Трудовий потенціал країни - це трудові ресурси країни з сукупністю їх кількісних та якісних показників, зайнятості та робочих місць.

Якість трудового потенціалу визначається за наступними показниками:

· якість працездатного населення;

· якість трудових ресурсів;

· якість сукупного робітника (робочої сили).

У кількісному відношенні трудовий потенціал визначається природним приростом, станом здоров'я, міграційною рухливістю, потребами суспільного виробництва у робочій силі, можливостями задоволення потреби працездатного населення у робочих місцях.

За даними Держкомстату України загальна чисельність наявного населення України станом на 1 січня 2005 р. становила 47 млн. 280,8 тис. осіб.

У статевій структурі за результатами Всеукраїнського перепису населення кількість чоловіків становила 46,3%, жінок 53,7%. Станом на 1.01.2005 кількість чоловіків складає 21,754 млн., жінок - 25,346 млн. осіб.

Чисельність населення зростає за рахунок відтворення (природного руху).

Відтворення населення -- процес безперервного відновлення поколінь людей в їх історичній обумовленості. Характерною особливістю природного руху населення України за останні роки є помітне скорочення його приросту.

Під приростом населення розуміють збільшення чисельності жителів будь-якої території (області, району, населеного пункту) за будь-який проміжок часу (рік, період між переписами тощо). Такий приріст населення називається загальним і оцінюється у абсолютних чи відносних величинах.

Абсолютні величини приросту визначаються як різниця між кількістю населення даної території на кінець контрольованого періоду та на його початок і можуть бути додатними (позитивними) або від'ємними (негативними). Абсолютні значення загального приросту беруться за основу кількісних оцінок чисельності (динаміки) населення.

Відносні показники приросту визначаються у темпах приросту або через різні коефіцієнти. Темп приросту -- відношення абсолютної величини приросту до загальної чисельності населення на початку досліджуваного періоду, що вимірюється у відсотках. Серед коефіцієнтів найбільшим поширенням користується відношення абсолютної величини загального приросту населення до пересічної за досліджуваний період чисельності населення даної території, яке вимірюється у проміле (%о), тобто показує величину приросту на 1000 жителів. Величина загального приросту населення складається з природного та механічного (міграційного) приросту.

Природний приріст є результатом двох процесів: народжуваності та смертності.

Народжуваність в Україні протягом останніх десятиріч зменшується. Загальна чисельність народжених зменшилася з 691,0 тис. у 1989 р. до 427,3 тис. у 2004р. Загальний коефіцієнт народжуваності знизився з 13,3 % у 1989 р. до 8,7% у 2004р.

Сумарний коефіцієнт народжуваності (кількість дітей, народжених однією жінкою впродовж усього життя) зменшився з 1,9 у 1989р. до 1,1 у 2004 р. Більшість шлюбних пар обмежуються однією дитиною.

В Україні поступово поліпшується показник очікуваної тривалості життя при народженні (з 66,9 р. у 1996р. - до 68,22 у 2004 р.), який є вищим, ніж у країнах із середнім рівнем розвитку людського потенціалу.

Рівень народжуваності в Україні у 2005 р. становив 8,7 на 1000 населення, рівень смертності, який є одним з найвпливовіших чинників показника очікуваної тривалості життя -- 17,7 на 1000 населення.

Показник загальної смертності є вищим, ніж у країнах із середнім рівнем розвитку людського потенціалу.

Структура смертності населення за окремими нозологічними причинами за останні роки залишається стабільною: перше місце займають хвороби системи кровообігу (61,3 %), друге -- злоякісні новоутворення (13,5%), третє -- нещасні випадки, отруєння та травми (9,8 %), четверте -- хвороби органів дихання (6,9 %). В останні роки спостерігається зменшення рівня материнської смертності.

Процес старіння населення є результатом передусім зменшення народжуваності та збереження її впродовж тривалого періоду на рівні, що не забезпечує навіть простого відтворення поколінь. В економічно розвинутих країнах до цього додається вплив зростання середньої тривалості життя населення. Істотною протидією старінню населення цих країн є міграція, оскільки приїжджає, в основному, молодь. В Україні ж, як і в більшості країн з перехідною економікою, міграція посилює вплив низької народжуваності, а помітного зростання середньої тривалості життя населення, особливо старшого віку, не спостерігається. Нині питома вага осіб у віці 65 років і старше в загальній чисельності населення перевищує чисельність населення до 14 років.

Протягом останнього десятиліття міграційні процеси відбувалися за нових географічних, правових та економічних умов, пов'язаних з виникненням нових незалежних держав, ринковими реформами, входженням України до міжнародної системи обміну населенням. Істотно зменшилася чисельність мігруючого населення (якщо наприкінці 80-х років цей показник становив 3,9 млн., то нині -- 1,6 млн.), змінилася його структура.

Під міграціями населення розуміють переміщення людей по території, які пов'язані зі зміною постійного місця проживання та роботи і призводять до механічного приросту населення. Залежно від причин міграції бувають: економічні, політичні, релігійні, гуманітарні, екологічні, воєнні.

Міграційні процеси складаються з потоків вибуття та потоків прибуття населення за певний період (як правило, за рік). Різниця між числом прибулих та тих, що виїхали за цей період часу, визначається як сальдо міграцій, яке відображає збільшення або зменшення чисельності населення даної території за вказаний період і може бути позитивним (додатним) або негативним (від'ємним).

Більша частина всіх переїздів відбувається всередині регіонів України і близько третини - між ними, загальна міграційна інтенсивність збільшується у напрямі із заходу на схід. Найпотужнішими є міграційні потоки між сусідніми областями. Основним реципієнтом у міжрегіональному обміні населенням є м. Київ. Змінився характер міграційного обміну між містами та селами. На відміну від попередніх десятиріч потужний відплив сільського населення значно зменшився.

Істотно скоротилися зовнішні міграції. Основним партнером в обміні населенням для України залишається регіон СНД, передусім, Росія. Імміграція в Україну з-за меж колишнього СРСР обмежується близько 5 тис. осіб на рік. Серед іммігрантів найбільший відсоток належить іноземним студентам.

Особливістю національного складу населення України є його багато національність, за даними Всеукраїнського перепису населення на території країни проживали представники понад 130 національностей і народностей У національному складі населення України переважають українці, чисельність яких становить 77,8 % від загальної чисельності населення. Друге місце за чисельністю посідають росіяни.

Українську мову вважають рідною 67,5 % населення, для 29,6 % рідною є російська, для 2,9 % -- інші мови. У сільській місцевості частка україномовного населення становить 85,8 % (російськомовного - 9,5 %), у міських поселеннях відповідно 58,5 % і 39,5 %.

Сільське і міське розселення

Для характеристики розміщення населення використовують термін розселення -- розміщення населення по території і форми його територіальної організації у вигляді системи поселень. Виділяють сільське і міське розселення.

Розселення формують соціально-економічні (розвиток та розміщення продуктивних сил), природні та демографічні чинники.

Спостерігається тенденція росту міського та зменшення сільського населення. Чисельність сільського населення постійно зменшується. Кількість міського населення за результатами Всеукраїнського перепису складала 67,2 %, сільського - 32,8 %.

Урбанізація - збільшення кількості міських поселень, міського населення, підвищення ролі міст у житті суспільства, один з найважливіших глобальних процесів сучасного світу.

Одним із проявів урбанізації є зростаючий розвиток техногенного середовища.

На 1 січня 2005 р. офіційно зареєстровано 456 міст, 886 селищ міського типу та 28585 сільських населених пунктів.

Серед загального числа міст 46 -- це міста із кількістю населення від 100 тис. чол. і більше, 9 міст налічували понад півмільйона жителів, у 5 із них кількість населення перевищувала 1 млн. осіб, у тому числі в столиці України м. Києві чисельність населення становила більше 2,6 млн.

У великих містах проживає 38,3 % всього, або 56,9 % міського населення. Половина великих міст зосереджена в східних індустріальних регіонах (7-у Донецькій, 5-у Дніпропетровській, 4-у Луганській, 3-у Запорізькій областях) і в Криму (3-у складі Автономної Республіки Крим, а також Севастополь).

Для України характерна висока щільність населення -- відносна величина, яка визначає чисельність мешканців, що припадає на одиницю площі (осіб на 1 км²) і відображає фактичну концентрацію населення. Цей показник за даними Всеукраїнського перепису населення в середньому по країні становив 80 осіб/км². Зменшеними значеннями щільності населення характеризуються північно-західні та південні області країни, де вона становила менше 60 осіб/км². Особливо низький цей показник у Чернігівській області - 39 осіб/км². Найгустіше заселені східні індустріальні області, де цей показник перевищував 90 осіб/км², а в Донецькій області сягав 183 особи/км².

ТЕМА 7. ПРИРОДНО-РЕСУРСНИЙ ПОТЕНЦІАЛ І ЙОГО ЕКОНОМІЧНА ОЦІНКА

Природно-ресурсний потенціал

Природно-ресурсний потенціал розглядається як сукупність усіх можливостей, засобів, запасів, джерел, що є і можуть бути мобілізовані, використані для досягнення певної мети.

Природні ресурси -- це природні компоненти та сили природи, що використовуються або можуть бути використані як засоби виробництва та предмети споживання для задоволення матеріальних і духовних потреб суспільства, підвищення рівня життя людей.

Важливим завданням економістів є визначення балансу між господарськими потребами суспільства та природними можливостями їх задоволення.

Придатні для використання, але при наявному рівні вивченості території ще не вивчені ресурси мають назву потенційних природних ресурсів.

За запасами природних ресурсів Україна займає провідне місце в Європі, зокрема, перше місце за кількістю орних земель, за запасами залізної й марганцевої руд, сірки. Україна -- в числі перших за запасами кам'яного вугілля, природного газу, калійної і кам'яної солей.

Зважаючи на господарське використання природних ресурсів, вони поділяються на групи:

1. ресурси виробничої та невиробничої сфери;

2. за рівнем дослідження;

3. за територіальною належністю;

4. за поновленням;

5. за напрямком використання;

6. за рівнем вичерпності;

7. за можливістю використання;

8. за характером використання;

9. за якістю;

10. за впливом виробництва;

11. за можливістю залучення до господарського обігу.

У структурі природних ресурсів провідна роль належить земельним й агрокліматичним ресурсам, значними є також запаси корисних копалин, водних і лісових ресурсів.

Земельні й агрокліматичні ресурси

Земля - один з найбільш універсальних природних ресурсів, необхідний для всіх сфер господарської діяльності. Особливості земельних ресурсів полягають у тому, що вони не можуть бути замінені ніякими іншими видами ресурсів, і вони можуть використатися лише там, де перебувають. У цьому розумінні про землю можна говорити як про територіальний ресурс.

Україна має дуже зручне економіко-географічне положення й практично вся її територія придатна для промислового, транспортного й сільськогосподарського освоєння.

Освоєння території можна оцінити багатьма економічними й соціальними показниками з розрахунку на одиницю площі: густотою сітки поселень, щільністю транспортної мережі й кількістю сільськогосподарських угідь.

Максимальний рівень освоєння мають здавна заселені західні й центральні області України, а також промислові регіони Придніпров'я й Донбасу. Найбільш низький рівень розвитку соціальної й транспортної інфраструктури (при високому сільськогосподарському освоєнні) характерний для південних областей України. Тільки відносно вузька смуга Чорноморського узбережжя й територій, які прилягають до устя великих рік, мають значно більше високий рівень освоєння й відповідну більше високу оцінку як територіальний ресурс.

В Україні частка сільськогосподарських угідь у загальній структурі земель становить 70 %, орних земель -- понад 55 %, що є одним з найвищих показників у Європі й світі.

Використання земельних ресурсів у сільському, лісовому, водному й рекреаційному господарстві, умови роботи всіх галузей економіки, роботи й відпочинку людей залежать від кліматичних умов тієї або іншої території. В останнє десятиліття кліматичні умови усе більш широко оцінюються як природні ресурси - насамперед агрокліматичні, а також ресурси сонячної й вітрової енергій.

Температурний режим повітря й ґрунту в об'єднанні з кількістю атмосферних опадів і запасами вологи в ґрунті становлять агрокліматичні ресурси території.

Мінеральні ресурси

Україна посідає провідне місце у світі за запасами і видобутком багатьох корисних копалин (титану, цирконію, урану, літію, а з нерудних корисних копалин -- графіту, каоліну, вогнетривких глин, сірки, калійних солей, декоративного каміння, видобутку вугілля, марганцевих та залізних руд, титану, графіту, каоліну тощо), їх частка становить 12,3 % загальносвітових запасів залізних руд, близько 43 % марганцевих.

В Україні створено потужну мінерально-сировинну базу, що містить близько 20000 родовищ та рудопроявів корисних копалин, з них 7829 родовищ (97 видів мінеральної сировини) мають промислове значення та враховуються Державним балансом запасів корисних копалин. У вартісному виразі запаси цих родовищ оцінюються 7,5 трлн дол. США.

Мінерально-сировинні ресурси належать до невідновних, оскільки процес їх природного відновлення досить тривалий. За характером використання мінеральні ресурси поділяються на такі групи: паливно-енергетичні, рудні та нерудні.

Багата Україна рудними корисними копалинами, насамперед, рудами чорних металів. На її території сконцентроване до 20% світових ресурсів марганцевих руд (у т.ч. майже 50% багатих руд) і понад 5% запасів залізних руд. Найбільші їхні басейни й родовища розташовані в південній частині Українського кристалічного щита.

Територія України в цілому багата нерудними корисними копалинами й тому її соціально-економічний комплекс практично повністю забезпечений ресурсами будівельних матеріалів і значною мірою - покладами гірничо-хімічної сировини.

Водні ресурси

Завдяки своїм унікальним фізичним і хімічним властивостям вода широко використається у всіх областях виробничої й невиробничої сфер. Найбільшу цінність мають чисті прісні води, дефіцит яких усе більше відчувається в Україні. Водні ресурси республіки становлять поверхневі (річки, озера, водоймища, ставки) і підземні води.

Водні ресурси поповнюються за рахунок транзитного стоку Дунаю (удвічі більший, ніж стік всіх річок України), Дніпра, Сіверського Дінця й сумарно становлять майже 210 км³. Частина поверхневого стоку (Тиса, Прут, Західний Буг та ін.), загальним обсягом 14 км³, виходить за межі України.

Усього на території України понад 73 тис. річок. В середньому водозабезпечення одного жителя країни водою місцевого стоку становить 1000 м³, що майже у 18 разів менше, ніж у Росії. Найвище водозабезпечення жителів у західних і північних областях. Ресурси підземних вод становлять 5,6 км³.

З 3 тис. озер, у тому числі 2,5 км³ прісної, 80 водосховищ і 20 тис. ставків мають запас води 24 км³. Штучні водойми створено на Дніпрі, Південному Бузі, Сіверському Дінці. Вони займають територію понад 7 тис. км², а це означає, що власне стільки орних земель було вилучено в Україні з сільськогосподарського обороту.

Запаси підземних вод в Україні становлять майже 20 км³ і зосереджені в основному на півночі і заході. Глибина залягання їх коливається від 100 м на півночі до 600 м на півдні країни. Серед підземних вод особливо важливу роль відіграють мінеральні, які зосереджені в 84 родовищах, з них 35 експлуатуються.

У Карпатах, Закарпатській області і на півострові Крим, у Кримських горах на глибині понад 500 м є термальні води, які ще недостатньо вивчені.

Споживання води в Україні щороку зростає. Найбільшим споживачем води є промисловість, на другому місці - сільське господарство - 15 км³, на третьому - комунальне - 4 км³.

Берегова лінія України становить майже 2 тис. км. Чорне море (майже 420 тис. км²) має велике господарське значення. Тут водиться 180 видів риб, більшість яких промислові.

Азовське море (майже 40 тис. км²) характеризується багатим видовим складом живих організмів (350 видів риб). Його мілководність, що зумовлює добре прогрівання води, сприяє широкому використанню узбережжя для відпочинку й лікування людей.

Лісові ресурси

Ліси України виконують переважно водоохоронні, захисні, санітарно-гігієнічні та оздоровчі функції і мають обмежене експлуатаційне значення. Ліс є джерелом деревини, будівельних матеріалів, сировини для деревообробної, меблевої, целюлозно-паперової та інших галузей промисловості.

При раціональному веденні лісового господарства і лісокористуванні ліси вважаються невичерпними. Проте в Україні їх дуже мало, що негативно позначається на забезпеченні лісоспоживачів ресурсами деревини й екологічній ситуації.

Україна належить до лісодефіцитних держав. Ліси України розміщені по території нерівномірно: в Поліссі -- 29 % площі регіону, Лісостепу -- 14 %, Карпатах -- 40 %, Степу -- 5 %, Криму (в основному в горах) -- 10 %. Хвойні насадження займають 42,2 % від загальної площі вкритих лісом земель, твердолистяні -- 43,2 %, м'яко листяні -- 13,6 %.

Загальна площа лісів України становить близько 10 млн. га, з них лісовою рослинністю вкрито 9,4 млн. га. Лісистість становить 15,6 % площі країни. Такий показник для України є досить низьким порівняно з багатьма країнами Європи і потребує поступового збільшення до 20--22 % в цілому по Україні з відповідною диференціацією за регіонами. Тривалий час вирубка лісів перевищувала науково обґрунтовані норми, що спричинило деградацію і виснаження лісосировинної бази. Тому актуальним є перехід від "ресурсного" до "біосферного" напрямків лісокористування.

Дані Державного лісового кадастру свідчать, що ліси в областях України розміщені вкрай нерівномірно.

Рекреаційні ресурси.

Майже в усіх областях України є рекреаційні ресурси, серед яких домінують санаторно-курортні. Всесвітньовідомий своїми санаторно-курортними умовами Південь України (Одеська, Херсонська, Миколаївська, Донецька області і Автономна Республіка Крим). Унікальний за своїми можливостями Південний берег Криму. Крім кліматичних ресурсів район багатий на ресурси грязей для організації лікувальних закладів.

Ще одним за важливістю рекреаційних ресурсів є район Карпат, який вирізняється добрими умовами для організації як літнього, так і зимового відпочинку. В Сваляві, Синяві та Усть-Чорній є мінеральні води. Особливо багата на мінеральні води Львівська область (Трускавець, Моршин, Східниця, Великий Любень, Немирів), лікувальні грязі є в с. Чорне Івано-Франківської області і с. Конопківці Тернопільської області. На межі Тернопільської та Хмельницької областей відкрито потужні запаси мінеральних вод (Сатанів, Гусятин).

У рекреаційних цілях використовується місцевість Західного Полісся, особливо Щацькі озера.

У Хмельницькій, Вінницькій, Київській, Черкаській, Кіровоградській областях є запаси радонових вод, а в Полтавській (Миргород) -- хлоридно-натрієві води. Відомий своїми лікувальними можливостями Слов'яногорськ (Донецька обл.).

Економічна оцінка основних видів природних ресурсів України

В економічній науці питання оцінки природних ресурсів розглядається, як правило, диференційовано за окремими видами: земля, вода, ліс, корисні копалини. Всі дослідження пов'язують завдання з оцінки із забезпеченням максимального ефекту в галузях економіки при використанні певного природного ресурсу.

Завданням економічної оцінки об'єкта природокористування є оптимальне використання просторового обмеженого комплексу (ПОК), тобто створення найбільш раціональної (оптимальної) системи водокористування, водоспоживання і землекористування з урахуванням економічних та соціальних факторів на певний розрахунковий рівень (період).

Предметом економічної оцінки об'єкта природокористування є його суспільна споживча вартість як просторового базису розміщення виробництва, засобів виробництва і предмета праці, скарбниці корисних копалин та сировини, джерела води і біологічних ресурсів.

Методологічні основи економічної оцінки природних ресурсів встановлюють завдання оцінки, критерії, показники оцінки та методи їх розрахунку. Все це формує певний, чітко окреслений напрям в оцінці природних ресурсів, що називається методологічним підходом.

В економіці досліджуються різноманітні підходи до оцінки природних ресурсів і встановлення розмірів плати за їхнє використання, їх класифікують за такими групами:

Затратний підхід. За ним оцінка природних ресурсів проводиться за розміром затрат на їх добування, освоєння чи використання.

Результативний підхід. Відповідно до нього, економічну оцінку (вартість) мають тільки ті природні ресурси, які дають дохід. Інакше кажучи, вартість ресурсу визначається грошовим вираженням первинної продукції, яку одержують від експлуатації природного ресурсу, тобто різницею між одержаним доходом і поточними витратами.

Затратно-ресурсний підхід. Відповідно до нього, за визначення вартості природного ресурсу поєднуються затрати на його освоєння та дохід від використання.

Рентний підхід. Використання теорії ренти під час оцінки природних ресурсів визнається найдоцільнішим:

за рентних оцінок „кращий" ресурс (використання якого дає більший дохід при однакових затратах) одержує більшу вартість;

затрати на освоєння ресурсу зорієнтовані на деякий середній рівень і, отже, їх оцінка більш об'єктивна;

обґрунтована необхідність розрізняти власника ресурсу та його користувача для виникнення категорії рентних платежів;

рентні оцінки враховують фактор обмеженості природного ресурсу.

Відтворювальний підхід. Це порівняно новий підхід, оскільки пов'язаний з необхідністю відтворення природних ресурсів та екологічною кризою. Суть його полягає в тому, що сукупність утворюючих середовище (відновлювальних і не відновлювальних) природних ресурсів на визначеній території та стан навколишнього середовища, наближені до природного (заданого) рівня, розглядається як деякий стандарт, відправний рівень. У такому разі використання будь-якого природного ресурсу має передбачати його відновлення у попередній якості (для відновлювальних ресурсів) і кількості чи компенсації (для не відновлювальних) з урахуванням не погіршення стандарту якості довкілля в цьому місці. Вартість природного ресурсу буде визначатися як сукупність затрат, необхідних для відтворення (чи компенсації втрат) ресурсу на визначеній території. Цей підхід передбачає потенційний дефіцит природних ресурсів і, в багатьох випадках, може призвести до їх завищених оцінок.

Монопольно-відомчий підхід є різновидом затратного, бо розмір платежів за використання природних ресурсів має відповідати потребам фінансового забезпечення діяльності спеціалізованих державних служб, які в цей час проводять монопольне розпорядження (управління) природними ресурсами. У Законі України " Про охорону навколишнього природного середовища" цей підхід знайшов відображення в поділі плати за використання природних ресурсів на два види -- плата за право використання і плата на відтворення і охорону природних ресурсів. Другий вид - це компенсація затрат спеціальних відомств, які проводять відтворення й охорону природних ресурсів.

ТЕМА 8. НАУКОВО-ТЕХНІЧНИЙ ПРОГРЕС, ВИРОБНИЧИЙ ТА НАУКОВИЙ ПОТЕНЦІАЛ

Науково-технічний прогрес

Основою НТП є оновлення економічного і соціального життя. НТП змінює підходи до РПС, створює можливості для розв'язання галузевих господарських проблем, для комплексного розвитку господарства.

Під впливом НТП з'являються нові фактори РПС, які залежать від територіально-економічної структури. При збільшенні факторів відбувається зміна їх значимості. Значно зросло значення сировинного фактора. Істотних змін зазнали транспортний та сировинний фактори. Велике значення має екологічний фактор. Сільськогосподарське виробництво значно відстає від промисловості за рівнем матеріально-технічної оснащеності. У розміщенні продуктивних сил перспективною є ідея створення науково-технічних парків і технополісів.

Енергетика займає визначальну роль у розвитку народного господарства. В природному середовищі немає універсального необмеженого джерела енергії, а відповідні джерела мають низку вад, зокрема низьку концентрацію на одиницю поверхні та непостійність у часі. Сонячна енергетика відноситься до легко відновлюваних джерел енергії. Основною ланкою СЕС є сонячні бактерії. Такі електростанції екологічно чисті, проте займають велику територію і матеріаломісткі. Геотермальна енергетика розвивається в країнах з достатніми запасами геотермальних ресурсів.

НТП, а на перспективу і всі галузі народного господарства, підпорядковані наступному принципу: все переробляється, використовується, нейтралізується, повертається у виробничий процес.

В розвинутих країнах повторно ресурси використовуються в 60-95% випадках. При повторному використанні сировинних ресурсів заощаджуються капітальні вкладення, знижуються витрати в галузях, які повторно переробляють сировину у порівнянні з галузями, які використовують природну сировину, використання відходів підвищує рентабельність та поліпшує показники ефективності галузей народного господарства, переробка відходів промисловості, комплексне використання природної сировини.

Виробничий потенціал

Основні виробничі фонди є частиною виробничого потенціалу господарства. До них належать засоби праці, що функціонують у сфері матеріального виробництва і багаторазово використовуються у виробництві матеріальних благ, але при цьому зберігають натуральну форму, зношуються поступово і переносять свою вартість на створений продукт частинами у вигляді амортизаційних відрахувань. Кількісний і якісний рівні основних виробничих фондів, і передусім їх активної частини -- машин і обладнання -- характеризують виробничий потенціал народного господарства. Виробничі фонди становлять 2/3 вартості всіх основних фондів і майже половину національного багатства. Одним з основних показників, що характеризують основні виробничі фонди, є виробнича потужність -- здатність засобів праці виробляти максимальну кількість продукції.

Територіальний розподіл виробничого потенціалу - заводів, фабрик, сільськогосподарських підприємств, транспортних засобів - є найважливішою умовою розвитку і розміщення продуктивних сил. Високий рівень розвитку виробничого потенціалу може розглядатися як основа подальшого розвитку і розміщення виробництва електроенергії, металу, машин тощо. Реконструкція і розширення виробничого потенціалу, а також нове будівництво означають конкретні зрушення в розвитку і розміщенні продуктивних сил.

Господарство України характеризується великим виробничим потенціалом. У структурі основних виробничих фондів майже 50 % припадає на промисловість, 23,5 % -- на сільське господарство, 16 % -- на транспорт і зв'язок, 3,9 % -- на будівництво.

Науковий потенціал

Науковий потенціал характеризується як сукупність ресурсів і можливостей сфери науки будь-якої системи (колективу, галузі, міста тощо), що дає змогу при наявних формах організації й управління ефективно вирішувати завдання господарства. Складовими наукового потенціалу є кадри, фінанси, матеріально-технічна база, інформаційне забезпечення. Поняття "науковий потенціал" можна поширити на будь-яку сукупність наукових організацій, у тому числі й на об'єднання в галузях господарства, в міністерствах, відомствах, а також сукупність галузевих наукових організацій, розташованих на відповідній території. Отже, можна говорити про науковий потенціал держави, що об'єднує наукові організації різного підпорядкування.

Науковий потенціал розглядається як невід'ємна частина всього науково-технічного потенціалу суспільства.

Особливу роль у розвитку наукових досліджень відіграє галузева, заводська наука.

Реалізація закономірностей розміщення виробництва і принципу вирівнювання рівнів економічного, соціального й культурного розвитку економічних районів сприяла створенню наукових центрів в усіх регіонах України.

Науковий потенціал, безперечно, впливає на розміщення насамперед наукомістких галузей господарства і невиробничої сфери. Наукові заклади широко досліджують продуктивні сили в усіх регіонах країни. Водночас характер розвитку продуктивних сил впливає на спеціалізацію наукових підрозділів, що дає змогу розв'язувати економічні й соціальні проблеми.

Як правило, інститути, що спеціалізуються на дослідженнях теоретичного профілю, розміщують у великих науково-інформаційних центрах, наукові заклади, що розробляють прикладні проблеми, -- поблизу провідних підприємств галузі та органів управління ними. Однак при цьому необхідно враховувати й сучасний стан розміщення наукових закладів, насичення регіонів науковими кадрами, оскільки поки що має місце значна територіальна диференціація чисельності наукових працівників серед регіонів України.

ТЕМА 9. ГОСПОДАРСЬКИЙ КОМПЛЕКС УКРАЇНИ, ОСОБЛИВОСТІ СТРУКТУРИ ТА ТРАНСФОРМАЦІЯ В РИНКОВИХ УМОВАХ

Галузева структура народного господарства

Для економіки України характерною є диференційована та диверсифікована структура.

Галузева структура відрізняється:

· високою вагою важкої індустрії,

· недостатнім розвитком галузей та виробництв товарів народного споживання,

· наявністю галузей забезпечення НТП,

· глибокими внутрішньогалузевими та міжгалузевими виробничими зв'язками.

На галузеву структуру значно впливають економічні та природні фактори:

· рівень розвитку продуктивних сил,

· елементи зростання виробництва,

· рівень забезпечення сировинною та паливо-енергетичними ресурсами.

Удосконалення народногосподарського комплексу пов'язане з раціональним використанням природних, матеріальних та трудових ресурсів, інтенсивним розвитком економіки, охороною навколишнього природного середовища.

У галузевій структурі України виділяється машинобудування (38,7 % вартості продукції народогосподарства), харчова промисловість (15,3 %), легка промисловість (12 %).

Структура засобів виробництва складається з співвідношення видобувних та обробних галузей. До видобувних належать видобуток мінерального палива, виробництво електроенергії, видобуток руд чорних та кольорових металів, гірничо-хімічної та мінерально-будівельної сировини, лісозаготівля, вилов риби та морських продуктів.

Видобувна промисловість має підвищену фондомісткість, на неї припадає 20% основних виробничих фондів.

Галузь представлена однорідними підприємствами, тобто подібними між собою за призначенням продукції, яка виробляється, спільності використовуваної сировини та за характером технології.

Науково - технічний прогрес посилює динамічність зрушення у структурі промисловості. Існують значні відмінності у територіальній концентрації промислового виробництва між південно-східними та деякими західними і центральними областями, у господарчій структурі яких висока питома вага аграрного сектора економіки.

Потрібні пропорції можна забезпечити на основі удосконалення інвестиційної політики, управління, економії сировини та енергії.

Економічне обґрунтування галузевого розміщення виробництва

З переходом до ринку значення галузевих економічних розробок прогнозового характеру зберігається, а в умовах ринку значно посилюється.

Методи регулювання у розвинених країнах переважно економічні, зокрема податкова політика стимуляційного чи гальмівного характеру. Особливо важливими є правові важелі управління розвитку економіки. Галузеві схеми розміщення господарства регіону мають врахувати зарубіжний досвід, бути науково обґрунтованими, мати рекомендаційний характер.

Економічне обґрунтування галузевого розміщення виробництва включає наступні етапи:

· аналіз сучасного розвитку та розміщення галузі;

· визначення умов та факторів розвитку галузі, окремих підприємств;

· вибір альтернативних варіантів, пошук оптимального варіанту.

На першому етапі досліджують наступні показники: сировинні ресурси; виробництво продукції в поступальних одиницях; собівартість одиниці продукції та послуг; матеріаломісткість; енергомісткість; обсяг та структура капіталовкладень; вартість незавершеного будівництва та невставленого устаткування; приріст продукції на 1 грн. капіталовкладень; рентабельність; вартість основних фондів; фондовіддача; показники фінансового стану підприємства; співвідношення рівня виробництва з потребами ринку; технічний рівень галузі; забезпечення у територіальному розрізі ресурсами; удосконалення управління та територіальної організації галузі; транспортні потреби галузі; участь галузі у міжнародному поділі праці.

На другому етапі досліджують основні умови та фактори, зокрема визначення потреби ринку у конкретному виді продукції, врахування виробничо-технічних особливостей та рівня науково-технічного прогресу у галузі, ресурсний фактор та інші фактори.

На третьому етапі вибирають оптимальні місця розташування виробництва, обсяги та напрями розвитку.

Екологічна експертиза, як один з видів екологічної оцінки виробничих проектів за мету має визначення екологічної безпеки будь - якої господарської діяльності з критерієм у вигляді спеціально вироблених екологічних стандартів та нормативів.

До екологічної експертизи належать: оцінка впливу та навколишнє природне середовище; прогнозування стану довкілля; висновки та рекомендації зі зниження негативного антропогенного впливу; експертні висновки про можливості реалізації проекту.

Оцінюється соціальна небезпека. Останній етап економічного обґрунтування галузевого розміщення виробництва заклечається у наданні рекомендацій органам влади.

Крім загальних методів обґрунтування розвитку та розміщення продуктивних сил застосовують спеціальні методи.

Форми територіальної організації промисловості

На промисловість як найважливішу структурну ланку народного господарства припадає близько 33% основних фондів, 35% зайнятого у народному господарстві населення.

Проблема ефективного розвитку промисловості може вирішитись зменшенням частки виробництва групи А (виробництво засобів виробництва) та збільшенням обсягів асортименту та якості виробництва групи Б (виробництво предметів споживання).

Під впливом промисловості розвивається система міжгалузевих та міжрайонних зв'язків, розвивається виробнича та соціальна інфраструктура.

Територіальна організація промисловості зумовлена формуванням виробничо-територіальних поєднань двох типів: промислових угрупувань та промислових комплексів.

Під промисловими угрупуваннями розуміють сукупність кількох підприємств, не об'єднаних виробничо-технологічними зв'язками, однак з характерним транспортно-географічним положенням, спільністю використання об'єктів інфраструктури і всієї системи обслуговування.

Для промислового комплексу, крім зазначених ознак, характерні тісні виробничо-технологічні зв'язки на основі послідовної й комплексної переробки сировини, відходів виробництва і спільного випуску готової продукції.

Виробничо-територіальним угрупуванням різних типів відповідають різні таксономічні (територіальні) одиниці. Якщо у населеному пункті розміщено одне підприємство, то це буде промисловий пункт, якщо декілька - промисловий центр.

Промислові вузли - це локальні виробничо-територіальні угрупування комплексного характеру, де взаємно близькі підприємства мають тісні виробничо-технологічні зв'язки, єдине транспортно-географічне положення, спільну інфраструктуру.

Промисловий район - це ширше угрупування, яке виникає на основі комплексів, угрупувань.

Промислові зони - це сукупність промислових районів або досить великих просторових ареалів з високою конкуренцією в них промисловості.

Промислова агломерація - пов'язана з концентрацією промисловості у великих міських агломераціях.

Комплексне розміщення підприємств має велике економічне значення, тому що створює додатковий економічний ефект. Навіть просте нагромадження кількох підприємств на порівняно обмеженій території уможливлює спільність використання загальної транспортної мережі, сировини, паливно-енергетичної і будівельної баз, спільних обслуговуючих виробництв тощо, тобто сприяє економії матеріальних, грошових і трудових ресурсів.

Комплексна організація виробництва має й негативні риси: надмірна концентрація в одному місці підприємств збільшує викиди забруднювальних речовин у природне середовище, ускладнює постачання сировини й вивезення продукції у зв'язку з перевантаженням транспорту, створює соціальне напруження населення.

ТЕМА 10. МІЖГАЛУЗЕВІ КОМПЛЕКСИ ТА ЇХ РОЛЬ У РОЗВИТКУ ЕКОНОМІКИ УКРАЇНИ

Функціонування господарського комплексу зумовлює постійне посилення і розширення виробничих зв'язків між підприємствами кожної галузі, між окремими галузями. Це свідчить про процеси диверсифікації, спеціалізації й концентрації різноманітних стадій виробництва та обміну продукцією. На основі цих складних економіко-виробничих процесів формуються міжгалузеві комплекси.

Нині виділяють такі міжгалузеві генералізовані структурні підрозділи промисловості: паливно-енергетичний комплекс; металургійний комплекс, машинобудівний комплекс, хіміко-лісовий комплекс, будівельний комплекс, агропромисловий комплекс, комплекс по виробництву непродовольчих товарів народного споживання, транспортний комплекс та зв'язок.

Паливно-енергетичний комплекс

Паливно-енергетичний комплекс (ПЕК) - це складна міжгалузева система видобутку та виробництва палива, енергії, їх транспортування, розподілу та використання, який складається з паливної промисловості (нафтової, газової, вугільної, сланцевої, торфової) та електроенергетики.

Від вирішення паливно-енергетичної проблеми залежать можливості, темпи та напрями економічного то соціального розвитку.

Паливною промисловістю називається комплекс галузей промисловості, підприємства якої видобувають, переробляють і збагачують різні види паливно-енергетичної сировини. Паливна промисловість країни представлена майже всіма галузями: кам'яновугільною та буровугільною, нафто- і газовидобувною, торфовою, нафтопереробною, сланцевою, уранодобувною й уранозбагачувальною.

Вугільна промисловість представлена видобутком кам'яного та бурого вугілля, збагаченням та його брикетуванням. З вугільною промисловістю тісно пов'язані такі галузі, як електроенергетика, коксохімія, металургія.

Вугільна промисловість за обсягом видобутку палива у натуральному виразі є першою серед галузей ПЕК, де зосереджено більшість працівників та основних фондів паливної промисловості. Вугілля видобувають на 295 шахтах, з них 131 шахта з коксівним вугіллям. Основним районом видобутку кам'яного вугілля є Донецький басейн.

Нафтова промисловість складається з таких галузей: нафтовидобувної, нафтопереробної та транспортування нафти.

Нафтова промисловість України характеризується невисокими показниками. Нафтові родовища у старопромислових районах у Західній Україні вичерпані. Проводиться геологічна розвідка шельфової зони Чорного та Азовського морів, Причорноморської низовини. Нафтогазоносними районами є Лівобережна Україна. Половину нафти та газу виробляє Прикарпатська нафтогазоносна провінція.

Нафтопереробна промисловість України включає Лисичанський, Кременчуцький, Херсонський, Бердянський, Дрогобицький, Львівський, Надвірп'янський нафтопереробні заводи.

Газова промисловість є галуззю паливної промисловості, що проводить видобування, зберігання, транспортування та переробку природного газу.

Використання газу у два рази дешевше порівняно з нафтою. Воно забезпечує виробництво азотних добрив та синтетичних матеріалів.

Торфова промисловість є одним із найстаріших (поряд з дровами) джерел забезпечення населення дешевим місцевим паливом. У паливному балансі торф нині має другорядне значення, хоча його запаси досить-таки значні.

На півночі Кіровоградської, південному заході Хмельницької та півдні Черкаської областей виявлено маловивчені поклади горючих сланців. Вони можуть стати цінним мінерально-сировинним ресурсом. Разом з тим, промисловий видобуток горючих сланців практично не проводиться, очевидно їх варто розглядати як один з вітчизняних резервів енергоносіїв.

В Україні поклади уранових руд містяться поблизу м. Жовті Води, що знаходиться на заході Дніпропетровської області. Нестача і низька якість розвіданих родовищ уранових руд є однією з основних проблем вітчизняної ядерної енергетики. Геологічні дослідження свідчать, що запаси ядерних енергоносіїв у перспективі можуть бути відкриті в Карпатах, Приазов'ї, Донецькому кряжі.

Електроенергетикою називають галузь важкої промисловості, що забезпечує електрифікацію народного господарства і побутові потреби на основі раціонального виробництва й розподілу електроенергії.

До цієї галузі промисловості входять виробництво електричної енергії на теплових, гідравлічних та атомних електростанціях, електричні мережі, окремі котельні та інші господарські об'єкти.

Електроенергетика впливає на розвиток народного господарства, територіальну організацію продуктивних сил. Забезпеченість у достатній кількості електроенергією притягує підприємства та виробництва, у яких частка паливо-енергетичних витрат у собівартості продукції вища проти традиційних галузей промисловості. У ряді районів України електроенергетика визначає виробничу спеціалізацію, є основою формування ТВК.

Розміщення електроенергетики залежить від наявності паливо-енергетичних ресурсів та споживачів. Близько 33% електроенергії виробляється у районах споживання, понад 66% споживається у районах її виробництва.

Електростанції об'єднуються у енергосистеми, які здійснюють виробництво, транспортування та розподіл електроенергії між споживачами.

Металургійний комплекс

Металургійний комплекс включає: чорну та кольорову металургію. Металургійна переробка чавун-сталь-прокат є провідною в металургійному комплексі.

Чорна металургія є головний споживач палива, електроенергії, води. До її складу входять видобуток, збагачення та агломерація залізних, марганцевих, хромітових руд, виробництво чавуну, доменних феросплавів, сталі й прокату, електроферосплавів, вогнетривів, металів промислового значення, вторинна переробка чорних металів та коксування вугілля, видобуток допоміжних матеріалів.

На металургійних комбінатах комбінують коксування вугілля та металургійну переробку. Металургія повного циклу, переробна металургія та “мала металургія” у розміщенні досить подібні. При розміщенні металургії повного циклу пріоритетом є сировина і паливо. У переробній промисловості використовують ресурси металевого брухту, орієнтир іде на місця споживання готової продукції (джерело металобрухту). “Мала металургія” орієнтується на великі машинобудівні центри, які спеціалізуються на металургійній продукції.

Виділяють у структурі чорної металургії наступні центри:

· Дніпропетровський металургійний вузол;

· Запорізький металургійний вузол;

· Криворізький металургійний вузол;

· Кременчуцький вузол чорної металургії;

· Донецький металургійний район;

· Приазовський район чорної металургії.

Кольорова металургія включає: видобуток; збагачення; металургійну переробку кольорових руд, дорогоцінних та рідкісних металів; переробку вторинної сировини; видобуток кольорового каміння.

Представлена наступними галузями: алюмінієва; цинкова; магнієва; титанова; ртутна; феронікелева.

У кольоровій металургії сировина використовується комплексно. Для зниження собівартості підприємства кольорової металургії комбінуються з іншими галузями (наприклад, виробництво соди, цементу, титанових білил і т. д.). Під час розміщення підприємств враховують сировинний та енергетичний фактори, які збігаються територіально.

Машинобудування є однією з провідних галузей промисловості, матеріальною основою технічного переозброєння економіки. Важливою умовою розміщення машинобудівних галузей є наявність в регіоні кваліфікованої робочої сили, потреба регіону в продукції галузі, паливо- та енергозабезпеченість, забезпеченість транспортом.

Виділяють наступні галузі:

- металообробне устаткування;

- транспортне машинобудування;

- автомобілебудування;

- вантажне автомобілебудування;

- виробництво автобусів;

- морське машинобудування;

- с/г машинобудування;

- авіа- та ракетобудування.

Галузева структура та асортимент продукції машинобудування визначають особливості розміщення машинобудування.

Спеціалізація у машинобудуванні визначається профілем машинобудівних підприємств та характером продукції: масовим, велико- , дрібносерійним, індивідуальним. Спеціалізація є предметна (випуск продуктів), технологічна (спеціалізація на випуску напівфабрикатів), подетальна (випуск деталей, вузлів, агрегатів для комплектування).

Важке машинобудування об'єднує виробництво металургійного, гірничо-шахтового, підйомно-транспортного та енергетичного устаткування. Характерними особливостями є низька трудомісткість, висока металомісткість, низька транспортабельність продукції.

Загальне машинобудування об'єднує виробництво транспортного (за виключенням автомобільного), сільськогосподарського (за виключенням тракторного) та будівельного обладнання (за винятком легкої, харчової та переробної промисловості).

Середнє машинобудування включає широкий спектр галузей (автомобільні заводи, авіаційну промисловість, тракторобудування, верстатобудування), має високий рівень кооперації виробництва. На розміщення середнього машинобудування вагомий вплив здійснюють населення, трудові ресурси, кваліфіковані кадри.

Виробництво приладів, точних машин, інструментів та механізмів зосереджено у районах високої технічної культури, для нього характерною є мінімальна металомісткість.

хіміко-лісовий комплекс

У хіміко-лісовий комплекс входять галузі народного господарства, які виробляють сировину та конструкційні матеріали (хімічна та лісова промисловість).

Хіміко - лісовий комплекс забезпечує народне господарство матеріалами з потрібними наперед визначеними властивостями у необхідній кількості.

Хімічна промисловість - це галузь, на підприємствах якої, застосовуючи хімічні методи переробки сировини і матеріалів, одержують різноманітну хімічну продукцію.

До хімічної промисловості належать гірничо-хімічна промисловість, виробництво мінеральних добрив, промисловість хімічних волокон і ниток, промисловість синтетичних смол і пластмас, хіміко-фармацевтична промисловість, промисловість побутової хімії, лакофарбова промисловість та промисловість синтетичних барвників і хімічних реактивів Особливе місце посідає нафтохімічна промисловість, яка, як правило, виділяється в окрему галузь, хоча включає хімічну переробку нафти та газів (виробництво синтетичного каучуку, сажі, гумоазбестових та гумотехнічних виробів, органічних кислот, технічного вуглецю тощо).

До гірничо-хімічної промисловості входять галузі виробництва, пов'язані з видобуванням і збагаченням сировини для одержання переважно продукції основної хімії. Україна багата на гірничо-хімічну сировину: кам'яну і калійну солі, карбонати і фосфати, барит, бром, йод, борні руди, самородну сірку, ропні води, мінеральні фарби тощо. Сировинні ресурси є визначальними у розміщенні підприємств гірничо-хімічної промисловості. Впливає також фактор науково-технічного прогресу та утворення різноманітних відходів.

Основна хімія виробляє різні види реактивів, особливо кислоти, соду, мінеральні добрива, які потім використовуються у багатьох галузях промисловості. Підприємства цієї галузі концентруються здебільшого у районах видобутку гірничо-хімічної сировини, вугілля та металургійних баз (використовуються відходи металургійного виробництва), а також поблизу центрів виробництва електроенергії.

Хімія органічного синтезу - це збірна назва галузей, які працюють на основі переробки вуглеводнів і тих синтетичних препаратів, що виходять з вуглеводнів, природного газу, нафти, вугілля. Орієнтується на вуглеводневу сировину, водні ресурси та енергетичну базу. Завершальна стадія вимагає певного економіко-географічного положення, трудових ресурсів, споживача. Основними галузями є виробництво синтетичних смол, пластмас, хімічних волокон.

У структурі хімічних галузей виділяють так звану „тонку хімію" або хімію тонкого органічного синтезу (лаки, фарби, фотохімічні товари), хіміко-фармакологічну та парфумерну галузі.

Лакофарбова промисловість виготовляє різні декоративно-захисні та оздоблювальні матеріали промислового та побутового призначення. Фотохімічна промисловість виготовляє кіно-, фотоплівки, рентгенівські плівки, магнітні стрічки, технічний і фотографічний папір.

Парфумерна промисловість зосереджена у Миколаєві, Харкові, Києві.

В останні роки інтенсивно розвивається хіміко-фармакологічна промисловість, підприємства якої виробляють синтетичні лікарські засоби, медикаменти, вітаміни, антибіотики, кровозамінники, готові лікарські препарати тощо. Сировиною для виготовлення ліків є продукція хімічних, коксохімічних, харчових та інших підприємств, а також лікарські рослини.

Лісова промисловість - це сукупність галузей і виробництв, підприємства яких заготовляють, проводять комплексну механічну та хімічну обробку й переробку деревини.

До лісового комплексу України відносять лісогосподарську, деревообробну, целюлозно-паперову та лісохімічну промисловості, котрі є комплексом виробництв, що забезпечують вирощування й експлуатацію лісу, його переробку на пиломатеріали і фанеру, целюлозу, папір, картон, продукцію лісохімії, меблі, будівельні конструкції.

Лісогосподарський комплекс складається з лісового господарства та лісозаготівельної промисловості й майже повністю зосереджений у двох спеціалізованих районах: Карпатському і Поліському та розвивається в умовах незначного заліснення і недостатніх запасів лісової сировини.