Класифікація довготривалих фортифікаційних споруд за їх стійкістю до артилерійського вогню на прикладі споруд Київського укріпленого району 1929–1932 років будівництва

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Національний університет оборони України

Класифікація довготривалих фортифікаційних споруд за їх стійкістю до артилерійського вогню на прикладі споруд Київського укріпленого району 1929-1932 років будівництва

Кайнаран Андрій Валерійович,

науковий співробітник науково-дослідного відділу інституту логістики та підтримки військ (сил)

Денисов Ігор Анатолійович,

викладач кафедри інженерної підтримки інституту логістики та підтримки військ (сил)

Марко Вікторія Петрівна,

науковий співробітник науково-дослідного відділу інституту логістики та підтримки військ (сил)

Анотація

У сучасних умовах ведення бойових дій питанням фортифікаційного обладнання позицій військ та будівництву фортифікаційних споруд приділяється велика увага військово-політичного керівництва України та її Збройних Сил. Однак, майже будь-яка фортифікаційна споруда, як збірна, виготовлена з залізобетонних елементів, так і монолітна, відлита в заводських умовах, зараз автоматично називається довготривалою фортифікаційною спорудою. Така класифікація далеко не завжди відповідає дійсності, оскільки до довготривалих фортифікаційних споруд висувається ціла низка вимог, які були напрацьовані та визначені в попередні періоди широкомасштабного фортифікаційного будівництва 1920-40-х років на території України. Таким чином, необхідно вивчати та враховувати попередній досвід будівництва фортифікаційних споруд, вимоги, які до них висувались, їх класифікацію за різними параметрами, в тому числі за одним з найважливіших параметрів - стійкістю до артилерійського вогню.

Ключові слова: довготривала фортифікаційна споруда, класифікація, стійкість, снаряд, укріплений район.

Основна частина

Наприкінці 1920-х років у радянській фортифікаційній термінології відбувалися постійні зміни, єдиної системи класифікації фортифікаційних споруд (вогневих точок) вироблено ще не було. Наслідком цього є те, що в документах різного періоду одна і та ж споруда іноді згадується під різними найменуваннями та різночитаннями у її класифікації. Розглянемо питання класифікації довготривалих фортифікаційних споруд за їх стійкістю до влучань (здатністю витримувати влучання) артилерійських снарядів різних калібрів на прикладі Київського укріпленого району, який був збудований у 1929-32 роках.

Споруди, збудовані у Київському укріпленому районі (КиУР), загалом отримали класифікацію за трьома основними напрямками:

- за своїм призначенням та кількістю поверхів;

- за видом вогневої системи;

- за своїм внутрішнім плануванням і здатністю опору (стійкістю) до влучання снарядів різного калібру.

За своїм призначенням споруди були поділені на три основні класи:

- вогневі споруди різних типів, озброєні станковими кулеметами чи гарматами;

- спостережні споруди різних типів, які не мали стаціонарного озброєння та служили командно-спостережними пунктами командирів ділянок оборони та артилерійських коригувальників;

- сховища, що призначалися для укриття живої сили та озброєння.

Крім цих основних класів, існували споруди комбінованого призначення, які одночасно мали як кулеметні, так і спостережні амбразури. Споруди кожного з класів могли бути одно або двоповерховими.

За видом вогневої системи споруди ділилися на вогневі споруди фронтально-косоприцільного та флангового вогню. У свою чергу, споруди флангового вогню в залежності від можливості ведення вогню в одному чи двох протилежних напрямках поділялися на напівкапоніри та капоніри.

Споруди фронтально-косоприцільного вогню отримали загальне найменування - «вогнева точка» (російською: «огневая точка» - ОТ), та згодом - «довготривала вогнева точка» (російською: «долговременная огневая точка» - ДОТ), у якому словом «вогнева» підкреслюється бойове значення споруди. У зв'язку з цим неправильним є широке вживання в літературі та побуті цього скорочення на позначення довготривалих артилерійських та командно - спостережних пунктів, сховищ та інших споруд, які не є вогневими. Крім того, для української мови абревіатура ДОТ є запозиченою саме від російськомовного визначення «долговременная огневая точка», яке замінили визначенням «довготривала оборонна точка». Саме під цим скороченням ДОТ, яке згодом стало загальним словом, довготривалі споруди відомі нам сьогодні.

Отже, за здатністю витримувати влучання снарядів різного калібру споруди побудови 1929-30 років отримали складну, і з часом і трохи заплутану класифікацію їх стійкості. За наявними на сьогодні даними, уточненими авторами за даними сучасних багаторічних польових досліджень, на момент початку будівництва Київського укріпленого району існувала наступна градація споруд за цим параметром, яка наведена в таблиці 1 (у таблиці порівнюються споруди, розраховані три станкових кулемета).

Як видно з таблиці 1, згідно з чинними в той період нормативними документами, споруди, що будувались в КиУРі у 1929-30 роках, за своєю стійкістю до снарядів різних калібрів поділялися на такі типи:

«А» - споруда забезпечена від попадання одного снаряда 203-мм гаубиці або 152-мм гармати, мала два поверхи із протихімічним сховищем на нижньому поверсі та споруджувалась на всіх важливих напрямках;

«Б» - споруда забезпечена від попадання одного 152-мм снаряда, мала один поверх із протихімічним сховищем та зводилася на другорядних напрямках;

«О» - споруда забезпечена від попадання одного 152-мм снаряда, мала один поверх без протихімічного сховища (для відпочинку гарнізону передбачалося влаштування нар у бойовому казематі з виділенням додаткового внутрішнього обсягу) і зводилася тільки на другорядних напрямках.

Таблиця 1. Класифікація споруд за стійкістю до снарядів різних калібрів

Протягом будівельного сезону 1930 року до цієї системи додається новий тип «М». Споруди даного типу були забезпечені від попадання одного 152-мм снаряда і не мали протихімічного сховища. Більш детальних даних щодо цього типу споруд на даний момент немає, тому складно судити про відмінність споруд нового типу «М» від вже існуючого типу «О». Можна лише відмітити, що в підсумкових документах будівельного сезону 1930 року споруди нового типу «М» отримали додатковий поділ на споруди нормальної стійкості «Мн» (забезпечені захистом проти 203-мм снарядів) та пониженою стійкістю «Мп» (забезпечені захистом проти 152-мм снарядів).

А в ході підготовки до будівельного сезону 1931 року в робочих документах Інспекції інженерів Червоної Армії вже з'явився поділ усіх існуючих споруд на два типи - «Б» та «М». Між собою ці типи відрізнялися наявністю протихімічного сховища для гарнізону (споруди типу «Б») або відсутністю такого (споруди типу «М»).

При цьому споруди кожного з типів додатково поділялися за своєю здатністю опору до влучання снарядів різних калібрів на споруди нормальної стійкості («Бн» або «Мн») - проти 203-мм гаубичних снарядів, та споруди пониженої стійкості («Бп», «Мп») - проти 152-мм снарядів. У першій половині 1931 року додається ще один клас стійкості до артобстрілу «Мс» - проти снарядів 76 мм гармати та 122-мм гаубиці.

Проте така система проіснувала недовго. У червні 1931 року комісією Революційної Військової Ради буквені позначення стійкості до артобстрілу «н», «п» і «с» були відповідно змінені на цифрові «1», «2» та «3». При цьому затверджено лише чотири типи довгострокових споруд - типи «Б», «М1», «М2» та «М3». З невідомих причин цією ж комісією не було затверджено тип споруд «Б2» (колишнє позначення «Бп»), і з споруд типу «Б» залишився лише тип «Б1» (колишнє позначення «Бн»). Мабуть, з цієї причини цифровий індекс для всіх споруд типу «Б» взагалі було скасовано.

Слід зазначити, що такий досить складний і часто змінюваний поділ споруд на типи за низкою критеріїв вводив відому плутанину і розбіжності. У поточній та звітній документації кінця 1930 - початку 1931 року зустрічаються різні позначення споруд, як за новою класифікацією, так і за старою.

Проте, як зазначалося, улітку 1931 року остаточно запроваджено нову класифікацію, згідно з якою класифіковані всі споруди Київського укріпленого району. За цією ж класифікацією будувались споруди і в інших укріплених районах, збудованих на території України в першій половині 1930-х років. За нею всі об'єкти з протихімічним сховищем отримали загальне позначення - тип «Б», а без протихімічного сховища - тип «М». Існували кулеметні, артилерійські, артилерійсько-спостережні споруди типу «Б». У переважній більшості випадків вони були двоповерховими, але, якщо споруда (як правило, через високий рівень ґрунтових вод у місці будівництва) мала лише один поверх, зберігаючи при цьому всі інші характеристики споруди даного типу, в позначенні робили відповідну позначку «тип Б одноповерховий».

Усі побудовані раніше в укріпрайоні споруди наново були поділені на типи відповідно до нової класифікації. При цьому в залежності від типу внутрішнього планування і одночасно категорії стійкості до артилерійського обстрілу, усі одноповерхові споруди без протихімічного сховища типу «М» були поділені на типи «М1», «М2», «М3» та «МС».

Кожному новому типу категорії «М» відповідала певна товщина стін та перекриття, наявність чи відсутність усередині споруди противідкольного покриття стін із двотаврових балок (поряд з якими могли застосовуватися і залізничні рейки) та металевих смуг між балками. Таке покриття в 1930-і роки офіційно іменувалося терміном «противідкольний одяг стін». Щоправда, на момент запровадження класифікації, уже було збудовано досить велику кількість об'єктів, які за своїм типом повинні б мати жорстке противідкольне покриття стін казематів, але не мали такого, оскільки проектувалися і будувалися в 1929 році, коли подібне покриття проектами не передбачалося. Така сама обставина стосувалася й частини споруд, споруджуваних 1930 року. Тим не менш, незалежно від виконання таких умов, ці споруди були також поділені на типи за новою системою, виходячи зі свого планування та інших першорядних характеристик.

Спочатку в документах 1931 року при позначенні типу споруди категорії «М» використовувався підрядковий цифровий індекс «Мі», але так як при написанні або машинописному наборі документів це виявилося вкрай незручно, згодом у документації став широко використовуватися простіший варіант написання позначки індексу через дефіс «М-1» або разом «М1».

Таким чином, з літа 1931 року була прийнята нова класифікація споруд за їх об'ємно-планувальними типами. Але характеристики споруд, які були отримані шляхом аналізу результатів практичних обмірів споруд у наш час, доволі часто відрізняються від величин, які були передбачені нормативами. Нова класифікація та характеристики споруд наведені в таблиці 2.

Таблиця 2. Класифікація споруд за їх об'ємно-планувальними типами

Необхідно відзначити, що споруди КиУРу, зведені в 1929 році, і які з літа 1931 року отримали позначення «М1», не підходять під жоден із типів споруд старої класифікації 1929-30-го років. За своїм плануванням вони найбільше відповідали старому типу «О», але товщина захисних покриттів у них була аналогічна типу «А». Будучи виключно кулеметними, вони мали завжди лише один поверх, і відрізнялися від споруд типу «Б» відсутністю протихімічного сховища та ряду допоміжних приміщень, хоча за категорією стійкості артилерійському обстрілу практично їм відповідали.

Споруди типу «М2» відрізняла від вищезгаданих менша товщина стін та перекриттів, мінімальна кількість внутрішніх приміщень. Усі станкові кулемети розміщувалися в одному загальному бойовому казематі, споруди були одноповерховими. Як виключення з цього правила, у КиУРі в районі с. Романівка та біля Гостомельського шосе було побудовано дві вогневі точки цього типу в двоповерховому варіанті, але очевидно, це були експериментальні проєкти. Дані споруди зводилися головним чином на другорядних напрямках або в глибині оборони для вогневої підтримки потужніших споруд типів «Б» і «М1» першої лінії. Винятками із цього правила у КиУРі служать батальйонні райони оборони №14 біля Конча-Заспа та №20 в с. Білогородка, у яких споруди цього типу становлять основу оборонного рубежу.

Усі вогневі точки «М3» зведені в батальйонному районі №20 у с. Білогородка. Судити про них доводиться по рештках зруйнованих споруд. Зі згаданих в архівних документах трьох об'єктів, зберігся один із фрагментів (в основному, тильна частина) другого. Вони є одноповерховими спорудами, що мають по два бойові каземати і одне допоміжне приміщення для розміщення обладнання. Каземати споруд розраховані на встановлення в кожному з них двох станкових кулеметів та мають жорстке противідкольне покриття стін.

За архівними даними, у с. Білогородка також було зведено дві вогневі точки типу «М2/3», з яких нині виявлено лише одну. Згідно з даними сучасних обстежень, вона збудована в класі захисту «М3», але має два поверхи. Причому на обох поверхах обладнано амбразури для кулеметів.

Найслабшими, згідно з класифікацією 1931 року, вважалися споруди типу «МС», у яких при однаковій з об'єктами типу «М3» товщині стін і перекритті не було жорсткого противідкольного покриття стін каземату. Маючи дуже незначні розміри й лише один тісний бойовий каземат з єдиною амбразурою і прямим виходом назовні, ці споруди призначалися для обстрілу проміжків між основними спорудами або мертвих зон, які не прострілювались з інших споруд, та для прикриття тилових рубежів укріпленого району на найвідповідальніших напрямах. Зі зрозумілих причин на практиці жодним внутрішнім спеціальним обладнанням, крім систем відведення порохових газів та охолодження кулемета, бронезаслінок та кулеметних станків, дані споруди не обладнувалися.

Список використаних джерел

фортифікаційний споруда військо

[1] Кузяк А.Г., Каминский В.В. (2005). Железобетонные сооружения укрепленных районов СССР на территории Украины 1928-1936 гг. Крепость Россия. Историкофортификационный сборник, (2), 6-75.

[2] Кайнаран А.В., Крещанов А.Л., Кузяк А.Г., Ющенко М.В. (2011). Киевский укрепленный район 1928-1941. Житомир: Волинь.

Размещено на Allbest.ru