Економічні аспекти глобальних проблем

Зміст

Вступ

1. Причини виникнення і сутність глобальних проблем

1.1 Головні причини виникнення глобальних проблем

1.2 Соціально-економічна сутність глобальних проблем

2. Основні шляхи розв'язання глобальних проблем

2.1 Основні шляхи демілітаризації економіки

2.2 Головні риси екологічної кризи

2.3 Паливно-енергетична та сировинна проблеми

Висновок

Вступ

В останні десятиріччя у світі виникло чимало проблем, які безпосередньо стосуються долі всього людства, заторкують інтереси всіх народів і вийшли на загально планетарний рівень. Від їх своєчасного розв'язання залежить існування самої цивілізації. Цього можна досягти лише спільними зусиллями всіх країн, міжнародних організацій.

До таких проблем належать відвернення світової ядерної війни та забезпечення стабільного миру, необхідність ефективної та комплексної охорони навколишнього середовища, ліквідація відсталості країн, що розвиваються, продовольча, сировинна, енергетична та демографічна проблеми, ліквідація хвороб, раціональне використання глибин світового океану та мирне освоєння космічного простору, проблема розвитку самої людини, перспективи забезпечення її гідного майбутнього.

1. Причини виникнення і сутність глобальних проблем

Головні причини виникнення глобальних проблем. Поняття "глобальні проблеми" походить під французького слова "8ІоЬаГ, що означає "всезагальний", "той, то охоплює всю земну кулю".

Кожна з глобальних проблем породжена специфічними причинами, зумовленими, з одного боку, специфікою розвитку продуктивних сил, географічним середовищем, рівнем прогресу техніки, природнокліматичними умовами, тобто речовим змістом суспільного способу виробництва, а з іншого -- специфічною суспільною формою, особливістю розвитку відносин власності. За всієї різноманітності причин глобальних проблем існують також спільні для них причинно-наслідкові зв'язки, властиві розвиткові технологічного способу виробництва.

Найзагальнішою причиною загострення глобальних проблем, що характеризує технологічний спосіб виробництва, є швидке зростання народонаселення в останні десятиріччя, або демографічний вибух, який до того ж супроводжується нерівномірністю зростання населення в різних країнах та регіонах.

Так, за 1 млн. років існування людської цивілізації населення планети становило 1 млрд. осіб. Зростання його кількості до двох мільярдів досягнуто через 120 років, а третій мільярд -- через 32 роки (1960). Через 15 років (у березні 1976 р.) кількість населення Землі становила 4 млрд. осіб, п'ятий мільярд було досягнуто на початку 1989 р.. тобто менш ніж за 13 років. За прогнозами експертів 00Н, до 2000 р. кількість населення нашої планети досягне 6 млрд., а до кінця 2100 р. стабілізується на рівні 12 -- 13 млрд. осіб.

Щоб прогодувати, одягнути, забезпечити житлом постійно зростаючу кількість населення, необхідно весь час нарощувати виробництво промислової та сільськогосподарської продукті. збільшувати обсяг видобування корисних копалин тощо. Внаслідок цього поступово вичерпуються природні ресурси, підвищується середня температура на Землі, забруднюється навколишнє середовище тощо.

Оскільки демографічний вибух супроводжується нерівномірністю зростання населення у різних країнах та регіонах, то в країнах з найвищим приростом населення продуктивні сили розвинуті недостатньо, панують масовий голод, злидні.

Так, якщо темпи приросту населення в країнах, що розвиваються, у XX ст. становили в середньому 2,5% за рік, то у промислове розвинутих країнах вони не перевищували 1%. Це призвело до того. що в Азії, Африці та Латинській Америці майже 1 млрд. осіб живе в умовах абсолютної злиденності, приблизно 250 млн. дітей хронічно недоїдають, від голоду і постійного недоїдання щорічно вмирає понад 40 млн. осіб.

За даними відомого французького науковця Ж.-І.Кусто, в 1991 р, з 5,6 млрд. жителів планети лише 500млн, осіб жили добре, 1,7 млрд. не мали нормальної питної води, 900 млн. жили у безпросвітних злиднях.

Демографічний вибух спричиняє загострення таких глобальних проблем, як продовольча, екологічна, сировинна, енергетична. Важливою причиною загострення глобальних проблем, що розглядаються з погляду речового змісту, є низький рівень впровадження ресурсо - та енергозаощаджуючих, екологічно чистих технологій.

Внаслідок цього із загального обсягу природної речовини, що залучається у процес виробництва, форми кінцевого продукту набуває лише 1,5%, з надр планети щорічно добувають майже 100 млрд. т руди, корисних копалин і будівельних матеріалів (по 25 т на кожного жителя).

В Україні річний обсяг видобутку мінеральної сировини становить 1 млрд. т, а гірської маси -- до 3 млрд. т, з них лише 5 -- 8% компонентів мінеральної сировини використовують для виробництва продукції, а решта йде у відходи.

Відходи промислових підприємств України в 1995 р. становили майже 130 млн. т (понад 2,5 т на душу населення), причому з них використано приблизно 15%, а знешкоджено менше 0,5% Усього на території України накопичено понад 25 млрд. т різноманітних відходів, які зробили непридатними для користування майже 160 тис. га зелених угідь. Крім того, понад 60% сховищ відходів не відповідають екологічним нормативам, а отже, є джерелами забруднення довкілля.

Застосування недосконалих технологій, зокрема спалювання нафти, вугілля і природного газу, призвело до того, що в 1990 р. в атмосферу було викинуто 6 млрд. т вуглекислого газу промислового походження. Вміст вуглекислого газу в повітрі щорічно зростає на 0,5%, а за останні 150 років зріс на 25%, причому на 12% -- за останні ЗО років.

Найбільшої шкоди заподіюють теплові електростанції, які працюють на вугіллі. Вони становлять 75% усіх ТЕЦ і на їхню частку припадає третина всіх викидів СО2. У пило-газових викидах міститься понад 1400 шкідливих для людини речовин.

Вміст двоокису вуглецю в атмосфері зростає, тому температура земної поверхні за останні 100 років підвищилася на 0,6%. Внаслідок цього підвищився рівень світового океану на 10%, а швидкість наступу океану на сушу постійно зростає і становить 1,1 см за 10 років.

Причиною загострення глобальних проблем є також швидка урбанізація населення, зростання гігантських мегаполісів, що супроводжується скороченням сільськогосподарських угідь, бурхливою автомобілізацією. Загалом на 0,3% території планети сконцентровано 40% всього населення.

Міста запруджені легковими автомобілями. Нині у світі їх налічується понад 700 млн. За останні 30 -- 40 років забруднення довкілля вихлопними газами зросло втричі. В країнах колишнього СРСР у великих промислових центрах 60% викидів припадає на автомобільний транспорт. Через нижчу якість автомобілів у країнах СНД кожний із них викидає й повітря у 6 разів більше забруднюючих речовин, ніж у країнах Європи.

Особливо складна екологічна ситуація в Україні. Майже 10% її території охоплено глибокою екологічною кризою, близькою до катастрофи, і майже 70% загальної земельної площі наближається до такого стану. Лише 1% території України -- екологічно чисті ареали. Такий стан довкілля спричинений надмірною концентрацією екологічно небезпечних виробництв.

Так, загальна площа України становила лише 2% території колишнього СРСР, а на ній було зосереджено 25% всього промислового потенціалу, на частку України припадало 25% забруднення природного середовища колишнього Союзу. Щороку шкідливі виробництва викидали в атмосферу понад 100 млн. т забруднюючих речовин, але при цьому не знешкоджувалася навіть четверта їх частина.

У наступний період ситуація не поліпшилася. Так, у середині 90-х років промислові підприємства України і транспорт щороку викидали у повітря майже б млн. т шкідливих речовин, що в розрахунку на кожного жителя становило до 150 кг. Внаслідок цього (минулого і сьогодення) з 68 великих міст СНД з найвищим рівнем забруднення повітря кожне п'яте було українським.

Така ситуація значною мірою породжена тим, що до 55% електроенергії виробляють ТЕС, які, по-перше, конструювалися на низькому технологічному рівні (не було створено екологічно чистого котельного устаткування), по-друге, експлуатувалися тривалий час без достатнього оновлення виробничого апарату, по-третє, вони працювали на низькосортному кам'яному вугіллі.

Оскільки Україна значно відстає від розвинутих держав світу у формуванні раціональної структури паливного балансу (якщо у США в цьому балансі понад 80% припадає на вугілля, до 6% на мазут і 14% на газ, то в Україні на ці види енергоносіїв припадало в середині, 90-х років відповідно 47,12 і 41%), то в майбутньому при збереженні такої технології і структури паливного балансу екологічна ситуація погіршуватиметься.

Важливою причиною загострення глобальних проблем є також варварське ставлення людини до природи, що найбільше виявляється в хижацькому вирубуванні лісів, знищенні природних річок, створенні штучних водойм, забрудненні шкідливими речовинами прісної води.

Щороку у світі знищують 15 млн. га лісів, на одне посаджене дерево припадає 10 вирубаних, кожну секунду вирубують ліси площею з футбольне поле. В Україні за 1955 -- 1995 рр. понад обгрунтовану норму вирубано майже 20 млн. кубометрів лісу.

З початку XX ст. споживання прісної води зросло більше як у 7 разів, досягнувши на початку 90-х років майже 300 кубометрів. У найближчі ЗО років споживання води зросте в 1,5 -- 2 рази. Водночас, за даними Всесвітньої організації охорони здоров'я, майже 80% всіх випадків захворювань пов'язані зі споживанням неякісної води.

Проблема води стає першочерговою. Чверть людства потерпає від її нестачі. В Україні майже 800 сіл користуються привозною водою, 89% сіл не мають водогону, кількість річок зменшилася на 3 тис.

Водночас до водного басейну України щорічно скидають понад 14 млрд. кубометрів стічних вод (майже 300 тис. літрів на одного жителя), внаслідок чого до водойм потрапило понад 1,8 т сульфатів, 2,1 млн. т хлоридів та інших шкідливих речовин. Це призвело до концентрації в них солей важких металів і фенолів, у декілька разів вищої від граничне допустимих норм.

Нераціональне ставлення до природи виявляється також у втраті величезних масивів землі. За останні 100 років людство втратило 200 млн. кв. км землі, а нині щорічно втрачає приблизно 6 -- 7 млн. га найродючіших земель. В Україні за останні 20 років кількість еродованих земель збільшилася з 13 млн. до 18 млн. га, а 2 млн. га так захімізовані, що їх рекультивація економічно нерентабельна. Крім того, за 1975 -- 1995 рр. вміст гумусу в ґрунті зменшився з 3,5 до 3,1%, площі кислих ґрунтів зросли на 1,8 млн. га (на 25%), засолених -- на 0,6 млн. га (на 24%). У наступні роки ситуація погіршилася.

У країнах, що розвиваються, щорічно отруюються пестицидами майже 400 тис. осіб. Надмірна загазованість, отруєння хімікатами тощо призвели до того, що в кістках сучасної людини вміст свинцю у 50 разів вищий, ніж у наших давніх предків. Збільшується отруєння ртуттю, кадмієм, що спричиняє катастрофічне швидке зростання кількості серцево-судинних та онкологічних захворювань.

З погляду суспільної форми загальними причинами загострення більшості глобальних проблем є, з одного боку, відносини приватнокапіталістичної власності, насамперед хижацьке ставлення монополій до природних ресурсів, світового океану тощо. Тому за повоєнний період на США припадає 40% світового обсягу забруднення екологічного середовища, а на кожного мешканця -- 1 кг токсичних речовин у повітрі.

З іншого боку, такою причиною є деформація соціально-економічної системи в колишньому СРСР та деяких інших країнах Східної Європи, монопольна політика міністерств і відомств, панування тоталітарної системи.

Ці дві соціально-економічні причини призвели до того, що на частку США, за даними американського журналу "Саєнс", щорічно припадало 1,2 млрд. т двоокису вуглецю (приблизно чверть світового обсягу), на колишній СРСР і Китай -- приблизно 33%, а на частку Західної Європи і Японії -- 23%. Загалом США, країна, в якій проживає 5% населення світу, дає 40% світового забруднення. Кожен житель Америки заподіює природному середовищу шкоди у 50 разів більшої, ніж житель Індії.

Відносини капіталістичної власності, реакційна політика окремих держав були головними причинами зростання не лише мілітаризації економіки, а й міжнародної напруженості, політики "холодної війни", війн у різних регіонах планети. Так, після Другої світової війни, зокрема, у 130 конфліктах загинуло майже 20 млн. осіб.

Значною мірою розгортанню гонки озброєнь сприяли мілітаристські акції сталінського керівництва (дії Червоної армії в Ірані у 1946 р., у повоєнній Східній Європі), встановлення тоталітарної системи в країнах колишнього СРСР, його зовнішня політика, зокрема непродумане втягнення у війну в Афганістані. Нині на військові цілі щорічно витрачають майже 700 млрд. дол. Водночас на ліквідацію неписьменності дорослих у світі потрібно лише 1,2 млрд. дол., тобто менше, ніж на військові витрати на один день.

Однією з соціальних причин загострення глобальних проблем є непродумана регіональна політика держав, відсутність економічного суверенітету республік у колишньому СРСР, національної власності на свої природні ресурси, засоби виробництва тощо.

Так, в Україні власність держави (українського народу) на засоби виробництва становила лише 5%, не існувало власності на природні ресурси. Хижацьке ставлення загальносоюзних міністерств і відомств до землі, отруєння її пестицидами, надмірна загазованість (на території України розташовано майже 1000 хімічних комбінатів) тощо призвели до того, що тут значно зросла смертність».

Загалом внаслідок поглиблення екологічної кризи щорічні витрати ВНП України становлять 15 -- 20%, або 15 млрд. крб. (у цінах 1990 р.). Втрати від аварії на Чорнобильській АЕС до 2000 р. сягнуть приблизно 130 млрд. крб. (у цінах 1990 р) без урахування втрат, пов'язаних із захворюванням людей. Зокрема, внаслідок цієї аварії забруднено понад 10млн, га земель, у тому числі 9млн, га сільськогосподарських угідь. Забруднення Дніпра в 4 -- 5 разів перевищує граничнодопустимі норми Але його воду змушені пити 35млн, жителів України.

1.2 Соціально-економічна сутність глобальних проблем

З'ясовуючи сутність глобальних проблем, по-різному трактують причини їх загострення і природу цих явищ.

Сутність глобальних проблем -- комплекс зв'язків і відносин між державами та соціальними системами, суспільством і природою у загальнопланетарному масштабі, які заторкують життєві інтереси народів усіх країн і можуть бути розв'язані їх спільними зусиллями.

Так, американські науковці (В. Войскопер, Д. Блейні та ж) головними причинами зростання мілітаризації капіталістичної економіки вважають природно-історичні умови розвитку людини, її психологію, прагнення до насильства.

Причину кризи довкілля американський учений Ф. Слейтер, швейцарський учений Ж. Дерст та інші вбачають у притаманному людині інстинкті до руйнування. Більшість західних ідеологів такою причиною називають лише зростання населення, сучасну НТР, збільшення промислового виробництва.

Такі тлумачення, по-перше, ігнорують соціальну сутність людини, є ознакою однобічного підходу до неї лише як до біологічної істоти. Насправді, як уже зазначалося, хоч у людині органічно поєднуються біологічне та соціальне, але її сутність -- це насамперед сукупність усіх суспільних відносин, по-друге, пояснювати загострення екологічних проблем лише розгортанням НТР, зростанням промислового виробництва означає перебувати на позиціях технологічного детермінізму. Суто біологізаторське пояснення таких причин характерне для тих науковців, які вбачають загострення глобальних проблем тільки у зростанні народонаселення.

Ці автори ігнорують вирішальну роль у виникненні глобальних проблем людства соціально-економічної форми суспільного способу виробництва -- відносин власності, системи виробничих відносин.

Мета таких концепцій -- вину капіталістичної системи за загострення глобальних проблем перекласти на все населення планети, його зростання.

Спростував такий підхід досвід Китаю з 1,2-мільярдним населенням, який після проведення економічних реформ навіть експортує частину сільськогосподарської продукції. Ті вітчизняні економісти, політики, публіцисти, які вбачають причину названих проблем у зростанні населення, мимоволі скочуються до метафізичного трактування їх причин, а отже, й сутності.

Говорячи про загострення глобальних проблем в Україні, вони не звинувачують колишню командно-адміністративну систему в хижацькому ставленні до природи, її надр, тобто в існуванні нераціонального екологічного господарського механізму.

Розглядаючи причини загострення глобальних проблем з погляду речового змісту, ми назвали демографічний вибух та інші фактори, зумовлені розвитком сучасної системи продуктивних сил. Але це пояснення розкриває лише одну із сторін суспільного способу виробництва, його необхідно доповнити характеристикою відносин власності у різних соціальних системах, аналізом соціальної, політичної, юридичної та інших сторін надбудовних відносин.

2. Основні шляхи розв'язання глобальних проблем

Роззброєння -- ключ до розв'язання глобальних проблем.

Чому відвернення термоядерної війни є першочерговою проблемою людства? У світі накопичено майже 50 тис. різних ядерних боєзарядів загальною потужністю до 50 тис. мегатонн, що у мільйон разів перевищує силу атомного вибуху в Хіросімі у 1945 р. Цього запасу достатньо, щоб знищити людство. Вибух лише однієї мегатонної ядерної бомби за своєю силою перевищує сумарну силу всіх вибухів під час Другої світової війни.

Широке застосування зброї масового знищення призведе насамперед до знищення міст, де сконцентровано 40% населення планети, всього промислового виробництва, основного економічного потенціалу людства. Якщо хтось і вціліє, то навряд чи зможе вижити в умовах радіації, рівень якої буде у 5 разів вищий за дозу, отриману жителями Хіросіми і Нагасакі. Застосування зброї масового знищення має глобальний характер. Це означає, що воно не може бути локалізоване межами однієї країни, що й інші регіони й райони планети будуть приречені.

Гонка озброєнь -- величезна загроза людству не лише як небезпека виникнення термоядерної війни. На неї, як уже зазначалося, щорічно витрачають нині майже 700 млрд. дол., що дорівнює витратам праці в сумі приблизно 100 млн. людино-років. Під військові бази відведено значну частину території, лише у регулярних військах зайнято до 25 млн. осіб. Виготовлення та нарощування величезних арсеналів зброї заподіює непоправних збитків навколишньому середовищу. Особливо небезпечними є зберігання та поховання ядерних відходів, відходів хімічного та бактеріологічного виробництва, аварії на військових заводах, бойових літаках з ядерними та водневими бомбами.

Крім загрози термоядерної зброї, реальною стає загроза екологічної зброї (провокування землетрусів, цунамі, порушення озонного шару над територією противника тощо), мілітаризація космосу.

Зростання мілітаризації економіки поглиблює та загострює економічні, соціальні, політичні й інші проблеми. Так, з 1945 по 1983 рік США, заданими органу ділових кіл цієї країни -- журналу "Ю.С. Ньюс енд Уорлд Ріпорт", 185 разів посилали збройні сили в різні країни світу, що обійшлося людству в 16 млн. життів. Лише в 1994 р. США здійснили 14 агресивних вторгнень в інші країни.

Тому першочерговим завданням є припинення гонки озброєнь. Його розв'язання вимагає демілітаризації економіки. У зв'язку з цим постає питання, як розв'язати суперечність між інтересами людства щодо виживання і гонкою термоядерних озброєнь.

2.1 Основні шляхи демілітаризації економіки

Пошуки шляхів демілітаризації економіки залежать насамперед від позиції США та Росії, на яких припадає левова частка ядерного потенціалу, або майже 90% ядерних боєголовок світу.

Центральною ланкою стратегічних ядерних сил є мобільні та стаціонарні МРБ наземного базування. В Росії налічується 1035 МРБ, 70 важких бомбардувальників (ВР), 59 підводних човнів. Демілітаризація економіки передбачає, що в Росії та США залишиться по 1 -- 2 тис. одиниць. Саме таку кількість вважають оптимальною більшість досвідчених експертів світу, оскільки її достатньо для знищення ядерним ударом ключових цілей противника.

Підписана президентом США Дж. Бушем і російським президентом Б. Єльциним у січні 1993 р. угода передбачає скорочення стратегічних сил обох держав наполовину. Важливий внесок у процес роззброєння внесла Україна, підписавши угоди СНО -- 1.

Важливою проміжною ланкою у відверненні загрози термоядерної війни є конверсія.

Конверсія -- перехід від процесу мілітаризації економіки до економіки роззброєння, переведення військового виробництва на випуск мирної продукції.

Попередня умова конверсії військового виробництва -- істотна зміна пропорцій розподілу фінансування, матеріальних і людських ресурсів між військовою та цивільною сферами. Наприклад, у США у виробництві військової продукції беруть участь 20 тис. великих підприємств і компаній як підрядники і понад 150 тис. як субпідрядники. Переважну частину замовлень Пентагону виконують 100 наймогутніших корпорацій. В Англії, Франції, ФРН від 40 до 70% вартості всіх державних замовлень отримують від 10 до 15 гігантських монополій. У США майже 5,5 млн. осіб зайнято виробництвом військових замовлень, а з урахуванням членів їх сімей -- майже 20 млн. осіб живуть на доходи, отримані від виконання всіх замовлень. ВПК США становить приблизно 20% в економіці країни. Лише щорічні прямі військові витрати у США в останні роки сягнули приблизно 280 млрд. дол. Тому перерозподіл цих ресурсів на користь цивільних галузей -- важлива попередня умова конверсії військового виробництва.

Конверсія -- складна соціологічна проблема, тобто така, що безпосередньо стосується економічних, соціальних, політичних, юридичних, психологічних та інших сфер системи суспільних відносин. В економічному плані конверсія на перших етапах вимагає певних витрат на переоснащення специфічної військової техніки на виробництво товарів та послуг цивільного призначення. Крім того, вона заторкує неоднаковою мірою різні форми власності. вимагає специфічних структурних зрушень у межах кожної з них.

У соціальному аспекті конверсія стосується осіб. зайнятих військовим виробництвом, та членів їх сімей. Оскільки заробітна плата працівників військових галузей у США в середньому на 40% вища, ніж у цивільній сфері, крім побоювання втратити роботу внаслідок конверсії (що є переважно психологічним моментом проблеми), вони побоюються також значного зниження свого життєвого рівня. Соціальний аспект конверсії пов'язаний також з можливістю опору з боку ВПК. Політичний аспект конверсії зумовлений тим, що її розв'язання є насамперед політичною проблемою, яка пов'язана з якісною зміною зовнішньої політики держави. Отже, конверсія військового виробництва означає, що для її здійснення потрібна допомога уряду.

Проте навіть у країнах Заходу не існує нездоланних соціально-економічних причин для проведення конверсії. З економічного погляду це зумовлено тим, що в кінцевому підсумку припинення гонки озброєнь сприятиме розширенню зайнятості, подоланню гострих диспропорцій у господарстві, послабить дефіцити державного бюджету, інфляційні тенденції, стимулюватиме використання науки у виробництві тощо.

В широкому аспекті конверсія сприятиме подоланню всіх негативних тенденцій, спричинених мілітаризацією економіки. Адже величезна вартість військової продукції перебуває в антагоністичній суперечності з її корисністю, яка (суперечність) може бути значною мірою вирішена у процесі конверсії. Не вимагатиме значних витрат перекваліфікація робітників та інженерно-технічних працівників, зайнятих у військовому виробництві. Часткову втрату ними заробітної плати можна компенсувати соціальними виплатами держави, джерелом яких стане економія, отримана за рахунок конверсії.

Конверсія військового виробництва сприятиме поширенню процесу диверсифікації, проникненню військових концернів у виробництво товарів і послуг цивільного призначення.

З погляду розв'язання найважливішої глобальної проблеми сучасності -- відвернення термоядерної війни -- конверсія військового виробництва надає послабленню гонки озброєнь незворотного характеру, зміцнює міжнародне співробітництво, сприяє розв'язанню інших глобальних проблем.

Надзвичайно складно вирішуються проблеми конверсії військового виробництва в Україні, яка, як уже зазначалося, успадкувала понад 30% виробничих потужностей ВПК колишнього СРСР. Водночас ВПК України самостійно виготовляв лише до 4% сукупного асортименту зброї радянського виробництва через надмірну інтегрованість у загальносоюзний ВПК, отже, тут була наявна левова частка військової продукції з незавершеним технологічним циклом.

Це й стало однією з найвагоміших причин глибокої кризи ВПК України. Так, якщо питома вага військової продукції в загальному обсязі виробництва становила в 1990 р 22,7%, то в 1996 р. - лише 3,4%.

Іншою важливою причиною цієї кризи є відсутність науково обґрунтованої військово-технічної політики держави, узгодженої зі стратегією економічних перетворень. Свідчення цього -- обвальний, руйнівний і недостатньо керований конверсійний процес. Наприклад, у деяких розвинутих країнах світу (США, Німеччина) щорічні темпи конверсії становлять 3 - 5%, а в Україні -- понад 50%. Це спричиняє відплив кваліфікованих кадрів у комерційні структури, за кордон, простоювання і поступове руйнування (фізичне й моральне) техніки і технології, призупинення науково-дослідних і дослідно-конструкторських оборонних робіт.

Ситуація ускладнюється тим, що в Україні в середині 90-х років 80% ракетної артилерії, 50% обладнання військово-повітряних сил, протитанкового озброєння були застарілі, а фінансування Збройних сил таке незначне, що його ледве вистачає на утримання особового складу і частково на оплату комунальних послуг.

Місце і роль країн, що розвиваються, у світовому господарстві. Країни, що розвиваються, утворилися внаслідок розпаду колоніальної системи. До них належать колишні колоніальні, напівколоніальні та залежні країни Азії, Африки і Латинської Америки. Нині їх налічується майже 160 із 230 країн світу. У цих країнах проживає понад 50% населення планети.

Спільними економічними рисами народного господарства країн, що розвиваються, є, по-перше, низький рівень розвитку продуктивних сил (у тому числі засобів виробництва, що базуються на ручній праці, зосереджених переважно в сільському господарстві); по-друге, монокультурний характер розвитку сільського господарства і гіпертрофований розвиток окремих галузей, що працюють на експорт; по-третє, багатоукладність економіки з переважанням тих укладів, що базуються на натуральній формі господарювання; по-четверте, панування докапіталістичних форм власності; по-п'яте, наявність окремих форм державного втручання в економіку (державного підприємництва, перерозподілу частини національного доходу через державний бюджет, державного регулювання); по-шосте, надзвичайно низький життєвий рівень більшості населення.

У країнах, що розвиваються, існують різні соціально-економічні уклади.

Соціально-економічні уклади -- особливі типи виробничих відносин і передусім відносин економічної власності, яким властиві специфічні закони розвитку.

Такими укладами та їх різновидами в країнах, що розвиваються, є: 1) державно-суспільний сектор, який розвивається в інтересах всієї нації, виражає загальнонаціональні інтереси; 2) державно-капіталістичний сектор, що розвивається насамперед в інтересах іноземного капіталу; 3) капіталістичний сектор, який розвивається в інтересах національної буржуазії (промислової, торговельної, банкірів тощо); 4) кооперативний сектор, що розвивається в інтересах частини селянства, зайнятого товарним виробництвом; 5) дрібнотоварний сектор, розвиток якого виражає інтереси дрібних товаровиробників (ремісників, селян, кустарів, дрібних торговців та ін.); 6) натуральні форми господарства (общинно-патріархальна, напівфеодальна), що базуються на оренді землі значною частиною населення у великих землевласників; 7) змішані уклади.

Провідна роль серед соціально-економічних укладів у цих країнах належить державному. Це зумовлено, по-перше, низьким розвитком економічної та соціальної інфраструктур, вирішальну роль у формуванні яких відіграє держава. По-друге, державі та державному сектору економіки належить провідна роль у боротьбі за економічну незалежність. По-третє, за відсутності численного й досвідченого класу підприємців, низького життєвого рівня населення держава мусить взяти на себе функції нагромадження капіталу, інвестора тощо. По-четверте, держава відіграє домінуючу роль у проведенні аграрної реформи, здійсненні структурних перетворень в економіці, розвитку базових галузей промисловості. По-п'яте, державний уклад є інтегруючим фактором у взаємодії інших укладів і перетворенні дезінтегруючої системи на єдине ціле. По-шосте, державі належить вирішальна роль у протистоянні іноземному капіталу, в залученні іноземних інвестицій у національну економіку. По-сьоме, держава найбільшою мірою спроможна розвивати науку, оволодівати досягненнями НТП. По-восьме, на державу в усі часи покладалася функція забезпечення народного господарства грошима, проведення грошових реформ, регулювання грошово-кредитної системи.

Для переважної більшості цих країн найважливішим напрямом подолання економічної відсталості є індустріалізація, тобто прискорений розвиток промисловості; перехід до технологічного способу виробництва, що базується на машинній праці, в більшості галузей народного господарства. Процес індустріалізації в цих країнах відбувається нерівномірно, в більшості з них він починається із створення виробничої інфраструктури, з перетворень у сільському господарстві та добувній промисловості.

Аграрні перетворення у слаборозвинутих країнах необхідно здійснювати через скасування панщини та заміну її орендою; викуп або націоналізацію державою частини земель крупних землевласників та їх розподіл серед безземельних селян з наступною виплатою повної ренти; організацію кооперативних господарств; надання державою допомоги для поліпшення матеріально-технічної бази сільських господарств, пільгових кредитів, забезпечення високоврожайними сортами, консультаційних послуг щодо оцінки земель, вибору сільськогосподарських культур, впровадження передових досягнень аграрної науки у виробництво та ін.

У країни, що стали на шлях інтенсивної індустріалізації, ТНК намагаються перемістити екологічно брудні й трудомісткі галузі промисловості, розвинуті країни вживають дискримінаційних заходів у сфері зовнішньої торгівлі, активно впроваджують політику "ножиць цін" тощо. Це призводить до кризи заборгованості, "викачування" значної частки національного багатства з країн, що розвиваються.

Для істотного послаблення і звільнення від неоколоніальної залежності ці країни повинні об'єднати свої зусилля для здійснення експортних операцій паливно-енергетичними та сировинними ресурсами і ліквідувати диктат міжнародних монополій в процесі ціноутворення; домогтися списання зовнішніх боргів; нарощувати випуск готової продукції; зменшити і ліквідувати тягар гонки озброєнь; здійснювати індустріалізацію та аграрні перетворення; готувати національні кадри; проводити демократичні, політичні та соціальні реформи тощо.

2.2 Головні риси екологічної кризи

У середині 70-х років почалася екологічна криза.

Екологічна криза -- різке загострення суперечностей між людиною і природою, їх конфлікт, глобальне порушення рівноваги у природному кругообігу речовин внаслідок панування капіталістичної власності, істотного деформування соціально-економічної системи в країнах колишнього СРСР та Східної Європи, а також господарської діяльності людей, ірраціональних процесів народонаселення тощо.

Найважливішими ознаками цієї кризи є передусім глобальні зміни клімату та виникнення парникового ефекту. Внаслідок безпрецедентних масштабів впливу людини на навколишнє середовище (потужність світової індустрії нині подвоюється що п'ять років), виходу людської діяльності за межі планети, в космічний простір, використання у процесі виробництва всіх елементів біосфери (повітря, води, рослинного і тваринного світу) озонний шар планети знищується, що може призвести до всесвітнього потепління, танення льодів Арктики, затоплення значної частини заселених районів Землі, до зростання руйнівної сили ураганів, тропічних циклонів, штормів. Щороку на планеті відбуваються майже 10 тис. повеней, зсувів, ураганів, тисячі землетрусів, сотні вивержень вулканів, тропічних циклонів. За останні 20 років від цих природних катаклізмів загинуло майже 3 млн. осіб. Із загостренням екологічної кризи кількість жертв від природних катастроф зростатиме. Якщо концентрація вуглецю і метану відбуватиметься такими темпами, як у 1958 р., то в наступному столітті температура на планеті підвищиться на 5°С (катастрофічним є підвищення на 1 - 2°С).

Наслідком неоколоніальної політики в країнах, що розвиваються, зокрема політики "ножиць цін" на сировинні ресурси, є масове знищення лісів, передусім тропічних, що робить неможливим їх відтворення і призводить до розширення пустель. За даними Інституту світових ресурсів, життя понад 1 млрд. людей періодично руйнується через повені, нестачу деревного палива, виснаження грунтів та водних джерел, зниження сільськогосподарського виробництва, спричинених прямо або опосередковано втратою тропічних лісів.

Важливою ознакою екологічної кризи стала проблема відходів, тобто всього, що викидає людина в процесі виробничої діяльності, нераціональних форм організації відпочинку, про що йшлося раніше.

Проблема викидів особливо гостра в умовах панування приватномонополістичної власності, а також деформації соціально-економічної системи в країнах колишнього СРСР. Так, у США підприємці в 1987 р. поховали майже 10 млрд. кг шкідливих речовин, причому про 25% з них навіть не повідомили. Закони про стандарти екологічно чистої атмосфери ще досить недосконалі, деякі шкідливі хімічні речовини не віднесені до небезпечних. Експорт отруйного сміття з промислове розвинутих країн у слабо розвинуті щорічно перевищує 2 млн. т. Через деформації соціально-економічної системи в колишньому СРСР, монополізацію інформації міністерствами та відомствами, відсутність справжньої гласності з питань будівництва АЕС, про наслідки розвитку ядерної енергетики, викидів радіонуклідів офіційно ще не визнано, що після Чорнобильської аварії населення багатьох районів України (особливо Житомирської та Київської областей) проживає у небезпечних для життя зонах.

Значні відходи накопичуються й у Світовому океані. Океанський планктон щорічно поглинає до 50 млрд. т вуглекислого газу, значна частина якого (майже 33%) осідає на дно. Цей процес істотно впливає на вміст вуглекислого газу в атмосфері планети. Так, експорт отруйних відходів становить нині понад 3 млн. т на рік.

Неоколоніалістська політика розвинутих країн у країнах, що розвиваються, призводить до отруєння значної частини території цих країн небезпечними для життя речовинами. Скажімо, американські фірми щорічно експортували у слаборозвинуті країни понад 150 млн. т отрутохімікатів, використання яких на території США було заборонено. Цей процес триває.

2.3 Паливно-енергетична та сировинна проблеми

Використання паливно-енергетичних і сировинних ресурсів на планеті зростає значними темпами. Нині промисловий робітник у процесі праці озброєний енергією приблизно у 1000 кінських сил. На кожного жителя планети припадає майже 2 кВт енергії, а для забезпечення загальновизнаних норм якості життя необхідно 10 кВт енергії на людину. Такого показника досягнуто лише у деяких найрозвинутіших країнах світу.

Через це, а також через зростання населення планети, нераціональне використання енергії, сировини, нерівномірний розподіл паливно-енергетичних та сировинних ресурсів серед різних регіонів країн світу та інші фактори їх виробництво та споживання і в майбутньому зростатимуть.

Водночас енергетичні ресурси планети не безмежні. За запланованих темпів розвитку ядерної енергетики сумарні запаси урану будуть вичерпані у перші десятиріччя XXI ст. Але якщо витрачання енергії відбуватиметься на рівні енергетики теплового бар'єру, то всі запаси невідновлюваних джерел енергії згорять за 80 років.

Найвірогідніше, однак, є прогноз, що енергови-робництво зростатиме впродовж 75 років до досягнення бар'єру, а відтак перебуватиме на досягнутому рівні, тоді всі види використовуваного палива будуть вичерпані через 130 років.

Тому головна причина загострення паливно-енергетичної проблеми з погляду речового змісту -- зростання масштабів залучення природних ресурсів у господарський обіг та їх обмежена кількість на планеті.

З погляду суспільної форми такою причиною є відносини приватнокапіталістичної, насамперед монополістичної власності, які призводять до хижацької експлуатації природних ресурсів. У процесі виснаження ресурсів посилюватиметься боротьба за економічний переділ світу.

Нераціональне використання енергоресурсів значною мірою спричинене неоколоніалістською політикою імперіалістичних держав, зокрема "політикою дешевої сировини", яка знекровлює економіку країн, що розвиваються.

Так, ціни на сировину, яку експортують з цих країн, відповідають цінам 1929 - 1953 рр. Лише за 1980 - 1986 рр. ціни на сировину, не враховуючи нафту і газ, знизилися на 26% порівняно з цінами на непродовольчі товари, а ціни на цукор з 1974 по 1987 рік знизилися більш як у 9 разів. Якщо 15 - 20 років тому для придбання одного трактора країни, що розвиваються, повинні були продати приблизно 11 т цукру, то нині -- понад 150 т. З 200 млрд. дол., які споживачі розвинутих капіталістичних країн сплачують за сировинні товари, імпортовані з країн, що розвиваються, останні отримують лише приблизно ЗО млрд. дол. Ціна на нафту з цих країн також найнижча в останні 50 років.

Величезні витрати енергетичних ресурсів мали місце в затратній економіці колишнього СРСР та країнах Східної Європи. У країнах СНД на виробництво одиниці національного доходу витрачається в середньому вдвічі більше сировини, ніж у розвинутих країнах Заходу.

Шляхи розв'язання інших глобальних проблем. Основними шляхами розв'язання екологічної, паливно-енергетичної та сировинної проблем з погляду речового змісту суспільного способу виробництва є: по-перше, швидкий розвиток і використання основних видів відновлюваної енергії: сонячної, енергії вітру, океану та гідроенергії річок.

По-друге, структурні зміни у використанні існуючих невідновлюваних видів енергії, а саме: зростання частки вугілля в енергобалансі й зменшення газу та нафти, оскільки запасів цих корисних копалин на планеті менше, а їхня цінність для хімічної промисловості набагато більша.

По-третє, створення екологічно чистої вугільної енергетики, яка б працювала без викидів шкідливих газів. Все це вимагає більших видатків держав на природоохоронні цілі. Але якщо США та ФРН на ці заходи витрачали 2% ВНП, Японія -- 3, то колишній СРСР -- 1,2%. Значно скоротилися такі витрати в останні роки в Україні.

Країни колишнього СРСР ще не мають екологічно чистої вугільної енергетики, а в США вона вже створена. Тому частка вугілля в енергобалансі США зросла з 12,5 до 23%, частка нафти знизилася з 45 до 41%, а газу -- з 56 до 21%.

По-четверте, розробка усіма країнами конкретних заходів дотримання екологічних стандартів, тобто стандартів чистоти повітря, водних басейнів, раціонального споживання енергії, підвищення ефективності своїх енергетичних систем.

По-п'яте, вивчення запасів усіх ресурсів з використанням найновіших досягнень НТР. Як відомо, нині розвіданий відносно неглибокий шар земної кори -- до 5 км. Тому важливо відкрити нові ресурси на більшій глибині Землі, а також на дні Світового океану.

По-шосте, інтенсивний розвиток власних сировинних господарств, зокрема переробних галузей сировини у країнах, що розвиваються. Для розв'язання проблеми голоду у цих країнах слід розширювати посівні площі, запроваджувати передову агротехніку, високопродуктивне тваринництво, високоврожайні культури, використовувати ефективні добрива та засоби захисту рослин тощо.

По-сьоме, пошук ефективних важелів управління процесом зростання народонаселення для його стабілізації на рівні 10 млрд. осіб.

По-восьме, припинення вирубування лісів, особливо тропічних, забезпечення раціонального лісокористування, за якого кількість посаджених дерев значно перевищувала б кількість вирубаних.

По-дев'яте, формування в людей екологічного світогляду, що дало б змогу розглядати всі економічні, політичні, юридичні, соціальні, ідеологічні, національні, кадрові питання у межах окремих країн і на міжнаціональному рівні, насамперед з погляду розв'язання екологічної проблеми, впроваджувати на всіх рівнях принципи пріоритету екологічних проблем.

По-десяте, комплексна розробка законодавства про охорону довкілля, зокрема законодавчі норми про відходи. Так, у Франції та інших країнах уряд зобов'язаний надавати технічну і фінансову допомогу підприємствам та організаціям для переробки відходів, вилучення з них цінних компонентів, проведення науково-дослідних робіт у цій сфері, поширювати передовий досвід тощо. З цією метою держава використовує податкові пільги, надає субсидії, знижує тарифи на перевезення вторинної сировини тощо.

В Україні у 90-ті роки різко знизилося впровадження мало- і безвідходних технологій, зростає кількість техногенних катастроф, послаблюється екологічний контроль, прискорюється накопичення відходів, мають місце інші негативні явища.

По-одинадцяте, збільшення екологічних інвестицій. В Австрії, наприклад, такі інвестиції становлять понад 15% усіх капіталовкладень.

В Україні на охорону довкілля в 1995 р. було освоєно основні шляхи розв'язання паливно-енергетичної та сировинної проблеми з погляду суспільної форми (відносин власності) передбачають, по-перше, встановлення національної народної власності на всі природні ресурси. Це захистить їх від хижацького використання у країнах колишнього СРСР і певною мірою послабить процес пограбування розвинутими державами, насамперед ТНК, паливно-енергетичних та сировинних ресурсів країн, що розвиваються.

По-друге, істотна зміна механізму ціноутворення на природні ресурси. Ціни на них у слаборозвинутих країнах, по суті, диктують гігантські ТНК, які зосередили в своїх руках контроль за природними багатствами. За даними експертів ЮНКТАД, від трьох до шести компаній контролюють від 80 до 85% ринку міді, від 90 до 95% ринку залізної руди, 80% ринку бавовни, пшениці, кукурудзи, какао, кави та грейпфрутів, від 70 до 75% ринку бананів, 60% ринку цукру. ТНК за допомогою політики "поділяй і володарюй" домагаються неузгодженості між країнами-експортерами природних ресурсів.

За заниженими цінами світового ринку продавав колишній СРСР свої паливно-енергетичні та сировинні ресурси. Якщо США віддають перевагу імпорту природних ресурсів, то СРСР розбазарював їх за мізерні кошти. Це породжувало варварське ставлення загальносоюзних міністерств і відомств до природних ресурсів республік.

По-третє, протиставлення об'єднаній силі розвинутих країн стратегії об'єднання дій країн--експортерів паливно-енергетичних та сировинних ресурсів. Ця стратегія має стосуватися як обсягу видобування всіх видів ресурсів, так і квот їх продажу на зовнішніх ринках. Через відсутність такої стратегії розвинуті країни і ТНК домоглися найнижчих за останні 50 років цін на нафту на світовому ринку й накопичують запаси необхідних ресурсів. Так, у США загальні запаси сирої нафти та продуктів її переробки становлять понад 1 млрд. барелів. У цих запасах не враховано додаткових понад 500 млн. барелів нафти, які є урядовим стратегічним нафтовим резервом.

По-четверте, списання боргів слаборозвинутих країн, сума яких перевищила 2,5 трлн. дол. Для сплати лише відсотків по них не вистачає коштів, отриманих за експорт сировинних ресурсів. Якщо в 1980 р. на відсотки витрачалося понад 9/10 виручки від експорту сировини, то наприкінці 1986 р. -- 136% вартості експорту. У 1988 р. загальна сума допомоги розвинутих капіталістичних країн країнам, що розвиваються, становила 90 млрд. дол. Але за цей же рік виплати останніх у рахунок боргу і відсоткових платежів були на 500 млрд. вищі. Це найбільше за всю історію переливання капіталу з бідних країн до багатих. вдвічі менше капіталовкладень, ніж в 1990 р.

По-п'яте, радикальна реформа відносин з МВФ і ТНК. Особливо це стосується умов надання "допомоги" цим країнам, яка здійснюється за умов виконання ними практичних рекомендацій при проведенні внутрішньої соціально-економічної політики. До таких рекомендацій належить програма жорсткої економії, яка значно скорочує внутрішнє споживання найбідніших верств населення, підриває державний сектор економіки, але не зачіпає інтересів еліти цих країн, призводить до нерівномірного розподілу багатств у них.

По-шосте, ліквідація тягаря гонки озброєнь, що лягає на ці країни. У країнах "третього світу" проживає майже 80% населення планети, а їхня частка у світовому виробництві -- менше 20%. Водночас військові витрати цих країн досягають чверті витрат країн світу. На найбідніші країни (в яких ВНП на душу населення становить менше 440 дол.), які виробляють всього 5% товарів та послуг у світі, де проживає більше половини населення планети, припадає 7,5% світових витрат на озброєння. Загалом країни, що розвиваються, витрачають 5,5% свого ВНП на озброєння порівняно з 1% на охорону здоров'я і менше 3% на освіту. У цих країнах один лікар на 3700 осіб, а один військовий -- на 250 осіб.

По-сьоме, оскільки розвинуті країни і ТНК намагаються здійснювати лише первинну обробку мінеральної сировини у країнах, що розвиваються, цим країнам необхідно нарощувати випуск готової продукції. Це дало б змогу навіть за нинішньої кон'юнктури цін на світовому ринку значно збільшити доходи від експорту.

По-восьме, розвинуті капіталістичні країни, які десятиліттями грабували природні ресурси слаборозвинутих країн, внаслідок чого загострилися проблеми голоду, енергетичної, сировинної криз, повинні виділити значні фінансові, людські та технічні ресурси для розвідування, розробки природних ресурсів, їх переробки, транспортування, розподілу за справедливими (трансформованими) цінами з метою значного збільшення валютних доходів, встановлення економічного суверенітету над своїми ресурсами. За рахунок цих коштів слід інтенсивно розвивати сільське господарство, долати нераціональну монокультуру.

По-дев'яте, здійснення прогресивних аграрних перетворень на селі, ліквідація неоколоніальних аграрних відносин (розвиток експортних галузей сировини за рахунок штучного обмеження сільськогосподарського виробництва; монополізація поставок сільськогосподарської техніки та реалізації продукції сільського господарства; використання поставок продовольства з метою економічного і політичного тиску тощо).

По-десяте, об'єднання зусиль всіх країн для розв'язання глобальних проблем, значне збільшення витрат на подолання насамперед екологічної кризи за рахунок послаблення гонки озброєнь, зменшення військових витрат. Нині витрати на охорону навколишнього середовища у світі більш як у два рази нижчі від мінімального рівня, необхідного для стабілізації екологічної обстановки на планеті. Доцільно створити за рахунок країн, які заподіяли найбільшої шкоди планеті, своєрідний фонд екологічної безпеки для ліквідації найзагрозливіших для довкілля джерел небезпеки.

По-одинадцяте, усі держави незалежно від їхньої належності до певної соціальної системи повинні взяти на себе головну відповідальність за збереження природи і за допомогою адміністративно-економічних важелів стимулювати виробництво автомобілів, техніки, електростанцій тощо, які б не забруднювали навколишнє середовище, забезпечували економію всіх паливно-енергетичних сировинних ресурсів, сприяти розширенню лісових насаджень, зменшенню відходів тощо.

По-дванадцяте, активізація діяльності різних громадських організацій, політичних партій, спрямованої на розв'язання глобальних проблем, створення нових організацій, головним завданням яких було б збереження життя на Землі, забезпечення адекватних з погляду сутності людини умов існування на планеті.

По-тринадцяте, використання комплексу економічних важелів управління якістю навколишнього середовища, в тому числі субсидій і дотацій за виготовлення екологічно чистої продукції, за виконання державних екологічний проектів; екологічних платежів за всі види забруднення навколишнього середовища; виплат за збереження і поліпшення екологічних результатів; пільгового дискримінуючого кредитування, оподаткування й ціноутворення; екологічного страхування та ін. У країнах ОЕСР використовують, зокрема, понад 150 різних економічних важелів у цій сфері, у тому числі більш як 80 видів штрафів, понад 40 різних субсидій.

Висновок

Глобальні проблеми людства з погляду зростання ентропії (згідно з яким залишена напризволяще будь-яка система поступово дезорганізується, втрачає свою енергію і розпадається) є наслідком накопичення негативного (або ентропійного) досвіду усього людства. Тому названі вище заходи подолання економічної, паливно-енергетичної, сировинної, продовольчої та інших форм глобальної кризи є водночас антиентропійними процесами, у разі їх втілення вони стануть системоутворюючими та організуючими чинниками формування цілісної глобальної економіки, консолідації її енергії, створення загальнопланетарного синергічного ефекту.

Ці чинники сприятимуть мобілізації антиентропійних процесів, що існують у природі, суспільстві та мисленні. Усвідомленню цих явищ і процесів значною мірою допомагає теорія ноосфери видатного українського вченого В. Вернадського.

Поняття "ноосфера" походить від грецьких слів "ноос" (розум) і "сфера" (куля) й означає якісно новий стан біосфери Землі (її перебудови) і навколишнього простору (а отже, нової оболонки Землі), що формується під впливом розумової та фізичної діяльності людства, яку можна порівняти з могутніми природними геологічними процесами.

Водночас це поняття нерозривно пов'язане з поняттям "жива речовина", яке, на думку В. Вернадського, означає сукупність усіх живих організмів біосфери (кількісно вираженої в хімічному складі, масі й енергії), що переробляють і переміщають різні види речовини (тверду, рідинну й газоподібну), акумулюють і перетворюють космічне випромінювання. Складовими елементами живої речовини вчений називає всю водяну оболонку землі, нижню частину атмосфери (в якій існують люди, птахи, комахи, звірі), а також літосферу (верхню частину твердої оболонки землі, в якій живуть бактерії).

Діяльність людини є закономірним етапом еволюції біосфери, неминучості її трансформації в ноосферу, вирішальний чинник якої -- перетворююча роль науки та соціальне організованої праці людства. Зокрема, у біосфері сонячна енергія трансформується у біохімічну енергію живої речовини, яку використовує людина для задоволення матеріальних і духовних потреб. При цьому виникає найвища якісно нова форма руху матерії -- соціальна, яка породжує нове джерело і форму енергії -- ноосферну і біосоціальну енергію. Остання через механізм суспільного виробництва формує суспільну людину і суспільну культуру, в якій (людині) повинні органічно поєднуватися приватні інтереси (інтереси особистості та членів її сім'ї) з колективними, суспільними і загальнопланетарними інтересами.