Аналіз банківської системи на прикладі Промінвестбанку

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

1. Виникнення і розвиток банківських операцій

1.1 Історія розвитку банківської справи

1.2 Еволюція банківської справи в Україні

1.3 Банківська система України та її становлення

1.4 Організація банківської діяльності

2. Аналіз банківської системи на прикладі Промінвестбанку

2.1 Характеристика та аналіз діяльності комерційного банку

2.2 Аналіз кредитної діяльності

2.3 Аналіз операцій з цінними паперами

2.4 Аналіз депозитних операцій і зобов'язань

3. Основні напрями розвитку банківської системи

3.1 Проблеми розвитку банківської системи в Україні

3.2 Шляхи подолання проблем банківської системи та основні напрями розвитку



Розділ 1. Виникнення і розвиток банківських операцій

1.1 Історія розвитку банківської справи

Історія банківської справи сягає прадавніх часів. Кредит існував ще у Вавілоні, про що згадується у кодексі законів вавілонського царя Хаммурапі (XVIII століття до н. е.), яким передбачено умови надання та повернення позик. Але виникнення власне банківництва пов'язане зі Стародавньою Грецією, де перші фінансисти почали розпоряджатися залученими коштами.

Засвідченням істориків, установами, що більш-менш нагадують банки, були окремі церковні храми, вяких концентрувалася значна частина грошових коштів. Храми були надійним місцем для збереження цінностей. Злодії боялися Бога і, з поваги до вівтаря, не грабували. Вклади, недоторканність яких гарантувалася шанобливим ставленням до релігії, перетворили знамениті грецькі храми (Дельфійський, Делоський, Самоський, Ефеський) у своєрідні банківські установи. У храмі Артеміди в Ефесі накопичувалися вклади з малоазійського узбережжя, а в храмі Аполлона в Дельфах концентрувались вільні грошові кошти всієї європейської Греції.

Перші «банкіри» зрозуміли, що накопичені грошові багатства лежать без руху, без діла, тоді як від них можна отримувати значну користь, віддавши в тимчасове користування або самостійно відкривши торговельні та ремісничі підприємства. Вони почали видавати кредити під заставу. Заставою при цьому були кораблі, товари, а в деяких випадках -- будинки, дорогоцінні речі і навіть люди (раби). Отже, почали здійснюватися перші операції із залучення капіталу, а потім і розміщення його з певною вигодою.

Слово «банк» походить від італійського «Banco», що означає «лавка» Попередниками банків в Італії були середньовічні міняйли - представники грошового капіталу; вони приймали грошові вклади купців і спеціалізувались на обміні грошей різних міст і країн. З часом міняйли стали використовувати ці вклади, а також власні гроші для надання кредитів та отримання процентів, що означало перетворення міняйлів у банкірів.

У XVI -- XVII століттях купецькі гільдії деяких міст (Венеції, Генуї, Мілана, Амстердама, Гамбурга, Нюрнберга) створили спеціальні жиробанки для здійснення безготівкових розрахунків між своїми клієнтами -- купцями. Жиробанки вели розрахунки між клієнтами в спеціальних грошових одиницях, виражених у певних вагових кількостях благородних металів. Свої вільні грошові кошти жиробанки надавали в кредит державі, містам і привілейованим зовнішньоторговельним компаніям.

В Англії банківська система виникла в XVI столітті, причому перші банкіри вийшли ізмайстрів-золотарівчи купців.

За часів Ярослава Мудрого в Київській Русі також існували установи, шо надавали кредити і залучали кошти.

банківський комерційний кредитний цінний

1.2 Еволюція банківської справи в Україні

В українських землях банківництво починалося з обміну валют у містах-по-лісах Північного Причорномор'я. Підтвердженням цього є декрет про регулювання обміну золотих і срібних монет на теренах Ольвії, знайдений археологами на берегах Босфору. Вчені датують документ першою половиною IV століття до н. є., коли населення полісу становило 25 тисяч осіб, а місто переживало епоху найвищого розквіту. Статі декрету були витесані на мармурових стелах поряд із подібними документами інших грецьких міст.

Ольвія, шо розмішувалася у районі сучасного села Парутине Миколаївської області, була заснована на зламі VI І--VI століть до н. є. вихідцями з давньогрецького полісу Мілета. На зміну мідним "стрілам" і "дельфінам", що використовувалися у місті, як грошові знаки, у V--IV століттях до н. є. прийшли бронзові, золоті та срібні монети. На територію полісу можна було ввозити будь-які золоті й срібні монети, шо підлягали обов'язковому продажу за ольвійські срібні та мідні гроші. При цьому курс обміну встановлювався угодою. Тісний зв'язок міст Північного Причорномор'я із давньогрецькими полісами, у кожному з яких карбувалися свої монети, оскільки обіг іноземних було заборонено, пояснює статті декрету, які узаконюють обіг в Ольвії тільки місцевих грошей.

Операції купівлі-продажу іноземних валют здійснювалися на спеціальному місці, де відбувалися народні збори ("на камені веклесіастерії").

Така практика обміну грошей на горі також походить зі Стародавньої Греції. Саме там розмішувалися міняйли, (трапезити), які зналися на всіх грошових знаках, змісті металу в них та на їхніх курсах у інших полісах. Ольвійські міняйли, як і їхні грецькі колеги, суворо стежили за правдивістю іноземних монет. Для припинення обігу фальшивих грошей використовувалися пробірні камені, що давали змогу перевірити якість коштовних металів, із яких були зроблені монети. Порівнюючи сліди на камені, що залишалися від еталону міняйла, та монети, які перевірялися, можна було переконатися, правдивий чи фальшивий іноземний або ольвійсь-кий грошовий знак.

Згадки про окремі операції, шо нині виконуються банками, сягають часів Київської Русі. І хоча-централізованих банківських установ тоді не було, роквт торгівлі сприяв популяризації кредиту. Умови його видачі й повернення суворо регламентувалися Руською Правдою. На початку X століття в Києві існувала єврейська община, яка, крім торговельних операцій, лихварювала. Гроші позичалися під дуже великі проценти, що спричинило міське повстання 1113 року. Його наслідком стало виселення іудеїв за межі Київської Русі та законодавче обмеження процентних норм. Дослідження статей 43-51 Розширеної Руської Правди у редакції другої половини XIV століття дає можливість зробити певні висновки про тогочасні торгівлю і кредит.

Позика на суму понад три гривні надавалася при свідках (послухах), яких за необхідності приводили до присяги. Це є свідченням того, шо угоди укладалися в усній формі. Якщо боржник тривалий час не повертав грошей, він платив штраф --три гривні.

Процент за наданим кредитом називався "резь". Місячний процент платився при короткострокових позиках. Якщо ж борг не повертався протягом року, місячні проценти скасовувалися і стягувалися з боржника "в треть", тобто у розмірі 50% (наприклад, крім двох гривень, виданих у кредит ,треба було повернути треть).

Якщо кредитор надавав позику на суму, не більшу затри гривні, присутність свідків не вимагалася. У разі неповернення позики до присяги йшов сам позикодавець. Якщо ж він позичив більше, ніж три гривні, і не взяв при цьому свідків, вважалося, шовін винен сам.

З метою обмеження розміру процентів було введено статтю, що реалізовувала результати наради Володимира Мономаха з князівською дружиною, яка відбулася в Берестові. Вони ухвалили, що в разі надання кредиту під 50% річних плату можна стягувати два роки, а після цього мав повертатися лише капітал. Якщо кредитор брав під 50% три роки, тоді не поверталися й надані у борг гроші. При довгостроковій пози ці дозволялося брати 20% річних.

Руська Правда опікувалася купцями-банкрутами. які втратили своє майно через нещасний випадок на морі, військові дії чи пожежу. Кредитори не мали права продати їх у рабство чи насильно забрати гроші, але надавали їм час для повернення кредитів. Якшо ж купець пропив свої гроші чи майно, або неправильно ними розпоряджався, кредитори самі вирішували, подовжити йому термін кредиту чи продати його в рабство.

Якщо іноземний купець не знав про важке фінансове становище давньоруського позичальника і надав йому кредит, то після розпродажу майна останнього в першу чергу погашалася його заборгованість перед скарбницею, потім--перед іноземцем, а решту діл или між вітчизняними-кредиторами. До розподілу майна не допускалися ті кредитори, які брали з боржника великі проценти.

Після занепаду Київської Русі та Галицько-Волинського князівства українські землі були поділені між Литвою та Польщею, які у 1569 році об'єдналися в Польсько-Литовську державу.

У XIV--XV столітті кредит на території Польщі був децентралізований, але й далі відігравав важливу роль в економічному житті країни. На селах заставою були земля, ліси, сади, а в містах -- будинки, незабудовані ділянки, коштовності, товари.

Для захисту від здирства євреїв 1568 року в Львові при церкві Успіння було створено братство, що мало надавати безпроцентні позики для братчиків, які потребують допомоги. Але з часом гроші стали позичати і стороннім людям, у тому числі євреям.

Такий звичай-- створювати при храмах братства для допомоги бідним вірянам -- з'явився в італійських містах. Першу таку установу було засновано в XV столітті ченцями. Вони назвали її латиною monte di pieta, що означає "гора побожності". У 70-х рокахXVI століття такі банки були вже у кожному італійському місті, зокрема у Пармі, Люсії, Генуї, Вероні, Болоньї та ін.

У 1599 році виникла ідея створити у Львові при латинському соборі свій побожний банк (monspius). Був і стартовий капітал- 1000 злотих, які залишив після своєї смерті Павло Кампіан. У заповіті він написав позичати гроші бідним львів'янам під заставу до року без жодних процентів. А для переховування предметів застави (фантів) і грошей призначив ту каплицю, у якій його мали поховати.

Батькову справу продовжив Мартин Кампіан, який намагався збільшити капітал. Але лише архієпископ Ян Тарнавський зміг довести почате до кінця і 12 листопада 1665 року затвердив статут побожного банку з капіталом у 7000 польських злотих. Позики мали надаватися тільки бідним християнам. Якшо сума становила 50 злотих, проценти не стягувалися, а за кредитами на суму 100 злотих бралися 4%. Отримані доходи мали йти на допомогу бідним дівчатам і вдовам.

У 1703 році під наступом шведських військ банк виїхав зі Львова і повернувся аж 1709 року. Аналіз банківських книг засвідчив, що у цей період основними клієнтами були духовенська верхівка, шляхта і багаті міщани. Цей побожний банк проіснував до 1772 року, коли Львів перейшов під владу Австрійської імперії.

Більшого успіху в організації братств досягли львівські вірмени, які за період від 1640 до 1728 року створили при своїй церкви чотири побожних банки (і це попри те, що у середині XVI ї століття у Львові було лише 147 вірменських родин).

Такі братства, які ще називалися конфратернями, створювалися з метою пропаганди культу якоїсь чудотворної ікони. Вірянин, котрий зазнав божої ласки, засновував грошовий фонд і залучав до цієї справи ще кількох людей. Укупі вони складали засновницький акт, у якому зазначалися умови надання і повернення позик. Цей документ підлягав затвердженню церковною владою. У такий спосіб у 1640 році було створено братство Муки Господньої під патронатом Св. Григорія при чудотворному образі Патріарха Вірменії, у 1654 році -- братство при образі Непорочного Зачаття Марії-Діви, у 1740 році братство при образі Матері Божої Язловецькоїта у 1728 році -- братство Трійці Найсвятішої при стародавньому образі Св. Трійці.

Після того, як Львів увійшов до складу Австрійської імперії, нова влада високо оцінила діяльність вірменських братств і здійснила їхню реорганізацію 28 грудня 1788 року усі чотири побожних банки міста об'єднали в один, до скарбниці якого передали усі гроші та невикуплені предмети застави. Так був створений капітал у сумі 180191 польського злотого. Банк мав сплачувати податки до австрійського бюджету.

Першими банківськими установами, що виникли після переходу Східної Галичини під владу Австрійської імперії, були 18 ощадних кас. створених 1783 року з метою залучення вільних коштів середнього класу. Ці фінансові установи не прагнули отримання прибутків, коли вкладали кошти у ризиковані проекти. Передусім тут цінували безпечність вкладів. Найвідомішими були Галицька ощадна каса, створена в 1844 року для польської спільноти, та Українська щадниця, яка з 1906 року залучала кошти українського населення. У 1912 році, крім названих установ, у Га-личині діяло 27 повітових і 24 міських кас. Вони працювали і під час Першої світової війни, хоч і не дуже жваво. .Але жодна з них не занепала, бо їх підтримував Крайовий банк і створений у 1902 році Союз ощадних кас Галичини, який наприкінці 30-хроків XXстоліття об'єднував 97 кас.

У 1841 році з'явився перший заклад іпотечного кредитування для Галичини і Буковини --Земельне (Крайове) кредитне товариство. Надалі іпотечні банки зажили популярності: Галицький іпотечний (1867), Селянський (Рустикальний) (1868), Буковинський кредитний земельний (1882) банк.

Філія Австрійського національного банку відкрилася у Львові в 1853 року, а у Чернівцях -- 1874 року. Так почалася експансія австрійських банків на Галичині. Австрійський кредитний (1862) та Англо-австрійсь-кий (1865) банки відкривають свої філії у Львові. Крім того, тут діяли філії польських, чеських, італійських і російських банків.

Австрійське право, на відміну від російського, дозволяло поєднувати іпотечний кредит із дисконтним в одному банку. Це спричинило низький рівень безпеки галицьких банків, які були надто чутливими до криз 1873,1886,1890 і 1899 років. Для підтримки акціонерних банків Галичини в 1881 році за рішенням крайового сейму створюється міцний Крайовий банк для Королівства Галичини і Ладомерії з Великим князівством Краківським. У1913 році частка Крайового банку становила 60% іпотечних і 33% короткострокових кредитів усього галицького банківництва.

У 1910 році українська спільнота у Львові заснувала Земельний іпотечний банк, основним завданням якого було надання іпотечних кредитів українським селянам на 10,5-50 років. Банк здійснював і інші операції: надавав короткострокові кредити, приймав вклади на поточний рахунок, виконував операції з векселями.

Після Першої світової війни та розпаду Австро-Угорської імперії банківська справа Галичини формувалася під впливом Другої Речі Посполитої. Банківське законодавство, що набуло чинності у 1924 році, обмежувало розмір мінімального акціонерного капіталу для приватних банків. Ця сума залежала від того, в якому місті знаходився центральний офіс банку. Так для Львова вона становила 1,5 млн. злотих. Приватні банки мали займатися короткостроковим кредитуванням.

Аналіз банківської системи Галичини до 1939 року був би неповним без аналізу популярних на той час кредитних спілок. Першою з них було започатковане в 1864 року міське позичкове товариство у Бережанах. Відомою українською спілкою у 1873--1883 роках був Спільний кредитний заклад для Галичини та Буковини. У 1894 році було створено Товариство взаємного кредиту "Віра" у Тисмениці під Станіславом. Його організація була характерною для більшості українських містечкових кредитних спілок, так званих "спілок Шульца". Товариство вирізнялося досить високими членськими внесками та обмеженою відповідальністю членів, шо залежало від розміру внеску. Наступною відомою українською спілкою було створене у 1895 році Львівське товариство взаємного кредиту "Дністер", що діяло як кооперативний банк.

Ще одним видом кредитних спілок, які діяли у селах, були "каси Шевчика", названі так на честьїхнього популяризатора Францішка Шевчика. Члени спілки платили невеликі внески, але не були обмежені у відповідальності. Ці каси почали діяти з 90-х років XIX століття. У 1899 році для їхньої організації та нагляду при Крайовому відділі Галицького сейму було створено Бюро патронату, а в 1909 році -- фінансовий центр -- Центральну касу сільськогосподарських спілок у Львові.

У 1898 році українські спілки створили ревізійний Крайовий кредитовий союз у Львові, на зміну якому у 1904 році прийшов Ревізійний союз українських спілок (РСУС). У 1899 році було утворено фінансовий центр українських кредитних спілок (Центральний крайовий кооперативний банк, який у народі називався Центробанком), що увійшов до РСУС. У 1929 році Ревізійний союз об'єднував 231 кредитну спілку з капіталом у 3,2 млн. злотих.

Доповнювали банківську систему Галичини банкірські доми (Натансона і Калліра у Бродах, Хоровіца, Грюса, Шутца і Хаєса, Улямса, Гельмана, Германа і Грюендлінгера у Львові). Крім кредитно-депозитних операцій, банкірські доми займалися інкасацією, купівлею-продажем іноземних валют і цінних паперів. Більшість цих фінансових інститутів існувала до кінця 30-х років XX століття.

До приходу в Галичину Радянської Армії у 1939 році тут також діяли відділення різних польських і закордонних банків, каси безпроцентного кредиту (Центральний порятунковий комітет -- для допомоги євреям) та ломбарди.

Банківська справа в українських землях, які залишалися під владою Російської імперії, починається із державних банків. У I860 році було відкрито контори Державного банку Російської імперії у Києві, Харкові, Одесі та відділення у Полтаві. Згодом створювалися іпотечні банки: Земський банк Херсонської губернії в Одесі (1864), Харківський (1871). Київський (1872), Бессарабсько-Таврійський в Одесі та Полтавський земельний банки. Були створені також відділення російських державних іпотечних банків (Селянського поземельного та Державного дворянського земельного). Як зазначають дослідники, "до 1917 року в Україні налічувалося лише 5 місцевих комерційних акціонерних банків: Київський приватний комерційний банк, Одеський купецький банк, Одеський дисконтний банк (із філіями у Миколаєві та Кишиневі), Київський торговельний промислово-позиковий і Київський єпархіальний банки".

Кредитні спілки мали популярність не лише на західних українських землях, а й на українських землях, що входили до складу Російської імперії. У1869 році у Гадячі на Полтавщині було створено перше ощадно-позичкове товариство. У1895 році після набуття чинності законом "Про установи дрібного кредиту" з'являються кредитні спілки, що, як і на Західній Україні, називали "касами Шевчика". Першу з них було створено у селі Іванківці на Полтавщині.

На 1 січня 1914 року в українських землях у складі Росії діяло 2181 кредитнихта911 ощадно-позичкових товариств. Вони намагалися об'єднуватися усоюзи з метою акумуляції фінансових кошті в та допомоги окремим кооперативам. Російська влада ставилася до цього не дуже прихильно. Так, створений у 1905 році Київський союз кредитних кооперативів "Союзбанк" отримав право на здійснення банківських операцій аж у 1911 році.

20 березня 1917 року Тимчасовий уряд прийняв "Закон про кооперативні товариства та їхні союзи", який значно спрощував реєстрацію і діяльність кредитних кооперативів. Це привело до значного зростання кількості таких фінансових інститутів.

Вагомим кроком в організації та фінансовому забезпеченні українських кредитних спілок на території Російської імперії було створення у 1917 році Південно-Руського кооперативного народного банку, який після проголошення незалежності Української Народної Республіки став називатися Українським народним кооперативним банком, або Українбан-ком. Основним завданням цього акціонерного товариства було регул ю-вання фінансів української кооперації, залучення коштів із вітчизняного й іноземних грошових ринків, Державної скарбниці України, які спрямовувалися на допомогу кооперативним спілкам, а також громадська діяльність. На 1 жовтня 1919 року баланс Українбанку становив 286 млн. крб. Але ідеологічні протиріччя між українською кооперацією та політичними ідеями радянської влади призвели до ліквідації у 1920 році Українбанку, кредитних, ощадно-позичкових та інших товариств, їхні капітали перейшли до державного бюджету і споживчих організацій даної місцевості.

Через кілька років радянські вожді змінили своє ставлення до кооперації. Українбанк був відновлений у 1922 році і разом зі створеним 1923 року Українським сільськогосподарським банком (Укрсільбанком) фінансував український кооперативний рух. Але він перестав існувати, коли на зміну непу прийшли колективні господарства.

Певні спроби створити самостійну банківську систему робилися за часів незалежності України. У січні 1918 року Київську контору Державного банку Російської імперії та його місцеві установи було перетворено в Український державний банк та його відділення. Майно ліквідованих українських представництв Дворянського земельного і Селянського поземельного банків було передане створеному 23 серпня 1918 року Державному земел ьному банку.

Функціонували також відділення державних ощадних кас. Але непевна політична ситуація та воєнні дії не сприяли активній діяльності фінансових інститутів.

За часів перебування України у складі Радянського Союзу банківська система складалася із Державного банку СРСР і галузевих банків, які повністю належали державі. У 30-х роках XX століття довгостроковим кредитуванням займалися спеціалізовані банки: Банк довгострокового кредитування промисловості й електрогосподарства, Центральний банк комунального господарства і житлового будівництва, Центральний сільськогосподарський банк та інші. Державний банк здійснював короткострокове кредитування й міжнародні розрахунки, обслуговував державний бюджет, складав план кредитування господарства, організовував грошовий обіг і розрахунки.

Під час Другої світової війни українські землі знову були розділені, Випуск грошей для Галичини, яка належала до Польського генерал-губернаторства, здійснювався створеним німецьким урядом Емісійним банком у Кракові. На території Рейхскомісаріату України, тобто на радянських землях, для емісійної діяльності у 1942 році в Рівному був створений Центральний емісійний банк.

Отже, аналіз еволюції окремих банківських операцій і банківської справи загалом в українських землях дає змогу зробити висновок, що вони розвивалися під впливом права та звичаїв інших країн. Така залежність не завжди сприяла вітчизняному банківництву, але здобутий досвід і ділові якості українського народу стали основою формування сучасної банківської системи ринкового типу.

1.3 Банківська система України та її становлення

У перші роки державної незалежності бюджетна система України, успадкована від бюджетної системи СРСР, базувалася на банківській системі касового поповнення (виконання) бюджету. В межах цієї системи на галузеві спеціалізовані банки було покладено виконання всіх облікових і контрольних функцій тому, що саме Міністерство фінансів, цілком покладаючись на банки, обліком державних витрат не займалося. Спочатку на базі відділень державних банків почали виникати комерційні банки, що продовжували здійснювати функції контролю за виконанням державного бюджету, хоча це суперечило їх завданням і принципам роботи. Аналогічна система банківського контролю за виконанням бюджету діяла у всіх постсоціалістичних державах на території колишнього СРСР.

Безготівкові гроші у фінансовій системі тих років уже перестали бути умовною обліковою одиницею, а схема руху, що діяла (Міністерство фінансів -- галузеві міністерства -- державний банк -- рахунки бюджетних організацій у комерційних банках), не давала змоги контролювати реальне перебування і використання коштів.

У 1992 р. в Україні було створено бюджетне управління Міністерства фінансів, а з червня 1993 р. введено в дію нову систему фінансування витрат бюджету в межах доходів, що надійшли. Практику обліку витрат бюджетних організацій комерційними банками було ліквідовано, ним почали займатися структури Міністерства фінансів, а Національний банк України (НБУ) став єдиним емісійним центром. У жовтні 1993 р. в Україні на рівні обласних фінансових управлінь було створено систему секторів з виконання державного бюджету.

Створення і розвиток банківської системи України відбувалися поетапно:

ѕ 1988-1990 pp. - створення, прототипу системи українських комерційних банків у складі банківської системи СРСР;

ѕ 1991 р. - перше півріччя 1992 р. - перереєстрація українських комерційних банків і початок формування банківської системи України, як незалежної держави;

ѕ друге півріччя 1992 р. -- 1993 р. - розвиток банківської системи України на етапі становлення економічного й політичного суверенітету держави;

ѕ 1994 - 1996 pp. - розвиток банківської системи України на першому етапі реалізації курсу радикальних економічних реформ монетарними методами в період зміцнення економічного суверенітету держави;

ѕ з 1997 р. - розвиток банківської системи України в умовах фінансово-економічної кризи, поступовий перехід до поєднання монетарних методів управління економікою з її структурним реформуванням.

Перший етап в історії створення українських комерційних банків пов'язаний зі спробою державного (директивного) реформування банківської системи колишнього СРСР за здійснення курсу на перебудову економіки, проголошеного урядом Радянського Союзу. На цьому українські комерційні банки реєструвалися в Москві як:

--комерційні банки, створені на основі установ державного банку СРСР, що продовжу вали діяти зі статусом державних банків («Промінвестбанк», «Україна», «Укрсоцбанк», Ощадбанк! «Укрексімбанк»);

--галузеві й відомчі комерційні банки чи банки міністерств («Монтажспецбанк» - Мінмонтаж УРСР, «Укрпостачбанк» -- Держпостач УРСР, «Трансбанк» - Мінтрансбудтаін., усього -- понад 15 банків);

філії великих російських комерційних банків («Інкомбанк», «Столичний» та ін.);

державні й кооперативні комерційні установи, шо мали право здійснювати банківську діяльність (понад 20 установ і організацій).

Другий етап почався у 1991 p., незабаром після проголошення незалежності України, -- перереєстрація комерційних банків в Українській книзі реєстрації банків. При цьому в більшості комерційних банків відбулися істотні зміни складу їх засновників. Державні комерційні банки (у тому числі «Промінвестбанк», АКБ «Україна», «Укрсоцбанк»та ін.) були акціоновані їх персоналом і окремими клієнтами.

Третій етап пов'язаний зі створенням нових банків, шо залучають значний приватний капітал, капітал спільних і малих підприємств, акціонерних товариств тощо. Цей період в історії України як незалежної держави пов'язаний з появою і подоланням об'єктивних економічних труднощів перших кроків на шляху до створення ринкової економіки в умовах несприятливої зовнішньої економіко-політичної ситуації, крім того, із затримками на рівні уряду в прийнятті рішень і втіленні непопулярних макроекономічних рішень, непослідовністю в проведенні економічних реформ та ін. У цей час на тлі розвитку "жорстокої" інфляції з ознаками гіперінфляції та обвального скорочення обсягів виробництва в Україні було створено значну кількість дрібних комерційних банків, орієнтованих на обслуговування попиту на короткотермінові кредити для торгівлі та здатних отримувати прибуток від гри на інфляційних процесах в економіці. Протягом 1993 р. в Україні було створено до сотні дрібних, так званих «кишенькових» комерційних банків такого типу.

На четвертому етапі формування банківської системи значною мірою був використаний досвід перших трьох років розвитку економіки незалежної України. Початок цього етапу -- проголошення курсу на радикалізацію і прискорення проведення економічних реформ адміністрацією знов обраного Президента України. Початковий період проведення радикальної економічної реформи був пов'язаний із застосуванням монетарних методів управління економікою і зумовив злам у розвитку найнебезпечніших негативних явищ національної економіки. Протягом 1994- і 996 pp. НБУ встановив і ввів у практику єдині правила діяльності комерційних банків країни.

Завдяки діям НБУ й уряду вдалося призупинити інфляцію, неприйнятне швидке зростання цін і обвальне падіння виробництва. Факт фінансової стабілізації в економіці Україні в другій половині 1996р. визнаний і зарубіжними експертами. Підтвердженням стабілізації є грошова реформа, успішно проведена в Україні восени 1996 р. Іншою позитивною ознакою стало підвищення інтересу до української економіки збоку зарубіжних фінансових організацій. У період з 1994 по 1996 р. в Україні було зареєстровано 14 представництв іноземних банків і банків за участю іноземного капіталу. За цей же час іноземні інвестиції в економіку України зросли майже в чотири рази - з 366,9 млн. дол. США до 1 млрд. 223 млн. Проте результати, досягнуті у фінансовій сфері монетарними методами, не були підкріплені стабілізацією виробництва і супроводжувалися нагромадженням істотних проблем в інфраструктурі:

усіченою і непослідовною виявилася реформа системи державного управління;

із запізненням було започатковано і недостатньо ефективно здійснено реформу податкової системи, що є однією з основних передумов економічних реформ;

запізніле затвердження державного бюджету. Прорахунки у формуванні держбюджету на 1996 р. призвели до нагромадження неприйнятно високої бюджетної заборгованості. Затримка із затвердженням його на 1997 р. зумовила багато негативних процесів у бюджетній сфері;

уряд не зміг достатньою мірою використати можливості фіскальної політики і результатів фінансової стабілізації для припинення триваючого спаду виробництва;

темпи розвитку ринку цінних паперів значно нижчі, ніж у країнах ближнього зарубіжжя, насамперед у Росії. Причинами цього є відсутність національного досвіду (культури) роботи на ринку цінних паперів, зневага інтересів пересічних вкладників з боку системи державного банку СРСР протягом життя декількох поколінь, низька інвестиційна культура більшості громадян України та ін. Але найбільше значення у формуванні українського вторинного ринку цінних паперів мали незадовільне національне фінансове законодавство й відсутність дієвого державного контролю за його виконанням;

не вдалося у визначений термін не тільки провести сертифікатну приватизацію, а й організувати одержання приватизаційних сертифікатів громадянами України. Недовіра більшості населення до програм приватизації, пасивність і небажання визнати економічну доцільність і перспективність участі в приватизаційних заходах пригальмували економічні реформи в Україні;

рівень інфляції в Україні в 1994-1996 pp. виявився вищим від розрахункового, що негативно позначилося на ефективності програм відновлення довіри до кредитних і депозитних інститутів і, відповідно, на перспективах відновлення кредитного потоку й забезпечення розрахункового зростання інвестицій резидентів у реальний виробничий сектор національної економіки.

На першому етапі економічної реформи за підвищення рівня вимог з боку Н БУ до діяльності комерційних банків виявилася одна з основних проблем українських комерційних банків -- низький професійний рівень банківського менеджменту. Помилки менеджерів комерційних банків спричиняли банківські кризи і банкрутства: 12 комерційних банків у 1994 p., 20 -- у 1995 р. і понад 100 -- у 1996 р, (у тому числі 45 комерційних банків було визнано прямими банкрутами, а до 60 -- прихованими). Серед основних прорахунків менеджерів, що призвели до кризи банківських установ, -- недостатньо професійний підхід до аналізу кредитного ризику й прорахунки у створенні філій банків.

На межі 1996 -- 1997 pp. в Україні розпочався другий етап економічної реформи, на якому до пріоритетного завдання забезпечення фінансової стабілізації в державі додалося проведення структурної реформи й реформи відносин власності. Правове підґрунтя цього етапу було закладене найважливішими юридичними актами, прийнятими в 1991-996 pp., утому числі прийняттям Конституції України й визнанням рівноправності різних форм власності, з урахуванням власності на землю. Основною метою на цьому етапі було проголошено проведення структурної перебудови державної економіки, спрямованої на відродження повнокровного інвестиційного процесу на основі зниження податкового тиску на виробника товарів /послуг, звільнення державного бюджету від невиправданих витрат.

Перехід до нової системи економічних відносин, заснованої на принципах ринковоїекономіки,зумовивдокорінну перебудову банківської системи.

Банківська система в сучасній Україні є дворівневою структурою управління фінансовими ресурсами, представленою: 1) Н БУ і його структурами, 2) комерційними банками різних форм власності, спеціалізації й територіального рівня.

Національний банк України (Н БУ). Дворівнева структура банківської системи України визначена чинним фінансовим законодавством 1999 -- 2000 pp. Національний банк у банківській системі належить до верхнього рівня і здійснює функції, типові для центрального державного банку розвинутих європейських держав, є емісійним і розрахунковим органом дер-жавної влади, банком банків і банкіром уряду України.

Н БУ регулює діяльність банківської системи в межах законодавчої й нормативної баз, несе відповідальність перед суспільством за функціонування банківської системи загалом.

За Н БУ закріплено виконання низки функцій (згідно з Законом «Про Національний банк України» -- 19 функцій), ключовими з яких є:

функція центрального банку країни;

функція емісійного центру;

функція валютного органу;

функція органу банківського нагляду;

функція банку банків;

функція банку уряду;

функція організатора міжбанківських розрахунків;

функція центру грошово-кредитного регулювання економіки. Основною функцією Н БУ є забезпечення стабільності національної

грошової одиниці.

Для реалізації своїх функцій НБУ здійснює такі види операцій:

надання кредитів комерційним банкам для підтримки їх ліквідності;

дисконтні операції з векселями й чеками;

купівля-продаж на вторинному ринку цінних паперів;

ѕ відкриття власних кореспондентських рахунків у зарубіжних банках і ведення рахунків іноземних банків-кореспондентів;

ѕ ведення рахунків українських комерційних банків;

ѕ купівля-продаж валютних цінностей з метою монетарного регулювання;

ѕ збереження, а також купівля-продаж банківських металів, дорогоцінних каменів та інших цінностей без ліцензування й квотування;

ѕ розміщення золотовалютних резервів країни;

ѕ прийняття на збереження й в управління державних цінних паперів та інших цінностей;

ѕ надання гарантій і поручительств у встановленому порядку;

ѕ ведення рахунків Державного казначейства;

ѕ операції з обслуговування державного боргу, пов'язані з розміщенням державних цінних паперів, їх погашенням і виплатою доходу по них;

ѕ ведення рахунків міжнародних організацій;

ѕ інші операції, необхідні для виконання покладених функцій.

Комерційні банки є основною ланкою фінансової системи України.

У сучасній банківській практиці виділяють значну кількість різноманітних ознак, за якими класифікують банки. Відповідно до умов розвитку вітчизняної економічної системи банки можуть бути класифіковані:

1) за формою власності: в Україні банки створюються і функціонують у статусі державних установ (Ощадбанк, «Укрексімбанк»), акціонер них товариств (переважна більшість банків), товариств з обмеженою відповідальністю, спільних підприємств (ПУМ Б, «Інвест-Банк-Україна»та ін.). Виключається перебування будь-якого банку у власності однієї особи (юридичної або фізичної), оскільки за чинним законодавством комерційний банк може бути створений за участю не менш трьох засновників;

за територіальним характером діяльності: регіональні -- банки, що діють на окремій території; республіканські -- банки, що здійснюють операції в багатьох регіонах через мережу філій; міжнародні -- банки, що активно працюють на світових ринках і мають філії та представництва за кордоном;

за розміром: найбільші, великі, середні та малі банки. До групи, найбільших належать банки, сукупні акти від яких перевищують 1 млрд. грн., великі -- банки з активами понад 10 млн. грн., середні -- банки з активами понад 50 млн. грн., малі -- до 50 млн грн.;

за наявністю мережі філій: банки, що відкрили філії та територіальне відокремлені підрозділи; безфіліальні банки;

за сферою діяльності: універсальні -- банки, що здійснюють різноманітні операції та надають комплексні послуги; спеціалізовані -- банки, що виконують певні специфічні операції та обслуговують окремі галузі економіки, функціонуючи в означеному сегменті ринку. На сучасному етапі найпоширенішими є такі види спеціалізованих банків: іпотечні, інвестиційні, ощадні, зовнішньоекономічні, клірингові.

Спеціалізованими в Україні є два банки -- Державний експортно-імпортний банк України та Державний спеціалізований комерційний ощадний банк України. Чітка спеціалізація цих банків, тобто здійснення операцій у вузьких секторах ринку, пов'язана зі слабкою диверсифікацією їх діяльності, а відтак зі збільшенням відповідних ризиків, вірогідність яких зростає, особливо в умовах нестабільної економіки. Тому державний статус дає змогу цим банкам зберігати свою спеціалізацію в кризових умовах, оскільки держава виступає своєрідним гарантом їх стабільності та фінансової стійкості.

1.4 Організація банківської діяльності

1.4.1 Створення та реєстрація банків різних форм власності

Реєстрація банків здійснюється Національним банком шляхом унесення відповідного запису до Державного реєстру банків, після чогобанк набуває статусу юридичної особи.

Банки створюються у формі акціонерного товариства з обмеженою відповідальністю або кооперативного банку.

Банки можуть функціонувати, як універсальні або, як спеціалізовані. За спеціалізацією банки можуть бути: ощадними; інвестиційними; іпотечними; розрахунковими (кліринговими).

Банк набуває статусу спеціалізованого банку (крім ощадного) у разі, якщо понад 50% його активів є активами одного типу:

ѕ для інвестиційного банку - емісія та розміщення цінних паперів, що здійснюються за рахунок грошових коштів приватних інвесторів;

ѕ для іпотечного банку -- активи, розміщені під заставу землі чи нерухомого майна;

ѕ для розрахункового (клірингового) банку -- активи, що розміщуються на клірингових рахунках.

Банк набуває: статусу спеціалізованого ощадного банку в разі, якщо понад 50% його пасивів з вкладами фізичних осіб.

Державний банк засновується за рішенням Кабінету Міністрів України після отримання позитивного висновку Національного банку про намір заснування державного банку, який надається на підставі отриманої інформації про:

розмір статутного капіталу державного банку на час його реєстрації, терміни та джерела формування, що підтверджуються у тому числі Законом України „ Про Державний бюджет України" відповідною статтею витрат;

перелік банківських та інших операцій;

бізнес-план, що визначає види діяльності, які державний банк планує здійснювати в поточному році з обґрунтуванням їх економічного ефекту;

стратегію банку на наступні три роки.

Учасниками банку можуть бути юридичні й фізичні особи, резиденти та нерезиденти, а також держава в особі Кабінету Міністрів України, або уповноважених ним органів.

Власники істотної участі в банку повинні мати бездоганну репутацію та задовільний фінансовий стан.

Учасниками банку не можуть бути юридичні особи, в яких банк має істотну участь (об'єднання громадян, релігійні та благодійні організації).

Учасниками банку не можуть бути юридичні особи, щодо яких неможливо встановити їх учасників і джерела коштів, за рахунок яких такі юридичні особи здійснюють внески до статутного капіталу, або купують акції банків.

Клієнтами кооперативного банку можуть бути тільки його учасники.

Мінімальний розмір статутного капіталу (повністю сплачений та зареєстрований підписний капітал) на момент реєстрації банку не може бути менше:

ѕ для місцевих кооперативних банків, що діють у межах однієї області, -- 1 млн. евро;

ѕ для банків, що здійснюють свою діяльність на території однієї області (далі -- регіональні), у т.ч. спеціалізованих ощадних та іпотечних банків, -- 3 млн. евро;

ѕ для банків, що здійснюють свою діяльність на території всієї України (далі -- міжрегіональні), у т.ч. спеціалізованих інвестиційних, розрахункових (клірингових), ощаднихта іпотечних центрального кооперативного, -- 5 млн. евро.

Національний банк встановлює вимоги щодо мінімального розміру статутного капіталу банку тільки на час створення і реєстрації банків для забезпечення стабільної діяльності банку та виконання ним банківських операцій.

Кошти для формування статутного капіталу новостворюваного банку в розмірі, передбаченому чинним законодавством України та установчими документами, акумулюються учасниками банку (резидентами) на накопичувальному рахунку, що відкривається в територіальному управлінні Національного банку за місцем створення банку відповідно до вимог нормативно-правових актів Національного банку. Для цього в тижневий термін здати подання документів для державної реєстрації банку уповноважена засновниками особа подає до територіального управління Національного банку заяву про відкриття накопичувального рахунку для формування статутного капіталу. На підставі цих документі в та заяви територіальне управління Національного банку відкриває накопичувальний рахунок, на якому акумулюються кошти статутного капіталу банку.

Для державної реєстрації банку уповноважена засновниками особа, або голова спостережної ради подає до територіального управління Національного банку за місцем створення банку такі документи:

ѕ заяву про реєстрацію банку за підписом уповноваженої особи, або голови спостережної ради;

ѕ установчий договір, підписаний засновниками (учасниками) банку та засвідчений відбитком їх печатки. Підписи фізичних осіб-заснов-ників (учасників) засвідчуються в нотаріальному порядку. Для реєстрації державного та кооперативного банків установчий договір не подається;

ѕ статут банку, затверджений установчими зборами (зборами учасників) і підписаний головою правління банку. Статут державного банку

ѕ затверджується постановою Кабінету Міністрів України і має відповідати вимогам Законів України „Про банки і банківську діяльність", „Про господарські товариства" та інших законодавчих актів;

ѕ бізнес-план, що визначає види діяльності, які банк планує здійснювати, на поточний рік і стратегію діяльності на наступні три роки (на кожен рік окремо), що засвідчений підписами засновників банку та/або головою спостережної ради;

ѕ відомості про склад спостережної ради, правління (ради директорів), ревізійної комісії;

ѕ документи, що дають можливість зробити висновок про бездоганну ділову репутацію голови, його заступниківта членів спостережної ради банку;

ѕ копію звіту про наслідки підписки на акції (для банку, що створюється у формі відкритого акціонерного товариства), зареєстрованого Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку з доданням переліку акціонерів банку. У переліку зазначаються повне найменування акціонера, його місцезнаходження, платіжні реквізити, паспортні дані (для фізичних осіб) та кількість акцій, на які він підписався, їх загальна вартість і частка у статутному капіталі банку;

ѕ угоду про передавання приміщення у власність (шляхом дарування, продажу тощо) для розміщення банку за підписом уповноваженої за установчим договором особи або договір оренди приміщення на термін не менше ніж п'ять років у разі його укладення;

ѕ документи, що дають можливість зробити висновок про професійну придатність і бездоганну ділову репутацію голови та його заступників, членів виконавчого органу (правління або ради директорів) і головного бухгалтера, його заступників, кандидатури яких відповідають таким вимогам;

ѕ копії платіжних документів про здійснення юридичними та фізичними особами -- учасниками банку сплати внесків до статутного капіталу (подаються не пізніше ніж за 15 робочих днів до закінчення терміну, встановленого законом для розгляду документів (визначених цим пунктом) та державної реєстрації банку);

ѕ висновок аудиторської фірми (аудитора), складений за підсумками проведеної за станом на конкретну дату перевірки фінансової звітності юридичних осіб --учасників банку, незалежно від їх організаційно-правової форми та форми власності, які зобов'язані вести бухгалтерський облік і подавати фінансову звітність згідно з чинним законодавством України;

ѕ Інформація, викладена у висновку аудиторської фірми (аудитора), що складений за підсумками проведеної перевірки звітності юридичних осіб -- учасників банку, може перевірятися підрозділами Національного банку на підставі даних звітності, за останні чотири звітних періоди (квартали). Разом із зазначеним висновком подаються копії сертифіката аудитора, який підписав висновок;

ѕ фізичні особи -- учасники банку, які вносять кошти до статутного капіталу банку в розмірі, що перевищує 200 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, установлених на деньсплати коштів, для підтвердження наявності в них доходів, яких достатньо для внесення коштів до статутного капіталу банку, подають довідки Державної податкової адміністрації України про доходи за останній звітний період (рік);

ѕ бухгалтерську і фінансову звітності юридичних осіб -- учасників банку, які матимуть істотну участь у банку, за останні чотири звітних періоди (квартали), засвідчені підписами керівника та головного бухгалтера;

ѕ установчі документи учасників банку (нотаріально засвідчені копії);

ѕ копію свідоцтва про державну реєстрацію учасників, засвідчену в нотаріальному порядку;

ѕ копію ліцензії Державної комісії з цінних паперів і фондового ринку на здійснення діяльності зберігача або торговця цінними паперами засновників (акціонерів), учасників банку (якшо вони здійснюють таку діяльність);

ѕ копію рішення органів Антимонопольного комітету України про надання згоди на створення відповідного банку у випадках, передбачених чинним законодавством України;

ѕ документи, які підтверджують ділову репутацію юридичних осіб -- учасників банку (крім місцевого кооперативного банку), які мають істотну участь у банку;

ѕ копії установчих документів власників істотної участі в юридичній особі-учаснику, який матиме істотну участь у банку, засвідчені в нотаріальному порядку, висновок аудиторської фірми (аудитора) про його фінансовий стан, бухгалтерська і фінансова звітності за останні чотири звітних періоди (квартали);

ѕ документи, шо підтверджують ділову репутацію фізичних осіб -- учасників банку (крім місцевого кооперативного банку), які матимуть істотну участь у банку;

ѕ копію платіжного документа про внесення плати за державну реєстрацію банку.

Територіальне управління Національного банку за місцезнаходженням банку в місячний термін здати отримання від банку повного пакета документів готує висновок про:

ѕ загальну оцінку фінансового стану, платоспроможність учасників банку і ділову репутацію учасників банку, які матимуть істотну участь у банку, наявність власних коштів для внесення до статутного капіталу банку і підтвердження внесення на накопичувальний рахунок банку кошті в до статутного капіталу кожним учасником у передбачених законом розмірах;

ѕ наявність приміщення, придатного для розміщення банку та будівництва касового вузла (перевіряється на місці);

ѕ ділову репутацію голови, його заступників та членів спостережної ради банку; голови, його заступників та членів правління (ради директорів) банку і головного бухгалтера та його заступників;

ѕ професійну придатність голови, його заступників та членів правління (ради директорів) банку і головного бухгалтера та його заступників;

ѕ відповідність установчих документів банку вимогам чинного законодавства України. Документи для реєстрації банку розглядаються Генеральним департаментом банківського нагляду та в разі потреби іншими департаментами і подаються до Комісії з питань нагляду та регулювання діяльності банків Національного банку (далі -- Комісія Національного банку).

Реєстрація банку здійснюється шляхом внесення відповідного запису до Державного реєстру банків. Рішення про реєстрацію банку надсилається листом уповноваженій особі банку та територіальному управлінню Національного банку за місцезнаходженням банку за підписом директора Генерального департаменту банківського нагляду з доданням статуту зареєстрованого банку, титульна сторінка якого засвідчена підписом заступника Голови ї відбитком печатки Національного банку (статут банку повинен бути прошитим і засвідченим на звороті відбитком печатки Управління справами Національного банку).

Після реєстрації банку в територіальному управлінні Національного банку за його місцезнаходженням відкривається кореспондентський рахунок, на який не пізніше наступного дня після його відкриття з накопичувального рахунку перераховуються зібрані кошти, що утворюють статутний капітал банку.

Національний банк може відмовити в державній реєстрації банку в разі:

ѕ порушення порядку створення банку; -невідповідності установчих документів, потрібних для реєстрації банку, чинному законодавству України;

ѕ подання неповного пакета документів або невідповідності поданого пакета вимогам чинного законодавства України, вт. ч. нормативно-правовим актам Національного банку;

ѕ незадовільного фінансового стану принаймні одного із засновників, які мають істотну участь у банку;

ѕ відсутності бездоганної ділової репутації принаймні одного із власників істотної участі в банку;

ѕ професійної непридатності чи відсутності бездоганної ділової репутації голови та/або членів правління (ради директорів), головного бухгалтера банку.

Банки можуть також створювати банківські об'єднання за таких умов:

а)мінімальний розмір статутного капіталу для материнського банку банківської холдингової групи -- 5 млн. евро, за офіційним курсом грошової одиниці, визначеним Національним банком надень подання документів на отримання згоди Національного банку;

б)термін роботи материнського банку холдингової групи -- не менше ніж один рік;

в)дотримання банками -- учасниками об'єднання (далі -- банк-учасник) економічних нормативів і вимог щодо формування резервів на покриття можливих збитків від активних операцій та інших обов'язкових резервів протягом року, що передує їх зверненню до Національного банку про створення об'єднання;

г)стабільна беззбиткова діяльність банків-учасників протягом року, що передує їх зверненню до Національного банку.

Рівень регулятивного капіталу банків-учасників має відповідати вимогам, визначеним нормативно-правовими актами Національного банку.

Для отримання попередньої згоди на створення об'єднання його уповноважена особа подає до Національного банку такі документи:

ѕ заяву-клопотання про отримання згоди на створення об'єднання;

ѕ рішення про створення об'єднання, оформлене протоколом загальних зборів учасників об'єднання;

ѕ перелік засновників, акціонерів об'єднання та основні засади його створення і діяльності;

ѕ перелік централізованих функцій, що планує виконувати об'єднання;