Аеромобільні війська України в історичному контексті: передумови виникнення, становлення та розвиток

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Вступ

Актуальність теми дослідження. Досвід останніх десятиліть, за час яких у світі трапилося кілька десятків воєнних конфліктів, переконливо свідчить, що мобільні дії військ у ході сучасної війни стають однією із головних умов ycпixy. Історія переконливо свідчить, що той, хто своєчасно не помічає нову важливу тенденцію у воєнному мистецтві, багато втрачає i прирікає свою країну на поразку. Питання впровадження мобільних дій у бойову практику має державне значення, оскільки нерозривно пов'язане iз вирішенням проблеми забезпечення національної безпеки держави.

Ґрунтуючись на досвіді багатьох сучасних військових протистоянь, із розвитком військово-технічних засобів масового знищення живої сили противника, військові спеціалісти вважають, що завдання війн нового покоління будуть полягати не в знищенні ворога у глобальних війнах, а в підриві його військової потуги зсередини. Головна роль в цьому належить військам швидкого реагування з високими організаційними можливостями, сучасною військовою технікою та підвищеним бойовим вишколом. Роль спеціальних підрозділів колосальна, оскільки вони завдяки своїй універсальності у застосуванні не схожі на традиційні армії. Цьому сприяє кілька факторів. По-перше, з розпадом у ХХ ст. великих колоніальних імперій, а також табору соціалістичних країн виникла значна кількість локальних конфліктів з партизанськими методами боротьби. По-друге, велика армія потребує значних фінансових витрат, що за умови постійних криз є згубним для економіки країни. Навіть великим та розвинутим державам невигідно утримувати величезні експедиційні корпуси далеко за межами своїх кордонів. По-третє, моральний фактор. Ще у Першу світову війну будь-який солдат знав, що ворог може з`явитися лише з фронту, а тому бути заздалегідь поміченим та знищеним. Це заспокоювало та надавало впевненості у власних силах. З появою високомобільних підрозділів, які діяли в тилу, деморалізація сягала найвищого рівня, поняття „перепочити в тилу” втрачало сенс. Із появою авіації стало можливим здійснювати парашутні десанти в тил противника з метою виконання бойових завдань через лінію фронту повітрям. Відтак було створено новий рід військ - повітряно-десантні війська (ПДВ). Складаючи, як правило, не більше 5% від усього особового складу Збройних сил, повітряно-десантні війська є елітою будь-якої армії світу та серйозним стримувальним фактором для ворога. Еволюція засобів повітряного транспорту, а саме - поширення гелікоптерів, створило передумови для появи аеромобільних військ, призначених, головним чином, не для парашутного десантування з літаків, а для висадження з вертольотів.

Сухопутні війська Збройних сил України мають у своєму складі низку частин аеромобільних (повітряно-десантних) військ. За роки незалежності України ці війська пройшли складну еволюцію організаційної структури. Суттєвих змін зазнали погляди на їх бойове застосування. Було створено власну систему підготовки фахівців для аеромобільних військ та розпочалося створення власних зразків озброєння та засобів десантування. Однак досі історія аеромобільних військ України ще не стала предметом військово-історичного дослідження.

Мета і завдання дослідження. Зважаючи на актуальність і недостатнє вивчення проблеми автор поставив за мету дослідити основні тенденції використання повітряно-десантних (аеромобільних) вiйcьк та специфіку розбудови національних формувань в ретроспективному та перспективному аспектах, виконання національними військами завдань оперативно-стратегічного та оперативного характеру, що забезпечить набуття аеромобільними (повітряно-десантними) військами статусу основних бойових військових формувань Сухопутних військ Збройних Сил України.

Досягненню мети дослідження буде сприяти реалізація таких завдань:

* висвітлення історичних передумов створення ПДВ;

* розкриття основних етапів розвитку ПДВ СРСР як попередника повітряно-десантних (аеромобільних) військ України;

* всебічний аналіз організаційних структур, поглядів на бойову підготовку та бойове застосування аеромобільних військ України.

1. Історіографія та джерельна база досліджуваної проблеми

Розглянуто стан наукової розробки теми. Відзначено, що у фундаментальних працях з військової історії радянського періоду питання формування і розбудови ПДВ, висвітлено неповно, без акцентуації на значенні досвіду використання повітряних десантів у бойових діях радянсько-німецької війни і перспективності для розвитку воєнного мистецтва. Це, зокрема, стосується таких праць, як "История военного искусства" та "История Великой Отечественной войны". Дещо повніше історія ПДВ висвітлена у спеціалізованих дослідженнях І. Лісова, В. Маргелова, І. Малопуріна, К. Овсяннікова.

Значний інтерес становлять праці українських, російських та інших зарубіжних воєнних істориків, що з'явилися після 1991 р. і дозволяють поповнити історіографію формування та розвитку ПДВ, спрогнозувати їх подальшу еволюцію. Зокрема, розвиток аеромобільних (повітряно-десантних) військ України в останні роки висвітлено в окремих працях О. Бєлова, С. Нечхаєва, О. Затинайка, М. Пальчука, В. Стрижевського, В. Овчиннікова, М. Брагінского, в публікаціях О. Стеценка, І. Ступака в спеціальних періодичних виданнях та ін. Серед російських публікацій, дотичних до теми дослідження, варто згадати праці А. Дудінского, А. Шпака.

Окремий блок серед використаної літератури становлять навчально-методичні видання з дисциплін аеромобільного циклу, більшість з яких видана колективом кафедри аеромобільних військ Національної академії оборони України.

Спеціальних кандидатських і докторських дисертацій про будівництво повітряно-десантних (аеромобільних) військ України та їх застосування досі немає. Деякі аспекти історії розвитку ПДВ та їх застосування висвітлено в дисертаційних дослідженнях О. Блінова, В. Дівеня, О. Луника, А. Слюсаренка, А. Сала, В. Стасюка, А. Шумки.

Джерельну базу дослідження становлять мемуари, навчальні, програмно-нормативні матеріали з десантної справи. Серед мемуарних публікацій відзначимо праці Д. Сухорукова, В, Павленка, А. Чікрізова, І. Старчака та ін. До навчальних і програмно-нормативних матеріалів, що використовувалися при проведенні дослідження, належать статути, інструкції, керівництва - як видані за радянських часів, так і сучасні.

Архівні матеріали з тематики даного дослідження здебільшого, мають грифи, що унеможливлюють їх використання у відкритих публікаціях. Тож авторові довелося обмежитися виключно опублікованими документами. Особливе значення мають "Білі книги" Міністерства оборони України, присвячені основним напрямкам реалізації оборонної політики. Також залучалися закони України, укази Президента України, постанови та накази органів виконавчої влади.

Загалом аналіз широкого комплексу таких джерел, як дисертації, монографії, статті в наукових журналах, збірниках, матеріали наукових конференцій, брошури, мемуари, публіцистика, підручники, навчальні посібники, архіви, періодичні видання, довідкова література створили інформаційне поле для реалізації поставлених у дисертації завдань. Поряд з тим, поза увагою авторів вказаних досліджень залишилася ціла низка важливих питань історії ПДВ, які потребують докладного аналізу й висвітлення.

2. Зародження, становлення та бойове використання ПДВ СРСР

Проведено аналіз історії створення та розвитку радянських повітряно-десантних військ як бази для формування аеромобільних військ України. Зауважено, що перші кроки у напрямку створення ПДВ були зроблені ще в 30-ті рр. ХХ ст. Хоч перші експерименти в цій галузі проводились на теренах Ленінградського та Московського військових округів, вже 1932 р. в Українському військовому окрузі був сформований перший парашутно-десантний взвод, наступного року розгорнутий в батальйон. У 1936 р. в Київському військовому окрузі сформували авіаційну десантну бригаду спеціального призначення, в 1938 р. реорганізовану в повітряно-десантну бригаду (ПДБР), дислоковану в Житомирі. До початку німецько-радянської війни ПДВ значно зросли кількісно - в їх складі сформували п'ять повітряно-десантних корпусів (ПДК), кожен з яких включав три ПДБР. Характерно, що три з п'яти корпусів дислокувалися на теренах України - в Київському особливому (1-й і 2-й ПДК) та Одеському (3-й ПДК) військових округах. У роки радянсько-німецької війни значна частина з'єднань ПДВ була реорганізована в стрілецькі. У повоєнний період відбувається відродження й подальша розбудова ПДВ. Зі структури "корпус-бригада-батальйон" вони перейшли на структуру "дивізія-полк-батальйон", яка з певними варіаціями зберігалася до розпаду СРСР. На початок 90-х рр. ХХ ст. радянські ПДВ мали у своєму складі сім повітряно-десантних дивізій (ПДД), з них одна (98-ма) дислокувалася на території України. Крім того, тут знаходилося кілька сформованих в 70-80-х рр. десантно-штурмових бригад (ДШБР).

Перший досвід бойового застосування частини радянських ПДВ набули на рубежі 30-40-х рр. ХХ ст. Зокрема, під час вступу радянських військ на терени Західної України та Західної Білорусі і радянсько-фінської війни ПДВ висаджували невеликі розвідувальні та диверсійні групи. У значно більших масштабах ПДВ застосувалися влітку 1940 р.: під час введення радянських військ в Прибалтику було здійснено великий десант посадковим способом на аеродром під Шауляєм, а під час зайняття Бессарабії та Північної Буковини дві ПДБР комбінованим способом висаджено в районі Болграда та Ізмаїла.

Під час радянсько-німецької війни, поряд з цілою низкою тактичних десантів, радянські ПДВ провели дві великі повітряно-десантні операції - В'яземську в січні-лютому 1942 р. (силами 4-го ПДК) та Дніпровську у вересні-листопаді 1943 р. (силами 1-ї, 3-ї та 5-ї ПДБР). В обох випадках успіх був частковим, а втрати - досить значними, що й зумовило відмову від застосування повітряних десантів на завершальному етапі війни. Натомість, повітряно-десантні частини використовувалися як елітна піхота. Однак під час війни з Японією в серпні 1945 р. було висаджено цілу низку тактичних десантів, як парашутним, так і посадочним способом, з метою взяття під контроль ключових точок (штабів, вузлів комунікацій) в тилу ворога.

У повоєнний період радянські ПДВ жодного разу не використовувалися за своїм прямим призначенням - для висадження масованих парашутних десантів. Однак вони залучалися до введення радянських військ в низку країн "народної демократії", діючи як посадкові десанти із завданням захопити ключові аеродроми й забезпечити введення головних сил. Так було в Угорщині, куди в листопаді 1956 р. ввели частини 7-ї і 31-ї ПДД, Чехословаччині в серпні 1968 р. (7-ма і 103-тя ПДД) та Афганістані в грудні 1979 р. (103-тя ПДД). У подальшому в Афганістані аж до лютого 1989 р. частини ПДВ використовувалися як звичайна мотопіхота.

Формування і розвиток ПДВ були б неможливі без паралельного розвитку і вдосконалення засобів десантування та доставки - військово-транспортних літаків та парашутної техніки. Першими літаками, що використовувалися для висадження десантів в 30-х - на поч. 40-х рр. ХХ ст. були переобладнані бомбардувальники ТБ-1 і ТБ-3. Згодом впроваджуються будовані за американською ліцензією літаки Лі-2, а у повоєнний період - Іл-12, Іл-14 та Ту-4. У 50-х - 70-х рр. ХХ ст. фактичним монополістом у створенні військово-транспортних літаків в СРСР було київське конструкторське бюро О.К. Антонова, де були створені турбогвинтові літаки Ан-8, Ан-12, Ан-22. Впровадження цих машин, здатних перевозити і висаджувати великі вантажі, дозволило озброїти ПДВ бронетехнікою. У другій половині 70-х рр. розпочалися поставки турбореактивних транспортних літаків Іл-76. Масове впровадження гелікоптерів Мі-8 та Мі-24 дозволило почати відпрацювання тактики аеромобільних дій.

Починаючи з 30-х рр. ХХ ст. в СРСР було створено й прийнято на озброєння низку зразків парашутів - ПД-2, ПД-6, ПД-47, Д-5, Д-6 та ін. Їх вдосконалення відбувалося в напрямку підвищення надійності застосування. Прийняття на озброєння ПДВ самохідних установок АСУ-57 (1951 р.), АСУ-85 (поч. 60-х рр.) та бойової машини десанту БМД-1 (1969 р.) зумовило необхідність створення відповідних засобів десантування - вантажних парашутних систем.

Такий специфічний рід військ, як ПДВ, потребує досконало підготовлених фахівців. Вже з початку 30-х рр. ХХ ст. в СРСР розпочалася масова підготовка парашутистів. Поряд із тим, проводилися військові навчання із залученням підрозділів і частин ПДВ. Одним з наймасштабніших заходів бойової підготовки стали навчання Київського військового округу у вересні 1935 р., коли було висаджено близько 1200 чол. парашутним способом і ще 2500 - посадковим. У повоєнний період радянські ПДВ продовжували відпрацьовувати способи здійснення великомасштабних парашутних десантів (хоч, як вже відзначалося, в бойових умовах такі десанти не здійснювались). За масштабністю вирізнялись навчання "Дніпро" (1967 р.), які проходили на теренах України та Білорусі. Під час цих навчань було десантовано з усією технікою дві ПДД - 76-ту та 103-тю.

Для підготовки особового складу в повоєнний період в СРСР створили низку навчальних закладів. Зокрема, це Рязанське вище повітряно-десантне училище, 44-та навчальна ПДД та ін.

Таким чином, можна відзначити, що становлення повітряно-десантних військ, яке розпочалося з формування дослідних авіадесантних загонів на початку 30-х рр., до початку Другої світової війни було, в основному, завершено. На той час була усталена організаційна структура ПДВ, а в ході кількох великомасштабних навчань відпрацьована тактика бойового застосування цих військ. Також було створено систему підготовки кадрів для ПДВ. Однак при цьому ще не існувало достатньо потужної і спеціалізованої військово-транспортної авіації, а частини ПДВ відзначались низькою, порівняно із стрілецькими частинам, вогневою потужністю. Все це позначилося на бойовому використанні повітряно-десантних частин, особливо в роки радянсько-німецької війни та локальних конфліктів, що їй передували.

В роки радянсько-німецької війни було здійснено дві великі повітрянодесантні операції - В'яземська (початок 1942 р.) і Дніпровська (вересень-листопад 1943 р.) та кілька дрібніших тактичних парашутних десантів. Сумнівність успіхів цих десантів та великі втрати, зазнані під час їх проведення, зумовили відмову від повітряно-десантних операцій на заключному етапі війни. Поряд із тим, в цілій низці великих битв, починаючи від прикордонних боїв літа 1941 р. і закінчуючи наступальними операціями 1944-45 рр., частини і з'єднання ПДВ брали участь як звичайна піхота.

У повоєнний період відбувалася подальша розбудова організаційних структур ПДВ, які ще в роки радянсько-німецької війни перейшли до дивізійної схеми організації. Такою ж в загальних рисах вона лишалася і до розпаду СРСР.

Якісним зрушенням в ПДВ сприяло прийняття на озброєння військово-транспортної авіації в другій половині 50-х - на початку 70-х рр. транспортних літаків великої вантажопідйомності - Ан-8, Ан-12, Ан-22 та Іл-76. Завдяки ним стало можливим перевезення та десантування важкої техніки, що, своєю чергою, створило передумови для насичення дивізій ПДВ бронетехнікою і, як наслідок, - різкого зростання їх тактичної мобільності й вогневої потужності. На озброєння надійшли самохідні установки АСУ-57, АСУ-85, а в 70-х - на початку 80-х рр. - бойові машини десанту БМД-1 та родина спеціалізованих машин на їх базі.

Аналізуючи бойову підготовку та бойове застосування радянських ПДВ, варто, на нашу думку, звернути увагу на таку особливість. Якщо в рамках бойової підготовки ще з 50-х рр. відпрацьовувалося висадження великих парашутних десантів силою до дивізії включно, то в бойових умовах жодного разу ПДВ таким способом не використовувалися. Єдиними способами їх бойового застосування під час конфліктів в Угорщині (1956 р.), Чехословаччині (1868 р.) та Афганістані (1979-1989 рр.) були посадкові десанти і (особливо під час афганської війни) - використання в ролі звичайної мотопіхоти. В останні ж роки існування СРСР дивізії повітряно-десантних військ дедалі ширше відігравали роль своєрідних "сил швидкого реагування", залучаючись до вирішення загалом невластивих для армії завдань в "гарячих точках".

3. Організаційні структури, бойова підготовка та бойове застосування повітряно-десантних (аеромобільних) військ України (1991-2008 рр.)

Розглянуто основні аспекти розвитку аеромобільних військ України за роки незалежності. Відзначено, що здатність аеромобільних та повітряно-десантних військ, що мають високу мобільність, у стислий термін розгортати бойові дії на флангах і в тилу противника, швидко здійснювати маневр, сміливо і раптово завдавати удари по життєво важливих місцях противника, надає їм велику перевагу перед іншими військовими формуваннями.

Національні повітряно-десантні війська перебувають на порозі змін, переосмислення основних засад воєнної безпеки України, військово-технічного переоснащення відповідно до державних програм реформування та розвитку Збройних Сил України, Стратегічного оборонного бюлетеня України на період 2015 року (Білої книги України). Останній документ отримав схвалення на Стамбульському саміті НАТО (2004 р.) як важливий крок у забезпеченні процесу оборонного аналізу.

З огляду на загальносвітові тенденції у військовій сфері останніх десятиліть, об'єктивні умови та потреби щодо розвитку Сил швидкого реагування ПДВ належали до найважливіших компонентів в системі Збройних Сил України. ПДВ склали основу при становленні мобільних сил.

Повітряно-десантні війська України як мобільні військові формування швидко адаптувалися до військових структур НАТО, зокрема до сил швидкого реагування НАТО, які сформувалися як багатонаціональні сили, до складу яких входять сухопутні, військово-повітряні, військово-морські сили і сили спеціального призначення.

Згідно з результатами оборонного огляду та аналізу спектру ймовірних воєнних загроз визначено належний рівень можливостей України в цій сфері. У державній програмі розвитку Збройних Сил України на 2006-2011 рр. зазначається, що Збройні Сили України мають бути готові сформувати у термін до 60 діб та підготувати миротворчі контингенти на основі Об'єднаних сил швидкого реагування для участі одночасно у двох-трьох операціях, спільно з коаліційними силами інших держав, протягом шести місяців з наступною ротацією. Для цього передбачено мати до трьох тактичних груп загальною чисельністю близько 8000 осіб і майже 400 одиниць бойових броньованих машин.

Корпус швидкого реагування зі складу ОСШР формувався у складi: повітряно-десантної бригади, трьох аеромобільних бригад, до штату яких входить по полку армійської aвіації, механізованої бригади, артилерійської бригади та бригади ППО, бригади армійської aвіації, частин та підрозділів забезпечення.

Аеромобільні війська - високомобільний рід Сухопутних військ, до складу якого входять аеромобільні і повітряно-десантні підрозділи, частини і з'єднання. Аеромобільні війська ЗС України створені після проголошення незалежності України на базі повітряно-десантних військ Радянського Союзу, які дислокувалися на її території. З'єднання та частини входили у склад Збройних Сил України поступово в період з зими 1992 р. до початку літа 1993 р.

Станом на 1 червня 1993 року аеромобільні війська мали в своєму складі:

- 98-а аеромобільна дивізія (з осені 1993 року - 1-а аеромобільна дивізія), сформована на базі дислокованих на території України частин колишньої 98-ї ПДД. До її складу увійшли 25-та ПДБР, 45-та аеромобільна бригада (АЕМБР), 91-й артилерійський полк, 28-й навчальний батальйон, частини та підрозділи забезпечення; пункт постійної дислокації - м. Болград та смт. Веселий Кут Арцизського р-ну Одеської області;

- 23-ша окрема ДШБР, потім 23-тя окрема АЕМБР. З 1 липня 1995 року передана до складу Прикордонних військ України та отримала назву 23-й окремий аеромобільний прикордонний загін спеціального призначення; пункт постійної дислокації - м. Кременчуг Полтавській області;

- 224-й навчальний центр (НЦ) повітряно-десантних військ, з вересня 1993 р. 39-тя окрема АЕМБР (пізніше переформована в 80-й окремий аеромобільний полк); пункт постійної дислокації - м. Хирів, Львівська область, з 2003 р. - м. Львів.

- 40-а окрема ДШБР, потім 40-а окрема АЕМБР, пізніше переформована в 79-й окремий аеромобільній полк (АЕМП), з 2007 р.- 79-а окрема АЕМБР; пункт постійної дислокації - м. Миколаїв;

- 95-тя окрема АЕМБР (з осені 1993 до літа 1995 р. - 95-й НЦ аеромобільних військ); сформована на базі частин 8-й танкової армії; пункт постійної дислокації - м. Житомир.

Упродовж наступних років організаційна структура аеромобільних військ зазнавала змін. Зокрема, було розформовано штаб 1-ї аеромобільної дивізії та низка частин, що входили до її складу. У підсумку, у складі аеромобільних військ Сухопутних військ Збройних Сил України станом на 1 січня 2008 року залишилися:

- 25-тя окрема ПДБР (місце дислокації: смт. Гвардійське, Дніпропетровська область);

- 79-та окрема АЕМБР (місце дислокації: м. Миколаїв);

- 95-та окрема АЕМБР (місце дислокації: м. Житомир);

- 80-й окремий АЕМП (місце дислокації: м. Львів);

- 28-й окремий навчальний батальйон аеромобільних військ (місце дислокації: смт. Десна).

Особовий склад аеромобільних військ загалом налічує 8700 чоловік.

Розбудова Сил швидкого реагування України відбувалася на базі сучасних українських аеромобільних військ. Сили швидкого реагування формувалися як поєднання повітряно-десантних військ, повітряно-штурмових з'єднань, аеромобільних з'єднань. До складу СШР від аеромобільних військ входять аеромобільні та повітряно-десантні з'єднання та частини: один окремий аеромобільний полк, дві окремі аеромобільні бригади, одна окрема повітряно-десантна бригада, а в їх складі: 3 повітряно-десантних та 8 аеромобільних батальйонів. Вони розподіляються за функціональним призначенням на десантно-штурмовий та повітряно-десантний компоненти. Десантно-штурмовий компонент - засіб оперативного командування - забезпечує 80-й окремий АЕМП, 95-та та 79-та окремі АЕМБР. Цей компонент призначений до застосування у формі десантно-штурмових дій для виконання оперативно-тактичних і тактичних завдань. Повітряно-десантний компонент - засіб Верховного головнокомандувача - забезпечує 25-та окрема ПДБР, призначенням якої є виконання оперативних і оперативно-тактичних завдань.

Основними формами дій повітряно-десантних (аеромобільних) військ, відповідно до військової доктрини України, є:

1. Повітряні десанти: тактичний повітряний десант (на глибину до 30 км, силами до батальйону, тривалістю до 1-ї доби); оперативно-тактичний повітряний десант (до 70 км, до бригади, до 3-х діб); оперативний повітряний десант (до 150 км, до 2-х бригад (бригада-полк), до 5-ти діб); оперативно-стратегічний повітряний десант (до 150 км і більше, 3-4 бригади (полки), до 7-ми діб).

2. Десантно-штурмові дії: десантно-ударні дії (координатний об'єкт); десантно-рейдові дії (визначається смуга); диверсійно-пошукові дії (визначається район пошуку).

3. Аеромобільні-штурмові дії: аеромобільно-ударні дії (координатний об'єкт); аеромобільно-патрульні дії (визначається смуга); аеромобільно-пошукові дії (визначається район пошуку).

На відпрацювання подібних завдань, а також участь в миротворчих операціях спрямовується бойова підготовка аеромобільних військ України. Важливе значення у цьому контексті має співпраця з євроатлантичними структурами в рамках програми "Партнерство заради миру" та інших програм. Відпрацювання миротворчих завдань в ході навчань та впровадження в практику бойової підготовки процедур і нормативів НАТО дозволило одному з підрозділів аеромобільних військ - 13-му батальйонові 95-ї АЕБР - досягти офіційного статусу резерву миротворчих сил швидкого реагування ООН.

Для підготовки фахівців, здатних забезпечити виконання поставлених перед аеромобільними військами завдань, за роки незалежності в Україні була створена система підготовки кадрів. Зокрема, для підготовки офіцерів бойового управління оперативно-тактичного рівня в 2003 р. у складі Національної академії оборони України (НАОУ) створено кафедру аеромобільних військ. Підготовка офіцерів тактичного рівня спочатку здійснювалася в Одеському інституті Сухопутних військ, а з 2005 - у Львівському інституті Сухопутних військ. Науково-дослідну діяльність в інтересах розвитку аеромобільних військ, крім вказаної кафедри НАОУ, здійснює Центральний науково-дослідний інститут Збройних Сил України.

Висновки

аеромобільний військовий радянський

У висновках узагальнено основні результати дослідження. Відзначено, що практична реалізація концепції створення ПДВ пройшла кілька етапів. На першому етапі, на початку 30-х рр., в СРСР було організовано кілька дослідних десантних загонів, які служили для відпрацювання організаційно-штатних структур і тактики використання повітряно-десантних частин. У середині 30-х рр. здійснювалося формування повітряно-десантних бригад, які в 1941 р. були об'єднані в повітряно-десантні корпуси.

Бойове застосування радянських ПДВ в перші роки їх існування було досить різностороннім. Ще напередодні початку радянсько-німецької війни, під час приєднання до СРСР Прибалтики та Бессарабії, були відпрацьовані на практиці прийоми посадкових та парашутних десантів. У роки радянсько-німецької війни радянські ПДВ здійснювали висадження численних тактичних десантів та провели дві великі повітряно-десантні операції (В'яземська у 1942 р. та Дніпровська у 1943 р.). Але досвід їх проведення не отримав однозначно позитивної оцінки, і у військово-політичного керівництва усталилася думка про недоцільність проведення подібного роду операцій. Тож у подальшому до кінця війни повітряно-десантні частини і з'єднання використовувалися тільки як піхота.

У повоєнний період радянські ПДВ набули подальшого розвитку. Поступово була усталена їхня організаційна структура, а прийняття на озброєння військово-транспортної авіації літаків великої вантажопідйомності дозволило запровадити на озброєння ПДВ бронетехніку. Основним способом бойового застосування ПДВ продовжували вважатися парашутні десанти, проведення яких відпрацьовувалося під час навчань (десантувалися частини і з'єднання силою до дивізії включно з усією належною бойовою технікою). Однак реальне бойове застосування ПДВ суттєво відрізнялося від того, що відпрацьовувалось під час навчань. У бойовій обстановці парашутні десанти жодного разу не висаджувалися. Здійснювалися лише посадкові десанти, які виступали в якості авангарду при введенні радянських військ до Угорщини (1956 р.), Чехословаччини (1968 р.), Афганістану (1979 р.). В Афганістані частини ПДВ використовувались також в ролі мотопіхоти.

Досвід, накопичений радянськими повітряно-десантними військами, знайшов застосування при створенні аеромобільних військ в Україні. Після розпаду СРСР й відновлення незалежності України на її території залишилися частини 98-ї ПДД, на базі яких сформували 1-шу аеромобільну дивізію. Також було сформовано кілька аеромобільних полків і бригад, створені навчальні центри з підготовки десантників (до розпаду СРСР на території України підготовка десантників не здійснювалася). Внаслідок реорганізації й скорочення до початку 2008 р. в складі аеромобільних військ України залишилося три бригади - одна повітряно-десантна й дві аеромобільних - та один аеромобільний полк. Кожна з цих частин включає два-чотири бойових батальйони й частини підтримки і забезпечення. Така організація, загалом, відповідає сучасним вимогам й стандартам НАТО. Оперативну мобільність аеромобільних і повітряно-десантних частин забезпечують частини армійської авіації Сухопутних військ з гелікоптерами Мі-8, Мі-24, Мі-26 та військово-транспортної авіації Повітряних сил з літаками Іл-76.

Як свідчить аналіз основних нормативних документів, до завдань, що можуть вирішуватися аеромобільними військами в мирний час належить участь у боротьбі з тероризмом та антитерористичних операціях, що є особливо актуальним в сучасних умовах. Також аеромобільні війська можуть залучатися до евакуації громадян України із зон воєнних конфліктів, брати участь у миротворчих операціях та здійсненні заходів правового режиму надзвичайного стану. Особливе значення, на наш погляд, має залучення аеромобільних військ до вирішення різнопланових завдань в разі виникнення загрози збройного конфлікту. Висока мобільність дозволить використовувати їх для посилення охорони державного кордону, виявлення та знищення розвідувально-диверсійних груп, недопущення несанкціонованого використання території України збройними силами інших країн. Під час збройної агресії проти України аеромобільні війська можуть застосовуватися для прикриття державного кордону та районів оперативного розгортання основних сил оборони, ведення бойових дій у смузі забезпечення та важкодоступних районах. Фактор мобільності, зумовлений широким використанням гелікоптерів, робить можливим використання аеромобільних частин для прикриття операційних напрямів, що не обороняються військами, швидкого посилення угрупувань військ на критичних ділянках, закриття проломів в оперативному шикуванні власних військ. Суто специфічною сферою бойового застосування повітряно-десантних та аеромобільних частин можуть стати операції в тилу ворога - розвідувально-диверсійні рейди, порушення управління військами та роботи органів постачання, тимчасова ізоляція району бойових дій від підходу резервів противника тощо.

Аеромобільні частини як найбільш підготовлені входять до складу Об'єднаних сил швидкого реагування та залучаються до участі в різноманітних навчаннях і миротворчих операціях. Поряд із тим, для успішного виконання аеромобільними військами своїх завдань і посилення їх бойового потенціалу слід, на нашу думку, вирішити низку проблем, а саме:

* завершити перехід аеромобільних військ на професійну основу;

* прийняти на озброєння військово-транспортної авіації новий транспортний літак Ан-70, спроможний ефективно замінити застарілий Іл-76;

* вжити заходів до модернізації парку гелікоптерів армійської авіації (Мі-8, Мі-24, Мі-26);

* вирішити питання заміни або модернізації бойових машин десанту БМД і машин, створених на їх базі, що знаходяться на озброєнні повітряно-десантної бригади;

* підвищити тактичну мобільність аеромобільних частин за рахунок прийняття на озброєння сучасних легких автомобілів та бронемашин.

Також суттєвому підвищенню ефективності аеромобільних військ сприятиме безпосереднє включення до їх складу гелікоптерних частин (подібний досвід відпрацьовується на базі 79-ї окремої АЕМБР). Така структурна реорганізація сприятиме оптимізації управління військами, спрощенню взаємодії між наземним і повітряним компонентами.

Із врахуванням зарубіжного досвіду можна визнати доцільним деяке скорочення аеромобільних військ України для досягнення ними більш високого рівня боєздатності за умов обмеженості ресурсів. Наприклад, Польща на даний час має дві аеромобільні/повітряно-десантні бригади, Франція - також дві. Україна, яка має порівняні з цими країнами територію та людські ресурси і значно менший розмір військового бюджету, не може утримувати і забезпечувати належну підготовку чотирьох аеромобільних/повітряно-десантних частин ланки "бригада-полк". Скорочення їх кількості до двох-трьох при збереженні (а в ідеалі - суттєвому збільшенні) фінансування сприятиме підвищенню рівня бойового вишколу та зростанню ефективності аеромобільних військ. Цьому ж сприятиме і професіоналізація аеромобільних військ шляхом поступового зниження відсотка призовників у аеромобільних частинах і заміщення їх військовослужбовцями-контрактниками.

Література

1. Сташко А.І. Історичні передумови розвитку повітряно-десантних військ / А.І. Сташко // Вісник Національного університету „Львівська політехніка”. - № 528: Держава та армія. - Львів, 2005. - С. 117-122.

2. Сташко А.І. Міжнародне становище України у контексті Ялтинської конференції / А.І. Сташко // Вісник Національного університету „Львівська політехніка”. - № 541: Держава та армія. - Львів, 2005. - С. 158-161.

3. Сташко А.І. Аеромобільні війська - перспективний рід військ у вирішенні воєнних конфліктів / А.І. Сташко // Вісник Національного університету „Львівська політехніка”. - № 572: Держава та армія. - Львів, 2006. - С. 167-171.

4. Сташко А.І. Професіоналізація аеромобільних військ в контексті історичного військового досвіду України / А.І. Сташко // Вісник Національного університету „Львівська політехніка”. - № 584: Держава та армія. - Львів, 2007. - С. 166-172.

5. Сташко А.І. Тактика повітряно-десантних операцій: 1920 - 1945 рр. / А.І. Сташко // Вісник Національного університету „Львівська політехніка”. - № 612: Держава та армія. - Львів, 2008. - С. 165-170.

Размещено на Allbest.ru