Зміст

Вступ

Розділ 1. Загальна характеристика стильових етапів церковної архітектури південної Русі

Розділ 2. Загльні риси архітектурних шкіл Південної Русі

2.1Київська ( Печерська) школа будівництва

2.2 Переяславська архітектурна школа

2.3 Особливості Чернігівської архітектурної школи

Розділ 3. Романські та готичні риси в церковній архітектурі південноруських князівств

3.1 Особливості будівельної техніки

3.2 Характеристика романських рис в церковній архітектурі

3.3 Готичні риси церковної архітектури

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

З глибини віків від своїх предків, стародавніх русичів, успадкували українські майстри чудове мистецтво дерев'яних споруд, різьблення по каменю, мурування цегли. Тисячолітні традиції жили і живуть ще й до наших днів в українській народній архітектурі, а в мурованій вони змінюються відповідно до розвитку світової архітектури. Архітектори того часу, спираючись на національні традиції, зводили неповторні будови.

Блискучими сторінками світової архітектури стали творчі здобутки архітекторів Київської Русі; Десятинна церква та Софійський собор у Києві, Спаський собор та П'ятницька церква в Чернігові, Успенський собор та церква Пантелеймона в Галичі, церкви в Путивлі, Новгород-Сіверському, Білгороді та багато ін. Високого рівня досягло містобудівництво, будівництво князівських та боярських хоромів, оборонних споруд.

Феномен давньоруської архітектури Південної Русі, до якої відносилися Київське, Чернігово-Сіверське, Путивльське князівства, мав такі характерні мав такі характерні ознаки та особливості. Зокрема, домінуючий вплив християнської релігії на розвиток матеріальної та духовної спадщини. Запозичення та творче переосмислення візантійських традицій, знань і канонів.

Актуальність вивчення даної тематики визначається тим, аби зрозуміти характер народу, необхідно пізнати його історію, ті матеріальні й духовні скарби, які виникли в результаті її багатовікової творчої діяльності. Якщо народ має високорозвинену літературу й мову, то це означає, що він зумів перебороти неминучу в історії кожного народу економічну й політичну роз'єднаність. Якщо народ прагнути пізнати сутність людського буття, то це так чи інакше знаходить висвітлення в архітектурі.

Метою дослідження є визначення та характеристика основних рис церковної архітектури Південної Русі.

Предметом курсового дослідження є особливості формування розвиток та втілення церковних архітектурних стилів на території Київського, Чернігово-Сіверського, Переяславського князівств.

Об'єктом - церковна архітектура південноруських земель.

Хронологічні рамки дослідження визначаються періодом від ХІ - ХІІІ ст.

Територіальні межі охоплюють території Київської Русі - Київського, Чернігово-Сіверського, Переяславського князівств.

Щодо історіографічного аспекту вивчення даної проблематики, то тут варто відзначити, що дослідженням давньоруської церковної архітектури займалися вчені різних часів. Зокрема до 1917 р. даним спектром питань займалися Хвойка В., Голубинський Є., Кондаков М. та інші. За радянських часів питання церковної архітектури Південної Русі розроблялися Толочко П., Висоцьким С., Рибаковим В., Левицькою В., Вагнером В. та ін.. З часу надбання незалежності України дослідженням комплексом проблем, пов'язаних з церковною архітектурою продовжили займатися В. Толочко, Ю. Асєєв., В. Харламов, Моця О., на регіональному рівні, зокрема на Чернігівщині, Л. Ясновська, В. Коваленко, Руденок В. та ін..

Розділ 1. Загальна характеристика стильових етапів церковної архітектури південної Русі

У ранній період храмобудівництва на території Південної Русі домінує візантійська традиція. Типові ознаки візантійського стилю простежуються в перших монументальних спорудах: Десятинній церкві в Києві (ХІ ст.), Спасо-Преображенському соборі в Чернігові (1031 - 1036).

Першим християнським кам'яним храмом в Київській Русі була Десятинна церква, споруджена у 989--996 pp. Характер її мурування та пропорції плану, безперечно, підтверджують участь візантійських майстрів, про що свідчить літопис. Десятинну церкву добудовано в XI ст., за часів Ярослава Мудрого, а зруйновано татарами у 1240 р. До наших днів споруда не дійшла. Однак завдяки археологічним дослідженням можна визначити її типологічні й конструктивні риси.[13, С.12]

В основу плану церкви покладено канонічний для середньо візантійської архітектури хрестовобаневий тип тринавного триапсидного храму, оточеного з трьох боків галереями. У західній частині, вірогідно, були вежі зі сходами. Церква завершувалася, як можна гадати, сімома банями -- п'ять над центральною частиною і дві над вежами. В центральному підбаневому просторі бокові сторони відгороджувались від бокових нефів триарочними аркадами, що спиралися на мармурові колони з капітелями візантійського типу. Широкими аркадами всередині храму відкривалися хори, призначені для князя та його оточення. Значна кількість мармурових деталей дали підставу називати її «мармурною». До наших днів уціліли частини мозаїчної підлоги, викладеної з різнокольорових мармурів та інших коштовних порід каміння. Мозаїка і досі вражає барвистістю та красою свого рисунка. Розкопками виявлені також численні мармурові капітелі, уламки різьблених плит, фрагменти фрескового живопису. Є відомості про зовнішню отиньковку (можливо, фрагментарну) та розписи.[3, С.836]

У 1020 р. Мстислав будує в Тмуторокані (сучасна Тамань на Кубані) Богородичну церкву. Як показали дослідження її підмурків, це був невеликий хрестовобаневий храм з вузеньким нартекстом. Всередині під-пружні стовпи спиралися на мармурові колони, подібно, мабуть, до Десятинної церкви. Близько 1036 р. Мстислав, який став князем у Чернігові, будує там Спаський собор. Будівля собору тринефна, витягнута із заходу на схід. Особливістю собору є восьмистовпний тип плану і переміщеної, в зв'язку з цим, на геометричний центр, головної бані. Західна частина собору -- нартекс -- чітко відділена від центральної частини. З північного боку до нього прилягає могутня циліндрична вежа, в якій розташовані сходи, що ведуть на хори. З південного боку, як встановлено розкопками, було збудовано хрещальню, що являла собою маленьку триапсидну капличку.

Таке чітке виділення нартексу з вежею та хрестильнею по боках стає характерним для київських храмів другої половини XI--XII ст. (собор Михайлівського Золотоверхого монастиря, церква Спаса на Берестові в Києві та ін.).

Фасади будівлі завершуються напівциркульною закомарою в центрі, горизонтальними карнизами по боках. Просторовий хрест підкріплюють сильно підвищені склепіння над його відгалуженням. П'ять глав підносяться над основним об'ємом собору. Архітектурні форми собору стримані й урочисті. Його фасади розчленовані плоскими пілястрами на першому і профільовими на другому ярусах. Високі вікна членують площини стін між пілястрами. Декорацією площі стін були лише плоскі напівциркульні ніші й широкий меандровий фриз над вікнами другого ярусу.[12, С.128]

Урочистий вигляд має собор і всередині. У композиційному рішенні всієї будови домінує поздовжня вісь, яка в середині підкреслюється тим, що бокові відгалуження архітектурно-просторового хреста відгороджені від центрального нефа аркадами, які спираються в нижньому ярусі на мармурові (обкладені цеглою в пізніші часи) колони, а у верхньому -- на восьмигранні стовпи. Таке відгородження бокових відгалужень просторового хреста собору надає його внутрішньому просторові базилікального вигляду, при тому, що вся будова хрестозобанева, так само, як і Десятинна церква у Києві. Певно, саме Десятинна церква і стала зразком для будівлі Мстислава. Від давнього декоративного вбрання собору збереглися різьблені шиферні плити на хорах, що є цікавими зразками художнього різьблення в Київській Русі. Частково збереглися й фрагменти фрескового розпису храму.

За часів Ярослава Мудрого розпочинається другий стильовий етап архітектури Київської Русі. Після смерті Мстислава (1036 р.) він у 1037 р. розпочав будівництво в Києві «Града великого», до ансамблю якого входили Софійський собор, Золоті ворота, Георгіївський та Ірининський монастирі й інші кам'яні церкви.

Найвидатнішою будовою Київської Русі, де напрочуд яскраво виявилися архітектурна майстерність давньоруських зодчих, є славнозвісний Софійський собор у Києві. Про точну дату його спорудження точилася дискусія серед дослідників. Київський літопис наводить дату 1037 р., а новгородський відносить до 1017 р., тобто коли Ярослав сів на київському столі. Пізніші новгородські літописи пишуть, що вже у 1037 р. будівництво Софійського собору завершено, що викликає заперечення, тому що будівельні роботи могли тривати не більше п'яти років, так само як і будівництво Софійського собору в Константинополі.[15, С.29]

До нашого часу Софійський собор дійшов з численними відбудовами та переробками (XVII, XVIII і XIX ст.). Однак, незважаючи на це, добре збереглися давні форми собору, що дало можливість дослідникам повністю визначити його первісний вигляд. На відміну від Десятинної церкви, яка була князівським палацовим храмом, Софійський собор був "митрополією руською", головним собором держави, композиційним центром її столиці. У його архітектурі запрограмована ідея новаторства, як то було за Юстиніана при будівництві Софійського собору в Константинополі.

Перед зодчими постало складне завдання. Для того, щоб його розв'язати, зодчим бракувало прикладів вже існуючої у Візантії архітектури. Тому вони звертаються до місцевих традицій.

Композиційне собор займав центральну частину архітектурного ансамблю всього "міста Ярослава Півколом із заходу його оточували монастирі Георгія, Ірини та церква невідомої назви, рештки якої виявлені розкопками 1911 р. у північно-західному куті Софійського подвір'я. (Навколо собору ще у XI ст. збудовані міцні кам'яні стіни, які охоплювали своєрідний дитинець митрополії в Ярославовому місті. Верхи веж та бань Софійського собору здіймалися над містом і були видні здалеку з будь-яких під'їздів до Києва. До нього сходилися вулиці від чотирьох головних воріт міста.

У центрі Софійського собору лежить тип п'ятинефного хрестовобаневого храму. З трьох боків він оточений двома рядами галерей -- двоповерховою внутрішньою і одноповерховою зовнішньою, на якій зроблено відкритий балкон -"гульбище". Згодом, десь у XII ст., над галереями надбудовано другий поверх. Із заходу до собору прибудовано дві масивні асиметрично поставлені вежі, в яких широкі сходи вели на другий поверх -- "полаті". Такі вежі не характерні для візантійської архітектури, тому ми можемо вбачати певний зв'язок з традиціями романської архітектури Європи.[8, С.65]

Композиція собору має чіткий об'ємний характер. Власне кажучи, він не має головного фасаду, але однаково урочисто сприймається з усіх боків. Дванадцять бань, пірамідальне групуючись біля центральної, живописно завершують об'ємну композицію собору, підкреслюють наростання маси до центру. Це наростання підкреслюється також спадом на півциркульних кріплень над розгалуженнями архітектурного хреста. Цей прийом у подальшому стає важливою особливістю ряду напрямів у давньоруському зодчестві.

На відміну від статичних форм Спасо-Преображенського собору в Чернігові композиція Софії Київської динамічна, що підкреслюється на фасадах ритмом арок галерей першого й другого ярусів. З цим ритмом пов'язані закомари фасадів, арочні завершення бокових бань і завершення головної бані декоративними закомарами й напівциркульними нішами. Підбанник центральної бані декорований напівколонами, орнаментами з цегли та широким меандровим фризом.[11, С.124]

Стіни із зовні декоровані орнаментами з поставлених на ребро й втоплених в кладку цеглин (меандри, хрести, "перебрики" тощо). Широко використаний в декорі фасадів багатобарвний фресковий живопис, що заповнював ніші, вкриває стовпи й арки, а в деяких місцях підкреслював або імітував структуру змішаної кладки (новітні дослідження східного фасаду).

Урочистим і величним формам зовнішнього вигляду собору відповідає багате і парадне рішення внутрішнього простору. Залитий світлом, оздоблений золотими і багатоколірними мозаїками, простір центральної бані є центром композиції внутрішнього об'єму. З трьох боків до нього підходять короткі відгалуження просторового хреста, що закінчуються відкритими двоповерховими аркадами. Зі сходу до центрального простору прилягає оздоблена мозаїками центральна апсида, яка колись була відокремлена мармуровою передалтарною огорожею.

Навколо світлої центральної частини групуються численні перекриті баневим склепінням просторові частини бокових нефів, що утворились з рядів хрещатих у плані стовпів. Вони утворюють ряди поперечних і поздовжніх анфілад. На другому поверсі над боковими, трохи затемненими приміщеннями, розташовані просторі хори ("полаті"), багато оздоблені світлі приміщення, відкриті аркадами в середину храму. Бони призначалися для князя та його оточення.

Цікаве рішення двох бокових приміщень хорів: квадратні в плані, вони перекриті чотирма банями, що за допомогою системи зовнішніх склепінь та арок спираються на легкі пучкові стовпи, які стоять у центрі обох приміщень. Цей так званий палатний спосіб рішення внутрішнього простору в подальшому став характерним для всього цивільного будівництва.

Важливу роль в оформленні внутрішнього простору приділено мозаїкам та фресковому розпису, які багатокольоровою гамою вкривали склепіння, стінки, стовпи собору. Майстерністю свого виконання, масштабами та силою художньої виразності мозаїки та фрески Софійського собору Києва є визначним явищем у світовому мистецтві.

Церкви княжих монастирів Георгія та Ірини, а також церкви XI ст. в садибі будинку на Стрілецькій вулиці у Києві відомі за археологічними дослідженнями. В літературі іноді вважають останню церкву Ірининською, однак є більше підстав вважати її церквою митрополичого двору. В планах вони схожі між собою: це хрестовобаневі тринефні споруди, оточені з трьох боків галереями. В плані церкви в Ірининському провулку досліджено в північне-західній частині муру вежі, де розміщувалися сходи на хори. Композиційне всі три споруди наближаються до центричної, як і в Софійському соборі. Завершувалися вони, як можна припустити, п'ятьма банями. Усі особливості будівельної техніки свідчать про те, що вони будувалися зодчими Софійського собору. Близька до цих храмів і архітектура останнього за часом храму стильового напряму часів Ярослава Мудрого -- собору Дмитріївського монастиря, побудованого наприкінці 50-х років XI ст. князем Ізяславом Ярославичем.[14, С.118]

Київський Софійський собор стає зразком для двох видатних давньоруських будівель: Софійського собору в Полоцьку (1044--1066 pp.) та Софійського собору в Новгороді (1045--1052 pp.). Незважаючи на притаманні їм самобутні риси, в них чітко простежується київський прототип.

Саме спорудженням Софійського собору в Києві закінчується стильовий етап архітектури Київської Русі часів Ярослава Мудрого. Остаточно формується майстерність давньоруських зодчих, а Київ залишається головним центром архітектурної діяльності всієї держави.

Третій стильовий етап в розквіті архітектури Русі настає з 70-х років XI ст., коли в результаті князівських чвар підупадає влада київського князя, а разом з тим значно підсилюється вплив церкви, і особливо монастирів, які починають відігравати визначну роль у розвитку культури, мистецтва і архітектури.

Основними типами церковної споруди стає шестистовпний (або чотири-стовпний з нартексом) хрестовобаневий храм, увінчаний однією (центральною) банею. У будівельній техніці, яка до початку XII ст. по всій Русі переважно зберігала методи і прийоми розквіту Київської держави, поступово зростає використання місцевих будівельних матеріалів. У області Середнього Подніпров'я, наприклад, де поблизу великих міст не було виходів каменю, у кладці стін починає використовуватися цегла.

Змішаний спосіб поступово замінюється способом кладки утопленими рядами. У церкві Спаса на Берестові (кінець XI -- початок XII ст.) цей спосіб остаточно витіснив змішаний. У архітектурі великих центрів Русі все більше виявляються місцеві риси, які згодом розвинуться в школах зодчества окремих областей Русі.[3, С.147]

Першими спорудами другої половини XI ст., в яких ще проступали риси архітектури попередніх часів, були Михайлівський собор Видубицького монастиря в Києві і храм-мавзолей Бориса і Ґліба у Вишгороді.

Михайлівський собор Видубицького монастиря закладено в 1070 р. Всеволодом Ярославичем в мальовничій місцевості на південній околиці Києва -- Видубичах, де сходилися важливі дороги на південь та південний схід. Княжий, придворний, характер монастиря наклав певний відбиток на архітектуру собору. Останній будувався тривалий час і був завершений лише у 1088 р. На сьогодні від Михайлівського собору збереглася лише його західна частина, а східна -- у XV або XVI ст, обвалилася через зсуви берега.

Тип собору в основних рисах повторював тип Спаського собору в Чернігові. При незначній ширині споруда сильно витягнута у довжину. У плані собор мав восьмистовпну схему, причому головна баня, як і в Спаському соборі, розташовувалася в геометричному центрі будови. Надзвичайно широкий нартекс має з лівого боку круглу в плані вежу, де влаштовані сходи на хори. Вежа, на відміну від попередніх будов, стоїть не окремо, а неначе втиснута в товщу північної стіни нартексу і утворює на північному фасаді криволінійний виступ.

Видатним храмом Київської Русі був Борисоглібський храм-мавзолей у Вишгороді під Києвом. Його будівництво тривало з 70-х років XI ст. і завершене лише у 1115 р. Собор зруйновано ще за стародавніх часів і археологічними дослідженнями виявлені лише фундаменти споруди. Це великого розміру храм, за планом близький до Видубицького собору і, як свідчать письмові джерела, завершувався однією главою. Як і Видубицький собор, його стіни складено в системі змішаного мурування, майже нічим не відрізнялося від мурування Софійського собору у Києві.[2, С.198]

Заснований у 1051 р. Печерський монастир у Києві на подарованій князем Святославом землі біля княжого села Берестове розпочинає капітальне будівництво спорудженням у 1073 р. Успенського собору. За свідченням Печерського патерика, для будівництва запрошено майстрів з Візантії. До 1075 р. складено підмурки, а у 1078 р. закінчено будівельні роботи. Будівництво тривало п'ять років, внутрішні розписи виконано трохи пізніше. У 1089 р. Успенський собор освячено. В розписах собору брав участь Алімпій, видатний художник Київської Русі. У наступні століття собор неодноразово відновлювався та перебудовувався, поки він у XVIII ст. не набув особливої форми українського бароко. У 1941 р. собор зруйновано.

Собор являв собою шестистовпний хрестовобаневий храм. Його архітектурне оформлення простіше і суворіше за Софійський собор. Композиція зовнішніх об'ємів являє собою паралелепіпед, що завершувався однією банею. Як і в Спаському соборі Чернігова, склепіння архітектурного хреста Успенського собору виділяються над об'ємом будівлі, що пожвавлює статичну композицію споруди. Зі сходу собор завершувався трьома гранчастими апсидами. У конструкції собору шість хрещатих у плані стовпів несуть на собі систему перекриття коробових склепінь.

У внутрішньому просторі собору чітко виділяється просторовий хрест. У західній частині і над нартексом розташовувалися хори, на які вели сходи з північного боку фасаду. Хори арками відкривалися всередину храму. Пізніше до північного боку нартексу прибудовано невелику Іоанно-Предтеченську хрещальню, що мала вигляд маленького чотиристовпного храму з трьома невеликими апсидами. Фасади собору розчленовані пілястрами, які точно відповідали членуванню плану. Прості і лаконічні площини фасадів завершувалися півколами закомар і були оздоблені широкою смугою меандрового фризу, подібно до Чернігівського Спаського собору.[6, С.25]

Майстри будували Успенський собор за "божественною мірою" -- 20 мір в ширину, 30 -- у довжину і 50 -- у висоту. В подальшому ця міра (2 : 3) стає характерною для багатьох споруд такого типу. Популярність Успенського собору була такою значною, що його вплив поширювався на давньоруське будівництво далеко за межами Подніпров'я.

Розділ 2. Загльні риси архітектурних шкіл Південної Русі