Якщо в попередній період фундаменти мурувалися переважно з цегли та бутового каменю, то зараз основним матеріалом для фундаментів стає бутобетон з битої цегли та вапнякового з домішкою цем'янки розчину. В муруванні набуває поширення система "мурування скринями", коли забутовувалася внутрішня частина стіни. У початковому вигляді ми спостерігаємо її в церкві Василя в Овручі, в розвиненому-- в П'ятницькїй церкві у Чернігові. Таке мурування значно раціоналізувало процес будівництва. Фундаменти заглиблювали на 80--140 см, отже, цілком можливо, що майстри добре знали правила закладання фундаментів нижче рівня промерзання ґрунту.[16, С.108]

Дуже істотною була нова система перекрить, при якій напівциркульним склепінням перекривалися тільки рамена архітектурного хреста. Бокові ж частини перекриваються склепінням формою в чверть кола і працюють як аркбутани, що передають зусилля на зовнішні стіни. Це дало можливість значно зменшити перетини внутрішніх стовпів І внести принципово нові риси в композицію споруд (трилопатеві завершення фасадів). Система підвищення підпружних арок стає характерною для нового стильового напряму, значно ускладнює характер перекриття і вимагає винятково високої кваліфікації будівничих. У зовнішніх стінах основний тягар переноситься на стовпи, що конструктивно і композиційно починають відігравати більшу роль, ніж у попередні часи. Всі потреби будівництва виконувалися місцевими майстрами.

Наприкінці XII -- першій половині XIII ст. значно скорочується термін будівництва. Якщо раніше будівництво тривало від трьох до п'яти будівельних сезонів (наприклад, церква Богородиці Пирогощі), то зараз споруду будують за один-два будівельні сезони.

Однією з основних ознак нового архітектурного напряму стала центрична ступінчаста композиція динамічного характеру, яка змінила статичні, витягнуті в плані монастирські споруди попередніх часів, побудовані за принципом хрестовобаневої системи. Таке повернення до композиції Київської Софії, що в подальшому замінена на композицію Успенського собору Печерського монастиря, означає якісно новий етап в розвитку давньоруської архітектури.

У архітектурі 30--80-х років XII ст. площини стін підкреслювалися орнаментом аркатури і перебрика, фасади членувалися напівколонами. Одноманітні завершення піварками -- вікон, порталів, закомар, важкі, слабо розчленовані тоненькими пілястрами підбанники і могутні напівциліндри апсид -- підсилювали враження статичності й урівноваженості композиції, яку в романській архітектурі великий французький скульптор Роден назвав "тяжким мовчанням".[14, С.159]

У новому стилі кінця XII -- першій половині XIII ст. фасади завершуються трилопасною лінією, чим підкреслюється динаміка ступінчастих композицій. Площини стін втрачають своє домінуюче значення, а основний акцент переноситься на профільовані пілястри, що рвучко злітають у гору снопами вертикальних ліній. Центром композиції фасадів стають перспективні, розвинутого профілю портали. Віконні отвори нерідко завершуються аркою, яка має форму не півкола, а чверть кола, що підсилює динаміку композиції, надає їй певну гостроту. Якщо в попередньому стилі основними елементами декору були аркатура і перебрик, то в новому стилі вони поступаються місцем численним сітчастим орнаментам, окрасам з цегли, поясам городків і меандрів, що були притаманні для XI ст. і зникають разом зі змішаною кладкою у 20-х роках XII ст.

На відміну од графічності попереднього стилю, новий стиль є більш живописним. Тут ми стикаємося з закономірністю чергувань живописного та графічного архітектурних стилів, що присутнє на багатьох етапах розвитку світової архітектури. Живописний характер архітектурного стилю кінця XII -- першої половини XIII ст. підкреслюється яскравими кольоровими сполученнями червоного цегляного мурування, білих фонів декоративних ніш та елементами фрескового фасадного розпису. Винятковий інтерес становить декорування фасадів вставками кольорового каміння (Овруч) та різнобарвної майоліки (Білгород).[3. С.851]

У спорудах попередньої доби композиція інтер'єру будувалася по горизонталі -- членування поверхів, лінії карнизів, ряди віконних отворів, регістри зображень. За таким принципом складалася "програма" розписів та послідовність циклів зображень. У інтер'єрах споруд кінця XII -- першої половини XIII ст. підкреслено домінує вертикалізм. Обмежена площа центральної частини храму спрямовує погляд глядача вгору, де перед ним розкривається висота, що ілюзорно збільшується перепадами ступінчастих арок. Динамічний зліт конструкцій і форм, що спостерігається із зовні, продовжується в інтер'єрі і досягає апогею в центрі споруди, в перспективі, що йде вгору. В спорудах нового стилю є традиційними для давньоруської архітектури хрещаті в плані стовпи, які, до речі, відрізняли давньоруські споруди від візантійських і відігравали головну роль у диференціації внутрішнього простору. Стовпи замінюються восьмигранними, квадратними і, нарешті, круглими в плані. Тепер інтер'єр компонується за живописним принципом : у внутрішній простір храму включаються лоджії над притворами або відкриті отвори внутрішніх галерей. Рівномірне освітлення інтер'єру в спорудах попереднього стилю замінюється сильними контрастами світла і тіні.

Значні зміни спостерігаються і в стилі фрескового живопису. Однією з особливостей живопису цих часів була його світла гама кольорів. Набуває поширення біле або світло-жовте тло, рожеві, світло-зелені та блакитні тони в зображеннях. Цікавими є фрески із золотим тлом та позолотою окремих частин одягу на зображеннях в спорудах Білгорода та Овруча, які здебільшого теж відносять до ремінесцентних тенденцій -- відродження ефекту мозаїк.

Як і в попередній період, підлогу прикрашали майолікою (собор Апостолів у Білгородці). У побудові композиції храму можна визначити два основних прийоми : храми без притворів (Овруч, Білігород, Київ, Чернігів, Володимир-Волинський) та з притворами (Новгород-Сіверський, Путивль) або із галереями (Вщиж). Такий поділ обумовлюється двома способами побудови ступінчастої композиції: в першому -- вона досягалася підвищенням склепіння над раменами просторового хреста, в другому -- різноманітним співвідношенням між висотним центральним об'ємом і меншими за висотою притворами. Перший принцип був характерний для споруд Київської, Чернігівської земель (тобто південних земель Русі), другий -- для Сіверської, Смоленської, Рязанської, Володимиро-Суздальської земель та Новгорода (тобто пІвнічно-східних земель).[11, С.147]

Нова композиційна ідея -- додатковий об'єм між банею та основним об'ємом споруди -- вперше застосована архітектором Іваном Белегицьким в середині XII ст. в соборі Спаського монастиря у Полоцьку. Першою спорудою нового стильового напряму в Київській землі і, як можна гадати, однією з перших на Русі була церква Василя в Овручі, збудована близько 1190 р. князем Рюриком Ростиславичем. Церкву кілька разів руйнували і відбудовували. Востаннє її реставровано в первісному вигляді у 1907--1910 pp. за проектом О. В. Щусєва. Церква є чо-тиристовпним, триапсидним, одноглавим храмом з широко розставленими хрещатими в плані стовпами. Внутрішній простір храму без апсид точно вписується в квадрат. Характер розташування стовпів свідчить про намір будівничого створити центричну композицію, а незначні виступи лопаток (12-- 14 см) -- розкрити внутрішній простір. Зовсім незвичними для типів споруд попереднього стильового напряму є дві круглі в плані вежі, що фланкують західний фасад. Вежі Овруцького храму, як можна вважати, повторюють споруди Ярославових часів І, зокрема, Київської Софії. Проте від останніх вони відрізняються і формами, і строго симетричним характером постановки. Можливо, вежі мали певні оборонні функції. Такий прийом в подальшому стане характерним для деяких кам'яних споруд України, Білорусі та Литви.

На рівні другого поверху в середині стін Овруцької споруди зроблені вузькі галереї. Походження галерей пов'язують з їхнім оборонним призначенням, тому що храм стояв перед в'їздом в замок і в разі нападу відігравав важливу стратегічну роль.

У композиції овруцької споруди підкреслено домінують вертикальні членування. Ритм вертикальних елементів на фасадах акцентований складним профілем пілястр і ледь приглушений на апсидах та вежах простішими профілями тяг. Профіль порталів розвинутий, близький до ранньоготичних і рішуче відрізняється від романських порталів попереднього стилю. Розміри віконних отворів та декоративних ніш значно зменшено в порівнянні з тими, які робили у 30--80-х роках XII ст. Останнє, безперечно, є наслідком запровадження нової системи пропорційного ладу, завдяки чому ілюзорно збільшується об'єм споруди.[10, С.153]

Великого значення в художньому оформленні споруди відіграють численні вставки з рожевого овруцького каменю, яким декоровано фасади. Це нагадує прийом гродненських архітекторів з тією відміною, що в Овручі застосовано каміння лише одного кольору і воно не поліроване, як в Гродно. Немає сумніву, що автор овруцької споруди був знайомий з гродненськими будівлями.

Характер розстановки стовпів та композиції фасадів, а також аналогії з найближчими до овруцького храму спорудами, свідчать про те, що церква Василя первісно мала уступчасті склепіння над раменами просторового хреста (як в П'ятницькій церкві Чернігова) І, можливо, розвинутий постамент під підбанником (як в Спаському соборі Єфросинієвого монастиря в Полоцьку). Однак деякі архітектурні риси церкви Василя в Овручі свідчать про те, що в ній ще не повністю виявився новий стилістичний напрям. Фасади собору завершуються не трилопасною, а триза-комарною формою, хоча й близькою за характером до тричасної. Крім того, стовпи овруцького храму хрещатої форми.[12, С.130]

Від фрескового розпису в овруцькому храмі збереглися фрагменти, які не дають можливості повністю відновити їхній характер. За свідченням окремих авторів, ще у XIX ст. в деяких місцях фресок залишалася позолота.

Яскраві пам'ятки стильового напряму, який ми розглядаємо, створили чернігівські майстри. Чернігівська архітектура кінця XII -- першої половини XIII ст. представлена різноманітними спорудами, що дає можливість значно ширше простежити розвиток мурованого будівництва тих часів. Тут є і терем княжого палацу, і притвор столичного палацового собору, і церква торговельного посаду, і собор маленького "удільного" центру.

Прославленою пам'яткою Придніпров'я часів "Слова о полку Ігоревім" є П'ятницька церква в Чернігові. Рік її спорудження невідомий. Однак архітектура і техніка будівництва, безсумнівно, дають підставу датувати її кінцем XII -- початком XIII ст. У XVII та XVIII ст. її було перебудовано, і вона отримала барочні "шати". У 1941--19-43 pp. її зруйновано і, після багатьох років досліджень, відбудовано в первісному вигляді П. Д. Барановським.[13, С.88]

Крім П'ятницької церкви, в Чернігові існувало ще кілька споруд, залишки яких виявлені в різні часи, наприклад, західна галерея Борисоглібського собору, прибудована або перебудована за цих часів. Портал галереї, що правив за головний вхід в собор, обрамований профілем, типовим для придніпровських ("м'яких") профілів кінця XII -- початку XIII ст.

Висновки

Розглядаючи майже трьохсотрічний період розвитку давньоруської церковної архітектури Південної Русі, ми визначили п'ять стильових етапів. Перший -- кінець X -- 30-і роки XI ст., коли під впливом візантійської будівельної техніки і архітектури зароджується і починає свій розвиток кам'яна монументальна архітектура. В спорудах цього часу є певні особливості, що виникли під впливом потреб замовника та місцевих особливостей, подібно до інших країн, де будували візантійські майстри. Це часи будівельної діяльності Володимира Святославича в Києві та його сина Мстислава у Чернігові.

Другий етап -- 30--50-і роки XI ст., часи Ярослава Мудрого. Головною особливістю споруд стає об'ємно-просторовий центричний характер їх композицій, багатоповерхове завершення, тобто риси, що обумовили органічний взаємозв'язок між ансамблем та історично складеною забудовою міста.

Третій етап -- друга половина XI -- початок XII ст., коли вже викристалізовується тип храму, який найбільше відповідає потребам і канонам православної церкви, та починають оформлятися місцеві архітектурні школи з притаманними їм особливостями, зокрема в переяславському будівництві. Проте могутня київська школа ще має великий вплив на інші міста. І ще довго будуть будувати по різних землях Русі церкви на взірець Успенського собору Київського Печерського монастиря.

При всіх технічних і художніх особливостях церковної архітектури Київської Русі в ці часи відчуває вплив традицій середньовізантійської архітектури, так само як і інші країни Східної Європі.

Четвертий етап -- архітектура 20-- 80-х років XII ст. У ці часи остаточно формуються місцеві архітектурні школи, в техніці споруджень і в характері архітектурних форм простежується певний відхід від візантійських традицій, які продовжують діяти в канонічній і загальноприйнятій церквою хрестовобаневій системі. Натомість Русь входить в орбіту стадіального для тих часів романського архітектурного стилю, що виявляється і в техніці споруд, і в характері архітектурних форм та їх декору,

П'ятий стильовий етап -- кінець XII -- 30-ті роки XIII ст. Його подальший розвиток було обірвано монголо-татарською навалою. Цей етап становить найбільший інтерес, оскільки в ньому ми бачимо риси, які в подальшому відіграють істотну роль у розвитку української архітектури. По-перше, це стосується композиції споруд, в яких зодчі знову звертаються до традицій, що йдуть від народних джерел. Пізніше ці традиції відіграють істотну роль у формуванні національних рис української ренесансної та барокової архітектури.

Значну роль у складанні певних рис церковної архітектури кінця XII -- початку XIII ст. відіграють потреби нових замовників -- міського населення, яке з ростом ремісничого виробництва і торгівлі все більше починає впливати на життя. Церква стає не тільки храмом, а й окрасою міста. Інтенсивно розвивається будівельна техніка, виникають нові конструктивні прийоми. Все це нагадує ті умови, за яких в Західній Європі виникла готична архітектура, І, безперечно, церковна архітектура Київської Русі цього часу є еквівалентною готичній архітектурі, так само як архітектура попереднього етапу -- романській.

Як бачимо, архітектура Київської Русі, не гублячи власних традицій та індивідуальних рис, відповідає світовому архітектурному процесу і розвивається в його контексті.

Список використаної літератури

1. Бойко О. Історія України. - К., 2005. - 687 с.

2. Історія української культури (під ред. С. Крип'якевича). - К., 1993.

3. Історія української культури в 5-ти томах. - К., 2001.

4. Каргер М. Древний Киев. - М., 1961. - 382 с.

5. Коринный Н. Переяславская земля. - К., 1992. - 312 с.

6. Котляр М. Давньоруська держава кінця ХІ - початок ХІІ ст. // Український історичний журнал. - 1997. - № 2. - С. 18 - 27.

7. Логвин Г. К истории сооружения Софийского собора в Киеве //Памятники культуры. Новые открытия. - М., 1977. - 355 с.

8. Логвин Г. Початковий період давньоруської архітектури.//Мистецтво і сучасність. - К., 1980. - С. 121 - 127.

9. Логвин Г. Спасский собор в Чернигове. - История СРСР. - 1969. - №6. - С. 193 - 198.

10. Логвин Г. Украинское искусство Х - XVIII вв. - М., 1963. - 420 с.

11. Логвин Г. Чернишов, Новгород-Северский, Глухов, Путивль. - М., 1980. - 610 с.

12. Моця О. Південно-руські храми //Український історичний журнал. - 2004. - №3. - С. 127 - 133.

13. По історичних містах Київської Русі (під ред. Толочка П.). - К., 2000. - 258 с.

14. Сычев Н. Искусство Средневековой Руси. - М., 1989. - 593 с.

15. Толочко П. До історії будівництва города Ярослава та Софії Київської //Археологія. - 1969. - т. 22.

16. Толочко П. Київська Русь. - К., 1998. - 348 с.