Заселення і господарське освоєння степової України в XVІ-XVІІІ ст.

178

138

74

390

%

45,6

35,6

18,8

100

Дані таблиці свідчать, що більшість "заводів" знаходилася в північних здавна освоюваних повітах намісництва. Отже, не тільки наявність вільних земель визначала стан скотарства, але й наявність населення, без якого не могло розвиватися ні землеробство, ні тваринництво. Серед наявних у намісництві заводів 45,6% припадало на велику рогату худобу, 35,6 - на кінні, лише 18,8% на овечі. І. Бебер зазначав, що, крім великої рогатої худоби, в Степовій Україні наприкінці XVІІІ ст. розводили буйволів, свиней. Він вважав, що від буйволів було більше користі, ніж від корів²³. Його замітки свідчать, що свиней взимку годували пареною м'якиною, додаючи іноді незначну кількість житнього борошна або висівок, а влітку вони паслися в степу.

Велика рогата худоба, коні, вівці майже цілий рік знаходилися під відкритим небом, що не могло не позначатися на стані тваринництва. Сучасники зазначали, що на півдні "вся домашня худоба страждає влітку від нестерпної спеки та від жалючих комах, а взимку - від нестачі кормів, сильних морозів, частих і страшних снігопадів та хуртовин. На думку Бебера, подальший розвиток землеробства, винищення лісів у процесі заселення краю негативно позначалися на розвитку тваринництва, адже ліс захищав землю від суховіїв, трави - від охолодження. Тому до масового розорювання земель худоба завжди могла знайти в степу не лише певний захист від снігових заметів, але й траву, що пробивалася з-під снігу²³.

Варто підкреслити, що тваринницькі заводи наприкінці XVІІІ ст. були не тільки в маєтках поміщиків, козацької старшини, але й державних селян. Однак напівкочовий характер скотарства не дозволяв місцевому населенню отримувати від нього всі можливі вигоди. І. Бебер з цього приводу писав, що велика рогата худоба "більше утримувалася для чисельності, ніж для прибутку"²⁴. Оскільки телят не відділяли від корів, то важко було знайти в місцевих селах молоко, мало виготовлялося масла та сиру. Сучасники зазначали, що вівці давали більше користі, ніж корови, бо з їх молока виготовляли бринзу, а з вовни - сукно²⁵. Тому їм надавали в селянських господарствах перевагу над коровами, не говорячи вже про умови догляду за ними.

Протягом усього часу в Степовій Україні велика увага надавалася конярству. Як свідчить таблиця 16, за кількістю заводів наприкінці XVІІІ ст. воно займало друге місце після великої рогатої худоби. Бебер називав його "блискучою частиною" господарства краю"²⁶.

Таким чином, у Степовій Україні на перших порах скотарство набуло більшого поширення в порівнянні із землеробством. Коней, корів, овець та інших домашніх тварин розводили не тільки запорожці, але й мешканці новозбудованих за вказівкою царського уряду міст, військові поселенці. Незважаючи на значні зрушення протягом XVІІІ ст. у скотарстві, до кінця століття воно ще не позбулося багатьох рис, характерних для напівкочового господарства.

3.2 Землеробство

Поруч із скотарством з XV ст. у татар все більше набувало поширення землеробство: на перших порах напівкочове, а згодом і осіле. Венеціанські мандрівники XV ст. І. Барбаро та А. Контаріні підкреслювали, що землеробство не тільки задовольняло потреби самих татар у хлібі, але й дозволяло їм обмінювати частину зерна на інші товари, зокрема на промислові вироби. Інколи збували вони його й за гроші²⁷. Згадуваний уже Жан де Люк, який у 20-х рр. XVІІ ст. відвідав Крим, писав, що татари обробляли свої поля переважно працею рабів: сіяли пшеницю і збирали добрий урожай. Через те ціни на зерно були порівняно низькі: віз пшениці, який могли везти дві пари волів, коштував лише 2 екю, що в порівнянні з цінами у Франції було надто дешево²⁸. В той же час він зазначав, що татари розводять велику кількість худоби: корів, овець, коней, двогорбих верблюдів. Ті, що жили на узбережжях морів, займалися рибальством, через що риба в Криму була дешевша, ніж м'ясо: фунт ікри коштував 2 су (розмінна французька монета). В цілому де Люк підкреслював, що їстівні припаси у татар були досить дешеві: півтора десятка яєць коштували 1 асир, а курка - 2 су²⁹. З фруктів на узбережжі вирощувались груші, яблука, сливи, вишні, горіхи, а в степовій частині Криму садів не розводили. Таким чином, землеробством частково займалося й татарське населення.

Заселення Степової України вихідцями з України і Росії, сприятливі природні умови прискорювали процес розвитку землеробства в регіоні та збільшували його питому вагу серед інших видів занять місцевого населення. Хоча джерела не дозволяють відтворити повної картини його стану, однак є підстави стверджувати про значні зрушення в його розвитку уже в другій половині XVІІ ст. Доказом цього може служити факт відведення поруч з новозбудованими в 60-70-х рр. містами земель не тільки під випас худоби, але й заняття землеробством. Найбільш переконливим доказом цього може служити боротьба місцевих монастирів (Самарського та Святогірського) за розширення власних земельних угідь. Якщо після заснування Самарського монастиря для нього відвели "деяку кількість лісу, орної землі й сінокосів"³⁰, то з появою у монастирі в 1672 р. Кирила Таврівського земельні володіння монастиря помітно розширилися не тільки за рахунок вільних земель, але й освоєних запорожцями. Останні відступили свої зимівники, заведені поблизку монастиря, й переселилися на Ягідну балку³¹.

Розпочата на початку 70-х рр. розбудова монастиря з будівництвом на Самарі за вказівкою царського уряду Новобогородицької фортеці фактично в 1688 р. загальмувалася. Очевидно, це й підштовхнуло монахів до активного виступу проти вторгнення в їх володіння царських воєвод. Російське командування обійшлося з ченцями як з бунтівниками: монастир був оточений царськими військами, а його іноки піддані допитам і мукам, щоб виявити серед них зачинщиків бунту. У 1690 р. на Запорожжі, в тому числі й в околицях монастиря, поширилася чума, що призвело майже до його запустіння³².

На початку XVІІІ ст., у зв'язку з розоренням російськими військами Старої Січі й переходом запорожців під протекторат Кримського ханства, Самарський монастир запустів. Чого не можна було забрати з собою, монахи спалили, а саму споруду передали під опіку архімандритові Азовсько-Предтеченського монастиря. Після підписання невдалого для Росії Прутського договору й перенесення російсько-турецького кордону в межиріччя Самари й Орелі володіння монастиря також опинилися в межах Кримського ханства. Проте монастирські будівлі разом з укріпленими містами на Самарі за умовами договору були зруйновані³³. Отже, монастир фактично припинив своє існування.

У більш сприятливих умовах опинився на той час Святогірський монастир. Незважаючи на понесені ним значні втрати наприкінці 70-х рр. від нападів татар, він продовжував функціонувати, розширюючи свою господарську діяльність. У 1705 р. цареборисівський козак Самуїл Ситник продав монастиреві "мельничную заимку" на р. Студенок. У 1709 р. монастир придбав у куп'янського мешканця хутір на р. Осипівці за 700 золотих з умовою спільного користування млином³⁴. У цьому ж році архімандрит Васіан скаржився, що монастир не в змозі розширити свої володіння, що в нього немає хліва для худоби, через що й несе великі втрати як від хижих звірів, так і від лихих людей³⁵.

Отже, хоча монастир і розширяв свої земельні володіння, все ж таки землеробство в його господарській діяльності ще не стало провідним, оскільки на першому місці у скаргах архімандритів стоїть турбота про захист худоби. Заслуговує на увагу і той факт, що зроблені монастирем усі придбання знаходилися на лівому боці Дінця. На наш погляд, це зайвий раз підкреслює, що загроза нападів кочівників продовжувала негативно впливати на розвиток господарства, зокрема землеробства в межах Степової України.

Про те, що хліборобство ще не набуло достатнього поширення у Святогірському монастирі, свідчать постійні звернення його архімандритів до царського уряду за "хлібним жалуванням", яке надавалося монахам згідно з царським указом від 1624 р. Особливо почастішали вони після побудови Маяцького острогу та відібрання у монастиря перевозу через Сіверський Донець, з якого, як відмічається в скаргах, монахи "кормилися", тобто отримували основний прибуток. Одначасно з побудовою в 1663 р нижче монастиря, на правому боці Дінця, укріпленого Маяцького містечка, через Донець збудували міст і стали збирати за проїзд по ньому на Торські соляні промисли мито в казну, а монастиреві до попередніх 10 крб. і 12 чвертей жита та вівса додатково виділили в 1664 р. ще 5 крб. грішми та пуд воску для монастирської церкви³⁶. Але вже в 1678 р. архімандрит Іоїль Озерянський скаржився Федору Олексійовичу, що з 1676 р. монастир не отримував виділених йому грошей "и архимандриту с братиею... прокормиться нечем"³⁷. Після цього монастирю виділили не лише належне хлібне та грошове жалування, але й з Монастирського приказу в березні 1679 р. відправили 11 різних церковних книг³⁸. Грамотою Івана та Петра від 21 січня 1683 р. була підтверджена видача монастирю хліба та грошей з казенних житниць, кабацьких і митних доходів у м. Валуйках³⁹. Коли врахувати, що на 16 чоловік духовного сану в монастирі щорічно згадується до 10 найманих працівників, то виникають сумніви в такому важкому стані монастиря, як це намагалися подати його архімандрити.

Брак джерел не дозволяє дати повної картини розвитку землеробства в той час на Запорожжі. Наявні факти дають можливість стверджувати, що особливих змін у порівнянні з попереднім періодом у цій галузі не відбулося. Як і раніше Військо Запорозьке продовжувало отримувати продукти від тих держав, на службі яких воно знаходилося. Так, у 1693 р. козаки скаржилися гетьману Івану Мазепі на "злиденність" доставленого їм харчу - по шість бочок борошна на кожен курінь. Головним чином з царських засік на Січ доставлялися борошно та пшоно. Крім царського "хлібного" жалування, запорозьке козацтво отримувало продукти з Києво-Межигірського монастиря. Запрошуючи його іноків до себе, козаки таким чином добивалися права на безмитну доставку частини продуктів з Києва на Січ⁴⁰.

Головною причиною низького стану землеробства на Запорожжі деякі дослідники вважають те, що для козака єдиним заняттям була лицарська справа. Уродженому воїну більше з руки було, на думку Д. Яворницького, борознити веслами високі хвилі рік і морів, ніж різати косою густу траву лугів та орати плугом степову цілину. Для козака степ - це арена воєнних подвигів, а не поле для чорнової роботи⁴¹. Однак таке пояснення недостатньої уваги до землеробства на Запорожжі, на наш погляд, не розкриває всіх причин цього явища. Якщо зважати на те, що в 1690 р. Військовий круг Війська Донського розіслав у всі донські городки грамоту, якою під загрозою пограбування та покарання батогами "на смерть" заборонив козакам займатися землеробством⁴², то можна вважати, що аналогічно дивилася на заняття землеробством і старшина Війська Запорозького. Адже польові роботи вимагають постійної уваги. Осілого на землі козака важко відірвати від неї, мобілізувати його у далекий похід. Тому не дивно, що джерела не подають відомостей про заняття хліборобством, у той час як у них ідеться про скотарство та інші види занять. Кіш всіляко підтримував заснування зимівників переважно старими та непридатними до військової служби козаками, які здебільшого займалися скотарством і пасічництвом.

Не набуло до кінця XVІІ ст. достатнього поширення хліборобство й серед мешканців новозбудованих у межиріччі Дінця й Тору містечок (Маяцького, Тора й Райгородка), хоча їм було відведено землі для "ріллі". В той же час окремі відомості дозволяють стверджувати, що городництвом під кінець XVІІ ст. займалися не тільки міщани регіону, але й у зимівниках⁴³.

У другій чверті XVІІІ ст., після повернення запорожців у межі Російської імперії, укладення Белградського мирного договору і стабілізації взаємостосунків між Росією та Туреччиною, створилися більш сприятливі умови для розвитку землеробства й на запорозьких землях.

Запорожці, уклавши з царським урядом в м. Лубнах договір, за яким було підтверджено їх право на володіння всіма землями, які вони вважали своєю власністю згідно з універсалами Ст. Баторія та Б. Хмельницького, стали активно освоювати їх, запрошуючи селитися в їх володіннях усіх бажаючих. Осівши в межах запорозьких володінь на правах посполитих, вихідці з різних місць України та сусідніх держав зобов'язані були нести повинності на користь коша, паланкової адміністрації, що значною мірою визначало й напрямки їх трудової діяльності.

Певну роль, звичайно, відігравали й набуті переселенцями на попередніх місцях навички господарювання, особливо ведення землеробства. Найбільше це проявилося на правобережжі Дніпра, яке в 20-х рр. стало активно освоюватися вихідцями з Польщі, а після передачі його в 1732 р. Росії - козаками й посполитими Миргородського та Полтавського полків. Як вихідці з Поділля й Брацлавщини, що переселялися на цю територію, так і переселенці з Гетьманщини серед інших видів господарської діяльності віддавали перевагу землеробству. Тому й не дивно, що воно набуває тут найбільшого поширення. Тільки за 1740-1745 рр. козаки і посполиті Миргородського та Полтавського полків на повернутій Росії території заснували 2 міських поселення, одну слободу, 12 сіл, 23 висілки та 139 хуторів, в яких числилося 1596 козацьких дворів, 1624 господарства посполитих, 27 млинів, 65 гуралень, 71 пасіка⁴⁴. Наявність такої кількості млинів та гуралень свідчить, що землеробство в північній частині степового Правобережжя уже в 40-х рр. XVІІІ ст. займало важливе місце серед інших галузей сільського господарства. В той же час, за свідченням С. Мишецького, запорожці віддавали перевагу розведенню худоби, займалися рибальством і полюванням на диких звірів і птахів⁴⁵. При цьому він підкреслював, що запорозькі зимівники знаходилися не тільки на правому боці Дніпра, але й при інших ріках, які впадають у нього, на островах до самого гирла Дніпра⁴⁶. Це дає підстави вважати, що до середини XVІІІ ст. землеробство ще не набуло повсюдного поширення на запорозьких землях.

Цей висновок підтверджується й тим, що в 50-х рр. XVІІІ ст. на Запорожжя з Лівобережної України щорічно доставлялося 10000 чвертей житнього борошна, 1000 чвертей - пшеничного, 5000 - пшона, 500 бочок горілки, 200 - солоду, 1000 бочок прісного меду, 4000 пудів ниток на неводи, 20000 аршинів полотна на сорочки, 20000 аршинів хрящу, 4000 штук китайки на каптани, 4000 арш. різнокольорового сукна, 2000 арш. інших тканин, не враховуючи шкір великої рогатої худоби, овець, овечої вовни, пороху, свинцю, рушниць і т.д.⁴⁷ З цього переліку товарів також випливає, що Запорожжя забезпечувало себе до середини XVІІІ ст. лише продукцією тваринництва, сіллю та рибою.

З середини XVІІІ ст. ситуація поступово змінюється і на Запорожжі. Про це навіть свідчить опис запорозького зимівника, складений у 1766 р. М. Чернявським. Він писав, що "запорозькі козаки мають поселення, котрі називаються зимівниками або хуторами, при яких вони утримують рогату худобу, коней та овець; мають пасіки та інше господарство в залежності від властивостей та якості землі; розводять сади та городи, запасаються сіном для годівлі худоби, засівають поля різним хлібом, займаються ловлею звірів, а в ріках - риб"⁴⁸. Таким чином, в останньому описі зимівника хоча тваринництво й стоїть на першому місті, поруч з ним перераховуються хліборобство, городництво і садівництво. Полювання та рибальство в переліку йдуть останніми.

Таким чином, навіть порівняння описів запорозького зимівника, зроблених Мишецьким і Чернявським з інтервалом в якихось 30 років, засвідчує ті зміни, що відбулися за той час у розвитку господарства зимівчан Запорожжя. В той же час варто врахувати, що зазначені зміни в основних видах занять запорожців притаманні були не всім зимівникам. Чимало фактів дозволяють стверджувати, що, поруч із зимівниками козацької старшини, котрі в другій половині XVІІІ ст. виступають як справжні багатогалузеві фермерські господарства, на Запорожжі існували зимівники рядових козаків, де за житло служила напівземлянка або землянка, а в загонах для худоби нараховувалося лише декілька корів чи овець і навіть не було робочої худоби⁴⁹. Чи не найбільш поширеними були зимівники, що належали одній родині. К. Хоєцький, добираючись з Бахмутського козацького полку до Польщі, влітку 1776 р. натрапив на р. Вовчій на зимівник, який складався лише з одного двору. Увійшовши до хати, він застав там чоловіка, котрий молов зерно на ручних жорнах. З його розповіді він дізнався, що разом з ним у зимівнику проживали ще п'ять братів і батько, які поїхали до лісу за хмизом. Походили вони з-під Чигирина, а тут осіли недавно. Оскільки Хоєцького частували гречаною кашею з кислим молоком, сметаною⁵⁰, то з цього випливає, що навіть у таких однородинних зимівниках у той час займалися не тільки скотарством, але й землеробством.

Певний стимул до розвитку хліборобства викликав попит на хліб, особливо під час російсько-турецьких воєн, коли царський уряд не міг забезпечити ним навіть власну армію, а не то, щоб доставляти його запорожцям. Нестача хліба на півдні України під час війни 1768-1774 рр. спонукала кіш звернутися до козаків і посполитих з закликом своєчасно провести всі польові роботи, незважаючи на присутність у районі військ, та збільшити посіви хліба, щоб удосталь надійшло його восени "на продаж". Кіш закликав зайнятися хліборобством усіх вільних від походів козаків, щоб забезпечити хлібом не тільки себе, але й тих, хто брав участь у війні, а після повернення з неї стане купувати хліб за гроші⁵¹. Остання частина рішення коша переконливо свідчить, що хліборобство в козацьких зимівниках на той час не тільки забезпечувало власні потреби, але й давало продукцію на ринок.

Тому не дивно, що козацька старшина та заможні козаки у другій половині XVІІІ ст. виступають як власники зимівників, у котрих, крім скотарства, набуло поширення землеробство та різні промисли. Наприклад, у зимівниках П. Калнишевського, крім згаданої вище худоби, при їх описі відмічено 1120 пудів жита, 1055 - пшениці, 1010 - ячменю, 476 - вівса та 1350 пудів проса - разом 5011 пудів різного хліба⁵². У господарстві І. Глоби: 473 пуди жита, 876 - пшениці, 570 - ячменю, 588 - вівса, 994 пудів проса - разом 3601 пуд усякого зерна⁵³. Загальна вартість майна Калнишевського оцінювалася в 38718 крб., а Глоби - в 31267 крб.⁵⁴ При цьому до названих сум не ввійшла вартість нерухомого майна, готівка та кредити. Між іншим, у кожного з названих представників козацької верхівки були чималі капітали. Наприклад, у Калнишевського вони складали 47403 крб. 95 коп., не враховуючи цінних паперів, у Глоби - 21548 крб. 32 коп. і векселів на суму 5618 крб. 32 коп.⁵⁵

Від козацької старшини намагалися не відставати й заможні козаки. Наприклад, під час нападу орди в січні 1769 р. був спалений хутір козака Шкуринського куреня Моргуна, в якому, крім будівель, було спалено до 500 кіп хліба, 200 кіп сіна, відігнано 20 коней, 40 голів великої рогатої худоби та 700 овець. За приблизними підрахунками запорозьких властей, збитки, спричинені І. Моргуну, складали близько 1840 крб., а в зимівнику козака Ірклієвського куреня С. Каплуна згоріло до 400 кіп необмолоченого хліба, було відігнано 20 коней та 14 голів великої рогатої худоби⁵⁶.

Наведені вище факти свідчать не тільки про майнову диференціацію на Запорожжі, але й про те, що навіть рядові козаки мали хутори, в яких найняті парубки доглядали за їхньою худобою, пасіками та вирощували хліб. Ще князь Мишецький повідомляв, що деякі запорожці тримали зимівники далеко від Січі "для промислу рыбной ловли и бития зверей, и не бывают в Сечи года по два и больше; отъезжают для промыслу, торговли, получая паспорта”⁵⁷. Все це дає підстави стверджувати, що у XVІІІ ст. населення Запорожжя все більше втягувалося в різні види господарської діяльності, залучаючи до господарського обігу нові види природних ресурсів.

Найбільш повну картину стану старшинського господарства подає опис зимівника полковника А. Гараджі, складений у 1775 р. На його хуторі знаходився великий житловий будинок, дві хати для найманих робітників, кухня, млин на два камені з сукновальнею, 3 комори, 4 загороди та хлів для худоби, конюшня, сіновал, корчма на два "покої з сіньми", солодовня, пивоварня, льох для льоду. Все господарство було обнесене огорожею зі "стоячих пластин". З сільськогосподарських знарядь відмічено 3 плуги з лемешами та череслами, коси, сокири та ін. Як уже зазначалося, 43 коні, 167 голів великої рогатої худоби. За садибою тягнулися посіви: пшениці - 1 загін, жита - 2, по одному загону ячменю, вівса, гречки та різної городини, баштан (два загони кавунів та динь). Зібраного хліба: 68 кіп пшениці, 95 - жита, 55 - ячменю, 21,5 - проса та 38 кіп вівса. Неподалік від зимівника, на р. Дінці, знаходився млин на три камені, в якому було 802 четверики (близько 900 пудів) борошна та зерна⁵⁸. Звичайно, що таке господарство не могло обходитися без використання найманої праці: для наймитів збудували дві хати. Наявність двох млинів, солодовні та пивоварні дає підстави стверджувати про переробку на місці вирощеного хліба, виготовлення з нього різних напоїв, котрі надходили перш за все до власної корчми. Інколи власники таких господарств, зайняті на військовій службі, не могли безпосередньо доглядати за станом господарства і вдавалися до найму економів, які вели його. Так, у 1771 р. зимівник Сидора Білого перебував в управлінні козака Дороша⁵⁹.

Документи свідчать, що в деяких господарствах щорічно працювали по декілька наймитів. Наприклад, 119 козаків Протовчанської паланки в 1773 р. тримали 153 наймитів, а 15 посполитих - 16 наймитів. При цьому в с. Петриківці 5-х, 4-х, 3-х наймитів тримали по одному козаку, по 2-х - п'ять, по 1-му - 14 козаків⁶⁰. Таким чином, найману працю використовували не лише козаки, але й посполиті, хоча більшість з останніх обходилася без неї.

Соціальна диференціація спостерігалася також і серед мешканців військово-землеробських поселень Степової України. Наприклад, у писаря Новоархангельської сотні в 1759 р. було 2 коней, 10 голів великої рогатої худоби, 50 овець; у підпрапорного Василя Дзюби - 5 коней, 20 голів рогатої худоби, 100 овець і пасіка на 20 вуликів. У той час як у виборного козака Семена Обушка - тільки один кінь, 5 голів великої рогатої худоби; а серед козацьких підпомічників було чимало таких, у кого, крім хати, не було ні робочої, ні продуктивної худоби, а в декого - і власної хати. Такі підпомічники жили переважно в господарствах козацької старшини⁶¹. При цьому підпомічники разом з підсусідками складали майже 2/3 загальної кількості поселенців Новослобідського полку. Тобто більшість поселенців Новослобідського полку фактично були неспроможні вести власне господарство.

В цілому наведені вище факти дозволяють стверджувати, що як у запорожців, так і в їх північних сусідів, поселенців Новослобідського козацького полку, сільське господарство в другій половині XVІІІ ст. поступово стає головним заняттям. Якщо запорожці надавали перевагу скотарству, то їх сусіди займалися більше рільництвом.

Як свідчать документи, сільським господарством займалися і мешканці новозбудованих міст. Наявність у міщан Тора та Бахмута в 40-х рр. хуторів поблизу міст доводить, що в їх житті сільське господарство відігравало чималу роль. Займалися ним навіть солевари. Цей висновок підтверджує той факт, що після закриття соляних промислів у 1782 р. не спостерігалося масового відходу населення з Тора та Бахмута. І хоча в 90-х рр. XVІІІ ст. в описах до атласів Катеринославського намісництва не подаються відомості про солеварів як власників окремих хуторів, проте у кожному з цих міст зазначаються земельні угіддя. Так, місту Слов'янську (Тору) належало 2000 десятин орної землі і 645 десятин сінокосу, а Бахмуту - відповідно 2326 і 500 десятин⁶².

Найбільшого поширення набуло землеробство серед однодвірців Української лініі. Крім усіх інших чинників, цей вид занять був обумовлений тут самим характером поселення. З перших кроків його заснування в 30-х рр. ландміліцькі полки повинні були забезпечувати себе всім необхідним, за винятком зброї. І хоча переселені на Українську лінію однодвірці з Білгородської та Воронезької губерній принесли з собою характерні для цих місць землеробські традиції, в 70-х рр., як свідчить щоденник подорожі по Українській лінії та Слобідській Україні академіка Гільденштедта, ведення ними господарства мало чим відрізнялося від місцевих селян. Це дає підстави стверджувати, що хоча в процесі заселення Степової України, зокрема у XVІІІ ст., вихідцями з різних місць України, Росії та інших країн сюди приносилися свої прийоми обробітку ґрунту, все ж таки тут вони видозмінювалися відповідно до умов ведення господарства та традицій місцевого населення. Так, Гільденштедт, описуючи рільництво поселян Молдавського полку, зазначав, що, крім пшениці, жита, ячменю, проса, гречки та вівса, вони ще висівали турецьку пшеничку (кукурудзу) і турецькі боби (квасолю), тобто занесені ними на цю територію нові культури. У той же час він підкреслював, що землю вони обробляли таким же важким плугом, як і українці, запрягаючи до нього не менше 4 волів⁶³.

Переконливим доказом поступового зростання питомої ваги землеробства у степовій зоні України протягом XVІІІ ст. може служити розвиток господарського комплексу Святогірського монастиря. Згідно з переписом 1732 р. за монастирем числилося два села, хутір, млин та збудований у 1720 р. невеликий склозавод. На час секуляризації монастирських земель у 1787 р. монастир володів 6 селами (Студенок, Богородичне, Банне, Ярове, Новосілки та Пришиб з хуторами Верхнім і Середнім), в яких проживало 1418 осіб чоловічої статі. Земельні його угіддя складали 24560 десятин 450 сажень, в тому числі 10000 десятин лісу. Секуляризовані монастирські володіння імператриця подарувала своєму фаворитові - князю Г. Потьомкіну. У листі до нього з цього приводу вона писала 1 жовтня 1790 р.: "Друг мой сердечный, князь Григорий Александрович. Дав тебе рай земной сегодня, как ты называешь ту дачу, которую ты у меня просил, прошу тебя, если вздумаешь оную паки продать, предпочтительно мне оную продать"⁶⁴.

Досить динамічно у 30-80-х рр. XVІІІ ст. розвивався і Самарський монастир. Після зруйнування Січі та переходу запорожців під протекторат Туреччини територія у межиріччі Орелі й Самари відійшла до Миргородського полку, старшина якого, незважаючи на умови Прутського та Адріанопольського договорів, стала поступово влаштовувати тут свої хутори, пасіки, селітроварні та інші господарські об'єкти. Миргородський полковник Д. Апостол і його син Павло звернули увагу і на Самарський монастир. З Києво-Межигірського Спасо-Преображенського монастиря запросили до нього ієромонаха Інінія, який поступово розпочав відновлювати монастирське життя на Самарі. До 1732 р. він відбудував декілька келій та Троїцьку церкву. Певну роль у відновленні монастирського життя мало будівництво вздовж Орелі Української лінії. Заінтересованість у відбудові монастиря проявили київський губернатор граф Іоганн Вейсбах та командувач російськими військами генерал-лейтенант Леонтьєв, котрий розглядав монастир як головну свою базу. Разом з відбудовою монастирських будівель велося відновлення підземних ходів, погребів та комор. Зводилися нові приміщення для збереження провіанту для хворих та поранених. Не шкодували коштів на відбудову монастиря й запорожці після повернення на свої землі. Завдяки цьому та особистим внескам доброхотів монастир не лише поправив своє матеріальне становище, але й зумів підняти рівень внутрішньої організації. В ньому запровадили афонський статут, збільшилася кількість монахів, відкрили школу та лазарет. Разом з тим розширилися монастирські земельні володіння. Наприклад, самарський полковник К. Красовський подарував монастиреві на Дніпрі прекрасний острів напроти слободи Половиці, млин, загони для худоби, рибні ловища на Самарі та її притоках і озерах - Луковатому, Мазничному, Глушковому; було засноване нове село Чернече, в якому поселили прислужників. Завдяки цьому Самарський монастир у середині XVІІІ ст. став важливим центром всієї північної окраїни запорозьких земель. У ньому щороку стали збиратися 2 ярмарки (9 травня, в день св. Миколи, і 6 серпня, в день Преображення Господнього). На них приїжджали купці з Лівобережної та Правобережної України, Польщі, південних провінцій Росії, Січі та інших районів. Матеріальний стан монастиря настільки зміцнів, що він сам неодноразово приходив на допомогу Війську Запорозькому⁶⁵.

В такому стані застала монастир у 1775 р. ліквідація Запорозької Січі. Правда, на монастиреві вона не позначилася. Завдяки зверненню до генерал-губернатора Новоросійського краю Г. Потьомкіна архімандрита Києво-Межигірського монастиря Гавриїла та намісника Самарського монастиря Аркадія монастир залишився в попередньому стані. На той час за ним числилося село Чернече, 4 хутори - при рр. Родіній, Підпільній, Лозоватій та Кільчені; 5 пасік - у Гришиному, Орловому Куті, Дикому Куті, Дубрівці та Пристані; 4 млини на р. Самарі, в Хащевому урочищі, 2 на р. Самарчику, напроти містечка Новоселиці, та трохи нижче від неї; озеро Солоне в Дубрівці; сінокоси при р. Протовчі. На всі зазначені села, хутори, пасіки, млини, озера та інші угіддя монастиреві видали межові книги, згідно з якими за ним числилося 18648 десятин і 2300 кв. сажнів усієї землі⁶⁶.

Однак це були останні часи самостійності монастиря. З 1780 р. він повністю стає залежним від Києво-Межигірського Спасо-Преображенського монастиря, а з 1791 р. - місцем перебування катеринославських архієреїв. У 1794 р. монастир позбавили кріпаків, а згодом - і земельних володінь. В кінцевому підсумку монастирське землеволодіння зменшилося до 341 десятини⁶⁷.

Нехворощанський монастир на р. Орелі вперше згадується в 1676 р. Його земельні угіддя знаходились на лівому березі Орелі, неподалік самого містечка. В 1722 р. йому належав млин на два камені та на одну ступу для биття сукна⁶⁸. Інших відомостей про нього не віднайдено.

Протягом XVІІІ ст. на південь України все більше проникає феодальне землеволодіння, особливо у зв'язку з впровадженням у життя плану заселення Новоросії. Якщо до укладення Кючук-Кайнарджійського договору воно робило лише перші несміливі кроки, то після цього стало набирати масового характеру. Доказом цього може служити складена на початку 1779 р. відомість про населення Азовської губернії. Згідно з нею до утворення в 1775 р. губернії на території між Дінцем та Дніпром знаходилося 34 запорозьких поселення, 13 - військових, 34 - державних, 5 - однодвірців, 2 - повітових, 2 - розкольницьких, 2 - економічних, 17 - відписних, 3 - поміщицьких, 3 - стани українських поселян біля Таганрога, 4 міста й фортеці. Після утворення губернії, тобто протягом 5 років, тут виникло 146 поміщицьких слобід⁶⁹. Найбільше їх було в Катеринославському (44), Натальїнському (24), Бахмутському (24) повітах, тобто в північно-східній частині губернії, а найменше в Марієнпольському (Маріупольському) та Олександрівському повітах - по 9 поселень; у Таганрозькому - жодного. Притому деякі поміщики стали володільцями декількох нових поселень. Наприклад, у полковника Штерича, що разом з іншими сербохорватами в 1754 р. поселився в Слов'яносербії в слободах Білій, Іванівці, Штеричівці та в хуторах Петрівському і на Вершині Чорного Яру, на початку 1779 р. проживало вже 1486 підданих⁷⁰.

Поширення поміщицького землеволодіння на цю територію викликало занепокоєння серед запорозької старшини, яка до ліквідації Січі неодноразово зверталася до царського уряду з протестами проти роздачі земель в межах володінь Війська Запорозького, особливо в межиріччі Орелі та Самари. При цьому вона посилалася на те, що ці землі освоювалися запорожцями ще в час Старої Січі⁷¹. Однак ці скарги залишалися поза всякою увагою. Навпаки, місцеві царські чиновники всіма засобами намагалися довести урядові, що населення Запорожжя нечисленне, що запорозькі зимівники розкидані по безкраїх степах на віддалі не менше 15-20 верст один від одного, а більша частина придатної під ріллю та сінокоси землі лежить без вжитку⁷².

Оскільки Бахмутський повіт, який уже з першого десятиріччя XVІІІ ст. став центром царської адміністрації в цьому регіоні, то й зрозуміло, що питома вага поміщицького землеволодіння в ньому була порівняно вища, хоча за природними умовами для розвитку землеробства він поступався Новомосковському, Катерининському. До того ж останні були ще й більш захищені від нападів кочівників. Все це й спричинилося до порівняно швидкого розвитку поміщицького землеволодіння в Катерининському, Новомосковському та Павлоградському повітах після ліквідації Січі. Наприклад, за 1776-1781 рр. кількість поміщицьких селян у Новомосковському повіті зросла з 11,88% до 43,01% загальної чисельності податного населення, в той час як в Олександрівському вона складала лише 14,23%, а в Ростовському та Херсонському - поміщицьких поселень не було зовсім⁷³.

З проникненням на цю територію поміщицького землеволодіння зменшується частка дрібних сільськогосподарських виробників, міняється характер сільськогосподарського виробництва. Поширюваний разом з поміщицьким землеволодінням феодальний спосіб господарювання все більше обмежував ростки фермерського господарства, яким переважно було господарство козацької старшини й заможних козаків, а також іноземних поселян. Однак умови заселення півдня та загальна економічна ситуація, що склалася в Росії наприкінці XVІІІ ст., сприяли формуванню в Степовій Україні змішаного типу сільськогосподарських виробників: поруч з великими поміщицькими господарствами тут збереглися й дрібні виробники - державні селяни, військові та іноземні поселяни. Крім того, в умовах браку робочих рук і поміщицькі господарства не могли уже набути класичного феодального типу. Можна сказати, що поміщики півдня - це новий тип дворянства, змушений пристосовуватися до нової економічної ситуації, що диктувалася розвитком товарно-грошових відносин.

У цілому про стан розвитку землеробства в намісництві та в окремих його повітах наприкінці XVІІІ ст. можна переконатися, співставивши відомості про різні форми земельних угідь, які подаються в описах до атласів Катеринославського намісництва 1795 р.

Із загальної площі земельних угідь в 14527507 десятин 70206 (0,48%) знаходилися під садибами, 8631307 (59,41%) - під ріллею, 2653222 (18,26%) - під сінокосами, 195631 (1,35%) - під лісом, 1056015 десятин (7,27%) складали непридатні для вжитку, а 1921226 десятин (13,23%) - ще не обмежовані землі (найбільше їх припадало на Ольвіопольський повіт - 95,11%). Це свідчить, що на середину 90-х рр. майже 60% загальної площі земельних угідь Катеринославського намісництва були відведені під ріллю, що дає підстави стверджувати: рільництво на той час займає провідні позиції у сільськогосподарському виробництві. Однак у повітах його стан був різний: у північних, давно освоюваних, рілля складала понад 80% земельних угідь, у той час як в Ольвіопольському - лише 1,65%.

Про поступовий розвиток землеробства на півдні України, перш за все хліборобства, свідчать до певної міри відомості про розміри посівів і збори урожаїв у Новоросійській губернії за 1778-1782 рр. (табл.2).

Таблиця 2. - Посіви та урожайність зернових культур у Новоросійській губернії в 1778-1782 рр.⁷⁴

Хоча 1779-1781 рр. виявилися вкрай неврожайними, однак посіви зернових культур продовжували зростати. Урожайність 1782 р. можна вважати середньою, бо в сприятливі роки вона здебільшого визначалася в сам-10.

До певної міри на питому вагу землеробства в господарствах поміщиків вказують і форми експлуатації селян. Згідно з описом 1795 р., у поміщицьких маєтках майже 98% селянських господарств відбували панщину, а лише трохи більше 2% сплачували грошову ренту. В монастирських селах повсюдно була поширена панщина⁷⁵.

Провідне місце в землеробстві на кінець XVІІІ ст. займало виробництво зерна. Серед зернових жито посідало перше місце. За ним ішли пшениця, просо та інші культури. В посівах переважали ярові, хоч серед жита та пшениці - озимі, в той час як на початку XVІІІ ст. й серед них домінували перші. В переважній більшості в переліку посівів після жита та пшениці стоїть гречка, що, очевидно, підкреслює те значення, яке надавалося цій культурі. Щодо кількості посівів та площ, котрі відводилися під неї, вона поступалася посівам проса. Питома вага ячменю та вівса в загальному балансі посівів була значно менша, ніж проса та гречки. З технічних культур переважали льон і коноплі, хоч їх частка в загальному балансі посівів була незначною. Ще менше висівали бобових культур, здебільшого горох та квасоля. Згадуються в джерелах і посіви картоплі, яка в 70-х рр. ще не перетворилася в справжню польову культуру, хоч її посіви постійно збільшувалися. В цілому серед зернових культур наприкінці XVІІІ ст. домінувало жито, а після нього: пшениця, гречка, ячмінь, овес і просо; з городніх - капуста, буряки, цибуля, часник, морква, петрушка; баштанних - кавуни, дині (в тому числі й "бухарки"), гарбузи, огірки; із технічних - льон і коноплі.

Тогочасні джерела, найбільшою мірою записки мандрівників, дозволяють зробити певні висновки і про стан агрокультури. Особливо цікаві з цього погляду записки академіка Гільденштедта, якому в 1773-1774 рр. удалося побувати в різних місцях Степової України і спостерігати за характером ведення господарства українцями, молдаванами та росіянами. Завдяки його спостережливості маємо нині можливість установити спільні тенденції у веденні господарства представниками різних етнічних груп і відмінності, зумовлені традиціями розвитку господарства у місцях їх виходу, а також порівняти стан розвитку землеробства в різних районах Степової України.

Гільденштедт зазначив, що однодвірці під озимі посіви орали землю наприкінці липня. Поля розділяли борознами на рівні частини завширшки приблизно у два сажні (понад 4 м). Засіяні поля боронували. Для оранки переважно використовували звичайну соху, в котру впрягали здебільшого одного коня, що управлявся однією людиною. Переважно той, хто приорював посіяне зерно, прив'язував до свого пояса повід іншого коня, який тягнув борону, що дозволяло одній людині при двох конях одночасно приорювати та боронувати засіяне поле⁷⁶.

Більшість українських поселян для оранки користувалися важким плугом з лемехом та череслами. Для підняття цілини в такий плуг запрягали по 6-8 волів, а для оброблюваних уже земель - по 2 пари. Для боронування користувалися важкою бороною, в котру запрягали до двох пар волів. І хоча знаряддя, яким користувались українські поселенці, вимагали більшої кількості робочих рук і робочої худоби, все ж таки їм надавали перевагу, оскільки вони були не лише придатніші для освоєння цілини, але й для боротьби з бур'янами. Легка соха була придатна лише для обробітку легких, давно культивованих ґрунтів. Перевага волам перед кіньми надавалася тому, що вони більш витривалі, спокійніші, а також їх утримання обходилося дешевше, ніж коней⁷⁷.

Для другої оранки, тобто перед посівом, українці переважно користувалися ралом, виготовленим з дерев'яного бруса з одним або з декількома зубами. Іноземні поселенці користувалися переважно полегшеним залізним плугом, що зустрічався у них на батьківщині⁷⁸. Таким чином, з наведених вище фактів видно, що в способах обробітку землі та в застосуванні для цього відповідних знарядь праці на території регіону мали місце певні відмінності, які були зумовлені на перших порах здебільшого особливостями розвитку агрокультури в місцях попереднього проживання поселенців. З часом усі групи поселенців переходили до найбільш пристосованих до природних умов технологій землеробства.

У цілому факти дозволяють стверджувати, що наприкінці XVІІІ ст. на півдні України співіснували в основному дві системи обробітку землі - перелогова та трипільна. В південних районах, де ще знаходилася достатня кількість нерозораних земель, переважала перелогова система обробітку ґрунту; в північних, більш освоєних - трипільна. Гільденштедт зазначав, що поселенці Української лінії переважно ділили свою ріллю на три частини, з яких кожна після дворічного обробітку залишалася на третій рік під переліг⁷⁹. Як зазначав Гільденштедт, ґрунт ніде не удобрювали.

Для збирання врожаю використовували серп та косу. Серпом збирали жито, пшеницю і просо, косою - ячмінь і овес. Гречку також збирали переважно серпами, а низькорослу - косою. Інколи косою збирали низькоросле жито та пшеницю. В таких випадках до коси прикріпляли "грабки", які сприяли рівнішому укладанню валків, що полегшувало збирання скошеного хліба в снопи.

Зібраний урожай у різних місцях зберігали по-різному. Однодвірці переважно складали його біля клунь у стоги, що мали форму урізаних конусів в окружності до 10 сажнів. Стіг укладали на дошки, що піднімалися приблизно на один фут (понад 30 см) над землею. Це оберігало хліб від вологи. В стогах снопи укладалися колоссям усередину, а зверху стіг прикривали соломою. Якщо стіг клали, дотримуючись усіх правил, то зерно зберігалося в ньому й до 10 років, не втрачаючи своїх якостей. Гільденштедт підкреслював, що хоча в стогах і заводилися миші, однак вони завдавали менше шкоди, ніж вимолоченому зерну, котре зберігалося в коморах⁸⁰. В міру потреб зі стогу брали частину снопів, сушили їх у клунях і молотили. На відміну від однодвірців, українські поселенці сушили хліб у полі, вимолочували його і зберігали у спеціально викопаних у землі ямах. Її отвір був вужчий за саму яму. Перед засипкою зерна стіни ями просушували. Для цього в ній розкладали вогнище. Засипаний хліб накривався соломою, після чого яма засипалася землею.

Гільденштедт зазначав, що в ямах зерно добре зберігалось від мишей, однак скоріше, ніж у стогах, ставало непридатним для посіву⁸¹. На нашу думку, такий спосіб збереження зерна у цій місцевості був обумовлений не стільки турботою про його захист від мишей, скільки й від нападів татар. Хліб, що зберігався в скирдах, легко було знищити, а відшукати добре укриту яму з хлібом виявлялося непростою справою, тим паче коли це доводилося робити не злізаючи з коней. До того ж будівництво ями не вимагало ніяких будівельних матеріалів, крім затрати праці. В той час як на будівництво комори потрібен був ліс, який нелегко було придбати в степовій зоні.

Гільденштедт пропонував запровадити в усіх селах хлібні "магазини" і зберігати в них певний запас хліба на випадок неврожаю. Тим більше що неврожайні роки в цих місцях не були рідкістю. Згідно з повідомленнями мандрівника, 1774 і два попередні роки були неврожайними, а 1774 р. у "вищій мірі був поганий" внаслідок засушливого літа. Із зернових культур найменше втрат зазнала гречка, але й на неї покладали мало сподівань у зв'язку з сильним заморозком в ніч з 12 на 13 серпня⁸². Переважно причинами неврожаїв на півдні України були засухи, що періодично повторювалися, та нальоти сарани.

У більшості господарств регіону не було клунь. Хліб молотили на токах під відкритим небом або просто в полі. Молотили його переважно ціпами, дуже рідко - кіньми. Для цього на полі влаштовувався тік, посередині якого закопувався стовп. Прив'язані до нього мотузками коні погоничем проганялися по розстелених на тоці снопах. При кожному проходженні навколо стовпа коней мотузка скорочувалася, і таким чином вони вимолочували весь розстелений хліб.

Хоча цей спосіб обмолоту хліба був менш трудомісткий, ніж молотьба ціпами, користувалися ним не дуже часто, бо при ньому фактично втрачалася солома, яку використовували для покриття будівель. Здебільшого застосовували його в поміщицьких господарствах та козацької старшини⁸³.

Наведені факти свідчать, що агрокультура півдня України формувалася в основному на базі більш пристосованої до місцевих умов землеробської культури українців, які складали більшість населення регіону, з врахуванням позитивного досвіду землеробської культури представників інших етнічних груп, у тому числі й татар. Зокрема у них було запозичено "зимові посіви", якими вони користувалися ще при напівкочовому землеробстві⁸⁴.

У цілому під кінець XVІІІ ст. рільництво на півдні України досягло помітних успіхів, однак на шляху його подальшого розвитку, крім природних факторів (засухи, нальотів сарани), зустрілися й соціальні, обумовлені пануючою системою феодальних відносин, умовами життя місцевого населення. Перш за все в багатьох поселенців не було достатньої кількості робочої худоби, щоб підняти віковічну цілину. Тому такі господарства змушені були об'єднуватися для обробітку ґрунту, що не дозволяло з повною віддачею використовувати найбільш сприятливі умови для посівів короткої південної весни. Позначалася на якості та термінах обробітку ґрунту також недостача відповідних знарядь праці та ряд інших чинників.

Одночасне дозрівання в засушливі роки озимих та ярових посівів вимагало великої кількості робочих рук для збирання врожаю. Їх відсутність затримувала збір урожаю, що, безумовно, вело до втрат зерна. Тож не дивно, що заможні господарства вдавалися до найму робочої сили, здебільшого відхідників. Гільденштедт повідомляв, що найманому робітникові здебільшого платили натурою: з 7 снопів - 2 за збір урожаю, а за обмолот пшениці - 7-у, жита, ячменю і вівса - 6-у, проса 5-у, гороху - 4-у частину обмолоченого⁸⁵.

На урожаях негативно позначалися інколи й дощі. У повідомленні Г. Потьомкіна Катерині ІІ від 3 вересня 1785 р. відмічалося, що урожай цього року добрий, однак "хліб намок від сильних і частих дощів, зберігається в копицях, поки не просохне; землероби побоюються, щоб зерно, яке зберігається в копицях, не проросло або ж зовсім не прогнило, якщо сонце його не просушити"⁸⁶. Нерідко під час польових робіт селян примушували до відбування різних робіт по забезпеченню військ, що перебували в регіоні, та інших повинностей. Звичайно, все це негативно впливало на стан селянських господарств, гальмувало їх подальший розвиток.

Поруч із рільництвом помітні зрушення сталися впродовж XVІІІ ст. в городництві. Документи дозволяють стверджувати, що воно набуло поширення на всій території. Так, Гільденштедт зазначав, що біля слободи Лінивки, при витоках р. Берестової, на підвищеному місці знаходилося ціле поле, засіяне огірками, динями, кавунами та гарбузами. На середину серпня, за його словами, вони "дозріли лише наполовину". Значна частина городини загинула від заморозку, що мав місце з 12 на 13 серпня. Місцеві кавуни, згідно із спостереженнями мандрівника, за величиною поступалися астраханським. У той же час він відмічав, що на західній ділянці лінії, при гирлі р. Орелі, кавуни були кращі, ніж в інших місцях⁸⁷.

Член Вільного економічного товариства І. Бебер вважав одним із недоліків у розвитку городництва небажання землеробів займатися відбором насіння. За його спостереженнями, ті, хто надавав насінництву належної уваги, отримували плоди гарбузів вагою до 30 фунтів⁸⁸. На його думку, місцева капуста, як свіжа, так і засолена, була смачніша від вирощеної в північних районах. Такої ж думки він був і про місцеві огірки⁸⁹. Відмічав він також, що у межиріччі Орелі та Самари добре прижилася картопля⁹⁰.

Протягом XVІІІ ст. відбулися певні зрушення і в садівництві, особливо в північних повітах. Автор опису Харківського намісництва садівництво та городництво вважав "другим видом землеробства"⁹¹, тобто ставив його на друге місце після хліборобства. У документах перелічені майже всі відомі нині на цій території види фруктових дерев, у тому числі й персики. У різних місцях, зокрема на землях Святогірського монастиря, поблизу м. Тора, згадуються цілі "виноградні сади"⁹². Однак, на думку Бебера, садівництво було найбільш розвинене в районах Самари. У місцевих садах була достатня кількість "досить добрих" груш, яблунь, особливо слив, що нагадували тюрінзькі⁹³. У 70-х рр. в Азовській губернії розпочали розводити тутові дерева і шовкопряда.

При порівнянні місцевих сортів винограду (в районі Української лінії, Бахмутському повіті) з іншими місцями Гільденштедт дійшов висновку, що вони були низької якості. Оскільки під час заморозку з 12 на 13 серпня в межах Української лінії значна частина виноградної лози загинула, то виноградарство він вважав тут "невигідним"⁹⁴. Загалом у джерелах простежується, що садівництво набуло більшого поширення в українських поселеннях і на правому боці Дніпра, де перераховуються фактично всі нині відомі види фруктових дерев (яблуні, груші, сливи, вишні, абрикоси, персики та ін., розводили тут і волоські горіхи, яких не виявив Гільденштедт у Приазов'ї). Про стан садівництва в межах Катеринославського намісництва в середині 90-х рр. можна дійти висновків на підставі поданої нижче таблиці 3.

Таблиця 3. - Сади в поміщицьких маєтках Катеринославського намісництва (1795 р.)⁹⁵

Наведена вище таблиця дозволяє стверджувати, що кількість садів у повітах визначалася не стільки природними умовами, скільки рівнем їх загосподарювання, перш за все заселеності. Необхідно підкреслити, що в деяких садах знаходилось по декілька десятків, навіть і сотень дерев.

У цілому аналіз змін у землеробстві Степової України протягом XVІ-XVІІІ ст. дозволяє констатувати, що на перших етапах його освоєння воно не набуло великого поширення. Лише з подальшим заселенням регіону в XVІІ-XVІІІ ст. землеробство поступово набирає все більшого розвитку, витісняючи скотарство. Поруч з хліборобством, яке наприкінці XVІІІ ст. стає провідною галуззю рільництва, розвивалося на півдні городництво та садівництво. Продукція землеробства не тільки задовольняла власні потреби, але й потрапляла на широкий ринок, у тому числі й зарубіжний. До кінця XVІІІ ст. склалася в основних рисах землеробська культура Степової України, основу якої складала хліборобська культура українців, які не тільки становили на той час майже 3/4 населення регіону, але й були краще пристосовані до ведення господарства в сусідній з лісостепом зоні.