Розвиток підприємництва в Україні. Види і форми підприємництва в Україні

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ УНІВЕРСИТЕТ ім. АЛЬФРЕДА НОБЕЛЯ

КАФЕДРА ЕКОНОМІКИ ПІДПРИЄМСТВА ТА МІЖНАРОДНОГО БІЗНЕСУ

КУРСОВА РОБОТА

з дисципліни: ЕКОНОМІКА ПІДПРИЄМСТВА

на тему: РОЗВИТОК ПІДПРИЄМНИЦТВА В УКРАЇНІ. ВИДИ І ФОРМИ ПІДПРИЄМНИЦТВА В УКРАЇНІ

Дніпропетровськ 2014

План

1. Розвиток підприємництва в Україні. Види і форми підприємництва в Україні

1.1 Сутність і функції підприємництва

1.2 Економічна основа підприємництва

1.3 Економічна свобода як основна передумова розвитку підприємництва

1.4 Рушійні сили підприємництва

1.5 Права, обов'язки та відповідальність підприємця

1.6 Роль держави в процесі становлення підприємницького середовища в Україні

2. Розрахунки основних економічних показників підприємства

2.1 Визначення виробничої програми підприємства

2.2 Визначення трудових ресурсів і ефективності їх використання

2.3 Визначення виробничої потужності, виробничих фондів і ефективності їх використання

2.4 Складання собівартості товарної продукції і визначення її структури

2.5 Визначення цін на продукцію, формування і розподіл прибутку підприємства

2.6 Виконання підприємством обов'язків перед бюджетом і соціальними фондами

2.7 Розрахунок середньомісячної заробітної плати на підприємстві

Література

1. Розвиток підприємництва в Україні. Види і форми підприємництва в Україні

1.1 Сутність і функції підприємництва

Підприємництво поступово стало природною складовою української економіки, що свідчить про її просування до ринкових форм і методів господарювання. Для багатьох громадян України підприємництво стало основним видом роботи або формою вторинної зайнятості.

Сутність підприємництва акумулюється у впливі ініціативної, новаторської, самостійної діяльності.

Підприємець - це суб'єкт, який поєднує в собі новаторські, комерційні та організаторські здібності для пошуку і розвитку нових видів, методів виробництва, нових благ та їх нових якостей, нових сфер застосування капіталу. А звідси й підприємництво - це тип господарської поведінки підприємців з організації розробок виробництва і реалізації благ з метою отримання прибутку і соціального ефекту.

Разом із тим, слід зазначити, що підприємництво - це не будь-яка господарська діяльність, це особливий вид діяльності, і ця особливість характеризується такими відчутними ознаками.

По-перше, це самостійна діяльність, діяльність "за свій рахунок". Основою підприємницької діяльності є власність підприємця.

По-друге, це ініціативна, творча діяльність. В основі здійснення підприємницької діяльності лежить власна ініціатива, творчо-пошуковий, інноваційний підхід.

По-третє, це систематична діяльність. Підприємницька діяльність має бути постійною, пов'язаною з відтворювальним процесом і обов'язково офіційно зареєстрованою.

По-четверте, це діяльність, яка здійснюється на власний ризик. Підприємницька діяльність здійснюється під власну економічну (майнову) відповідальність.

По-п'яте, метою цієї діяльності є одержання прибутку або власного доходу.

Отже, підприємництво -- це самостійна, ініціативна, систематична діяльність господарюючих суб'єктів з виробництва продукції, виконання робіт, надання послуг, яка здійснюється на власний ризик з метою одержання прибутку або власного доходу.

Не треба ототожнювати поняття "підприємництво" та "підприємливість".

Підприємливість -- це здатність людини (особистості) до самостійних, неординарних, нетипових дій. Тому в умовах ринку практично всі люди мають бути підприємливими, але це не означає, що всі повинні й можуть бути підприємцями. Як показує світовий досвід, лише 5--8 % населення країни є представниками підприємницьких кіл.

Сутність підприємництва більш глибоко розкривається через його основні функції - інноваційну (творчу), ресурсну, організаційну, стимулюючу (мотиваційну).

Інноваційна (творча) функція підприємництва полягає у сприянні генеруванню та реалізації нових комерційних ідей, у здійсненні техніко-економічних, наукових розробок, проектів, що пов'язані з господарським ризиком.

Ресурсна функція підприємництва передбачає мобілізацію на добровільних засадах матеріальних, фінансових, трудових, інформаційних, інтелектуальних та інших ресурсів.

Організаційна функція підприємництва полягає у безпосередній організації виробництва, збуту, рекламі тощо; зводиться до поєднання ресурсів в оптимальних пропорціях, здійснення контролю за їх виконанням.

Стимулююча (мотиваційна) функція підприємництва зводиться до формування стимулюючого (мотиваційного) механізму ефективного використання ресурсів з урахуванням досягнень науки, техніки, управління і організації виробництва, а також до максимального задоволення потреб споживача.

1.2 Економічна основа підприємництва

Економічною основою підприємницької діяльності є приватна власність. Власність - це відносини, які складаються між суб'єктами власності щодо привласнення засобів виробництва і результатів праці.

Відносини власності на засоби виробництва покладені в основу всіх виробничих відносин будь-якої економічної системи господарювання. Основою відносин власності є відносини привласнення виробництва та його результатів, які охоплюють володіння, розпорядження та користування.

Володіння - відносини фактичного панування суб'єкта над об'єктом власності.

Розпорядження - фактичне здійснення влади власника над об'єктом власності, фактичне управління нею.

Користування - процес фактичного вилучення корисних властивостей з об'єкта власності для задоволення конкретних потреб.

Відносини власності - "основна конструкція" економіки, вони охоплюють весь господарський процес. Це дає підставу для твердження, що економічні системи відрізняються за типами власності. Історія не знає прикладів переходу до ринкової економіки без опори на приватну власність. Відомо, що такі форми власності, як колективна, кооперативна, акціонерна, пайова, історично виникли в результаті розвитку приватної власності, вийшли з неї і прийшли їй на зміну. Те саме можна сказати і про державну власність. Ця форма покликана коригувати розвиток приватної власності, усувати властиві їй суперечності, а в разі потреби - через денаціоналізацію знову повертатись у приватну власність. Яскравий приклад цього - реформи М. Тетчер у Великобританії.

Отже, економічною основою підприємництва є приватна власність. У системі підприємництва вся власність належить окремим громадянам чи компаніям. Ні суспільство в цілому, ні уряд не володіють нічим. Вся власність за своєю сутністю є приватною. Володіння власністю - це також володіння владою. Ті, хто контролюють власність, здатні впливати на дії інших. Оскільки право приватної власності дає змогу поширити володіння власністю серед великої кількості людей, то і влада розподіляється між членами суспільства більш широко. Це обмежує небезпеку концентрації влади в руках у небагатьох, а історія показує, що концентрація влади призводить до зловживання цією владою.

Приватна власність об'єктивно сприяє також збереженню ресурсів. Те, як ми поводимося з власністю, безпосередньо залежить від прав, які має власник цієї власності. Власник має право:

Ш вирішувати, як саме використовувати свою власність;

Ш передавати, продавати свою власність;

Ш користуватися доходами та іншими вигодами, які дає його
власність.

Маючи приватну власність, кожен може користуватися цими правами. Отже, слід захищати цю власність і піклуватися про неї.

Такі дії найбільше відповідають інтересам людей, оскільки власність визначає добробут. Власність - це багатство. Коли власність втрачає вартість, її власник втрачає частину багатства. Право приватного володіння власністю змушує нас працювати більше і продуктивніше, що, у свою чергу, веде до економічного зростання. Таким чином, приватна власність виступає економічною основою підприємництва і розкриває простір для його функціонування і розвитку.

Важливою передумовою розвитку підприємництва є економічна свобода суб'єктів господарювання. Вона являє собою свободу господарської діяльності, торгівлі, землекористування, співробітництва та ін. Економічна свобода однаково важлива як для підприємця, такі для споживача, оскільки вона створює середовище для творчої діяльності особистості, сприяє реалізації підприємницької ініціативи. Що ж таке економічна свобода?

1.3 Економічна свобода як основна передумова розвитку підприємництва

Економічна свобода на практиці означає право розпочинати або припиняти власну справу, купувати будь-які ресурси, використовувати будь-яку технологію, виробляти будь-яку продукцію і пропонувати її до продажу за будь-якою ціною, вкладати свої кошти на власний розсуд. Слід розуміти, що ці права-свободи не гарантують успіху для кожного підприємця. Він може виробляти будь-яку продукцію, встановлювати на неї будь-яку ціну. Проте немає гарантії, що хтось її купить, оскільки споживачі також користуються економічною свободою, тобто свободою особистого вибору, яка не менш важлива, ніж свобода підприємництва. Кожний споживач має право вільно купувати будь-який товар або послугу, пропонувати свої послуги для виконання будь-якої роботи, відмовлятися від будь-якої роботи, використовувати власні ресурси за умови, що не порушує прав інших людей. Ці права-свободи також не дають ніяких гарантій, тобто підприємець має право запропонувати свої послуги, але нікого не можна змусити прийняти їх.

Економічні свободи підприємців тісно взаємопов'язані. Коли підприємство у приватному володінні, то зазіхання на свободу під підприємництва - це фактично зазіхання на свободу володаря власності. Без економічної свободи не може бути свободи особи.

Підприємцем може бути лише економічно відокремлений, самостійно господарюючий суб'єкт. Свобода господарської діяльності (економічна свобода) неможлива без ринку так само, як ринок не може існувати без економічної свободи. Саме ринок через різні механізми функціонування забезпечує реальні умови для економічної самостійності підприємця. Іншими словами, ринковий механізм господарювання об'єктивно передбачає свободу господарювання.

Складовими економічної свободи є: економічна самостійність, економічна відповідальність, економічна рівноправність.

Економічна самостійність полягає у наявності у підприємців права на власність, права на самостійний вибір форми власності та форми господарювання, на самостійне планування своєї фінансово-господарської діяльності, вільне розпорядження прибутком, самостійний вибір ресурсів, постачальників та споживачів виробленої продукції, встановлення різних форм, систем і, головне, розмірів оплати праці.

Економічна відповідальність полягає у відповідальності підприємця своїм майном за результати господарювання: продукцією (послугами), які підлягають реалізації на ринку, та прибутком, який залишається у розпорядженні підприємця після внесення платежів, встановлених законодавством. Невиконання договірних зобов'язань за строками та якістю повинно покриватися штрафними санкціями, які включатимуть не лише прямі збитки, а й вигоду, що упущена. За завдані шкоду і збиток підприємець несе майнову та інші види відповідальності, встановлені законом.

Економічна рівноправність. Йдеться про рівні (однакові) економічні умови для будь-якої господарської діяльності, незалежно від форми власності та форми господарювання. Під рівними економічними умовами маються на увазі однакові для всіх ціноутворення, оподаткування, розподіл прибутку, інвестиційна та кредитна політика, держконтракт тощо. Держава повинна гарантувати всім підприємцям, незалежно від обраних форм підприємницької діяльності, рівні права і створювати рівні можливості для доступу до матеріально-технічних, фінансових, трудових, інформаційних, природних та інших ресурсів. Слід зазначити, що деякі сфери діяльності або організаційні форми мають (або можуть мати) певні пільги. Так, певні пільги в оподаткуванні мають суб'єкти малого підприємництва або підприємства, що займаються виробництвом сільськогосподарської продукції, та ін.

Саме через ці основні принципи (економічна самостійність, економічна відповідальність та економічна рівноправність) реалізується в певному обсязі свобода господарської діяльності, яка є основною передумовою розвитку підприємницької діяльності.

1.4 Рушійні сили підприємництва

Підприємництво відображає відносини, що склалися в суспільстві джерелом розвитку яких є внутрішні суперечності способу виробництва. Як відомо, суперечності - рушійна сила будь-якого розвитку, в тому числі й підприємництва. Суперечність між продуктивна, ми силами і виробничими відносинами - найбільш загальна суперечність економічної системи суспільства і підприємництва, які містять у собі цілу систему суперечностей, що виникають між різними їх елементами (між виробництвом і споживанням, зростанням по. треб і можливістю задоволення їх, між різними формами власності, інтересами, попитом і пропозицією, технікою і технологією, робочою силою і засобами виробництва.

Як рушійна сила підприємництва, суперечності водночас самі потребують розв'язання, оскільки, нагромаджуючись до "критичної маси", вони можуть виплеснутися у вигляді різних криз. Формою розв'язання суперечностей як внутрішніх чинників саморозвитку економічних процесів і явищ виступає підприємництво, яке є системним явищем і має власні внутрішні імпульси розвитку (конкуренція), систему забезпечення і відтворення (прямі зв'язки суб'єктів ділових відносин), інфраструктуру (біржі, банки, інформаційні системи, консалтингові та аудиторські компанії, навчальні заклади тощо), систему управління (менеджмент), систему вивчення контрагентів (маркетинг), систему оцінки діяльності (гроші). Отже, володіючи власною внутрішньою логікою і здатністю до саморозвитку, підприємництво само собою стає рушійною силою.

Підприємництво - це соціально-економічна і ділова творчість людини. Саме в ній, у самій людині, в її особистій ініціативі, енергії, активності, відповідальності, порядності, винятковій працьовитості закладені рушійні сили підприємництва. Прагнення людини реалізувати свої ідеї, винаходи, виявити себе, задовольнити своє здорове честолюбство, залишити після себе слід на землі спонукають її до підприємницької діяльності.

Історія розвитку підприємництва показує, що без ризику бізнесу не буває. Ризик притаманний тільки людині. Це інтуїція, гра, обґрунтований розрахунок, змагання в конкурентній боротьбі. Це радість перемоги розуму і розрахунків або гіркота поразки і прорахунків, але те й інше стимулює бізнес. Одних ризик надихає, інших -- загартовує, але виграє, як правило, суспільне виробництво, оскільки неухильно створюється багатство для людей і суспільства.

Прагнення до створення матеріальних і духовних благ, до збільшення багатства також є рушійною силою підприємництва, тому що задовольняє потреби не тільки самого підприємця, а й суспільства. Потреби мають здатність випереджати рівень виробництва. Це пояснюється тим, що розвиток суспільства, а отже, і підприємництва, породжує такі потреби, які не можуть бути задоволеними наявними продуктивними силами. Зростання цих потреб наштовхується на вузькі рамки можливостей задоволення їх, що зумовлює потребу в нових продуктивних силах (технологія, техніка, впровадження нових професій та ін.). Таким чином, потреби виступають рушійною силою як суспільства в цілому, так і підприємництва зокрема.

Важливими рушійними силами підприємництва є також економічний інтерес та економічна конкуренція.

Економічний інтерес - це форма реалізації потреби, це користь, вигода, яка досягається у процесі реалізації економічних відносин. Якщо економічні відносини не реалізують економічних інтересів, суб'єкти господарювання намагаються досягти своєї вигоди поза Діючими економічними відносинами (порушують закони, розвивають тіньову економіку тощо).

Особистий економічний інтерес винятково багатогранний, варіативний, як і потреби, що лежать у його основі. Людина є носієм всіх економічних інтересів - особистого, колективного, суспільного, групового, сімейного та ін. Через особистий економічний інтерес можна реалізувати інтерес сім'ї, колективу, суспільства, ефективно вирішити суперечності між ними. Особистий інтерес являє собою усвідомлене відображення об'єктивних економічних відносин у діяльності суб'єктів підприємництва. Ігнорування його є основним гальмом розвитку підприємництва. Реалізувати свій інтерес людина може, лише включившись у суспільне виробництво.

Цільова спрямованість ділової діяльності людей полягає у задоволенні потреб та інтересів. У цих двох категоріях перехрещуються всі аспекти підприємництва, і з цього погляду вони є загальними, тобто наявними скрізь, де розвивається підприємництво. Специфіка потреб та інтересів, а отже, і підприємництво визначаються економічним та соціальним становищем людей. Підприємництво є водночас реалізацією їх інтересів і задоволенням потреб. Бажання підвищити свій добробут заохочує людину працювати ефективніше і продуктивніше, і це зрозуміло, тому що така праця, як правило, дає кращі результати.

Система стимулів - надзвичайно важлива характеристика системи підприємництва. Очікування винагороди виступає як рушійна сила підприємництва, що стимулює підприємців виробляти більше, а роботодавців - витрачати ресурси раціонально. Стимули, виконуючи свою роль з обслуговуванням підприємництва, мають різний вплив на ставлення людей до праці. Так, матеріальні стимули спонукають до праці в надії на винагороду, духовні - на суспільне визначення, соціальні -- на кращі умови. Проте, незважаючи на різні способи впливу на суб'єктів підприємництва, функція у стимулів одна -- активізувати підприємницьку діяльність. Саме в умовах підприємництва у людини з'являється можливість створити власну справу, зайнятися тією працею, яка їй подобається, де вона може реалізувати власні ідеї, інтереси, потреби, де праця стає стимулом її діяльності.

Економічна конкуренція -- це суперництво, змагання за досягнення найкращих результатів, економічна боротьба між фірмами (підприємцями) за найбільш вигідні умови виробництва та збут} товарів. Економічна конкуренція - це суперництво між підприємцями щодо задоволення власних інтересів, пов'язаних із продажем виробленої продукції, виконанням робіт, наданням послуг одним тим самим споживачам.

У своєму прагненні до задоволення потреб споживачів підприємець реалізує власний економічний інтерес, лише вступаючи у змагання за споживача, намагаючись виштовхнути свого суперника з сфери виробництва. Конкуренція є об'єктивною закономірністю становлення і розвитку підприємництва, важливою передумовою впорядкування цін, сприяє витісненню з виробництва неефективних підприємств, раціональному перегрупуванню ресурсів, захищає споживача від диктату виробників.

1.5 Права, обов'язки та відповідальність підприємця

До підприємницької діяльності висуваються багатогранні економічні, соціальні, правові й навіть політичні вимоги. Підприємець має успішно вести справи на своїй фірмі, тобто його призначення -- наповнювати ринок новими товарами і послугами, до того ж за якомога низькими цінами. Це вимагає від нього новаторського підходу.

Тому діяльність підприємців має бути ефективною і корисною. По-перше, підприємець особисто зацікавлений у своїй справі, тому він використовує свої знання для розширення масштабів власного бізнесу і завдяки цьому має більше шансів досягти успіхів. По-друге, підприємець може швидше і з меншими зусиллями задовольняти суспільні потреби і ринковий попит, оскільки завжди намагається вгадати цей попит ще на стадії формування і завдяки цьому отримати певний зиск раніше, ніж його конкуренти. По-третє, діяльність підприємця сприяє тому, що задоволення ринкового попиту відбувається з меншими витратами для суспільства. Отже, підприємець виконує важливу суспільну функцію, його діяльність необхідна будь-якому суспільству.

Великої ваги у цьому зв'язку набуває чітке визначення правового статусу підприємця, тобто його прав, обов'язків і відповідальності, особливо визначення правового статусу підприємця в умовах формування підприємницького сектору. Зокрема, це насамперед стосується України, де підприємництво робить лише перші кроки і нинішні українські підприємці ще не досягли світового рівня. Більше того, підприємництвом часто називають діяльність, далеку від підприємництва, таку, що пов'язана з шахрайством, протизаконними діями тощо. Все це потребує розроблення законодавчих актів, у яких були б визначені права, обов'язки та відповідальність підприємців.

Сьогодні в Україні з метою забезпечення свободи розвитку підприємництва, встановлення правових гарантій його функціонування визначені певні права, обов'язки і відповідальність суб'єктів підприємницької діяльності.

Розглянемо більш детально правовий статус підприємця, тобто його права, обов'язки та відповідальність.

Права підприємця.

Право - це нормативна форма вираження принципу формальної рівності господарюючих суб'єктів в економічних відносинах, це система встановлених або санкціонованих державою загальнообов'язкових правил (норм) поведінки. З метою реалізації господарської ініціативи підприємець має право:

Ш створювати для здійснення підприємницької діяльності будь.
які види підприємництва;

Ш купувати повністю або частково майно та набувати майнового
права;

Ш самостійно формувати господарську діяльність, обирати постачальників та споживачів, встановлювати ціни і тарифи, вільно
розпоряджатися прибутком;

Ш укладати з громадянами трудові договори щодо використання
їхньої праці (контракти, угоди);

Ш самостійно визначати форми, системи і розміри оплати праці
та інші види доходів осіб, що працюють за наймом;

Ш отримувати будь-який необмежений за розмірами особистий дохід;

Ш брати участь у зовнішньоекономічних відносинах, здійснювати валютні операції;

Ш користуватися державною системою соціального забезпечення і соціального страхування.

Обов'язки підприємців.

Обов'язки - це правові норми (правила), що підлягають обов'язковому виконанню. Основні обов'язки підприємців полягають у тому, щоб:

Ш укладати трудові договори (контракти, угоди) з громадянами,
які приймаються на роботу за наймом;

Ш здійснювати оплату праці осіб, які працюють за наймом, на
рівні, не нижчому за мінімальні розміри, встановлені законодавством;

Ш забезпечити відповідні умови і охорону праці, а також інші
соціальні гарантії;

Ш дотримуватися прав з метою реалізації законних інтересів споживачів, забезпечуючи надійну якість вироблених товарів (послуг);

Ш отримувати ліцензію на діяльність у сферах, які підлягають
ліцензуванню відповідно до чинного законодавства.

Відповідальність підприємця. Відповідальність -- це правове та етичне відношення підприємців до суспільства (до господарюючих суб'єктів, до споживачів тощо), яке характеризується виконанням правових норм (правил). Відповідальність підприємця зводиться до того, що він відповідає:

Ш за зобов'язаннями, пов'язаними з цією діяльністю, усім своїм
майном, за винятком того, на яке відповідно до законодавчих актів
не може бути звернене стягнення;

Ш за охорону навколишнього середовища;

Ш за додержання заходів з техніки безпеки, охорони праці, виробничої гігієни та санітарії;

Ш за заподіяну шкоду і збитки.

Суб'єкт підприємницької діяльності може бути визнаний судом або арбітражем банкрутом, якщо майна, яке йому належить, не вистачає для покриття заборгованості й немає перспектив для фінансового оздоровлення підприємства. Найманому працівникові, який втратив працездатність, підприємець забезпечує відшкодування витрат У випадках і в порядку, передбачених законодавством.

Як бачимо, підприємництво спрямоване на ефективне ведення господарства, сприяє вияву і розвитку особистості людини, її здібностей і потреб, передбачає персональну економічну й адміністративну відповідальність підприємця. Воно несумісне з втратами, некомпетентністю, крадіжками. У підприємницькій діяльності повною мірою використовуються комерційний талант людини, її честолюбство. Особливе місце в цивілізованому підприємництві у партнерських відносинах займають чесність і порядність.

Тому є очевидним, що не варто займатися підприємницькою діяльністю людині, яка не схильна до сумлінної праці, ігнорує свої права, не виконує відповідні обов'язки, не несе ніякої персональної відповідальності, не відчуває необхідності постійно вчитися і поповнювати свої знання, не має особистого тяжіння до творчої праці та ініціювання нових ідей і проектів, не здатна до самопожертви заради свого бізнесу. Справжній і відчутний підприємницький успіх не прийде до людини, котра не вірить у себе, свою підприємницьку ідею, ставиться з підозрою до людей і не здатна на повагу, партнерство і дружбу, не утруднює себе виваженою аналітичною діяльністю, не сприймає чужих думок і пропозицій.

Це ще раз підтверджує об'єктивну необхідність висунення надзвичайно великих вимог до фігури підприємця, що у свою чергу обумовлює високу професійну та морально-етичну підготовку людей, які мають намір займатися підприємницькою діяльністю. А з іншого боку, це можливо лише за умов активного сприяння держави підготовці підприємницьких кадрів, навчанню майбутніх підприємців, інформованості їх з питань підприємництва, що, відповідно, вимагає відкриття спеціальних навчальних закладів, організації інформаційних центрів, бізнес-інкубаторів. Підготовка і підвищення кваліфікації підприємницьких кадрів набувають особливого значення на етапі активного реформування економіки України на ринкових засадах. Саме висококваліфікований, економічно та юридично підготовлений майбутній підприємець повинен стати ключовою постаттю (фігурою) ринкової економіки.

1.6 Роль держави в процесі становлення підприємницького середовища в Україні

В Україні розвиток підприємництва є винятково актуальним. Розширення мережі підприємницьких структур, і передусім малих і середніх підприємств, сприяє вирішенню гострих для економіки країни проблем переходу до ринку. Однак становлення підприємницького сектору стикається із серйозними труднощами, пов'язаними з формуванням сприятливого макроекономічного середовища.

Важливо усвідомлювати, що для нормального функціонування підприємницького середовища мають бути забезпечені такі обов'язкові умови:

Ш стабільна національна кредитно-грошова система;

Ш пільгова система оподаткування, що сприяла б швидкому припливу фінансових коштів у сферу бізнесу;

Ш активно діюча система інфраструктурної підтримки підприємницької діяльності (комерційні банки, товарно-сировинні біржі, страхові компанії, науково-консультативні та навчальні центри загального розвитку підприємництва, менеджменту, маркетингу тощо);

Ш державна підтримка підприємництва в галузі фінансів і матеріально-технічного забезпечення (особливо під час започаткування та становлення);

Ш ефективний захист промислової та інтелектуальної власності;

Ш спрощена процедура регулювання підприємницької діяльності державними органами управління національним господарством;

Ш правова захищеність підприємництва;

Ш формування в суспільстві привабливого іміджу підприємництва, толерантного ставлення до його тимчасових невдач.

За умов трансформації економічної системи України відбувається процес становлення підприємництва в різноманітних його модифікаціях, що виявляється поки що в деформованому, «нецивілізованому» вигляді. Нагадаємо загальні особливості, Що визначають стан підприємницького середовища в Україні в Цілому.

1. Започаткування підприємництва відбулося ще за часів СРСР, коли альтернативні форми господарювання стали, по суті, каналами, що «перекачували» ресурси держпідприємств на користь приватних осіб. Нагромаджені доходи сформували псевдоринкову підприємницьку мотивацію і відіграли значну роль у криміналізації суспільства взагалі і державних структур зокрема. Як наслідок склалося й зміцнилося спотворене економічне та правове середовище, коли бізнес, що прагне монополізувати ринки та ресурси, спирається не на чесну господарську працю, а на змову, на силові методи, на злочинний зв'язок із державними структурами, тобто є за своєю суттю переважно мафіозним.

2. Характер економіки України й досі визначають великі підприємства, які ще не адаптувалися до ринкових умов, незалежно від того, чи вони вже формально роздержавлені або навіть приватизовані, а чи залишаються державними. Конкуренція є нецивілізованою та великою мірою недобросовісною.

3. Модель шокової терапії, застосована в Україні, виявилася неконструктивною. Лібералізація цін спричинила гіперінфляцію, яка знецінила заощадження населення й зумовила сплеск ставок банківського кредиту. Ці процеси негативно позначилися на реальному секторі підприємництва, що тільки народжувалось і значною мірою було інтегроване у виробничі мережі великих державних підприємств. Це й спричинило гіпертрофований нахил бізнесу до торговельно-посередницької та фінансової діяльності на шкоду виробництву.

4. Лібералізація зовнішньої торгівлі трансформувалася в підприємництві у так званий «човниковий» бізнес. «Човники» імпортували в Україну переважно дешеві, неякісні товари і всіляко ухилялися від сплати податків. Саме це зруйнувало ринки збуту вітчизняної легкої промисловості й призвело до її занепаду. Як наслідок сформувалася стійка залежність України від імпорту споживчих товарів.

5. Практичне вичерпання можливостей надприбуткової торговельно-посередницької діяльності призводить до загострення конкурентної боротьби, яка далеко не завжди ведеться законними методами.

6. Через невпевненість організаторів бізнесу у майбутньому, поширення переважно невиробничого накопичення їм бракує мотивації до використання доходів на відродження національного виробництва. Гроші витрачаються переважно на особисті «престижні» витрати (купівля нерухомості, золота, предметів розкоші тощо).

7. Формування прошарку соціально безвідповідальних «бізнесменів», поведінка яких характеризується браком ділової етики, совісті та почуття обов'язку перед суспільством. У цьому морі напівкримінальних і цілком кримінальних елементів просто непомітні добросовісні підприємці цивілізованого рівня.

Отже, в Україні середовище функціонування підприємництва далеко не повною мірою відповідає вимогам ринкової економіки і є несприятливим для його успішного розвитку. підприємницький прибуток заробітний

Економічний аналіз процесів підприємництва в Україні виявляє численні стратегічні і тактичні прорахунки в діях державної законодавчої та вищої виконавчої влади на початковому періоді його формування. Зрозуміло, що важливою передумовою успішного розвитку підприємництва в Україні має стати створення ефективного механізму державного регулювання підприємництва. Зарубіжний досвід і аналіз вітчизняної практики розвитку підприємницьких структур доводять, що державна підприємницька політика має включати такі складові: державне регулювання всіх тих процесів, що відбуваються в підприємницькому середовищі та є формотворчими його факторами: політика роздержавлення та приватизації; конкурентна або антимонопольна політика; інститут банкрутства суб'єктів підприємництва тощо; державна система підтримки підприємництва

Підприємницька політика держави стосовно процесів роздержавлення та приватизації охоплює комплекс економіко-правових відносин та організаційно-правових заходів щодо їх регулювання з метою проведення ринкових реформ взагалі, становлення приватного сектору економіки та створення конкурентного середовища для розвитку бізнесу зокрема.

Слід зазначити, що нині для України першочерговим є формування багатоманітності форм власності та господарювання як основи реформування, якісної трансформації монопольно-державної власності. Світовий досвід доводить, що роздержавлення - це загальноекономічний процес, який може відбуватися в різноманітних формах: як у межах державної власності (демонополізація), так і поза її межами (денаціоналізація), через перетворення великих державних підприємств на акціонерні товариства, тобто корпоратизацію (акціонування), та трансформацію державної власності в приватну зі зміною суб'єкта права власності (приватизація).

Унаслідок реформування відносин власності в Україні передбачається, що в деяких галузях національного господарства, зокрема в легкій і харчовій промисловості, сільському господарстві, торгівлі та сфері побутового обслуговування, питома вага недержавного сектору економіки (кількісно) становитиме 95-100%. У цілому в промисловості кількість підприємств недержавного сектору має перевищувати 75 % з обсягом виробленої продукції понад 50 %. У таких країнах як, наприклад, США, частка державного сектору становить 10 %, Германія - 20 %, Франція - 40 %, Швеція - 50 %, Данія - 60 %. Це доводить, що і державний сектор спроможний бути високо конкурентним та ефективним, якщо він функціонує за законами ринку, а не розраховує на бюджетне фінансування та різного роду пільги.

Правові, економічні та організаційні основи роздержавлення і приватизації майна державних підприємств в Україні визначено законами України, Державною програмою приватизації, постановами та декретами Кабінету Міністрів України тощо. Як основні треба назвати Закони України «Про приватизацію майна державних підприємств» (1992 р.), «Про приватизацію невеликих державних підприємств (мала приватизація)» (1992 р.), «Про приватизаційні папери» (1992 р.), «Про особливості приватизації майна в АПК»(1996р.).

Державні органи приватизації в Україні репрезентує Фонд державного майна України, його регіональні відділення та представництва в районах і містах, органи приватизації Автономної Республіки Крим, які становлять єдину систему державних органів приватизації.

Приватизація майна державних підприємств - це дуже складний соціально-економічний процес. Він стосується життєвих інтересів усього суспільства. Тому для правильного визначення мети приватизації, її пріоритетів, можливих і доцільних обмежень розробляються державна, республіканська (Автономна Республіка Крим) та місцеві програми приватизації.

З метою забезпечення сприятливих умов для формування ефективно господарюючих приватних власників на нинішньому етапі розвитку України ставиться завдання переходу до інвестиційно-орієнтованої приватизації, яку пропонується здійснювати за двома чітко визначеними напрямами:

1) приватизацію великих підприємств стратегічних галузей економіки проводити за індивідуальними планами на підставі галузевих програм реструктуризації продажем пакетів акцій з можливою передачею прав на управління закріпленим за державою пакетом акцій стратегічному інвестору під конкретні зобов'язання;

2) організувати масовий розпродаж (навіть за символічну ціну) за грошові кошти та ОВДП малоліквідних об'єктів, залишків реалізованих пакетів акцій підприємств, які не мають стратегічного значення для економіки держави, об'єктів незавершеного будівництва, а за наявності вигідних пропозицій також і окремих інвестиційно-привабливих підприємств. Це створюватиме передовсім економічне середовище для формування широкого прошарку управлінців, менеджерів, здатних забезпечити ефективну роботу підприємств за умов жорстокої внутрішньої та зовнішньої конкуренції.

Другим формотворчим фактором становлення підприємницького середовища є конкурентна (антимонопольна) політика держави, політика, спрямована на запобігання монопольній діяльності, на її обмеження та припинення, а отже, на розвиток цивілізованої конкуренції.

Підґрунтям конкурентної політики держави є антимонопольне законодавство, представлене Законами України «Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності» (1992 р.), «Про Антимонопольний комітет України» (1993 р.), «Про захист економічної конкуренції» (2001 р.). За змістом антимонопольне законодавство України можна віднести до європейської системи (цієї системи дотримуються також ПАР, Ізраїль та деякі інші країни), хоч з погляду дійовості та суворості засобів регулювання американська система (до неї приєдналася і Японія) є більш розвиненою та жорсткою. За порушення антимонопольного законодавства американська система передбачає великі штрафи і навіть ув'язнення строком до одного року (закон Шермана, 1890 р.; закон Слейтона, 1918 р.).

Визначальною ознакою підприємця-монополіста є його монопольне, тобто домінуюче, становище, яке забезпечує йому можливість одноосібно або разом з іншими монополістами обмежувати конкуренцію на певному сегменті ринку.

Показник монопольного становища підприємців на ринку всіх видів товарів (обігу капіталів) у межах певної території визначає Антимонопольний комітет. За такий показник беруть перевищення частки товару підприємця на певному ринку понад 35%. Підприємство, об'єднання чи господарське товариство, що має монопольне становище на ринку, називається монопольним утворенням, а його діяльність монопольною діяльністю.

Ринок у визначених територіальних і товарних межах, на якому діє хоча б одне монопольне утворення або існує бар'єр для вступу інших суб'єктів господарювання на нього, визнається монополізованим ринком. Ринок України, виходячи з наведеного, слід розглядати як високо монополізований.

Така ситуація потребує проведення активної конкурентної або антимонопольної політики, в основу якої покладається Державна програма демонополізації економіки та розвитку конкуренції. Метою цієї програми є формування та розвиток конкурентного середовища, яке б забезпечувало ефективне використання суспільних ресурсів, вільний доступ на ринок для підприємців, свободу споживачів у виборі товарів вищої якості за нижчими цінами.

Суб'єктами антимонопольної політики в Україні є державні органи, які забезпечують процес демонополізації економіки та розвитку конкуренції. До них належать: Верховна Рада України, Президент України, Кабінет Міністрів України, Антимонопольний комітет України, Фонд державного майна України; центральні та місцеві органи державної виконавчої влади; керівництво й трудові колективи підприємств (об'єднань) і покупці.

Для реалізації конкурентної (антимонопольної) політики, контролю за використанням антимонопольного законодавства утворено Антимонопольний комітет України та його територіальні управління в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі.

Статус Антимонопольного комітету України визначається Законом України «Про Антимонопольний комітет України». Об'єктами антимонопольної політики є: монополізований ринок в цілому та його окремі елементи; суб'єкти господарювання, які мають монопольне становище; державні організаційні структури монопольного типу; центральні органи державної виконавчої влади.

Мета антимонопольного регулювання з боку держави - захист інтересів споживачів і суспільства в цілому від негативних наслідків монопольної діяльності конкретних суб'єктів господарювання.

Третім формотворчим фактором, що сприяє формуванню підприємницького середовища в Україні, є інститут банкрутства - загальний інструмент підприємницької політики, що виявляє неефективну діяльність підприємницьких структур, їхню неспроможність розрахуватися з державою та кредиторами, гарантуючи захист інтересів останніх і розробляючи заходи для запобігання банкрутству.

У світовій практиці законодавство про банкрутство розвивалося за двома принципово різними напрямами (британська та американська моделі). За британською моделлю - банкрутство розглядалось як спосіб повернення боргів кредиторам за рахунок коштів (основних, оборотних та інших), наявних у боржника, та його ліквідації як суб'єкта господарювання. Суттю американської моделі є здійснення санації підприємства з метою його реабілітації та відновлення платоспроможності. Нині державне регулювання в розвинених ринкових країнах інтегрує ці дві моделі. Інститут банкрутства, нещодавно відроджений в Україні, також базується на поєднанні елементів британської та американської моделей, що створює умови для санації, реорганізації підприємств та оновлення фінансово-господарської діяльності.

Нормативно-правове регулювання процесу банкрутства в Україні ґрунтується на Законах України «Про банкрутство», «Про банки і банківську діяльність», «Про аудиторську діяльність», а також на Арбітражному процесуальному кодексі України. Слід зазначити, що суб'єктом банкрутства можуть стати підприємницькі структури або державні підприємства, що неспроможні своєчасно виконати свої зобов'язання перед кредиторами або перед бюджетом. Однак неспроможний суб'єкт господарювання на цьому етапі ще не є банкрутом. Він визнається таким тільки з рішення господарського суду. До прийняття такої ухвали йому надається можливість вийти зі стану неспроможності через процедуру санації.

Санація (від лат. - оздоровлення, лікування) - це система заходів, спрямованих на запобігання банкрутству підприємств чи великих промислових об'єднань, банків, інших державних і бізнесових структур. Умовами санації можуть бути: випуск нових акцій або облігацій для залучення грошового капіталу; збільшення банківських кредитів і надання урядових субсидій; зменшення процентних виплат на облігації, випущені підприємством, та відстрочення їх погашення; реструктуризація короткострокової заборгованості в довгострокову; ліквідація нерентабельного підприємства і створення на його базі нового; зміна форми власності підприємства; структурна перебудова виробництва, у тому числі можливість переходу на випуск більш рентабельної продукції, поділ, злиття або створення дочірніх підприємств; зміна ринків збуту; зміна сировинної бази; інші заходи, спрямовані на оздоровлення фінансово неспроможного підприємства.

Отже, основна мета інституту банкрутства - не ліквідація підприємства, а задоволення вимог кредиторів і держави. Тому банкрутство є дійовим засобом державного регулювання, за допомогою якого вирішуються проблеми економічних відносин між різними суб'єктами ринку, формується система захисту державою інтересів кожного та створюється підприємницьке середовище на цивілізованих засадах.

2. Розрахунки основних економічних показників підприємства

2.1 Визначення виробничої програми підприємства

Розрахунок виробничої потужності є найважливішим етапом обґрунтування виробничої програми підприємства. На його основі плануються обсяги випуску продукції, складаються баланси потужностей, визначаються обсяги необхідних капіталовкладень. Виробнича потужність - це максимально можливий обсяг випуску продукції підприємством за певний час (зміну, добу, місяць, рік) у встановленій номенклатурі і асортименті при повному завантаженні обладнання і виробничих площ.

Виробнича потужність (в умовних одиницях, оскільки виробництво багатономенклатурне) обчислюється:

ВП = , ум. одиниць(2.1)

де ВПі - виробнича потужність обладнання з випуску і-го виду продукції;

Виробнича потужність і-го виду продукції визначається за формулою:

ВПі = КОБ Ч ППАСП Ч ТЕФ, одиниць (2.2)

де КОБ - кількість одиниць обладнання, одиниці;

ППАСП - паспортна продуктивність одиниці обладнання, один./годину.

ТЕФ - ефективний фонд часу обладнання за рік, годин.

ВПА = 8 Ч 2,5 Ч 7900 = 158000 одиниць

ВПВ = 6 Ч 3,3 Ч 7900 = 156420 одиниць

ВПС = 4 Ч 1,8 Ч 7900 = 56880 одиниць

ВП = 158000 + 156420 + 56880 = 371300 ум. одиниць

Для визначення виробничої програми підприємства використовують натуральні, трудові і вартісні показники.

Натуральні показники - це обсяг продукції в натуральних одиницях за номенклатурою. Обсяг виробництва кожного виробу у тисячах ум.о. визначається за допомогою формули:

Ni = КВП Ч ВПi , ум. одиниць (2.3)

де КВП - коефіцієнт використання виробничої потужності

NА = 0,83 Ч 158000 = 131140 одиниць

NВ = 0,88 Ч 156420 = 137649,6 одиниць

NС = 0,85 Ч 56880 = 48348 одиниць

N = 131140 + 137649,6 + 48348 = 317137,6 ум. одиниць

Маючи трудомісткість одиниці продукції кожного найменування і означену завданням кількість, розраховується виробнича програма у трудових показниках, тобто розраховується трудомісткість всієї виробничої програми. Розрахунки оформлюються в вигляді таблиці 2.1.

Таблиця 2.1 Трудомісткість всієї виробничої програми

Продукція	Кількість одиниць продукції, тис. у.о.	Трудомісткість технологічна один. продукції, нормо-годин	Трудомісткість технологічна всьго обсягу, тис. нормо-годин
А	131,14	17,5	2294,95
В	137,65	21	2890,64
С	48,35	14	676,87
Всього	317,134		5862,46

Для розрахунку виробничої програми у вартісних показниках необхідно насамперед визначити структуру ціни одиниці виробу. При розрахунку оптової ціни прибуток визначається у відсотках до собівартості. Цей відсоток характеризує прибутковість підприємства і має назву рентабельності.

Рентабельність продукції обчислюється як відношення прибутку до витрат (ресурсів):

, (2.4)

де Pi - рентабельність продукції і-ого найменування (у відсотках);

Пі - прибуток підприємства від реалізації одиниці означеної продукції, грошові одиниці (г.о.);

Ci - повна собівартість одиниці означеної продукції, г.о.;

За означеною у завданні рентабельністю продукції розраховується оптова ціна одиниці продукції і-ого найменування:

Цопт.і = Сі + Пі, г.о., (2.5)

Цопт.А = 1350 + 1350Ч 0,25 = 1687,5 г.о.,

Цопт.А = 1360 + 1360 Ч 0,20 = 1632 г.о.,

Цопт.А = 1320 + 1320 Ч 0,28 = 1689,6 г.о.,

Тоді товарна продукція, що підготовлена для постачання споживачам, визначається як:

ТП = + ВРП, г.о ,(2.6)

де ТП - обсяг товарної продукції;

Ni - випуск продукції і-ого найменування (в натуральних одиницях);

Ц.і - оптова ціна підприємства одиниці продукції і-ого найменування, г.о.;

ВРП - вартість робіт промислового призначення для інших підприємств, г.о.

n - номенклатура продукції.

ТП = 1687,5 Ч 131,14 + 1632 Ч 137,65 + 1689,6 Ч 48,35 + 100 = 527731,68 тис. г.о.

Реалізована продукція підприємства - це вартість відвантаженої продукції, за яку на рахунок підприємства-постачальника надійшли кошти у зазначений термін; реалізована продукція визначається за формулою

РП = ТП + ГПп - ГПк, г.о. (2.7)

де РП - реалізована продукція, г.о.;

ТП - товарна продукція, г.о.;

ГПп, ГПк - готова продукція, яка знаходиться на складі або відвантажена відповідно на початок і кінець зазначеного терміну, г.о.

РП = 527731,68 + 300 - 800 = 527231,68 тис. г.о.

Таким чином, реалізована продукція в даному разі буде відрізнятися від товарної на величину зміни залишків готової продукції на складі.

У валову продукцію включають (у вартісному виразі) всю продукцію незалежно від ступеня її готовності; валова продукція визначається за формулою:

ВП = ТП + ВЗНКР - ВЗНПР, г.о. (2.8)

де ВП - валова продукція, г.о.;

ТП - товарна продукція, г.о.;

ВЗНКР, ВЗНПР - вартість залишків незавершеного виробництва відповідно на початок і кінець зазначеного терміну, г.о.

ВП = 527731,68 + 870 - 1500 = 527101,68 тис. г.о.

Нормативно-чиста продукція, як відомо, відображає знову утворену вартість і обчислюється за такою формулою

(2.9)

де ЧПН - обсяг нормативно-чистої продукції, г.о;

Ni - випуск продукції і-ого найменування в натуральних одиницях, шт;

НЧПі - норматив одиниці чистої продукції і-ого найменування, г.о.;

n - номенклатура;

ВРП - вартість робіт промислового призначення, яка враховує лише заробітну плату працівників з відрахуванням у соціальні фонди і нормований прибуток, г.о.;

Норматив одиниці чистої продукції і-ого найменування розраховується за формулою

НЧПі = ЗПрі + КЗПЧ ЗПрі + Пні, г.о.(2.10)

де НЧПі - норматив одиниці чистої продукції, г.о.;

ЗПрі - заробітна плата (основна і додаткова) з відрахуваннями підприємства у соціальні фонди (які складають 38% від суми основної і додаткової заробітної плати тих робітників, що виготовляють одиницю продукції і-ого найменування);

Кзп - коефіцієнт заробітної плати, який дозволяє враховувати витрати на заробітну плату з відрахуваннями інших категорій виробничого персоналу крім робітників - відрядників;

Пні - нормативний прибуток на одиницю продукції і-ого найменування, г.о.;

ЗПі = Тстi ti КДЗП КВФ, г.о.(2.11)

де ЗПі - заробітна плата (основна і додаткова) з відрахуванням підприємства у соціальні фонди за виготовлення одиниці продукції і-ого найменування, г.о.;

Тстi - година тарифна ставка розряду, за яким тарифікована робота по

виготовленню одиниці продукції і-ого найменування, г.о./година;

ti - норма часу (трудомісткість технологічна) на виготовлення одиниці

продукції і-ого найменування, нормо-години;

КДЗП - коефіцієнт, що враховує додаткову заробітну плату;