Заселення і господарське освоєння степової України в XVІ-XVІІІ ст.

Отже, наведені факти дають підстави стверджувати, що сільське господарство регіону протягом XVІ-XVІІІ ст. перетворилося в провідну галузь народного господарства. Значні зміни відбулися в його структурі. Якщо до середини XVІІІ ст. на півдні переважало скотарство, то з цього часу воно все більше витісняється землеробством. Серед основних напрямків останнього наприкінці XVІІІ ст. домінуючим стає зернове господарство. У посівах зернових помітно зросла частка озимих культур, в першу чергу пшениці, хоч за площею вона ще поступалася перед житом. Переселенці молдавани принесли на південь України кукурудзу. З овочевих культур набула поширення картопля, занесена сюди з Правобережної України. Можна стверджувати, що до кінця XVІІІ ст. землеробство зайняло провідне місце серед занять місцевого населення і відчутно потіснило скотарство, яке ще в багатьох випадках не позбулося ознак, характерних для скотарства кочівників. У цілому до кінця XVІІІ ст. в основних рисах сформувалася землеробська культура Степової України.

Розділ ІV. Промисли і ремесло. Зародження промисловості

4.1 Відхідництво - початкова форма промислового освоєння краю

Крім землі, що складала для тогочасного суспільства основне багатство, як татарське, так і слов'янське населення користувалося й іншими характерними для даного регіону природними ресурсами. Серед них чи не найважливішим і найнеобхіднішим була сіль, що осідала за літо в Сиваші, численних кримських солончаках і лиманах рік Північного Причорномор'я та Приазов'я.

Оскільки основна частина соляних озер знаходилась на підконтрольній Кримському ханству території, то населення Криму користувалося нею безкоштовно, а приїжджі (українські чумаки та московські купці) повинні були сплачувати відповідні суми грошей та проїзне мито. Необхідно відмітити, що вільний продаж кримської солі проводився тільки в мирний час. У періоди воєнних конфліктів поїздка за сіллю до Криму та до причорноморських лиманів ставала фактично неможливою, що змушувало як запорожців, так і населення сусідніх районів Росії вести пошуки солі в місцях, що перебували в межах сфери впливу Запорозької Січі. Населення Запорожжя найчастіше користувалося сіллю, що відкладалася в соляних озерах на Бердянській косі. Приїжджали сюди за сіллю і купці зі Слобожанщини та південно-західних повітів Московської держави.

Оскільки для мешканців зазначених вище регіонів поїздки за сіллю до підконтрольних кримським ханам солончаків були не тільки далекими, але й небезпечними, тому вони з кінця XVІ ст. стали все частіше займатися виваркою солі на Торських соляних озерах, де, на думку деяких краєзнавців, сіль випарювали значно раніше. Писемні джерела засвідчують, що наприкінці XVІ - на початку XVІІ ст. межиріччя Сіверського Дінця й Тору (нині Казенного Торця) стають центром відхідництва не тільки для мешканців Лівобережної України, але й південно-західних повітів Росії. Тут можна було не тільки наварити з ропи озер у привезених з собою казанах солі, але й добути пушного звіра, набрати меду диких бджіл та наловити риби.

Про це переконливо свідчать показання в Розряді рильчанина А.Васильєва. У травні 1622 р. А. Васильєв повідомляв, що в 1619 р. він покинув м. Рильськ і прибув до Бєлгорода. В цьому ж році разом з бєлгородцем О. Меденовим відправилися на Донець "для варіння солі, полювання та збору меду". Дорогою на них напали татари і взяли його в полон. З полону йому вдалося втекти і повернутися до Бєлгорода. Тут він перезимував, а навесні 1620 р. з тим же Маденовим знову відправився на Тор. На цей раз сіль вони не варили. Маденов, "добувши звіра", повернувся до Бєлгорода, а він залишився на Дінці. До 12 липня перебував у Святогірьському монастирі. Потім, очевидно, з чумаками, що приїжджали на Тор за сіллю, подався до м. Голтви, звідтіля - до Києва. Зиму провів у Печерському монастирі, а навесні знову повернувся на Тор¹.

З цієї розповіді напрошуються такі висновки:

1) відхідники певних регіонів займалися промисловою діяльністю переважно в одному й тому ж місці;

2) у межиріччі Сіверського Дінця й Тору в першій половині XVІІ ст. займалися відхідництвом не тільки вихідці з Лівобережної України (Полтавщини, Київщини), але й південних повітів Росії, особливо сусідньої Бєлгородщини;

3) як перші, так і другі добували тут хутрового звіра, ловили рибу, виварювали з ропи соляних озер сіль;

4) на зиму вони поверталися додому або прямували до тих міст, де можна було збути добутий на промислах товар;

5) у розширенні степового відхідництва були заінтересовані не тільки жителі порубіжних районів, але й місцева адміністрація.

Останнє положення підтверджує люстрація Черкаського замку 1552 р. Вона свідчить, що при поверненні додому відхідники восьму частину здобутого віддавали старості². З неї також випливає, що відхідництвом у старостві займалося чимало людей. У цьому році на всіх уходах, що числилися за Черкаським староством, працювало близько 300 чоловік³.

У документах також зазначається, що частина "промисловців", тобто відхідників, залишалася на зиму на уходах оберігати реманент. Влаштовувалися вони у безпечних місцях на островах, маючи при собі навіть гармати, захоплені у турків і татар. При цьому кількість людей у таких зимівниках сягала інколи декількох десятків чоловік⁴. Цей факт можна розглядати як доказ того, що уходи поступово закріплялися за певними артілями і могли перерости в постійне, в тому числі й укріплене, поселення, якщо для цього були відповідні умови та необхідність.

У найбільшій мірі мешканці сусідніх районів України та Росії займалися в степах полюванням на хутрових звірів, у місцевих ріках і морях виловлювали рибу, в солончаках і лиманах добували сіль. Переважно відхідники вибирали найбільш придатні для даного промислу місця й займалися ним протягом сезону. Ці місця вони називали уходами⁵. Заготовивши шкури хутрових звірів, мед диких бджіл, рибу, сіль, "промисловці" поверталися до своїх домівок ("на область") або везли свій товар до великих міст, де збували його, обмінювали на потрібні їм речі. Найбільш придатні для даного промислу місця вони намагалися закріпити за собою чи промисловими артілями, котрі створювалися на час занять відповідним промислом⁶. Наприклад, козаки Канівського староства здебільшого займалися відхідництвом на півдні сучасної Київщини, а Черкаського - на берегах р. Орелі та в пониззях Дніпра, включно до острова Тавань⁷. Межиріччя Сіверського Дінця й Тору було основним районом для відхідників із Слобожанщини й порубіжних повітів Росії. З розповіді цього ж Васильєва випливає, що за сіллю на Тор приїжджали й чумаки з Полтавщини та інших районів Лівобережної України.

Про те, що полювання та рибальство на початковому етапі були провідними заняттями козаків-відхідників, свідчить також відома відповідь турецькому послові обложених в Азові козаків: "Кормит нас молодцев на поле господь бог своею милостию во дни и в ночи зверми дивными да морскою рыбою"⁸. Одним з доказів цього можна також вважати й те, що ранні козацькі поселення переважно розташовувалися на берегах рік, островах.

Рибні "ловища", озера та ліс стоять на першому місці у скаргах ігуменів Святогірського монастиря, котрі домагалися у центральної влади захисту від вторгнення до монастирських володінь відхідників і мешканців новозбудованих поселень на правому боці Сіверського Дінця в 60-х рр. XVІІ ст.⁹ Такий характер занять українського та російського населення на перших порах освоєння природних багатств Степової України визначався не тільки природними ресурсами краю, але й умовами, в яких воно опинялося на новоосвоюваних землях.

У переважній більшості, рятуючись від феодального та національного гноблення на окраїнах Польсько-Литовської та Московської держави, утікачі, щоб не стати легкою здобиччю татар, повинні були володіти зброєю для самозахисту. Це сприяло розвиткові такого виду занять, як полювання, оскільки хутро користувалося попитом як на внутрішньому, так і зовнішньому ринку. Таким же попитом користувалася й риба, на яку завжди можна було виміняти борошно та інші продукти. Чумаки, що направлялися на Дон, Запорожжя за рибою, сіллю, переважно везли з собою продукти. Переконливим доказом цього може служити повідомлення про те, що коли в 1641 р., через сувору зиму, Дон промерз до самого піску й не можна було ловити рибу, то у Війську Донському спричинилася велика нестача в хлібі¹⁰. Цей факт свідчить також, що рибальство і соледобування на початковому етапі освоєння краю займало провідне місце серед занять відхідників.

Вилов риби вели рибальські артілі, що створювалися здебільшого козацькою старшиною. Уже на перших порах існування Січі спостерігався звичай розподіляти щорічно між куренями місця для вилову риби шляхом жеребкування. Для охорони рибних промислів козаки утримували спеціальні пости. В XVІ ст. такий пост згадується на Бузі, при спеціально обладнаному для рибальства місці - Гарді, на початку XVІІ ст. - при гирлі Кальміусу, Берди та в інших місцях¹¹. Загалом рибні багатства Азовського моря на цьому етапі освоювалися лише в прибережній частині. Визначалось це не тільки низьким рівнем оснащення рибальських команд, але й багатством риби в Дніпрі та його притоках, де, за спостереженнями сучасників, водилося до 60 видів риби.

Згідно з повідомленнями Боплана, козаки ловили рибу великими сітями, установлюючи їх поперек ріки. Велику рибу - білугу, осетрів в'ялили, не розрізаючи на балики. На очищеній рибі робили надрізи і вимочували її в соляній воді. Дрібну переважно солили й сушили на сонці. Свіжої зернистої та паюсної ікри майже не приготовляли. В'ялену та висушену рибу доставляли до міст або продавали приїжджим чумакам, які доставляли на Запорожжя чи на Дон хліб, горілку та різні ремісничі вироби. Сіль для обробітку риби здебільшого добували в соляних озерах і лиманах¹². Запорожці в першій половині XVІІ ст. переважно для цього використовували соляні озера на Бердянській косі. Однак, за свідченням Гільденштедта, запаси солі там були незначні, через що козаки змушені були відправлятися за сіллю на Кінбурзьку косу, до Перекопських озер та в інші місця.

Через те в періоди загострення стосунків з Кримом на Запорожжі, Лівобережній Україні переважно не вистачало солі. Це стимулювало пошуки та розробку нових соляних джерел. Найближчими до Лівобережної України та південних повітів Московської держави були Торські соляні озера. В літературі наявні різні погляди щодо перших кроків виварки солі з ропи Торських соляних озер. Зокрема А. Скальковський, якому належить перша наукова розвідка про Торські та Бахмутські соляні промисли, вважав, що розпочали їх експлуатувати з другої половині XVІІ ст.¹³ На противагу йому автори "Полного географического описания нашего отечества" допускали, що соледобування на Торських озерах велося ще в домонгольський час¹⁴. Дослідники історії Слобідської України зародження соляних промислів при Торських озерах відносять на кінець XVІ ст.¹⁵ Нині дехто вважає, що сіль випарювали тут ще з часів бронзи¹⁶.

Документальні відомості про виварку солі на Торі сягають кінця XVІ ст. В "Книге Большому чертежу" зазначається: "В Большой Тор пала речка Торец, от Донца версты с 4, а на устье озера соленые"¹⁷. Оскільки "Чертеж" був складений при Федорі Івановичу, є підстави вважати, що в той час Торські озера вже використовувалися для випарки солі. Можна допустити, що виварювали тут сіль святогірські монахи, котрі володіли на Дінці рибними угіддями. Не виключена можливість використання їх і козаками згадуваних донецьких та оскольських юртів, а також людьми Бельського та Алфьорова, що зводили в 1599 р. Цареборисів. Між іншим, останні були зобов'язані нести охорону промислів¹⁸.

Численні факти свідчать, що до середини XVІІ ст. Торські соляні озера експлуатувалися переважно мешканцями Лівобережної та Слобідської України, прикордонних повітів Росії "наїздом". Влітку вони приїжджали на Тор, привозячи з собою чани ("котли") для виварки солі й дрова, котрі здебільшого заготовляли по дорозі в Маяцькому лісі. Біля озер влаштовувалися "табором", щоб попередити ненацькі напади татар. Сіль вони варили переважно влітку, у вільний від польових робіт час, протягом 2-3 тижнів. Наваривши потрібну кількість солі, поверталися додому. З середини XVІІ ст. частина солеварів, скоріш за все їх робітних людей, залишалися на промислах на зиму з метою охорони солеварного інвентаря та збудованих при промислах куренів¹⁹.

Висновки про споживачів донецької солі в першій половині XVІІ ст. можна зробити як на підставі згаданої вище розповіді А. Васильєва, так і повідомлення валуйчанина П. Котельникова. Відвідавши у 1625 р. Торські промисли, він сповіщав, що біля цих озер "охочі люди" з Бєлгорода, Валуйок, Оскола, Єльця, Курська, Лівен, Воронежа щорічно варять сіль, а щоб захиститися від татарських нападів, будують укріплення²⁰.

Таким чином, наприкінці XVІ - в першій половині XVІІ ст. за сіллю на Торські озера приїжджали не лише мешканці Лівобережної України, але й південних повітів Росії. Щоб уберегтися від ненацьких нападів татар, вони направлялися туди численними групами, а біля озер влаштовували із возів "табір" та зводили різні укріплення. П. Котельников пропонував побудувати на Торі (при соляних озерах) острог і утримувати в ньому військову "залогу". Це сприяло б, на його думку, збільшенню чисельності приїжджих солеварів і принесло б казні користь від митних зборів, бо за сіллю стали б приїжджати торгові люди "зі всієї України та з Півночі". Усі вони за захист "ратними людьми" від нападів ординців платили б зі свого промислу державі "тамго"²¹.

Однак спроби царського уряду збудувати острог при Торських озерах у першій половині XVІІ ст. не увінчалися успіхом. Очевидно, обумовлювалося це активними діями українських козаків у Подонців'ї наприкінці XVІ - в першій половині XVІІ ст.²² Необхідно також зауважити, що й "солевари" приїжджали інколи ватагами до 400-500 чоловік при рушницях²³.

Сказане вище дозволяє стверджувати, що в XVІ - першій половині XVІІ ст. найпоширенішим видом занять української та російської людності у степовій зоні були різні види промислів, перш за все рибальство, соледобування, полювання, бортництво та інші, які не вимагали постійного проживання у цій місцевості.

Характерною особливістю відхідництва було те, що воно охоплювало все нові і нові території, просуваючись все далі в глибину степів, і втягувало у свою орбіту все більшу кількість людей. В кінцевому підсумку це сприяло поступовому переходові від відхідництва до осілості. Переконливим доказом цього може служити освоєння соляних джерел в Подонців'ї у другій половині XVІІ - на початку XVІІІ ст.

4.2 Соляні промисли. Зародження гірничодобувної та металургійної промисловості

Відхідницька діяльність населення порубіжних районів України та Росії в межиріччі Сіверського Дінця та Тору, зокрема сезонна виварка солі з ропи Торських соляних озер, створила відповідні передумови для постійного видобутку солі в цьому регіоні Степової України. Переростанню сезонної виварки солі у постійну сприяло інтенсивне заселення Слобідської України у другій половині XVІІ ст., зростання чисельності населення південних повітів Росії та тривалі напружені стосунки з Кримом, звідки здебільшого надходила на Лівобережну Україну самосадкова сіль.

Після зведення на правому боці Дінця Маяцького острогу в березні 1664 р. бєлгородському воєводі Г.Ромодановському було направлено царське розпорядження завести на Торі соляні варниці та варити сіль "на государя". Для їх обладнання пропонувалось доставити з Єльця 100 котлів²⁴. У травні цього ж року воєвода направив з С. Перцовим на Торські озера 230 чоловік для будівництва та обслуговування заводів і 88 стрільців для їх охорони²⁵. Протягом літа вони збудували варниці, в яких вмонтували замість передбачених 100 котлів лише 40, бо решту не доставили з Єльця. У цих котлах влітку та восени 1664 р. виварили 5558 пудів солі, з яких 5158 селяни Чугуївської волості доставили до Бєлгорода²⁶.

Наприкінці 1664 р. замість С. Перцова на Тор відрядили з Бєлгорода С. Тітова, доручивши йому ознайомитися зі станом солеваріння, можливістю використання на казенних варницях замість приписаних до промислів селян Чугуївської волості найманих робітних людей та станом охорони промислів. Зокрема йшлося про подальше зміцнення обороноздатності Маяцького острогу, який розглядався як головний притулок для солеварів на випадок військових нападів. За літній сезон 1665 р. при С. Тітові на промислах виварили 9331 пуд солі, з яких 7211 доставили до Бєлгорода²⁷.

Складений у 1665 р. С. Тітовим опис Торських соляних промислів дозволяє відтворити їх стан на середину 60-х рр. Згідно з описом в 1664 р. біля Торських озер побудували три казенних варниці, що мали вигляд куренів. Їх довжина складала 46, а ширина - 3 сажні. В них знаходилось 25 печей "добрих" і 15 "худих". У печах - 20 котлів (сковорід), вмонтованих, тобто в робочому стані (в них виварювалася влітку сіль), і 20 зіпсованих і вийнятих з печей. Котли уже прогоріли і мали латки. У варницях також знаходилось 40 великих і стільки ж малих корит, 30 садовниць для відстойки, цебри, козубці, черпаки для виїмки солі. Однак під час складення опису сіль на казну не виварювали, бо прислані на промисли робітні люди розійшлися, а інших на зміну не прислали²⁸.

Разом з казенними були описані й варниці приїжджих солеварів з Цареборисова, Чугуєва, Салтова, Нового Осколу, Усерда, Рибінська, Сум, Харкова, Землянська, Змієва, Лебедина, Охтирки, Колонтаєва, Котельви, Брянська, Богацького, Боровська, Олешенки, Полтави, Кузьмінська, Зеньківська, Грунська. В них знаходилось 418 котлів. У 323 з них виварювали сіль 648 хазяїв і їх робітних людей, а 95 стояли порожніми, бо їх господарі та робітні люди роз'їхалися. Отаман приїжджих солеварів І. Ольховський розповідав С. Тітову, що з Лівобережної України та порубіжних міст Росії на Торські озера за сіллю протягом року приїжджають до 10 тис. чумаків і варять сіль скільки хто зможе тижнів по два-три²⁹.

На підставі цього опису можна стверджувати, що казною добувалася незначна кількість солі, в той час як приїжджими солеварами (при умові завантаження на двоволовий віз до 60 пудів солі) за сезон виварювалося до 600 тис. пудів солі. Найманим робітникам хазяї варниць здебільшого платили натурою - по два пуди солі за тиждень.

За свідченням С. Тітова, як казенне, так і приватне виробництво солі велося на Торі з великими перебоями. Залежало воно не тільки від забезпечення промислів робочими руками, але й від ситуації, що складалася в регіоні. Найбільше дошкуляли напади татар. Тому Тітов запропонував надати більше уваги зміцненню захисту промислів від нападів кочівників. Для цього в 1666 р. на Тор з Бєлгорода відправили В. Струкова, доручивши йому визначити, через які місця найбільше нападають на промисли татари та які укріплення можна там звести, щоб не допустити їх ненацьких нападів.

Вивчивши уважно місцевість, Струков запропонував звести цілу систему різного виду оборонних споруд, щоб прикрити ними не тільки промисли, але й шлях до них, яким кримські орди часто нападали на приїжджих солеварів і доставщиків дров з Маяцького лісу³⁰. Однак пропозиції Струкова не були втілені в життя.

Незадоволені своїм станом робітні люди під час виступу І. Брюховецького підтримали козаків, а в 1670 р. під час походу на Слобідську Україну загону разінців під проводом О. Хромого приєдналися до них³¹.

Все це спонукало царський уряд у 1676 р. приступити до зведення при Торських озерах "жилого города" і поселення в ньому вихідців із Правобережної України. Навіть назва цього містечка - Соляне свідчить, що головним заняттям його мешканців повинно було стати солеваріння. Отаман Ф. Олексієв, який на початку 1677 р. доставив до Москви описні книги містечка, повідомляв, що влітку на Тор за сіллю приїжджає до 10000 "солепромисловців"³².

Однак уже в 1681 р. уряд пішов на скасування проїзного мита, яке з 1663 р. збиралося за проїзд через збудований на Сіверському Дінці міст при Маяках³³. Очевидно, цей захід повинен був стимулювати приїзд на промисли "солепромисловців", чисельність яких різко зменшилася в 1679-1680 рр. Причиною цього було не тільки посилення нападів кочівників, але й відкриття нових соляних джерел у Подонців'ї, у тому числі й на більш захищеному від татар лівому боці Дінця.

У 1681 р. торські солевари Іван Клушин та його батько Тимофій, а також Омелян Сазонов розвідали соляні джерела на правому боці річки Чорного Жеребця (нині р. Жеребець, ліва притока Дінця) і звернулися до бєлгородського воєводи Г. Косагова за дозволом виварювати там сіль. Через 8 років О. Сазонов розвідав соляні джерела й на лівому боці цієї ж річки, а в 1691 р. на обох берегах Чорного Жеребця числилося 70 соляних колодязів (40 на правому - нині селище Кіровське, і 30 на лівому - нині с. Торське), з ропи яких виварювали сіль³⁴. У 1683 р. козаки Сухарівського юрту відкрили соляні джерела на р. Бахмут³⁵. Оскільки вони використовували їх лише "наїздом", то з 1697 р. сюди стали переселятися власники зруйнованих татарами варниць на Торі. У 1703 р. торянам, маячанам та мешканцям інших поселень Слобожанщини на Бахмуті належало вже 140 сковорід (чанів), а 30 припадало на мешканців південних повітів Росії³⁶. Виходець із м. Карпова Кирило Попов у 1717 р. повідомляв, що на Бахмут він прийшов 15 років тому і виварював там сіль у трьох сковородах років з п'ять, не сплачуючи ніяких поборів, а після розорення Бахмутських промислів він перебрався до м. Тора³⁷.

Розвиток соляних промислів на Бахмуті та прибутки від них викликали суперечки між старшиною Ізюмського полку та Війська Донського за право володіння ними. Обидві сторони намагалися довести свої права на промисли, звернувшись до царського уряду зі скаргами одна на одну. Щоб перевірити докази сторін, була створена спеціальна комісія, яка ретельно вивчала всі обставини освоєння цього району. Члени комісії на місцях зустрічалися з представниками обох сторін, розпитуючи у них все, що могло пролити світло на перші кроки не тільки освоєння соляних джерел нинішнього Донбасу, який дає понад 90% української солі, але й заселення регіону в цілому. Звичайно, що найцінніші відомості були почерпнуті від літніх людей, з якими зустрічалися члени комісії³⁸.

На підставі зібраних комісією матеріалів царський уряд дійшов висновку про доцільність передачі Бахмутських промислів казні, а відання російським населенням, що поселилося на Бахмуті, - торському воєводі, українським - ізюмському полковнику Ф. Шидловському³⁹. Це рішення викликало незадоволення серед місцевих солеварів. Взимку 1705-1706 рр., на чолі з солеварним отаманом К. Булавіним, вони зруйнували варниці і розійшлися з промислів. Через що до 1709 р. Бахмутські промисли не функціонували. Тому пожвавилася виварка солі в Торі, де вона велася приїжджими солеварами за власні "кошти", а казна від них отримувала лише 10-у бочку солі. Згадуваний вище К. Попов зазначав, що після "булавінського розорення" він повернувся до м. Карпова, а потім переїхав до м. Тора, де виварював сіль ще 7 років в орендованих у казни сковородах, віддаючи їй 10-у бочку солі⁴⁰.

Передача казні Бахмутських соляних промислів і їх розорення, зруйнування самого Бахмута царськими військами влітку 1708 р. не тільки спричинилися до розширення Торських соляних промислів, але й заведення соляних заводів у маєтках ізюмського полковника Ф. Шидловського, поблизу с. Співаківки (нині с. Заводи Ізюмського району Харківської області)⁴¹. У 1709 р. тут виварювали сіль на 10 сковородах. Після конфіскації у Шидловського його маєтків у 1718-1726 рр. тут розвивалося казенне солеваріння, навіть перевели сюди частину солеварів з Тора.

Розвиток соляних промислів на Торі та Бахмуті, особливо казенного солеваріння, ставив гостро питання робочої сили, оскільки місцеве населення було нечисленне. На перших порах солеварами та їх помічниками виступали мешканці м. Тора, яким ця робота зараховувалася в "державне тягло". Всі допоміжні роботи виконували державні селяни Чугуївської волості. Приватні варниці в Торі, а пізніше й Бахмуті, обслуговувалися їх володільцями та наймитами, в ролі яких виступало бідне місцеве населення, а також і бурлаки, які спеціально приходили на Тор і Бахмут у пошуках роботи. Це явище та становище солеварів описав мандрівний український поет того часу Климентій Зіновіїв у вірші, спеціально присвяченому торським і бахмутським солеварам:

Торяники велику працу подыймают:

Паче коломойцев, що гуски* выробляют.

Сотце бо ведер вкинет на бочку соли воды.

И дров в печь вергая натерпится беды.

А беспрестанно треба й не досыпати

И иже не прогорела сковорода пилновати.

Потом в садовницу соль з сковороды выкидает

И на другой сад воду пошедши накидает...⁴²

* Фасована сіль.

Солеваріння в Торі та Бахмуті все більше залучало до промислової діяльності місцеве населення, в тому числі й сільське, яке доставляло на промисли перш за все дрова, вугілля, дьоготь та інші необхідні для нормальної роботи промислів матеріали.

Тяжке становище мешканців прикордонних міст Подонців'я, зокрема робітних людей, що за мізерну плату вимушені були цілодобово відбувати при варницях державну повинність, спричинилось до їх активної участі у повстанні К. Булавіна (в цьому районі діяв загін С.Драного). Особливо відзначилось населення Бахмута, в якому Булавін до осені 1707 р. був солеварним отаманом. То й не дивно, що війська каральної експедиції під керівництвом В.Долгорукого (його брата стратив Булавін у 1707 р.) на початку липня 1708 р. дощенту розорили місто.

Наприкінці травня 1709 р. Петро І, проїжджаючи з Таганрога під Полтаву, зупинився у Бахмуті. Після ознайомлення з містечком і соляними промислами розпорядився відновити виварку солі та розорене каральними військами містечко. Якщо в липні 1709 р. в Бахмуті сіль виварювали лише на одній сковороді (чрені), то у вересні 1714 р. уже на 187, в Торі лише на 76 з 234 наявних⁴³.

Велика кількість порожніх сковорід у Торі, очевидно, була зумовлена зростанням татарської загрози у зв'язку з перенесенням російсько-турецьких кордонів і поганим станом Торської фортеці. Тому за вказівками Соляної контори в 1718-1720 рр. керуючий промислами Семен Чирков і ландрат Київської губернії Микита Вепрейський зробили аналізи соляної ропи у різних місцях Подонців'я й запропонували перенести соляні промисли з Тора на лівий берег Дінця, до с. Співаківки. Однак і в Співаківці через низьку якість ропи виварка солі велася мляво, тому в 1726 р. на промисли відправили стольника Ларіона Сенявіна, доручивши йому провести пробні виварки на Співаківських і Торських промислах. Проведені з його участю проби підтвердили вищу концентрацію ропи в Торі. Тому в жовтні цього ж року за його розпорядженням припинили виварку солі в Співаківці, а натомість відновили в Торі⁴⁴. Для забезпечення промислів паливом проводилися спроби використати кам'яне вугілля. Однак вони не дали бажаних результатів, тому що печі варниць і сама технологія не були пристосовані до використання кам'яного вугілля. Оскільки місцеві ліси були майже винищені, то доводилося дрова доставляти з віддалених районів. Зрозуміло, що це підвищувало у XVІІІ ст. ціни на сіль.

Варто підкреслити, що труднощі з доставкою дров на промисли більше позначилися на Бахмутських заводах, поблизу яких не було лісових масивів. У зв'язку з тим на початку XVІІІ ст. їх керівництво було зобов'язане розводити ліси для забезпечення нормальної роботи заводів. З другого десятиріччя на промислах декілька разів робилися спроби замінити дрова кам'яним вугіллям, однак до кінця століття через непристосованість печей вони не дали бажаних результатів. Оскільки концентрація ропи в Бахмуті була в декілька разів вища, ніж у Торі (в Бахмуті протягом доби здійснювали дві виварки солі і в середньому отримували до 120-130 пудів солі, а в Торі - лише одну близько 40-45 пудів)⁴⁵, то навіть при вищій ціні на дрова в Бахмуті ціна на сіль залишалася на обох промислах майже однаковою.

Щоб забезпечити промисли робочими руками, царський уряд у січні 1732 р. зобов'язав слобідські полки щорічно відряджати для виконання допоміжних робіт на казенних заводах по 200 чоловік піших і тяглих⁴⁶. Однак бажаних результатів цей указ не дав, тим більше що через рік казна здала промисли в оренду купецькій компанії на чолі з московським купцем В. Озеровим (на 10 років)⁴⁷.

Про стан виварки солі на промислах за той час певну уяву можна скласти на підставі таблиці 4.

Таблиця 4. - Виварка солі в Бахмуті й Торі в 1734-1743 рр. (в пудах)⁴⁸

Наведені в таблиці відомості свідчать про великі коливання у виварці солі протягом 1734-1743 рр. Різкий спад у 1738-1739 рр. пояснюється не тільки подіями російсько-турецької війни, але й поширенням на цій території чуми, в зв'язку з чим уряд заборонив приїзд чумаків на промисли за сіллю. Однак ці відомості не можна вважати повними, бо, крім казенної, виварювали сіль ще й вільноварильники, що орендували на певний час сковороди. Наявні відомості про кількість орендованих сковорід у Бахмуті (в 1733 р. - 5633, в 1734 - 6053, в 1739 - 2028, в 1743 - 7968)⁴⁹ свідчать, що найменша кількість вивареної ними солі припадала на той же самий час. Однак якщо взяти до уваги, що за добу в одній сковороді виварювали в середньому 130 пудів солі, то вільноварильники в 1733 р. виварили 732290 пудів, у 1734 р. - 787540, 1739 р. - 263640, 1743 р. - 1035840 пудів солі⁵⁰. Отже, вільноварильники добували значно більше солі, ніж казна.

Труднощі в забезпеченні промислів робітними людьми та дровами спонукали орендаторів у 1736 р. звернутися до Соляної контори з пропозицією припинити виварку солі в Торі, оскільки при однаковій затраті дров тут отримували зі сковороди майже втричі менше солі, ніж у Бахмуті⁵¹.

Нестача солі на півдні Росії, у зв'язку з російсько-турецькою війною, спонукала царський уряд доручити члену Петербурзької академії Г. Юнкеру, що знаходився при штабі фельдмаршала Мініха для ведення "журналу воєнних дій", ознайомитися з роботою промислів і розробити заходи щодо її поліпшення. В складеному ним описі промислів зазначається, що Бахмутські заводи найкращі серед тих, що знаходилися на Україні. У 1736 р. на них виварювали сіль у 300 сковородах, кожна з яких давала на добу до 150 пудів солі⁵².

Про те, наскільки уряд був заінтересований у налагодженні нормальної роботи Бахмутських і Торських соляних промислів, свідчить той факт, що імператриця, ознайомившись з описом Юнкера, розпорядилася призначити його надвірним радником і наглядачем над соляними промислами на півдні України⁵³.

Перш ніж приступити до запропонованої перебудови промислів, Юнкер добився відрядження до Німеччини, щоб ознайомитися там зі станом соледобування. Під час відрядження він зібрав відомості про техніку й технологію виварки солі в інших країнах Європи, якими користувався і М. Ломоносов у своїх дослідженнях з цієї проблеми⁵⁴. Ці матеріали допомогли Юнкеру скласти план перебудови промислів, сподіваючись, що після реконструкції в Торі та Бахмуті виварюватиметься до 2 млн пудів солі на рік. Це дозволило б повністю забезпечити потреби в цьому продукті населення, яке проживало в межиріччі Сіверського Дінця і Дону, тобто Слобідської України та південних повітів Росії.

Після повернення з Німеччини Юнкер ознайомився ще з постановкою виварки солі в Старій Русі і влітку 1741 р. разом з інженер-капітаном І. Мазовським приступив до реконструкції Торських і Бахмутських соляних заводів. Згідно з планом Юнкера в Торі передбачалося збудувати нові варниці на 72 сковороди, щоб протягом року в них можна було виварити до 1 млн пудів солі, а разом на обох заводах до 2 млн пудів, що дозволило б задовольнити в основному потреби в солі населення регіону і не залежати від доставки солі з Криму чи Пермських соляних промислів.

З метою забезпечення Бахмутських промислів дровами передбачалося перенести їх із середньої течії Бахмуту на берег Сіверського Дінця, по якому можна було б доставляти дрова не тільки з його берегів, але й Осколу та інших приток. Для доставки ропи від м. Бахмута планували прокласти до промислів чавунні труби. Їх сподівалися виготовити із чавуну, який повинні були отримати на місцевих залізоробних заводах. Останні передбачалося побудувати неподалік на базі розвіданих руд.

Перебудова Торських соляних промислів, за підрахунками Юнкера, обійшлась би казні в 60000 крб., які при належній експлуатації варниць окупились би протягом одного року⁵⁵. У червні 1741 р. в Бахмутській заводській конторі Юнкеру видали 10000 крб., з яких 6500 він витратив у 1741-1742 рр. на будівництво двох варниць і комор для зберігання солі в Торі, а на решту придбав на Тульських заводах листове залізо для виготовлення чренів та необхідний інвентар⁵⁶. Не припиняючи виварку солі на старих варницях, до осені 1742 р. завершили будівництво двох нових на 12 сковорід⁵⁷.

Нові варниці були збудовані з урахуванням кращих досягнень європейського солеваріння. При ропних колодязях установили насоси, з допомогою яких ропа подавалася до спеціального басейну, з якого самопливом поступала на сковороди, завдяки чому скорочувалася значна кількість людей, зайнятих на черпанні розсолу. Гільденштедт, ознайомившись восени 1774 р. з промислами, підкреслив, що вони були збудовані "відмінно" і дозволяли не тільки економити дрова, але й вести виварку солі протягом цілого року. Наявність у варницях витяжних труб створювала сприятливі умови для праці солеварів у всі пори року та при будь-якій погоді⁵⁸. З метою полегшення доставки дров на Торські промисли від Казенного Торця розпочали прокладати канал до самих промислів. Однак загроза їх затоплення під час весняної повені змусила відмовитися від цього задуму й припинити роботи⁵⁹. Незважаючи на те, що пробні виварки солі на Торських промислах дали позитивні результати, роботи по їх подальшій перебудові були припинені. В цілому в процесі реконструкції промисли набули характеру казенної мануфактури, до складу якої входив весь комплекс допоміжних господарських об'єктів: заводи по виготовленню цегли, кузні для виготовлення сковорід і таке ін.

Одночасно з перебудовою промислів вирішувалося питання про забезпечення їх робочими руками та дровами, оскільки від цього залежала не лише ритмічна робота варниць, але й ефективність використання нового обладнання. У зв'язку з тим, що слобідські полки зазнали великих втрат під час російсько-турецької війни і в 1743 р. домоглися звільнення від забезпечення промислів робочими руками, а для найму робітних людей на місці не виявилося необхідних робочих рук, то 5 жовтня 1744 р. уряд зобов'язав адміністрацію Бєлгородської та Воронезької губерній направляти на промисли "українців, що жили на вільнозайнятих землях і були незалежні”⁶⁰. Спочатку з Бєлгородської губернії вимагалося щорічно відряджати 300 осіб тяглих, а з Воронезької - 100 піших, однак згідно з указом від 26 листопада 1746 р. обидві губернії були зобов'язані вирядити 400 осіб з тяглом і 200 піших⁶¹.

Зі скарг адміністрації промислів видно, що протягом майже 20-ти років дії цього указу губернії ніколи не забезпечували необхідної кількості робітних людей на промислах. Наприклад, у січні 1746 р. на промислах працювало лише 399 осіб (207 з тяглом і 192 піших), у березні - 392 (відповідно - 288 і 164), квітні - 324 (164 і 160), червні - 229 (123 і 106), липні - 187 (90 і 97), серпні - 104 (65 і 39), вересні - 73 (44 і 29), жовтні - 69 (44 і 25), які використовувалися на різних допоміжних роботах (заготівлі дров, доставці їх до варниць, затарюванні солі, доглядом за заводською худобою і т.д.⁶² Тому не дивно, що промисли працювали неритмічно і не могли досягти передбачуваного рівня видобутку солі. Юнкера звинуватили в марнотратстві грошей, взимку 1746 р. він захворів і помер. Після чого перебудова промислів припинилася.

У пошуках виходу з забезпеченням промислів робітними людьми 6 липня 1765 р. сенат скасував "наряд" на промисли робітних людей з Бєлгородської та Воронезької губерній і переклав усі допоміжні роботи на місцевих солеварів та членів їх родин, кількість яких порівнянно з 40-ми рр. значно збільшилася⁶³. Це викликало різкий протест серед солеварів. Уже в 1768 р. Соляна контора дійшла висновку, що одними солеварами та членами їх родин всіх робіт не виконати, тим більше що з початком російсько-турецької війни попит на місцеву сіль збільшився. Вона вимагала видачі нарядів на відправку на промисли 140 осіб однодвірців та українських поселян Бахмутського повіту⁶⁴. Однак Бахмутська міська канцелярія, посилаючись на виснаження населення, особливо під час нападу татар наприкінці 1768 р., порушила питання про скасування цього "наряду", а в 1774 р. відмовилася виконувати його. Бахмутська заводська контора підтримала вимоги канцелярії і зажадала від Головної соляної контори відновити "наряд" на промисли робітних людей з Бєлгородської та Воронезької губерній, але до кінця функціонування заводів це питання так і не вирішили⁶⁵.

Крім труднощів у забезпеченні промислів робітними людьми, адміністрації постійно доводилося турбуватися про доставку дров на промисли. У зв'язку з винищенням навколишніх лісів вона все більше ускладнювалася. Відновлення місцевих лісових масивів велося досить повільно, а здійснені в 1724, 1744, 1764 рр. спроби використати замість дров для виварки солі кам'яне вугілля, яке використовувалося уже місцевим населенням, через недосконалість печей не давали бажаних результатів. Зваживши на те, що після Кючук-Кайнарджійського договору стало можливим вільне постачання самосадкової солі з Криму, а також на загрозу подальшого винищення лісів, тим більше що територія, звідкіля доставляли дрова на соляні промисли, після секуляризації майна Святогірського монастиря дісталася Г. Потьомкіну, в 1782 р. він санкціонував заборону солеваріння в Торі та Бахмуті і розпорядився продати заводське майно. Виручені за нього гроші передали на обзаведення господарством поселених у Приазов'ї греків.

Певні висновки про роботу Бахмутських і Торських соляних промислів протягом XVІІІ ст. можна зробити на підставі відомостей про виварку солі казною (табл.5).

Таблиця 5. - Казенне солеваріння в Бахмуті та Торі в 1734-1782 рр. (в пудах)⁶⁶

Дані таблиці свідчать, що найбільше солі було вироблено в 40-х - 50-х рр. XVІІІ ст. З кінця 50-х рр. спостерігався спад у донецькому солеварінні. Деяке його розширення настало у другій половині 60-х - першій половині 70-х рр., хоч рівня 50-х рр. воно так і не досягло⁶⁷. Очевидно, це розширення зумовлювалось обмеженням доставки самосадкової солі під час війни Росії з Туреччиною та наявністю в регіоні армії. Варто також врахувати той факт, що з кінця 50-х рр. на Слобідську Україну та до південних повітів Росії стала надходити ельтонська самосадкова сіль.

Крім казни, як і раніше, в Бахмуті й Торі виварювали сіль приїжджі солевари. Так, у 1768 р. на Бахмутських промислах виварювали сіль 129 мешканців Слобідської України, в тому числі: 32 - Сумської, 26 - Охтирської, 29 - Харківської, 16 - Ізюмської та 26 - Острогозької провінцій⁶⁸. За оренду сковорід вони сплачували до заводської каси за добу в 1765 р. в Бахмуті 20 крб. 30 коп., а в Торі - 10 крб. 17 коп.⁶⁹ Різниця в оплаті, очевидно, визначалася кількістю вивареної солі. Тривалість оренди, мабуть, залежала від майнового стану орендарів. Так, мешканець с. Юнаківки орендував одну сковороду на 20 діб, а мешканець м. Білопілля - на 16 діб. Правда, переважна більшість приїжджих солеварів орендували сковороди на 1-2 доби. Були й такі, хто орендував одну сковороду на одну добу в складчину. Серед орендарів записані монахи Святогірського монастиря, кріпосні селяни, які виварювали сіль не тільки для власних потреб, але й на продаж⁷⁰. Серед 57 мешканців Бахмуту, що орендували сковороди в цьому ж році, 4 належали до місцевого купецтва⁷¹. В табл. 6 подаються відомості про кількість орендованих сковорід у Бахмуті й Торі та можливий обсяг вивареної солі, якщо прийняти, що за добу в Бахмуті виварювали 130, а в Торі - 65 пудів солі⁷².

Таблиця 6. - Оренда сковорід та виварка на них солі в Бахмуті й Торі 1759-1763 рр.

Орендуючи сковороди приїжджим солеварам ("вільноварильникам"), адміністрація отримувала чистий прибуток і звільнялася від багатьох турбот, перш за все від турбот про доставку на ринки та реалізацію вивареної на заводах солі. Таблиця 7 подає відомості про прибутки Бахмутської соляної контори від реалізації на місці казенної солі, оренди сковорід, машин для наповнення сковорід ропою на Бахмутських і Торських соляних заводах в 1759-1763 рр., а також оформлення проїзних документів. Вони дозволяють стверджувати, що прибутки від оренди сковорід у декілька десятків разів перевищували прибутки від реалізації казенної солі. Через що адміністрація промислів охоче йшла на віддачу сковорід в оренду.

Таблиця 7. - Прибутки Бахмутської соляної контори в 1759-1763 рр.

Оцінюючи в цілому неритмічну роботу Бахмутських і Торських соляних промислів, необхідно визнати, що вони відіграли важливу роль у забезпеченні населення Слобідської та Лівобережної України і південних повітів Росії сіллю, особливо в ті роки, коли доставка кримської самосадкової солі в ці райони припинялася. Їх функціонування залучало до промислової діяльності різні верстви населення, сприяло, з одного боку формуванню такої категорії, як наймані робітники, з другого - купецтва.

У той же час необхідно зауважити, що функціонування майже протягом двох століть Торських і Бахмутських соляних промислів завдало великих збитків лісовим масивам регіону. З другого боку, пошуки можливостей заміни дров на кам'яне вугілля, перебудова промислів, особливо в середині XVІІІ ст., дали поштовх до проведення в регіоні геологорозвідувальних робіт і створювали передумови для зародження гірничодобувної та металургійної промисловості на території нинішнього Донбасу.

Крім соляних промислів Середнього Подонців'я, в багатьох місцях півдня добувалася самосадкова сіль. Найчастіше в джерелах зустрічаються повідомлення про доставку на Україну солі з Бердянської коси та Гаджибейського лиману. І хоча Гільденштедт поставився досить скептично до розробки Бердянських соляних озер та якості місцевої самосадкової солі (незважаючи на промивку озер - сіль була брудна), однак факти дозволяють стверджувати, що нею на початку XVІІІ ст. користувалися не лише запорожці, але й мешканці Азова та Таганрога. Так, у 1706 р. "військові команди" доставили до цих міст на двох комегах 28200 пудів солі, а в 1707 р. - 30564 пуди⁷³.

Численні Кінбурзькі соляні озера запорожці найбільш активно освоювали в період Олешківської Січі, хоча перші згадки про доставку кінбурзької солі на Січ також стосуються першої половини XVІІ ст. У повідомленнях коша гетьману про розташування запорозьких постів у 1755 р. зазначається, що на низу Дніпра, в Прогноях, для згромадження солі знаходилася команда з полковником, писарем, осавулом, підписарем і підосавулом. Найбільшим серед Кінбурзьких прогноїв було Велике Змієве озеро (Змієва засуха), що простягалося до 6 верст. За ним ішов Скальковатий лиман - 5,5 версти, а найменше було Пропадуще озеро (близько 100 сажнів)⁷⁴. Про те, що вони знаходились у розпорядженні запорожців, свідчить такий факт: під час переговорів у 1774 р. про передачу Росії Кінбурзької фортеці турецьке командування повідомило представників Росії, що соляні озера належать запорожцям, через що воно не має права розпоряджатися ними. Тому, очевидно, тільки після ліквідації Січі Росія відчула себе повною володаркою цих соляних промислів. Однак вони не приносили їй великих прибутків, бо з 80 озер сіль добували лише в 14. Протягом року вони давали від 50 до 100 тис. пудів солі⁷⁵.

Користувалися запорожці сіллю з Гаджибейського і Телігульського лиманів. Так, улітку 1774 р. кошовий отаман звернувся до коменданта Гаджибейського замку поручика Веденяпіна за дозволом набрати в лимані 100 возів солі на військові потреби. Отримавши від нього дозвіл, запорожці відправилися до Гаджибея. 3-го серпня вони доповіли отаманові, що відправили на Січ на 130 возах 6602 пуди солі, а згромадженої залишилося ще на 15 возів. Оскільки вони заявили, що більше солі вже немає, то можна допускати, що продуктивність Гаджибейського лиману складала на рік близько 8 тис. пудів солі⁷⁶.

Найбагатшим на самосадкову сіль був і залишається Сиваш. Під час подорожі Катерини ІІ до Криму їй піднесли 13 видів місцевої самосадкової солі⁷⁷.

Отже, протягом XVІІ-XVІІІ ст. соляні промисли півдня України забезпечували сіллю не тільки місцеві потреби, але й більшу частину населення України та південно-західних районів Росії. До того ж вони великою мірою сприяли поширенню на Україні чумацтва не тільки як одного з досить поширених видів занять, але й своєрідної форми накопичення первісного капіталу. Розвиток соляних промислів на Торі й Бахмуті, зокрема їх перебудова в середині XVІІІ ст. та спроби використати для виварки солі замість дров кам'яне вугілля, створювали передумови для зародження гірничодобувної та металургійної промисловості.

Геологопошукові роботи, що на початку XVІІІ ст. розгорнулися в Росії, охопили й південно-східну частину України. Створена за розпорядженням Петра І спеціальна група рудознавців на чолі з В. Лодигіним ще в 1703 р. розпочала пошуки корисних копалин на цій території⁷⁸. Варто підкреслити, що, крім Приказу рудних справ, пошуковими роботами на Донецькому кряжі займалися й інші заклади, в тому числі, як зазначалося, адміністрація соляних промислів та місцеві купці.

У 1709 р. з Приазов'я повідомили про знахідки тут срібної руди. Для уточнення цього повідомлення з Приказу рудних справ відрядили піддячого Івана Косагова та майстра Іоганна Блієра "на Кондруч та в інші місця". Знайдена тут руда була випробувана в м. Ізюмі. Блієр стверджував, що срібла в ній немає, а чернець Святогірського монастиря, що супроводжував його, доводив наявність срібла в руді, яку вони випробовували. Розбіжність висновків серед членів експедиції вселяла сподівання на відкриття тут корисних копалин, через що пошуки продовжувалися в наступні роки⁷⁹.

У 1714 р. Ігнатій Зінов'єв запропонував побудувати поблизу Бахмута завод, який працював би на базі уже розвіданих руд. До цього часу й належать перші згадки про вживання кам'яного вугілля місцевим населенням та спроби використати його для виварки солі. Тому не дивно, що в ці місця в 1722 р. відправили з Приказу рудних справ Г. Капустіна для пошуків корисних копалин. Експедицією Капустіна були не лише підтверджені вже розвідані місця залягання руд і кам'яного вугілля, але й знайдені нові⁸⁰.

Численні повідомлення про наявність корисних копалин на півдні спонукали Петра І поставити перед Берг-колегією завдання організації в 1723 р. великої експедиції з метою обстеження Дніпра та його приток⁸¹. Для виконання цього розпорядження колегія сформувала дві групи, одну з яких очолив Г. Капустін, іншу - Б. Нікулін. Групі Капустіна, до якої входили 11 рудознавців, у тому числі й п'ять англійців на чолі з майстром Яганом Ніксоном, доручили розширити пошуки в Бахмутському повіті. Хоча через відсутність злагоди між Капустіним і Ніксоном робота експедиції проходила в складних умовах, все ж таки було визнано наявність різних корисних копалин на території сучасного Донбасу. Але до числа перспективних віднесли лише Бахмутське родовище кам'яного вугілля⁸².

Після смерті Петра І пошукові роботи з боку казни на півдні Росії були припинені. Розвідку корисних копалин вели здебільшого купці та місцеві промисловці. Так, на початку 40-х рр. експедиція, організована купцем І. Гінкіним, відкрила залізні руди в 20 верстах від м. Бахмута. Незважаючи на неодноразові попередження Берг-колегії про безперспективність промислового використання цих руд, Гінкін побудував поблизу Сухарівської слободи завод і розпочав у 1743 р. на ньому виплавку свинцю. Однак через сім років компанійці змушені були відмовитися від розробки місцевих руд⁸³.

У той час широкі пошукові роботи на цій території велися компанією купців на чолі з бєлгородцем І. Морозовим. Експедиція цієї компанії обстежила район Сіверського Дінця, Бахмуту, Лугані, верхів'їв Міусу. Під час обстежень дійшли висновку, що сухарівські руди непридатні для промислового використання, бо дають крихке залізо. Зате в районі Лугані вона виявила якісні руди, але будівництво тут заводу, через незаселеність місць, визнала неможливим. Морозов прийняв рішення збудувати завод на р. Ведмедиці, але пошуки корисних копалин на території сучасного Донбасу продовжував⁸⁴.

Оскільки розпочата Юнкером реконструкція Торських і Бахмутських промислів велася досить повільно, то на початку 1744 р. Соляна контора відрядила до Тора для ознайомлення з її ходом підполковника І. Глібова. Вивчаючи стан промислів, Глібов ознайомився з відкритими уже родовищами корисних копалин, провів їх випробування. Також відібрав зразки виплавленого заліза, кам'яного вугілля і разом з донесенням відправив до Соляної контори. Крім цього, він направив листа дійсному таємному раднику генерал-прокурору Н. Трубецькому, на підставі якого останній поставив питання перед сенатом про перевірку надісланих зразків. За розпорядженням сенату не тільки зробили проби надісланих Глібовим зразків руди та вугілля, але й вивчили всі матеріали, які надійшли від Гінкіна, Морозова та Глібова про Бахмутську провінцію. Після цього в Берг-колегії склали детальну інструкцію по обстеженню району і спорядили туди нову експедицію на чолі з Г. Рейзером⁸⁵.