Земельні реформи в Україні. Оцінка використання українських земель

Размещено на http://www.allbest.ru/

План

Вступ

1 Основні етапи земельних реформ в Україні

2 Поступ земельних реформ у майбуття

3 Землі України: природні ресурси та їх раціональне використання - сучасне розуміння та шляхи досягнення

4 Управління земельними ресурсами

5 Екологічна та економічна оцінка використання земель

Висновки

Додатки

земельна реформа ресурс

Вступ

Оптимізація використання і охорони земель сільськогосподарського призначення, безумовно, відноситься до числа основних завдань сучасного землеустрою. Причому принципово важливим, в цьому контексті, вбачається достатньо чітке визначення самого поняття "оптимальність землекористування", його змісту як системної категорії, що застосовується при обґрунтуванні використання земель, визначенні цілей та задач земельної політики, охорони земель тощо. Конкретне смислове наповнення, яке вкладається в зміст поняття "оптимальне землекористування", має отримати чітку наукову детермінацію, оскільки лише на його основі стає можливим подальший пошук напрямків наближення сучасного землекористування до його оптимального стану.

В загальному розумінні, оптимізація (від лат. optimus - найкращій) - процес надання будь-чому найвигідніших характеристик, співвідношень. Таким чином, оптимізацію землекористування можна визначити як процес встановлення такої структури земельних угідь, що буде в найбільшій мірі адекватна нашим уявленням про ефективне використання земель.

1 Основні етапи земельних реформ в Україні

Розвиток суспільства в усі часи був пов'язаний із землею, яка і тепер залишається основним засобом для існування людства і джерелом суспільного багатства. Найперші кроки у земельних відносинах та землеустрої були зроблено людством ще в первісному суспільстві, коли племенами встановлювалися межі мисливських територій. Власність на мисливські угіддя була недоторканною і відстоювалася у запеклій боротьбі. З розшаруванням суспільства на скотарські та землеробські племена виникла необхідність встановлювати межі територій, закріплювати їх певними знаками. Виникнення класового суспільства, приватної власності змінили земельні відносини. Землеустрій почав здійснювати земельну політику в Інтересах пануючого класу, на зміцнення прав власності на землю й організацію її використання в інтересах цього класу. За тисячоліття до нашої ери народи Греції, Єгипту, Індії вже поділяли земельні масиви на частки, вели суворий облік земель, обмірювання їхньої якості з метою оподаткування [14; c. 462].

Наступний етап у земельних відносин пов'язаний з проведенням опису земель у спеціальних реєстрах, до яких заносили дані про господаря землі, розміри земельних ділянок, спосіб їхнього обробітку, Якість і прибутковість земель, наносили плани і межі землеволодінь. Основу землеволодінь феодального суспільства в Україні становили землі української старшини, шляхти і духовенства. Поряд феодальною існувала одноосібна власність селян та козаків, заснована на їхній особистій праці. Визвольна війна 1648-1654 років та приєднання України до Росії призвели до перерозподілу землі та формування певних земельних відносин. На звільнених від польських магнатів землях почали виникати так звані вільні військові села, які користувалися значними привілеями, зокрема звільнялися від ряду податків і повинностей. Такі села являли собою зовсім нове явище - державну феодальну власність, тобто підлягали місцевим та центральним органам гетьмансько-старшинської адміністрації. Але з часом, до кінця XVIII століття, Росія повністю ліквідувала вільності гетьмансько-старшинської України. Почали впроваджувати заходи щодо поширення на територію України загальноросійського законодавства, яке закріплювало кріпосництво.

Початок XIX століття характеризувався розпадом господарсько-кріпосницької системи і виникненням нового капіталістичного ладу. Розвиток торгівлі втягнув сільське господарство у ринкові відносини. Територія України стала житницею Європи. Проте кріпосне право гальмувало розвиток сільського господарства відсутністю вільної робочої сили, загострювало боротьбу на селі між кріпаками і поміщиками за шляхи і форми подальшого розвитку сільського господарства. Таке становище змусило реформувати кріпосний лад.[14;с. 464].

19 лютого 1861 Державна Рада опублікувала "Маніфест про звільнення". Основними принципами реформи були:

· кріпосне право на поміщицьких селян скасовується назавжди і їм надається особисте та майнове право сільських жителів.

· усі землі, що перебувають у користуванні поміщика, так і селянина, визнаються власністю поміщика.

Поміщики надають у користування селянам їхню садибу і певний польовий наділ та інші угіддя на основі правил місцевих положень, які регулювали розміри душового наділу залежно від місцевості та розміру поміщицьких земель (50% земель залишалося у поміщика). Так у Херсонській губернії наділ коливався від 3 до 12 десятин, а в Полтавській - від 2,75 до 4,50 десятини (десятина дорівнювала 1,09 га). Селянину надавалося право викупу його садиби і за згодою поміщика - інших угідь. Для полегшення викупу наділів уряд увів відповідну кредитну операцію та заснував в 1882 році Селянський поземельний банк. На той час основну причину постійного погіршення економічного становища селян вбачали не в способі розподілу наділених земель між окремими домогосподарями, а в малоземельності селян. У січні 1902 року відбулася Височайша особова нарада з питань сільськогосподарської промисловості, яка дійшла висновку, що необхідна реформа для перебудови селянського побуту. Ставилося питання про ліквідацію черезсмужжя і спільності селянського господарства, полегшення вільної купівлі - продажу землі. Відправним пунктом реформування земельних відносин у новому руслі слід вважати 4 березня 1906 року, коли було видано Указ про організацію землеустрою і утворення Комітету по землевпорядних справах, а також губернських і повітових землевпорядний комісій. У цей же період розпочалася відома реформа Столипіна, яка повертала селянство на шлях фермерського господарювання [14; с. 466]. Столипін стверджував, що дійсний прогрес землеробства може відбуватися тільки в умовах особистої власності, яка розвиває у власника свідомість як прав, так і обов'язків. Землевпорядні роботи були спрямовані на зведення черезсмужних, дуже довгих ділянок у відрубні, з найбажанішою прямокутною та близькою до квадрата формою, а довжина орних ділянок не повинна перевищувати ширину в п'ять разів.

Головним гальмом у розвитку сільського господарства Столипін вважав общину, до якої були прикріплені селяни і контроль якої тяжів над ними. Селянин не міг покинути її, не міг продати землю, якою користувався, бо вона належала общині.

В Україні аграрна реформа Столипіна мала найбільший успіх, і число селян, які до 1 січня 1916 року закріпили землю в індивідуальну власність, було відносно великим. Коли в 40 губерніях Європейської Росії близько 24% господарів вийшло з общини, то на Правобережній Україні закріпили землю 50,7%, у Південній Україні - 34,2%, на Лівобережній - 13,8% [12; с. 10].

Однак великою хибою реформи Столипіна були високі ціни, за якими продавалися поміщицькі землі селянам через Селянський банк, - і це робили землі недосяжними для селянської маси.

Наступна реформа в Україні відбулася в 1917-1918 рр., коли був проголошений Дефект про землю. Згідно з ним ліквідовуються поміщицькі і церковні землі, а також державні, створюються передумови для розвитку індивідуального, артільного, кооперативного селянського господарства.

В 1918-1921 рр. продовжувалась соціалізація сільського господарства. Враховуючи землю, конфісковану у сільської буржуазії 1917-1923 рр. (4489,5 тис. га.), відчужену через судово-земельні комісії в (1924-1927 рр. (501,4 тис. га.), конфісковану згідно с постановою від 17 серпня 1927р. (27,8 тис. га.), виявляється, що безземельні й малоземельні селяни одержали додатково 5018,7 тис. га земель сільських багатіїв.

Наприкінці 1927р. Селянське землекористування в УРСР мало такий вигляд:

· пролетарські та напівпролетарські (бідняцькі) господарства, що складали 23,7% всіх селянських дворів, користувалися 14,2% селянських земель (5592,7 тис. га.);

· господарства дрібних товаровиробників (середняків), що складали 72,3% дворів, користувалися 78,3% селянських земель (30838,8 тис. га.);

· дрібно - капіталістичні (куркульські) господарства, що складали 4%дворів, користувалися 5,5% селянських земель(2953,9 тис. га).

В результаті перерозподілу землі приблизно10% селянських господарств втратили надлишки, 60% - отримали землю, в 30% землекористування залишилось без змін. Середня площа отриманої селянами від радянської влади землі з конфіскованої складала 4,0га на двір, в тому числі на Правобережжі -2,2 га, на Поліссі -2,9 га, на Лівобережжі - 3,7 га , у Степу -6,5 га. Землезабезпеченість селян - членів комнезамів збільшилась майже втроє: у 1917 р. Вони мали в середньому по 2 га на двір, а в 1925 р. - по 5,5 га.

По значне зближення земельного забезпечення протилежних соціально - класових груп селян у 1917-1927 рр. свідчать також дані за посівними групами в перерахунку одного їдця. Якщо в 1917 р. різниця у землезабезпеченості між групою без посівних і групою, що сіяла понад 16 га на господарство, складала 1:19,5, то 1923 р. вже 1:10,2, в 1925 р.-1:5,5, в 1927 р.- 1:3,3. Тобто протягом 1917-1927рр. різниця в землезабезпеченості полярних груп селянства неухильно зменшувалася, але абсолютного рівняння досягти не вдалося. Так, господарства без засобів виробництва і засобами до 200 крб. На двір ( їх звичайно зараховували до бідняцьких) мали пересічно в Україні в 1927 р. по 7,3 га, або 0,96 га ріллі та сіножатей на їдця. В окремих регіонах республіки показник землезабезпеченості бідняцьких господарств коливався від 2,5 га на Правобережжі до 5,0 га у Степу. В перерахунку на одного їдця - від 0,70 га на Правобережжі до 1,30 га у Степу. В господарствах із засобами виробництва від 201 до 1600 крб. На двір ( середняцьких) землезабезпеченість становила пересічно на Україні 6,1 га на двір, або 1,15 га на їдця. В окремих регіонах спостерігалося коливання від 4,1 га на господарство, або 0,9 га на їдця, на Правобережжі до 8,3 га на двір, або 1,60 га на їдця в Степу. В господарствах з засобами виробництва понад 1600 крб. На двір (дрібнокапіталістичні, куркульські) землезабезпеченість пересічно в Україні становила 10,8 га на господарство, або 1,58 га на їдця. В окремих регіонах спостерігалося коливання від 6,5 га на двір, або 1,9 га на їдця, на Правобережжі, до 13,4 га на двір, або 1,9 га на їдця в Степу.

Необхідно відзначити, що перехід переважної більшості земель в руки селян не ліквідував земельний голод в Україні. У 1927 р. у республіці нараховувалося до 5 млн. селян, або 22,5% від їх загальної кількості, яким не вистачало землі до норми [12; с. 12]. Певний розрахунок був на колонізаційний фонд, утворений на півдні України в 1923 р. Але його площа дозволила розселити там лише 360,5 тис. селян. Отже, переселенський фонд не міг задовольнити землею всіх бажаючих. Вихід міг бути знайдений тільки на шляхах кооперації селянського господарства та інтенсифікації сільськогосподарського виробництва.

Таким чином, у 20-х роках майже всі сільськогосподарські угіддя і значна частина лісів УРСР перебували в користуванні селян. Перехід селянське користування майже всіх конфіскованих нетрудових земель загальмував негативний процес дроблення селянських господарств. І все ж таки у доколгоспному селі в Україні панувало дрібне селянське землекористування, особливо на Правобережжі, що гальмувало технічну реконструкцію сільського господарства, перешкоджало його інтенсифікації і підвищенню продуктивності.

В донепівський період все законодавство було спрямоване на переважний розвиток колективних форм господарювання - артілей, комун, кооперативів, організації на базі поміщицьких садиб соціалістичних господарств.

Реформи 1921-1928 рр. характеризувалися новою економічною політикою (НЕП). При ньому набули розвитку всі форми господарювання: індивідуальні, артільні, дрібноселянські, збереження елементів общинного. Цей період характеризується активним зростанням аграрного виробництва, рівня благополуччя в селі і місті.

Реформи 1917-1928 рр. не внесли нічого принципово нового в доповнення до ідей і спрямованості столипінської реформи, хіба що насильницьку відміну поміщицького землеволодіння. Тим часом за державні форми - радгоспи і комуни - влада трималась цупко, вбачаючи в них прообраз дійсно соціалістичних сільськогосподарських підприємств.

Найбільш тривалою і ганебною реформою (1929-1935 рр.) була колективізація [12; c. 13]. Вона передбачала створення державного феодального ладу в селі на основі формування великих державних систем (державні господарства - радгоспи, колективні господарства - колгоспи), закріпачення в них селян з невеликими присадибними ділянками.

Селянин втратив землю, вона повністю перейшла до рук держави. За таких умов сформувалась психологія селян, пережити цей період довелося не одному поколінню.

В кінці ХХ сторіччя, з проголошенням незалежності України, розпочалася нова аграрна і земельна реформа, на якій ми детальніше зупинимося нижче.

Під час другої світової війни з метою забезпечення армії та населення продуктами харчування при підприємствах і установах організували широку мережу підсобних господарств для виробництва сільськогосподарської продукції. Значно розвинулось колективне та індивідуальне городництво. Кожній сім'ї виділялося від 0,12 до 0,25 га зелі під городи. Значний вплив на зміст внутрішньогосподарського землевпорядкування мала постанова Ради Міністрів СРСР і ЦК ВКП(б) від 20 жовтня 1948 року "Про план полезахисних лісонасаджень, запровадження травопільних сівозмін, будівництва ставів і водойм для забезпечення високих і сталих врожаїв у степових і лісостепових районах європейської частини СРСР". Полезахисні смуги, зрошувані ділянки, стави і водойми стали необхідними і важливими елементами внутрішньогосподарського землевпорядкування колгоспів і радгоспів.

До 1950 року проекти внутрішньогосподарського землевпорядкування мали майже всі колгоспи і радгоспи. Однак розміри землекористувань і польові сівозміни багатьох колгоспів не забезпечували умов для продуктивного використання нової техніки, впровадження досягнень науки й передового досвіду. Цей недолік усунула постанова Ради Міністрів СРСР від 30 травня 1950 року "Про укрупнення дрібних колгоспів і завдання партійних організацій у цій справі".

Міжгосподарське землевпорядкування полягало в утворенні великих земельних площ, землекористувань, усуненні їхніх недоліків (черезсмужжя, вклинювання, вкраплювання, ламаність меж тощо та видачі господарствам нових державних актів.

З 1958 року організація території й введення сівозмін стали розглядатися як найважливіша складова частина науково обґрунтованої системи ведення господарства кожного колгоспу і радгоспу. Стан землевпорядкування і освоєння сівозмін до цього часу залишався незадовільним - сівозміни були освоєні тільки в 26% радгоспів і в 19% колгоспів. Важливе значення для подальшого розвитку земельних відносин мало прийняття в 1968 році Основ земельного законодавства СРСР та союзних республік. Він був розрахований не на господарську самостійність селян і не на різноманітність форм користування землею, а на жорстку централізацію й командне управління сільським господарством. Проголошена в "Основах" концепція матеріальної заінтересованості колгоспів, радгоспів, селян в ефективнішому використанні та охороні земель не була підкріплена належним господарським механізмом. З метою розвитку і доповнення "Основ" в Україні у 1970 році був прийнятий Земельний кодекс. [8;c.61] Проте він не вніс та й не міг внести за існуючого політичного режиму щось нове й важливе для земельних відносин в Україні, хоча життя настирливо вимагало врахування національно - територіальних особливостей внутрігосподарського використання, охорони та поліпшення земель.

У 70-80-х роках розвиток земельного законодавства почав спрямовуватися у бік кооперування селян. Поступове колгоспне законодавство затіняє земельне. Проте колгоспний лад не змінювався, а почав трохи не змінювався почав трохи занепадати. У 70-ті роки до традиційного міжгосподарського і внутрішньогосподарського землевпорядкування додалися нові напрямив організації використання земель, зокрема, прогнозування і планування використання земель у Генеральних схемах використання земельних ресурсів, схемах землевпорядкування областей і районів країни, рекультивація земель, проведення земельно - кадастрових робіт, робоче проектування, пов'язане з поліпшенням окремих земельних ділянок. У землевпорядних проектах більше уваги стали приділяти економічному обґрунтуванню проектних рішень, істотно розширилися природоохоронні функції землевпорядкування, почали враховуватися міжгосподарські зв'язки сільськогосподарських і переробних підприємств.

З метою розв'язання продовольчої проблеми травневий (1982 році) Пленум ЦК КПРС прийняв Продовольчу програму країни на період до 1990 року. Вона висунула ряд завдань, серед яких одним із найважливіших було вдосконалення управління земельними ресурсами. Зростання цінності землі, необхідність ощадливого розподілу між галузями народного господарства вимагали подальшого вдосконалення структури, форм і методів організації використання землі із застосуванням сучасних методів одержання, опрацювання, зберігання та видачі оперативної інформації про землю.

З середини 80-х років почався новий етап відновлення оренди землі в Україні та земельних орендних відносин. Форми цих відносин були різноманітними: колективні, сімейні, індивідуальні. Становлення орендних форм використання землі незабаром одержало підтримку в законодавчому акті СРСР "Про кооперацію в СРСР", який був введений в дію з 1 липня 1988 року [8; с. 72]. В подальші роки напрацьовувалася законодавча база орендних відносин. Основи законодавства Союзу РСР і соціалістичних республік про оренду впровадили такі види оренди: оренда майна підприємства оренда майна громадянами у вигляді індивідуальної і трудової оренди, внутрішньогосподарська оренда. Оренда землі законодавчо визнавала самостійним інститутом земельного законодавства як специфічна форма тимчасового користування землею на умовах, визначених угодою сторін.

Про масштаби землевпорядних робіт з організації використання земель можна судити з того, що з 1940 по1960 рік в основному проводилися роботи з укрупнення колгоспів, а з 1970 по 1983 - з організації державних та міжгосподарських сільськогосподарських підприємств. У 1990 році велика робота проводилася з організації колективних садів. Про ефективність здійснюваних заходів і використання земель свідчить врожайність, наприклад, зернових, яка зросла від 15,8 ц/га в 1960 році до 30,8 ц/га у 1990-му [8; c. 74]. Тобто впорядження землевпорядних та інших заходів сприяло підвищенню ефективності використання земель. Важливою віхою у земельних відносинах стала Декларація про державний суверенітет України від 16 липня 1990 року, яка проголосила, що земля є власністю українського народу.

2 Поступ земельних реформ у майбуття

Перед незалежною Україною постало надзвичайно важливе і складне питання щодо створення нової юридичної бази земельних відносин, яка б істотно відрізнялася від тогочасної, по суті, соціалістичної, існуючої схеми, побудованої за принципами монопольного права державної власності на землю. Якщо охарактеризувати історію розвитку земельного права в радянські часи кількома словами, то вона показує, що держава, маючи монопольне право власності на землю, здійснювала розпорядженням цим багатством найчастіше засобами виконавчо-розпорядницької діяльності своїх органів, тому і в земельному праві переважали норми адміністративно-правового характеру.

Новий земельний кодекс, принципово відрізнявся від попередніх двох кодексів (1922 та 1970 рр.). У ньому містилася сукупність кардинальних і одночасно революційних для того часу правових норм.

Земельний кодекс передбачав реформування існуючого права на землю - користування землею - за трьома формами:

а) довічне успадкування володіння для громадян;

б) постійне володіння для сільськогосподарських і лісогосподарських підприємств і організацій;

в) користування (постійне і тимчасове, в тому числі на правах оренди) для несільськогосподарських та інших підприємств, установ, громадян.

Таким чином, земельний кодекс функції власника - володіння, користування і розпорядження землею - передав народу України.

Кодекс передбачав рівноправний розвиток різних форм господарювання н землі на основі добровільного вибору громадянами видів землеволодіння і землекористування із запровадженням системи захисту та гарантії їхніх прав. Виробникам сільськогосподарської продукції - земле володільцям - був наданий статус самостійності, їхні права охоронялися законом.

Законодавчо закріплялися граничні розміри ділянок, що надавалися громадянам, а саме для ведення селянського (фермерського) господарства до 50 га сільгоспугідь і до 100 га усіх земель; для особистого підсобного господарства до2 га; для садівництва до 0,12 га; городництва до 0,15 га; дачного будівництва до 0,10 га; для сінокосіння і випасання худоби до 1 га, для будівництва й обслуговування житлового будинку у містах до 0,10 га, селищах до 0,15 га у селах до 0,25 га.

Одночасна передбачалася реальна передача функцій щодо розпорядження землею радам народних депутатів. Суттєво змінювалася і система управління земельними ресурсами. Вона передбачала платність землеволодіння і землекористування у вигляді земельного податку та орендної плати, посилення контролю з боку держав за використанням й охороною земель із запровадженням моніторингу земель і зміни у веденні державного земельного кадастру, порядку і вирішення земельних спорів.

Земельний кодекс Української РСР та постанова " Про земельну реформу" (грудень 1990 - березень 1991рр.), Закон

Української РСР " Про селянське (фермерське) господарство" (грудень 1991 р.), постанова Верховної Ради Української РСР " Про форми державних актів на право володіння або користування землею" і положення "Про порядок надання і вилучення земельних ділянок" (березень 1991 р.) - це важливі правові документи земельної реформи, які визначали перший етап реформування земель в Україні. Продовження земельної реформи, її Рубікон, настає в січні 1992 р., коли був прийнятий закон України "Про форми власності на землю", який закріпив такі форми власності на землю: державну, колективну і приватну. Всі вони є рівноправними. Нова редакція земельного кодексу України від 13 березня 1992 року була однією з форм реалізації земельної реформи і спрямована на перехід до ринкових відносин. Постанова Верховної Ради "Про прискорення земельної реформи і приватизацію землі" затвердила нові форми державних актів на право приватної власності на землю, постійного користування нею.

Почалися роботи з роздержавленням й приватизації земель сільськогосподарських підприємств, передачі громадянам ділянок у приватну власність.

Наступні шляхи земельного реформування визначив Указ Президента України від 10 листопада 1994 р. №666 "Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи у сфері сільськогосподарського виробництва". Як результат проведення земельної реформи з 1994 по 2000 рік із загальної площі земель в 60,3 млн. га 26,7 млн. га було передано у власність недержавних сільськогосподарських підприємств, що становило 44,2 % земельного фонду держави. За період з 1994 по 1999 рік, незважаючи на суперечливість оцінок його результатів, зроблено перший вагомий крок до реалізації кінцевої мети земельної реформи, яка полягає в безоплатній передачі землі.

Реалізація напрямів земельної реформи в Україні надалі починає здійснюватися поетапно відповідно до Указу Президента України від 30 травня 2001 року № 372 "Про основні напрями земельної реформи в Україні на 2001-2005 роки", де визначено комплекс правових, організаційних, фінансових, науково-технічних та інше. Заходів, що мають забезпечити прискорення завершення у країні земельної реформи, а також створити ефективний механізм регулювання земельних відносин і державного управління земельними ресурсами.

З прийняттям Конституції України 28 червня 1996 року більше третини статей чинного на той час Земельного кодексу суперечило її положенням. Назріло питання радикальної зміни кодексу.

Земельний кодекс України був прийнятий Верховною Радою 25 жовтня 2001 року набрав чинності. Новий Земельний кодекс України найбільш наближений до норм європейського законодавства, нормативно - правової системи і являє собою земельну конституцію, майже кожна стаття якої є базою для формування цілісного масиву законодавства, що регулюватиме весь комплекс відносин з приводу використання основного національного багатства - землі [9; с. 31].

Однією з передумов ефективного ринку земель є наявність дійових інститутів, інструментів і правових норм перерозподілу земельних ділянок із метою їх раціонального використання та гарантування прав землевласників і землекористувачів. У зв'язку з цим ринок потребує державного регулювання.

Один з аспектів державного регулювання ринку земель полягає в необхідності застосування інституту викупу й примусового відчуження земельних ділянок у приватних власників із метою задоволення суспільних інтересів, зокрема для будівництва об'єктів, будівель, споруд державної та комунальної власності, доріг, оборони й національної безпеки, розвитку територій і об'єктів природно - заповідного чи природоохоронного значення тощо. Останнім часом замість терміна вилучення не рідко застосовують поняття відчуження, оскільки земля не перебуває виключно у власності держави. При цьому в умовах формування і розвитку ринкових земельних відносин відчуження не є переважно єдиною умовою припинення права власності на земельну ділянку, як це було в колишньому Радянському Союзі через її вилучення.

В Україні зазначена проблема є новою. Своєрідність розвитку земельних відносин у нашій державі зумовлена відсутністю протягом тривалого періоду приватної власності на землю.

Нині більшість положень застосування права держави на примусове відчуження в країнах із ринковою економікою є універсальними. Державні органи влади відчужують земельні ділянки, що перебувають у приватній власності, для будівництва суспільних шляхів, об'єктів державного та громадського значення або з метою забезпечення функціонування комунальної інфраструктури тощо.

Правові аспекти: У країнах із ринковою економікою примусове придбання земельних ділянок регулюється низкою нормативно-правових актів в основу яких покладено наступні принципи:

а) наявність чітко визначених суспільних потреб або надзвичайних обставин;

б) необхідність справедливого і повного відшкодування компенсації власникам відчужуваних земельних ділянок;

в) визначення процесуальних прав заінтересованих сторін, включаючи попереднє повідомлення, право на одержання справедливої компенсації та на апеляцію;

г) судовий розгляд компенсаційних постанов при наявності порушень процедурного характеру, зловживань тощо.

Згідно з українським законодавством виділяють дві категорії права приватної власності на земельні ділянки у зв'язку з суспільною необхідністю:

а) викуп земельних ділянок для суспільних [10] або у зв'язку з суспільною [13];

б) примусове відчуження земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності.

У першому випадку органи державної влади або органи місцевого самоврядування мають право викуповувати земельні ділянки для суспільних потреб за умови повного попереднього відшкодування їхньої вартості та інших збитків, заподіяних у процесі викупу. Відмінність між двома різновидами викупу полягає в тому, що відповідно до Земельного кодексу України викуп земельної ділянки здійснюється за згодою власника, а згідно з Цивільним кодексом України викуп земельних ділянок у зв'язку з суспільною необхідністю у разі незгоди власника може здійснюватися за рішенням суду, в порядку, встановленому законом.

У другому випадку примусове відчуження земельних ділянок з мотивів необхідності здійснюється у разі введення воєнного або надзвичайного стану за умови наступного і повного відшкодування їхньої вартості.

Отже, захист права приватної власності на землю регулюється Конституцію України, Законом України "Про власність" тощо. Так, Конституцією передбачено систему правових гарантій захисту права власності й майнових прав людини, громадянина України. Право власності на майно і землю гарантується; забезпечення цих прав покладається на державу та її органи; усім суб'єктам права власності забезпечуються рівні умови захисту права власності.

Економічні аспекти:

Необхідність виплати компенсації приватним власникам у результат викупу та примусового відчуження їхніх земельних ділянок є ключовим положенням. У такому разі незалежно від суспільних інтересів держави органи влади забов'язані відшкодувати компенсацію.

У країнах із ринковою економікою при визначенні компенсації вживають такі терміни: ринкова вартість, вартість у поточних цінах і справедлива відшкодування.

В Україні поняття компенсація при викупі та примусовому відчуженні земельних ділянок розглядається, як:

а) викупна ціна, що визначається за домовленістю з власником ділянки і ґрунтується на ринковій вартості земельної ділянки і нерухомого майна яке на ній розміщене, та всіх збитках у зв'язку викупом ( у тому числі упущена вигода), в повному обсязі (ст. 350 ЦК) або

б) вартість земельної ділянки, що встановлюється відповідно до грошової та експертної оцінки земель, яка проводиться за методикою, затверджено Кабінетом Міністрів України (ч. 3 ст. 146 ЗК).

Згідно з проектом Закону України "Про викуп та примусове відчуження земельних ділянок права приватної власності" викупна ціна - це вартість земельної ділянки і нерухомого майна, що на ній розміщене, а також збитки, які відшкодовуються власникові земельної ділянки в разі її викупу, встановлені за згодою сторін або рішенням суду відповідно до експертної грошової оцінки земельної ділянки, визначеної згідно із законом.

Проблемні аспекти:

Найхарактернішими перешкодами викупу та примусового відчуження земельних ділянок права приватної власності в Україні є:

а) неврегульованість правових положень чинного земельного законодавства;

б) відсутність чітких процедурних правил і дійових механізмів, які регулюють примусове відчуження земельних ділянок;

в) недосконалість механізмів оцінки компенсації при викупі земельних ділянок для суспільних потреб.

Проведений аналіз нормативно - правових положень стосовно викупу та примусового відчуження земельних ділянок свідчить про те, що існують три проблеми юридичного характеру:

а) відсутність процесуальних положень щодо здійснення відчуження земельних ділянок права приватної власності, наявність невизначеності у правових положеннях;

б) відсутність чіткої процедури встановлення викупної ціни та інших компенсаційних виплат;

в) недостатньо чітко визначені повноваження відповідних органів у випадку відчуження земельних ділянок при введенні воєнного і надзвичайного стану - особливо органів військового командування.

Відсутність конкретних і надійних критеріїв визначення розмірів викупної ціни може знизити вартість земельної ділянки, сповільнити укладання угоди з відчуженням, насамперед у приміських районах сільської місцевості, де ймовірність викупу земельних ділянок для суспільних потреб є значною.

Положення стосовно визначення компенсації на основі лише ринкової вартості земельних ділянок створює суттєві проблеми в нашій державі. Оскільки ринок земель перебуває на стадії становлення, а на купівлю - продаж сільськогосподарських земель права приватної власності накладено мораторій.

Перспективи розвитку:

В умовах недосконалого ринку земель, думаю, при визначення компенсації потрібно, по-перше, враховувати результати нормативної грошової оцінки земельних ділянок; по-друге, застосовувати допоміжні коефіцієнти, які б коригували результати нормативної грошової оцінки земельних ділянок.

Питання визначення викупної ціни й інших компенсаційних виплат за відчужувані земельні ділянки, на мій погляд, повинна врегулювати комісія, яка має складатися з представників уповноважених органів державної влади та інших заінтересованих сторін. За бажанням однієї з сторін розмір викупної ціни можна встановлювати на основі ринкової вартості земельної ділянки або нерухомого майна, що може визначатися професійними експертами - оцінювачами земельних ділянок і нерухомого майна.

Потрібно врегулювати питання гарантування державних інтересів у процесі викупу земельних ділянок для суспільних потреб. Зокрема в країнах із ринковою економікою викупну ціну за відчужувану земельну ділянку визначають на дату оцінки з метою недопущення спекуляції цін на ринку земель. Йдеться про необхідність встановлення фіксованої ціни за відчужувану земельну ділянку на дату оцінки, оскільки, як правило, ціни на земельні ділянки у районі відчуження зростають. Тому потрібно на законодавчому рівні встановити право держави "заморожувати" ціни на земельні ділянки, які будуть викуплені для суспільних потреб на рівні ринкових на час прийняття рішення про викуп.

З прийняттям зазначених нормативно - правових положень державні органи влади матимуть ефективний механізм викупу та примусового відчуження земельних ділянок прав приватної власності, а суб'єкти земельних правовідносин одержать чіткі гарантії забезпечення захисту своїх прав.

3 Землі України: природні ресурси та раціональне їх використання - сучасне розуміння та шляхи досягнення

Безумовне раціональне використання і охорона природних ресурсів є важливою природно-науковою і соціально - економічною проблемою. Необхідно досягти такого розвитку, щоб можна було забезпечити баланс між розв'язанням соціально-економічних проблем та збереженням навколишнього середовища, в першу чергу - землі.

Земля - найцінніший ресурс, який залучено в суспільне виробництво. Контроль над ефективним її використанням є важливою умовою земельної політики України. Тому розробка і запровадження раціональних засобів для рівноправного розвитку різних форм господарювання на землі, формування багатоукладної економіки, раціонального використання і охорони земель є одним із найактуальніших завдань країни.



Мал. 2.1 Землі України

- землі сільськогосподарського призначення;

- ліси та лісовкриті площі;

- забудовані землі;

- землі під водою;

- відкриті заболочені землі;

- інші землі.

На мал. 2 зображено розподіл земель за призначенням. Можна спостерігати, що найбільше на Україні земель сільськогосподарського призначення - 71%, а найменше заболочених земель - тільки 2%. Таким чином, можна підтримати думку більшості фахівців, що Україна - світова житниця.

Земельна реформа в незалежній Україні ставить за мету: забезпечити високоефективне використання земельних ресурсів шляхом реформування земельних відносин, здійснення конструктивних заходів щодо підвищення ефективності управління землекористуванням.

Але дивлячись на соціально-економічну кризу, яка все ще продовжується, а також на гостроту екологічної ситуації та вкрай нераціональне й екологічне неврівноважене природокористування, особливо землекористування, одночасно з ринковою трансформацією і господарсько-організаційною реструктуризацією вітчизняного агропромислового виробництва, необхідно послідовно та цілеспрямовано переводити його на модель сталого розвитку.

До середини 90-х років дієвим еколого-технологічним механізмом регулювання використання сільськогосподарських земель виступав внутрігосподарській землеустрій. Зараз цей механізм фактично переріс в межування, яке передбачає тільки правові та соціально-економічні аспекти земельних відносин.

Враховуючи сьогоднішню екологічну ситуацію недопустимість її погіршенню, земельна реформа в частині формування нової системи землеволодіння і землекористування в подальшому повинна вестись у відповідності з екологічними вимогами і необхідністю оздоровлення навколишнього природного середовища.

Очевидно що одночасне виділення на місцевості меж земельних ділянок в розмірі земельної частки (паю) неминуче приведе до хаосу в організації землекористування існуючих товарних господарств та викличе параліч їх діяльності. Цілісні майнові комплекси, зокрема, тваринницькі ферми та ін. Перестануть ефективно функціонувати [11; с. 125].

Тому всі дії пов'язані з перерозподілом земель, утворенням нових, реорганізації існуючих сільськогосподарських підприємств, організацією використання і охорони земель, слід здійснювати тільки в порядку землеустрою і на основі чітко запланованих землевпорядних дій з детальним соціально-економічним і екологічним обґрунтуванням.

З іншої сторони, проект землеустрою повинен давати економічну вигоду, забезпечити землевласнику можливості гнучкого господарювання і використання землі, щоб переборювати конкуренцію і кон'юктуру ринку. Проект повинен створювати дуже гнучкий механізм територіальної організації виробництва і використання землі розрахунково-рекомендаційного і екологічного характеру.

Здійснені зміни форм власності на землю, перехід до економіки ринкового типу, а також пов'язані з цим процесом трансформації структури, розмірів і розміщення виробництва, становлення елементів ринкового механізму регулювання використання і охорони земельних ресурсів, вимагають наукового переосмислення основних положень землеустрою.

Раціональне природокористування у сільському господарстві починається з організації території - створення оптимізованого агро ландшафту з економічно обґрунтованим і доцільним співвідношенням сільськогосподарських угідь, лісових насаджень, земель захисного та природоохоронного призначення.

Табл. 2.3 Основні показники ведення лісового господарства

	1985	1990	1995	2000	2001	2002	2003	2004
Обсяги продукції робіт та послуг лісового господарства, млн. грн	...	...	...	744,4	824,2	946,8	1108,9	1595
Заготівля ліквідної деревини, тис. м3	13755	12642	9741	11262	12023	12827	14266	15215
Площа рубок лісу, тис. га	626,7	536,4	504,2	455,1	570,3	443,4	465,2	468,7
Збір живиці, т	...	...	...	4416,2	3921,9	3485	2575	2065
Лісовідновлення, тис.га	43,5	37,5	38,4	37,8	42,6	45,9	48,3	53,9
Переведено лісових культур у вкриті лісом землі, тисюга	40,9	32,8	36	26,9	27,2	28,9	27	25,8
Створення захісних насаджень, тис.га	15,8	17,2	14,2	5,2	4,3	5	3,8	3,6
Створення полізахистних лісових смуг, тис.га	3,9	4,5	2	0,3	0,4	0,3	0,1	0,1
Лісова площа охоплена пожежами, тис. га	0,5	2,4	3,5	1,6	3,8	5	2,8	0,6

За період з 1985 р. по 2004 р. на території України значно збільшилась кількість заповідних та природних парків. Це добре впливає на екологічний стан країни, на збереження тваринного світу та здоров'я нації у цілому. Різкий стрибок було у цьому напрямку зроблено з 1995 по 2000 р.р.

Обсяги продукції лісового господарства значно піднялися у 2004 р. До 2002 р. цей напрямок дуже повільно розвивався. Починаючи з 1985 р. заготівля деревини падала, і тільки у 2003р. - зрівнялася з показниками 1985р. Створення захисних насаджень та полізахисних смуг значно впало з 2000р. и до теперішнього часу не вийшло на рівень 1990р. 2002рік мав найвищі показники за пожежами і тільки у 2004р. наблизилися до рівня 1985р, коли лісова площа була охоплена пожежами тільки на 0,5тис.га.

Мал. 2.4 Площа земель лісового фонду за регіонами у 2004 р.

Велика кількість земель лісового фонду за Житомирською областю, Рівненською, Київською, Полтавською та Волинською областями. Ніколаївська та Запорізькі області закінчують цей список.

Економічна оптимізація структури земельних угідь має спиратися на систему показників, які характеризують продуктивні властивості землі. Таким чином економічній оптимізації можуть підлягати лише продуктивні угіддя, експлуатація яких дає економічний ефект (доход), що диференціюється в залежності від їх якості. В цьому контексті, при оптимізації слід акцентувати увагу на удосконалені землекористування в напрямку зміцнення стійкості землеробства, забезпеченні умов для його сталого розвитку та підвищення ефективності.

Економічна недосконалість структури сільськогосподарських угідь обумовлена залученням до обороту значних площ малопродуктивних земель котрі важким тягарем лежать на господарюючих суб'єктах. Вкладання матеріалів, праці та фінансів цих землях дають низку віддачу яка не компенсує затрат.

Встановлення ставки плати за використання земель залежно від їх родючості є стимулом для виробництва оптимальних обсягів рослинницької продукції, оскільки всі кошти, отримані на неї, після сплати земельного податку залишаються у розпорядженні власника землі, землекористувача.

Засобом економічного стимулювання раціонального використання земельних ресурсів слід вважати звільнення від плати за землю тих площ сільськогосподарських угідь, які зайняті молодими садами, ягідниками й виноградниками до вступу їх у пору плодоношення, а також за земельні ділянки, які знаходяться у тимчасовій консервації або виведені з активного господарського обробітку з метою залуження, заліснення [11; с. 127].

Земельні ресурси можна розглядати з декількох позицій: по-перше, як природне середовище існування, по-друге, як виробничий ресурс, по третє, як соціальну категорію. Відповідно кожній цій позицій властива власна система цінностей, що має бути врахована при оптимізації структури земельного фонду.

Таким чином, екологічну складову оптимізації землекористування можна визначити як усвідомлену необхідність збереження і розумного використання землі як основного природного ресурсу та базисного компоненту довкілля. Головними шляхами досягнення її цілей є, в першу чергу, збереження, відновлення та розширення територій із природними біоценотичними комплексами, по-друге, мінімізація (в т.ч. через нормування) антропогенного (головним чином, виробничого) навантаження на інші землі.

Економічна оптимальність землекористування може бути охарактеризована через систему корпоративних інтересів сільськогосподарських товаровиробників, що експлуатують земельні ресурси як засіб виробництва. Мотив їх діяльності стійко спрямований на отримання доходу - причому як у вигляді валового прибутку, так і у якості відносного проценту на ін вестовий капітал. Основний напрямок економічної оптимізації землекористування, таким чином, слід визначити як використання земель саме в тих угіддях, де вони будуть приносити найбільший доход. Це досягається за рахунок якнайбільш повного використання потенційної родючості ґрунтів, взаємоузгодження структури земельних угідь із виробничими планами підприємств тощо.

Соціальну оптимальність землекористування можна інтерпретувати через адекватність характеру використання земель стану суспільної свідомості і системі суспільних (громадських) потреб. Так, до головних інтересів суспільства в галузі використання земельних ресурсів відносяться по-перше, збільшення валової продукції сільського господарства, по-друге, збільшення фіскальних платежів за використання земель (земельного податку) з метою подальшого їх перерозподілу на суспільні потреби, по-третє, забезпечення екологічно сприятливих для проживання людей територіальних умов тощо.

Як бачимо, описані напрямки оптимізації землекористування мають досить розгалужену структуру і досягнення окремих її цілей, подекуди, потребує застосування протилежних за змістом заходів (наприклад, мета економічної оптимізації полягає в найбільш повній експлуатації властивостей землі, в той час як ціллю екологічної оптимізації є мінімізація антропогенного впливу). Це зайвий раз доводить всю складність та неоднозначність можливих шляхів оптимізації земельного фонду, що обумовлює необхідність глибокого наукового осмислення даної проблематики із подальшою розробкою методологічних підходів щодо комплексної оптимізації землекористування [11; с. 88].

Одним з базових завдань при розробці системи заходів по оптимізації землекористування стає детальний та всебічний аналіз існуючого використання земель. Важливо, в першу чергу, виокремити найбільш нагальні (головним чином, екологічні) проблеми та визначити склад та зміст невідкладних заходів по їх уникненню.

В таких умовах оптимізація землекористування може бути виконано в дві стадії - екологічну та економічну.

Під екологічною оптимізацією структури земельних угідь слід розуміти консервацію земель із деградованими та малородючими ґрунтами, інтенсивне сільськогосподарське використання яких призводить до поглиблення негативних процесів.

Економічна оптимізація земельних угідь, на відміну від екологічної, має спиратися на систему показників які характеризують продуктивні, а не природно-екологічні, властивості землі. Економічна недосконалість структури сільськогосподарських угідь, як правило, обумовлена залученням до обороту значних площ малопродуктивних земель котрі важким тягарем лежать на господарюючих суб'єктах.

Таким чином, на базі екологічної та економічної оптимізації, можна визначити сукупність територіальних умов, що забезпечують використання земель еколого-безпечному режимі з максимальним врахуванням господарських потреб.

4 Управління земельними ресурсами

Як в більшості пострадянських країн, питання земельної реформи в Україні викликає багато дискусій і сумнівів. Сумніви виникають через ідеологічні причини, тому що багато людей похилого віку, більш консервативних членів суспільства, переконані, що земля не є нормальним чинником виробництва, що може бути частиною ринкових відносин, а є національним багатством, яке має бути у власності й управлінні держави для користі всього населення. Положення про те, що земля не повинна бути в державній або колективній, а в індивідуальній власності, здається, починає отримувати широку підтримку в Україні, особливо в останні роки.

	Кількість землекористувачів, тис.	Загальна земельна площа	Сільськогосподарські угіддя
Всього земель	24684,6	60354,8	41763,8
Землі сільськогосподарських підприємств і громадян	24449,4	38916,7	37321,7
Землі недержавних сільськогосподарських підприємств	65,1	23081,4	22208,8
з них
Землі колективних сільськогосподарських підприємств	0,7	244	159,4
Фермерських господарств	46,4	3467	3416,9
Землі державних сільськогосподарських підприємств	2,5	1514	1288,7
Землі міжгосподарських сільськогосподарських підприємств	0,2	14,9	4,9
Землі громадян	24381,6	14306,4	13819,3
з них
Особисті підсобні господарства населення та присадибні ділянки	16456,7	5030,6	4682,2
Землі користувачів інших категорій	235,2	21438,1	4442,1

Найбільші площі займають землі сільськогосподарських підприємств і громадян-більше половини усіх земель. Міжгосподарські сільськогосподарські підприємства - практично зникли в Україні.

Ринок землі - це обіг грошових коштів від купівлі-продажу землі. Однак цим він себе не вичерпує, оскільки обмін землі може відбуватися не тільки за гроші, але й за цінні папери, якими є грошові акції, сертифікати на право власності на середню частку (пай), і навіть за еквівалентну натуральну продукцію.

Ринок землі є специфічний ринок, який поєднує в собі елементи товарного ринку, коли земля продається-купується за гроші, фінансового - коли розрахунки на землю проводяться цінними паперами, сертифікатами, валютного - коли для обігу землі використовується валюта. Ринок землі також пов'язаний з ринком праці, тобто з рухом робочої сили як у сільському господарстві, так і несільськогосподарських галузях народного господарства.

Зважаючи на сучасні тенденції розвитку аграрної сфери економіки та перспективи розвитку сільського господарства, у першу чергу необхідно надавати виробнику узаконене право на продаж землі і одержання від цього прибутку та повної компенсації за вкладені у неї ресурси. Тоді ринок став би дійовим механізмом підбору найефективніших форм господарювання та найкращих дбайливих господарів. Безперечно купівля-продаж землі матиме масового характеру, тому продаватиме лише той, хто не може або не хоче обробляти землю, а купуватиме той, хто має грошові та матеріальні ресурси для обробітку, а не лише для купівлі цієї землі.

Ринок землі у широкому розумінні є складним механізмом регулювання земельних відносин, пов'язаних із суспільними, правовими, соціально-економічними, екологічними аспектами привласнення, використання і відтворення земельних ресурсів, розвитком аграрного виробництва і зрештою, - підвищенням добробуту селян. Виконуючи функції перерозподілу (руху) земельних ділянок лише власниками і користувачами, ринок землі забезпечує купівлю-продаж земельних ділянок або прав на них, визнання її вартості і встановлення рівноваги цін на неї; створення конкурентного середовища, що стимулює раціональне використання земель тощо [4; с. 49].

За час поки діє мораторій на купівлю-продаж земельних часток (паїв), певна їх кількість уже перейшла у спадок або подарована і далеко не всі спадкоємці та нові власники, особливо з числа тих, що проживають у містах і ніяк не пов'язані із сільськогосподарським виробництвом, бажають займатися аграрним виробництвом, передавати землю в оренду, отримувати натуральну орендну плату, яка нині ще переважає, а хотіли б продати свої частки й використати отримані кошти для інших цілей.

Указом №1643 від 21 листопада 2005 року Президент України поручив Кабміну розробити концепцію формування та розвитку ринка землі до 2006 року. У зв'язку з чим тижневик БІЗНЕС запропонував до об судження питання: " Стоит ли отменять мораторий на продажу земель сельскохозяйственного назначения?"

Погляди політиків:

Іван Томіч - народний депутат України, голова Комітету Верховної Ради з питань аграрної політики, фракція Української народної партії.

"Любой мораторий на использование ресурса, тем более такого как земля, - это ограничение и проблема для бизнеса.

Дальнейшее продление моратория я расцениваю как действия, направленные против повышения благосостояния наших соотечественников".

Валентин Матвєєв - голова комітету Верховної Ради з питань регламенту, депутатської етики і організації роботи, фракція Комуністичної партії.

"Мы принципиально против продажи не только сельскохозяйственной земли, а вообще какой бы то ни было.

Долгосрочная аренда - пожалуйста.

Природные ресурсы становятся очень дорогим капиталом. Разбазаривать их, лишая государство возможности получать прибыль - это не правильно" [2].

За визначених законодавством умов купівлі - продажу, проведення прозорих торгів ділянки, що продаються, що продаються, повинні потрапити в руки тих, хто буде на них господарювати - фермерів, керівників приватно-орендних підприємств тощо, на відміну від побоювань щодо "відмивання" тіньових грошей на купівлі або оренди землі. Таких випадків дуже багато у теперішньому часі, як наприклад випадок у селищі Козин, що недалеко від міста Києва. " Согласно материалам Генпрокуратуры (копии документов имеются в редакции), 12 декабря 2003 г. Валентина Горобец злоупотребляя служебным положением, умышленно, в интересах ООО"Лотос" и ООО "ОК-Инвест" выдала указанным компаниям заведомо неправдивые документы на владение землёй. Также 12 декабря 2003 г., согласно следственным документам Генпрокуратуры, г-жа Горобец незаконно пожаловала в аренду на 49 лет ООО "ОК-Инвест" 30,5339 га драгоценной козинской земли. По данным Генпрокуратуры, во всех приведенных случаях арендная плата устанавливалась в размере 2% от денежной стоимости земли, при том что минимально возможной ставкой по закону являются 5%. Стоимость незаконно переданных земель была оценена в 6814331,01 грн. - именно такой материальный ущерб инкриминировался Горобец следователем ГПУ" [1; с. 14].