Розвиток цивільно-військового співробітництва в Україні

DEVELOPMENT OF CIVIL-MILITARY COOPERATION IN UKRAINE

Постановка проблеми у загальному вигляді та її зв'язок із важливими науковими чи практичними завданнями. Цивільно-військове співробітництво є найбільш ефективною та результативною функцією відносин між збройними силами та суспільством і органами державної влади, зокрема у збройних силах країн-членів НАТО, яка виконується як органами військового управління на стратегічному та оперативному рівнях, так і військовими частинами та підрозділами на тактичному рівні. Для Збройних Сил України цивільно- військове співробітництво є новою функцією, що зумовлена реаліями сьогодення. Нині в умовах коли держава-агресор цілеспрямовано застосовує не тільки збройні формування, але й комплекс прихованих невійськових методів протиборства, внаслідок чого виникають надзвичайні ситуації, питання ефективного застосування Збройних Сил України, удосконалення системи управління, форм та способів ведення операцій (бойових дій), у тому числі із застосуванням невійськових методів, набули нового практичного значення [1. с. 11].

Тому питання ефективної організації цивільно-військового співробітництва, зокрема завдяки удосконаленню механізму публічного управління, вивченню та імплементації зарубіжного досвіду у цій сфері, є актуальним державницьким завданням. Робота виконана в рамках реалізації положень Стратегії національної безпеки України [2], зокрема щодо посилення спроможностей Збройних Сил України, інших органів сектору безпеки і оборони, зокрема сил цивільного захисту завдяки удосконаленню взаємодії між його воєнною та цивільною складовими.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Питання щодо організації та провадження цивільно-військового співробітництва були і залишаються у колі наукових інтересів вітчизняних вчених. Проведемо аналіз результатів досліджень із зазначеної тематики.

О. Бериславська у [3, с. 37] розкрила систему управління підготовкою фахівців цивільно-військового співробітництва, що включає суб'єкти управління, об'єкт управління, мету та завдання управління, засоби та методи впливу, їхній взаємозв'язок. Процес управління підготовкою, вважає авторка, спрямовано на розвиток компетентностей фахівців. Так само вчена у [4, с. 23] розглянула роль і місце цивільно-військового співробітництва в системі публічного управління, дослідила етапи розвитку цивільно-військових відносин, систематизувала організаційно-правові заходи, що здійснені на шляху створення сучасної концепції цивільно-військового співробітництва.

Концепцію взаємодії громадянського суспільства і Збройних Сил України запропонував І. Коропатнік у [5, с. 10] та розробив її адміністративно-правове підґрунтя, сформулював нові науково обґрунтовані пропозиції та рекомендації щодо вдосконалення взаємодії між воєнним сектором та цивільною складовою держави в інтересах забезпечення її національної безпеки. Вчений запропонував класифікацію інститутів громадянського суспільства як суб'єктів взаємодії зі Збройними Силами України за критерієм ступеня взаємодії, що поділяється на три групи: зовнішні інститути, внутрішні інститути та інститути громадянського суспільства з особливим правовим статусом [5, с. 208-209].

Вагомий чинник, що впливає на національну безпеку, - взаємодію суспільства та армії, політичного та військового керівництва в державі, що обумовлює необхідність вироблення ефективних алгоритмів та результативних підходів до такої взаємодії з боку військової та цивільної частин суспільства, загалом, та органів державного управління зокрема розглянула Ю. Кривенко [6, с. 35]. Авторка наголошує на принципі відповідальності, що є досить специфічним тому, що під час здійснення діяльності цивільно-військового співробітництва виникає відповідальність, яка своєю чергою поділяється на відповідальність військових та цивільних структур [6, с. 38].

А. Куруч зазначає, що нині в Україні можливо налагодити дієвий механізм цивільно-військової взаємодії, долучаючи до цього громадські організації. Проведення спільних заходів, вважає вчена, допоможуть сформувати певні компетентності, які стануть у нагоді в майбутній професійній діяльності, що сприятиме виконанню завдань під час цивільно-військової взаємодії, поліпшенню та вдосконаленню процесу обміну інформацією між громадянським суспільством та владою [7, с. 30].

Розкрив та систематизував процес становлення міжнародного військового співробітництва України, його розвиток, стан нормативно-правового і договірно-правового забезпечення цього процесу А. Лухтан, який там само надав рекомендації щодо використання набутого досвіду в сучасних умовах [8, с. 4].

О. Минько та ін. розробили пропозиції щодо створення системи цивільно-військового співробітництва у формуваннях Національної Гвардії України і визначили чинники, що впливають на організацію логістичного забезпечення центрів цивільно-військового співробітництва [9, с. 80], там само автори запропонували схему перспективної системи цивільно-військового співробітництва у Національній Гвардії України [9, с. 85].

О. Сальнікова та ін. дослідили цивільно-військове співробітництво як елемент системи стратегічних комунікацій з метою розвитку зазначеної системи [10, с. 3]. Там само автори зазначають, що обмін інформацією - одна з функцій цивільно-військового співробітництва для забезпечення керівника достовірною, оновленою інформацією щодо діяльності цивільних гравців, організацій, які мають або можуть мати вплив на хід дій. Обмін інформацією відбувається також на рівні місцевих адміністрацій та органів управління цих організацій з метою створення сприятливих умов для планування і координації їх діяльності [10, с. 5].

Аналіз проблематики правової взаємодії між представниками громадянського суспільства та Збройних Сил України в умовах триваючої гібридної військової агресії, а також вироблення певних рекомендацій, спрямованих на вдосконалення відповідної взаємодії у формі діалогу здійснили С. Титаренко та А. Федчиняк у [11, с. 139]. Автори у якості висновку зазначають, що наявний підхід до організації цивільно-військового співробітництва потрібно змінити у напрямку підкреслення важливості спільного функціонування та ефективної партнерської взаємодії між військовими та цивільними компонентами на основі принципів "спільної перемоги", спільних цілей, рівності та поміркованої різноманітності [11, с. 145].

Е. Тітко розглянула роль, визначення, завдання цивільно-військового співробітництва на прикладі закордонних країн, зокрема Хорватії, Данії та Норвегії. Вчена сформулювала висновок, що цивільно-військове співробітництво є необхідним елементом у діяльності збройних сил країн як на національному, так і на міжнародному рівнях [12, с. 129].

На основі широкого кола джерел і наукової літератури І. Чобіт здійснила комплексне дослідження досвіду створення та функціонування цивільно- військового співробітництва у другій половині ХХ - на початку ХХІ століття. Вчена дослідила витоки цивільно-військової співпраці, історію її створення та функціонування, проаналізувала еволюцію самої структури цивільно- військового співробітництва, завдань, покладених на нього та надала пропозиції щодо удосконалення вітчизняної системи цивільно-військового співробітництва [13, с. 2].

В. Ященко розкрив природу цивільно-військових відносин, їхні функціональні особливості та визначив шляхи і способи їх удосконалення. Розв'язання цієї проблеми здійснено шляхом обґрунтування необхідності внесення змін до чинного законодавства терміну "цивільно-військові відносини", який нині в цих актах відсутній [14, с. 185]. Вченим визначено статус цивільно-військових відносин як базового чинника безпеки і оборони держави, що зумовлює потребу його унормування і подальшого використання з метою консолідації українського суспільства і орієнтації на подальше зміцнення обороноздатності країни [14, с. 191].

Однак, не зважаючи на широкий спектр наукових досліджень питань щодо розвитку цивільно-військового співробітництва в Україні носять розрізнений характер та не утворюють єдиної системи, тому потребують проведення окремого наукового дослідження.

Мета статті - на основі аналізу попередніх наукових досліджень, нормативно-правової бази дослідити напрями розвитку цивільно-військового співробітництва в Україні.

Виклад основного матеріалу дослідження. Для досягнення мети дослідження вважаємо за необхідне провести аналіз нормативно-правової бази законодавства щодо сфер безпеки та цивільного захисту в контексті цивільно- військового співробітництва.

Закон України "Про національну безпеку" [15] визначає основи та принципи національної безпеки і оборони, цілі та основні засади державної політики, що гарантуватимуть суспільству і кожному громадянину захист від загроз.

Національна безпека України у зазначеному законі трактується як захищеність державного суверенітету, територіальної цілісності, демократичного конституційного ладу та інших національних інтересів України від реальних та потенційних загроз, "сектор безпеки і оборони як система органів державної влади, Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, правоохоронних та розвідувальних органів, державних органів спеціального призначення з правоохоронними функціями, сил цивільного захисту..." далі за текстом, "сили безпеки як правоохоронні та розвідувальні органи, державні органи спеціального призначення з правоохоронними функціями, сили цивільного захисту." далі за текстом, "сили оборони як Збройні Сили України, а також інші утворені відповідно до законів України військові формування, правоохоронні та розвідувальні органи." далі за текстом.

Там само зазначено "основними принципами, що визначають порядок формування державної політики у сферах національної безпеки і оборони, зокрема є верховенство права, підзвітність, законність, прозорість та дотримання засад демократичного цивільного контролю за функціонуванням сектору безпеки і оборони та застосуванням сили." далі за текстом.

Сектор безпеки і оборони підлягає демократичному цивільному контролю. До системи цивільного контролю, зокрема входить громадський нагляд.

Відповідно до Стратегії національної безпеки [2] реалізація пріоритетів національної безпеки досягатиметься, зокрема завдяки посиленню спроможностей Збройних Сил України, інших органів сектору безпеки і оборони, забезпеченню безпечних умов життєдіяльності людини, розбудова ефективної системи цивільного захисту.

Відповідно до Концепції забезпечення національної системи стійкості [16] "національна система стійкості - комплекс цілеспрямованих дій, методів та механізмів взаємодії органів державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, інститутів громадянського суспільства, які гарантують збереження безпеки і безперервності функціонування основних сфер життєдіяльності суспільства і держави до, під час і після настання кризової ситуації".

З метою унормування питань щодо організації цивільно-військового співробітництва у Збройних Силах України підготовлено методичний посібник, де наведено визначення цього поняття, зокрема "цивільно-військове співробітництво - систематична, планомірна діяльність Збройних Сил України по взаємодії з органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, громадськими об'єднаннями, організаціями та громадянами у районах дислокації військових частин та підрозділів Збройних Сил України з метою формування позитивної громадської думки про діяльність Збройних Сил України і забезпечення сприятливих умов для виконання покладених на них завдань та функцій". На міжнародному рівні "цивільно-військове співробітництво - спільна функція, що включає набір можливостей, які інтегровані для підтримки досягнення цілей операції і дозволяють командуванню НАТО брати участь у широкому спектрі цивільно-військової взаємодії з різними невійськовими учасниками" [1, с. 13].

Висновки та перспективи подальших розвідок у даному напрямі

Отже, встановлено, що витоки цивільно-військового співробітництва закладено в безпековому законодавстві. Положення цих документів підтверджують висновок, що система цивільно-військового співробітництва ґрунтується на комплексі заходів щодо забезпечення безпеки держави та на тісній взаємодії сектору безпеки і оборони та громадянського суспільства.

Водночас виявлено суттєві прогалини у законодавстві щодо визначення, функцій, завдань та структури системи цивільно-військового співробітництва. Зазначені питання лише опосередковано відображаються в чинному законодавстві. Тому виникла нагальна потреба у розробленні нового законодавчого акта щодо цивільно-військового співробітництва.

Окрім зазначеного вище основними напрямами розвитку цивільно- військового співробітництва в Україні в роботі пропонуються:

- створення системи цивільно-військового співробітництва, що включатиме суб'єкти, об'єкти управління, засоби, способи та інструменти, за допомогою яких організовується цивільно-військове співробітництво;

- підготовка сучасної концепції цивільно-військового співробітництва;

- розроблення алгоритмів взаємодії під час організації цивільно- військового співробітництва;

- формування інформаційного середовища, що є основою цивільно- військового співробітництва;

- узагальнення та впровадження зарубіжного досвіду з організації цивільно-військового співробітництва в Україні.

Перспективним у контексті проведеного дослідження вбачається розроблення проєкту нормативно-правового акта з питань цивільно-військового співробітництва задля його подальшої імплементації у практику публічного управління України.

Література