Соціальний капітал суспільства в умовах трансформації економічної системи (питання теорії і методології)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти і науки України

Донецький національний університет

УДК 330.142:316

Соціальний капітал суспільства в умовах трансформації економічної системи (питання теорії і методології)

Спеціальність 08.00.01 - економічна теорія та історія економічної думки

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня доктора економічних наук

Горожанкіна Марина Євгенівна

Донецьк 2008

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі економічної теорії Донецького національного університету економіки і торгівлі імені Михайла Туган-Барановського Міністерства освіти і науки України (м. Донецьк).

Науковий консультант: доктор економічних наук, професор, академік НАН України, Заслужений діяч науки і техніки України Чумаченко Микола Григорович, Донецький національний університет економіки і торгівлі імені Михайла Туган-Барановського, завідувач кафедри економічної теорії

Офіційні опоненти: доктор економічних наук, професор, академік НАН України, Заслужений працівник народної освіти України Чухно Анатолій Андрійович, Київський національний університет імені Тараса Шевченка, професор кафедри економічної теорії (м. Київ);

доктор економічних наук, професор, Заслужений працівник народної освіти України Тарасенко Галина Дем'янівна, Донецький національний технічний університет Міністерства освіти і науки України, професор кафедри економічної теорії (м. Донецьк);

доктор економічних наук, професор Задорожний Григорій Васильович, Харківський національний університет ім. В.Н. Каразіна Міністерства освіти і науки України, професор кафедри економічної теорії та економічних методів управління (м. Харків).

Захист відбудеться 25 березня 2008 року о 12.00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 11.051.01 у Донецькому національному університеті Міністерства освіти і науки України за адресою: вул. Челюскінців, 198-а, м. Донецьк, 83015, великий зал засідань.

З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Донецького національного університету Міністерства освіти і науки України (вул. Університетська, 24, м. Донецьк, 83055).

Автореферат розісланий “25“ лютого 2008 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради Г.С. Овечко

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Адаптація української економіки до ринкових відносин відбувається на тлі соціалізації економічних відносин, становлення нових інститутів громадянського суспільства. Усвідомлення особливостей і масштабу інституціональних змін, які постають, диктує необхідність розробки іншої моделі поведінки економічних агентів, змінює мету і принципи їхньої взаємодії. Цивілізовані правила і норми набувають першорядного значення, оскільки детермінують подальший економічний розвиток нації.

Однак досвід вітчизняних перетворень свідчить про складність, суперечливість і низьку результативність соціальної трансформації, що відбувається. Спонтанне освоєння ринкових норм взаємодії не сприяє консолідації суспільства, навпаки, супроводжується розчаруванням людей у політиці реформ. Девальвація соціального капіталу, низький рівень довіри до політичних, державних і економічних інститутів наочно свідчать про це.

Невідповідність між прикладним і теоретичним знаннями про соціальний капітал обумовила різнобічний дослідницький інтерес до нового поняття у світовій і вітчизняній науці. Вирішити наукову задачу тільки традиційними методами економічної теорії неможливо. Доцільно використовувати міждисциплінарний підхід, розробляти нові суспільствознавчі теорії, однією з яких може стати теорія соціального капіталу суспільства.

Класики світової соціології - М. Вебер, Т. Веблен, Е. Дюркгейм, Ф. Теніс першими дали пояснення трансформації індивідуальної довіри людини в “упредметнену довіру” окремого співтовариства. На історичне значення та національні особливості соціального капіталу вказують відомі аналітики Р. Патнем, Ф. Фукуяма. Представники сучасної економічної соціології П. Бурдьє, Дж. Коулман, Р. Інглехарт, Г. Лурі, В. Іноземцев, В. Радаєв, П. Шихірєв розглядають немонетарну мотивацію та неформальні інституційні практики як важливі ресурси соціальної взаємодії економічних агентів.

Теорії і методології розвитку економічної системи присвячені наукові праці вчених різних економічних шкіл: М. Алле, Г. Бекера, Д. Белла, М. Блауга, Дж. Бьюкенена, О. Вільямсона, Дж. К. Гелбрейта, Л. Ерхарда, М. Кастельса, Р. Коуза, К. Маркса, Д. Норта, В. Ойкена, А. Ослунда, Ф. Хайєка, Д. Ходжсона, Й. Шумпетера. Протиріччя, сутність та інституціональну динаміку транзитивної економічної системи досліджують російські та українські вчені А. Аузан, С. Архієреєв, А. Гальчинський, В. Геєць, А. Гриценко, В. Дементьєв, Л. Дмитриченко, М. Звєряков, Р. Капелюшников, Б. Кваснюк, І. Малий, Р. Нуреєв, А. Олійник, Ю. Пахомов, А. Покритан, О. Сухарєв, В. Тарасевич, А. Чаусовський, М. Чумаченко, А. Чухно, А. Шастітко, О. Яременко.

У визнання і становлення нової економічної науки - соціальна економіка - істотний внесок зробили вітчизняні вчені Д. Богиня, В. Єременко, Г. Задорожний, Ю. Зайцев, Г. Тарасенко, С. Тютюнникова, А. Ягідка. Розробка теоретико-методологічних засад актуального наукового напрямку передбачає дослідження проблематики соціального капіталу.

Проте на сьогодні не вироблено єдиної точки зору щодо визначення сутності та функцій соціального капіталу як багатофакторного ресурсу нації. Проблема залишається дискусійною, переважають політичні і соціологічні підходи щодо предмета обговорення. Але ситуація поступово змінюється. Обґрунтування політекономічного аспекту соціального капіталу вже знайшло відображення в публікаціях М. Гуревічова, О. Грішнової, Е. де Сото, Л. Стрельнікової, А. Шадріна. Розкриття феномену соціального капіталу потребує створення відповідного напрямку економічної теорії, що визначає актуальність теми дослідження, його мету і завдання.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана за планом науково-дослідної роботи Донецького національного університету економіки і торгівлі імені Михайла Туган-Барановського за держбюджетними темами: “Соціальна політика і її ресурсне забезпечення: теорія і практика” (номер держреєстрації 0198U005304, 1998-2000 рр.), автором підготовлено пропозиції щодо розвитку регіональної соціальної політики; “Соціальні пріоритети перехідної економіки й економічна безпека” (номер держреєстрації 0101U002487, 2001-2003 рр.), розроблено теоретичні підходи до вивчення природи, сутності, функцій соціального капіталу; “Проблеми стійкого розвитку України: економічне зростання і соціалізація” (номер держреєстрації 0106U007014, 2004-2008 рр.), створено методологічні засади теорії соціального капіталу як інституціонального ресурсу неформальної вза'ємодії економічних агентів; за госпдоговірними науково-дослідними темами “Обґрунтування показників економічної безпеки на регіональному рівні” (№ 74/2005), “Інститути економічної безпеки: взаємодія тіньової та реальної економік” (№ 165/2006) досліджено вплив “імпорту інститутів”, запропоновано науково-методичний аппарат аналізу взаємодії формальних і неформальних інститутів.

Обраний напрямок наукових досліджень є складовою частиною виконання спільного європейського проекту TEMPUS TACIS “Розробка навчального плану з прикладної соціальної політики” T-JEP-10832-99, автор розробила концептуальні й методичні засади щодо підготовки соціальних менеджерів.

Мета і задачі дослідження. Метою дисертаційної роботи є розробка теоретико-методологічних засад соціального капіталу як нового соціоекономічного інституту суспільства, що вирішує актуальну наукову проблему інституціоналізації взаємодії економічних агентів в умовах трансформації економічної системи України.

Для досягнення мети в дисертації поставлено і вирішено такі задачі:

визначено сутність сучасної економічної системи, складено типологію структурних елементів, проведено порівняльний аналіз її типів;

визначено сутність соціального середовища, структуровано поняття, проаналізовано причини і наслідки соціальної трансформації економічної системи під впливом інституціональних змін;

проаналізовано суспільне виробництво з позиції співвідношення його матеріальної і нематеріальної складових з наступним виділенням духовного виробництва і структуруванням його елементів;

обґрунтовано методологію виділення в структурі сукупного суспільного капіталу групи нематеріальних капіталів, визначено їхні властивості й ознаки, у тому числі і соціального капіталу;

з'ясовано механізм формування гуманітарного капіталу суспільства і створення відповідної до його функцій гуманітарної інфраструктури;

досліджено природу походження, сутність, функції та форми нагромадження і споживання соціального капіталу як інституціонального ресурсу суспільства;

визначено типологію соціальних інститутів, що регламентують взаємодію економічних агентів;

виділено ознаки і властивості неформальних інститутів і проаналізовано їхній вплив на економічну поведінку агентів;

розроблено засади теорії соціального капіталу як складової частини інституціональної економічної теорії;

обґрунтовано теоретичну і прикладну цінність використання соціального капіталу як соціоекономічного інституту підвищення добробуту нації.

Об'єктом дослідження є процеси інституціоналізації та соціалізації взаємодії економічних агентів в умовах трансформації економічної системи України, які обумовлюють зміну типу соціально-економічних відносин.

Предмет дослідження є теоретико-методологічні засади механізму нагромадження і споживання соціального капіталу як інституціонального ресурсу в умовах трансформації економічної системи суспільства.

Методи дослідження. У дисертації використовувалися загальнонаукові методи пізнання, що надало можливість забезпечити вірогідність одержаних результатів, досягти концептуальної завершеності і комплексності дослідження.

На основі застосування методів формальної логіки - аналізу і синтезу, індукції і дедукції - визначено зміст соціальної й інституціональної трансформацій економічної системи, обґрунтовано типологію її структурних елементів, проведено порівняльний аналіз типів, структуровано соціальне середовище, виявлено його риси і властивості, сформульовано закони соціального середовища, проведено класифікацію інститутів соціальної сфери.

Методами діалектичної логіки - наукової абстракції, єдності історичного і логічного - конституйовано поняття “соціальний капітал”, простежено генезис явища, розкрито його інституціональну природу, механізм нагромадження і споживання. На основі структурно-функціонального і факторного аналізу обґрунтовано гіпотезу щодо сучасної структури суспільного капіталу, місце і роль у ній нематеріальних капіталів, охарактеризовано властивості і функції цих капіталів, у тому числі й соціального капіталу.

Інституціональні методи вивчення соціального капіталу дозволили:

описово-індуктивним методом спостерігати появу нових рис в явищі, обґрунтувати сучасний зміст із позиції минулого досвіду і сформулювати наукове визначення неформального інституту;

формально-юридичним методом проаналізувати практику дотримання вимог і обмежень формального і неформального характеру при побудові соціальної мережі взаємодії економічних агентів;

історико-порівняльним методом встановити границі застосування соціального капіталу в різних національних інституціональних системах і дати оцінку практики його імпорту у вітчизняну систему.

Інформаційною базою дослідження служили законодавчі і нормативні акти України, офіційні статистичні матеріали, результати незалежних соціологічних й економічних досліджень, наукові монографії, статті, матеріали міжнародних, всеукраїнських науково-практичних конференцій, симпозіумів і семінарів.

Наукова новизна одержаних результатів полягає у розробці актуальної проблеми, важливої для розвитку економічної науки - створення теоретико-методологічних засад соціального капіталу як соціоекономічного інституту в умовах трансформації економічної системи України. Основними результатами дослідження, що є особистим внеском автора та складають наукову новизну, вважаються:

вперше:

розроблена економічна теорія соціального капіталу: обґрунтовано генезис, сутність і функції соціального капіталу як інституту координації взаємодії економічних агентів, побудованої на взаємності зобов'язань, спільних цінностях, наявності протилежних економічних інтересів. Доведено, що соціальний капітал - це специфічні обмеження і переваги неформального характеру, які забезпечують взаємодію економічних агентів за методологічним принципом “довіра - зобов'язання без санкцій”. Це дозволяє: для науки збільшити можливості теоретичного економічного аналізу, поширити предмет економічної теорії; для практики - пропонувати модель економічної поведінки, яка враховує соціальні норми та зменшує трансакційні витрати агентів;

визначено джерело соціального капіталу - це соціальне середовище, встановлено роль економічної системи і соціальної сфери в його побудові, виявлено закони структури, функціонування і розвитку соціального середовища. Розкрито зміст соціальної трансформації економічної системи та запропоновано чотирьохсекторну структурну модель національної економіки, яка забезпечує стратегію розвитку, адекватну сучасним соціальним вимогам;

висунуто й обґрунтовано наукову гіпотезу, а саме: сферою створення соціального капіталу є духовне виробництво як ключовий компонент сучасного нематеріального виробництва. Це дало змогу структурувати та описати елементи духовного виробництва: галузі, працю, продукт;

обґрунтовано, що соціальний капітал є структурним елементом нематеріального капіталу, який поєднує людський, інтелектуальний, культурний, символічний, інституціональний види капіталів, забезпечує формування гуманітарного капіталу суспільства. Теоретичне положення надає змогу трактувати капіталізацію соціальної сфери як становлення гуманітарного капіталу суспільства та представити технологію його створення як процес послідовної акумуляції одного виду нематеріального капіталу іншим;

визначено, що потенціал соціального капіталу існує у формі мережі соціальних зв'язків, встановлення яких на рівні суспільства (макрорівень) сприяє досягненню суспільного добробуту; на рівні підприємства, фірми (мікро рівень) забезпечує власникам додатковий доход і соціальний розвиток; на рівні індивідуума (нанорівень) - специфікує права й обов'язки учасника конкретного співтовариства;

встановлено, що соціальний капітал як економічний інститут виступає неформальним компонентом соціального зв'язку, формує його якість, забезпечує взаємодію агентів шляхом реалізації своїх властивостей, чим сприяє досягненню економічного результату. Тим самим підтверджується субсидіарна роль соціального капіталу, що дозволяє економічним агентам за допомогою “упредметненої довіри” дотримуватися формальних правил і норм соціальної взаємодії;

сформовано наукове уявлення щодо процесу нагромадження і споживання соціального капіталу як господарської практики встановлення міжособистісних, колективно-групових соціальних зв'язків з метою максимізації економічної корисності агентів за рахунок ресурсу взаємності партнерських зобов'язань. Розроблено соціальну технологію організаційного обміну;

одержали подальшого розвитку:

концепція фірми як “суми контрактів”, дотримання агентами в контексті організаційної культури фірми інституціональних границь. Для раціоналізації економічної поведінки агента (як у внутрішній, так і в зовнішній взаємодії) у договірній практиці фірми пропонується використовувати “відносні” контракти як інструмент залучення соціального капіталу, мінімізації ризику опортунізму з боку контрагентів, зниження ступеня невизначеності ринку;

концепція конвергенції, що досліджує детермінанти сучасного капіталізму, і до арсеналу якої пропонується додати інститут соціального капіталу. У дисертації обґрунтовано, що поява соціального капіталу стала можливою внаслідок історичної зміни стадії доконвергентного капіталізму конвергентним, послідовного нівелювання антагонізмів суспільного розвитку.

Практичне значення одержаних результатів. Запропоновані в дисертаційній роботі положення, висновки та рекомендації мають теоретичну і практичну цінність, можуть скласти методологічну основу вдосконалення поведінки, способу взаємодії економічних агентів. Наукові і прикладні результати дослідження схвалено й упроваджено:

на регіональному рівні розроблено пропозиції і рекомендації щодо встановлення сталих та надійних партнерських зв'язків між владою і населенням на підставі соціальних зобов'язань та взаємної довіри, які використано в головному управлінні економіки Донецької обласної державної адміністрації при обґрунтуванні й складанні програми “Стратегія управління соціально-економічним розвитком регіону на період до 2015 року (Донецька область - 2015)”, (довідка № 2/1 - 390 від 13.11.2007 р.);

на рівні підприємств та установ результати дослідження використано при розробці і проведенні корпоративної політики, удосконаленні стилю управління персоналом, створенні успішного іміджу фірми та отриманні конкурентних переваг у ВАТ “Завод “Універсальне обладнання” (довідка № 997 від 31.10.2007 р.); у ЗАТ “Олімп” (довідка № 345 від 14.11.2007 р.); в Українській Агенції Нерухомості (довідка № 90 від 29.10.2007 р.), у ДФ ВАТ “Родовід Банк” (довідка № 1.2/5224 від 07.11.2007 р.), у ТОВ КБ “Український фінансовий світ” (довідка № 003/2206 від 30.10.2007 р.), у Фонді дослідження проблем безпеки та дотримання законності (довідка № 01/198 від 14.10.2007 р.).

Теоретичні розробки дисертанта використовуються у навчальному процесі в Донецькому національному університеті економіки і торгівлі імені Михайла Туган-Барановського у викладанні економічних дисциплін, при розробці навчальних програм - “Економічна теорія”, “Політична економія”, “Соціальна економіка”, “Соціальна політика”, “Інституціональна економіка” та при виконанні курсових, дипломних і магістерських робіт студентів економічних спеціальностей (довідка № 13.02/2341 від 14.11.2007 р.).

Результати проведеного дослідження покладено в основу навчального плану з прикладної соціальної політики, підготовленого під керівництвом дисертанта в межах виконання спільного європейського проекту TEMPUS TACIS T-JEP - 10832-99 (довідка № 13.02/2340 від 14.11.2007 р.).

Результати дисертаційної роботи щодо рекомендацій з формування нової економічної структури України було використано в аналітичній записці Шостої міжнародної наукової конференції - літньої школи “Проблеми економічної інтеграції України в Європейський Союз: європейські порівняльні студії” і направлено Президенту України, Верховній Раді України, Кабінету Міністрів України (акт упровадження № 126-17/116 від 12.02.2002 р.).

Особистий внесок здобувача. Основні положення і висновки, що викладені в дисертації, отримано автором самостійно й опубліковано у наукових виданнях. Більшість наукових публікацій підготовлено дисертантом одноосібно. Із робіт, опублікованих у співавторстві, використано тільки ті результати, які отримано особисто автором. Внесок здобувача в спільні роботи уточнено і зазначено у списку наукових публікацій. Дисертація не містить матеріалів кандидатської дисертації.

Апробація результатів дисертації. Основні положення та результати дослідження доповідались і отримали схвалення на 24 міжнародних та всеукраїнських науково-практичних конференціях і симпозіумах, із них основні: “Стійкий розвиток країн з перехідною економікою” (Донецьк, 1998); “Соціальна робота: теорія, досвід, перспективи” (Ужгород, 1999); “Стратегія управління соціально-економічним розвитком регіону на період до 2010 року” (Донецьк, 1999); “Економічна теорія: сучасна парадигма та її еволюція на порозі ХХ1 століття”” (Київ, 2000); “Еволюція економічного розвитку та економічних теорій (проблеми дослідження та викладання)” (Київ, 2000); “Соціальні основи і технології педагогіки в культурній, спортивній і туристичній освіті населення. Історична і культурна спадщина міст Росії як фактор розвитку туризму” (Санкт-Петербург, 2001); “Розповсюдження інновацій з економіки сталого розвитку” (Донецьк, 2001); “Глобалізація економіки: нові можливості або загроза людству?” (Донецьк, 2001); “Прикладна соціальна політика” (Донецьк, 2001); “Прикладна соціальна політика: проблеми використання та розповсюдження” (Донецьк, 2002); “Перспективи розвитку вищої освіти в період суспільної трансформації” (Донецьк, 2002); “Проблеми економічної інтеграції України в Європейський Союз: глобалізація і нова економіка - наслідки для Європи і України” (Ялта-Форос, 2002); “Нова економіка і вища освіта” (Донецьк, 2003); “Соціально-економічні наслідки ринкових перетворень у постсоціалістичних країнах” (Черкаси, 2003); “Управління підприємствами: проблеми та шляхи їх вирішення” (Ялта, 2003); “Економічний розвиток і стратегічне планування в Східній Європі в контексті глобалізації: можливості і проблеми” (Харків, 2003); “Динаміка наукових досліджень 2004” (Дніпропетровськ, 2004); “Проблеми сучасної економіки й інституціональна теорія” (Донецьк, 2004); “Управління підприємством: проблеми та шляхи їх вирішення” (Ялта, 2005); “Perspektivni novinky vedy a technici - 2005” (Praha, Czech Republic, 2005); “Соціальна економіка у світі, що глобалізується: значення і роль у реалізації імперативу виживання людства” (Харків, 2006); “Стан і проблеми оподаткування в умовах ринкової економіки” (Донецьк, 2006); “Проблеми соціалізації економічних відносин у постіндустріальному суспільстві” (Донецьк, 2006); “Управління підприємством: проблеми та шляхи їх вирішення” (Ялта, 2007).

Публікації. За темою дисертаційної роботи опубліковано 59 наукових праць загальним обсягом 70,2 д. а. (з яких авторові належить 50,6 д. а.), у тому числі: 1 індивідуальна монографія, 2 колективні монографії, 27 статей у фахових наукових журналах і збірниках наукових праць, 5 статей в інших наукових виданнях та 24 публікації за результатами участі у науково-практичних конференціях і симпозіумах.

Структура й обсяг дисертації. Дисертація складається зі вступу, п'яти розділів, висновків, списку використаної літератури з 315 найменувань, 13 додатків. Основний текст викладено на 394 сторінках роботи. Матеріали дисертації ілюструють 12 таблиць, 18 рисунків.

економічний соціальний трансформація

ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ ДИСЕРТАЦІЙНОЇ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність теми, стан її наукового опрацювання, зв'язок із науковими програмами, сформульовано мету, задачі, визначено об'єкт, предмет, методологію дослідження, наукову новизну, показано теоретичне та практичне значення одержаних результатів, їхню апробацію.

У першому розділі “Трансформація економічної системи: соціальний аспект” здійснено політекономічний аналіз соціальних та інституціональних змін у транзитивній економічній системі, складено типологію її структурних елементів, встановлено ієрархію соціальних відносин і сформульовано закони їхнього розвитку.

Характеристика основних елементів економічної системи і порівняльний аналіз її типів дозволяють скласти наукове уявлення про сутність простору, в якому формується і застосовується соціальний капітал. Дослідження вітчизняної економіки відбиває якісний перехід від систем з перевагою природної детермінації до систем з детермінацією соціальною, тобто до більш високих ступенів суспільного устрою. Тим самим визначається об'єктивність соціальної трансформації економічної системи.

Під впливом змін, що відбуваються в економічній системі, у першу чергу, змінюється модель поведінки суб'єкта, що хазяює, а саме: його статус, мотиви і функції. У нових умовах діє інший імператив соціальних, економічних законів, а отже, іншою повинна бути і його соціальна організація. На практиці це означає перехід від поведінки агента, що опосередкована монопольним положенням держави і централізовано-розподільними відносинами, до моделі вільного економічного вибору, на основі принципу максимізації корисності і доходу. Здійснити таке перетворення в короткий історичний термін складно. Але для дослідника головне, в якому середовищі це буде відбуватися?

На основі одержаних результатів висунута авторська гіпотеза про інституціональну природу соціального капіталу, відповідно до якої реальним середовищем його функціонування є економічна система. Автором зроблено теоретичне припущення: соціальний капітал служить встановленню й упорядкуванню господарських зв'язків, забезпечує і полегшує агентам доступ до обмежених ресурсів економічної системи. Тому на перший план висувається задача вивчення організації та субординації економічних зв'язків агентів як об'єкту дослідження.

Дійсно, виробничі (економічні) відносини є відносинами між людьми із виробництва, розподілу, обміну і споживання матеріальних і нематеріальних благ і послуг. Якщо підходити до змісту соціального капіталу з позиції виробничих відносин, то можна припустити, що він постає сукупністю суспільних причинно-наслідкових зв'язків, що встановлюються між окремими індивідуумами, соціальними групами з метою ефективної економічної взаємодії на основі довіри і взаємності зобов'язань. У такому контексті можна стверджувати, що виробничі (економічні) відносини є саме те середовище, у якому діє, нагромаджується і споживається соціальний капітал.

Економічна діяльність людей відбувається у просторових середовищах: соціальному і природному. Розвиток соціального середовища характеризується такими показниками, як прогрес науки, характер праці, житлово-побутові умови, можливості щодо використання вільного часу, придбання того чи іншого виду та ступеня освіти, рівень розвитку охорони здоров'я, культури і мистецтва. Це свідчить, що соціальному середовищу належить провідна роль у розвитку особистості. Виходячи із складності й важливості об'єкта, цей простір автором структуровано і представлено як багаторівневий (рис. 1).

До структури соціального середовища входять: економічна система, соціальна сфера. Вони співвідносяться між собою як частина і ціле єдиної системи. Розходження між ними лежать у площині приступності і можливості повного задоволення потреб людей. Дійсні (поточні) потреби формують галузі соціальної сфери, абсолютні (перспективні) структурують соціальне середовище і встановлюють його границі, економічна система призначена задовольняти потреби людини в міру можливостей свого розвитку.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Рис. 1 Структура соціального середовища

Сьогодні найбільш освоєна і доступна людині соціальна сфера. Соціальна сфера забезпечує суспільство: виробництвом послуг (сфера соціальних послуг), соціальним виробництвом (професійні види соціальної діяльності), духовним виробництвом (гуманітарні галузі). Таким чином, соціальна сфера - це реальний сектор соціального середовища.

Створення моделі господарювання, адекватної сучасним соціальним вимогам, припускає, що сферою здійснення трансформацій має бути не тільки матеріальне виробництво, але й найголовніше - соціальна сфера та її інститути. Для побудови моделі соціалізованої структури економіки України варто враховувати нетрадиційний характер трансформацій, що відбуваються в ній. Запропонована структурна модель національної економіки спирається на функціональний принцип її побудови, що повніше відбиває соціальний аспект суспільного виробництва (рис. 2).

У будь-якому середовищі, у тому числі й соціальному, діють закони, що виражають його зміст. Це закони структури. Є закони, що забезпечують відтворення досягнутого ступеня розвитку. Це закони функціонування. І нарешті, є закони, що забезпечують перехід до якісно нового ступеня розвитку системи. Це закони розвитку. Закони соціального середовища, будучи самостійними, тісно пов'язані між собою, взаємодіють один з одним, утворюють власну систему. Їхня сутність найбільш повно розкривається при переході суспільства від одного суспільного ладу до іншого. Отже, на основі категоріального аналізу зроблено висновок про структурно-функціональну єдність соціального середовища.

У другому розділі “Гносеологічні корені теорії соціального капіталу” розглянуто генезис соціального капіталу, представлено ретроспективу передумов його нагромадження і споживання, викладено досвід конвергентного розвитку західноєвропейських суспільно-політичних систем з метою обґрунтування гносеології теорії соціального капіталу.

Походження теорії соціального капіталу безпосередньо зв'язано з подальшим науковим пізнанням загальної картини світу: переосмисленням таких традиційний понять, як “людина”, “соціум”, “природа”. Проблеми людського буття набули надекономічного характеру. Вибір між раціональним або ціннісним, логічним або почуттєвим є постійно присутнім у свідомості людини, що приймає рішення. Осмислення цих змін припускає інше співвідношення соціальних, економічних, психологічних і моральних засад поведінки суб'єкта. Тому складність дослідження сучасних трансформаційних процесів передбачає застосування міждисциплінарного підходу.

Мультипричини походження соціального капіталу різноманітні, що багато в чому пояснює факт його присутності в різних сферах сучасного суспільства: політичній, економічній, соціальній. В економічній сфері будь-яка соціальна взаємодія людей в першу чергу здійснюється заради поліпшення їхнього благополуччя і зростання доходу. Розповсюджене уявлення про соціальний капітал ототожнює його з відносинами довіри і взаємності зобов'язань між людьми.

Рис. 2 Чотирьохсекторна структурна модель економіки

Однак варто розрізняти “довіру” як емоційно-психологічне почуття, властиве повсякденному спілкуванню людей, і “упредметнену довіру” як інституціональну норму взаємодії економічних агентів. Таким чином, категорії “довіра” і “соціальний капітал” розглядаються як близькі, але не тотожні поняття. Вони співвідносяться між собою як сутність явища і форма його прояву. Природно, що в даному випадку формою виступає соціальний капітал, що однаковою мірою породжується як довірою, так і недовірою. Будучи біполярним явищем, він має як позитивні, так і негативні прояви.

Вивчення й узагальнення суспільної думки відбиває досить суперечливу картину ставлення населення до соціальних інститутів у перехідному суспільстві. Соціологічні обстеження свідчать про високий ступінь включення українців у соціальні мережі на первісному - сімейному, службовому, територіальному рівні (до 80-90%). Стан довіри української громади до інститутів влади відбиває тенденцію до стійкої нестабільності і низького рівня (10-15%). Позитивні зрушення спостерігаються тільки у сприйнятті тих інститутів соціуму, які сформувалися завдяки демократизації й інформатизації нації (20-40%).

Довіра як інструмент господарської практики забезпечує якість простору в соціальній групі, а тому заснована на взаємності зобов'язань між її учасниками. Соціальний капітал використовується в договірному процесі укладання і виконання контрактів, підсилює можливість досягти позитивного результату в угоді з партнером або споживачем. Економічна довіра припускає обопільний прояв її ознак, тому що в противному випадку настає асиметрія позицій учасників угоди. Співвідношення між довірчими очікуваннями і зобов'язаннями партнерів по відношенню один до одного складає структуру цієї взаємодії. Збалансована структура взаємодії забезпечується потенціалом соціального капіталу.

Соціальний капітал як наукове поняття у його сучасному трактуванні ввійшло в суспільні науки тільки в останній третині ХХ століття. Його теорію ще не можна назвати усталеною і завершеною. Вважається, що основи теорії соціального капіталу закладено працями класиків світової соціології. Вони припускали застосування терміну “упредметнена довіра” у контексті використання понять: співтовариство, солідарність, культура ставлення до людей та інститутів, бажання і здатність об'єднатися заради спільної мети.

Сучасні соціологи не монополізували нову категорію, а звернули до неї увагу інших вчених-суспільствознавців. У результаті до розвитку теорії соціального капіталу зробили свій внесок історики, культурологи, філософи, психологи, антропологи, економісти, менеджери. Тому формування теорії соціального капіталу базується на загально філософських принципах, методологічних засадах соціології, психології, теорії управління, теорії організації, а також інституціональної економічної теорії. Історична ретроспектива наукових поглядів щодо виникнення соціального капіталу дозволяє стверджувати: становлення його теорії відбувається під впливом ряду гуманітарних наук.

Дослідження економічної практики використання соціального капіталу дозволило специфікувати об'єкт, предмет і методологію його вивчення і з цих позицій розробити авторську концепцію економічної теорії соціального капіталу (табл. 1).

Наведена в даному розділі концепція має на меті не тільки визначити соціальний капітал як академічне поняття, але й показати конструктивну, інструментальну роль економічної теорії в структуруванні соціальної взаємодії економічних агентів.

Таким чином, систематизація передумов і відносин соціального капіталу вказує на їхню присутність як у загальносвітовій, так і вітчизняній практиці. Суспільна закономірність, що визначена в роботі, склалася та розвивається за логічною схемою: зростаючі суспільні потреби та нові ціннісні орієнтири розвитку соціуму - зміна соціальної організації суспільства з метою задоволення нових потреб людини - поява соціального капіталу - нова якість соціальної взаємодії агентів.

У третьому розділі “Економічні основи теорії соціального капіталу” шляхом встановлення границь політекономічного дослідження визначено джерело нагромадження соціального капіталу, проаналізовано його нематеріальну природу, родові і специфічні властивості, ідентифіковано функції використання на різних рівнях економічної системи.

Уявлення щодо розвиненої економічної структури не можна вважати суттєво науковим, систематизованим і повним без розгляду питання про співвідношення таких основних категорій, як матеріальне і нематеріальне виробництво. Перше містить у собі виробництво матеріальних благ і матеріальних послуг, друге - виробництво нематеріальних послуг і нематеріальних благ. Між двома органічно пов'язаними частинами суспільного виробництва існують прямі і зворотні зв'язки, тобто вони функціонально взаємодіють один з одним. Тому в понятійний апарат економічної теорії повинна бути включена важлива категорія - нематеріальні блага, що надаються населенню установами соціальної сфери.

Найменш вивченою є частина суспільного виробництва, що представлена нематеріальним виробництвом, і особливо тією його частиною, яка створює духовні цінності. Наукового обґрунтування вимагають: розгляд духовного виробництва як економічної категорії, закономірності його розвитку, класифікація галузей духовного виробництва, економічна форма продукту духовного виробництва, його оцінка, місце і роль в економічній системі.

Таблиця 1

Економічна концепція соціального капіталу

Висунута як наукова гіпотеза в дисертації одержала підтвердження ідея, відповідно до якої створення соціального капіталу відбувається в нематеріальному виробництві і зокрема у духовному виробництві. Це доведено шляхом структурування його основних елементів, а саме: галузі (наука, освіта, культура), духовний продукт (повідомлення), духовна праця. У духовному виробництві використовується духовна праця, матеріальні і духовні предмети і засоби праці для виробництва духовних благ. Останні створюються для задоволення потреб членів суспільства і спрямовані безпосередньо на розвиток людини, збагачення його духовного світу. При цьому не слід ототожнювати духовне виробництво і духовну творчість. Перше являє собою об'єктивно існуючу економічну категорію, друге - виражає креативні, психіко-емоційні та естетичні аспекти духовної діяльності. Аналізуючи структуру духовного виробництва, дисертант поділяє його на безпосередньо духовне і духовне виробництво, узяте в цілому. Якщо перше виражає процес виробництва духовних благ, то друге - їхній розподіл, обмін і споживання.

Із даних методологічних позицій у дисертаційній роботі робиться висновок щодо існування духовних продуктивних сил суспільства, що забезпечують створення валового духовного продукту як органічної частини сукупного продукту суспільства.

Теоретичні тези, які наведені вище, лише підтверджують переконання у тому, що ніякою мірою не спостерігається відмовлення сучасної людини від послуг матеріального виробництва. Таке припущення, за визначенням, є абсурдним. І сьогодні, і в доступній для огляду перспективі воно буде одним з основних каналів зв'язку суспільства з природою, джерелом ресурсів для відтворення головної продуктивної сили - людини. Інша справа, що змінюється уявлення про його важливість і корисність для життя людини, втрачається фетишизація матеріальної сфери. Радикальним моментом новітньої економічної історії стало те, що двадцяте сторіччя різке змінило вектор суспільних потреб людини.

Ключовим залишається питання про капіталізацію соціальної сфери, для якої в основному призначена продукція нематеріального виробництва. Протягом останніх десятиліть у економічній науці активно розробляється теорія нематеріального капіталу. Основна відмітна ознака такого виду капіталу полягає в тім, що його субстанція інкорпорована безпосередньо в людину. До різновидів нематеріального капіталу традиційно відносять: людський, інтелектуальний, культурний, символічний, інституціональний, соціальний, гуманітарний. Велике значення має внутрішня структурна побудова нематеріального капіталу, що досягається на підставі субсидіарної єдності спеціалізованих капіталів.

У дисертаційній роботі сутність соціального капіталу описується як основними, генетично успадкованими властивостями, так і відмітними ознаками, придбаними в процесі еволюції нематеріальних форм капіталу. До родових, генетичних властивостей відносяться: ресурсність (потенціал взаємодії), нагромадження (створення мереж соціальних зв'язків), конвертованість (обмін на безеквівалентній основі), ліквідність (обмін на еквівалентній основі), прибутковість (економія трансакційних витрат співтовариства або одержання соціальної ренти).

Найбільш характерною спеціальною властивістю є невідчутність, або віртуальність, відносин соціального капіталу, що відбиває “ступінь почуттєвої відчутності” взаємодії економічних агентів. Головною властивістю визнано інтерактивність соціального капіталу, яка дозволяє йому встановлювати прямі й зворотні міжособистісні зв'язки між економічними агентами, забезпечує доступ до обмежених ресурсів, їх розподілу і перерозподілу. Наступними властивостями можна назвати корпоративність (як включеність у співтовариство), універсальність, етичність.

Кореляція між генетичними (родовими) і спеціальними (відмітними) властивостями соціального капіталу забезпечує його системну цілісність, сприяє виконанню властивих йому функцій. Ідентифіковано функції соціального капіталу: інтерактивна, інтегральна, комбінаційна, комунікативна, інфраструктурна і культурно-етична. Виконання функцій забезпечує формування у соціального капіталу головної - гуманітарної функції, реалізованої в масштабі того чи іншого співтовариства.

Таким чином, соціальний капітал як елемент структури нематеріального капіталу приймає участь у зародженні і формуванні гуманітарного капіталу суспільства. У процесі соціальної трансформації відбувається зміна якості соціальної інфраструктури, її перетворення на гуманітарну інфраструктуру суспільства. Остання стає полем функціонування нематеріальних капіталів.

Тому можна зробити логічний висновок: капіталізація соціальної сфери - це формування та функціонування гуманітарного капіталу, що створюється в процесі соціальної трансформації економічної системи шляхом послідовної акумуляції одних форм нематеріального капіталу іншими (рис. 3).

Перетворення людини економічної на соціалізовану, тобто створення соціальної технології формування гуманітарного капіталу, визначило місце, яке у цьому процесі відведено соціальному капіталу. Узагальнення якісних і кількісних моментів явища, що досліджується, дозволяє дати економічне трактування поняття: соціальний капітал - це практика встановлення міжособистісних, колективно-групових соціальних зв'язків з метою максимізації економічної корисності агентів за рахунок взаємності довірчих зобов'язань як ресурсу соціальної організації співтовариства.

У четвертому розділі “Соціальний капітал як інституціональний ресурс суспільства” обґрунтовано застосування методології інституціонального підходу до дослідження феномена соціального капіталу, встановлено й описано його ознаки як неформального економічного інституту, прокоментовано технологію створення соціальної організації фірми.

Зміна наукової парадигми щодо універсальності законів механіки означала зародження епохи соціальної детермінації суспільного розвитку, визнання не тільки в теорії, але й на практиці єдності і взаємодії політичної, економічної і соціокультурної сфер діяльності людини. Цим створювалися передумови появи інституціональної парадигми розвитку економічної думки.

ЛЮДИНА ЕКОНОМІЧНА

Людина + знання, професійні навички, досвід = Людський капітал

Людський капітал + авторські права, ліцензії, патенти = Інтелектуальний капітал

Інтелектуальний капітал + моральні цінності = Культурний капітал

Культурний капітал + суспільна думка, ідеологія = Символічний капітал

Символічний капітал + закони, норми, традиції, звичаї = Інституціональний капітал

Інституціональний капітал + довіра, соціальні мережі = Соціальний капітал

Соціальний капітал + здоров'я, добробут нації = Гуманітарний капітал

ЛЮДИНА СОЦІАЛІЗОВАНА

Рис. 3 Формування гуманітарного капіталу суспільства

Дії людей упорядковуються і повторюються, коли вони керуються вимогами інститутів, дотримуються загальноприйнятих правил і норм. Інституціональна поведінка господарських суб'єктів, що перетворюється на традиційну норму, визнається більшістю індивідів і поширюється між ними. Виникає дихотомія: стійкі форми взаємодії реалізуються або шляхом створення організації, або дотриманням правил. Тому інститути можна розглядати не тільки як своєрідну форму упредметненого існування, але й як зміст людської діяльності. Останнє, за суттю, є алгоритмом активного відношення суб'єкта до зовнішніх умов буття.

На підставі зазначеного, можна виділити дві ключові властивості, притаманні різним інститутам. Перше - інститути забезпечують зв'язок і наступність між історичними станами соціуму. Друге - вони завжди минущі і відносні. Таким чином, інститути зберігають і забезпечують зв'язок між минулим часом і сьогоденням, відбивають традиції, правила, норми і закони, містять інформацію, необхідну для індивідуальних і колективних дій. Тому їх варто розглядати як інформаційні інструменти загальнолюдської пам'яті, регулятори поведінки людей у майбутньому.

Теоретичні методи інституціоналізму дозволяють обґрунтувати можливості структурувати соціальні відносини, відслідковувати зв'язки між економічними агентами, координувати, регулювати і направляти їх дії до мети - досягнення найвищого результату. Однак вплив інститутів небезмежний. Вони сприяють зменшенню, але не знищують цілком невизначеність економічного середовища.

Боротьба між необхідністю зберігати прийняті правила і вічне прагнення людини до зміни параметрів своєї діяльності складає суть протиріччя, що притаманне інституту. Розв'язання протиріччя, як відомо, є джерелом розвитку самого інституту, що, у свою чергу, забезпечує розвиток економічної системи. Діалектика інституту підтримує рівноважне існування економічної системи, а саме: для досягнення стабільності інститути використовуються як засіб обмеження вибору, а для трансформації системи - як потенціал розвитку. Регулятивний вплив інституту забезпечує встановлення і здійснення економічного порядку. При зміні цілей господарювання модернізація інститутів адаптує людину до нових соціально-економічних умов. У цьому полягає функціональне призначення інститутів.

Відповідно до положень інституціональної теорії кожній сфері діяльності притаманні свої, типізовані групи регулятивних норм, що формують у суспільстві інституціональне середовище. Серед різноманіття інститутів були відібрані ті, в яких спостерігається найбільш висока концентрація раціонального компонента, який впливає на господарську поведінку агентів, тобто економічні інститути. Вони служать задоволенню матеріальних і духовних потреб індивіда за допомогою регулювання умов господарювання.

Економічні інститути успадковують класифікацію і загальні ознаки соціальних інститутів, бувають формальними і неформальними, але при цьому підкоряються ринковим “правилам гри”. Характер формальних інститутів можна визначити як спеціалізований тип обмежень, а неформальних - як універсальний, кількісно переважний. Неформальні інститути за своєю природою консервативні, зрозумілі і звичні для людей. Проте традиції не вічні і теж піддані еволюційному впливу.

У дисертації уточнено зміст поняття “економічний інститут”, а саме: економічний інститут - це обов'язковий компонент стійких відносин між агентами, що забезпечує взаємодію й узгодження інтересів на основі дотримання формальних правил і неформальних норм господарської поведінки.

Соціальний капітал як економічний інститут - це специфічні переваги й обмеження неформального характеру, що забезпечують взаємодію економічних агентів на основі реалізації методологічного принципу: “довіра - зобов'язання без санкцій”.

На основі вивчення дій соціальних інститутів у роботі складена їхня типологія (рис. 4).

Активне включення в арсенал вітчизняного підприємництва поняття “соціальний капітал” означає перегляд моделі поведінки економічних агентів. В умовах ринкової нерівноваги персоніфікований обмін можна будувати на підставах взаємності і відплатності послуг, якщо існує довіра один до одного. Відносини соціального капіталу складаються не в дусі спрощеного альтруїзму, а на змушеному компромісі між бажанням відшкодувати витрати і одержати прибуток, з одного боку, і цілком реальною можливістю виявитися економічно неспроможним чи навіть стати банкрутом, з іншого. Конкуренція диктує агентам адаптаційний алгоритм поведінки. Соціальний капітал - це відносини рутини, тобто можливе їхнє відтворювання. Рутинізація як метод стабілізації обміну, у свою чергу, забезпечує партнерам зниження трансакційних витрат.

У дисертації обґрунтовано необхідність створення контрактної економіки для розвитку деперсоніфікованого обміну правами. Учасники господарської взаємодії приймають на себе ряд зобов'язань, оформлених у вигляді різних за типом і змістом контрактів. У класичному і неокласичному контрактах немає місця соціальному капіталу, бо там передбачена роль санкцій за невиконання умов. Така загроза є високою тому, що права партнерів захищені можливістю звернутися до державних судових органів. Визначено, що соціальний капітал доцільно застосовувати в імпліцитних, “відносних” контрактах, які укладаються у неявному вигляді і передбачають ризик опортуністичних дій з боку контрагента. Сучасна практика застосовує включення до контракту соціальних норм. Інституціональні рамки такої угоди значно ширші та дозволяють учасникам деякою мірою нейтралізувати негативний вплив зовнішніх ефектів.