Етруська культура

2

Міністерство освіти і науки України

Миколаївський науково-навчальний інститут

Одеського національного університету

ім. І.І. Мечникова

КУРСОВА РОБОТА НА ТЕМУ:

ЕТРУСЬКА КУЛЬТУРА

Студентка історичного факультету

Групи і-117

Ранецька Аліна Олександрівна

Перевірив:

Викладач

Горбенко Кирил Володимирович

Миколаїв - 2008

ЗМІСТ

Вступ. стр.3

1. Походження етрусків. стр.5

Їхня мова. стр.5

Релігія, релігійні ліги та подання в загробному світі. стр.6

Походження та державний устрій. стр.8

2. Культура етрусків. стр.16

Вільний час. стр.16

Музика, спів і танці. стр.20

Гладіаторські ігри. стр.23

Мистецтво. стр.27

3. Життя древнього Риму. стр.28

Вулиці. стр.28

Площі. стр.36

Парки. стр.37

4. Етруски - це росіяни. стр.41

Висновок. стр.50

Список використаної літератури. стр.51

Вступ.

Протягом багатьох сторіч Рим був наймогутнішою державою античного миру. Історія Римської держави - це історія нескінченних завоювань, розширення території, завоювань і численних воєн. З невеликого міста-держави Рим розрісся до світової імперії, рівної якої не знає історія стародавнього миру. На шляху римських легіонів траплялися й первісні племена, і високо розвинуті цивілізації. І важливою рисою римської культури, на відміну від багатьох інших, є дивна здатність римлян сприймати надбання різних культур і здатність застосовувати їх у своєму житті. Знайомлячись із новою культурою римляни намагалися перейняти її досягнення, завойовуючи нову територію вони поглинали досягнення народу, що неї заселяв. Починаючи воєнні дії, римляни намагалися піддобрити богів, але не тільки своїх, а й ворожих, бажаючи переманити бога, відвернути його пещення від ворожого війська й схилити божество на сторону римлян. Дуже часто бог заслуговував повагу римлян і залишався серед римських божеств. Саме цим, напевно, можна пояснити численність римського пантеону й розмаїтість культів і обрядів, які існували в Римі. [2]

На зорі своєї історії Рим був невеликим містечком у Лацію, області в середній Італії на південь від Тібру. Спершу Рим нічим не відрізнявся серед інших сусідніх міст і перебував під впливом більше високорозвиненої етруської культури, що панувала на той час Лацію, але в VI і на початку V ст. римляни звільнилися від етруського панування. Культура етрусків наклала відбиток на подальший розвиток римського суспільства, римляни перейняли найважливіші досягнення етруської культури й опираючись на ці досягнення створили свою державу. І на відміну від етрусків римляни відмовилися від царської влади, їхня держава опиралася на середніх громадян і враховувала їхні інтереси. Протягом V ст. римляни затвердили свою гегемонію в Лацію, поступово під їхню владу переходять і етруські міста. В IV-ІІІ ст. Римляни підкорили Етрурію, Кампанію, Самній і ряд інших областей Італії, до складу їхньої держави були включені грецькі міста-держави. В 265 р. римляни захопили етруське місто Вольсінії, і цим були завершені завоювання Італії.

Древнє латинське слово cultura (відхід, оброблення, виховання) було настільки широким поняттям, що містило в собі й змісти, пов'язані із сучасними поданнями в культурі. Термін же «культура» навіть у літературі античності латинською мовою, що створювалася декількома сторіччями пізніше класичних еллінських добутків, уживається практично як синонім грецькому «виховання відповідно до традицій етоса, вдачі-традиції». Подання про щирий етос (ще в VI-V ст. до н.е., апелювати до досвіду стародавності, міркували в ньому піфагорійці, Сократ, Аристофан) мінялися неодноразово, але завжди зберігалася прихильність до типу Космосу, що відповідає прекрасному ладу (людини вихованого(, що, будучи доброчесним і вірним громадянином, займає своє (природне місце(. Визнаючи множинність природних розходжень між людьми, антична епоха наділяла їх усіх (вуж римлян точно) сприйнятливістю до виховання. Постановці останнього, властиво, і присвячені грандіозні політико-виховні твори Ксенофонта й Платона, політико-виховна діяльність піфагорійців і стоїків.

Центральне положення виховання в античній культурі було безумовним. Саме виховання відрізняє людини от тварини, елліна от варвара, вільного от раба, філософа от чорни, був переконаний на рубежі III-IV вв. н.е. Ямвлих.

Культурна діяльність в античності центрувалася навколо ідеї виховання. Виховувалася ж відповідність космічному ладу, відповідність, завжди прив'язане до місцевих умов, до місцевої традиції й не заперечливого шляхетного протистояння сліпої стихії долі. Саме в цьому плані людське встановлення є природним продовженням установлення природного (фюсис). Природа охоплює все людське, у тому числі й специфічно людську діяльність, що нині ми ототожнюємо з культурою. Виховання - також природний процес; констатація цього факту не принижує його, а показує, як широким семантичним спектром володіло в античності слово «природа». [2]

1. Походження етрусків. Їхня мова.

Етруски не зіграли важливої роли в становленні римської держави раннього царського періоду, і їхній вплив виявився значним лише після приходу етруських царів і в епоху ранньої республіки. У цілому ж етруський антураж виник у більше пізніше час.

В Етрурії ( Тоскані ) до приходу етрусків в X-VIII ст. до Р. Х. існувала місцева археологічна культура Вилланови (за назвою села біля Болоньї). Її поява й зникнення до цих пор незрозумілі. Для культури Вилланови були характерні більші укріплені поселення, що були й ремісничими центрами, а також великі могильники, так звані «поля поховань», на яких виривалися могили у вигляді колодязів: на їхнє дно ставилася урна з порохом кремированного покійного. [1]

Етруски з'явилися тут в VIII-VII ст. до Р. Х. З Етрурії, що стала ядром їхнього розселення, вони просунулися в Кампанію й Паданський регіон. По з версії, етруски прибутку зі Сходу, на що вказувало їхню віддалену подібність із хетами . По іншій  -- прийшли з півночі й належали нордическої расі, а в їхньому етногенезі зіграло роль місцеве населення. У кожному разі етруски являли собою складний і неоднорідний етнічний субстрат.

Етруська мова, будучи залишком зниклої до індоєвропейськї мови, формувався з різних компонентів під впливом західно-грецької мови. Перші написи етрусків до цих пор не розшифровані, хоча й складені на грецькому алфавіті, що читається, що прийшов до римлян опосередкованим шляхом завдяки етрускам - перші римські написи ставляться до початку VII В.

Матеріальна культура етрусків відома завдяки археологічним розкопкам міст і купольних гробниць. Етруски планували міста, проводили великі роботи на основі суспільної праці, осушуючи болота, будуючи дренажні спорудження, клоаки, канали й т.д. Високий рівень будівельної техніки, можливо, був запозичений зі Сходу, з Малої Азії. [1]

Релігія, релігійні ліги та подання в загробному світі.

Релігійні культи етрусків відтворяться завдяки похоронному ритуалу. Етруська релігія була початковою стадією політеїзму (багатобожжя), у з існувала божественна ієрархія. Деякі боги були пізніше ототожнені із грецькими, але сфера їхніх дій не цілком зрозуміла. Головне релігійне навчання, що дісталося римлянам у спадщину от етрусків, було гадання по нутрощам тварин і по блискавках. Цим займалася колегія жерців - гаруспиків. Вони думали по печінці жертовних тварин. Археологами знайдена бронзова модель печінки вівці -- свого роду шпаргалка, розділена на сорок секторів, що відповідають певному божеству, воля якого вгадувалася за ознаками, що залежала от кольору, форми, розмірів часто міняв форму пірамідального відростка печінки й жовчі. Жарких надавала великий простір для виборів того або іншого варіанта. Рідше гаруспики вивчали серце або легені. Гадання по блискавках будувалося подібним образом: небозвід ділився на шістнадцять частин, східна приносила благо, а західна -- зло. Відігравало роль те, звідки вдарила блискавка, коли і який бог її послав. Місце, куди попадала блискавка, спеціально огороджувалося, на ньому робився пам'ятний напис, і іноді творився храм. Пізніше гаруспики стануть органічною частиною офіційної римської релігії й удержаться в з довгий час. Навіть в IV в.н.е. імператор Костянтин видасть указ про їхню заборону, але віра в гадання ще збережеться, оскільки аналогічні заборони християнських імператорів випливали впритул до VII в.н.е. [1]

В етрусків виникло специфічне подання в загробному житті, що наклало відбиток і на їхню релігію. В VI-V вв. до Р. Х. образи загробного миру були досить світлими. На стінах похоронних камер зображувалися танці, танці, у веселощі бенкетуючі люди. Але пізніше, з IV в., після скорення етрусків греками й римлянами, релігія придбала похмурий і песимістичний характер. На могильних зображеннях з'явилися чудовиська-напів-звірі із синіми тілами, гачкуватими носами й крильми, як у нетопирів, зі спотвореними особами, що зустрічали людини в інший світі. Така еволюція була зв'язана й із заходом етруської цивілізації.

От етрусків римляни перейняли обряд кремації покійних, що ґрунтувався на звільненні душі от тіла, після загибелі якого душа звільнялася, і що поширилися надалі гладіаторські ігри, що грали споконвічно роль ритуальних людських жертвоприносин як частина похоронного обряду.

Період могутності етрусків ( VI В.) збігся з этруською династією в Римі. Етруски, як і фіни, були митецькими мореплавцями, промишляли піратством. В античній традиції їх часто називали тирренами по найменуванню Тірренського моря, де вони панували.

В Етрурії існувало три федерації, ліги , по дванадцяти міст, засновані на релігійних початках. На загальносоюзних зборах приносилися жертви богам, проводилися священні ігри. Верховний жрець зосереджував у своїх руках і світській владі, будучи царем. Федерації були роз'єднані й не являли собою централізована держава, тому швидко потерпіли поразка от римлян.

Етруски мали потребу в нових землях і спробували розширити свої території, але при освоєнні східного узбережжя Корсики й Сардинії натрапили на опір римлян і грецьких колоністів. До початку V ст.. їхній могутності прийшов кінець, коли біля Кум в 474 р. етруски зазнали остаточної поразки від італійських греків.

У Новий час більшу популярність одержала любовна історія Енея: прибувши в Карфаген, геть зустрів царицю Дидону , що, полюбив героя й будучи не в силах з ним розстатися, покінчила із собою, оскільки Еней, виконуючи волю богів, мав намір плисти в Італію.

До початку XX В. багато дослідників розглядали царський період як міфічний і реально не існуючий. Це напрямок, гіпер критицизму , зараз багато в чому переборено, хоча в царському періоді дійсно мало відомостей і ставляться вони до пізнього часу. [4]

Походження та державний устрій.

Етруски, або, як вони самі себе називали, разеннами, представляють надзвичайно різку протилежність як латинським і сабельским італікам, так і грекам. Уже по одній статурі ці народи не походили один на одного: замість стрункої пропорційності всіх частин тіла, який відрізнялися греки й італіки, ми бачимо на етруських статуях лише маленьких приосадкуватих людей з більшими главами й товстими руками. З іншого боку, усе, що нам відомо у вдачах і звичаях цього народу, також свідчить у його глибокій корінній відмінності от греко-італійських племен, і особливо його релігія: у турків вона мала похмурий, фантастичний характер, повна містичними зіставленнями чисел і складається з жорстоких і диких поглядів і звичаїв, які мають так само мало загального з ясним раціоналізмом римлян, як і з гуманно-світлим преклонінням еллінів перед зображеннями богів. Висновок, якому можна звідси зробити, підтверджується й самим вагомим доказом національності - мовою; як ні численні залишки, що дійшли до нас, цієї мови і як ні різноманітні засобу, що перебувають у нас під рукою, для їхньої розшифровки, все-таки мова етрусків є до такого ступеня ізольованим, що до цих пор не вдалася не тільки пояснити зміст його залишків, але й з вірогідністю визначити його місце в класифікації відомих нам мов. В історії цієї мови ми ясно розрізняємо два періоди. У самому древньому періоді вокалізація проведена повністю й зіткнення двох згодних майже без виключень. Але внаслідок усікання голосних і згодних останніх букв і внаслідок ослаблення або пропуску голосних ця м'яка й звучна мова помалу перетворилася в нестерпно твердий і грубий. При цьому й наголос, так само як у латинській мові й у самих грубих грецьких діалектах, постійно переноситься на початковий склад. Точно так само було поступово й із придиховими згодними. Деякі закінчення й слова, зміст яких уже з'ясований, у більшості не мають ніякої подібності із греко-італійськими; сюди належать усе без винятку - числівники, імена; потім закінчення, яким позначається родове походження, нерідко вживається в знак того, що назва дана по ім'ю матері, як наприклад у написі, знайденої в Кьюзи й зробленої на двох мовах. Втім, поруч із цими своєрідними формами й звуками зустрічаються й деякі аналогії між етруською мовою й італійськими прислівниками. Власні імена зложилися в сутності по загальному італійському зразку. Однак ці аналогії змогли бути наслідком виниклих у більше пізню пору політичних і релігійних відносин між етрусками й латинями й могли бути результатом запозичень, що відбувалися після тих унаслідувань і тому вони не можуть служить спростуванням для того, що мова етрусків мав у всякому разі так само мало подібності із всіма греко-італійськими прислівниками, як мови кельтський і слов'янський. По крайньої мер таким геть звучав у вухах римлян; вони знаходили, що туски й галли говорять варварськими мовами, а оски й вольски на мужицьких прислівниках. Але хоча етруська мова й не мав нічого загального з коренем греко-італійських прислівників, все-таки до цих пор ще не вдалося прилічити його до якому-небудь із відомих нам корінних мов. У найрізноманітніших прислівниках учені намагалися відшукати корінне споріднення з етруським, але й поверхневі розслідування й самі посилені розшуки все без винятку не привели ні до якому результату; не були знайдені подібності навіть із мовою басків. І в незначних залишках, що дійшли до нас, мови лигурів, які збереглися в деяких місцевих назвах і власних іменах, не знайдено ніякого зв'язку з мовою тусків. Навіть без звістки зниклий народ, що на островах Тускського моря й особливо на острові Сардинії будував тисячі загадкових гробниць, які названі “нурхагами”, не міг мати ніякого зв'язку з етрусками, тому що на етруської території не знайдено, жодного спорудження. Тільки по деяким уривчастим і, як здається, досить надійним вказівкам можна припускати, що етрусків варто віднести до числа індо-германців. Так, особливо mi на початку багатьох найдавніших написів без сумніву те ж, що mi, eimi, а форма родового відмінка корінних слів venerus, rafuvus зустрічається також у древнелатинскому і відповідає древньому санскритському закінченню as. Подібним же чином ім'я етруського Зевса Tina, або Tinia, звичайно перебуває в такому ж зв'язку із санскритським dina -- день, у який Zan перебуває з однозначущої diwan. Але навіть при всім цьому етруський народ представлявся нам навряд чи менш ізольованим. [4]

Уже Діонісій говорив, що “етруски не схожі своєю мовою й звичаями ні на який народ”; а д цьому й нас нема чого додасть. Так само важко сказати що-небудь певне в тім, звідки переселилися етруски в Італію; але ми тому не багато втрачаємо, тому що це переселення у всякому разі належить до періоду дитинства цього народу, а його історичний розвиток і почалося й закінчилося в Італії. Однак навряд чи найдеться інше питання, на дозвіл якого було б витрачене більше зусиль внаслідок звички археологів дошукуватися переважно того, чого й неможливо й навіть зовсім не потрібно знати, як наприклад “хто була матір Гекуби”, по вираженню імператора Тиверія. Судячи з тому, що найдавніші й значущі етруські міста перебували глибоко усередині материка, а на самому березі моря не було ні одного скільки-небудь видатного етруського міста, крім Популонії, що, як нам позитивно відомо, не входив у древній Союз дванадцяти міст, далі, судячи з тому, що в історичну епоху етруски посувалися з півночі на південь, варто думати, що вони попалили на півострів сухим шляхом; до тому ж ми застаємо їх на такого низького щабля культури, при якій переселення морським шляхом немислимо. Через протоки народи перебиралися й у найдавніші часи, як через ріки; але висадження на західному березі Італії припускає зовсім інші умови. Тому найдавніше місце проживання етрусків варто шукати до заходу або до півночі от Італії. Не можна назвати зовсім неправдоподібним припущення, що етруски перебиралися в Італію через Ретийські Альпи, тому що найдавніші з відомих нам мешканців Граубюндена й Тіролю - рети - говорили із самого початку історичної епохи по-етруські, і навіть у їхній назві є яке-це співзвуччя з назвою разенів; це, звичайно, могли бути залишки етруських оселений на берегах По, але по меншої мер стільки ж правдоподібно й те, що це була частина народу, що залишилася на старих поселеннях. Але цієї простій і природному здогаду різко суперечить розповідь у тім, що етруски були переселені з Азії лідійці. Ця розповідь належить до числа дуже древніх. Геть зустрічається вже в Геродота й потім повторюється в пізніших істориків з незліченними змінами й доповненнями, хоча деякі обачні дослідники, як наприклад Діонісій, рішуче повстають проти такої думки й при цьому вказують на той факт, що між лідійцями й етрусками не було ні найменшої подібності ні в релігії, ні в законах, ні у звичаях, ні в мові. Звичайно, могло трапитися, що яка-небудь купка малоазіатських піратів пробралася в Етрурію й що її пригоди викликали появу таких казок, але ще більш правдоподібно, що вся ця розповідь заснована на простому непорозумінні. Італійські етруски у деякої мері сходяться за назвою з лідійським народом, a це очевидно випадкова подібність названий, як здається, і послужило єдиним фундаментом як для згаданої гіпотези, нічого не стародавності, що виграла от своєї, так і для побудованої на із різного історичного мотлоху вавилонської вежі. Тоді стали відшукувати зв'язок між ремеслом лідійських піратів і древнім мореплаванням етрусків і дійшли до тому, що ґрунтовно або безпідставно змішали торребських морських розбійників із що грабували й блукали на всіх морях піратами - пеласгами; все це зробило саму потворну плутанину в області історичних відданий. За назвою тиррени стали розуміти лідійських торребів, пеласгів та італійських етрусків, незважаючи на те, що ці останні ніколи не вступали в близькі зносини ні з пеласгами, ні з торребами й навіть не складалися в племінному спорідненні ні з теми, ні із другими.

З іншого боку, в інтересах історії необхідний з вірогідністю дошукатися, де перебували найдавніші місця проживання етрусків і як цей народ рухався звідти далі. У тім, що до великого навали кельтів етруски жили до півночі от ріки По, стикаючись зі східної сторони на берегах Еча з венетами, що належали до іллірійському (албанському) плем'я, а із західної з лигурами, є чимало зазначений; про цьому головним чином свідчить уже раннє згаданий грубий етруський діалект, на якому ще в часи Лівія говорило населення Ретийських Альп, так само як, що залишалася до пізньої пори тускським городом Мантуя. До півдня от По й біля усть цієї ріки етруски й умбри змішувалися між собою - перші як пануюче плем'я, другі як найдавніших мешканців країни, що заснували стародавні торговельні міста Атрію й Спину; однак Фельсина (Болонья) і Равенна, як здається, були засновані тусками. Пройшло багато часу, пречекає чим кельти перебралися через По; тому-це этрусько-умбрський побут і пустив набагато більше глибокі корни на правом бережу цієї ріки, чим на раніше втраченому левом. Втім, всі місцевості до півночі от Апеннін так швидко переходили от одного народу до другого, що жоден із цих народів не могла дозріють там міцного розвитку. Для історії набагато більш важливо велике поселення тусків у того країні, що і в цей час має їх ім'я. Якщо там коли-небудь і жили лигури або умбри, то сліди їхнього перебування були майже зовсім згладжені окупацією й цивілізацією етрусків. У цій країні, що простирається уздовж берегів моря от Пизи до Тарквини і замкнутого зі східної сторони Апеннінами, етруська нація знайшла для себе міцну осілість і з більшою стійкістю протримала там до часів імперії. Північною границею властиво тускської країни була ріка Арно; землі, які тягнуться звідти до півночі впритул до усть Макри й до підніжжя Апеннін, були спірною територією, що перебувала те в руках лигурів, те в руках етрусків, і тому там не могло утворитися значних оселений. З південної сторони, імовірно, були границею спочатку Циминиський ліс (ланцюг пагорбів до півдня от Витербо), а потім Тибр; уже було замічено раніше, що країна між Циминиськими горами й Тибром з городами Сутриєм, Непете, Фалеріями, Вейями й Цере була зайнята етрусками набагато пізніше, ніж північні округи, бути може, не раніше другого сторіччя от підстави Рима, і що корінне італійське населення удержалося там на своїх колишніх місцях, особливо у Фалериях, хоча й у залежному положенні. З тих пор як Тибр зробився границею Етрурії з боку Умбрії й Лациума, там могло встановиться досить мирне положення справ, і, імовірно, не відбувалося ніяких істотних змін границь, по меншої мер на границі з латинями. Як ні сильно було в римлянах свідомість, що етруски були для них чужоземцями, а латині - земляками, вони, як здається, опасалися нападу не стільки із правого берега ріки, скільки з боку своїх одноплемінників з Габій і з Альби; це пояснюється тим, що з боку етрусків вони були забезпечені не тільки природною границею - широкою рікою, але й тим сприятливим для їх торговельного й політичного розвитку обставиною, що жоден з найдужчих етруських міст не стояв так близько от ріки, як близько стояв от її на латинському березі Рим. Ближче всіх от Тибру жили війєнти, і з ними всього частіше вступали в серйозні зіткнення Рим і Лациум через володіння Фиденами, які служили для війєнтів на левом бережу Тибру таким же передмостовим зміцненням, якої був для римлян на правом бережу Яникул, і які переходили поперемінно те в руки латинів, те в руки етрусків. Напроти того, з більше віддаленим городом Цере відносини були набагато більше мирні й дружні, чим взагалі між сусідами в те часи. Хоча до нас і дійшли неясні й дуже древні перекази в боротьбі між Лациумом і Цере й між іншим у тім, як церитський цар Мезенцій одержав над римлянами великі перемоги й обклав їхньою даниною, вином, але у тимчасовій ворожнечі, переказу свідчать у тісному зв'язку між цими двома самими древніми центрами торгівлі й мореплаваня в Лаціумі й Етрурії. Взагалі немає ніяких безсумнівних доказів того, що етруски проникали сухим шляхом у країни, що лежать на іншій стороні Тибру. Хоча в розповіді в численній варварській армії, знищеної в 230 р. від підстави Рима Аристодемом під стінами Кум, етруски й названі пречекає всіх других, але навіть якщо допустить, що ця розповідь достовірна у всіх своїх подробицях, то з нього можна буде зробити тільки той висновок, що етруски брали участь у великій хижацькій навалі. Набагато важливіше той факт, що на півдні от Тибру не можна з вірогідністю вказати жодного етруського поселення, заснованого на сухому шляху, і особливо, що немає ніяких зазначений на те, що етруски тіснили латинські нації. Володіння Яникулом і обома берегами усть Тибру оставалося, скільки нам відомо, у руках римлян, і його ніхто в них не заперечував. Що ж стосується переселений окремих етруських громад у Римі, то ми маємо в них тільки один уривчастий, витягнутий з тускських літописів розповідь, з якого видно, що одне збіговисько туськів, предводиме спочатку уродженцем Вольсинієм Целієм Вивенной, а після його загибелі - його вірним товаришем Мастарной, було наведено цим останнім у Рим. У цьому немає нічого неправдоподібного, але припущення, що по ім'ю цього Целія був названий Целійський пагорб, очевидно належить до розряду філологічних вимислів, а те збільшення до розповіді, що цей Мастарна зробився римським царем під ім'ям Сервія Туллія, без сумніву не що інше, як неправдоподібний здогад тих археологів, які займаються висновками із зіставлення легенд. Поверх того, на існування етруських оселений у Римі вказує “тускський квартал”, що перебував у підніжжя Палатину. Також навряд чи можна сумніватися в тім, що останній із царських пологів, що панували в Римі, -- рід етруського - був етруського походження або з міста Тарквини, як говорить легенда, або із Цере, де був недавно найден фамільний склеп Тархнасів; навіть уплетене в легенду жіноче ім'я Танаквиль, або Танхвиль, - не латинське, а, навпаки, дуже вживане в Етрурії. Але що стосується розповіді, начебто Тарквиний був сином одного грека, що переселився з Коринфа в Тарквини й звідси його не можна назвати ні історичним, ні легендарним, і в ньому історичний зв'язок подій не тільки переплутана, але й зовсім обірвана. Із цієї легенди навряд чи можна що-небудь витягти крім того голого й у сутності зовсім байдужного факту, що римський скіпетр був під кінець у руках царського роду тускського походження; до цього висновку можна додати тільки те, що це панування однієї людини тускського походження над Римом не повинне бути прийняте ні в змісті панування тусків або який-небудь із тускської громади над Римом, ні в змісті панування Рима над південною Етрурією. Дійсно, жодна із цих двох гіпотез не має достатніх заснований; історія Тарквинієв розігрується в Лаціумі, а не в Етрурії, що, скільки нам відомо, не мала протягом усього царського періоду ніякого істотного впливу на мову й звичаї римлян і взагалі нічим не перешкоджала правильному розвитку держави або латинського союзу. Причину таких пасивних відносин Етрурії до сусідньої латинської країни, по всій ймовірності, варто шукати частиною в боротьбі етрусків з кельтами на берегах По, через яку ці останні перейшли, як здається, лише після вигнання з Рима царів, частиною в прагненні етруської нації до мореплавання й до панування на морях і на приморському узбережжі, як це видно, наприклад, по їхніх поселеннях у Кампанії; але про це буде йти мова в наступній главі.

Тускський державний устрій, точно так само як грецький і латинський, було засновано на громаді, що перетворилася в город. Але рання похилість етрусків до мореплавання, торгівлі й промисловості створила в них міський побут, як здається, раніше, ніж в іншій Італії; у грецьких історичних оповіданнях город Цере згадується раніше всіх других італійських міст. Напроти того, етруски були й менш здатні й менш схильні до військової справи, чим римляни й сабелли; у них дуже рано зустрічається зовсім не італійський звичай пускати в діло наймані війська. Найдавніша організація етруських громад, мабуть, мала у своїх загальних рисах подібність із римської; там панували царі, або лукумони, у яких були такі ж, як у римських царів, зовнішні знаки відмінності, а тому, імовірно, і така ж повнота власті; між знаттю й простолюдом існувала сильна ворожнеча; за подібність родового ладу ручається подібність у системі власних імен, тільки з тим розходженням, що походження з материнської сторони має набагато більше значення в етрусків, чим у римському праве. Союзна організація, як здається, була дуже слабкою. Вона обіймала не всі нації: етруски, що жили в північній частині країни й у Кампанії, становили окремі союзи, так само як і громади властиво Етрурії; кожний із цих союзів складався із дванадцяти громад, які мали одну метрополію переважно для богослужіння й главу союзу або, вірніше, первосвященика, але в сутності були, здається, рівноправні й частиною так могутні, що там не могла виникнути нічия гегемонія й не могла розвитися сильна центральна влада. [1]

2. Культура етрусків.

Вільний час.

Відпочинок - після справ, - говорило латинське прислів'я. Вільним часом римляни користувалися по-різному. Люди утворені, з високими духовними інтересами присвячували себе науці або літературі, не вважаючи це (справами(, а, розглядаючи як дозвілля, як (відпочинок духу(. Так що відпочивати для римлян аж ніяк не значило нічого не робити.

Вибір занять був широкий: спорт, полювання, бесіди й особлива відвідування видовищ. Видовищ було багато, і кожний міг відшукати те, що йому найбільше по душу: театр, бої гладіаторів, перегони на колісницях, виступу акробатів. Іноді відправлялися просто подивиться на якого-небудь екзотичного звіра. Одні шукали тиші й спокою, інші - гучних, шалених розваг. Одні віддалялися на відпочинок з міста до себе в маєток, а інших вабили спокуси більших міст.

Втім, поїздки за город вимагали цілого дня, а те й декількох днів. Траплялося ж, що випадали тільки вільний годинник, і треба було вміти правильно їх використовувати. Такі годинники можна було присвятить грі в м'яч, який римляни віддавалися ще охоче, чим греки. Грали й дорослі, і молодь. Правила гри були, по всій ймовірності, такі ж, як і в Греції, а в із грі бачили гарний засіб підтримувати себе в належній фізичній формі.

Головною спортивною площадкою жителів Вічного міста, який усі могли користуватися, було Марсово поле, а також комицій, тобто місце на форумі, де проходили народні збори.

Улюбленим видом відпочинку римлян було полювання на диких звірів і птахів. Були також різні забави, ігри, яким вони могли віддаватися як будинку, так і в гостях, на бенкетах.

До ігор безневинним, не зухвалого небезпечного азарту, ставилися всякого роду загадки й головоломки. Ними тішилися й дорослі, і молодь. Наприклад, двоє граючих швидко показували іншим по кілька пальців, і те повинні були відразу ж сказати, скільки всього пальців було показано. Ця найпростіша гра так і називалася - мелькання пальців. Дуже популярна була й гра - глава корабель( треба було вгадати, якою стороною впаде підкинута монета. Грали також у чіт і непару, підкидаючи деяку кількість горіхів, камінчиків або гральних костей). [2]

Знали римляни й гру, схожу на шашки: на великій дошці двоє партнерів пересували за певними правилами гральні камінчики, кості або фігурки, що називалися латрункули - наймані воїни. Існувало, по всій видимості, безліч варіантів цієї гри.

У кості римляни грали так само, як і греки, визначаючи переможця по числу окулярів, що випали при киданні костей. Сама гральна костянтин могла бути маленьким кубиком або шестигранником з поглибленнями на гранях. Самий невдалий кидок римляни називали (собакою(, як і жителі Еллади, найкращий - Венерою. Азартна гра в кості була в принципі заборонена протягом усього року за винятком свята Сатурналій. Однак заборони ці порушувалися, і порушували їх саме те, хто їх уводив. Як би те не було, римляни продовжували захоплюватися азартними іграми, втрачаючи часом цілі стани.

Підтримуючи торговельні й інші зв'язки з багатьма далекими країнами й народами, римляни охоче знайомилися із усілякими рідкостями й новинками, привозимими звідти. Спеціальних музеїв, виставок у сучасному значенні цих понятий у Римі не було: твору мистецтва, пам'ятники, статуї оточували древніх усюди. Римляни жили з ними поруч, прив'язувались до них і енергійно противилися будь-яким спробам перенести, наприклад, яка-небудь статуя на нове місце.

Час от часу в місті з'являлася яка-небудь новинка, і велика кількість людей сходилося, щоб глянути на неї. Це могли бути рідкі, перечекає не відомі тут зразки рослин, могли бути й екзотичні звірі, це, нарешті, могли бути й люди з незвичним кольором шкіри, будовою тіла, дивними, вигадливими рисами особи.

Ще більшою принадою для глядачів були дикі звірі. З ними римляни найчастіше знайомилися поступово, по мер розширення сфери своїх завойовницьких походів і торговельних експедицій. Звірів у Рим привозили усе більше, потреба в них росла, адже бої гладіаторів з дикими тваринами вже стали улюбленою розвагою для жителів Вічного міста.

На загальний огляд виставлялися не тільки живі звірі, але й кістяки, і окремої кістки, незвичайні по своїх розмірах і древні міфи, що викликали в пам'яті. В 58 р. до н.е. Эмілій Скавр доставив з Іудеї в Рим кістяк якогось морського чудовиська: традиція затверджувала, що це останки того самого дракона, якому повинні були видати на поживу Андромеду! У правління Олександра Півночі в театрі був виставлений кістяк киту. З подивом розглядали римляни також небачених перечекає крокодилів і бегемотів.

Це, що кожна новинка викликала загальну цікавість, природно й зрозуміло. Неприємним явищем було, однак, жагуче бажання сотень римлян подивитися на фізичні каліцтва, на людей обділеною долею. Але ж і такі подарунки надсилалися правителям Рима. Так, Августові привезли з Індії людини без рук, а Нерону піднесли в дарунок дитини нормальних розмірів, але із чотирма главами. Римський плебс охоче ходив дивитися на надзвичайно високих людей і ,навпаки, на карликів. Маленьких чоловічків тримали в будинках ради розваги й навіть показували їх привселюдно. Існували й інші сумнівні із сьогоднішньої точки зору звичаї. У Римі був ринок, де всякий міг купить себе для забави все, що було виродливого й притім незвичайного: людей, що народилися без рук або без ніг, однооких або трьохокових, з безформними главами, сіамських близнюків. Зберігали й виставляли напоказ навіть померлих людей, що відрізнялися дуже високим на зріст або незвичайну статуру. В епоху принципату Августа в садах Саллюстія можна було бачити тіла подружньої пари велетнів. Плинний старший пише, що сам спостерігав один раз збережені й виставлені в такий спосіб тіла карликів.

Ми знаємо, що в древніх минулому різні способи консервації мертвих тел. Коли в Рим при Клавдію відправили якась невідома істота, названа гиппокентавром, але по дороге, у Єгипті, воно загинуло, тіло його законсервували в меді й у такому виді привезли, зрештою, у столицю імперії, де й виставили в імператорському палаці. Точно також два століття через якогось гиппокентавра надіслали з Антіохії в Рим законсервованим, щоб імператор міг на нього подивиться.

Людей учених, інтелектуалів, літераторів, не так уже залучали до себе кістяки крокодилів і живих карликів. Час, вільний от повсякденних обов'язків, вони проводили за читанням, літературним працею або просто відпочиваючи в тиші своїх маєтків. Інтерес до бурхливого інтелектуального життя, до публічних читань, дискусіям розбудили в римлян грецькі філософи й граматики, десятками переселявшиеся в Італію й пречекає всього в Рим, починаючи із середини II В. до н.е. [4]

Музика, спів і танці.

Як і в Греції, в Італії жоден свято не обходилося без музики, співу й танців. І піснями, і танцями італійці віддавали шану божествам, як це робили, наприклад, арвальскі брати або салії - жерці бога Марса, що становили колегію з 12 чоловік, що виникла ще на зорі римської історії. У перший день місяця, присвяченого їхньому богові-заступникові, салії влаштовували врочисті ходи у всеозброєнні, розспівуючи свої пісні, які разом з піснями арвальських братів поклали початок римській літературі. Рух процесії супроводжувалося тритактним культовим танцем салієв - триподієм, що вимагав от танцюристів сили й витривалості, адже виконували танець у шоломі, з мечем і щитом. І все-таки музика, спів і танець не були в Італії так тісно зв'язані між собою, як це мало місце в Греції, хоча кожний із цих елементів відігравав величезну роль і в релігійних обрядах, і при масових видовищах, і в повсякденному житті суспільства. Можна говорить, таким чином, у музиці культової, сценічної, що акомпанує й навіть (концертної(. Однак римляни не були так музичні, як греки, тому в їхній музиці рано стали помітні чужоземні впливи, що проявляються як у тих або інших жанрах музичних добутків, так і в складі музичних інструментів.

У Римі завжди було чимало музикантів, композиторів, учителів музики й співу, але майже всі вони відбувалися або із властиво Греції, або із грецьких міст півдня Італії, або з Єгипту. Професійні танцюристи й танцівниці, що виступали привселюдно, приїжджали у Вічний город із Сирії й Іспанії. З тих пор, як у Римі стали затверджуватися східні культи й обряди, у них брали участь музиканти, що прибули звідти, звідки був запозичений і сам культ. Зате музикантами, що супроводжували своєю грою чисто римські обряди, військовими музикантами й теми, хто акомпанував акторам на сцені, були переважно люди римського або, у всякому разі, італійського походження.

Музиканти, якого б походження вони не були, користувалися в Римі деякими привілеями в нагороду за те послуги, які вони робили городу своєю грою або співом під час більших загальнодержавних торжеств. Так, у привілейованому положенні перебували військові музиканти, симфоніаки - музиканти, що брали участь у релігійних церемоніях, а також те, хто грав на духових інструментах. Скабиллярії - трещоточники, які на сцені задавали такт хору й танцюристам, користувалися в публіки такими ж симпатіями, як і найвидатніші актори. Відомих музикантів і співаків настільки високо цінували, що їм вдавалося зав'язувати дружні стосунки із представниками знатнейших пологів.

Крім таланта, артист мав потребу у відповідному утворенні. Його геть міг одержати або індивідуально, або в школі, керованої яким-небудь митецьким майстром.

Не тільки виконавців, але й багато музичних інструментів римляни запозичили в других народів, особливо в греків. З ударних інструментів вони знали кімвал, на якому грали й чоловіка, і жінки. В I в.н.е. разом з культом Ісиди прийшов з Єгипту систр - різновид тріскачки, вигнута смуга металу з отворами по обидва боки, у які вставлялися металеві палички, також вигнуті на кінцях; тримаючи інструмент за довгу рукоятку, їм ритмічно потряхували, як брязкальцем. Скабиллярії в театрах користувалися ножними кастаньєтами, вправленими в дерев'яну підошву на зразок грецького крупесіона.

Широко поширені були струнні: ліра, кіфара й невелика арфа трикутної форми - самбуку. Серед духових інструментів перше місце займали різні види грецької флейти. Флейтисти виступали навіть на народних зборах. Відомо, наприклад, що трибун Гай Гракх, збираючись звернутися із промовою до співгромадян, завжди брав із собою флейтиста, щоб звуки флейти надихали оратора або заспокоювали його, коли Гай під час виступу приходив у надмірне порушення й втрачав самовладання. Добре знали в Римі й сірійській флейті - її можна було почути на бенкетах, де грали й танцювали сірійські флейтистки-танцівниці.

Користувалися в Римі також усілякими дудками, сопілками, у тому числі запозиченої в греків багатостовбурної сирин гою. На спортивних змаганнях звучали труби: ними заспокоювали глядачів, призиваючи зберігати тишу при оголошенні переможців. Різновидом кручений труби, що служила для подачі сигналів у війську, була бур цина; там же застосовували й сигнальний ріг. У кінному війську сигнали подавали загнутим догори ріжком або горном.

Грали в древній Італії й на волинці: музикантів - волинщиків згадують і Марциал, і Светоний.

Музиканти, що грали на тім або іншому інструменті, поєднувалися в колегії. Уже в перші десятиліття існування Рима там серед других професійних об'єднань була створена й колегія флейтистів. Цар Нума Помпилій, відповідно до традиції, увів також звичай грати на трубі під час офіційних торжеств - у них брали участь члени колегії симфоніаків.

Із плином років і століть відбувалося чимало змін і в сфері музичного мистецтва: удосконалювалися інструменти, мінявся характер гри. Ішли суперечки між прихильниками флейти й прихильниками струнних інструментів, особливо улюблених починаючими музикантами.

Гарні музиканти й співаки користувалися в Римі великою симпатією слухачів і глядачів. В одному зі своїх листів Сенека ремствував на те, що у філософів займаються й учаться лише деякі, театр же набитий битком і там з жаром міркують у достоїнствах музикантів. Любили в Римі й танці, багато хто з яких були грецького походження. Без танцюристів і танцівниць у Римі так само не обходилися ні бенкети, ні публічні видовища, ні врочисті ходи, як і без музики й співу. [4]

Гладіаторські ігри.

Гладіаторський двобій був в етрусків частиною тризни, що влаштовували родичі померлого, щоб умилостивить і повеселить його душу. От етрусків цей звичай перейшов у Рим, але досить пізно: в 264 р. до н.е. сини якогось Брута Пери влаштували на згадку батька бої гладіаторів. Видовище здалося настільки незвичайним і чудовим, що в літопис Рима внесено було число що боролися - три пари - і місце, де бій відбувалася - Бичачий ринок. Важко сказати, чи полічені були криваві двобої кращим засобом умиротворить душу, расставшуюся із землею, чи просто ним захопилися як захоплюючим видовищем, але тільки чим далі, тим у більших розмірах їх улаштовують: вони розтягуються на кілька днів, у них виступають десятки гладіаторів.

Зв'язок між гладіаторськими іграми й поминками ніколи не забувалася; їх називали (похоронними іграми(. Усе більше, однак, вони перетворюються тільки у видовище, з яким по захопливості мало що може зрівнятися. Теренцій у пролозі до із зі своїх комедій розповідає, як на першому її поданні, коли рознеслася звістка, що будуть гладіатори, театр відразу спорожнів: усе понеслися дивитися їхні двобої.

В 105 р. до н.е. гладіаторські ігри вводяться в число публічних видовищ. Відтепер держава покладає на своїх магістратів турботу про їхню організацію. Гладіаторські ігри стають любимим видовищем, і це швидко врахували те, хто хотів висунутися. Цезар в 65 р. до н.е. дав гри, у яких взяли участь 320 пар гладіаторів. Вороги його злякалися: розкішні ігри стали вірним засобом придбати розташування народу й забезпечити голосу на виборах. В 63 р. був прийнятий, за пропозицією Цицерона, закон, що заборонить кандидатові в магістрати протягом двох років до виборів давати гладіаторів. Ніхто, однак, не міг заборонити приватній особі дати їх під приводом поминок по родичі.

Усе змінилося при імперії. Імператори не довіряють сенатської аристократії й неухильно відстороняють її от впливових посад. Серпень дозволяє влаштовувати ці ігри тільки преторам, і не частіше двох разів у рік, максимальне число гладіаторів не повинне перевищувати 120 чоловік. Не можна залишить людей права влаштовувати гри на поминках, але Тиберій скорочує на них число гладіаторів. Надалі вужі не претори, а квестори, самі молодші магістрати, убрані правом улаштовувати в Римі офіційні ігри.

Блискучі ігри могли давати тільки імператори: у них для цього всі можливості й ніякі обмеження. Серпень давав гри 8 разів і вивів на арену 10 тис. чоловік. Флавію побудували величезний амфітеатр і заборонили приватним особам тримають гладіаторів у Римі - це виключне право імператорів. Траян, святкуючи в 107 р. завоювання Дакії, дав гри, що тривали 4 місяці; брало участь у них 10 тис. гладіаторів.

Імператорські заборони ставилися до Рима й на іншу Італію не поширювалися. Муніципальна знать не володіла ні багатством, ні впливовістю сенатської аристократії, представники її мало що значили за межами рідного міста, і здебільшого це були люди, що висунулися при новому режимі і йому віддані. Не було змісту їх обмежувати, і муніципальні магістрати й просто багаті впливові громадяни не пропускали нагоди розважити рідний город боями гладіаторів, щоб придбати розташування народу.

Під час республіки багато багатих і знатних людей формували гладіаторські загони зі своїх рабів. Майбутніх гладіаторів навчали в спеціальні гладіаторських школах. Капуя була улюбленим місцем для цих шкіл. Тут саме перебувала й і школа, з якої в 74 р. до н.е. бігло 200 рабів зі Спартаком на чолі. Своїх гладіаторів можна було продати або віддати внайми тому, хто влаштовував ігри. Гладіатори були гарною особистою охороною в страшний час кінця республіки.

Крім цих високо, що стояли на суспільних сходах людей, існувала ціла категорія осіб, для яких покупка, перепродаж, а іноді й навчання гладіаторів були професією. Вони називалися ланистами (назву от того ж кореня, що lanius - м'ясник). Аттика й людей його кола комерційні операції із гладіаторами анітрошки не ганьбили, але ланиста вважався людиною заплямованим, а його заняття - підлим.

Склад гладіаторської родини був строкатим, були тут і вільні, але більшість все-таки рабів. Хазяїн міг продати свого раба ланисту. Найчастіше це було покаранням. Гладіаторська школа, рудники й каменоломні були в стародавності видами каторги, причому гладіаторська школа вважалася більше важкою. Тільки страта була страшна.

Перечекає чим вийти на арену, новачок проходив цілий курс фехтування й обігу з різного роду зброєю. Не всі гладіатори були однаково збройні й однаково одягнені. Ділилися вони на важко озброєних, що підрозділяються, у свою чергу, на кілька категорій, і легкоозброєних. Останні були представлені тільки ретиаріями: їхнє озброєння - мережа, який вони повинні обплутати супротивника, тризубець і кинджал. Боровся ретиарій, строго говорячи, голим: на ньому нічого ні, крім широкого шкіряного пояса з металевими пластинами, що захищали живіт, і наплічником, що закривав ліве плече, руку майже до ліктя й піднімався над плечем так, щоб їм можна було злегка прикрити главу. Важко озброєні фракийці, гопломахи, секутори, мурмилоны захищені краще. На них надіті шоломи, круглі або високі, із гребенем, часто із забралом, що закриває всю особу, щоб бачити й дихати, у ньому пробита безліч отворів, і широким комірцем, що захищає шию й плечі. Права рука в товстих ремінних обмотках або в залізному нарукавнику, на ногах - поножи, над ними - ще шкіряні обмотки, короткі труси схоплені товстим шкіряним ременем з металевими смугами, що цілком закриває живіт і верхню частину стегон. Озброєння важкого гладіатора - меч або довгий кинджал і щит.

Важко озброєні боролися між собою. Ретиарій ніколи не бився з ретиарієм; звичайним супротивником його був мурмилон.

У дні гладіаторських ігор повідомлялося заздалегідь. На стінах домов великими буквами писали оголошення. У Помпеях добре збереглося кілька таких написів. Минулого й справжні афіші-листки, у яких повідомлялися подробиці, що стосуються ігор, ім'я влаштовувача, число пар і спеціальність, число виступів і перемог, здобутих кожним. Такі афішки продавалися у великому числі, і під час ігор глядачі в них заглядали.

На арені майже все вирішував випадок. Жереб міг призначить новачкові страшного супротивника; досвідчений боєць міг промахнуться й одержати важку рану, і тут життя його залежала от настрою глядачів, якщо геть скорив їхнього серця, вони вимагали пораненому пощади - в амфітеатрах піднімався одностайний крик, люди махали хустками й піднімали більші пальці догори. Якщо ж геть не догодив цій примхливій і примхливій юрбі, пальці опускалися долілиць, до земля, під крики. Переможець повертав супротивника особою долілиць і всаджував йому ніж у спину або потилицю.

Починали гладіаторські ігри врочистим ходом гладіаторів. У пурпурним, розшитим золотом туніках обходили вони навкруги арену. Потім починався двобій, у якому билися дерев'яними мечами, показуючи тільки своє мистецтво. Іноді на арену спускалися фехтувальники із числа глядачів. Після таких двобоїв починав справжній бій. На сцену виносили справжня зброя: гладіатори одержували його тільки на сцені амфітеатру.

Офіційною нагородою переможцеві була пальмова галузь, геть пробігав з із навколо арени. Але одержував геть і більше істотні дарунки. Улаштовувач вручав йому грошову нагороду. Іноді ще щедріше обдаровували гладіатора глядачі: вимагали для нього волі. Юридично звільнення залежало тільки от хазяїна раба - ланисти або влаштовувача ігор, але вимоги юрби бували так наполегливі, настрій її становилося настільки загрозливим, що доводилося уступати. Іноді нагорода була меншої, але теж чималої: переможця оперізували мечем - вручали дерев'яний меч начебто тих, якими фехтували в школі. Гладіатор, що одержав цей знак відмінності, звільнявся от виступів на арені. Геть залишався в школі, допомагав навчать гладіаторів, а частіше виступав у роли судді.

Ремесло гладіатора було знехтуваним. Вільна людина, що добровільно надійшла в гладіатори, виявлявся в положенні майже раба. Ювенал уважає гладіаторську школу останнім щаблем людського падіння. [1]

Мистецтво.

Етруське мистецтво відомо завдяки купольним гробницям, де збереглися розписи. Ранній грецький живопис майже невідомий, і вони є одним з деяких свідчень у живописі VI в. У із простежуються елементи умовності східного стилю, що виразилися в орнаментальному малюнку. З іншого боку, окремі фігури цілком реалістичні. Імовірно, існувала ціла школа етруських художників. Сюжети були пов'язані із заупокійним культом, хоча зустрічалися й побутові картинки, пов'язані з полюванням або рибним ловом. Еволюцію етруського мистецтва можна зіставити з розвитком красиво- і чернофігурного розпису на грецьких посудинах.

Характерним прикладом етруського мистецтва є стосовний до VI в. саркофаг, на кришці якого розташована скульптура знатної подружньої пари. Багато саркофагів повністю не збереглися, тому що робилися із глини. В особах цієї пари можна доглянути спробу зображення конкретних людей, хоча скульптурі властива деяка стилізація, узагальненість образів і архаїчна посмішка. Етруски стануть учителями римлян у портретному мистецтві.

Етруски привели до досконалості обробку металів, їм були відомі цікаві технології, зокрема грануляція -- напайка на мідну основу мікроскопічних золотих кульок діаметром 0,14мм, -- втрачена в наступну епоху, але частково розкрита в наш час.