Королівство Іспанія

Зміст

Загальні дані

Географія

Історія

Населення

Державний устрій

Економіка

Збройні сили

Додатково

Відносини з Україною

Загальні дані

Офіційна назва - Королівство Іспанія.

Державний устрій. Іспанія - конституційна монархія. Глава держави - король, однак реальна виконавча влада належить прем'єр-міністру, який очолює уряд. Законодавча влада здійснюється Генеральними кортесами -парламентом, що складається з Сенату і Конгресу депутатів.

Географічне розташування. Іспанія - південноєвропейська країна. Вона займає п'ять шостих Піренейського півострова, Балеарські і Пітіузькі острови у Середземному морі та Канарські острови в Атлантичному океані. Піренейські гори важкодоступні та "ізолюють" Іспанію від інших європейських країн, крім Португалії, що займає західну частину півострова. Іспанія омивається Середземним морем і Атлантичним океаном. По суходолу Іспанія межує з Португалією на заході (спільний кордон - 1214 км), з Францією - по гребенях Піренейських гір (623 км), з Андоррою (63,7 км), з Гібралтаром (1,2 км), з Марокко (м. Сеута - 6,3 км, м. Мелілья - 9,6 км).

Площа території - 504 782 кв. км. (50 місце у світі).

Адміністративний поділ - поділяється на 19 автономних областей: Андалузія, Арагон, Астурія, Балеарські острови, Країна Басків, Канарські острови, Кантабрія, Кастилья і Леон, Кастилья-Ла-Манча, Каталонія, Сеута, Естремадура, Галісія, Мадрид, Мелілья, Мурсія, Наварра, Ріоха, Валенсія, що поєднують 50 провінцій.

Кількість населення - проживає близько 40 млн. осіб (приблизно 10 млн. у містах), середня густота населення - близько 80 чоловік на 1 кв. км.

Державний прапор - складається з червоної, жовтої і червоної горизонтальних смуг з гербом посередині. Символічне значення кольорів цього прапора легенда пов'язує з його походженням. Відповідно до переказу один з королів Арагону побажав мати свій прапор. Оглядаючи різні проекти прапорів, він зупинився на одному з гладким золотим полем. Потім він велів подати келих свіжої крові тварин і, зануривши в нього два пальці, монарх провів ними по жовтому полотнищу, на якому вийшли дві червоні смуги. Згодом прапор Арагону став державним прапором всієї Іспанії. Після встановлення у 1938 році режиму Франка цей прапор став прапором Іспанії.

Державний герб - являє собою складну багаточастинну конструкцію, яка включає герби земель, що належали Короні. У центрі овального щита знаходиться щиток, на якому зображений основний мотив іспанського герба, древній герб Королівства Кастилії і Леона: у першій та четвертій четвертях - золотий трибаштовий замок з блакитними вікнами і воротами на червоному полі, а в другій і третій - пурпурний (червоний) коронований золотою короною лев на срібному полі. В особливій частині - знизу між третьою і четвертою четвертями - герб Гранадської провінції: на срібному полі золотий гранат з червоною серцевиною і зеленими стеблом та листям.

Вперше цей гімн прозвучав у 1910 році і постійно виконувався до квітня 1931 року, коли в Іспанії була скинута монархія. Король Альфонс ХIII був вигнаний, а партитуру "Королівського маршу" відправили до архіву. Але 17 липня 1942 року Франко підписав декрет, відповідно до якого "Королівський марш" став національним гімном країни.

Грошова одиниця - песета.

Членство у міжнародних організаціях - СОТ, МБРР, ОБСЄ, МВФ, НАТО, ООН, МФЧХ, ОЕСР, РЄ, ЄКА, ЄМС, ЄС.

Географія

Географічне положення

Королівство Іспанія, держава, що розташована на південному заході Європи, займає 85% території Піренейського півострова. Площа суходолу становить 499,4 тис. км кв., поверхні води - 5,350 тис. кв. км. Іспанія має сухопутні кордони з Францією - 623 км, Португалією - 1,214 км, Андоррою - 65 км, англійською колонією Гібралтар - 1,2 км, з Марокко (Ceuta) - 6,3 км, (Melilla) - 9,6 км. Загальна довжина кордонів - 1919,1 тис. км, берегова лінія - 2,1 тис. км. На сході і півдні країна омивається Середземним морем, на заході - водами Атлантичного океану. Іспанія знаходиться на перетині важливих морських і повітряних шляхів, що з'єднують Європу з Африканським і Американським континентами. Має стратегічне положення уздовж Гібралтарської протоки.

Рельєф

В Іспанії відстань з півночі на південь не перевищує 870 км, зі сходу на захід - 1000 км, а довжина берегової лінії - 2100 км (у тому числі приблизно 1130 км припадає на Середземне море і 970 км - на Атлантичний океан і Біскайську затоку). Від кордону з Францією на захід до мису Ортегаль уздовж берега моря тягнуться Кантабрійські гори, тут є багато великих бухт, в яких знаходяться порти. На південь від мису Ортегаль відроги гір підходять до моря, утворивши порізане глибокими затоками узбережжя зі стрімкими скелями і численними островами. У цьому районі знаходяться рибальські порти Ла-Корунья і Виго. На південному заході, від кордону з Португалією до Гібралтарської протоки, узбережжя низинне і місцями болотисте, тут єдиний зручний порт - Кадис. На схід від Гібралтару до мису Палос на Середземному морі знаходяться передгір'я Кордильєри-Пенібетики, прибережні рівнини відсутні.

Зате на північ від мису Палос фрагментарно розвинуті прибережні рівнини, розділені відрогами гір. Головні порти в цьому районі - Картахена, Валенсія і Барселона. Іспанія розташована на масивному піднятому плоскогір'ї Месета, яке складене переважно стародавніми кристалічними породами в сполученні з альпійськими горами, що сформувалися в палеогені і неогені. Серед порід, що складають Месету, виділяються докембрійські кристалічні сланці і гнейси з численними гранітними інтрузіями. В епоху герцинського горотворення Месета зазнала загального тектонічного підняття, а потім процесів складоутворення і диз'юнктивних дислокацій. Близько 1 млн. років тому Месета знову була піднята до рівня 600 м і набула загального нахилу з північного сходу на південний захід. Саме тому такі великі ріки як Дуеро, Тахо і Гвадіана течуть у даному напрямку через територію Месети до Атлантичного океану.

Месета займає 2/3 території Іспанії й облямована високими горами. Крім того, у її центральних районах височать великі хребти Центральних Кордільєрів (у тому числі Сьєрра-де-Гвадаррама з вершиною Пеньялара (2430 м) і Сьєрра-де-Гредос з вершиною Альмансор (2592 м). Ці гори розділяють плато Стара і Нова Кастилія. Плато складені товщами осадових порід і алювіальних відкладень і відрізняються винятково плоским і монотонним рельєфом. Лише місцями зустрічаються основи довгастої форми - фрагменти стародавніх річкових терас. На південь від Нової Кастилії піднімаються Толедські гори (найвища точка - гора Корочо-де-Росигальдо, 1447 м). Далі на південь знаходяться плато Естремадури і Ла-Манчі, що входять до складу Месети. Південний край Месети Сьєрра-Морена піднятий на висоту 900 м (найвища точка - гора Естрелья, 1299 м). Сьєрра-Морена круто обривається до великої Андалузької низовини. Ріка Гвадалквівір впадає в Кадиську затоку; недалеко від її гирла знаходиться велика заболочена територія Національного парку Доньяна.

На південному сході Іспанії простягаються складчасті гори Кордильєра-Пенібетика з найвищою вершиною країни - горою Муласен (3482 м), увінчаною сніжниками і льодовиками, що займають найбільш південне положення у Західній Європі.

Іберійські гори відокремлюють Месету від Арагонського плато і мають дугасту форму. Місцями вони перевищують 2100 м (до 2313 м у Сьєрре-дель-Монкайо). Ріка Ебро бере початок у Кантабрійських горах, тече на південний схід і прорізає ланцюг Каталонських гір перед впаданням у Середземне море. Місцями її русло знаходиться на дні глибоких, майже непрохідних каньйонів. Води Ебро інтенсивно розбираються на зрошення, без якого було б неможливе землеробство на прилягаючих рівнинах.

Невисокі Каталонські гори (середні висоти 900-1200 м, вершина - гора Каро, 1447 м) випливають протягом 400 км майже паралельно до берега Середземного моря і фактично відокремлюють від нього Арагонське плато. Ділянки прибережних рівнин, розвинуті в Мурсії, Валенсії і Каталонії на північ від мису Палос до кордону з Францією, відрізняються високою родючістю.

З півночі Арагонське плато облямовують Піренеї. Вони простягаються майже на 400 км від Середземного моря до Біскайської затоки й утворюють потужний нездоланний бар'єр між Піренейським півостровом та іншою частиною Європи. Ці складчасті гори, що сформувалися в третинний період, місцями перевищують 3000 м; найвища вершина - пік Ането (3404 м). Західним продовженням Піренеїв є Кантабрійські гори, що також мають субширотне простягання. Найвища точка - гора Пенья-Прієта (2536 м). Ці гори утворилися в результаті інтенсивного складоутворення, розбиті розломами і сильно розчленовані під впливом річкової ерозії.

Клімат

В Іспанії виділяють три типи клімату: помірний морський на північному заході і півночі - з помірними температурами і рясними опадами протягом усього року; середземноморський на півдні й узбережжі Середземного моря - з м'якими вологими зимами і спекотним сухим літом; аридний континентальний клімат у внутрішніх районах країни - з прохолодними зимами і теплим сухим літом. Середня річна кількість опадів коливається від 1600 мм на північному заході і західних схилах Піренеїв до 250 мм на Арагонському плато і в Ла-Манчі. Більше половини території Іспанії щорічно отримує менше 500 мм опадів на рік і лише приблизно 20% - понад 1000 мм. Оскільки Андалузька низовина відкрита західним вологонесучим вітрам, що дмуть з Атлантичного океану, там випадає значно більше опадів. Так, у Севільї середня річна кількість опадів трохи перевищує 500 мм.

На більшій частині Месети опадів недостатньо для вирощування основних сільськогосподарських культур, хоча в північній частині Нової Кастилії випадає доволі багато опадів і там збирають високі врожаї пшениці. Мадрид має середню річну кількість опадів 410 мм, і вона помітно збільшується у верхніх частинах гірських схилів у Месеті.

Температури скрізь, крім внутрішніх районів Месети, в цілому помірні. На північному заході середня температура січня 7°С , а серпня 21°С ; у Мурсії на східному узбережжі відповідно 10°С і 26°С. Оскільки південно-східне узбережжя захищене від північних вітрів горами Кордильєри-Бетики, клімат там близький до африканського, з дуже сухим і спекотним літом. Це область розведення фінікової пальми, бананів і цукрової тростини. Зими в Месеті холодні, нерідко бувають сильні морози і навіть сніжні бурани. Влітку тут спекотно: середня температура липня і серпня 27°С. У Мадриді середня температура січня 4°С , а липня 25°С. Улітку найбільш жарка погода тримається в районі Андалузької низовини. У Севільї середня температура серпня 29°С , але іноді температура вдень підвищується до 46°С ; зими м'які, середня температура січня 11°С .

Ріки

Головні ріки Іспанії - Тахо, Гвадіана, Дуеро й Ебро - беруть початок у середньовисотних горах, тому льодовикове і снігове живлення відіграє для них незначну роль. Зате істотним є дощове живлення. Під час сильних злив ріки швидко наповнюються водою, бувають навіть повені, а в посушливі періоди рівень води різко знижується і ріки міліють. Дуеро, Тахо і Гвадіана судноплавні тільки в нижніх течіях. У середніх течіях ріки часто мають круті схили і порожисті, а місцями течуть у вузьких глибоких каньйонах, що ускладнює і робить дорожчим використання їхніх вод для зрошення. Проте води Ебро широко застосовуються для цих цілей. З рік Іспанії тільки Гвадалквівір судноплавний на усій довжині ріки. Севілія, що знаходиться на 100 км вище гирла, є процвітаючим морським портом. Ебро, Дуеро, Міньо і її притока Сіль, а також Тахо використовуються для отримання гідроенергії.

Ґрунти

На північному заході Іспанії на приморських рівнинах і навітряних схилах гір розвинуті бурі лісові ґрунти. Внутрішні райони країни - Стара і Нова Кастилія, Іберійські гори й Арагонське плато - характеризуються коричневими ґрунтами; у найбільш сухих безлісних місцевостях представлені малопотужні карбонатні сіро-коричневі ґрунти з ділянками солончаків у депресіях рельєфу. В аридних ландшафтах Мурсії розвинуті сіроземи. Вони не гіпсоносні і не засолені, після зрошення дають високі врожаї плодових та інших культур. Виділяються важкі ґрунти баррос на плоских стародавніх алювіальних рівнинах, особливо сприятливі для вирощування рису.

Флора і фауна

Розмаїтість кліматичних умов - від вологих на півночі до аридних на півдні - обумовлює неоднорідність рослинності Іспанії. На півночі виявляються риси подібності з Центральною Європою, а на півдні - з Африкою. Сліди лісової рослинності в Мурсії, Ла-Манчі і Гранаді свідчать про те, що в минулому значна частина території Іспанії була залісена, однак зараз ліси і рідколісся займають всього 30% площі країни, причому лише 5% припадає на повноцінні зімкнуті деревостої. На північному заході країни виростають вічнозелені дубові ліси. У гірських лісах більше листопадних видів дубів, поряд з буком, ясеном, березою і каштаном, що є типовими для Центральної Європи. У внутрішніх районах Іспанії місцями збереглися невеликі масиви сухих вічнозелених лісів з перевагою дуба (Quercus rotundifolia, Q. petraea), що перемежовуються із сосновими лісами і чагарниками. У найбільш посушливих місцевостях Нової Кастилії, Арагонського плато і Мурсії зустрічаються фрагменти напівпустель (звичайно на солончаках).

У тих районах Південної Іспанії, де випадає більше опадів, особливо вздовж узбережжя, представлені типові середземноморські чагарниково-трав'яні угруповання типу гарига і томілара. Для гариги характерна участь місцевих видів дроку і волошок, для томілари - присутність ароматичних губоквіткових (чагарникові види тим'яну, розмарину й ін.), а також ладанника. Особливий різновид гариги становлять розсіяні зарості карликової віялової пальми (Chamaerops humilis), досить характерної для Андалузії, а також угруповання з перевагою високої трави альфа, або еспарто (Macrochloa tenacissima), - витривалого ксерофіта, що дає міцне волокно.

У фауні Іспанії очевидні центральноєвропейські й африканські зв'язки. Серед європейських видів заслуговують на увагу два різновиди бурого ведмедя (великий астурійський і менший, чорної масті, що зустрічається в Піренеях), рись, вовк, лисиця, лісовий кіт. Зустрічаються олені, зайці, білки і кроти. В Іспанії і Північній Африці водиться орел-могильник, а на Піренейському півострові зустрічається блакитна сорока, виявлена також у Східній Азії. По обидва боки Гібралтарської протоки мешкають генети, єгипетські мангусти та один вид хамелеонів.

Історія

Назва "Іспанія" - фінікійського походження. Римляни використали її у множині (Хиспаніає) для позначення всього Піренейського п-ова. У римські часи Іспанія складалася спочатку з двох, а потім з п'яти провінцій. Після розпаду Римської імперії вони були об'єднані під владою вестготів, а після нашестя маврів у 711 р. н.е. на Піренейському п-ові існували християнські і мусульманські держави. Іспанія як політично цілісне утворення виникла після об'єднання Кастилії і Арагону в 1474 році.

З часів італійських гуманістів епохи Відродження встановилася традиція вважати нашестя варварів і падіння Риму в 410 р. н.е. відправною точкою переходу від античної епохи до Середньовіччя, а саме Середньовіччя розглядалося як поступове наближення до епохи Відродження (XV-XVI ст.ст.), коли знову пробудився інтерес до культури античного світу. Але Середні віки в цьому регіоні починаються з моменту мусульманського нашестя в 711 р. і закінчуються захопленням християнами останнього оплоту ісламу - Гранадського емірату, вигнанням євреїв з Іспанії і відкриттям Нового Світу Колумбом у 1492 році.

Перемога арабів у битві на р. Гуадалете в Південній Іспанії 19 липня 711 р. і загибель останнього короля вестготів Родеріха два роки опісля вирішили долю вестготського королівства. Араби стали називати захоплені ними землі Аль-Андалуз. Це призвело до зародження Реконкісти. Реконкіста - від reconguistar, що означає - боротьба народів Піренейського п-ова у VIII-XV ст.ст. проти арабів (маврів), що захопили частину п-ова в 711-714 роках. Реконкіста почалася у 718 р. битвою в долині Ковадонга. Вирішальне значення мала битва при Лас-Навас-де-Толосе в 1212 р., де об'єднані сили Кастилії, Арагону, Португалії і Наварри завдали арабам великої поразки. На середину XIII ст. більша частина п-ова (за винятком Гранадського емірату) була звільнена.

Реконкіста завершилася у 1492 р. взяттям іспанцями Гранадського емірату, останнього оплоту маврів на Піренейському п-ові. У тому ж році Колумб здійснив свою першу експедицію до Нового Світу.

Реконкіста була зобов'язана своїми успіхами не тільки військовим діям християн. Велику роль відіграла також готовність християн йти на переговори з мусульманами і надавати їм право проживання в християнських державах, зберігаючи свої віру, мову і звичаї. Завдяки плаванню Колумба в 1492 р. і відкриттю Нового Світу була закладена основа іспанської колоніальної імперії. Оскільки Португалія також претендувала на заморські володіння, у 1494 р. був укладений Тордесильяський договір про розподіл між Іспанією і Португалією. У подальші роки були значно розширені межі Іспанської імперії. Франція повернула Фердинанду прикордонні провінції Каталонії, а Арагон міцно утримував свої позиції на Сардинії, Сицилії і в південній Італії.

Іспанський король Карл I (роки правління 1516-1556) став імператором Священної Римської імперії під ім'ям Карла V у 1519 р., змінивши свого діда, Максиміліана I. Під його владу потрапили Іспанія, Неаполь і Сицилія, землі Габсбургів у Бельгії і Нідерландах, Австрія та іспанські колонії у Новому Світі. Іспанія перетворилася на світову державу, а Карл став наймогутнішим монархом Європи.

Після зречення Карла від влади в 1556 р. австрійські володіння перейшли до його брата Фердинанда, але велика частина імперії дісталася його сину Філіпу II (роки правління 1556-1598). Його політика в Бельгії і Нідерландах призвела до революції (1566) і утворення в 1579-1581 рр. Республіки Сполучених провінцій. Спроби залучити Англію до сфери впливу Габсбургів також виявилися безуспішними. Нарешті в 1588 р., обурений грабіжницькими нападами англійських моряків на іспанських торговців і допомогою королеви Єлизавети голландцям, він спорядив знамениту "Непереможну армаду", щоб висадити десант на північному узбережжі Ла-Маншу. Цей захід закінчився загибеллю майже всього іспанського флоту. До великих політичних досягнень відносяться придбання за спадщиною Португалії у 1581 р. і блискуча морська перемога над турками в битві при Лепанто (1571), яка підірвала військово-морську міць османів.

Хоча після смерті Філіпа II Іспанія все ще вважалася світовою державою, вона знаходилася в кризовому стані. Прибутки королівства, що збільшувалися за рахунок надходжень з колоній, були величезними за мірками XVI ст., але Карл V залишив величезні борги, і Філіпу II довелося двічі оголошувати країну банкротом - в 1557 р., а потім у 1575 році. Філіп III (1598-1621) і Філіп IV (1621-1665) не змогли змінити ситуацію на краще. Перший з них уклав у 1604 р. мирний договір з Англією, а потім у 1609 р. підписав 12-річне перемир'я з голландцями, але продовжував витрачати величезні суми грошей на своїх фаворитів і розваги. Вигнавши з Іспанії морисків у період з 1609 по 1614, він позбавив країну більше чверті мільйона працелюбних жителів. У 1618 р. спалахнув конфлікт між імператором Фердинандом II і чеськими протестантами. З цього почалася Тридцятирічна війна (1618-1648), в якій Іспанія виступила на стороні австрійських Габсбургів, сподіваючись повернути собі хоча б частину Нідерландів. У 1648 р. в Тридцятирічній війні було досягнуто миру, хоча Іспанія продовжувала воювати з Францією до укладення Піренейського миру в 1659 році. Хворобливий і нервовий Карл II (1665-1700) став останнім правителем з династії Габсбургів в Іспанії. Він не залишив спадкоємців, і після його смерті корона перейшла до французького принца Філіпа Бурбона, герцога Анжуйського, онука Людовика XIV і правнука Філіпа III. Його сходженню на іспанський трон передувала загальноєвропейська війна за Іспанську спадщину (1700-1714), в якій Франція та Іспанія воювали з Англією і Нідерландами. Іспанія разом з Францією вела війни проти Великобританії (1739-1748, 1762-1763, 1779-1783). У вдячність за підтримку Франція в 1763 р. передала Іспанії величезну територію Луїзіани в Північній Америці.

З 1833 р. по 1874 р. країна перебувала в стані нестабільності, переживши ряд соціальних, економічних і політичних потрясінь. Конституційне правління було відновлене в 1834 р., а в 1837 р. була ухвалена нова Конституція, що обмежила владу монарха двопалатними кортесами. Революційні події 1854-1856 рр. закінчилися розгоном кортесів і скасуванням ліберальних законів. Конституція 1869 р. проголосила Іспанію спадковою монархією. Монархістська Конституція 1876 р. запровадила нову систему обмеженої парламентської влади, яка передбачала гарантії політичної стабільності і представництво в основному середнього і вищого класів.

У 1879 р. в країні була створена Іспанська соціалістична робітнича партія. Останні заморські володіння Іспанія втратила внаслідок поразки в іспано-американській війні 1898 р. Ця поразка засвідчила повний військовий і політичний занепад Іспанії. У 1890 р. було введене загальне виборче право для чоловіків. Тим самим було підготовлене підгрунтя для утворення численних нових політичних партій, які відтіснили Ліберальну і Консервативну партії. Католицька церква все ще мала великий вплив, але і вона все частіше перетворювалася на об'єкт нападок з боку антиклерикалів з нижчих і середніх прошарків суспільства.

Щоб обмежити владу короля, церкви і традиційної політичної олігархії, реформатори вимагали внести поправки до конституції. Інфляція під час Першої світової війни і економічний спад у післявоєнні роки посилили соціальні проблеми. Прагнучи пом'якшити політичну ситуацію, генерал Прімо де Рівера встановив у 1923 р. військову диктатуру. Опір диктатурі посилився наприкінці 1920-х років, і в 1930 р. Прімо де Рівера був змушений піти у відставку. На муніципальних виборах у квітні 1931 р. у всіх великих містах рішучу перемогу здобули республіканці.

Друга республіка була урочисто проголошена Тимчасовим урядом, що складався з лівих республіканців, представників середнього класу і представників соціалістичного руху, які виступали проти католицької церкви і мали намір підготувати підґрунтя для мирного переходу до "соціалістичної республіки". Були здійснені численні соціальні реформи, Каталонія отримала автономію. Однак на виборах у 1933 році республікансько-соціалістична коаліція зазнала поразки через протидію поміркованих і католиків.

Стурбовані комуністичною загрозою, праві почали готуватися до війни. Генерал Еміліо Молу й інші воєначальники, включаючи Франка, підготували антиурядову змову. Заснована в 1933 р. фашистська партія Іспанська фаланга використала свої терористичні загони для провокування масових безпорядків, які могли б послужити мотивом для встановлення авторитарного режиму. Реакція лівих сприяла розкручуванню спіралі насильства. Вбивство 13 липня 1936 р. лідера монархістів Хосе Кальво Сотело послугувало відповідним приводом для виступу змовників.

Бунтівники взяли під контроль приблизно третину території Іспанії: Галісію, Леон, Стару Кастилію, Арагон, частину Естремадури і Андалузький трикутник від Уельви до Севільї і Кордови. Заколотники зіткнулися з несподіваними труднощами. Війська, направлені генералом Молу проти Мадрида, були зупинені робочою міліцією в горах Сьєрра-де-Гвадаррама на півночі від столиці. Заколот переріс у громадянську війну.

21 вересня на аеродромі поблизу Саламанки провідні бунтівні генерали зустрілися, щоб обрати головнокомандувача. Був обраний генерал Франко, який у той же день перекинув війська від передмістя Мадрида на південний захід до Толедо, щоб звільнити фортецю Алькасар. 28 вересня Франко був затверджений главою націоналістичної держави і відразу встановив у зоні свого контролю режим одноосібної влади.

4 березня 1939 р. в Мадриді командувач республіканської армії центру полковник Сехизмундо Касадо підняв заколот проти республіканського уряду, сподіваючись припинити безглузде кровопролиття. Франко навідріз відмовився від його пропозицій про перемир'я, і війська почали здаватися по всій лінії фронту. Коли 28 березня націоналісти увійшли в спустошений Мадрид, 400 тис. республіканців почали вихід з країни. Перемога фалангістів привела до встановлення диктатури Франка. Більш як 1 млн. людей потрапили до в'язниць або трудових таборів. Крім 400 тис., що загинули під час війни, в період з 1939 по 1943 було страчено ще 200 тис. осіб.

Коли у вересні 1939 р. почалася Друга світова війна, Іспанія була ослаблена і спустошена Громадянською війною і не наважилася виступити на боці країн "осі" Берлін - Рим. Тому безпосередня допомога Франка союзникам обмежилася відправкою 40 тис. солдатів Іспанської блакитної дивізії на Східний фронт. У 1943 р., коли стало ясно, що Німеччина програє війну, Франко "охолонув" до Німеччини. У кінці війни Іспанія знаходилася в дипломатичній ізоляції і не входила до складу ООН і НАТО, але Франко не втрачав надії на примирення з Заходом. У 1953 р. США й Іспанія уклали угоду про створення кількох військових баз США на території Іспанії. У 1955 р. Іспанія була прийнята в ООН. У 1966 був ухвалений Органічний закон, що вніс ряд ліберальних поправок до Конституції. Режим Франка породив політичну пасивність переважної більшості іспанців. Пересічні громадяни не виявляли інтересу до державних справ; більшість з них займалися пошуком сприятливих можливостей для підвищення рівня життя.

В останні роки свого життя Франко послабив контроль над державними справами. У червні 1973 р. він поступився посадою прем'єр-міністра, яку обіймав протягом 34 років, адміралу Луїсу Карреро Бланко. У грудні Карреро Бланко був убитий баскськими терористами, і його замінив Карлос Аріас Наварро, перший цивільний прем'єр-міністр після 1939 року. У листопаді 1975 р. Франко помер. Ще в 1969 р. Франко оголосив своїм наступником принца Хуана Карлоса з династії Бурбонів, онука короля Альфонса XIII, який очолив державу як король Хуан Карлос I.

Смерть Франка прискорила процес лібералізації, що почався ще за його життя. До червня 1976 р. кортеси дозволили політичні мітинги і легалізували демократичні політичні партії. У липні прем'єр-міністр країни Аріас, послідовний консерватор, змушений був поступитися своїм кріслом Адольфо Суаресу Гонсалесу. Законопроект, що готував основу для проведення вільних виборів до парламенту, був прийнятий кортесами в листопаді 1976 р. і схвалений на національному референдумі. У 1978 р. парламент ухвалив нову Конституцію, яка була схвалена на загальному референдумі в грудні.

Суарес пішов у відставку в січні 1981 року. Його наступником став Леопольдо Кальво Сотело. Скориставшись зміною влади, консервативно налаштовані офіцери вирішили влаштувати державний переворот, але король, спираючись на відданих воєначальників, поклав край спробі захоплення влади.

Процес переходу до демократії завершився в середині 1980-х років. До цього часу країна подолала небезпеку повернення до старого, а також екстремістський сепаратизм, який часом загрожував цілісності держави. Чітко виявилася масова підтримка багатопартійної парламентської демократії. Однак зберігалися значні розходження у політичних поглядах. Опитування громадської думки свідчило, що перевага надається лівоцентризму нарівні з посиленням потягу до політичного центру.

У 1982 р. була попереджена ще одна спроба військового путчу. Вперше з 1930-х років до влади в Іспанії прийшов уряд соціалістів. Політика соціалістів все більше розходилася з програмними установками лівого крила. Уряд взяв курс на капіталістичний розвиток економіки, що включав сприятливість для іноземних інвестицій, приватизацію промисловості, плаваючий курс песети і скорочення коштів на програми соціального забезпечення. Протягом майже восьми років економіка Іспанії успішно розвивалася, однак важливі соціальні проблеми залишалися невирішеними. Зростання безробіття у 1993 р. перевищило 20%.

У 1980-х роках Іспанія почала тісніше співпрацювати із західними країнами в економічній і політичній сферах. У 1986 р. країна була прийнята до ЄЕС, а в 1988 р. продовжила на вісім років двосторонню угоду про оборону, яка дозволяє США використовувати військові бази на території Іспанії. У листопаді 1992 р. Іспанія ратифікувала Маастріхтський договір про утворення ЄС.

Інтеграція Іспанії з країнами Західної Європи і політика відкритості зовнішньому світу гарантували захист демократії від військових переворотів, а також забезпечували приплив іноземних інвестицій.

Одним з джерел напруженості в Іспанії залишався тероризм баскської групи ЕТА, що не припинявся багато років, вона взяла на себе відповідальність за 711 вбивств, скоєних у період з 1978 р. по 1992 рік. Гучний скандал спалахнув, коли стало відомо про існування нелегальних поліцейських підрозділів, які вбивали членів ЕТА в північній Іспанії і південній Франції у 1980-х роках.

Економічний спад, що став очевидним у 1992 р., посилився в 1993 році, коли значно зросло безробіття і скоротилося виробництво. Оздоровлення економіки, що почалося в 1994 р., вже не могло повернути соціалістам колишній авторитет.

Після 1993 р. для створення життєздатної коаліції в кортесах ІСРП скористалася підтримкою партії Конвергенція і Союз (КІС), яку очолював прем'єр-міністр Каталонії Хорді Пухоль, що використав цей політичний зв'язок для подальшої боротьби за автономію Каталонії. У жовтні 1995 р. каталонці відмовилися підтримувати уряд соціалістів, що зазнавав різкої критики, і змусили його провести нові вибори.

Хосе Марія Аснар додав нового динамічного іміджу консервативній НП, що допомогло їй перемогти на виборах у березні 1996 року. Однак, щоб сформувати уряд, НП була змушена звернутися до Пухоля і його партії, а також до партій Країни Басків і Канарських Островів. Новий уряд надав додаткових повноважень регіональним органам влади; крім того, у розпорядження цих органів почала надходити вдвічі більша частина прибуткового податку (30% замість 15%).

Пріоритетними завданнями у процесі підготовки національної економіки до введення єдиної європейської валюти уряд Аснара вважав зменшення дефіциту бюджету за рахунок найсуворішої економії державних витрат і приватизацію державних підприємств. НП вжила таких непопулярних заходів, як скорочення фонду і заморожування заробітної плати, зменшення фондів соціального забезпечення і дотацій. Тому в кінці 1996 р. вона знову поступилася позиціями ІСРП.

У червні 1997 р., після 23 років перебування на посаді керівника ІСРП, Феліпе Гонсалес оголосив про свою відставку. На цій посаді його змінив Хоакін Альмуніа, який раніше очолював партійну фракцію соціалістів у парламенті. Тим часом відносини між урядом Аснара і основними регіональними партіями ускладнилися. Уряд зіткнувся з новою кампанією терору, розв'язаною баскськими сепаратистами з ЕТА проти вищих державних і муніципальних чиновників

Населення

Населення Іспанії, яке в середині ХVІ століття приблизно становило 7,5 млн., подвоїлося тільки за 300 років, ще раз подвоїлося за 100 років, і в 1960 р. сягнуло 30 мільйонів жителів. Низькі темпи зростання, іноді навіть негативні, аж до 1900 р. були викликані високою смертністю, яка майже дорівнювала найвищому коефіцієнтові народжуваності. До цього слід додати негативний баланс еміграції, викликаний трансатлантичною міграцією в Латинську Америку. З початку ХХ століття різке зниження смертності супроводжувалося більш поступовим зниженням народжуваності, однак щорічний приріст населення не перевищував 1% внаслідок негативного балансу еміграції, але тепер спрямованої насамперед до Європи.

Густота населення

На сьогодні найбільша густота населення зареєстрована в автономній області Мадрида (605 жителів на 1 квадратний кілометр), на Канарських островах, у Каталонії, на Балеарських островах і у Валенсіанському Співтоваристві (між 200 і 100 жителями на 1 кв. км.).

Найнижча концентрація населення в Кастилії-ла-Манч, Арагоні, Кастилії і Леоні, вона становить менше ніж 30 жителів на 1 квадратний км.

Така нерівномірна густота пояснюється соціально-економічною нерівністю, оскільки здійснюється масова внутрішня міграція з економічно відсталих областей у регіони з більш динамічним економічним розвитком.

Середня густота населення Іспанії - 76,8 жителя на 1 кв. км., трохи вища ніж у Греції, і значно нижча від показника іншої частини Європи.

Етногенез

Походження населення Іспанії пов'язане з неодноразовими навалами різних народів. Споконвіків там, імовірно, жили ібери. У VІІ ст. до н.е. на південно-східному і південному узбережжі Піренейського п-ова були засновані грецькі колонії. У середині VІ ст. греків витіснили карфагеняни. У VІ-V ст.ст. до н.е. північні і центральні райони півострова були завойовані кельтами. Після перемоги в другій Пунічній війні (218-201 до н.е.) здебільшого територіями нинішньої Іспанії заволоділи римляни. Римське панування продовжувалося приблизно 600 років. Потім запанували вестготи. Їх держава зі столицею в Толедо проіснувала з початку V ст. н.е. до вторгнення маврів з Північної Африки в 711 році. Араби утримували владу протягом майже 800 років. Євреї, чисельність яких становила 300-500 тис. чоловік, жили в Іспанії протягом 1500 років.

Етнічні і расові протиріччя в Іспанії не перешкоджали численним змішаним шлюбам. У результаті багато представників другого покоління мусульман виявилися людьми змішаної крові. Після відновлення християнства в Іспанії були прийняті укази проти іудеїв (1492) і проти мусульман (1502). Цим групам населення доводилося вибирати між прийняттям християнства і вигнанням. Тисячі людей віддали перевагу водохрещенню і були асимільовані іспанським етносом.

У зовнішньому вигляді іспанців і їхній культурі сильно виражені афро-семітські й арабські риси, що стало приводом для крилатої фрази "Африка починається на Піренеях". Однак багато жителів півночі країни успадкували кельтські і вестготські особливості - світлу шкіру, русяве волосся і блакитні очі. У південних районах переважають смугляві і темноокі брюнети.

Демографія

Іспанія визнана єдиною нацією, сформованою на основі різних етнічних груп, основними з яких є каталонці (15,6%), андалузійці (15,6%), кастильці (11,1%), валенсійці (9,7%), галісійці (7,4%) і баски (5,6%).

За переписом 1991 р. в Іспанії проживало 38,9 млн. осіб, а в 1996 - 39,6 млн. За межами країни проживає більш як 2,7 мільйонів іспанців, в основному в країнах Південної і Північної Америки. Протягом 1970-х років середньорічний приріст населення становив приблизно 1%, однак згодом він знизився через зменшення народжуваності. У 1990 р. народжуваність була приблизно 10 у розрахунку на 1000 осіб, а смертність - 9, природний приріст населення становив 0,7%.

Мова

Офіційна мова Іспанії - іспанська. В основі цієї романської мови лежить народна латинь зі значною домішкою лексики, запозиченої від маврів. Іспанська мова вивчається в школах і використовується як розмовна жителями на всій території країни. Однак у ряді областей поширені місцеві мови: баскська - у Країні Басків і Наваррі, галісійська - у Галісії, каталонська - у Каталонії, валенсійська - у Валенсії (останню іноді вважають діалектом кастильської мови). В цілому 35% населення країни використовує місцеві мови і діалекти, у тому числі більш як 5 млн. каталонців, приблизно 3 млн. галісійців, понад 2 млн. басків. Є багата література, написана місцевими мовами. Після встановлення тоталітарного режиму в 1939 р. всі регіональні мови були заборонені, а в 1975 р. знову легалізовані.

Релігія

Державна релігія Іспанії - римсько-католицька. Близько 95% іспанців - католики. В середині 1990-х років у країні було 11 архієпископств і 52 єпископства. Є невелика кількість протестантів, 450 тис. мусульман і приблизно 15 тис. іудаїстів.

Урбанізація

Після Громадянської війни й особливо на початку 1950-х років в Іспанії швидко почали зростати міста. У період з 1950 по 1970 рік кількість міського населення щорічно збільшувалася на 2,3%, тоді як чисельність сільського населення зменшувалася на 0,2% у рік. Найбільше зростання, безсумнівно, відбувалося у Мадриді, кількість населення якого в 1991 р. перевищувала 3 млн. осіб. Розташований у центрі країни, він є резиденцією уряду з його величезним адміністративним апаратом. Це головний вузол залізничного сполучення. Тут розміщено багато нових промислових підприємств і ведеться гігантське будівництво. Барселона, що знаходиться на північно-східному узбережжі, - друге за величиною місто Іспанії, що нараховувало 1644 тис. жителів у 1991 році. В економічному відношенні це найбільш динамічний міський центр, з розвинутою важкою індустрією і великим портом. Валенсія (752,9 тис. жителів у 1991 р.) - третє за величиною місто країни. Це великий ринок збуту цитрусових, рису й овочів. Севілья (683 тис. жителів у 1991) - центр виноробства і вирощування маслин.

За останні роки тисячі іспанських селян перестали займатися сільським господарством і переїхали до міст в пошуках вищих заробітків. З ініціативи уряду для підвищення продуктивності сільського господарства були здійснені великі проекти зрошення і виділені засоби на придбання сучасної сільськогосподарської техніки.

Зайнятість

Чисельність трудових ресурсів Іспанії у 1991 р. становила 15382 тис. осіб. Понад 41% жінок працездатного віку працювали або займалися пошуком роботи.

Після 1900 р. у сфері зайнятості в Іспанії відбулися великі структурні зміни. У 1900 р. на частку сільського господарства припадало 2/3 всіх зайнятих, у 1991 - всього 1/10. Частка зайнятих у промисловості за цей же період зросла з 16% до 33%. У 1991 р. 11% жінок і лише 2% чоловіків працювали неповний робочий день.

У 1991 р. у сільському, рибному, лісовому і мисливському господарстві працювали 1,3 млн. осіб; в обробній промисловості - 2,7 млн. осіб; у видобувній промисловості - 75 тис.; у будівництві - 1,3 млн., у комунальному господарстві - 86 тис., на підприємствах сфери послуг - 6,4 млн.

Навіть під час різкого економічного спаду в 1960 р. число зареєстрованих безробітних не перевищувало 1% від загальної кількості працездатного населення, хоча реальна кількість безробітних, імовірно, була вдвічі вища, а число емігрантів швидко збільшувалося. Однак з 1982 р., в умовах розширення конкурентоспроможності економіки, проблема безробіття загострилася. У 1998 р. в Іспанії налічувалося 3,1 млн. безробітних, або 19% працездатного населення. Понад 45% безробітних - молодь у віці до 25 років.

На початку ХХ ст. іспанці емігрували в основному до Латинської Америки, а в середині століття головний потік еміграції спрямований у країни Західної Європи, де не вистачало робочих рук, а оплата праці була високою. Після 1965 р. багато емігрантів повернулися до Іспанії

Державний устрій

Державний устрій (За станом на липень 2002 р.) Іспанія - парламентська монархія. Діє Іспанська Конституція, яка схвалена національним референдумом 6 грудня 1978 р. і набрала чинності 29 грудня 1978 р., із змінами, внесеними у 1992 р.

З 19З9 р. фактично в країні існувала диктатура фашистського типу; довічним главою держави був Франсіско Франко Баамонде. У 1969 р. за пропозицією Франко його наступником на посту глави держави і майбутнім королем Іспанії був затверджений принц Хуан Карлос Бурбон. 22 листопада 1975 р., після смерті Франко, він вступив на королівський престол.

Відповідно до Конституції 1978 р., главою держави є король, який має лише символічну владу. Глава держави - Король Іспанії - ХУАН КАРЛОС I (Juan Carlos I). Приведений до присяги 22 листопада 1975 р.

Законодавчу владу здійснюють Генеральні кортеси (парламент), які розробляють і приймають закони, що підлягають затвердженню королем, контролюють діяльність уряду. Кортеси складаються з двох палат: конгресу депутатів і сенату. Конгрес депутатів складається не менш як з З00, але не більш як з 400 депутатів, які обираються населенням загальним прямим і таємним голосуванням за системою пропорційного представництва терміном на 4 роки. Сенат обирається загальним прямим і таємним голосуванням за мажоритарною системою терміном на 4 роки.

Виконавчу владу здійснює уряд на чолі з головою уряду. Голова уряду призначається королем після консультацій з політичними партіями і головами обох палат парламенту, потім кандидатура голови має бути схвалена абсолютною більшістю голосів конгресу депутатів. Голова уряду має практично президентські повноваження. Члени уряду, які є одночасно і депутатами, можуть суміщувати свою діяльність на обох посадах. Вищий консультативний орган уряду - Державна рада, яка складається з 29 членів. Конституція 1978 р. закріпила за окремими областями і національностями країни право на автономію у рамках єдиної держави: Країна Басків (1979), Каталонія (1979), Андалусія (1981), Галісія (1981), Астурія (1981), Валенсія (1982 ), Кантабрія (1982), Мурсія (1982), Кастилія-Леон (1982), Ла-Ріоха (1982), Канарські острови (1982), Арагон (1982), Кастилія-Ла-Манча (1982), провінція Наварра (1982), місто Мадрид (198З), історична область Естремадура (198З), Балеарські острови (198З).

Найвищий судовий орган - Генеральна рада судової влади, якою керує голова Верховного суду, складається з 20 членів, яких призначає король на 5 років.

Політичні партії та об'єднання (за станом на січень 1997 р.)

Баскська націоналістична партія - БНП (Partido Nacionalista Vasco - PNV). Налічує 31 тис. членів (1993 р.). Голова - Ксаб'єр АРСАЛЬЮС (Xabier Arzallus). Секретар - Хосу БЕРГАРА ЕЧЕБАРРІА (Josu Bergara Etxebarria).

Демократична конвергенція Каталонії - ДКК (Convergencia Democratica de Catalunya - CDC). Партія. Заснована в 1974 р. Налічує 33,7 тис. членів (1992 р.). Голова - Жорді ПУЖОЛЬ (Jordi Pujol). Генеральний секретар - Пере ЕСТЕВЕС (Pere Estevez).

Демократичний і соціальний центр - ДСЦ (Centro Democratico y Social - CDS). Партія, створена в липні 1982 р. Адольфо Суаресом Гонсалесом, який вийшов з партії Союз демократичного центру. Налічує 50 тис. членів (грудень 1990 р.). Генеральний секретар ДСЦ - Антоніо ФЕРНАНДО ТЕЙКСІДО (Antonio Fernando Teixido). Голова ДСЦ - Рафаель КАЛЬВО ОРТЕГА (Rafael Calvo Ortega).

Демократичний союз Каталонії - ДСК (Unio Democratica de Catalunya - UDC). Заснована в 1931 р. Налічує 29 тис. членів (1993 р.). Голова Національної ради - Жоан РІГОЛЬ (Joan Rigol). Голова виконавчого комітету - Жосеп Антоні ДУРАН і ЛЬЄЙДА (Josep Antoni Duran i LLeida).

Іспанська соціалістична робітнича партія - ІСРП (Partido Socialista Obrero Espanol - PSOE). Заснована в 1879 р. У квітні 1978 р. з ІСРП об'єдналася Соціалістична народна партія. В січні 198З р. з ІСРП об'єдналася Партія демократичної дії, заснована у 1982 р. в результаті розколу Союзу демократичної дії. ІСРП налічує 366 тис. членів (1995 р.). Входить до Соціалістичного інтернаціоналу. У лютому 1991 р. в партію влилася Партія трудящих Іспанії. Керівні органи у періодах між з'їздами - Федеральний комітет у складі 178 чол. і Федеральна виконавча комісія у складі З6 члена. Голова ІСРП - Рамон РУБІАЛЬ (Ramon Rubial). Генеральний секретар ІСРП - Феліпе ГОНСАЛЕС МАРКЕС (Felipe Gonzalez Marquez). Заступник генерального секретаря - Альфонсо ГЕРА (Alphonso Guera). Конвергенція і Союз Каталонії - КСК (Convergencia i Unio de Catalunya - CiUC). Заснована в 1979 р. як передвиборча коаліція. Включає дві партії: Демократичну конвергенцію Каталонії і Демократичний союз Каталонії. Лідер - Жорді ПУЖОЛЬ (Jordi Pujol). Комуністична партія Іспанії - КПІ (Partido Comunista de Espana - PCE). Заснована 15 квітня 1920 р. З 19З9 р. перебувала у підпіллі. Легалізована в квітні 1977 р. Налічує 70 тис. членів. Найвищий орган партії - з'їзд. З'їзд обирає Федеральний комітет (40 чол.). Генеральний секретар КПІ - Хуліо АНГІТА ГОНСАЛЕС (Julio Anguita Gonzalez). Друковані органи - газета "Мундо обреро" (Mundo Obrero) і журнал "Нуестра бандера" (Nuestra Bandera). Комуністична партія народів Іспанії - КПНІ (Partido Comunista de los Pueblos de Espana). Заснована в січні 1984 р. Генеральний секретар - Хуан РАМОС КАМАРЕРО (Juan Ramos Camarero).

Ліві республіканці Каталонії - ЛРК (Esquerra Republicana de Catalunya - ERC). Заснована в 1931 р. Голова - Еріберт БАРРЕРА (Heribert Barrera). Генеральний секретар - Анхель КОЛОН (Angel Colon).

Народна партія - НП (Partido Popular - PP). Створена в жовтні 1976 р. як передвиборна коаліція профранкістських політичних організацій. У березні 1989 р. у партію влилася Ліберальна партія. Налічує 463 тис. членів (1995 р.). Почесний голова - Мануель ФРАГА ІРІБАРНЕ (Manuel Fraga Iribarne). Голова - Хосе Марія АСНАР (Jose Maria Asnar). Генеральний секретар - Франсіско АЛЬВАРЕС-КАСКОС (Francisco Alvares-Cascos). Об'єднана соціалістична партія Каталонії - ОСПК (Partit Socialista Unificat de Catalunya - PSUC). Створена 2З липня 19З6 р. До травня 1977 р. діяла нелегально. Налічує 21 тис. членів. Генеральний секретар - Рафаель РІБО (Rafael Ribo).Друкований орган - газета "Требаль" (Trebal).

"Об'єднані ліві" - ОЛ (Izquierda Unida - IU). Коаліція політичних партій. Заснована у 1986 р. як передвиборний блок. Об'єднує Комуністичну партію Іспанії (КПІ), Партію соціалістичної дії (ПСД) і Лівих республіканців Каталонії (ЛРК) ("Ескерра республікана де Каталунья"). Найвищий керівний і координуючий орган - федеральна асамблея, яка скликається раз на 2 роки і яка обирає федеральну політичну раду (85 чол.). Налічує близько 53 тис. чол. (1995 р.). Генеральний координатор ОЛ - Хуліо АНГІТА ГОНСАЛЕС (Julio Anguita Gonzalez).

Партія соціалістичної дії - ПСД (Partido de Accion Socialista - PASOC). Заснована у 1879 р. Нинішню назву одержала у 1982 р. Налічує 12 тис. членів. Діє в рамках коаліції "Об'єднані ліві". Керівний орган у періодах між з'їздами - Федеральний виконком. Голова - Пабло КАСТЕЛЬЯНО (Pablo Castellano). Почесний голова - Хуліан ЛАРА КАВЕРО (Julian Lara Cavero). Заступники голови: Луїс АЛОНСО НОВО (Luis Alonso Novo), Франсіско БУСТЕЛО (Francisko Bustelo). Генеральний секретар - Алонсо ПУЕРТА (Alonso Puerta). Соціалістична федеральна партія - СФП (Partido Socialista Federal). Заснована в липні 1986 р. колишніми членами так званого "критичного крила" Іспанської соціалістичної робітничої партії. Голова - Мурільйо КАРРАСКО (Murillo Carrasco). Союз Валенсії - СВ (Union Valenciana - UV). Голова - Вісенте ГОНСАЛЕС ЛІСОНДО (Vicente Gonzalez Lizondo). Генеральний секретар - Мануель КАМПІЛЬОС МАРТІНЕС (Manuel Campillos Martinez).

"Християнська демократія" (Democracia Cristiana). Партія, створена в липні 1982 р. на базі християнсько-демокретичного крила Союзу демократичного центру. До березня 1988 р. називалась Народно-демократична партія. Налічує 40 тис. членів (1987 р.). Голова - Хав'єр РУПЕРЕС (Xavier Ruperez). Генеральний секретар - Луїс де ГРАНДЕС (Luis de Grandes). "Еррі Батасуна - ЕБ" (Herri Batasuna (HB) - Об'єднаний Баскський народ - ОБН). Націоналістична баскська партія. Заснована в 1978 р. Офіціально визнана в 1986 р. "Еуско Алкартасуна" - ЕА (Eusko Alkartasuna (EA) - Баскська солідарність - БС). Баскська партія. Заснована в 1986 р. Налічує 15 тис. членів. Голова - Карлос ГАРАІКОЕЧЕА (Carlos Garaikoetxea). Генеральний секретар - Іньякі ОЛІБЕРІ (Inaki Oliberi).

Профспілкові об'єднання (за станом на січень 1997 р.)

Загальний союз трудящих - ЗСТ (Union General de Trabajadores - UGT). Створений у 1888 р. В 19З9 р. був оголошений поза законом. Легалізований у квітні 1977 р. Налічує 720,6 тис. членів. Входить до Міжнародної конфедерації вільних профспілок (МКВП) і до Європейської конфедерації профспілок (ЄКП). Генеральний секретар - Кандідо МЕНДЕС (Candido Mendez).

Робітниче профспілкове об'єднання. (Union Sindical Obrera - USO) Засноване в 1960 р. До квітня 1977 р. діяло нелегально. Налічує 60 тис. членів. Генеральний секретар - Мануель САГІРРЕ КАНО (Manuel Zaguirre Cano).

Робітничі комісії (Comisiones Obreras). Повна назва - Профспілкова конфедерація робітничих комісій (Confederacion Sindical de Comisiones Obreras - CCOO). Незалежна профспілка. Заснована у 1956 р., організаційно оформилась у 1964 р. До квітня 1977 р. діяла нелегально. Налічує 930 тис. членів (1992 р.). До 1990 р. у Робітничих комісіях великим впливом користувалася Комуністична партія Іспанії. Голова - Марселіно КАМАЧО АБАД (Marcelino Camacho Abad).

Економіка

Економічна ситуація У 1950-х роках Іспанія перетворилася з аграрної країни на індустріальну. За обсягом промислової продукції вона посідає п'яте місце в Європі і восьме - у світі. У другій половині 1980-х років економіка Іспанії була найбільш динамічною в Європі, середньорічний приріст валового внутрішнього продукту (ВВП) становив 4,1% у 1986-1991 роках. Спад світової економіки в 1990-х роках спричинив різке зниження приросту ВВП до 1,1% у 1992 році. Одночасно загострилася проблема безробіття. Частка безробітних у 1994 р. сягнула 22% (найвищий показник для країн ЄС). У 1960-х роках щорічні темпи приросту ВВП збільшилися до 7,2% проти 4,5% у 1955-1960 роках. З метою збільшення національного доходу в 1959 р. був скасований прямий контроль держави у промисловості, що привело до швидкого росту імпорту. Торговельний дефіцит компенсувався за рахунок високих доходів від туризму. Однак, незважаючи на цей прогрес, структурні диспропорції, що гальмували економічний розвиток, зберігалися. До них належать застарілі методи ведення сільського господарства; велике число промислових підприємств, не конкурентоспроможних на світовому ринку; значна підтримка державою неефективних галузей важкої індустрії, включаючи чорну металургію і суднобудування, і залежність від імпорту нафти. У 1970-х роках уряд прагнув підвищити ефективність і конкурентоспроможність економіки, але глобальна криза, що почалася у 1973 р. з чотириразового зростання світових цін на нафту, болюче вдарила по Іспанії. У 1982 р. після приходу до влади Іспанської соціалістичної робітничої партії з прем'єр-міністром Феліпе Гонсалісом Маркесом було взято курс на реструктуризацію промисловості, інвестиції в інфраструктуру, модернізацію ринків фінансів і капіталу, приватизацію ряду державних підприємств і вступ Іспанії в ЄС (1986).

У другій половині 1980-х років економічне становище Іспанії покращилося. Програма реструктуризації промисловості була спрямована на відтік ресурсів і робочої сили з неефективних галузей промисловості, що переживали спад (суднобудування, чорна металургія, текстильна промисловість), і забезпечення нових, більш конкурентоспроможних підприємств інвестиційними кредитами і субсидіями. До 1987 намічений план був виконаний на 3/4: обсяг продукції у більшості цільових галузей промисловості різко зріс. Приєднання до ЄС також стимулювало зростання економіки: на початку 1990-х років Іспанія одержала майже 1/5 регіональних субсидій ЄС.