Заробітна плата, доходи громадян є концентрованим вираженням ефективності економіки і соціальної політики держави та спроможності профспілок і суспільства в цілому захищати одне з основоположних прав людини - право на гідне життя та вільний розвиток.

У цьому контексті розглянемо, що відбувалося у сфері оплати праці в Україні за роки незалежності, та окреслимо можливу перспективу на майбутнє.

Перший етап реформування оплати праці розпочався в 1991 р., коли з прийняттям Закону "Про підприємства в Україні" суб'єкти господарювання набули право самостійно встановлювати фонд оплати праці, форми, системи й розміри заробітної плати. Тоді ж законом було встановлено досить високий соціальний стандарт для визначення гарантії мінімальної заробітної плати - мінімальний споживчий бюджет. У 1992 р. було прийнято Декрет Кабінету Міністрів України "Про оплату праці", а в 1995 р. - однойменний Закон України, розроблений за участю профспілок, який ґрунтується на визнанні міжнародних трудових норм. У сукупності з законом "Про колективні договори і угоди" (1993 р.) створено механізм державно-договірного регулювання заробітної плати, притаманний багатьом країнам з ринковою економікою.

Однак, незважаючи на достатньо прогресивну законодавчо-правову базу, реформи заробітної плати згідно із задекларованими цілями не відбулося. У грудні 1992 р. Декретом Кабінету Міністрів України було зупинено дію Закону "Про мінімальний споживчий бюджет". Потім два роки державою не встановлювався будь-який державний стандарт гарантії оплати праці, і лише під тиском профспілок у жовтні 1994 р. було прийнято Закон України "Про межу малозабезпеченості", як соціальний стандарт для визначення розміру заробітної плати на період кризового стану економіки. Зазначимо, що співвідношення натуральної та вартісної величини межі малозабезпеченості і мінімального споживчого бюджету становило приблизно 1/2 та те, що визначалася вона винятково для осіб непрацездатного віку. Однак навіть за такого заниженого соціального стандарту парламент жодного року не встановив мінімальну заробітну плату на рівні межі малозабезпеченості чи вище (табл.1.1).

Таблиця 1.1 Розміри та співвідношення заробітної плати і державного соціального стандарту оплати праці

Як результат такої хибної соціальної політики, у 1991 - 1999 рр. рівень реальної заробітної плати знизився у 3,8 раза, тимчасом як ВВП - у 2,3 раза, продуктивності праці - в 1,3 раза, що свідчило про неадекватність втрат економіки і людини праці та посилення її експлуатації. У 2000 р. заробітна плата за своєю купівельною спроможністю становила лише одну третину рівня 1990 р., а в сукупних доходах населення знизилася за цей період з 70,7 до 47,6%. Тобто вона фактично втратила свої основні функції - відтворювальну і стимулюючу.

Починаючи з 1995 р. з'явився ще один фактор соціальної напруги - затримка виплати заробітної плати працівникам. У серпні 1999 р. загальна заборгованість у країні досягла свого пікового значення - 7,2 млрд. грн. та охопила понад 75% сукупної робочої сили. Частка заборгованості з заробітної плати у ВВП країни перевищила 5% (табл.1.2).

Таблиця 1.2 Частка заборгованості з заробітної плати у ВВП, %

Причини такого масштабного знецінення робочої сили тоді пояснювалися глибокою економічною кризою та гіперінфляцією в період 1991 - 1997 рр. Цей перший період реформування оплати праці можемо характеризувати як період невиправданих сподівань, ілюзій та глибоких розчарувань.

Другий етап реформування оплати праці ми пов'язуємо зі стабілізацією економіки наприкінці 90-х рр. минулого століття та її виходом на траєкторію стійкого економічного зростання з 2000 р. Знову постало питання про продовження реформування оплати праці в країні в нових умовах. За участю науковців, фахівців, профспілок і роботодавців у 2000 р. було розроблено і схвалено Указом Президента України Концепцію дальшого реформування оплати праці в Україні. Ішлося насамперед про здійснення переходу від визначення заробітної плати як частки доходу підприємства до заробітної плати як ціни робочої сили, що формується на ринку праці та є зовнішнім фактором для підприємства; відновлення частки оплати праці у ВВП до 55% - рівня 1990 р.; поетапного наближення державної гарантії мінімальної заробітної плати до рівня прожиткового мінімуму як нового соціального стандарту, уведеного у 2000 р. на заміну межі малозабезпеченості, що застосовувалася з 1995 р., і загалом істотного підвищення рівня трудових доходів.

Не вдаючись у докладний аналіз зробленого, зазначимо лише, що більшість із задекларованих у Концепції положень досі не реалізовано, а соціальне становище найманих працівників мало в чому змінилося - майже кожний п'ятий з них є бідним, а частка населення із середньодушовими доходами, нижчими від прожиткового мінімуму, перевищує 70%. Водночас продовжує спостерігатися стійка прогресуюча поляризація доходів населення. Поряд з ганебною масовою бідністю кількість мільйонерів та розміри їхніх капіталів щороку подвоюються, у 2004 р. в Україні вперше з'явилися мільярдери. Ми поділяємо думку, що фактичне заниження ціни праці на цьому етапі реформ не мало об'єктивного економічного підґрунтя, а є наслідком слабкої соціальної політики, відсутності системних заходів щодо формування соціальне орієнтованої ринкової економіки та розбудови соціальної держави, до чого зобов'язує Конституція України з 1996 р. Розподільчі процеси валової доданої вартості на "працю" і "капітал", поглиблення майнового розшарування і поляризації доходів населення свідчать скоріше про те, що в Україні мало місце становлення моделі олігархічного капіталізму, де первісне накопичення капіталу відбувається переважно за рахунок корумпованого привласнення державної власності, поширення тіньової економіки та примусового відчуження частки необхідного продукту в найманих працівників. На це вказує, зокрема, наявна впродовж останніх 10 років заборгованість із заробітної плати та майже незмінні масштаби бідності в країні (табл.1.3). Навіть в умовах стійкого економічного зростання в період 2000 - 2004 рр. встановлений державою рівень мінімальної заробітної плати жодного разу не перевищив межі бідності та дорівнював лише 0,4 - 0,6 прожиткового мінімуму.

Зрощення влади з бізнесом значно послабило позиції третьої сторони соціального діалогу - профспілок як захисників трудящих. Такі їх законодавчі ініціативи, як визначення заробітної плати першочерговим платежем для роботодавця, у тому числі в разі банкрутства підприємства; посилення економічної відповідальності бізнесу за затримку виплати заробітної плати; встановлення гарантії мінімальної заробітної плати на рівні прожиткового мінімуму не знайшли підтримки у влади. А від установлення єдиної 13% -ї ставки оподаткування доходів виграли в основному високодохідні категорії громадян. Водночас втрати бюджету від зниження ставки цього податку становили у 2004 р.1 - 1,5% ВВП, надходження скоротились у 16 регіонах країни, що теж негативно вплинуло на реалізацію соціальних програм. Порівняння фактичних значень показників, що застосовуються для вимірювання соціальної безпеки у світовій практиці та в Україні, вказують на те, що соціальна захищеність людини в нашій країні в цей період перебувала на критично низькому рівні (табл.1.4).

Таблиця 1.4 Показники соціальної захищеності населення

Отже, другий етап реформування заробітної плати ми визначаємо як період втрачених можливостей поліпшити соціальне становище працівників.

Третій етап. Зміна влади наприкінці 2004 р., що пов'язана з виборами Президента України, та задекларовані нею цілі суспільно-політичного, економічного та соціального розвитку створюють передумови для відновлення переговорного процесу профспілок з Урядом і об'єднаннями роботодавців щодо проведення ефективної реформи заробітної плати на нових засадах, а саме визнання гідної праці та її справедливої оплати, на чому постійно акцентує увагу Міжнародна організація праці.

Прагнення України до євро інтеграції зобов'язує до запровадження європейських соціальних цінностей у країні, у тому числі щодо оцінювання праці. Зокрема, Європейська соціальна хартія, стаття 4 "Право на справедливу винагороду за працю", визначає право працівників на таку винагороду, яка забезпечує їм та їхнім сім'ям достатній життєвий рівень. За визначенням експертів Євро-союзу, мінімальна зарплата має становити 2 - 2,5 прожиткового мінімуму, і при цьому вона в більшості країн світу дорівнює 35 - 40% середньої. Фактично, за даними Світового банку, відношення мінімальної заробітної плати до прожиткового мінімуму у Великобританії становить 6,4: 1, Франції - 4,7: 1, Латвії, Естонії, Польщі - 1,5: 1, Україні (станом на 01.01.2006) - 0,57:1).

Отже, гідна середня заробітна плата за європейськими стандартами має становити не менше 5-6 прожиткових мінімумів (5 - 6:1). В Україні на 01.02.2006 це співвідношення дорівнювало 1,5: 1.

З огляду на зазначене в Україні потрібна нова ідеологія реформування оплати праці. В її основу має бути покладено перехід від визначення ціни праці як вартості засобів на особисте споживання працівника до визначення реальної ціни робочої сили як вартості засобів, необхідних для розширеного (повного) відтворення працюючої людини і членів її сім'ї.

Концептуальний варіант такої реформи має передбачати здійснення низки послідовних, тісно пов'язаних з іншими складовими реформування економіки заходів і, зокрема, інвестиційної, податкової, фінансово-кредитної та бюджетної політики, а також змін у системі соціального страхування, соціального забезпечення та соціальних допомог.

Насамперед потрібно на законодавчому рівні встановити право кожної працюючої людини на справедливу і задовільну винагороду за працю, яка б забезпечувала гідне існування для неї та її сім'ї. Це право проголошено у Загальній декларації прав людини (пункт 3 ст.23), Міжнародному пакті про економічні, соціальні і культурні права (ст.7), Європейській соціальній хартії (ст.4), проте законодавство України орієнтовано на забезпечення права на винагороду за працю тільки самого працівника та не враховує сімейну складову.

Так, у Конституції України (ст.43) право кожного на заробітну плату визначено не нижче рівня, встановленого законом. У такий спосіб держава з року в рік законодавче встановлює гарантію мінімального рівня оплати праці при затвердженні Державного бюджету, проте ще жодного разу він не досягав навіть державного соціального стандарту, яким у різні часи були мінімальний споживчий бюджет (1991 - 1992 рр.), межа малозабезпеченості (1995 - 1999 рр.) та прожитковий мінімум (з 2000 р. по теперішній час). Зауважимо, що відповідно до Закону України "Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії" № 2017-ІП від 5.10.2000 це мають робити, починаючи з дати прийняття цього Закону.

Першим практичним кроком на шляху реформування оплати праці повинно стати встановлення Верховною Радою України у 2006 р. мінімальної заробітної плати на рівні законодавче визначеного державного стандарту - прожиткового мінімуму для працездатної особи в розмірі 453 грн. на місяць. Саме один з Указів Президента України В.А. Ющенка, які визначали програму першочергових дій "Десять кроків назустріч людям" це передбачає, і тому Уряд матиме політичну й суспільну підтримку.

До такої дії об'єктивно підштовхує й нинішня ситуація, коли мінімальна пенсія вже законодавче встановлена і виплачується пенсіонерам на рівні прожиткового мінімуму, тимчасом як для працюючої людини державна соціальна гарантія оплати праці є майже вдвічі меншою.

Рішення Уряду щодо підвищення розміру мінімальної заробітної плати з 1 березня 2006 р. до 332 грн., тобто до рівня мінімального пенсійного забезпечення громадян, може розглядатися лише як етапність роботи, яку необхідно завершити протягом цього року.

У цей самий період потрібно ратифікувати Україною Конвенцію МОП № 131 "Про встановлення мінімальної заробітної плати з урахуванням країн, що розвиваються".

Другим важливим заходом щодо наближення стандартів оплати праці в Україні до європейських має стати визначення прожиткового мінімуму на новій методологічній основі.

Новизна полягає в тому, що, по-перше, мінімальна заробітна плата як державна соціальна гарантія оплати праці має враховувати необхідність утримання непрацездатних членів сім'ї (для простоти розрахунків в міжнародній практиці береться коефіцієнт її збільшення 1,25 - 1,30) і, по-друге, "споживчий кошик" для визначення вартісної величини прожиткового мінімуму має бути доповнено витратами на сплату прибуткового податку з доходу, на купівлю або оренду житла, на платні послуги охорони здоров'я, освіти, утримання дітей у дошкільних закладах тощо. Цих складових у структурі нинішнього "споживчого кошика" немає. Водночас Конституція України (ст.48), Європейська соціальна хартія, визначаючи право кожного на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім'ї, встановлюють, що він охоплює, окрім достатнього харчування, житло, одяг, медичну допомогу, освіту.

Якщо в радянській системі значна частина зазначених послуг забезпечувалася державою безоплатно, у тому числі через розгалужену систему соціальної сфери на підприємствах і так звані суспільні фонди споживання (через цю систему працівники отримували додатково до заробітної плати соціальні трансфери в обсязі 3 - 3,5 місячної зарплати на рік), то в нинішній ринковій системі майже за все треба платити. На це вказує, зокрема, обсяг соціальних трансфертів, наданих працівникам через систему колективних договорів у 2004 р., який становив лише одну третину місячного заробітку середньостатистичного працівника, або в десять разів менше, ніж до 1990 р.

Крім цього, для забезпечення повного відтворення робочої сили потрібно переглянути в бік збільшення споживання продуктів харчування. Згідно з нормами Всесвітньої організації охорони здоров'я, працюючій людині необхідно споживати не менше 2800 кілокалорій на добу. А в Україні споживчий кошик розрахований на 2564 кілокалорій, тобто при зарплаті на рівні прожиткового мінімуму людина помітно недобирає до мінімальної фізіологічної норми й поступово втрачає продуктивну силу.

Удосконалення методологічної бази розрахунку прожиткового мінімуму відповідатиме міжнародним стандартам, зокрема визначеним Конвенцією МОП № 117 "Про основні норми та цілі соціальної політики", Конвенції МОП № 102 "Про мінімальні норми соціального забезпечення" та Європейській соціальній хартії. За цих умов "споживчий кошик" "поважчає", за нашими оцінками, в 1,8 раза. Тобто в діючих цінах його вартісна величина становила б нині приблизно 800 грн. До речі, дуже близьку до названої суми (714 грн.), як мінімально необхідної для забезпечення життєдіяльності працюючої людини, вказали й експерти за результатами соціологічного опитування (табл.1.5).

Таблиця 1.5 Заробітна плата в системі життєвих пріоритетів громадян України

Іншим системним кроком дії влади та всіх суб'єктів соціально-трудових відносин має бути встановлення нормативу витрат на робочу силу за нормами, характерними для країн з ринковою економікою: у собівартості продукції (операційних витратах на виробництво) частка оплати праці повинна становити 25 - 30% та у структурі ВВП 60 - 65%. Для цього мають бути задіяні державні важелі регулюючого та стимулюючого характеру, а також договірний механізм оплати праці під час укладення колективних договорів і угод. Без таких структурних змін досягти кардинального підвищення рівня заробітної плати та відновлення її основних функцій неможливо.

У контексті проблеми, що нами розглядається, доцільно також зробити порівняльний аналіз стану наближення України до стандартів ЄС і, зокрема, у соціальній сфері. У літературі вони визначені як копенгагенські критерії, що охоплюють три групи показників: грошово-фінансової політики; розвитку реального сектору; соціальної сфери. Якщо за першими двома групами показників є значний прогрес у напрямі руху до євростандартів - ступінь наближення становить 50-65%, то в соціальній сфері спостерігається найбільше відставання (табл.1.6).

Таблиця 1.6. Критерії ЄС та наближення до них України в соціальній сфері

Тож Україна відхиляється від критеріїв ЄС:

а) за рівнем заробітної плати - у 25 разів менше (за рівнем оплати за одну робочу годину Україна посіла у 2004 р. передостаннє місце серед 46 країн Європи де проводилося таке дослідження);

б) рівнем бідності - в 1,9-2,8 раза більше;

в) часткою доходу, що спрямовується на придбання продуктів харчування, - у 4,6 раза більше (близько 60% сукупного доходу);

г) різницею в доходах найбагатших і найбідніших верств населення - в 1,5-3,1 раза більше (коефіцієнт Джині).

З огляду на європейський досвід та фактичний стан в Україні потребує істотного вдосконалення й механізм захисту прав працівників на своєчасну й повну винагороду за працю. Міжнародні норми передбачають, що цей захист здійснюється, по-перше, правом на першочерговість виплати заробітної плати перед іншими обов'язковими платежами підприємства (податки, відрахування до фондів загальнообов'язкового державного соціального страхування), по-друге, створенням фондів гарантування виплати заробітної плати (гарантійних установ), по-третє, індексацією заробітної плати у зв'язку зі зростанням цін на товари і послуги, по-четверте, компенсацією працівникам за затримку виплати заробітної плати.

Під час розроблення Закону України "Про оплату праці" у 1995 р. на вимогу профспілок ці міжнародні норми було в основному враховано парламентом (ст.15, 33 і 34), однак запровадження відповідних механізмів або стримувалося, або ж вони не повною мірою відповідали вимогам соціального захисту найманих працівників. Тому до цих питань Верховна Рада поверталася неодноразово.

Так, з ініціативи Федерації профспілок України питання визначення заробітної плати першочерговим платежем кілька разів розглядалося парламентом й в окремі роки приймалися відповідні зміни до Закону "Про оплату праці", однак кожного разу Уряд блокував введення їх у дію шляхом подання Президенту України пропозиції застосувати "вето" на ці законодавчі зміни. Лише 21 жовтня 2004 р., нарешті, такий закон було прийнято й підписано (№ 2103-ІУ). Однак механізму його реалізації Урядом ще не розроблено.

Значних зусиль було докладено профспілками й до запровадження механізму індексації заробітної плати як способу захисту від її знецінення внаслідок інфляції. Нині індексація застосовується лише до частини доходу, який не перевищує величини прожиткового мінімуму й порівняно недавно, з 2003 р., знижено поріг індексації з 5 до 1%, чим посилено захист майнових прав працівників. Однак проблемним залишається питання розрахунку індексу споживчих цін, він повинен здійснюватися не в цілому за товарними позиціями, до яких належить купівля автомобілів, золота та інших предметів розкоші, а тільки за набором товарів і послуг, включених до прожиткового мінімуму. Унаслідок існуючої нині невідповідності реальні виплати з індексації грошових доходів за 2004 р., за розрахунками фахівців ФПУ, було занижено більш як на чверть.

Зовсім незадовільним, вважаємо, є діючий механізм компенсації працівникам за затримку виплати заробітної плати, коли сума заборгованої заробітної плати збільшується на індекс інфляції за період, в якому вона не була виплачена. Наприклад, працівникові в грудні 2004 р. не виплатили заробітну плату 500 грн. Компенсація становитиме: 500 грн. х 1,7% = 8,5 грн. Можна уявити, яких моральних страждань напередодні Нового року зазнає людина, її сім'я, яка залишилася без засобів існування, та якою мізерною є компенсація.

Зрозуміло, що існуючий підхід до компенсації втрат за затримки виплати трудових доходів порушує конституційне право громадян на належний захист їхньої власності.

Федерація профспілок двічі у 2003-2004 рр. ініціювала розгляд у Верховній Раді України відповідних змін до законодавства, подаючи через народних депутатів власні законопроекти. Проте, на жаль, під час їх розгляду вони не набрали необхідної кількості голосів.

В їхню основу було покладено принцип жорсткої економічної відповідальності роботодавця, який примусово відчужує у працівника зароблене і має при цьому певну вигоду. Адже поповнення обігових коштів підприємства через взяття кредиту в комерційних банках обходяться роботодавцям у 10-15 разів дорожче, ніж сплата компенсації працівнику за затримку зарплати. Це одна з причин того, що організаційно-правові заходи боротьби із заборгованістю із заробітної плати не дають належного результату.

Тому профспілковим законопроектом було передбачено значно посилити економічну відповідальність підприємців за невиплату заробітної плати працівникам за прогресивною шкалою: затримка до одного місяця - 10% суми заборгованості, від 30 до 90 календарних днів - 50%, понад 91 день - 100% суми нарахованого, але не виплаченого доходу. Подібні механізми застосовують у Данії, Італії, Нідерландах, Франції, Німеччині.

Непідтримка цього законопроекту народними депутатами засвідчила, що інтереси бізнесу взяли гору над правами працівників. Дещо виправити становище може ратифікація Україною Конвенції МОП № 173 "Про захист вимог працівників у випадку неплатоспроможності роботодавця". Майже дворічна дискусія профспілок з роботодавцями з цього питання завершилася рекомендацією Національної ради соціального партнерства Президенту України подати Конвенцію до Верховної Ради України на ратифікацію, але досі цього ще не зроблено. У разі ратифікації зазначеної Конвенції МОП виплата заробітної плати за неплатоспроможності підприємства або його банкрутства має стати в Україні привілейованим (першочерговим) платежем. Крім цього, для стабільного захисту майнових прав працівників необхідно буде створити спеціальний гарантійний фонд, подібний до того, який діє в банківській системі для захисту фізичних осіб - вкладників. Однак Уряд та об'єднання роботодавців України погодилися лише на часткову ратифікацію Конвенції № 173, а саме на визначення заробітної плати першочерговим платежем, з віднесенням питання щодо створення гарантійних фондів на невизначений термін. Зауважимо, що Директиви ЄС містять вимогу щодо створення таких гарантійних установ в усіх країнах - членах ЄС і неухильно ними виконуються. Зокрема, їх запровадили країни Центральної Європи і Прибалтики, які з 2004 р. стали членами Євросоюзу.