажені рибою⁷⁶. Джерела свідчать, що азовська риба поступала у всі регіони України, включаючи й Прикарпаття⁷⁷.

Необхідно підкреслити, що доставкою риби з Приазов'я у різні регіони України, крім козаків, займалися й інши верстви населення. Наприклад, у жовтні 1765 р. до Бахмутської заводської контори звернувся син місцевого солевара Іван Ілляшенко з проханням відпустити його з п'ятьма наймитами до м. Черкаська на "рибні ловлі"⁷⁸. Можна не сумніватися, що головною метою його поїздки було не забезпечення власних потреб, а купівля риби для продажу на ринку. Адже в серпні цього ж року він звертався до заводської контори з проханням відпустити його для торгівлі в луганські станиці та слобідські полки⁷⁹.

Велике місце в торгівлі півдня України, як і раніше, займала морська самосадкова сіль. Оскільки найбільш продуктивні соляні лимани та джерела до 1783 р. знаходилися в межах Кримського ханства, то це сприяло розвиткові торговельних зв'язків з Кримом. Основними посередниками в торгівлі з Кримом виступали запорожці. Фактично через них кримські хани зверталися до чумаків з запрошенням приїжджати за сіллю, повідомляли про умови, що склалися в Криму. Наприклад, пристав Тузли (Перекопської затоки) писав 25 червня 1764 р. кошовому отаманові: "Благодаря богу, его святым произволением сего году, уже выстояние свое сделав, соль произошла изобильно противу прошедшего году, как обычай села хорошо. Да притом же воды и травы у нас в Крыму, также на пути везде изобильно, так что очень спокойно ныне для чумаков, а для скота кормов достанет... При сем прошу в незамедлении чумаков присылать за солью"⁸⁰.

Протягом довгого часу свого існування чумацтво виробило характерні для нього правила доставки товарів "одвічними" степовими шляхами. Як тільки земля звільнялася від снігу і з'являлася на ній зелена трава, так чумаки збиралися на майданах за слободами в довгі "валки". Склавши на вози пшоно, хліб, сало, гречану крупу, казани, сокири, ложки та інші необхідні речі, вони вирушали в далеку дорогу. Попереду їхав "батько-отаман", "пан-господар". Він обирався всією артіллю з числа досвідчених, бувалих чумаків, що добре знали шлях і здатні були запобігти небезпеці на ньому. Отаман піднімав валку в дорогу, вів її за собою, зупиняв на відпочинок, визначав нічних та денних сторожів, розглядав суперечки поміж ватажанами, турбувався про відвернення нападу на неї степових "харцизяк". Другим після отамана був кухар (кашовар), який зберігав харчі, готував їжу чумакам в дорозі на сніданок, обід і вечерю. Для захисту в дорозі чумаки везли з собою рушниці та списи.

Наприкінці XVІІІ ст., у зв'язку зі зменшенням небезпеки в дорозі, спостерігається зменшення чисельності чумацьких валок. Проте не слід забувати, що груповий чумацький промисел не лише гарантував безпеку пересування по степових дорогах, але й можливість надання допомоги у випадку поломки воза, загибелі волів або хвороби самого чумака.

Об'єднанню в чумацькі валки сприяв і порядок збору мита, надання конвою і т. ін. Великій валці все це обходилося дешевше, ніж окремим чумакам. Хоча на території Запорожжя ця охорона була більше символічна, але відмовитися від неї було важко, бо нерідко тих, хто намагався уникнути цих "послуг", в дорозі очікували всілякі неприємності, котрі, в кінцевому підсумку, обходилися значно дорожче, ніж оплата конвоїрів.

Кожної весни запорожці очікували чумаків, які, їдучи за рибою, сіллю, везли необхідні їм товари. Тому вони сповіщали через своїх представників про умови проїзду через їхню територію. На кордонах запорозьких земель чумаків зустрічала особлива козацька команда, що допомагала їм переправитися через ріки, спокійно проїхати через всю територію Запорожжя. Здебільшого чумаки, що їхали з Прикарпаття, Волині й Поділля, переправлялися через Буг при Гарді. Тут вони брали для супроводу конвой з військовим перначем і військовою печаткою. Продовжуючи шлях через запорозькі землі, вони сплачували мито на переправах, мостах і гатях. По дорозі їх всюди зустрічали прихильно козаки-зимівчани, які мали можливість придбати у них що-небудь з товарів, котрі ці везли з собою. Нарешті чумаки досягали Микитина або Кодака. Тут вони відпускали конвой і вносили особливу плату за переїзд через запорозькі землі до військової скарбниці та на деякий час зупинялися на відпочинок. Після відпочинку ті, що їхали на Дон за рибою, переправлялися біля Кодака через Дніпро і продовжували свій шлях східними землями Запорожжя, а ті, що їхали за сіллю, в Микитиному отримували ярлики чи квітки на татарській і турецькій мовах. Переправившись через Дніпро, вони рухалися до Перекопу⁸¹. На теренах Кримського ханства чумаки змушені були пересуватися з великою пересторогою з зарядженими рушницями та приготовленими списами. В разі нападу степових грабіжників з возів вони робили табір і під керівництвом отамана відбивалися від них. Необхідно зазначити, що татари інколи збирали з чумаків мито в незатверджених ханом місцях. Бувало викрадали у них на привалах волів, а потім вимагали винагороду як за знайдену на степу худобу⁸². Нарешті, подолавши чимало труднощів на шляху до Криму, вони добиралися до Перекопської вежі. Тут їх зустрічали представники хана, який був заінтересований у приїзді чумаків, бо отримував чималі прибутки від торгівлі сіллю.

За переїзд через Перекопські ворота вони сплачували 70 коп. мита, що дозволяло їм розташовуватися біля промислів на відпочинок і вантажити на вози сіль. За віз солі чумаки платили 4 крб., а за переїзд Перекопських воріт з сіллю - 1 крб.⁸³ Оскільки оплата за сіль не залежала від її кількості, то чумаки вдавалися до хитрощів. Неподалік від Перекопу залишали на степу частину валки, а друга йшла на промисли і набирала на одну мажу стільки солі, щоб після переходу через Перекоп можна було завантажити дві. Але коли перевантажена мажа ламалась і сіль висипалася, то за повторне її завантаження доводилося платити вдруге.

Крім солі, в Криму інколи чумаки купували й інші місцеві та привізні товари, які користувалися попитом на Україні. Й. Гільденштедт зазначав, що під час війни Росії з Туреччиною чумаки, які приїжджали до Приазов'я за рибою, доставляли для російської армії зброю та провіант, завдяки чому вони могли за одну поїздку заробити до 22 крб.⁸⁴ Дослідники давно підмітили, що чумацький промисел сприяв нагромадженню первісного капіталу на Україні. Однак панування феодальних відносин не дозволяло його використати у виробництві.

Хоча кримська та причорноморська сіль у XVІІІ ст. фактично надходила у всі регіони України, за винятком Прикарпаття, найбільше її доставляли на Лівобережну і Правобережну Україну та на Запорожжя. Наприклад, протягом червня 1724 р. через Кременчуцьку, Переволочанську та Лялинську митниці пройшло 806 возів з сіллю, а протягом року їх могло набратися в декілька разів більше⁸⁵. У 1758 р. тільки на Лівобережну Україну доставили 693 тис. пудів солі. З них 668 тис. пудів припадало на сіль, що надійшла з Криму та Запорожжя⁸⁶. Незважаючи на це, в регіоні відчувалася нестача солі. На одного мешканця тут припадало близько 11 фунтів на рік, або 13 гр. на день⁸⁷, в той час як в цілому по Росії в середньому на рік споживали 12-13 фунтів солі⁸⁸. Тому не дивно, що царський уряд був зацікавлений в налагодженні виварки солі в Торі та Бахмуті, бо в період загострення відносин з Кримом нестача солі призводила до збільшення цін на неї та росту невдоволення, перш за все на Слобідській і Лівобережній Україні. Про стан забезпечення населення Слобожанщини донецькою сіллю через казенні магазини наприкінці 30 - на початку 40-х рр. можна переконатися на підставі таблиці 10.

Таблиця 10. - Забезпечення казенних магазинів Слобожанщини бахмутською і торською сіллю в 1737-1742 рр.⁸⁹

Таблиця свідчить, що найменше надійшло в казенні магазини солі в 1739 р. В середньому на рік припадало до 552356 пудів солі, в той час як, за підрахунками, її потреба складала до 2 млн пудів. Таким чином, бахмутські та торські варниці забезпечували лише чверть необхідної солі. Це призводило до росту цін на сіль, особливо під час війн з Туреччиною. Уряд змушений був піти на впровадження єдиної ціни на поварену і на самосадкову сіль - по 35 коп. за пуд. Чумакам заборонялося брати більше 2 коп. з пуда за доставку солі на ярмарки та в села⁹⁰.

Дефіцит солі на Слобідській та Лівобережній Україні змусив царський уряд не лише вжити заходів до розширення її виробництва в Торі та Бахмуті, але й дозволити доставку в регіони ельтонської солі⁹¹. Однак і це не вирішило справи. Під час російсько-турецької війни, коли стала неможливою доставка солі з Криму, за пуд солі чумаки брали по 70-80 коп.⁹² Тому не дивно, що в ці роки вживалися нові заходи з метою розширення виварки солі в Бахмуті та Торі, а адміністрація Слобідської України домагалася від заводської контори першочергового надання сковорід для солепромисливців Слобожанщини⁹³. Підвищення ціни на сіль призвело до росту орендної плати за сковороди. Протестуючи проти цього заходу адміністрації соляних промислів, споживачі бахмутської та торської солі зверталися зі скаргами навіть до Уложеної комісії⁹⁴.

Значне місце в економічних зв'язках півдня України з іншими регіонами займала торгівля кіньми, великою рогатою худобою та продуктами тваринництва. Укладачі опису Азовської губернії підкреслювали, що провідне місце належало в 70-х рр. торгівлі рогатою худобою і кіньми, яких продавали порівняно недорого⁹⁵. Важливу роль у ній відігравало запорозьке козацтво. Наприклад, у 1763 р. кошовий отаман П. Калнишевський продав Чигиринському купцеві В. Новицькому 100 коней по 9 крб. за одного, а в 1765 р. - табун коней і стадо худоби на суму в 1500 крб. У 1769 р. він уклав договір з двома орловськими купцями Дмитром і Євдокимом Немитовими про продаж табуна коней з 250 голів⁹⁶.

Продавала худобу не тільки козацька старшина, але й заможні козаки. Так, 30 липня 1757 р. козак Щербинівського куреня Кравець отримав дозвіл коша на доставку до Єлизаветинської фортеці табуна коней із свого зимівника, а в 1761 р. отримав дозвіл на продаж коней на Лівобережній Україні козак Рогівського куреня Шумейко та його парубки Дмитро й Роман. У 1764 р. козак Пластунівського куреня Литвин продав мешканцеві містечка Водолаги биків-трьохліток та одну яловицю⁹⁷.

Про торгівлю запорожців худобою говорить і лист уманського старости від 1762 р., в якому він звертався до коша з проханням присилати на уманські ярмарки козаків з худобою, перш за все з "добрими кіньми та маститими лошатами"⁹⁸. Торгували козаки й з іншими районами вичиненими шкурами, сап'яном, вовною, салом, сиром, маслом, копченим м'ясом, а також іншими продуктами скотарства.

Крім зовнішньої торгівлі, на Запорожжі все більшого поширення набувала й внутрішня. Переважно це була дрібна торгівля, яка відбувалася на самій Січовій площі, а найчастіше на Крамному ринку, Хасан-базарі або Січовому передмісті, де знаходилося багато маленьких хатинок, крамниць, яток і шинків. Частина цих будівель була споруджена на доходи куренів і належала війську, а частина - приїжджим купцям. Предметами торгівлі в Січі були одяг, зброя, кінська збруя, рогата худоба та непридатні для їзди коні, котрих скуповували здебільшого на м'ясо татари. Крім Січі, велася торгівля також і в паланкових селах: в Кальміуській сл. на Кальміусі, в Гарді на Бузі, Микитині на Дніпрі та ін.⁹⁹ Оскільки В. Голобуцький характеристиці торгівлі на Запорожжі присвятив цілий розділ, то лише варто підкреслити, що до ліквідації Січі вона була головним центром торгівлі в межах Степової України. Якщо на Січі зосереджувався головний центр міжнародної торгівлі, то в паланкових центрах - здебільшого велася внутрішня торгівля.

Під кінець XVІІІ ст. постійною стала торгівля і в інших поселеннях півдня. На рубежі 70-80-х рр. майже в усіх містах Азовської губернії на рік проводилося по 3-4 ярмарки. При цьому в деяких з них кількість ярмарків не стільки визначалася числом їх мешканців, скільки розташуванням на вигідних шляхах. Наприклад, в м. Олександрівську, що було закладене в 1770 р. як фортеця на "великій дорозі" до Криму, на початку 80-х рр. уже проводилося щорічно 4 ярмарки¹⁰⁰. Звичайно, це позначилося на розвитку самого міста. Варто відмітити, що, крім ярмарків, проводилися й щотижневі торги, при цьому не лише в містах, але й у багатьох селах. Наприклад, у Слов'янському повіті на Катеринославщині в середині 90-х рр. ярмарки проводилися в десяти сільських поселеннях, у тому числі: в одному - 5, в п'яти - по 4, в двох - по 3, в одному - по 2, в одному - 1. Всього в повіті проводилося на рік - 37 ярмарків¹⁰¹.

В окремих поселеннях ярмарки продовжувалися навіть до двох тижнів. На них приїжджали купці з різних міст, у тому числі з Криму, Польщі та інших країн. Велася торгівля як продуктами, так і промисловими виробами. На торги переважно приїжджали мешканці навколишніх міст і сіл. Здебільшого вони проводилися в недільні дні, щоб залучити ширше коло мешканців. На ярмарках найбільше продавалося худоби за порівняно низькими цінами.

Розвиток торгівлі сприяв зростанню місцевого купецтва.

Певні висновки про його чисельність у містах можна зробити на підставі таблиці 11.

Таблиця 11. - Купецтво Новоросійської губернії в 1775 р.¹⁰²

Таблиця свідчить, що найбільше купців проживало у Єлизаветграді та Кременчуку. Сума капіталів усіх купців складала 381515 крб., тобто в середньому на одного купця припадало трохи більше 1156 крб. Капітал єлизаветградських купців складав 194650 крб., або понад 51% від загальної суми капіталів усіх купців Новоросійської губернії. Капітал купців 3-ї гільдії не перевищував 1000 крб., другої - від 1000 до 10000 крб., а першої гільдії - понад 10000 крб. Капітал двох єлизаветградських купців складав 14000 крб., а бахмутського купця Парфена Гаврилова - 12000 крб.¹⁰³ Багато місцевих купців значно поповнили свої капітали за рахунок поставок провіанту для російської армії в 1768-1774 рр. Дані таблиці свідчать, що правобережне купецтво було більш чисельним, ніж лівобережне. Якщо на Правобережжі чисельністю купців відзначалися Єлизаветград, Новомиргород і Крилів, то на Лівобережжі - лише Кременчук і Бахмут. Останній, очевидно, завдяки тому, що тут знаходилися соляні заводи, а також і те, що місто лежало на торговельному шляху з Азова та Черкаська на Слобідську й Лівобережну Україну. В ньому знаходилася митниця. Зроблений 30 жовтня 1740 р. запис у митній книзі свідчить, що з бєлгородця Тимофія Арістова за куплену тут в рибному ряду засолену рибу (чебака - 1000 штук за 4 крб., 170 штук сазанів по 60 коп. за десяток, бочку щуки - за 3 крб. 15 коп., 300 штук белесни по 1 крб. 30 коп. за сотню) взяли мито й видали йому грамоту на право доставки товару до м. Курська¹⁰⁴. 9 травня 1741 р. Бахмутська митниця видала провізну грамоту мешканцю Нагольного Колодязя Обоянського повіту Івану Ширяєву на право провозу купленої на Міусі в'яленої сули 3300 штук по 10 крб. за 1000 штук до м. Севська¹⁰⁵. Таким чином, міста лівобережної частини мали більш міцні торговельні зв'язки із Слобідською та Лівобережною Україною, з південно-західними повітами Росії.

Наведені вище факти переконливо свідчать про подальший розвиток торгівлі в степовій частині України в другій половині XVІІІ ст., про зміцнення її зв'язків з іншими районами, в тому числі й сусідніми державами. Однак морська торгівля через відсутність морських портів і неможливість судноплавства по Дніпру розвивалася досить повільно. У зв'язку з поверненням Туреччині Азова й Таганрога згідно з умовами Прутського й Адріанопольського договорів прикордонні митниці були встановлені спочатку в Бахмуті та Черкаську, з побудовою в 1730 р. на Дону фортеці Св. Анни, черкаська митниця була перенесена до неї, а з 1749 р. - в пониззя Дону, в урочище Багатий Колодязь, з якого й розпочалося будівництво м. Ростова через 20 років¹⁰⁶. З того часу морська торгівля лівобережжя значною мірою була зв'язана з Азовським морем.

Зміцнення торговельних зв'язків з Туреччиною в середині XVІІІ ст. поставило на порядок денний питання про створення спільної компанії. Російський резидент у Константинополі запропонував створити таку компанію для торгівлі з середнеземноморськими країнами через Константинополь ще в грудні 1746 р.¹⁰⁷ Однак указ сенату про її створення при Темерниківському порту, що будувався на той час, був виданий лише 2 березня 1755 р.¹⁰⁸

Важливим центром зовнішньої торгівлі на Правобережжі з часу його заснування стало м. Єлизаветград¹⁰⁹, що не могло не позначитися на чисельності місцевого купецтва та швидкому рості його капіталів. На другому місці знаходився Новомиргород.

Крім ярмарків, на які в 70-х рр. часто приїжджали купці із сусідніх країн, особливо Польщі, тут проводилися щотижневі торги, знаходилися й крамниці. Купецтво Новомиргорода, як і Єлизаветграда, брало активну участь в торгівлі сусідніх міст, у тому числі й за межами Степової України.

Важливе значення в торгівлі з сусідніми країнами до 1775 р. мала Запорозька Січ, куди здебільшого прибували купці з турецьких володінь. Матеріали комісії, що розглядала суперечки між Кримським ханством і Запорожжям у 1749 р., свідчать, що, крім кримських купців, на Січ приїжджали очаківські, молдавські, грецькі та сербські купці. Однак купці з Архіпелагу не дуже охоче торгували з запорожцями, бо не завжди могли тут завантажити свої кораблі товарами на зворотний шлях¹¹⁰. Кримські купці на Запорожжі найчастіше купували коров'яче масло та іншу тваринницьку продукцію, хліб, а запорожці в Криму - сіль, вина, зброю, кінську збрую, коней. Архіпелазькі купці привозили на Запорожжя здебільшого вина та фрукти¹¹¹.

Укладачі опису Азовської губернії відмічали, що іноземні купці привозили на місцеві ярмарки красні товари, парчові та шовкові тканини, англійські та інші сукна, ситець, китайку, набивні тканини, голандські полотна, срібні, золоті й алмазні вироби, юфт, сап'ян, залізо, мідний, олов'яний, кришталевий та скляний посуд, сірі й чорні кримські смужки, сіль, хліб, сало, дьоготь, ізюм, фініки, інжир, каву, мигдаль, турецькі та волоські горіхи, лимонний сік, лимони, мандарини, апельсини, оливкову олію, маслини, ладан, смирну, сарачинське пшоно (рис. - В.П.), турецький тютюн, турецькі хутра та бавовняні тканини. Вивозилося за кордон переважно залізо, ікра, коров'яче масло, сало, прядиво, шкіри та інші товари¹¹².

Про подальше регулювання зовнішньої і внутрішньої торгівлі в другій половині XVІІІ ст. свідчить встановлення нових митниць і карантинів. Відповідно до сенатського указу від 25 липня 1755 р. були встановлені прикордонні митниці в Царичанці, Ізюмі та Луганській станиці. Дві останні були підпорядковані Бахмутській, котра вважалася головною в межиріччі Дніпра та Дону. При всіх митницях передбачалося побудувати необхідні адміністративні та складські приміщення, а до Бахмута - призначити ще й лікаря, у віданні якого знаходились би всі інші митниці¹¹³. Через перелічені митниці дозволялося провозити іноземні товари на Лівобережну Україну з умовою сплати мита згідно з портовим тарифом¹¹⁴. На митниці покладався обов'язок не лише контролю за перевезенням товарів, карантинного нагляду за приїжджими купцями, але й гарантії безпеки їх пересування на підвладній митниці території. Наприклад, Бахмутська митниця зобов'язана була надавати купцям конвой на весь шлях до Криму, на Кубань і в інші місця за їх оплату¹¹⁵.

Здебільшого уряд віддавав митниці на відкуп. Наприклад, згідно з сенатським указом від 15 травня 1758 р. внутрішні та портові збори на Темерниківській митниці передавалися на відкуп компанії купців (у складі 14 осіб) на 6 років. Обер-інспектором призначався Микита Шем'якін, а до компанії входили купці з різних міст Росії та України, серед них був і бахмутський купець Василь Михайлов¹¹⁶. У той же час указ від 28 січня 1760 р. дозволяв компанії безмитно ввозити "усіх видів шовк й інші товари, необхідні для шовкових фабрик"¹¹⁷. На Дніпрі головною була Микитинська митниця, котрій згодом підпорядкували Олександрівську та Кінбурзьку, а також застави при Богородицькому (Усть-Самарському) ретраншаменті, Новомиргородську з підпорядкованими їй Крилівською та Катерининською¹¹⁸. Необхідно підкреслити, що наприкінці 70-х - на початку 80-х рр. царський уряд всіляко заохочував торгівлю з Кримом¹¹⁹, добиваючись права заходу російських кораблів у всі кримські порти¹²⁰.

Для розширення зовнішньої торгівлі на півдні Росії в 70-х рр. велике значення мало повернення їй Азова й Таганрога. Після їх звільнення російськими військами в 1769 р. тут розпочалися роботи по налагодженню торгівлі з іноземними державами. Найбільша увага надавалася Таганрогу, оскільки місцева гавань дозволяла приймати морські кораблі. На вересень 1773 р. гавань була вже обведена молом, котрий піднявся на старому фундаменті, закладеному ще при Петрі І. У трьох верстах від неї, на невеликому острові, знаходився карантин для іноземних купців. Завдяки цьому Таганріг ставав головним портом на Азовському узбережжі. Але оскільки з нього до кримських портів на вітрильнику можна було дістатися лише при наявності двох напрямків вітру, то для зв'язків з Кримом більше використовували Петрівську фортецю, при гирлі р. Берди, звідкіля на вітрильнику діставалися до Керчі при північному вітрі через якихось 16 годин. Правда, через мілководдя Бердянської затоки морські кораблі зупинялися тут у відкритому морі, а товари з них на мілкодонних човнах доставлялися до берега. З Петрівської фортеці вони перевозилися по суходолу до Таганрога, Ростова, Олександрівська та інших міст. Гільденштедт підкреслював, що доставці товарів суходолом з цих міст до Петрівської фортеці, та навпаки, надавалася перевага над перевезенням їх морем¹²¹.