Процес виховання в Збройних силах України

Размещено на http://www.allbest.ru/

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. ІСТОРІЇ ТА традиції військового виховання В УКРАЇНІ

1.1 Військове виховання за часів Київської Русі

1.2 Військове виховання за часів Козаччини

1.3 Військове виховання у збройних формуваннях першої половини ХХ ст.

РОЗДІЛ 2. ПРОЦЕС ВИХОВАННЯ В ЗБРОЙНИХ СИЛАХ УКРАЇНИ

2.1 Суть процесу виховання військовослужбовців.

2.2 Модель процесу виховання військовослужбовців і характеристика її складових.

ВИСНОВОК

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

ВСТУП

Дана тема курсової є актуальною оскільки Україна зараз знаходиться у важкому положенні і дослідження специфіки виховання військовослужбовців є важливою для розвитку Української армії.

Дана курсова робота складається з: вступу, 2-ох розділів, висновку та списку використаної літератури.

Зміст поняття “виховання” не можна зрозуміти без розкриття генези поняття “педагогіка”. Назва педагогіки як науки походить від грецьких слів “пайди” - діти і “аго” - веду, тобто “дітоводіння”. У дослівному перекладі paidagogos означає “проводир дітей”. У стародавній Греції педагогом називали раба, який брав за руку дитину свого господаря і супроводжував її до школи. Поступово слово педагогіка стало вживатися більш загально: для визначення мистецтва вести дитину протягом життя, тобто виховувати, навчати, давати освіту. З часом накопичення знань про виховання і навчання спричинило виникнення окремої науки про виховання. Так педагогіка стало наукою про виховання і навчання дітей.

Із середини ХХ століття людство зрозуміло, що кваліфікованого педагогічного керівництва потребують не лише діти, а й дорослі. Педагогіка розширила свої межі й охопила виховання людини у цілому. Тому буде вірним твердження, що сучасна педагогіка - це наука про виховання людини. Поняття “виховання” у даному випадку розуміємо у широкому соціальному смислі слова, включаючи до його змісту навчання, виховання, розвиток, формування і самовдосконалення особистості вихованця.

Військове виховання відбувається на основі чітко визначених соціально-моральних і військових цінностей, які знайшли свій відбиток у військових статутах і воїнському етикеті та визначають загальний напрямок добору змісту і методів виховання. Ці цінності визначають ідеал військового виховання, основні якості особистості воїна та військового колективу, які слід формувати.

РОЗДІЛ 1. ІСТОРІЯ ТА ТРАДИЦІЇ ВІЙСЬКОВОГО ВИХОВАННЯ В УКРАЇНІ

1.1 Військове виховання за часів Київської Русі

Київська Русь увійшла в історію як могутня європейська держава середньовіччя, яка залишила численні згадки у творах вітчизняних літописців, візантійських істориків, західноєвропейських хроністів та арабських мандрівників. Її географічне розташування (кордони степу і лісостепу) зумовило ще з бронзового віку протистояння скотарів півдня та мисливців і, пізніше, землеробів півночі та заходу. Отже, війна була багатовіковим фактором політичного і соціально-економічного розвитку цієї кордонної країни. Тому військова справа набуває величезне значення у формуванні молодої держави. Ось чому перші згадки про слов'ян пов'язуються з військовою справою, а дружинник і торговці з Русі часто виступали в одній особі. Слов'ян змальовують як хоробрих і здібних до військової справи людей. Так, Прокопій Кесарійський, змальовуючи події 549 р., відзначав силу слов'ян і страх, який відчували по відношенню до них інші народи, піддані Візантії: “…військо склавінів чисельністю не більше, ніж три тисячі, перейшло річку Істр, причому ніхто не виявив їм опору… Без перешкод перейшовши річку Гебр, вони розділилися надвоє. І ось архонти ромейського війська в Іліріці та Фракії, вступивши у бій і з тими, і з іншими, несподівано зазнали поразки… хоч ці (слов'яни) сильно поступались їм у чисельності”. Звичайно, така військова майстерність і хоробрість могла бути досягнута лише за умови усталеної системи військово-патріотичного виховання.

У додержавний період історії слов`ян військо складалося з усього народу, здатного до бойових дій. Оскільки війна була справою всіх дорослих чоловіків, можна припустити, що військова підготовка була приватною справою родини. Більшість іноземних авторів не торкалися у своїх творах проблеми виховання воїнів, а переважно змальовували військові сутички, зброю, зовнішній вигляд воїнів тощо.

З появою держави створює професійне військо, спочатку досить нечисельне - дружина. Її очолював князь. Дружина поділялась на групи: старшу і молодшу. Сини князя та “кращі мужі” отримували у володіння певне місто або територію для свого утримання. Старша дружина брала участь у князівських з`їздах. Крім того, вони мали власні дружини. У ХІІ ст. старша дружина вже перестала бути військовою силою у власному розумінні цього слова. “Кращі мужі”, з яких вона складалася, зберігали назву дружинників за традицією.

Найміцнішою опорою князя були молодша дружина (“отроці”, “гридні”, “децски”). Тому князь спирався на свою дружину, якщо старша чинила опір його рішенням. Вона була найбільш досвідченою та активною військовою силою. Щодо характеру взаємовідносин між дружинниками, то його можна назвати “товариством індивідуалістів”. Кожен воїн мав високорозвинуте почуття власної гідності і був готовий захищати її з мечем у руках навіть проти власних товаришів, але в бою дружинники виступали як єдина корпорація, забувались усі внутрішні суперечності. Їхній князь - лише перший серед рівних. Так, Лев Діакон писав: “Був серед скіфів Ікмор, хоробрий чоловік, шанований за одну свою доблесть, а не знатність…, перший після Сфендослава командир війська…”. Рішення князя можна було оскаржити, іноді примусити його прийняти інше рішення (наприклад, дружина примусила князя Ігоря повернутися за даниною до древлян, що завершилось загибеллю князя). Князь прислухався до думок своєї дружини, зважав на її ставлення до нього. Так, Святослав на пропозицію прийняти християнство відповів: “а дружина моя сему сміятися начнуть” . За іншими думками, молодшою дружиною називали саме молодь, що навчалася військовій справі. Поява професійного війська зумовила потребу у військовому вихованні юнаків. Імовірно, саме вони спочатку називалися “молодшою дружиною”.

На той час можна вже спостерігати появу своєрідних “військових династій” - сини дружинників виховувались разом, утворюючи військову аристократію - найкращих професійних вояків, які передавали свої знання та навички у спадок і нічим, крім війни, не займалися.[1]

Військове виховання базувалося на патріотичних засадах. Достатньо згадати слова князя Святослава: “…та не посоромимо землі Руської. Але ляжемо кістьми, бо мертві сорому не мають” .

До військового життя готувалися вже з малих років. Святослав Ігорович почав воювати змолоду: “сунув копям Святослав на деревлян, і копя полетіло поміж вуха коневі й ударило коня в ноги, - бо був він ще малий”.

Володимир Мономах ходив на полювання з тринадцяти років. Данило Галицький володів мечем з дитячого віку. Коли бояри хотіли розлучити його з матір'ю та один боярин, Олександр, узяв його коня за повід, “він вийняв меч, і рубнув його, і коня порубав під ним” . І Лев, син Данила Галицького, з малих літ ходив у бій під опікою довірених бояр. Існував звичай утримувати старих воїнів, що вже не могли воювати і не мали родини, для навчання молоді. Тогочасне військове навчання і виховання не мало систематичного характеру. Кожен воїн самостійно вдосконалював свою майстерність. З молодих років дружинники вчилися досконало володіти списом, мечем, бойовою сокирою, влучно стріляти з лука. Важливим було також уміння їздити верхи та керувати човном. Значне місце у системі військового виховання належало полюванню. Час від часу влаштовувались “ігрища”, на яких вояки демонстрували свою силу та бойову підготовку. У “Повісті Минулих літ” є оповідання про Кожем'яку, молодого силача, що рвав руками шкіру, затримав у бігу вола і вирвав йому з боку шкіру з м'ясом. Літопис описує його бій з печенізьким велетнем так: “Розміряли місце між обома військами й пустили одного на одного; вони схопилися сильно, він притиснув печеніжина в руку на смерть і кинув ним об землю”. Подібне свідчення існує про Тьмутораканського князя Мстислава Володимировича, який у 1022 році переміг князя касогів Редедю “Не зброєю биймося, а поборімся” .

Таким чином, у військовій підготовці часів Київської Русі неабияка роль надавалася фізичному вихованню, зокрема, боротьбі, яку застосовували у змаганнях серед гриднів.

1.2 Військове виховання за часів Козаччини

військовий виховання традиція козаччина

Через татарську небезпеку у другій половині XVI ст. населення Україні концентрувалося на Поліссі, Волині, Поділлі та в Галичині. Але багаті на рибу, дичину, хутряних звірів долини лісостепових річок приваблювали промисловців-“уходників”. Вільне чоловіче населення навесні спускалося на човнах вниз Дніпром, де займалося рибальством і мисливством, а восени поверталось додому. Напади татар змусили Литву зміцнити свій південний кордон системою фортець. Були побудовані замки у Києві, Каневі, Черкасах, Звенигороді, Вінниці, Брацлаві, Барі, Кам'янці. Отримавши земельні угіддя на умовах виконання обов'язків прикордонної варти, знать будувала замки, в яких набирала з вільного люду козацькі дружини. Ведучими рисами дружинників вважалися відданість сюзерену, готовність до самопожертви, рівність, братерство, корпоративність, право віль вільного переходу до іншого феодала.

Наприкінці XV - на початку XVI ст. починалася нова доба в історії України - доба Козаччини. Козаки не лише продовжували славні традиції своїх попередників, вони також стали головною рушійною силою у боротьбі українського народу за волю. Майже кожен рік козацькі ватаги на чолі з лицарською шляхтою ходили у глибину татарських степів, на Молдову, штурмували турецькі фортеці, бились із татарськими загонами, звільняли полонених, захоплювали великі гурти степовиків. Особливо уславились організацією козацтва черкасько-каневські старости Остап Дашкевич і князь Дмитро Вишневецький. Професійні воїни-лицарі, вони все своє життя провели у походах. Саме Дмитро Вишневецький здійснив задум Дашкевича і у 1553-54 рр. на острові Мала Хортиця заснував першу Січ. За задумом Дашкевича, тут мали утримуватися 2000 козаків, які повинні були плавати на “чайках” і перешкоджати татарам переправлятися через Дніпро. Французький інженер Г.-Л. де Боплан писав: “Ця держава нездоланна у захисті проти могутності турків і жорстокості татар є міцною перепоною, здатною зупинити їхні безперервні, спустошливі набіги”.

Основними напрямами військового виховання за часів Козаччини було релігійний, патріотичний, військово-професійний, розумовий, моральний, фізичний. Варто зазначити, що явище козацтва притаманне не лише Україні. Під час турецького володарювання на Балканах також виникали озброєні загони, які, як і українські козаки, вели боротьбу з турками (гайдуки у Сербії, Болгарії, Македонії; арматоли або мартолоси у Греції). Відмінність між українськими козаками та вищезгаданими загонами полягала у більшому відокремленні козаків від простого населення, оскільки з вищезгаданих країн лише Україна мала достатню кількість вільних земель для поселення (взимку гайдуки мусили були полишати військову справу і повертатися додому). Це відбилося на світогляді козаків, які протиставляли себе іншим верствам населення України та створювали власні традиції (в тому числі й військові). Але козаки не протиставляли себе всьому населенню України, виступаючи поборниками православної віри та української культури. Так, гетьман Петро Сагайдачний разом з козаками вступив до Київського братства.

У своїй масі козацтво не було однорідним. Крім поділу на реєстрових і січовиків існували інші категорії козацтва. У “прикордонних краях” мешкали козаки-хлібороби, які в разі небезпеки чи потреби кидали плуг та хапалися за шаблю. Крім них, по Низу шниряли” ватаги неорганізованих козаків-добичників, які не належали до січового товариства і на власний ризик нападали на татар.[2]

Релігійно-патріотичне виховання. Запорізьким козаком-січовиком вважався кожен, кого по прибутті у Січ вписували у військовий список. Вважається, що для цього треба було відповідати таким умовам: бути вільним, не мати сім'ї, знати знати рідну мову, бути православним та пройти на Запоріжжі підготовку з військової справи не менш ніж три роки. Пізніше, у XVIII ст., підготовка тривала близько року. Кампенгаузен (приватний секретар князя Потьомкіна) пише: “Кандидат, який здатний зносити труднощі січового життя, отримував вовняну козацьку одежу. Один рік він мусить прислужувати старшому козакові, лише після цього отримував повні права січового козака”. Хоча кандидат до січового козацтва мав відповідати певним умовам (див. вище), фактично до козаків приймали тих, хто не викликав підозри у січовиків. Серед них зустрічались і поляки, і москалі, і волохи, і турки, і татари, і євреї. Однак усі вони, перебуваючи на Запоріжжі, приймали православ'я (якщо до приходу на Січ не були православними). Православ'я стало для козаків різного походження об'єднуючим фактором. Необхідність релігійного виховання була зумовлена неподільністю понять “віросповідання” та “національність”.

Військово-професійне виховання. Служба відбувалася “по черзі”. Одна частина несла службу у січовій залозі, друга - виконувала вартові обов'язки в степу, на службі у флотилії тощо. На службу козак мав приходити з власною зброєю, одягом і харчами. Під час походів козаки дотримувалися суворої дисципліни, беззастережно виконували накази старшини. Безперервні війни, походи загартовували тіло й дух козаків. Поступово упроваджувалась спеціальна система військового виховання юнаків - козацька педагогіка. Вона передбачала такі основні завдання:

підготовка фізично загартованих воїнів - захисників рідного народу;

виховування в підростаючих поколіннях українського національного характеру і світогляду;

формування лицарських моральних чеснот, гуманізму, милосердя;

вироблення нетерпимості до всього, що протистоїть гуманній сутності людини;

виховування високу дисциплінованості;

формування морально-бойових якостей, що особливо необхідні в бою - стійкості, мужності, відваги, здатності переносити суворі випробування заради перемоги над ворогом тощо.

1.3 Військове виховання у збройних формуваннях першої половини ХХ століття

У ХХ століття український народ вступив без власної держави і війська, розділений між двома імперіями - Російською та Австро-Угорською. В останній українці мали порівняно більше прав і можливостей для національного розвитку. Тому не дивно, що західноукраїнські землі стали осередком виникнення перших у ХХ ст. національних військових формувань і, відповідно, нових концепцій військового виховання. Ще з самого початку століття засновували спортивні товариства “Січ” і “Сокіл”.

Назва “Січ” мала засвідчувати спадкоємність від славетного Запоріжжя, продовження козацьких традицій. Ідеологічною основою січового руху стала мазепинська ідея - ідея створення незалежної соборної України. Хоча за самостійницький дух “Січ” зазнавала переслідувань з боку влади, кількість її осередків невпинно зростала. У грудні 1912 р. у Львові створився Український Січовий Союз на чолі з К.Трильовським.

Ідея створення української військової організації зародилася восени 1911 р. у середовищі таємних гуртків учнів середніх шкіл. Члени цих організацій займалися самоосвітою з української літератури, історії, культури - всього того, що не могло викладатися в імперських навчальних закладах. Ініціатором виступив студент філософського факультету Львівського університету І.Чмола. Кілька школярів і студентів утворили таємний військовий гурток “Пласт”, завданням якого було військове виховання і вишкіл української молоді для майбутньої збройної боротьби за самостійність України. Хоча “Пласт” проіснував лише до осені 1912 р., його діяльність мала велике значення як спроба вперше залучити молодь до військової справи. 15 грудня 1912 р., збори “Українського Студентського Союзу” ухвалили почати військове навчання серед молоді, а 16 грудня Міжпартійний комітет подав на затвердження статут “Українського Стрілецького Товариства”. Одночасно Український Січовий Союз домагався затвердження статуту “Товариства Українських Стрільців”. Коли ж обидва статути було відхилено австрійською владою, в кінці 1912 р. К.Трильовський за сприяння намісника Галичини почав домагатися затвердження статуту суто військового товариства. Слід зазначити, що такі товариства (Стжелєц, Звйонзек Стжелєцкі) вже заснували поляки за допомогою австрійської влади. Зрештою 18 березня 1913 р. таке товариство під назвою “Січові Стрільці” на чолі з В.Старосольським було засновано у Львові. 25 січня 1914 р. було створено товариство “Січові Стрільці II” на чолі з Р.Дашкевичем. Окрім того восени 1913 р. у Львові створив “Стрілецькій курінь” при спортивному товаристві “Сокіл” .[3]

Програма діяльності цих товариств передбачала такі основні напрями роботи:

Ідеологічний - виховання молоді під гаслом боротьби за самостійну соборну Україну, формування мотивів боротьби за її незалежність. З цією метою з 1913 р. видавав журнал “Відгуки”.

Військовий - всебічна підготовка молоді до військової справи, зокрема, вивчення статутів, тренування з виконання військових вправ, вивчення матеріальної частини стрілецької зброї, стрільби та ін.

Виходили перші військові підручники українською мовою - “Правильник піхотинця” і “Польова служба”, розробляла українська військова термінологія.

Основою військового виховання були традиції Запорізької Січі. Членів товариств виховували в дусі патріотизму, відчуття єдності українського народу, готовності жертвувати особистими інтересами заради справи.

РОЗДІЛ 2. ПРОЦЕС ВИХОВАННЯ В ЗБРОЙНИХ СИЛАХ УКРАЇНИ

2.1 Суть процесу виховання військовослужбовців

Виховання воїнів - це головна складова частина військово-педагогічного процесу в Збройних силах України, яка є складним соціальним явищем. Воно спрямовано на формування у вихованців наукового світогляду, особистісних рис громадянина України на основі відродження традицій національної свідомості і самосвідомості, військового (військово-професійного), морального, правового, фізичного, екологічного розвитку, досягнення високого морально-психічного стану особового складу, згуртування військових підрозділів і частин, підтримання їх готовності успішно вирішувати різноманітні та багатогранні завдання військової служби як в мирний, так і воєнний час Воно, кажучи словами французького філософа Анрі Клода Гельвеція, головним чином, повинно засіяти наші серця корисними для індивіда і суспільства звичками. Таким чином, кажучи словами французьких письменників Ернеста Ренана і Антуана де Сент-Екзюпері питання виховання для сучасних суспільств - це питання життя та смерті, від якого залежить майбутнє, бо створює людину виховання.

У теорії військового виховання і навчання провідним та найширшим поняттям є виховний процес. У зв'язку з важливістю цього процесу досить актуальним є з'ясування його змісту. Це пов'язано ще з тим, що у педагогічній науці немає чіткого однозначного визначення категорії “процес виховання чи виховний процес”. Вихідними поняттями є “процес” і “виховання”.

Саме поняття процес походить від латинського слова “processus”, яке означає проходження, просування вперед. У словнику іншомовних слів даються такі визначення процесу: “1) Послідовна зміна предметів і явищ, що відбувається закономірним порядком. 2) Сукупність ряду послідовних дій, спрямованих на досягнення певного результату.

“Процес” - це зміна стану системи виховання військовослужбовців як цілісного військово-педагогічного явища, послідовне поступове просування вперед для досягнення цілей виховання, розвитку і психологічної підготовки військовослужбовців та військових підрозділів, гармонійного формування і розвитку особистості військовослужбовця. “Виховання - процес цілеспрямованого, систематичного формування особистості, зумовлений законами суспільного розвитку, дією багатьох об'єктивних і суб'єктивних факторів”. Цікавим в дефініції С.У.Гончаренка є те, що він під час визначення змісту “виховання” використовував філософське поняття “процес”, тобто навчання має процесуальний характер і не може існувати без нього. Інакше втрачається смисл існування цього соціально-педагогічного явища, зникає його гуманний зміст, загублюється особистість вихованця, не досягається мета виховання.

Уже зазначалося вище, у визначенні категорії “процес виховання” у педагогічній літературі немає єдиного підходу і трактування. Наприклад, автори ряду навчальних посібників, наприклад, “Педагогіка: теорія та історія”, “Педагогика”, “Теорія і методика виховання” практично, уникають використання педагогічного поняття “процес виховання” і, відповідно, не дають його характеристики або використовують побіжно і не дають обґрунтування. Також існує змішував педагогічних термінів “процес виховання” і “виховні заходи”: “Процес виховання - це система виховних заходів, спрямованих на формування всебічно і гармонійно розвиненої особистості”. На нашу думку, процес виховання не можна звести тільки до виховних заходів.

“Процес виховання - цілісний процес, в якому органічно поєднані змістова і процесуальна сторони. Змістова сторона процесу виховання характеризує сукупність виховних цілей. Процесуальна - характеризує самокерований процес педагогічної взаємодії вчителя й учня, що включає організацію і функціонування системи виховної діяльності й самовиховання учнів, спрямованої на реалізацію виховних цілей і формування позитивного досвіду самовдосконалення учнів”.

Його основним завданням є формування і розвиток особистості вихованця на основі наукового світогляду, духовності, активної життєвої настанови, переконаності, сукупності знань, навичок, основ професійної майстерності.

Отже, з одного боку, цей аналіз сучасних джерел щодо характеристики виховного процесу як у загальній педагогіці, так і у військовій свідчить про те, що ця проблема не знайшла достатнього наукового обґрунтування у педагогічній літературі та з другого - виховання, як змістовне і різноманітне соціально-педагогічне явище, має процесуальний характер, складається ряду структурних компонентів і етапів. Педагогічна категорія “процес виховання” охоплює різноманітні підпорядковані загальній меті дії вихователів і вихованців та їх сукупності.

Виховний процес передбачає виникнення певних відношень між його учасниками: вихователями і вихованцями, які є центральними постатями цього процесу. Його ефективність в основному залежить від характеру і змісту взаємодії, яка виникає між ними. Ця взаємодія має бути активною, змістовною, усвідомленою. Сучасні гуманістичні педагогічні концепції - гуманістична педагогіка, педагогіка співробітництва і особистісно-орієнтована педагогіка - особливу увагу звертають на формування між вихователями і вихованцями суб'єкт-суб'єктних взаємин. Характер цієї взаємодії є суттєвою характеристикою сучасного виховного процесу.

Як вихователі, так і вихованці у виховному процесі мають свої певні особливості. Вихователі його організують, керують і контролюють його перебіг, оцінюють результати та вносять певні необхідні корективи, мають такі особливості:

несуть високу відповідальність за організацію і кінцеві результати всіх видів діяльності вихованців (навчальної, суспільно-громадської) та особистої поведінки;

поєднують функції вчителя, вихователя, керівника і організатора всього цього процесу.

Вихованці в руслі сучасних гуманних педагогічних концепцій обов'язково мають бути суб'єктами виховання, розвитку і самовиховання. У зв'язку з цим, вихователям необхідно добре знати їх індивідуально-психічні особливості. Їх незнання або недостатнє урахування у виховному процесі може звести нанівець усі зусилля вихователів, тому що тільки при активній участі всіх вихованців у цьому процесі можна досягти певних позитивних результатів, а в протилежному випадку - взагалі втрачається його смисл. Безумовно, поряд із загальними і типовими необхідно враховувати також національні, регіональні, професійні особливості вихованців, різний життєвий досвід, рівні підготовленості. Найголовніша задача вихователів стосовно вихованців - це зробити їх активними, свідомими, зацікавленими та самостійними учасниками процесу виховання.

Процес виховання військовослужбовців - це динамічне складне явище, яке здійснюється на основі цілеспрямованого й організованого впливу на розум, почуття, волю воїна з метою формування всебічно і гармонійно розвиненої його особистості.

Специфічними ознаками процесу виховання військовослужбовців Збройних сил України є: систематичність; цілісність, комплексність, планомірність; двосторонність; неперервність і тривалість; багатогранність завдань і різноманітність змісту; залежність від специфіки військово-професійних завдань і необхідності формування громадянина України; багатство форм, методів і засобів виховного впливу; поступове виявлення результатів виховних впливів.

Глибоке і правильне їх розуміння сприяє якісній організації та ефективному проведенню цього цілеспрямованого, різнопланового і змістовного військово-педагогічного явища. Охарактеризуємо деякі ознаки.

Виховний процес у Збройних силах України представляє струнку систему, яка складається з певних елементів (компонентів), має структурні складові, виходячи з його функцій. При цьому мається на увазі не проста система, а така, яка має тенденцію до постійного саморозвитку і самовдосконалення. Це пов'язано з тим, що її центральними постатями є особистості зі всіма своїми проблемами, життєвим досвідом, смислоутворюючими настановами. Виховна система створена для людей та існує і здійснюється завдяки їм. Отже, процес виховання - це система, що складається з цілісної множини сукупності її основних складових, що створює певну модель виховання військовослужбовців. Вона складається з великої кількості взаємопов'язаних елементів: мети, змісту, прийомів, способів і засобів виховної взаємодії суб'єктів виховання, форми та специфіки їх взаємодії, його результатів, різних форм взаємодії цих складових тощо. Системоутворюючими поняттями виховного процесу як системи є мета виховання, виховні впливи та результат. Змінними складовими системи є засоби управління. Це - зміст виховання, методи виховання, матеріально-технічні засоби, організаційні форми виховання військовослужбовців.[4]

Всі ці елементи створюють цілісність і діють у комплексі. Цілісність і комплексність являються закономірними властивостями виховного процесу у Збройних силах України. Вони об'єктивно існують настільки, наскільки суспільство має потребу в захисниках Вітчизни. Звідси об'єктивно існує єдність навчання, виховання, розвитку, психологічної підготовки і самовдосконалення військовослужбовців, єдність свідомості та поведінки, єдність змістовної і процесуальної сторони, всебічний розвиток особистості військовослужбовця та формування громадянина України. Інакше кажучи, не можна формувати особистість військовослужбовця частками чи окремими напрямками, цей процес має бути комплексним і охоплювати різноманітні заходи та, водночас, впливати та формувати особистість військовослужбовця у цілості, а не частками.

Характер майбутньої діяльності військовослужбовців на сучасному полі передбачає необхідність комплексних військово-професійних знань, навичок, умінь і властивостей захисника Батьківщини. У зв'язку з цим комплексність виражається також у характері бойової підготовки та виховних заходів у військових підрозділах і частинах.

Комплексність військово-професійних знань, навичок, умінь і високих морально-бойових і громадянських якостей захисника Батьківщини безпосередньо пов'язана з кінцевим показником виховного процесу - оціночно-результативним компонентом. Умови сучасної війни накладають на психіку людини надзвичайно великі навантаження. Тому виховання воїнів спрямовано на отримання конкретного практичного результату в комплексі, узгодження рівня теоретичних знань та практичних навичок і вмінь, формування наукового світогляду, міцних переконань, морально-психічної стійкості та готовності до виконання складних завдань сучасного бою.

Таким чином, у виховному процесі в Збройних силах України мають існувати не суб'єктно-об'єктні взаємини, а суб'єкт-суб'єктні. У зв'язку з таким характером здійснення сучасного виховного процесу досить легко з'ясувати його сутність. Сутність процесу виховання полягає в умілій організації та стимулюванні психологічно і педагогічно обґрунтованої діяльності вихованця, в гармонійному та всебічному розвитку його особистості, у формуванні мотивації постійного творчого самовдосконалення та прищепленні його методики.

2.2 Модель процесу виховання військовослужбовців і характеристика її складових

військовий виховання традиція козаччина

Для того, щоб процес військового виховання зрозуміти як систему необхідно розглянути та проаналізувати його складові, об'єктивно існуючі компоненти, які відповідають на запитання: “З чого складається цей процес у Збройних силах України?, а функції визначають призначення цього процесу і відповідають на запитання: “Для чого існує цей процес у Збройних силах України? Цілеспрямовано організовану та струнку систему цих компонентів визначають як структуру, або модель виховного процесу .

Її знання і осмислення дозволяють офіцеру як педагогу глибше зрозуміти суттєву характеристику виховання як педагогічного процесу і науково обґрунтовані підходи до його практичного здійснення.

Ця структура, чи модель, по-перше, вказує на те, що виховання воїнів має двосторонній характер і обумовлює необхідність тісної взаємодії вихователя і вихованця на всіх етапах виховної роботи, починаючи з постановки мети і задач, завершуючи перевіркою та оцінкою результатів. Виключення вихованців на будь-якому етапі виховання приводить до припинення процесу їх виховання або певним чином порушує системність, комплексність, безперервність і тривалість.

По-друге, конкретне виокремлення структурних компонентів цього багатоаспектного змістовного педагогічного процесу дає військовим педагогам чітке уявлення про його основні ланки і, відповідно, допомагає їм цілеспрямовано і якісно його організувати. Наприклад, стосовно до військового педагога, ці дії складають таку систему, складовими якої є:

визначення цілей і задач виховання;

залучення вихованців до активної участі в цій діяльності;

формування у них мотивів самовдосконалення; визначення змісту виховання і виховних заходів;

планування і організація виховної роботи;

надання навчальній і повсякденної діяльності воїнів позитивно емоційного забарвлення і міцного виховного аспекту;

допомога і регулювання;

контроль за процесом виховання, функціонуванням його окремих компонентів та оперативне внесення в них відповідних змін;

оцінка результатів виховання тощо.

Відповідно, основними ланками участі вихованців у виховному процесі є: усвідомлення ними цілей і задач їх виховання; формування, розвиток і поглиблення мотивації вдосконалення і самовдосконалення;

сприйняття, осмислення, запам'ятовування та узагальнення досвіду вихованої поведінки, її дотримання у повсякденній життєдіяльності, у військовій практиці;

прояв свого емоційно-вольового ставлення до власних дій;

самоконтроль, самооцінка власної поведінки та внесення до неї відповідних коректив, змін тощо.[5]

Мета як компонент виховання має стрижньове значення, є вихідним пунктом теорії та практики військового виховання, безпосередньо стосується всіх учасників виховного процесу, визначає основні напрямки виховної роботи у Збройних силах України, зумовлює принципи, зміст, організацію, методи та форми виховної роботи тощо. Це відзначали видатні педагоги, наприклад, французький педагог С.Френе істинну мету виховання вбачав у максимальному розвитку особистості в розумно організованому суспільстві, яке слугуватиме їй і якому вона сама слугуватиме. А.С.Макаренко: “Я під цілями виховання розумію програму людської особи, програму людського характеру, причому в поняття характеру я вкладаю весь зміст особистості, тобто характер зовнішніх проявів і внутрішньої переконаності, і політичне виховання, і знання, геть усю картину людської особи; я вважаю, що ми, педагоги, повинні мати таку програму людської особи, до якої ми повинні прагнути”.

Мета виховання військовослужбовців, забезпечує усвідомлення військовими педагогами і доведення до вихованців мети виховання, має збагатити останніх моральними уявленнями, поняттями, формує у вихованців бажані настанови й переконання, розвиває у них позитивні риси та якості, ослаблює і викорінює негативні стереотипи поведінки, здійснює виховний вплив на соціальне оточення.

Цілі виховання воїнів визначаються в певних державних документах, наказах і директивах Міністра оборони України та інших посадових осіб. Сьогодні таким основним документом є Концепція виховної роботи в Збройних силах та інших військових формуваннях України. Найголовніша мета військового виховання - формування у військовослужбовців потреби постійного самовдосконалення на основі психолого-педагогічного обґрунтування ієрархії їх потреб.

Отже, у військовому вихованні маються різнорідні цілі виховання. У зв'язку з цим виникає питання про побудову чіткої системи цілей виховання військовослужбовців Збройних сил України, їх ієрархії (“виховних таксономій”) і конкретне їх описання для педагогів-практиків. В умовах Збройних сил України можна виокремити дві групи цілей виховання.

Перша охоплює ті якості та властивості особистості воїна, які вкрай необхідні для ефективного виконання службових обов'язків як в умовах мирного, так і воєнного часу.

Друга стосується реалізації загальних цілей виховання громадян України в умовах проходження військової служби.

Відповідно, кожна група складається з власної підсистеми цілей виховання. Наприклад, стосовно першої групи цілей виховання, це: 1) виховання загальних якостей військовослужбовця Збройних сил України; 2) формування певних якостей воїна, які характерні для відповідних родів і видів військ; 3) прищеплення таких якостей, які характерні для виховної системи та специфіки діяльності конкретної військової частини та підрозділу; 4) виховання тих якостей, які необхідні для ефективного виконання службових обов'язків відповідних військових фахів тощо.

Емоційно-мотиваційний компонент процесу виховання. Дійсно, мотив вихованої поведінки у військовослужбовців виникає у повному обсязі лише тоді, коли є певні потреби для значущої діяльності та її стимули. У зв'язку з цим вихователь має формувати у вихованців систему позитивних потреб і на їх основі мотиви постійного вдосконалення та самовдосконалення.

Формування мотивів та на їх основі мотивації творчого самовдосконалення - це відповідальний етап діяльності військового педагога. Глибокі, міцні, емоційно забарвлені та змістовні мотиви забезпечують ефективність виховних заходів вихователя і є “генератором” творчого самовдосконалення кожного вихованця. Це мотиви у воїнів можуть бути різного характеру. Наприклад, мотиви, які пов'язані з намаганням гальмувати та викорінювати негативні риси характеру і поведінки (наприклад, егоїзм, байдужість до товаришів по службі та ін.), безпосередньою навчально-пізнавальною діяльністю (наприклад, бажання одержати похвалу за успіхи в бойовій і гуманітарній підготовці, потреба в навчально-розумовій діяльності, у пізнанні, у розширенні військово-професійних знань і досягненні у ній значних успіхів та ін.), прагненням розвивати та вдосконалювати свої позитивні риси та якості (тут, в першу чергу, слід формувати мотиви самовдосконалення), широкими соціальними мотивами (наприклад, гідно виконувати свій військовий обов'язок) тощо.

Емоції у життєдіяльності людини виконують функцію “механізмів” діяльності, входять до складу стимулів і мотивів її дій, при вмілому використанні значно можуть відіграти у цілеспрямованій діяльності. Для цього їх обов'язково слід пов'язувати із змістовним компонентом виховання.

ВИСНОВОКИ

Таким чином, виховання - це процес планомірного і цілеспрямованого впливу на свідомість, підсвідомість, емоційно-почуттєву, вольову і мотиваційну сферу людини з метою підготовки її до життєдіяльності.

Закономірності виховання людини зумовлені закономірностями розвитку і формування її як соціальної істоти; законами діяльності людей (у вигляді принципів і правил виховної діяльності); специфічними законами процесу виховання, що проявляються в його структурі, співвідношенні компонентів, зовнішніх і внутрішніх факторів.

Поняттю “військове виховання” можна дати таке визначення: це процес цілеспрямованого, систематичного, організованого і планомірного впливу на свідомість, підсвідомість, пізнавальну, емоційно-вольову та мотиваційну сфери особистості військовослужбовця з метою формування у нього наукового світогляду, високих моральних, громадських і військово-професійних якостей для забезпечення всебічного і гармонійного розвитку його особистості та ефективного виконання ним службових обов'язків в умовах мирного і воєнного часу.

Із цього визначення витікають предмети виховного впливу: свідомість і підсвідомість особистості військовослужбовця, її мотиваційна, емоційно-почуттєва і вольова сфери, навички та звички гідної поведінки в умовах повсякденної та бойової діяльності й самовдосконалення.

Свідомість - це властива людині функція головного мозку, яка полягає у суб'єктивному відображенні об'єктивних властивостей предметів і явищ навколишнього світу, процесів, що відбуваються у ньому, власних дій, у попередньому їх накресленні у думках і передбаченні наслідків, у регулюванні його відносин з оточуючими та соціальною дійсністю.

Отже, теорія військового виховання - це сукупність однорідних і внутрішньо узгоджених наукових педагогічних тверджень, знання яких дозволяє формувати та розвивати особистість воїна, впливати на військовий колектив згідно з визначеними цілями загального і військового виховання. Вона покликана озброїти вихователів професійними знаннями, педагогічними навичками та вміннями і практичним досвідом організації виховної роботи у Збройних силах України. Існують також часткові теорії виховання.

Пізнання структури процесу виховання військовослужбовців та з'ясування змін, які відбуваються у цьому процесі в особистості вихованця і соціально-психологічних якостях військового колективу, складають основний предмет досліджень теорії військового виховання.

Ідеал військового виховання - це воїн - громадянин України, збагачений загальнолюдськими та національними цінностями, який керується у своїй діяльності вимогами воїнського етикету, спроможний майстерно діяти в умовах сучасної війни, це справжній патріот, який дбає про честь і гідність військовослужбовця Збройних сил України. Впровадження у виховну практику цього ідеалу передбачає одночасний розвиток інструментальних і мотиваційних якостей особистості воїна.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Крип'якевич І., Гнатевич Б., Стефанів З. та ін. Історія Українського війська: У 2 т. - К., 1994.

2. Козацька християнська республіка (Запорозька Січ у західноєвропейських літературних пам'ятках). Наливайко Д. - К., 1992.

3. Військове виховання: історія, теорія та методика. - за ред. канд. пед. наук, доцента В. В. Ягупова. - К.: ВПЦ Київський університет, 2002.

4. Розвиток системи військового виховання в Україні (1991-2001 рр.) // Збірник наукових праць Військового гуманітарного інституту Національної академії оборони України. - К.: ГФ НАОУ, 2004. - №1.

5. Система морально-психологічного впливу на особовий склад Збройних Сил України: тенденції розвитку: Матеріали науково-практичної конференції (28 квітня 2003 р.). - К.: Військовий гуманітарний інститут Національної академії оборони України. 2003.

Размещено на Allbest.ru