Військова організація як визначальний чинник становлення української державності

Размещено на http://www.allbest.ru/

Військова організація як визначальний чинник становлення української державності

Чорний В.С.

Важлива роль у подоланні негативних соціальних явищ, з якими відбувається утвердження незалежності України, формуванні національної ідентичності, збереженні цілісності і соборності нашої держави, належить військовій організації як головному суб'єкту системи забезпечення військової безпеки. Тому метою даної статті є дослідження проблем, пов'язаних з реформуванням безпекового простору українського суспільства як частини загального процесу системних змін. Як свідчить аналіз наукової літератури, поставлена проблема у такому форматі ще не розглядалася [1,с.6--31].

Сучасний етап військового будівництва в Україні характеризується особливою напруженістю та складністю, які зумовлені комплексним впливом цілої низки чинників на характер, зміст і динаміку цього процесу. З одного боку, на військове будівництво в Україні впливають якісні зміни, що сталися у військово-політичній ситуації у світі у зв'язку із загостренням глобальних проблем, пов'язаних з економічною рецесією, міжцивілізаційними суперечностями, змінами у геополітичній ситуації, які супроводжуються перманентними війнами і військовими конфліктами, збройним насильством та зростанням рівня військової небезпеки. Це у свою чергу підвищує значимість військової організації держави.

Іншим важливим аспектом, що визначає динаміку та стан військових перетворень в Україні, є внутрішня ситуація. При цьому треба враховувати, що Україна є новою незалежною державою із суперечливими інституційними змінами, складністю реалізації мети і завдань розвитку. Головною проблемою країн такого типу є ефективне здійснення військової реформи. Це пов'язано передусім зі зміною пріоритетів національної безпеки та необхідністю надзвичайно швидко організувати захист суверенітету і територіальної цілісності держави. З іншого боку, реформування військової організації є невід'ємною складовою модернізації транзитивних суспільств у напрямі створення повноцінних соціальних інститутів та ефективно діючого державного механізму [2,с.248-255].

Нехтування кардинальними перетвореннями у військовій сфері може призвести до негативних соціальних наслідків, за яких військова організація перестає задовольнятися правом бути лише об'єктом державної політики й дедалі більше прагне відігравати самостійну роль у розв'язанні суспільних проблем.

Разом з тим відсутність синхронності у модернізації військової сфери і суспільства породжує ще й зовнішні загрози для національної безпеки, адже послаблений військовий потенціал держави є постійним сприятливим ґрунтом для прояву територіальних зазіхань з боку певних політичних кіл суміжно-прилеглих країн, до того ж якщо ці країни посилюють свою військову могутність.

Як справедливо зазначає А. Михайлевський, «історія свідчить, що Україна втрачала державність одразу, тільки-но починала нехтувати оборонними інтересами, недооцінювати ролі збройних сил у державотворенні. Історія добрий учитель. Було б непростимо й у нинішній складній ситуації не враховувати її уроків. Тому в усьому стратегічному обсязі й постало питання якою на сучасному етапі має бути українська армія, аби стати надійним гарантом державного суверенітету? Звичайно ж, має бути суголосна часові та відповідати світовим зразкам. Але одна справа розуміти це і зовсім інша втілити у життя сміливий задум» [3,с.33]. У цьому контексті згадаємо окремі сторінки української історії, які підкреслюють зазначені висновки.

Як відомо, становлення києво-руської державності відбувалося протягом тривалого часу і було закономірним результатом внутрішньої ґенези тогочасного суспільства. Військова організація, що складалася з різних структурних елементів, безпосередньо пов'язаних з війною, цементувала та гуртувала давньоруське суспільство у свідому державну силу. З її занепадом почала розкладатися, а потім і взагалі припинила своє існування прадавня українська держава.

У першій половині XVII ст. в Україні, яка на той час перебувала в колоніальній залежності від Польщі, виникла військова організація, що виборола політичну незалежність і стала своєрідною серцевиною, навколо якої гуртувалося українське суспільство, підґрунтям формування молодої держави. Зовнішні військові загрози та необхідність розбудови української держави вимагали концентрації влади в руках гетьмана, підпорядкування йому всього населення. В Україні був створений авторитарний військово-бюрократичний режим, а держава за формою наближалася до обмеженої монархії. Проте під кінець XVIII ст. стало очевидним, що територіально-міліційна система комплектування козаками і підстаршинами та спадковий принцип поповнення військ старшинськими кадрами повністю вичерпали себе й не задовольняли вимогам тогочасного військового мистецтва. Але ні це, ні військова реформа політичного та військового союзника, яка була спрямована передусім на реформування системи комплектування (перехід до рекрутської системи забезпечував створення масової військової організації та високий рівень професійної підготовки солдатів), не змогли похитнути консервативну українську верхівку. І лише в 1783 р. у зв'язку з адміністративною реорганізацією Російської імперії козацькі полки замінили на регулярні уланські, до яких на шестирічний термін почали набирати українських селян і представників інших національностей, переважно росіян. Так безславно припинила своє існування військова організація козаків, а разом з нею й жалюгідні рештки української державності.

За доби національно-визвольних змагань 1917-1920 pp. в Україні склалася низка тенденцій щодо створення військової організації держави, які не були реалізовані. Так, за часів УНР в Україні виникли сприятливі умови для формування потужного війська, складовими елементами якого могли стати: а) частини та підрозділи російської армії, чисельність яких за підрахунками C. Литвина складала більше мільйона осіб [4,с.49]; б) Вільне козацтво як військове формування територіальної оборони з функціями національної гвардії; в) Січові Стрільці з функціями сердюцьких підрозділів для охорони урядових інститутів та громадського безпеки. Проте об'єктивні умови суспільного розвитку, які логічно штовхали українське керівництво до створення регулярної армії, здатної захистити незалежність та сконсолідувати українське суспільство, не були використані. Центральна Рада від самого початку свого існування почала відхрещуватися від формування власної військової організації.

Соціалістична більшість українського парламенту свідомо зводила державність до автономії України у федеративній Росії і тому заперечувала необхідність національної армії. Вона доводила непотрібність регулярного війська в умовах демократизації суспільства. Наприклад, голова українського уряду В. Винниченко заявляв: «He своєї армії нам, соціал-демократам, потрібно і всім щирим демократам треба, а знищення всяких постійних армій. He українську регулярну армію нам треба організовувати, а всіх українських солдат освідомити, згуртувати, організувати і українізувати ті частини всеросійської армії, які складаються з українців, виділити їх в окрему групу... Українського мілітаризму не було, не повинно його бути й надалі» [4,с.66].

Від слів політичне керівництво України перейшло до практичних дій. Так, 3 січня 1918р., незважаючи на загрозу російської окупації України, Центральна Рада ухвалила Закон «Про утворення українського народного війська», відповідно до якого існуюча військова організація підлягала негайній демобілізації, а регулярна армія скасовувалась взагалі. Генеральному Секретаріатові доручалося «негайно приступити до вироблення обчислень по організації української народної міліції і корпусів інструкторських кадрів» [4,с. 142].

На виконання зазначеного закону вже 4 січня 1918 p., в умовах широкомасштабного наступу радянських військ на територію України, був виданий наказ про повну демобілізацію усіх військовиків, який з дивовижною швидкістю почав виконуватися. Того ж таки дня проросійський Народний секретаріат, що перебував у Харкові, офіційно оголосив війну Центральній Раді. За спогадами Д. Дорошенка, коли розпочався наступ російських військ на Україну, «уряд не зміг послати для відсічі жодної військової частини» [5,с. 52]. Центральна Рада та генеральний секретаріат, за іронічним зауваженням І. Нагаєвського, «подалися на захід, маючи 3 тисячі вірного війська, що на той момент складало «армію» молодої держави» [6,с. 104].

Таким чином, масштабна боротьба українського народу за політичну незалежність у першій половині XX ст. завершилася цілковитою поразкою. Україна, як завше, виявилася поділеною між державами-сусідами.

На нашу думку, серед причин поразки чільне місце посідають суб'єктивні чинники. По-перше, неготовність українських лідерів «до по зитивного державного будівництва». Як зазначав JI. Цегельський, «це були інтелігентські доктринери, що висіли в повітрі, люди без жодного відчуття реальності. А це найнебезпечніша категорія людей у кожній молодій нації» [6,с. І 32]. По-друге, і це, вочевидь, частково є наслідком першої причини відверте нехтування українськими урядами протягом усіх чотирьох років національно-визвольних змагань вирішення проблеми збройного захисту новоствореної країни. Військова організація, «цей стрижень кожного державного ладу» [7,412], за умови неупередженого та раціонального підходу до її будівництва, змогла б стати не тільки силою, яка б врятувала державність, але й підґрунтям консолідації українського суспільства.

На власному досвіді цю аксіому усвідомив й С. Петлюра, який згодом писав: «Військо завжди було і, поки воно буде, завжди зостанеться плоттю від плоті і кров'ю від крові народу. Внутрішній лад війська, його внутрішня організованість, той дух, що витає серед нього і над ним, цементуючи численні одиниці в одне велике ціле і утворюючи з нього то відпорну, то боєздатну для всякої військової боротьби в різних її формах силу, завжди буде покажчиком внутрішньої сили кожної нації, кожної держави... Свою роль в державі армія виконує доти, доки в цій боротьбі гору беруть державні моменти і не захитується самий пріоритет державності. Там де цей пріоритет хитається, де партійна боротьба переступає межі державної доцільності, там захитується внутрішня сила армії її єдність та дисциплінованість» [8,с.277].

І, зрештою, надзвичайно важливу причину поразки української національної революції вивів Б. Якимович. На його думку, «провід армії винен у тому, що після відступу з Києва восени 1919р. втратив рівновагу і не діяв за єдиною можливою логікою військовика, навіть всупереч діям політичного проводу» [9,с. 159]. Отже, як бачимо, Б. Якимович акцентує увагу на тому, що під час смертельної небезпеки для держави військовики повинні діяти рішуче адекватно політичній ситуації, як це робили їхні колеги в більшості нових незалежних держав. Як відомо, із 100 нових незалежних держав близько 70-и пережили військові перевороти та заколоти, окремі з них десятки разів.

Незважаючи на трагічні сторінки власної історії, пов'язані з руйнацією військової організації і наслідками, які після цього наступали, українська влада протягом останніх десятиліть вперто продовжує проводити політику своїх попередників першої половини минулого століття. Так, зокрема, після проголошення незалежності на теренах України дислокувалося потужне угруповання радянських військ, яке складалося з чотирьох повнокровних загальновійськових армій, чотирьох повітряних армій, трьох корпусів !!HO, Чорноморського флоту та з'єднань РВСП. Загальна чисельність особового складу сягала 780 тис. військовиків [10,с.21-22], майже стільки як у 1917 р. Проте, замість того, щоб модернізувати угруповання колишніх радянських військ, які дісталися у спадок від найбільшої у світі імперії з метою створення підґрунтя потужної сучасної держави, українські очільники протягом двох десятиліть здійснюють так звану «оптимізацію». Сутність якої полягає в тотальному скорочені Збройних Сил України.

Формальною підставою для поширення такого соціального явища стала висунута у середині 90-х pp. XX ст. дилетантами від політики (а може спеціально нав'язаною ззовні?) і некритично сприйнята керівництвом держави теза про те, що на найближчі 10-15 років для України зовнішніх загроз не існує. У зв'язку з цим на перший план виступили внутрішні загрози національній безпеці України, тоді ж як зовнішні перейшли до категорії малоймовірних. Це стало поштовхом для творення так званих військових формувань більшість яких мають дуалістичну сутність, тобто одночасно є правоохоронними органами і військовими формуваннями.

Як справедливо зазначає В. Пасько, за роки незалежності в Україні під виглядом так званих військових формувань фактично побудовані нові «збройні сили», цілком сумірні з існуючими. Відмінність між ними полягає у тому, що ця паралельна структура не придатна для виконання основної конституційної функції, яка покладається на Збройні Сили, «оборона України, захист її суверенітету, територіальної цілісності та недоторканості» (ст. 17 Конституції України). Тому, висновує він, нинішня ситуація із Збройними Силами є свідченням хибності політики військового будівництва в Україні протягом останніх десятиліть [11].

Проте, не рахуючись з цим, урядом задекларовано скорочення українського війська ще на 15-20 %, а в цей час більшість країн СНД нарощують свою військову могутність. Так, незважаючи на зниження сумарного валового національного продукту пострадянських країн в середньому на 7 %, їхні військові витрати в доларовому еквіваленті зросли порівняно з 2009 р. на 5 %, а порівняно з 2008 р. майже на 15 %.

Серед лідерів гонки озброєнь опинилися Грузія (4,56 % від ВВП, кількість особового складу збройних сил становить близько 40 000 при чисельності населення 4,5 млн. осіб), Вірменія (4,07 %), Азербайджан (3,95 %, кількість особового складу збройних сил становить близько 60 000 при чисельності населення 9,00 млн. осіб), Узбекистан (3,5 %). При цьому привертає увагу той факт, що серед лідерів мілітаристської гонки тільки в Азербайджані і Узбекистані у 2009 р. спостерігалося зростання економічних показників. У інших державах відбувалося падіння ВВП. Наприклад, у Вірменії таке падіння було найбільшим в СНД майже на 15 %.

У Білорусії, не зважаючи на кризу, фінансування армії перебуває на колишньому рівні більше 900 млн. дол., що складає 1,5 % від ВВП (кількість особового складу збройних сил становить близько 80 000 при чисельності населення 10 млн. осіб). Щоправда, керівництво країни кілька років тому обіцяло довести військові витрати у 2010 р. до рівня 2 % від ВВП. Дещо збільшує військові витрати Мінська бюджет Союзної держави Росії і Білорусії. У 2010 р. на військові цілі, спільну оборону і військово-технічну співпрацю Союзної держави було потрачено близько 63 млн. дол., що склало 39% всього союзного бюджету. На 3,4% в абсолютних цифрах зросли військові витрати і в Російській Федерації [12]. Нагадаємо, що у 2008 р. вони складали 35,3 млрд. дол., що у сім разів більше, ніж у 2000 p., коли вони були на рівні 5,03 млрд. дол.

Таким чином, більшість країн СНД, незважаючи на світову економічну рецесію, нарощують свою військову могутність. Подібні процеси спостерігаються й в інших суміжно-прилеглих до України державах таких як Польща, Румунія, Туреччина. Україна ж вперто дотримується пацифістської доктрини, яка за аналогією 1917-1921 рр. може призвести до втрати суверенітету або над частиною території, або над усією країною загалом.

Сучасна військова організація України є ситуативним, штучним утворенням, складові елементи якого сформовані і розвиваються без належного керівництва та координації на загальнодержавному рівні. Вона характеризується нагромадженням систем управління, логістики та підготовки кадрів, суб'єктивно-відомчим підходом до структуризації тощо. Тому зв'язки і відносини, які склалися у цій системі, не можуть претендувати на усталеність, що негативно позначається на військовій безпеці України. Можливості держави та її військової організації щодо запобігання та силового припинення військових загроз продовжують неухильно знижуватися.

Виходячи з вищезазначеного, вважаємо за доцільне розробити нову перспективну соціальну модель військової організації держави, спираючись на наукові досягнення та практичний досвід як іноземний, так і вітчизняний. На нашу думку, структура військової організації держави повинна бути детермінована її природою, певною субординацією ієрархічних рівнів, метою та завданнями керівництва нею і загалом репрезентувати собою низку сумісних компонентів, пов'язаних між собою за принципом підлеглості.

Наукові підходи до побудови військової організації держави повинні бути доповнені військово-спеціальними вимогами та принципами щодо єдиної системи комплектування особовим складом, централізованого та однотипного командування військами (силами), організаційно-штатної структури, єдиного типу озброєння і військової техніки, системи навчання, виховання та соціально-психологічного забезпечення життєдіяльності усіх елементів військової організації, загальним порядком проходження військової служби; системи соціального захисту військовиків та членів їхніх сімей, а також осіб, звільнених з військової служби тощо.

Таким чином, внаслідок структурно-функціональної оптимізації нова соціальна модель військової організації України повинна включати низку суспільних і державних інститутів, безпосередньо пов'язаних з надійним гарантуванням військової безпеки держави, які загалом будуть відповідати соціальним потребам українського суспільства.

соціальний модель військовий безпековий

Список використаних джерел

1. Чорний B.C. Військова організація України: становлення та перспективи розвитку: монографія / Віталій Сергійович Чорний. Ніжин: TOB “Видавництво “Аспект-Поліграф», 2009. 368 с.

2. Гавриленко І.М., Мельник П.В., Недюха М.П. Соціальний розвиток: Навчальний посібник / Гавриленко І.М., Мельник П.В., Недюха М.П. К, 2001. 484 с.

3. Михайлевський А. Командуючий / Антін Михайлевський // Військо України. 1993. -- № 10 -С. 30-38.

4. Литвин С. Суд історії: Симон Петлюра і петлюріана / Сергій Литвин. K.: Видавництво імені Олени Теліги, 2001. 640 с.; іл.

5. Участь студентів і гімназистів м. Києва у битві під Крутами (січень 1918 р.) за спогадами Д. Дорошенка // Історія України: Хрестоматія: У 2-х ч. Вид. 2-е, перероб. і доп. / Упор. С.М. Клапчук (керівник), В.І. Білик, Ю.А. Горбань та ін. K.: ІЗМН, 1996. Ч. I. С. 52-53.

6. Нагаєвський І. Історія української держави двадцятого століття / Ісидор Нагаєвський. К.: Укр. письменник, 1993. -413 с.

7. Історія українського війська (від княжих часів до 20-х років XX ст.) / [І. Крип'якевич, Б. Гнатевич, 3. Стефанів та ін.] / Упорядник Б.З. Якимович. 4-те вид., змін, і доп. Львів: Світ, 1992.-712 с.

8. Петлюра С.В. Статті / Симон Васильович Петлюра / Упоряд. та авт. передм. О. Климчук. К: Дніпро, 1993. -341 с.

9. Якимович Б. Збройні Сили України: Нарис історії / Богдан Якимович. Львів, 1996. -359 с.

10. Збройні Сили незалежної України. Перші 10 років (1991-2001). / колектив авторів / [Рибак М.І., Смолянюк В.Ф., Цюрупа М.В. та ін.] : за ред. В.В. Бринцева. К. : НАОУ, 2006. 378 с.

11. Пасько В. Що краще: надзвичайний чи воєнний стан? / Володимир Пасько // Дзеркало тижня 2004 18-24 грудня.

12. Мухин В. Содружество милитаризованных государств. Кризис не ограничил рост военных расходов на постсоветском пространстве / Владимир Мухин // Независимая газета. 2010. 17 марта.

Размещено на Allbest.ru