Макроекономіка як економічна наука

Протилежні результати мають місце в тому випадку, коли фактичні сукупні витрати перевищують ту величину, яка відповідає умовам повної зайнятості. Як видно з рис. 5.8б, у цьому випадку лінія фактичних сукупних витрат (С+І)2 знаходиться вище лінії сукупних витрат, що відповідають умовам повної зайнятості (С+І)1. У зв'язку з цим в економіці виникає інфляційний розрив. На рис. 5.8б величина інфляційного розриву дорівнює відстані по вертикалі між лінією (С+І)1 і лінією (С+J) яка відповідає ЧНП за умов повної зайнятості. Іншими словами, інфляційний розрив--це величина, на яку лінія фактичних сукупних витрат повинна зміститися вниз, щоб забезпечити без інфляційний ЧНП за умов повної зайнятості.

Інфляційний розрив виникає у зв'язку з тим, що зростання сукупних витрат (сукупного попиту) не супроводжувалося таким само зростанням виробництва (сукупної пропозиції). І це не дивно. В умовах, коли економіка досягла повної зайнятості за менших сукупних витрат (С+J)0, підприємці не можуть негайно відповісти на збільшення цих витрат відповідним збільшенням фізичних обсягів виробництва. Для цього потрібен певний час. Таким чином, інфляційний розрив збільшує тільки номінальний ЧНП і не торкається реального ЧНП.

6.4 Зовнішня торгівля і рівноважний ЧНП

Характер взаємозв'язку між сукупними витратами і ЧНП, який розглядався до цього часу, відповідає тим умовам, коли припускалося існування приватної економіки закритого типу. За такого припущення сукупні витрати обмежувалися двома елементами: споживчі витрати та чисті інвестиції. Але тепер виникає необхідність зняти це обмеження і включити до сукупних витрат чистий експорт (експорт мінус імпорт) як мінливий компонент цих витрат.

Це означає, що у відкритій економіці формула сукупних витрат повинна мати такий вигляд: С+І+(X--M)

Мал. 5.9. Чистий експорт і рівноважний ЧНП

Залежно від співвідношення між експортом та імпортом чистий експорт може бути позитивним або від'ємним. У зв'язку з цим результати зовнішньоторговельної діяльності можуть збільшувати або зменшувати сукупні витрати, пов'язані зі споживанням та інвестуванням.

З метою аналізу співвідношень між чистим експортом та ЧНП звернемося до рис. 5.9. При цьому для спрощення припустимо, що чистий експорт є величиною автономною, тобто не залежить від ЧНП. Іншими словами, імпорт країни розглядатиметься як величина, не залежна від рівня внутрішнього ЧНП.

В нашому аналізі за початкову величину сукупних витрат приймається величина, яка відповідає умовам закритої економіки, тобто С + І. Кожному окремому значенню С+І відповідає певний рівноважний ЧНП. На рис. 5.9 його рівень визначається перетином лінії С+І з бісектрисою в точці К0. Це означає, що рівноважний ЧНП дорівнює точці О0 на осі ЧНП.

Тепер перейдемо до умов відкритої економіки І тому включимо до складу сукупних витрат чистий експорт С + І +Хн, котрий, як уже зазначалося, може бути позитивним або від'ємним. Ця обставина відповідно вплине на величину сукупних витрат.

Спочатку приймемо першу умову, коли чистий експорт є позитивним (експорт, більший за імпорт). На рис. 5.9 цим умовам відповідає лінія С+І+ Хн, яка знаходиться вище лінії С + І. Унаслідок цього точка, в якій бісектриса перетинається з лінією сукупних витрат, переміститься вгору, тобто з К0 до К1. Такій ситуації відповідає вищий рівноважний ЧНП, який дорівнює тепер точці О1 на осі ЧНП.

З викладеного вище випливає наступний висновок: позитивний чистий експорт викликає збільшення сукупних витрат порівняно з їхньою величиною в закритій економіці і, таким чином, обумовлює зростання ЧНП. При цьому не слід забувати, що збільшення сукупних витрат за рахунок чистого експорту впливає на ЧНП мультиплікативно, тобто приріст ЧНП дорівнює здобутку чистого експорту на мультиплікаторі.

Тепер звернемося до протилежної ситуації, коли чистий експорт, є від'ємною величиною (експорт менший за імпорт). У цій ситуації чистий експорт зменшує сукупні витрати, які були-прийняті нами на початку, тобто в умовах закритої економіки:(С+І+Хн)2 < С+І. Тому на рис. 5.7 лінія (С+І+Хн)2 зміщується нижче від лінії С + І і перетинається з бісектрисою в точці К2, яка знаходиться нижче від точки К0. Відповідно зменшується рівноважний ЧНП, який тепер дорівнює точці 02 на осі ЧНП. Звідси випливає висновок: від'ємний чистий експорт приводить до зменшення сукупних витрат порівняно з їхньою величиною в умовах закритої економіки і відповідно знижує рівень рівноважного ЧНП.

6.5 Рівноважний ЧНП з урахуванням цінового чинника

На всіх попередніх етапах макроекономічного аналізу, проведеного в даній главі, ми виходили з умов, коли ціни приймалися незмінними і тому не мали впливу па формування рівноважного ЧНП. Таке припущення було досить виправданим, тому що воно відповідало тим умовам, коли економіка функціонує в межах кейнсіанського (горизонтального) відрізка кривої сукупної пропозиції.

За цих умов підприємці можуть збільшувати обсяги виробництва, не прагнучи підвищувати ціни, або. інакше кажучи, за цих умов в економіці не виникають об'єктивні чинники, які обумовили б зростання цін. Такий висновок можна підтвердити графічно, якщо об'єднати на вертикальній осі кейнсіанську модель «витрати -- випуск» і модель «сукупний попит -- сукупна пропозиція» (рис. 5.10).

З мал. 5.10 видно, що в межах кейнсіаського відрізка кривої сукупної пропозиції збільшенню сукупного попиту на величину відрізка 01 02 (рис. 5.10 б) відповідає приріст сукупних витрат на величину відрізка В1 В2 (рис. 5.10 а). У першому випадку крива сукупного попиту змістилася вправо, у другому -- лінія сукупних витрат змістилася угору. При цьому в обох моделях ціни залишилися без зміни.

Вплив приросту сукупних витрат на ЧНП має мультиплікативний характер. При цьому мультиплікатор діє тут на повну потужність. Це означає, що приріст сукупних витрат використовується повністю на приріст реального ЧНП.

Враховуючи викладене вище, перейдемо до аналізу економіки, яка почала рухатися в напрямі до забезпечення повної зайнятості. Насамперед припустимо, що відбулося збільшення сукупного попиту й сукупних витрат порівняно 5 початковим їхнім рівнем, який відповідав умовам неповної зайнятості. В цьому випадку на рис. 5.10б крива сукупного политу переміститься вгору і вправо (із АД1 до АД3) і перетнеться з кривою сукупної пропозиції в точці К3; лінія сукупних витрат на рис. 5.10а переміститься угору, тобто від (С+І+Хн)2 до (С+І+Хн)3 і перетнеться з бісектрисою в точці К3. Ці переміщення викличуть відповідні зміни рівноважного ЧНП і рівня цін. На обох частинах рисунка рівноважний ЧНП дорівнює точці О3 на осі ЧНП.

Враховуючи, що економіка знаходиться на проміжному відрізку кривої сукупної пропозиції, коли відбувається підвищення цін із Р1 до Р2, певна частка приросту сукупного попиту не збільшує реальний ЧНП, а поглинається інфляцією. Якщо знову звернутися до рис. 5.10б, то можна помітити, що зростання сукупного попиту із АД2 до АД3 відбувається на таку ж величину, як і раніше (з АД1 до АД2), тобто 01 02 = 02 04.

Але реальний ЧНП, визначений унаслідок перетину кривої сукупного попиту з кривою пропозиції у точці К3, дорівнює точці О3 на осі ЧНП, тобто збільшився лише на частку відрізка 02 04. На рис. 5.10а такому збільшенню попиту і цін відповідає менша, ніж раніше, величина приросту сукупних витрат В2 В3 < В1 B2. У зв'язку з цим на осі ЧНП реальний ЧНП дорівнює точці О3, а не точці 04. На верхній і нижній частинах рис. 5.10 точка 04 на осі ЧНП відображає величину номінального ЧНП.

Коли економіка знаходиться на цьому відрізку, збільшення рівноважного ЧНП, обумовлене збільшенням сукупного попиту (сукупних витрат), здійснюється з меншим мультиплікатором реальної дії, ніж на кейнсіанському (горизонтальному) відрізку. При цьому чим вищий рівень інфляції, тобто чим більше зростають ціни (із Р1 до Р2), тим слабшає дія мультиплікатора реальної дії.

Тема 7. Держава в системі макроекономічного регулювання

7.1 Необхідність і сутність державного регулювання економіки

Історичний досвід світової економіки підтверджує, що держава в усі часи тією чи іншою мірою була вимушена втручатися в економічні процеси. Але ступінь цього втручання на окремих етапах розвитку товарного виробництва був неоднаковим.

Тому на сучасному етапі розвитку товарного виробництва держава об'єктивно змушена виконувати роль суб'єкта регулювання економіки. В цій якості вона мусить виконувати багато економічних функцій. До головних її функцій можна віднести такі.

1. Визначення головних цілей та пріоритетів макроекономічного розвитку країни, виходячи із сучасного стану економіки та перспективних умов її розвитку. Це означає, що держава розробляє стратегію соціально-економічного розвитку країни, визначає ресурси, необхідні для її реалізації, пріоритетні напрями, очікувані економічні, соціальні та міжнародні наслідки макроекономічного розвитку країни. Визначені державними органами головні цілі та пріоритети макроекономічного розвитку країни становлять основу індикативних планів і економічних програм.

2. Розробка та затвердження правових основ функціонування ринкової економіки, які раціоналізують ринкове середовище, та надають йому цивілізований характер. Держава приймає закони, які регулюють товарно-грошові відносини між суб'єктами ринку, між окремими громадянами, господарськими суб'єктами й державою, тобто встановлює «правила гри» на ринку. Спираючись на економічне законодавство, вона виконує роль арбітра у сфері господарських відносин, виявляє випадки незаконної діяльності та застосовує відповідні заходи щодо порушників.

3. Цілеспрямований вплив на економічну діяльність господарських суб'єктів за допомогою системи економічних регуляторів. Для цього використовуються такі важелі, як державний бюджет, податки, гроші, кредит, ціни, заробітна плата тощо.

4. Захист конкуренції як головного «мотора» ринкового механізму. З цією метою держава розробляє антимонопольне законодавство та здійснює постійний контроль за його дотриманням у господарській практиці.

5. Регулювання зовнішньоекономічних відносин. З цією метою держава розробляє закон про митницю, встановлює експортне та імпортне мито, визначає режим експорту та імпорту товарів і капіталів.

6. Здійснення контролю за додержанням у країні відповідних соціальних параметрів. З метою виконання даної функції держава встановлює мінімальний рівень заробітної плати, розробляє закони, які гарантують право на працю та соціальне забезпечення.

7. Фінансування загальносуспільних благ та послуг, які є неподільними,-- благоустрій населених пунктів, будівництво доріг, закладів культури, утримання армії, розвиток науки, освіти та ін.

Державне регулювання економіки -- це діяльність держави щодо створення правових, економічних і соціальних передумов, необхідних для функціонування економічного механізму згідно з цілями й пріоритетами державної економічної політики.

Ринковий механізм, його інструменти становлять основу державного регулювання економіки.

Важливою передумовою, яка визначає ефективність державного регулювання економіки, є врахування в регулюючих діях держави індивідуальних умов конкретної країни. Ці умови характеризуються такими показниками, як частка державного сектора у економіці, структура економіки, досягнутий технічний рівень виробництва, місце національної економіки у світовому поділі праці, демографічні, національні та політичні умови тощо.

7.2 Форми та інструменти державного регулювання економіки

Залежно від строкової розмірності розрізняють довгострокове й короткострокове регулювання. Довгострокове регулювання обумовлене необхідністю досягнення стратегічних цілей. В його системі головне місце займає цілеспрямований вплив на обсяг і структуру інвестицій, рівень заощаджень в економіці. Головне завдання довгострокового регулювання полягає в проведенні структурних зрушень в економіці, розвитку наукоємних виробництв, піднятті відсталих в економічному відношенні районів.

Короткострокове регулювання -- це передусім анти циклічне регулювання, основою якого є вплив на сукупний попит (величину споживчих та інвестиційних витрат). У межах цієї форми застосовується антиінфляційне регулювання, яке реалізується переважно через політику доходів (контроль над заробітною платою та цінами, обмеження темпів зростання грошової маси).

За характером впливу на господарські суб'єкти державне регулювання економіки поділяється на дві форми: пряме та непряме (опосередковане). Пряме регулювання -- це вплив держави на економічні процеси за допомогою безпосереднього використання відповідних регуляторів. Воно реалізується через бюджетне інвестування державою, відповідних програм--фінансування розвитку державних підприємств, інфраструктури науки, культури, освіти, соціального захисту населення тощо, а також через регламентацію цін, заробітної плати та інших інструментів ринкового механізму. Прямий вплив може здійснюватися і через використання адміністративних важелів, які регламентують конкретні завдання та обмеження господарської діяльності.

Непряме регулювання економіки -- це вплив держави на господарську діяльність через внесення відповідних змін в умови функціонування ринкового механізму. Воно і досягається за допомогою правових та економічних інструментів. Застосовуючи ці інструменти, держава безпосередньо нічого не змінює в ринковому механізмі, а створює лише передумови для цих змін.

Державне регулювання економіки спирається на систему державних інструментів (регуляторів). Залежно від їхньої природи всі деревці інструменти можна поділити на три види: правові, адміністративні та економічні. До правових інструментів належать законодавчі та підзаконні документи, які регламентують основні норми й правила економічної діяльності господарських суб'єктів та окремих громадян. Вони визначають як загальні умови цієї діяльності, так і допустимі винятки з цих умов, установлюють права та обов'язки юридичних і фізичних осіб, а також можливі санкції за їх порушення.

Адміністративні інструменти -- це укази, постанови та розпорядження виконавчих органів, які дозволяють, забороняють, обмежують чи нормують окремі види господарської діяльності. Наприклад, встановлення квот, ембарго, і видання ліцензій, затвердження стандартів якості продукції, екологічних норм тощо.

Найважливішу роль у державному регулюванні економіки відіграють економічні Інструменти. До головних із них належать: макроекономічне планування, державний бюджет, податки, гроші кредит, ціни, заробітна плата. Регулюючий вплив держави на економіку забезпечується передусім через макроекономічне планування, основною формою якого в умовах ринку є індикативне планування.

Індикативний план є вихідним організаційно-економічним інструментом державного регулювання економіки. Цю роль він виконує завдяки таким своїм властивостям. По-перше, він є інструментом, в якому визначаються цілі, пріоритети та головні параметри передбачуваного розвитку економіки; по-друге, його показники виходять із необхідності досягнень узгодженого розвитку окремих галузей та регіонів; по-третє, він визначає доцільність і характер тих змін, які необхідно впровадити в систему державних регуляторів із метою створення передумов, необхідних для досягнення цілей, поставлених у плані.

Недирективний характер індикативного плану не усуває необхідності його виконання. Але ця необхідність реалізується не у формі юридичного закону, а на основі створення відповідних передумов. Перша з них -- цілеспрямований вплив держави на господарських суб'єктів за допомогою системи економічних регуляторів.

Друга передумова -- розробка плану на засадах соціального партнерства. Це означає, що індикативний план не може виражати лише відокремлені наміри уряду.

Третя передумова -- мобільний характер індикативного плану, яка випливає з його прогнозного характеру.

Четверта передумова--індикативний план розробляється як підсистема в межах загальної системи державної економічної стратегії.

Роль регулятора економіки державний бюджет виконує по-різному. По-перше, він акумулює та перерозподіляє значну частку створеного в країні національного продукту. По-друге, бюджетний вплив на економіку здійснюється через фіскальну політику, тобто на основі оптимального поєднання державних доходів і витрат. Фіскальна політика може бути спрямована як на зведення доходної та витратної частин бюджету з надлишком (щоб перешкодити надвиробництву), так і на створення дефіциту (щоб стимулювати економічне зростання).

У тісному поєднанні з бюджетом велику регулюючу роль в економіці виконують податки. Але їх регулююча роль не зводиться до фіскальної функції. Поряд із цим податки використовуються державою для вирішення проблем, пов'язаних із стимулюванням чи обмеженням певних видів господарської діяльності.

Використання грошей як інструмента державного регулювання економіки здійснюється передусім через грошові реформи, які спрямовані на зміну масштабу цін та заміну старих грошових знаків новими. Великий вплив на економіку, насамперед на зовнішньоекономічну діяльність, справляє державне регулювання курсу національної валюти. Воно реалізується через девальвацію національної валюти (зниження її курсу стосовно до іноземних валют) або її ревальвацію (підвищення цього курсу) за допомогою встановлення відповідного режиму формування курсу національної валюти (вільний, плаваючий, фіксований, спеціальний). Але найсильніший вплив на економіку справляє держава через регулювання грошової маси. Її надлишок викликає інфляцію, зниження життєвого рівня населення, а нестача -- може призвести до економічного спаду та зростання безробіття. Таке регулювання здійснюється через банківський кредит, політику «дорогих» чи «дешевих» грошей та інші заходи.

В умовах ринкових відносин ціни справляють регулюючий вплив на економіку, головним чином, через механізм їх, вільного формування на ринку. Але залежно від рівня розвитку ринкових відносин, індивідуальних умов розвитку економіки кожної окремої країни держава певною мірою може втручатися в процеси ціноутворення з метою обмеження руйнівних властивостей ринкових цін або для вирішення деяких економічних і соціальних проблем. Ступінь такого втручання залежить від рівня інфляції, розвитку конкуренції та монополізації виробництва, характеру зовнішньоекономічної та соціальної політики тощо.

Державне регулювання економіки за допомогою заробітної плати тією чи іншою мірою практикується в багатьох країнах. Його основу становлять відповідні законодавчі акти (закон про працю, закон про заробітну плату, соціальний захист населення тощо), які визначають рівень соціальних гарантій кожного члена суспільства: мінімальний прожитковий рівень, мінімальну заробітну плату, умови призначення витрат по безробіттю, розмір пенсій та трудовий стаж, необхідний для її одержання, тривалість оплачуваної відпустки тощо.

Використання державою економічних інструментів у регулюванні економіки може породжувати не тільки позитивні, а й негативні наслідки. Кожен із них може дати позитивний результат при вирішенні однієї проблеми й одночасно породити іншу проблему або ще більш ускладнити її вирішення. Так, підвищення національним банком облікової ставки чи норми обов'язкових резервів комерційних банків є важливим засобом подолання інфляції. Але водночас цей засіб може негативно вплинути на економічне зростання, викликати збільшення рівня безробіття. Ця обставина змушує державу кожний раз порівнювати між собою позитивні ефекти з негативними та вибирати найоптимальніші варіанти свого втручання в економіку.

Важливим показником визначення ефективності кожного економічного інструмента є мультиплікатори, які відображають результативність їхнього впливу на економіку. Окремі економічні Інструменти неоднаково ефективні з досягненні поставлених цілей. Одні з них краще пристосовані для регулювання інфляції, другі--для стимулювання економічного зростання, треті -- зниження рівня безробіття і т.д. Наприклад, грошовий мультиплікатор більший за бюджетний, якщо метою державного регулювання є зниження рівня інфляції. Тому якщо уряд стоїть перед необхідністю вибору інструмента з метою реалізації антиінфляційної політики, то, головним чином, він повинен використовувати грошово-кредитний механізм. Він дає більший ефект, ніж скорочення бюджетних витрат.

7.3 Класична та кейнсіанська теорії макроекономічного регулювання

В основі будь-якої теорії макроекономічного регулювання лежить питання про те, як і за допомогою якого механізму забезпечується в економіці повна зайнятість, тобто такий етап економіки, коли наявні ресурси використовуються повністю. Це може забезпечувати ринковий механізм самостійно або поряд із ним відповідну регулюючу роль має виконувати держава. Прихильники класичної теорії вважають, що ринковий механізм, здатний забезпечувати повну зайнятість самостійно, без державного втручання. Вони стверджують, що інколи на економіку можуть впливати зовнішні негативні фактори, такі як війни, політичні перевороти, посуха, біржовий крах тощо, які тимчасово виводять її зі стану повної зайнятості. Але здатність ринку до автоматичного саморегулювання через деякий час знову відновлює в економіці такий рівень виробництва, який відповідає повній зайнятості. Тобто можливий відхід економіки від стану повної зайнятості, на думку представників класичної теорії, є не внутрішнім продуктом ринкової економіки, а лише результатом впливу на неї зовнішніх обставин.

Відповідно до класичної теорії ринковий механізм регулювання економіки складається з таких елементів. Перший--процес виробництва товарів є лише іншим виразом процесу їх споживання. Тому товарна пропозиція породжує адекватний собі попит.

Прихильники класичної теорії погоджуються з тим, що зазначена рівність між виробництвом і споживанням стає неможливою, якщо певна частина доходів від реалізації товарів спрямовуватиметься не на споживання, а на заощадження.

Суть другого елемента ринкового механізму регулювання економіки полягає в тому, що частина доходів, яка спрямовується на заощадження, знову повертається в потік «доходи-витрати» через грошовий ринок у вигляді інвестиційних витрат. Тому величина сукупних витрат через деякий час вирівнюється до своєї норми за рахунок збільшення інвестиційних витрат, що повертає економіку в стан повної зайнятості. Необхідною умовою для здійснення таких змін є рівність між заощадженнями та інвестуванням. Відповідно до класичної теорії ця умова забезпечується ринком грошей через коливання процентної ставки під впливом попиту та пропозиції.

Класики допускають тимчасове перевищення заощадження порівняно з інвестиціями. Але така невідповідність, на їхню думку, необов'язково викликає падіння виробництва, тому що, крім грошового ринку, велику регулюючу роль виконує ринок ресурсів і продуктів. Звідси випливає третій елемент механізму ринкового регулювання економіки. Суть його полягає в тому, що коли ставка процента з певних причин тимчасово не здатна привести до рівноваги заощадження та інвестиції, то обумовлене цим зниження сукупних витрат (сукупного попиту) викличе зменшення не рівня виробництва, а тільки цін на ринку продуктів. Єдиним наслідком є утворення рівноваги між сукупним попитом та сукупною пропозицією на базі нижчого рівня рівноважних цін.

На відміну від класиків кейнсіанці відстоюють думку, що ринковий механізм самостійно не може гарантувати повну зайнятість. Вони стверджують, що економіка може бути збалансованою, тобто забезпечуватиметься рівновага між сукупним попитом та сукупною пропозицією, але одночасно може існувати й вимушене безробіття та високий рівень інфляції. Для підтвердження цього положення вони наводять кілька аргументів, які заперечують здатність ринкового механізму само забезпечувати повну зайнятість.

Перший аргумент-- кейнсіанською теорією відкидається положення про те, що ставка процента врівноважує заощадження та інвестиції. її прихильники вважають, що суб'єкти заощадження та інвестори -- зовсім різні групи, які в процесі прийняття рішень про заощадження та інвестиції керуються неоднаковими мотивами. Досить часто заощадження здійснюються для вирішення інших проблем: 1) із метою проведення великих закупок, вартість яких перевищує розмір поточних доходів; 2) для створення резерву грошових засобів; 3) із метою нагромадження грошей, щоб задовольнити майбутні потреби, наприклад, для сплати витрат за навчання.

На думку кейнсіанців, важливим фактором, який визначає величину інвестицій, є також норма чистого прибутку, очікувана від інвестування.

Кейнсіанці вважають помилковим класичне положення про те, що єдиним джерелом інвестицій є поточні заощадження. На їхню думку, крім них, на грошовому ринку існують два інші джерела інвестицій: 1) готівкові заощадження домогосподарств, тобто населення зберігає гроші не тільки в банках у безготівковій формі, а й у готівковій формі на руках; 2) кредитні установи, які збільшують пропозицію грошей у результаті надання позик, тобто вони мають здатність із грошей робити нові гроші, розмір яких обчислюється як добуток надлишкових резервів на грошовий мультиплікатор.

Другий аргумент -- кейнсіанці ставлять під сумнів класичне положення про еластичність цін і заробітної плати в напрямі зниження останньої при зменшенні сукупного попиту. Спираючись на реальну практику, вони наводять два аргументи. По-перше, зниження заробітної плати на окремих підприємствах викликає в цілому по економіці зменшення доходів, а отже, й сукупного попиту, що обумовлює спад виробництва та збільшення безробіття. По-друге, наявність монополій, які стримують зниження цін, і профспілок, які стримують зменшення заробітної плати, перешкоджає істотному зниженню цін і заробітної плати. що скорочує сукупний попит, викликає спад виробництва та безробіття.

Спираючись на перелічені аргументи, кейнсіанці роблять висновок, що ринковий механізм має доповнюватися державним утручанням в економіку. Головним об'єктом державного регулювання в кейнсіанській теорії виступають сукупні витрати, які визначають величину ЧНП і забезпечують рівновагу між сукупними витратами і ЧНП.

Держава може і повинна впливати на сукупні витрать через їхні окремі елементи: споживчі витрати (СВ), чисті-інвестиції (ЧІ), чистий експорт (ЧЕ) і державні закупки (ДЗ). Головним інструментом цього впливу вважається фіскальна політика, а значно меншу роль має виконувати грошово-кредитна політика.

Згідно з кейнсіанською теорією вплив держави на сукупні витрати має здійснюватися через механізм фіскальної політики, через установлення рівня державних витрат і їх співвідношення з надходженнями до бюджету. У процесі регулювання співвідношення між витратною й прибутковою частинами державного бюджету допускається його дефіцит, якщо стоїть завдання збільшити сукупний попит, і навпаки, бюджетний надлишок, якщо виникає потреба його зменшення.

7.4 Альтернативні теорії макроекономічного регулювання

Серед них можна виділити монетаризм, теорію раціональних очікувань, теорію економіки пропозиції. Прихильники перших двох теорій у тій чи іншій формі відстоюють головну ідею класичної теорії державного невтручання в економіку і визнають за ринковим механізмом здатність самостійно забезпечував необхідну макроекономічну стабільність. Теорію односторонньою, яка враховує тільки попит і недооцінює необхідність регулювання пропозиції.

В основі монетариської теорії лежить ідея про те, що головну роль у регулюванні економіки виконує грошово-кредитна, а не фіскальна політика. При цьому основним інструментом регулювання економіки вважаються гроші, збільшуючи чи, зменшуючи грошову пропозицію, держава може справляти регулюючий вплив на економічну активність. Тому при обгрунтуванні своєї теорії монетаристи спираються на рівняння обміну, яке можна відобразити такою формулою:

M * V = P * Q;

де M -- пропозиція грошей; V -- швидкість обертання грошей у кругообігу доходів (середня кількість разів використання одиниці національної валюти на купівлю товарів та послуг протягом року); P--рівень цін (середня ціна за якою продається кожна одиниця фізичного обсягу виробництва); Q--фізичний обсяг вироблених товарів та послуг.

Спираючись на емпіричні докази, монетаристи стверджують, що швидкість обертання грошей є стабільною, а чинники, які впливають на неї, змінюються поступово й досить передбачливо. Таким чином, зміну швидкості обертання грошей можна передбачити й врахувати. За цієї умови роль активного елемента монетаристської формули відіграє грошова пропозиція. Це означає, що держава через грошово-кредитну політику може змінювати величину грошової пропозиції і таким чином регулювати номінальний обсяг виробництва (Ц * О).

Важливою особливістю монетаристської теорії є простіший підхід до механізму впливу грошово-кредитної політики на обсяг виробництва.

Монетаристи вбачають вплив грошової пропозиції на сукупний попит безпосередньо, тобто без участі процентної ставки. На їхню думку, грошова пропозиція прямо впливає на сукупний попит, причому на всі його елементи, а не тільки на інвестиційні витрати. І, нарешті, зміна сукупного попиту, у свою чергу, приводить до зміни номінального ЧНП. Але на відміну від кейнсіанської теорії у монетаристів вплив сукупного попиту на номінальний ЧНП здійснюється переважно через зміну цін, а не завдяки зміні фізичного обсягу виробництва.

Теорія раціональних очікувань стала досить поширеною із середини 70-х років, коли в економіці деяких країн почали спостерігатися одночасно такі явища, як безробіття та інфляція. Зазначена теорія виходить із того, що люди спроможні діяти раціонально. Вони, аналізуючи економічну інформацію, здатні визначити очікувані наслідки та приймати рішення, які враховують ці очікування.

Саморегулююча здатність людей до раціональних дій може бути реалізована на практиці лише через ринковий механізм, тобто без державного втручання. Тому теорії раціональних очікувань виходить із передумови, що всі ринки (як продуктів, так і ресурсів) є високо конкурентними. На таких ринках ставки заробітної плати і ціни еластичні одночасно як у напрямі зниження, так і в напрямі зростання. На думку прихильників теорії раціональних очікувань нова інформація, яка впливає на кон'юнктуру ринку, швидко відбивається на співвідношенні попиту та пропозиції високо конкурентних ринків і тому рівноважні ціни та обсяг виробництва також швидко пристосовуються до нових ринкових ситуацій або до змін у державній економічній політиці.

Теорія раціональних очікувань має два найбільш уразливі елементи. Перший -- спроможність усіх людей досить правильно передбачити майбутні зміни в економіці та державній економічній політиці викликає великі сумніви. Практика свідчить про те, що в галузі економічного прогнозування допускають великі помилки навіть керівні діячі та спеціалісти. Другий елемент - у реальній дійсності переважна більшість ринків не є чисто конкурентними. Монополії та профспілки значною мірою стримують зниження цін і заробітної плати. Тому ринки не володіють здатністю миттєво пристосовуватися до зміни ринкової ситуації та через ціни також миттєво впливати на обсяг виробництва в необхідних напрямах.

Теорія економіки пропозиції виникла у зв'язку з нездатністю кейнсіанської теорії пояснити одночасне падіння виробництва та зростання інфляції, тобто такий феномен, як стагфляцію. На думку прихильників даної теорії, це пояснюється тим, що згідно з кейнсіанською теорією фіскальна політика справляє вплив тільки на сукупний попит через зміну величини сукупних витрат. Насправді ж фіскальна політика, передусім через податковий механізм, може впливати й на сукупну пропозицію, тобто в кінцевому і підсумку на реальний обсяг виробництва.

У прихильників кейнсіанської теорії підвищення податків викликає скорочення тільки сукупного попиту й зменшення рівня інфляції попиту; у прихильників теорії економіки пропозиції поряд із цим підвищення податків може викликати інфляцію витрат (через зростання непрямих податків, податків на заробітну плату, та інших відрахувань, які впливають на собівартість товару), зменшення стимулів до праці (у зв'язку зі зниженням доходів після сплати податків) та інвестицій (у зв'язку із зростанням податків на прибуток), що скорочує пропозицію.

Пов'язуючи стагфляцію з надмірним рівнем податків, прихильники теорії економіки пропозиції виступають за помірніше втручання держави в економіку. Зокрема, вони вважають, що з метою стимулювання заощаджень та нових інвестицій необхідно здійснити істотне зменшення рівня прямих податків.

Тема 8. Фіскальна політика держави

8.1 Фінансова система і її основні елементи

Фінанси - це система економічних відношень, що виникають між державою, юридичними й фізичними особами, між окремими державами з приводу формування, розподілу й використання фондів коштів. Іншими словами, грошові відношення, реалізація яких відбувається через особливі фонди, - це фінансові відношення.

Сутність фінансів розкривається в їхніх функціях: розподільної (забезпечення суб'єктів господарювання необхідними фінансовими ресурсами, що використовуються у формі грошових фондів цільового призначення), контрольної (контроль за сформованими в суспільстві економічними пропорціями), стимулюючої (за допомогою податків держава створює умови для прискореного розвитку окремих галузей і виробництв, сприяє рішенню актуальних для товариства проблем), фіскальної (за допомогою податків досягається вилучення частини прибутків підприємств і громадян для утримання державного апарата і тощо). Реалізуються фінансові відношення через фінансову систему, що містить у собі бюджети різноманітних рівнів, фонди соціального, майнового й особистого страхування, валютні резерви держави, грошові фонди підприємств і фірм, комерційних і некомерційних структур та інші спеціальні грошові фонди.

З погляду соціально-економічних відношень, вона укладається з централізованих, децентралізованих фінансів і фінансів домогосподарств. Централізовані фінанси - це держбюджетна система, державний кредит, спеціальні позабюджетні фонди, фонди майнового й соціального страхування, що використовуються в якості інструмента регулювання національної економіки в цілому, рішення цілого ряду найважливіших економічних і соціальних задач. Децентралізовані фінанси - це фінанси фірм і підприємств різноманітних форм власності. Фінанси домогосподарств - це особисті фінанси, тобто фінансові відношення між фізичними особами, що спільно мешкають і ведуть загальне господарство.

Сукупність державних заходів для оптимізації розвитку економічних і соціальних умов із використанням централізованих грошових ресурсів утворює фінансову політику держави. Вона різноманітна в різноманітних національних утвореннях, але загальна тенденція в її проведенні для різноманітних держав складається в матеріальному забезпеченні національних концепцій по соціалізації життя: використанні наукових досягнень, підвищенні продуктивності праці, рості якості життя населення.

У перехідний період внутрішня й зовнішня фінансова політика спрямована на формування й упорядкування існуючих підприємницьких (економічних) відношень. Вона виявляється в радикальному перерозподілі фінансових ресурсів.

8.2 Державний бюджет і його структура

Головною ланкою фінансової системи є державний бюджет, що являє собою план прибутків і витрат держави. По матеріальному утриманню державний бюджет - це централізований фонд коштів держави. По соціально-економічному утриманню - це сукупність фінансових відношень, що виникають між державою й фізичними, юридичними особами з приводу створення, розподілу й використання загальнодержавних коштів.

Сукупність вхідних у нього організаційних структур утворює бюджетну систему, що формується з урахуванням сукупності соціально-економічних, правових, адміністративних особливостей.

Структура бюджетної системи тієї або іншої країни залежить насамперед від її державного устрою. У країнах, що мають унітарний устрій, бюджетна система має двох'ярусну побудову - державний і місцевий бюджет. У країнах із федеральним державним устроєм (США, ФРН, Росія) є проміжні ланки - бюджети штатів, земель, суб'єктів федерації. У централізованому бюджеті концентрується основна частина коштів для фінансування загальнодержавних потреб. Видаткова й дохідна частини можуть бути використані для регулювання економіки. Засоби місцевих бюджетів призначені для рішення задач , віднесених до компетенції місцевих органів влади. Значна частка їх, як правило, направляється на економічний і соціальний розвиток інфраструктури регіону.

Державний бюджет виконує дві функції: розподільну й контрольну.

Принципи побудови бюджету:

принцип єдності, що означає, що в країні є один бюджет, у якому об'єднані всі державні прибутки й витрати;

принцип повноти, що припускає урахування по кожній бюджетній статті усіх витрат і надходжень;

принцип правдивості, що спрямований проти фальсифікації бюджетних розписів;

принцип гласності, що означає, що уряд зобов'язаний публікувати бюджет і повідомляти про його виконання.

Державний бюджет складається з прибутків і витрат. Дохідна частина бюджету складається з податкових надходжень, що стягаються з юридичних і фізичних осіб. Податки, стягнуті з юридичних осіб, включають прямі податки (податок із прибутку й майна підприємства), непрямі податки (ПДВ, акцизний збір, мито) й місцеві збори й внеску (плата за використання природних ресурсів, держмито). З фізичних осіб стягаються такі податки: прибутковий податок, податок на нерухоме майно, плата за землю, із власників транспортних засобів, податок на промисел, держмито, внеску в пенсійний фонд, місцеві податки й збори (готельний збір, податок на виграш у казино й тощо). Крім цих податків держава збирає внески на утворення цільових фондів: пенсійного, соціального страхування, сприяння зайнятості населення, фінансування утворення, культури, охорони здоров'я, науки, національної оборони, керування державою, утримання правоохоронних органів. Так само в складі держбюджету передбачаються витрати на капітальні вкладення в АПК і інші галузі, фінансування й розвиток народного господарства, обслуговування зовнішнього й внутрішнього боргу держави.

8.3 Фіскальна політика і її види

Фіскальна політика держави припускає використання можливостей уряду стягувати податки і витрачати кошти держбюджету для регулювання рівня ділової активності, рішення різноманітних соціальних задач. Основними важелями фіскальної політики держави є зміни податкових ставок, бази оподатковування, видів податків, їхньої кількості й розмірів державних витрат або їхніх напрямків відповідно до конкретних цілей суспільства.

В економічній теорії існують різноманітні точки зору на методи проведення фіскальної політики держави.

Прихильники кейнсіанського напрямку традиційно орієнтуються на створення ефективного сукупного попиту як стимулу економічного розвитку. Тому вони розглядають скорочення податків як основний чинник росту сукупного попиту і, відповідно, росту реального обсягу виробництва.

Прихильники теорії “економіки пропозиції” розглядають зменшення податкових ставок як чинник збільшення сукупної пропозиції. Вони вважають, що зменшення податкового тягаря призводить до зростання доходів:

населення, а, отже, до росту заощаджень;

бізнесу, а, отже, до збільшення прибутковості інвестицій.

Таким чином, скорочення податків викликає ріст національного виробництва й прибутку,що, у свою чергу, не тільки не зменшує податкові надходження в бюджет і не викликає бюджетного дефіциту, але при більш низьких ставках податків забезпечує ріст податкових надходжень у бюджет за рахунок розширення податкової бази.

Роздивимося більш конкретно кейнсіанський підхід до макроекономічних наслідків фіскальної політики.

Фіскальна політика укладається з дискреційної фіскальної політика й політики автоматичних стабілізаторів.

Під дискреційною фіскальною політикою розуміється свідоме регулювання державою рівня оподатковування і державних витрат із метою впливу на реальний обсяг національного виробництва,зайнятість, інфляцію.

Приймемо деякі допущення, що спрощують аналіз впливу фіскальної політики на сукупний попит: припустимо, що фіскальна політика впливає тільки на сукупний попит, державні витрати не впливають на споживання й інвестиції, чистий експорт дорівнює нулю.

Припустимо, що уряд прийняв рішення здійснити закупівлю товарів і послуг на суму, рівну G. У результаті зростуть витрати державного бюджету і при незмінному оподатковуванні збільшиться дефіцит. Отже, відбудеться ріст реального ЧНП на розмір:

,

де -приріст ЧНП, МРС - гранична схильність до споживання, - приріст державних витрат.

Щоб державні витрати мали стимулюючий вплив, вони не повинні фінансуватися за рахунок податкових надходжень, тому що збільшення податкових ставок знизить стимули до ділової активності, що призведе до зменшення обсягу виробництва.

Таким чином,щоб державні витрати мали стимулюючий вплив, їхнє збільшення повинно супроводжуватися бюджетним дефіцитом. Це положення є фундаментальною рекомендацією Кейнса, що складається в тому, що необхідно збільшувати дефіцит фінансування для подолання спаду або депресії.

Подібно інвестиціям і держвитратам, податки також призводять до виникнення мультиплікаційного ефекту. Мультиплікативний вплив на рівноважний рівень робить і зміна податків Т. Якщо податкові відрахування знижуються на визначений розмір,

то розташований доход зростає на цей же розмір. Споживчі витрати відповідно збільшуються на розмір , що призводить до збільшення рівноважного обсягу виробництва на розмір:

- мультиплікатор податків.

Чисті податкові надходження подають різницю між розміром загальних податкових надходжень у держбюджет і сумою виплачених урядом трансфертів.

Мультиплікативний ефект від зниження податків слабкіше, чим від збільшення державних витрат, що алгебраїчно виражається в перевищенні мультиплікатора витрат над податковим мультиплікатором на одиницю. Це є слідством більш сильного впливу держвитрат на розміри доходу й споживання.

Якщо державні витрати й податки збільшуються на той самий розмір, то і рівноважний обсяг виробництва збільшується на цей же розмір. У цьому випадку говорять про мультиплікатора збалансованого бюджету, що завжди дорівнює або менше одиниці. Цей мультиплікатор не припускає абсолютного усунення будь-яких бюджетних дефіцитів або надлишків. Мова йде про збалансованість у витратах і дохідних частинах бюджету.

Можна прогнозувати дискреційну політику держави в різноманітні періоди економічного циклу.

У період спаду фіскальна політика, що стимулює, укладається з: 1) збільшення держвитрат; 2) зниження податків; 3) сполучення росту держвитрат із зниженням податків.

Така фіскальна політика призводить фактично до дефіцитного фінансування, але забезпечує скорочення падіння виробництва.

В умовах інфляції, викликаної надлишковим попитом (інфляційний ріст), що стримує дискреційна фіскальна політика укладається з: 1) зменшення держвитрат; 2) збільшення податків; 3) сполучення скорочення держвитрат з оподатковуванням, що росте.

Така фіскальна політика орієнтується на позитивне сальдо бюджету. Звичайно, це абстрактна схема поводження уряду, і механізм фіскальної політики далеко не простий, оскільки в реальній економіці діють рівнобіжні й різнонапрямкові чинники.

У проведені фіскальної політики держави є друга складова - автоматична фіскальна політика або політика автоматичних (умонтованих) стабілізаторів. Під автоматичними або умонтованими стабілізаторами розуміється економічний механізм, що автоматично (без утручання держави) реагує на зміну економічної ситуації. До основних умонтованих стабілізаторів відноситься, по-перше, зміна податкових надходжень у різноманітні періоди економічного циклу. Сума податків залежить від розміру прибутків. Тому в період швидкого росту ВНП (у період підйому) податкові надходження автоматично зростають (при прогресивній ставці оподатковування й також за рахунок розширення оподаткованої бази), що забезпечить зниження купівельної спроможності населення й стримування економічного росту. І навпаки, у період економічного спаду сума вилучення прибутків зменшується, тобто відбувається поступове збільшення купівельної спроможності, що формує ефективний попит і стримує спад. Іншими словами, прогресивне оподатковування в період інфляційного росту призводить до втрати купівельної спроможності, і навпаки, у період уповільнення економічного росту - забезпечує мінімальну втрату купівельної спроможності. І перше, і друге бажано з погляду економічної стабільності.

Крім того, у період економічного підйому автоматичний ріст податкових надходжень формує тенденцію до скорочення й ліквідації бюджетного дефіциту й появі можливого бюджетного профіцита, що, у свою чергу, сприяє зменшенню можливої інфляції.

До вмонтованих стабілізаторів ставляться і система посібників по безробіттю, соціальні виплати, програми по підтримці малозабезпечених прошарків населення і тощо, що перешкоджають різкому скороченню сукупного попиту навіть у період економічного спаду. У період підйому виплата різноманітних посібників зменшується, що стримує сукупний попит.

8.4 Бюджетний дефіцит і надлишок. Методи фінансування бюджетного дефіциту

Бюджетний дефіцит - це та сума, на якій у даному році витрати бюджету перевищують його прибутки. В оберненому випадку - це бюджетний надлишок. Бюджетний дефіцит може бути викликаний такими причинами:

необхідністю здійснення значних державних програм по розвитку економіки;

мілітаризацією країни;

війнами, стихійними лихами, економічними кризами.

Для оцінки впливу фіскальної політики на бюджет використовуються концепції бюджету повної зайнятості та циклічного бюджету. Бюджет повної зайнятості (структурний бюджет) визначається рівнем сальдо бюджету (дефіциту або надлишку), який мав би місце за поточного реального рівня державних видатків і податкових ставок в умовах потенційного рівня випуску в економіці. Циклічний бюджет відбиває вплив ділового циклу на державний бюджет, тобто показує, яким чином фаза економічного циклу впливає на доходи, видатки й сальдо бюджету. Фактичний дефіцит державного бюджету складається під впливом дискреційної бюджетно-податкової політики (структурний дефіцит) і циклічних коливань в економіці (циклічний дефіцит). Структурний дефіцит визначається як бюджетний дефіцит при діючих податкових ставках і потенційному рівні випуску. Перевищення фактичного дефіциту над структурним дає циклічний дефіцит,а перевищення структурного над фактичним, навпаки, - циклічний надлишок.

Для фінансування дефіциту бюджету використовуються як інфляційні, так і не інфляційні джерела. Не інфляційні джерела містять у собі:

внутрішні та зовнішні позики на фінансових ринках: кредити комерційних банків, іноземних урядів та міжнародних організацій; продаж цінних паперів комерційним банкам, фірмам, домогосподарствам;

трансферти - фінансування у вигляді безоплатної допомоги.

Інфляційні джерела фінансування дефіциту бюджету:

кредитно-грошова емісія (монетизація);

випуск позик;

збільшення податкових надходжень у бюджет.

Найбільший негативний вплив справляє монетизація дефіциту. Фінансування дефіциту через центральний банк безпосередньо впливає на грошову базу та розмір грошової маси. При монетизації дефіциту держава отримує сеньйораж - доход від друкування грошей. Сеньйораж виникає в умовах перевищення грошової маси над приростом реального ВВП,наслідком чого є зростання середнього рівня цін. З огляду на це всі економічні агенти змушені сплачувати так званий інфляційний податок, який через вищі ціни перерозподіляє частину їхніх доходів на користь держави. Інфляційний податок - метод вилучення грошових коштів у населення шляхом збільшення пропозиції грошей для фінансування дефіциту бюджету та забезпечення уряду коштами, що потрібні для закупівлі відповідних товарів та послуг.

В умовах підвищення рівня інфляції виникає ефект Олівера -Танзи - свідоме затягування платниками податків строків внесення податкових відрахувань у державний бюджет. Наростання інфляційної напруги створює економічні стимули для «відкладання» сплати податків, тому що за час «затягування» відбувається знецінення грошей, у результаті якого виграє платник податків. У результаті дефіцит бюджету і загальної нестійкості фінансової системи можуть зрости.

Монетизація дефіциту у виді розширення кредитів Центрального банку державним підприємствам за пільговими ставками відсотка або у формі відстрочених платежів. У цьому випадку уряд купує товари й послуги, не заплативши за них у термін. Якщо закупівлі здійснюються в приватному секторі, то виробники заздалегідь збільшують ціни, щоб застрахуватися від можливих неплатежів. Це дає поштовх до підвищення загального рівня цін і рівня інфляції.

У випадку випуску державних позик виникає ефект витиснення.

Проблема збільшення податкових надходжень у бюджет виходить за рамки власного фінансування бюджетного дефіциту, тому що вирішується в довгостроковій перспективі на базі комплексної податкової реформи, націленої на зниження ставок і розширення бази оподатковування. У короткостроковому періоді зниження податкових ставок супроводжується, по-перше, зниженням ступеня умонтованої стабільності економіки; по-друге, зростанням ефекту витіснення недержавного сектора на фоні підвищення процентних ставок, що виникає як реакція грошового ринку на супровідне економічне підвищення попиту на гроші при їх незмінному (із метою обмеження рівня інфляції) пропозиції; по-третє, можливим збільшенням бюджетного дефіциту через одночасне зниження процентних ставок оподатковування і податкових надходжень у бюджет відповідно до закономірності, що описується кривої Лаффера.

Крива Лаффера показує, що в міру зростання ставки процента від 0 до 100 - податкові надходження спочатку збільшуються й досягають максимуму в деякій точці, а потім падають, незважаючи на зростання податкової ставки. Падіння податкових надходжень пов'язане з тим, що більш високі ставки податків утримують економічну активність, а виходить, скорочують податкову базу і змушують виробників ухилятися від податків. Зниження податкових ставок може створити стимули до праці, інвестиціям, заощадженням, розширенню виробництва і податкової маси. Проблема полягає в тому, щоб правильно визначити розмір податкової ставки, при якому надходження максимальні, надзвичайно важко. Лаффер вважав, що державу повинно вилучати не більш 30% прибутку підприємств і населення.

Методи регулювання бюджетного дефіциту.

Існує три методи збалансованості бюджету:

Упорядкування бюджету на щорічній основі, тобто кожний фінансовий рік повинна існувати рівність між прибутками й витратами. Проте такий стан бюджету обмежує можливості бюджетно-податкового регулювання і призводить або до дефіциту, або до його надлишку.

Бюджет повинен балансуватися в ході економічного циклу,а не щорічно. Уряд у періоди спадів виробництва збільшує витрати, що веде до зростання дефіциту. Зате в період економічного підйому воно скорочує витрати, що збільшує надлишок прибутків. У результаті по закінченні промислового циклу надлишок прибутків покриє дефіцит, що утворився в результаті спаду виробництва. Проблема полягає в тому, що спад виробництва і його підйому можуть бути різної тривалості й глибини. Якщо спад тривалий, а підйом короткий, бюджетний дефіцит залишиться.